Текст книги "Катар"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

Натомість останній випадок стосується Артура Т. Адамса 11, який, зупинившись у неаполітанському готелі “Везувій”, збирався три тижні приймати ванни, але за кілька днів покинув, бо з’ясувалося, що в нього алергія до сірки. Цей високий сорокадев’ятирічний чоловік був жвавий, зовні спокійний, але невдоволений життям: він разів з десять міняв професію. Був банківським службовцем, працівником “швидкої допомоги”, продавав піаніно, заочно навчав бухгалтерії, дзюдо, а згодом карате, а ще охочіше вдавався до різних дивацтв. Отримав посвідчення парашутиста, був астрономом-любителем, рік нерегулярно видавав журнал під назвою “Артур Т. Адамс 11”, в якому коментував справи, які його на той час цікавили. Журнал він друкував власним коштом і задурно розсилав кільком десяткам знайомих. Був членом безлічі товариств, починаючи з мисливського й кінчаючи товариством осіб, що хворіють на сінну лихоманку.

Повертаючись машиною до Рима, поводився дивно. То гнав з максимальною швидкістю, то спинявся на безлюдді, купив камеру, хоча в нього були безкамерні колеса, а грозу, яка зустріла його під Римом, перечекав, сидячи в машині. Патрульному поліцейському, який зупинився біля нього, пояснив, що має пошкоджені “двірники”, насправді вони були справні. До Рима в’їхав уночі й, хоча мав замовлений ще з Неаполя номер у “Хілтоні”, об’їздив усі готелі, шукаючи вільної кімнати, і тільки, коли не знайшов її, то повернув до “Хілтона”. А вранці його знайшли в ліжку мертвим. Огляд виявив невелике розширення легенів і серця й переповнення судин, типове для смерті від удушення. Але як це сталося, – лишилось невідомим. Висновок судово-медичної експертизи коливався між смертю, викликаною перенапруженням симпатичної нервової системи, й серцевою недостатністю, викликаною попереднім приступом астми. Цей випадок тривалий час обговорювала медична преса, критикуючи хибний висновок експертизи. Лише немовля може задихнутися в подушці. А доросла людина, затуливши уві сні ніс і рот постіллю, одразу прокинеться. Про те, що Адамс хворів на астму, досі було невідомо, то звідки б узявся її приступ? Поза, в якій знайшли Адамса: лежав долілиць на подушці, притискаючи її до обличчя. Якщо це було самогубство, то судова медицина такого способу ще не знала. Казали про смерть від переляку, але, хоча таке й трапляється, її не може викликати кошмарний сон. У цю справу з великим запізненням втрутився Інтерпол, коли до Штатів дійшли листи, надіслані небіжчиком з Неаполя колишній дружині, з якою він і після розлучення підтримував добрі стосунки. Листи, написані з інтервалом у три дні, прийшли одночасно через страйк поштових службовців. У першому листі Адамс писав, що почуває себе приголомшеним, бо в нього знов почалися галюцинації “як після грудочок цукру”. Ці слова стосувалися періоду напередодні розлучення, коли Адамс з дружиною вживали накапаний на цукор псилоцибін. Він не міг зрозуміти, що саме тепер, через п’ять років, викликало ці “потворні” галюцинації, які переслідували його вночі. Другий лист тоном і змістом цілковито відрізнявся від першого. Галюцинації, щоправда, тривали й далі, але перестали непокоїти, бо він відкрив їх причину.

“Дрібниця, значення якої ти нізащо не зрозуміла б, відкрила мені очі на нечувану аферу. Я роздобув матеріал про злочин цілком нового типу, злочин не лише без зацікавлення, а й без адреси, наче розсипані по дорозі цвяхи. Ти знаєш, я не схильний до перебільшень, але коли почну це публікувати, зворохобиться не лише преса. Отож мушу бути обережним. Цих матеріалів я не вожу з собою. Вони в надійному місці. Тож більше не писатиму про це. Повідомлю тебе, коли повернуся. З Рима ще напишу, постараюся не баритись, адже я натрапив на золоту жилу, мрію кожного журналіста. Але це золото вбиває”.

Не варто й говорити про те, які інтенсивні були пошуки Адамсового сховку. Та вони нічого не дали. Або він нічого не розкрив, і цитований лист становив частину його маячінь, або ж сховав здобуту інформацію надто добре.

