Текст книги "Катар"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

Аби відчепитись від рок-н-рола, що засів у голові, я став насвистувати “Джона Брауна”. Чомусь ніяк не міг втрапити на терасу, тому вийшов надвір боковим виходом. Хоча неподалік світили ліхтарі, навколо панував чисто африканський морок, такий густий, що, здавалося, його можна було помацати. У мене сяйнула думка, чи це не куряча сліпота, чи все в мене гаразд із родопсином, але незабаром я став бачити краще. Мене, очевидно, просто засліпила прогулянка в золотистій галереї – а немолоді очі вже не так швидко пристосовуються до зміни освітлення.

Велику будову за автостоянкою заливало яскраве світло. Серед вишок з прожекторами повзали бульдозери, сунучи пісок, – такий жовтий, що аж очі різало. Над цією нічною Сахарою висіла, мов галактика, плоска хмара денного світла, а чорний простір поза нею раз у раз прошивали сповільнені блискавки – світло машин, що з’їжджали з автостради до аеровокзалу. Ця звична картина видалась мені таємничо-чарівною. Аж тепер мандрівка аеровокзалом набула вагомості очікування. Не номера, хоча я й про це пам’ятав, а чогось важливішого; я раптом наче усідомив, що наближається вирішальна мить. Це, власне, була певність, і як людина, що ніяк не може згадати прізвища, що крутиться на язиці, я не міг второпати одного: чого саме чекаю.

Я пірнув у натовп біля головного входу, точніше – він затягнув мене всередину. Повернувшись до залу, я подумав, що час перекусити чогось нашвидку, але сосиски виявились несмачними, наче з паперу. Я викинув недоїдки разом із фольговою тарілочкою в урну і зайшов до кав’ярні під розкішним павичем. Він розсівся над входом, такий великий, що це не могло бути опудало. Тиждень тому я вже побував під цим павичем разом з Аннабель, доки нас не відшукав її батько. Всередині було кілька чоловік. Узявши каву, я примостився в кутку обличчям до входу, бо відчув на собі чийсь настирливий погляд ззаду, коли я обернувся, – той погляд зник. Те, що зараз на мене ніхто не дивився, здалося навмисним. Під приглушений свист двигунів, що долинав наче з іншого, важливішого світу, я товк ложечкою твердий цукор на дні чашки. На столику поруч лежав журнал з червоною смугою поперек чорної обкладинки, певно “Парі-матч”, але жінка, яка сиділа там з коханцем, прикрила назву торбинкою. Навмисно? Хто ж мене впізнав – збирач автографів чи випадковий репортер? Ніби ненароком я скинув мідну попільничку. Але на брязкіт ніхто не озирнувся. Це зміцнило мої підозри. Не чекаючи, що буде далі, я одним ковтком допив каву і вийшов з бару на вулицю.

Почував себе досить зле. Ноги гуділи, мов порожні труби, у куприк шпигало від недавнього випадку. Годі вже тинятися. Попід мерехтливими вітринами я рушив до ескалатора з великими блакитними літерами ЕЙР ФРАНС. Це найкоротша дорога до готелю. Щоб не ризикувати, я тримавсь за поруччя, бо сталеві краї східців були вичовгані до блиску. На середині підйому я зауважив, що переді мною стоїть жінка з собачкою на руках. Здригнувся, підвів очі й побачив розпущене біляве волосся, таке саме… Повільно повертаючи голову, я наперед знав, хто стоїть за мною. Синювате в неоновому світлі обличчя в чорних окулярах здалося плоским. Майже грубо я протиснувся обіч блондинки вгору по ескалатору. Але просто так я не міг втекти. Зупинившись нагорі, я вдивлявсь у пасажирів, яких ескалатор викидав на майданчик. Блондинка, ковзнувши по мені поглядом, пішла далі. На руці тримала згорнуту шаль з торочками. Ці торочки я прийняв за собачий хвіст. Чоловік виявився огрядним і блідим. Нічого азіатського. Здогадливий на сходах, – згадав собі, – але щоб із запізненням на тиждень? Кепські мої справи, пора спати! По дорозі купив швепсу, запхнув пляшку в кишеню й полегшено глянув на годинник у холі. Номер уже вільний. Гарсон поніс речі попереду, в передпокої поставив меншу валізку на більшу і, отримавши п’ять франків, пішов. В готелі панувала приємна тиша, серед якої свист літака, що зайшов на посадку, видався недоречним. Добре, що я не забув про швепс, мені саме захотілося пити, але не було чим відкрити пляшку, тож я вийшов у коридор, де мав би стояти холодильник, а в ньому мав бути ключ. Мене вразили теплі барви доріжки і стін коридора, і я з повагою подумав про французьких майстрів інтер’єру. Знайшовши холодильник, я відкрив пляшку і вже повертався, коли з-за повороту вийшла Аннабель. У темній сукні, вища, ніж я її запам’ятав, але з тою ж стрічкою у волоссі і з тим же уважним поглядом темних очей; вона йшла назустріч, легко помахуючи перекинутою через плече торбинкою. Я знав і цю торбинку, але востаннє бачив її розпореною. Вона зупинилася навпроти прочинених дверей до мого номера.