Смертю Адамса я закінчую список трагічних випадків, що почалися в Неаполі і його околицях. Слідство, крім італійської поліції, вела й поліція зацікавлених країн – шведська, німецька, австрійська, швейцарська, а також американська. Слідство контролював і координував Інтерпол. У ході його розкрито масу недоліків і дрібних порушень, серед яких були запізнілі заяви про зникнення мешканців готелів, відмова від розтину трупів людей, що померли наглою смертю, однак злочинних намірів не було виявлено, – була лише повільність, недбальство чи страх за власні інтереси.

Першим відмовився провадити цю справу далі Інтерпол, за ним усі інші поліції, а врешті, й італійська. Наново порушила її внаслідок втручання пані Урсули Барбур, головної Адамсової спадкоємиці. Залишив після себе близько дев’яноста тисяч доларів у цінних паперах і акціях. Вісімдесятирічна пані Барбур, яка була Адамсові замість матері, вирішила використати частину цього капіталу на розшук убивць її названого сина. Після ознайомлення з обставинами його смерті за змістом останнього листа до колишньої дружини вона свято вірила, що син став жертвою надзвичайно хитрого злочину, розкрити який не вдалося й поліціям різних країн.

Пані Барбур доручила справу поважному агентству “Елгін, Елгін і Торн”, яким керував юрист Самуель Оглін-Гаар, давній приятель мого батька. Це відбувалося тоді, коли вже був очевидний крах моєї кар’єри астронавта. Отож коли агенти Оглін-Гаара ще раз перегорнули передані їм досьє, пройшли всіма слідами, витратили купу грошей на консультації найвидатніших спеціалістів з криміналістики й судової медицини і не посунулися й на крок, Оглін-Гаар за порадою одного з найстаріших своїх працівників – Рендольфа Лоера, якого близькі звали Ренді, – вирішив (скоріше з розпачу, аніж у надії) організувати симуляційну операцію: вислати до Неаполя самотнього американця, якомога подібнішого до типу всіх жертв. Я був частим гостем старого пана Огліна, і якось він напівжартома втаємничив мене в цю справу, вважаючи, що не порушує професійної таємниці, бо альтернативою симуляційної операції було лише відмовитись від будь-яких дій.

Я теж спочатку потішався з думки про свою кандидатуру, доки не виявилося, що при моєму бажанні її приймуть. Справді, мені було вже за п’ятдесят, я почувався іще на силі, але при зміні погоди трохи ламало кості, а до того мав ще й сінний катар. З-за океану ця пригода здавалася досить заманливою, тож я погодився впрягтися в симуляційну машину. З документами на ім’я Джорджа Л. Сімпсона, маклера з Бостона, три тижні тому прилетів до Неаполя, щоб зупинитись у “Везувії”, взяти абонемент до Вітторіні, купатися, загоряти і грати у волейбол. Аби наблизитись до останнього рубежу, скористався особистими речами Адамса, збереженими пані Барбур. У Неаполі мене опікувала бригада з шести чоловік – дві пари чергових і, незалежно від них, двоє техніків, які на відстані контролювали мою кров, легені й серце. Я ходив без датчиків тільки на пляж. Тоді вступали в дію добре замасковані біноклі. Приїхавши, я помістив до готельного сейфа дев’ятнадцять тисяч доларів з тим, щоб через п’ять днів забрати їх звідти й тримати в номері. Я не цурався випадкових знайомств, відвідував ті самі музеї, що й Адамс, як і він, бував у опері, ходив його маршрутами понад затокою, а до Рима поїхав тим самим “хорнетом”. У нього вмонтували підсилювач для збільшення радіуса дії датчиків. У Римі на мене чекав доктор Сідней Фокс, фахівець із судової медицини. Він проглянув усі стрічки із записом моїх даних, і цим – фіаско – закінчилася операція.

Справи одинадцяти я виклав Бартові у скороченому (ми його називали панорамним) варіанті, яким ми користувалися, коли підключали до слідства нових фахівців.