– Аннабель, що ти тут робиш? – хотів я запитати, здивований і разом з тим зраділий, але з уст вихопилося лише невиразне “А…”, бо вона увійшла в кімнату, запрошуючи мене кивком голови й поглядом таким значущим, що я став наче вкопаний.

Внутрішні двері лишила напіввідчиненими. Розгубившись, я подумав, що, можливо, вона хоче звіритися мені в якійсь своїй таємниці, клопоті, але, ще не переступивши порога, виразно почув стук обох сандаликів об підлогу і скрипіння ліжка. Ще чуючи цей відзвук, повен праведного обурення, я увійшов до кімнати й задихнувся: в ній нікого не було.

– Аннабель! – гукнув я. Постіль була незаймана. – Аннабель! – Тиша.

У ванній? Я відчинив, почекав на порозі, доки темряву освітить лампа денного світла. Ванна, рушники, умивальник, дзеркало, а в ньому моє обличчя. Повернувся до кімнати, не зважуючись більше кликати. Вона не встигла б сховатися в шафі, але я відчинив її. Порожня. Ноги обм’якли, і я сів у крісло. Ще й досі можу детально описати, як вона йшла, що несла, зрозумів, чому вона здалася мені вищою: була взута в босоніжки на високих каблучках, а в Римі бачив її босою. Пам’ятаю вираз її очей, коли переступала поріг, як глянула на мене, і її волосся ковзнуло через плече при повороті голови. Я чув, як стукнули босоніжки, зухвало скинуті з ніг, як заскрипіло ліжко – ці звуки мене аж шпигонули і все це було лише маною? Галюцинацією?

Я помацав свої коліна, груди, обличчя, наче саме з цього належало починати обстеження, провів обома руками по шорсткій поверхні крісла, встав, пройшовся по кімнаті, стукнув кулаком по відчинених дверцятах шафи. Все було солідне, нерухоме, мертве, виразне і водночас – непевне. Затримавшись перед телевізором, я побачив на матовій опуклості екрана зменшене відображення ліжка і двох жіночих босоніжок, скинутих на килимок. Я з жахом обернувся. Там не було нічого. Біля телевізора стояв телефон. Я підняв трубку. Почув гудок, але не набрав жодного номера. Що, власне, я міг сказати Бартові – що в готелі мені привиділася дівчинка і я боюся бути сам? Поклав трубку, вийняв із валізки несесер, пішов до ванної і раптом застиг над умивальником.

Все, що я робив, відразу знаходило певний відповідник. Хлюпав в обличчя холодною водою, як Прок. Натер скроні одеколоном, як Осборн. Повернувшись до кімнати, я не знав, що мені робити. Зі мною, власне, нічого не діялося. Єдиним правильним рішенням було якнайшвидше лягти в ліжко й заснути. Разом з тим я боявся роздягтися, наче одяг правив за якийсь захисток – принаймні це було зрозуміле. Рухаючись беззвучно, аби не збудити лиха, я скинув штани, черевики й сорочку і занурив голову в подушку, погасивши верхнє світло. Тепер неспокій плинув звідусюди – з неясно окреслених світлом нічної лампи речей. Вимкнув лампу. На мене найшло заціпеніння. Наказав собі дихати повільно й розмірено. У двері хтось постукав. Я навіть не поворухнувся. Постукали ще раз, тоді двері прочинилися, й до кімнати хтось увійшов. Темна на тлі освітленого коридора постать наблизилась до ліжка.