Вікна кабінету виходили на північ, і від тіні великих в’язів у ньому було ще темніше. Коли я вимкнув проектор, Барт засвітив настільну лампу, й кімната враз змінилася. Барт мовчав, начебто трохи здивовано звівши брови, а мені це вторгнення до чужої людини раптом видалося цілком безнадійним. Я боявся, що він запитає, як я уявляю собі його допомогу, а то й взагалі скаже, що це не його проблема. Тим часом він підвівся, пройшовся кабінетом, зупинився за гарним старовинним кріслом і, спершись на різьблені бильця, сказав:

– Ви знаєте, що треба зробити? Послати групу “симулянтів”. Щонайменше п’ятьох.

– Ви так гадаєте? – розгублено спитав я.

– Так. Якщо розглянути ваші дії з погляду точного експерименту, ви не виконали або мінімальних умов, або – максимальних. Або вам чогось забракло, або – вашому оточенню. Якщо вам, то належало взяти людей з різними, характерними для жертв, рисами вдачі.

– Он як ви думаєте! – вихопилось у мене.

Він усміхнувся.

– Ви звикли до іншої мови, так? Бо потрапили до середовища людей, що мислять у стилі поліції, добре відпрацьованому для переслідування злочинців, але не для вирішення питання, чи злочинець існує взагалі. Гадаю, що якби ви навіть потрапили в небезпеку, то не помітили б цього. До певного часу, звичайно, згодом ви побачили б супровідні обставини, але не механізм, що спричинився до них.

– Хіба перше не може бути другим?

– Може, але не обов’язково.

– Але ж на відміну від тих, я був попередньо підготований до цього і мав фіксувати кожну підозрілу деталь.

– І що ви зафіксували?

Я ніяково всміхнувся.

– Нічого. Кілька разів хотів, але врешті визнав, що це від надмірного самоконтролю.

– Ви коли-небудь були під впливом галюциногенів?

– Так. У Штатах, перед цією операцією. ЛСД, псилоцибін, мескалін – під лікарським контролем.

– Зрозуміло. Підготовка. А можна запитати вас, чого ви сподівалися, виступаючи в цій ролі? Ви особисто.

– Чого я сподівався? Був поміркованим оптимістом, Вважав, що хоча б з’ясуємо, чи це злочин, чи випадок.

– То ви були великим оптимістом! Неаполітанська пастка існує – в мене щодо цього немає сумнівів. Але це не годинниковий механізм, швидше – лотерея. Симптоми відзначаються коливаннями, примхливістю, можуть зменшуватися, а то й зовсім зникати. Адже так?

– Безперечно.

– Отож бо. За модель може правити обстрілювана місцевість. Вас можуть убити, або, взявши на мушку, або ж – випадковою кулею, внаслідок густоти обстрілу. Але хоч так, хоч інакше, а по той бік є хтось такий, кому потрібні трупи!

– Он ви про що! Сліпий випадок не виключає злочину?

– Ясна річ. А ви так не вважали?

– Мабуть, ні. В мене, правда, якось з’явилась була така думка, але було сказано, що коли це підтвердиться, то скоригують і слідство.

– Ти ба! Або лиха людина, або лиха доля! Але ж навіть у мові утвердився вираз “corriger la fortune”[9]9
  Поправляти долю (фр.), відповідає українському: кувати своє щастя.


[Закрыть]. Так-то. А чом ви не вдалися до двостороннього зв’язку?

– Це було б дуже марудно. Не міг же я ходити нашпигований електронікою. До того ж був сумнів, який виник у випадку зі Свіфтом. Отим, що його врятував приятель, зупинившись у тому ж готелі. Свіфт так впевнено викладав свою маячню, що майже переконав його.

– Ага. Folie en deux[10]10
  Божевілля удвох (фр.).


[Закрыть]. Йшлося про те, щоб ви не переконали свого ангела-хранителя у власних видивах, на випадок, якби ті з’явилися?

– Саме так.

– Поправте, якщо я помиляюсь: з одинадцяти чоловік двоє вціліло, а один зник. Його звали Брігг. Так?

– Так, але Брігг був би вже дванадцятим. Його ми не включили до серії.

– Замало даних, правда? А тепер – черговість у часі. З цього погляду вашу розповідь скомпоновано неправильно. Ви подаєте випадки за порядком їхнього виявлення, що цілком випадкове, а не за черговістю подій. Скільки було сезонів? Два?

– Так. Тітц, Кобарн і Осборн – це два роки тому. Тоді ж зник і Брігг. Всі інші – торік.

– А в цьому році?

– Коли що й сталося, однаково довідаємось не раніше як восени. Тим більше, що слідство, яке розглядало серію як певну цілість, припинено.

– Якщо ви ретельно все прочесали, це має вигляд прогресуючої серії: першого разу три жертви, другого – вісім. Авжеж, авжеж! Ви були приманкою не лише в Неаполі, а й тут, у Парижі…

– Що ви цим хочете сказати?

– Ви мене спокусили. Признаюсь вам – це захоплює! Ви все так змалювали, що справа постає надзвичайно промовисто. І її “реальність” просто напрошується. Але з того, що всі поламали на ній зуби, я роблю висновок про її підступність. Підступність, хоча з кожним випадком зростає переконання, що це певний вид божевілля, якого ніхто навмисно не викликав. Ви теж такої думки?

– Звичайно. Так усі вважають. Інакше слідства не припинили б.

– А звідки ж сумніви, що це може бути злочин?

– Як вам сказати… це ніби фотокартка. Я кажу про репродукцію з сіткою. Неозброєним оком видно загальні риси образу, але без деталей. Розглядаємо через лупу – щось ніби вимальовується краще, але водночас ніби й розпливається. А при максимальному збільшенні образ зникає, розпадається на окремі цяточки. Кожна з них сама по собі й разом вони вже нічого не означають.

– Ви хочете сказати, що гіпотеза про серію випадкових отруєнь тим переконливіше руйнується, чим уважніше її вивчати?

– Саме так.

– А як же з гіпотезою про винуватців?

– Те саме. Результати більш-менш такі самі: ніхто нікого не отруював, і ніхто не мав чим отруюватись. Однак…

Я знизав плечима.

– Чого ж ви вперлися в цю альтернативу – злочин чи випадок?

– А що нам лишається?

– Хоча б оце, – він кивнув на “Франс Суар”, що лежала на столі. – Ви читали сьогоднішні газети?

Барт показав мені великі заголовки “Бомба в Лабіринті”, “Бойня на сходах”, “Таємничий рятівник дитини”.

– Так, – відповів я. – Я знаю, що там сталося.

– Будь ласка. Класичний приклад злочину наших днів, навмисного й водночас випадкового. Загинули ті, що опинилися в його оточенні.

– Але ж це зовсім інше!

– Це не те саме. Звичайно ж. Певні особисті риси зумовили смерть у Неаполі, але не в римському аеропорту. Зрозуміло! Але й той чоловік, Адамс, писав дружині про злочин без визначеної жертви, вживши образ цвяхів, розсипаних на дорозі. Це, певна річ, надто проста модель. Але ж так само ясно, що коли хтось і стоїть за тими смертями, то йому ніщо так не потрібно, як створити враження, ніби його взагалі немає!

Я мовчав, а Барт, кинувши на мене швидкий погляд, встав, пройшовся кабінетом, повернувся на своє місце й запитав:

– А що ви думаєте про це все?

– Можу лише сказати про те, що мене найбільше вражає. Якщо припустити отруту, то слід чекати завжди тих самих симптомів.

– А вони не завжди були такими самими? Мені здалося, що завжди. Період досить типовий, фаза збудження й агресивності, фаза маячіння, найчастіше про переслідування, фаза втечі: з Неаполя або з життя. Втікали, хто як міг, – машиною, літаком, навіть пішки. І засоби – скло, бритва, мотузок, постріл у рот, йод…

Мені здалося, що він хоче похвалитися своєю пам’яттю.

– Так, ці ознаки були подібні, але якщо уважно дослідити біографію кожної жертви, виявиться несподіване…

– Ну, ну?

– Взагалі вид смерті не залежить від вдачі людини, яка вмирає. Незалежно від вдачі помирають в автокатастрофі, від раку, запалення легенів. Є й винятки, наприклад, професійна смерть льотчика-випробовувача… але, як правило, між способом життя і смертю залежності немає.

– Одним словом, смерть щодо індивідуальності не специфічна. Гаразд. А далі що?

– А тут – специфічна.

– Слухайте, це вже якась демонологія! Як це зрозуміти?

– Буквально. Добрий плавець потопає. Альпініст розбивається. Автоманіяк гине в лобовому зіткненні на дорозі.

– Стривайте! Той автоманіяк – Тітц?

– Так. Мав три машини. Дві спортивні. Вбився у “порціє”. Слухайте далі: боязкий гине при втечі…

– Хто це?

– Осборн. Загинув, коли кинув машину, вдаючи шляхового робітника.

– Ви нічого не казали про його боягузтво!

– Вибачте. Скорочений варіант, який я вам виклав, багато чого обминає. Осборн працював у системі страхування, сам був застрахований, його знали як такого, що ухиляється від будь-якого ризику. Відчувши загрозу, він сів писати в поліцію, але злякався, спалив листа й утік. Адамс, чоловік ексцентричний, загинув, як і жив, – незвично. Відважний репортер тримався до кінця, поставивши крапку пострілом…

– А це не було втечею?

– Не думаю. Він мав завдання летіти в Лондон. Якоїсь хвилини він не витримав і перетяв собі жили, але потім зробив перев’язку й полетів виконувати завдання. Застрелився, бо не міг його виконати. Певно, був дуже гордий. Не знаю, який би мав бути Свіфтів кінець, але замолоду Свіфт був звичайний слабак, блудний син, замки з піску, ексцеси. Завжди потребував когось сильнішого – жінки, приятеля. Все це було продемонстровано в Неаполі.

Наморщивши чоло й підперши пальцем підборіддя, Барт незрячим поглядом втупився в простір.

– Ну, в принципі це пояснюється. Регресія… повернення до попереднього періоду життя. Я не фахівець, але галюциногени, мабуть, викликають… а що кажуть токсикологи? Психіатри?

– Певні аналогії з ЛСД, але ЛСД не діє так індивідуально. Коли я знайомився з життям тих людей, склалося враження, що ніхто з них, втративши глузд, не відійшов від свого єства, навпаки, їхня натура виявилась у якомусь карикатурному збільшенні. Ощадний ставав скнарою, педант… той антиквар цілий день різав валізу паперів на тоненькі смужки… це справжні поклади. Якщо хочете, я залишу вам папери, й ви самі побачите.

– Я буду вам дуже вдячний. Отже, чинник “ікс” – отрута особистості? Це істотно… але навряд чи таким шляхом можна дійти до розгадки. Психоаналіз може з’ясувати, як діє цей чинник, але не як він потрапляє в жертву.

Барт сидів, опустивши голову, нахилившись уперед і дивлячись на пальці, переплетені на коліні. Раптом він глянув мені в очі.

– Чи можна поставити вам особисте запитання?

Я кивнув.

– Що відбувалося з вами під час симуляції? Як ви себе почували? Весь час упевнено?

– Ні. Взагалі було неприємно – в Америці я уявляв собі все це інакше. Неприємно не тому, що користувався речами померлого, до цього я швидко звик. Вважали, що я найбільше підходжу для цієї операції з огляду на мою професію…

– Так? – брови його піднялися.

– Всім іншим вона видається цікавою, але насправді це рутина, нудьга, ще раз рутина й короткі моменти збудження.

– Ага, майже те саме, що в Неаполі, еге ж?

– Авжеж. Зокрема нас тренують для самоконтролю. Прилади можуть помилитися, й тоді останнім покажчиком є людина.

– Отже, нудьга й рутина. А коли ж у Неаполі було збудження? Коли й де?

– Коли боявся.

– Ви боялися?

– Боявся, принаймні двічі. Це дало мені певне задоволення.

Я вимовив це через силу. Барт не зводив з мене погляду.

– Вам подобається боятися?

– Не можу ані стверджувати, ані заперечувати. Добре, коли можливості людини збігаються з її бажаннями. А я завжди прагнув того, чого не міг. Існує безліч відтінків ризику, але мене не приваблює ризик банальний, такий, скажімо, як рулетка. Цей страх безплідний… натомість те, чого не можна визначити, передбачити, окреслити, мене завжди захоплювало.

– Тому ви стали астронавтом?

– Не знаю. Може, й тому. Нас вважають кмітливими шимпанзе, якими на відстані керує земний комп’ютер. Програма й план. Найвищий лад – це тавро цивілізації, а його противага – ось, – показав я на газету з великим фото римських сходів на першій сторінці. Я проти цього. Але якщо навіть так є, то на Марсі ми мали бути самі. Я з самого початку знав, що моя фізична вада висітиме наді мною дамокловим мечем, бо шість тижнів у році, коли цвітуть трави, я ні на що не здатний. Щоправда, я розраховував на відсутність трав на Марсі… це цілком певно, та й моє керівництво так вважало. Але врешті той катар таки зіпхнув мене на запасну позицію, де в мене не було шансів.

– Полетіти на Марс?

– Так.

– Але ви зосталися в резерві?

– Ні.

– Aut Caesar, aut nihil[11]11
  Або Цезар, або ніхто (латин.).


[Закрыть]?

– Можна й так.

Барт розчепив руки і глибше вмостився в кріслі. Примруживши повіки, він, здавалося, перетравлював мої слова. Тоді поворухнув бровами, усміхнувся.

– Вернімося на Землю! Чи всі ті люди хворіли на алергію?

– Майже напевно. Цього не вдалося довести лише в одному випадку. Алергія була різною – переважно на пилок трав, астма…

– Чи можете сказати, коли ви боялися? Щойно ви про це згадували…

– Пригадую два такі моменти. Перший – у готельному ресторані, коли до телефону викликали Адамса. Це поширене прізвище, йшлося про іншу людину, але якусь мить мені здавалося, що це не випадковість.

– Вам здалося, що до телефону викликають небіжчика?

– Ні, чому ж! Я думав, що щось починається. Що це пароль, гасло, кинуте мені так, щоб ніхто з присутніх про це не дізнався.

– А ви не подумали, що це хтось із вашої групи?

– Ні. Цього не могло бути. Їм ні в якому разі не можна було спілкуватися зі мною. Якби щось змушувало припинити операцію, скажімо, війна, зі мною мав зв’язатися Ренді – керівник операції. Але лише в такому випадку.

– Вибачте, що я так випитую, але для мене це важливо. Отож викликали Адамса. Але якби за вами спостерігали, це означало б, що вашу гру розкрито і вам дають про це знати. Адже ви не виступали в ролі Адамса!

– Авжеж. Мабуть, саме тому я й злякався. Хотів підійти до телефону.

– Навіщо?

– Щоб вступити в перший контакт з ними – тією другою стороною. Це все-таки краще, ніж нічого.

– Розумію. Але не підійшли?

– Ні, бо знайшовся справжній Адамс.

– А вдруге?

– Це було вже в Римі, вночі у готелі. Я мав той самий номер, у якому вві сні помер Адамс. Що ж, скажу вам і це. Обговорювалися різні варіанти. Я не повинен був іти слід у слід саме за цією людиною, пропонували інших, але я брав участь у нарадах і переважив на користь Адамса… – я замовк, побачивши, як зблиснули його очі.

– Здогадуюсь. Ні маячіння, ні море, ні автострада – просто звичайний замкнутий номер – самотність, вигоди й смерть.

– Може й так, але тоді я не думав про це. Тоді, здається, вирішили, що я вибрав його маршрут, розраховуючи знайти сенсаційний матеріал, відкритий ним і десь захований, але вони помилились. Просто той чоловік був мені чимось симпатичний.

Хоча хвилину тому Барт і дітнув мене своїм “Або Цезар, або ніхто”, я й далі був відвертий, як ніколи, – так мені було це потрібно. Я й сам не знаю, коли ця справа стала для мене манією. Безособовість я спершу трактував як рутину, до якої мушу пристосуватися, бо вона була ставкою у грі. Я й не помітив, коли вона захопила мене всього, аби врешті відкинути. Я повірив у обіцяну небезпеку, врешті, мав і докази, що це не вигадка, вже майже потрапив у її поле, і це, власне, виявилося ілюзією. Мені не розкрилася таємниця. Зіграв Адамса, як зумів, але не зазнав його долі, не пережив нічого й тому нічого не знав. Може, тому такими дошкульними були Бартові слова, що зачепили мене за живе. Фітцпатріків приятель фрейдист Керр сказав би, мабуть, що я хотів поставити все на одну карту, воліючи загинути, аби не програти, власне, загинути, бо програвав. А мій вибір Адамса звів би у фрейдистську схему потягу Танатоса[12]12
  Смерть (гр).


[Закрыть]. Так би й сказав. Та байдуже. Допомога цього француза була наче порушення кодексу альпінізму – я поступався місцем, даючи йому можливість першому піднятися на линві, але робив це, бо зазнав цілковитої поразки. Я не хотів, не міг зректися цього, мов випханий за двері.

– Поговорімо про метод, – наче розбудив мене голос Барта. – Перше – припинення збору відомостей про жертви. Відокремлення серії. Тут ви діяли надто свавільно.

– Ви так гадаєте? А чому саме?

– Бо самі випадки не розділилися, це ви розбили їх на суттєві й несуттєві. Особливістю істотних вважали божевілля й смерть, принаймні божевілля, коли навіть воно не спричинило смерті. Але ж порівняйте поведінку Свіфта й Адамса. Свіфт ошалів, так би мовити, з явним розмахом, натомість про галюцинації Адамса ви дізналися лише з його листів до дружини. Скільки ж могло бути випадків, у яких вам забракло такої подробиці!

– Даруйте, – відповів я, – але тут нічого не вдієш. Те, що ви нам закидаєте, – класична дилема при дослідженні невідомих явищ. Щоб їх відмежувати як слід, потрібно знати причинний механізм, а щоб пізнати цей механізм, потрібно чітко відмежувати явища.

Він глянув на мене з неприхованою приязню.

– Е, то ви знайомі і з нашою мовою! Але навчилися її не від поліцейських?

Я не відповів, лише потер підборіддя.

– Так, це справді класична дилема індукції. Давайте-но розглянемо відкинуті факти. Стежки, які ви визнали хибними. Чи були якісь довші заманливі сліди, які, врешті, урвалися? Було щось таке?

Тепер уже я глянув на нього з визнанням.

– Було. Один цікавий. Ми багато чекали від нього. З усіх жертв, ті, хто був американцем, усі перед тим як їхати до Італії пройшли через одну з клінік доктора Стелли. Ви чули про нього?

– Ні.

– Про нього говорять різне: одні кажуть, що це чудовий лікар, інші – що шарлатан. Усіх пацієнтів з ревматичними болями він посилав на сірководневі ванни до Неаполя.

– Он як!

– Я теж підскочив, почувши це вперше, але слід хибний. Він вважав такі ванни поблизу Везувія кращими від інших, хоча й у нас у Штатах є багато подібних джерел. Ті з його хворих, які зважилися на подорож, все ж становлять меншість, бо насправді американці не такі вже й марнотратні. Коли пацієнт заявляв, що Везувій для нього задорогий, Стелла посилав його на курорт в Америці. Ми розшукали тих людей, майже сотню. Всі живі й здорові, тобто, дехто покручений ревматизмом, як і перед лікуванням. В усякому разі, ми не знайшли жодної смерті “італійського” типу. З цими пацієнтами Стелли нічого надзвичайного не траплялося. Вони помирали в ліжку – від серця чи раку.

– Може, мали жінок, сім’ї, – задумливо мовив Барт.

Я мимоволі посміхнувся.

– Докторе, ви вже починаєте говорити тим ідіотським жаргоном, тими зворотами, якими оперують агенти… Певна річ, майже у кожного була сім’я, але не бракувало і вдівців, старих холостяків. Зрештою, чи жінка й діти – це панацея? Антидот? Та й від чого, власне?

– Лише через море дурниць доходимо до істини, – повчально, але з веселими очима відповів Барт. – Ну, а вам відомо, скількох пацієнтів той Стелла послав до Неаполя?

– Відомо. І це одне з найдивніших місць у всій історії; Кожен раз, коли думаю про це, мені здається, що я за крок від істини. Таких ревматиків він послав двадцять дев’ять. Серед них, власне, й п’ятьох наших американців: Осборна, Бреннера, Кобарна, Гейне і Свіфта.

– З семи американців?

– Так. Ні Еммінгс, ні Адамс не лікувалися у Стелли. Як і Брігг, але цього, як ви знаєте, ми не зарахували до жертв.

– Це дуже суттєво! А решта хворих? Ті двадцять чотири пацієнти Стелли?

– Статистику знаю напам’ять… Шістнадцятьох він посилав у ті роки, коли ще не траплялися ці випадки. Всі повернулися до Штатів нормально. Торік послав тринадцятьох. Власне, з них оті п’ятеро жертв.

– П’ятеро з тринадцяти? А чи серед тих восьми, з якими нічого не сталося, не траплявся “тип жертви”?

– Чому ж, аж тричі: самотні, заможні, під п’ятдесят. Усі повернулися живі.

– Лише чоловіки? Стелла не лікував жінок? А чому?

– Та лікував. В минулі роки, що передували цим смертям, він послав до Неаполя чотирьох жінок, торік – двох, а цього року – жодної.

– Чому така диспропорція статей?

– Клініки Стелли рекламувалися переважно для чоловіків. Розлади потенції, облисіння, – це з часом забулося, але переконання – те, що називають “імідж”, – буцімто Стелла є чоловічим лікарем, утвердилося. Так що диспропорція пояснюється цілком природно.

– Ви так гадаєте… а все-таки жодна жінка не загинула, хоча і в Європі не бракує самотніх літніх дам. Чи має Стелла якусь клініку в Європі?

– Ні. Жертви з Європи не мали з ним нічого спільного. Це вдалося встановити. Жоден з тих європейців не бував у Штатах протягом останніх п’яти років.

– Чи припускали ви, що могло діяти два незалежні механізми, – один – для американців, а другий – для європейців?

– Припускали. Ми порівнювали ці групи всередині серії, але з цього нічого не вийшло.

– А чому, власне, той Стелла посилав усіх до Неаполя?

– Дуже просто. Він італієць у другому коліні, і його родина походить з-під Неаполя. Очевидно, він мав з того й зиск, контактуючи з італійськими бальнеологами, з доктором Джіоно, наприклад. До листування, щоправда, ми не дісталися, – лікарська таємниця, – але це випливає само собою, коли лікар з-за океану спроваджує своїх пацієнтів до італійських колег. У кожному разі, в цьому ми не побачили нічого підозрілого. Припускаю, що за кожного пацієнта він діставав якийсь процент.

– А як ви пояснюєте загадкового листа з чистим аркушем, надісланого після його смерті Міттельгорну?

– Гадаю, його послав хтось із родичів, хто знав про обставини його смерті, прагнучи, як і пані Барбур, продовжити слідство, але не бажаючи чи не маючи змоги діяти так явно, як вона. Хтось, переконаний у кримінальному характері справи, хотів підживити підозріння і змусити поліцію до дальших пошуків. Міттельгорн мав у Швейцарії родичів, а лист прийшов саме звідти…

– Чи були серед пацієнтів Стелли наркомани?

– Були. Два, але не затяті. Обидва вже в літах, вдівець і старий холостяк, приїхали наприкінці травня – на початку червня минулого року, купалися, загоряли, тобто, згідно статистики, наражалися на максимальну небезпеку, але обидва повернулися неушкоджені. Скажу більше – один мав алергію до пилка трав, а другий – до суниць.

– Жах! – скрикнув Барт, але нам було не до сміху.

– Ви покладалися на алергію? Я теж.

– А що вживали ті два?

– “Суничний” – марихуану, а “сінний” – ЛСД, так, вряди-годи. Запаси у нього скінчилися якраз перед поверненням до Штатів. Може, він саме тому й повернувся швидше, перервавши процедури? Поїхав, бо в Неаполі нічого не роздобув. Якраз тоді поліція викрила на Близькому Сході великий ланцюг контрабандистів з італійською базою, контрабанда урвалася, а незаарештовані постачальники принишкли, мов миші під мітлою…

– “Суничний”… – буркнув Барт. – Гаразд. А психічні захворювання?

– Дані виключно негативні. Знаєте, як буває, – майже завжди можна щось знайти у предків, але ж це стрілянина наосліп. Як серед жертв, так і серед уцілілих пацієнтів Стелли панувало психічне здоров’я… Якась там вегетативна неврастенія, безсоння – ото й усе. Тобто – серед чоловіків. Щодо жінок – було три випадки: меланхолія, клімактерична депресія, спроба самогубства.

– Самогубство? І що ж?

– Типова істерика, так зване “волання про поміч”, випила отруту, маючи гарантію порятунку. А в нашій серії завжди було навпаки: там ніхто не афішував своєї манії самогубства. Типовою була рішучість, з якою у випадку невдачі повторювався замах.

– Чому лише Неаполь? – спитав Барт. – А Мессіна? Етна? Там нічого?

– Нічого. Ви, певно, розумієте, що ми не могли охопити всі сірководневі джерела світу, але італійські обстежила спеціальна група. Абсолютно нічого. Когось з’їла акула, хтось потонув…

– Кобарн теж потонув.

– Так, але в нападі божевілля.