– Месьє…

Я не відізвався. Людина постояла наді мною, поклала щось на столі й тихо вийшла. Замок клацнув, і я лишився сам. Не так одурманений, як розбитий, я сповз з ліжка й засвітив бра. На столі лежала складена телеграма. Непевно тримаючись на ногах, відчуваючи, як калатає в грудях серце, я взяв бланк. Адресована мені, в готель “Ейр Франс”. Глянув на підпис, і мене до кісток пройняв дрож. Я міцно заплющив повіки, тоді розплющив і ще раз прочитав прізвище людини, яка вмерла досить давно, щоб зітліти під землею.

“ЧЕКАЮ РИМ ХІЛТОН КІМНАТА 303

АДАМС”

Прочитав текст разів десять, підносячи його до самих очей і обертаючи телеграму на всі боки. Її надіслано з Рима о 10.40, добру годину тому. Може, це звичайна помилка? Ренді міг перебратися в “Хілтон”, адже в готелі коло Іспанських сходів він зупинився, не знайшовши нічого кращого, а тепер переїхав і повідомляє мене. Йому переказали про мій дзвінок, а він, не дочекавшись мене й почувши про затримку рейсів, надіслав телеграму. Але чому, власне, так перекрутили прізвище? Сівши під стіною, я думав, чи не може це бути ще й сном. Наді мною світилася лампа. Все, на що я дивився, мінялося. Штора на вікні, телевізор, загнутий ріжок килима, обриси тіні обіцяли щось незбагненне. Заразом усе оточення залежало від мене. Існувало лише завдяки моїй волі. Я вирішив усунути з нього шафу. Блиск полірованої стіни потьмянів, контури дверей потемнішали, в шафі з’явився неправильний пролом, повний рухомого слизу. Спробував відновити шафу, але марно. Оточуюче тануло в півмороці кутів, врятувати я міг лише те, що було освітлене. Я потягся до телефону. Трубка, глузливо вигнувшись, вислизала з руки, телефон став чорним, шорстким на дотик каменем з діркою замість диска. Пальці пройшли крізь його поверхню й наткнулися на щось холодне. На столі лежала кулькова ручка. Напружуючи всі сили, щоб вона не зникла, я написав поперек бланка великими кривулями:

“11,00 NAUSEA [26]26
  Морська хвороба, нудота (латин.).


[Закрыть]

11,50 ГАЛЮЦИНАЦІЇ Й ХИМЕРИ”.

Але, пишучи, я забув про оточення і вже не міг з ним упоратися. Я чекав, що розпадеться кімната, а тим часом сталося несподіване. Я зауважив, що поряд щось діється. Це “поряд”, як я зорієнтувався, було моїм тілом. Воно збільшувалося. Ноги й руки, випростуючись, віддалялися від мене. Злякавшись, що голова проб’є стелю, я впав на ліжко. Лежачи горілиць, я ледве дихав, груди здіймалися, як баня собору святого Петра, в кожну жменю я міг би взяти по кілька шаф, та що шаф, там помістилася б уся кімната! “Це маячня, – сказав я собі. – Не зважай на неї”. Я настільки збільшився, що межі тіла розчинилися в мороці. Блукали десь у пітьмі за милі звідси. Я вже майже не відчував їх. Зосталися самі нутрощі. Вони стали велетенськими. Лабіринт у просторі, прірва між моїм мисленням і світом. Зрештою, й світу вже не було. Не дихаючи, я нахилився над цією своєю безоднею. Там, де досі були легені, нутрощі, вени, тепер спочивали самі думки. Це вони були такі величезні. В них я побачив своє життя. Викривлене й зім’яте, воно жаріло, обвуглювалось і ставало попелом. Розсипалося вогненним пилом, чорною Сахарою. Вона була моїм життям. Кімната, в якій я лежав, мов риба на дні, теж зменшилася до зернятка. І була в мені А тіло все розросталося й розросталося, і я злякався. Мене вбивала страшна сила мого визволеного тіла, що жадібно й невпинно поглинало простір. Усмоктуваний вглиб, я скрикнув від розпачу й напружив руки, що спиралися на матрац десь у центрі Землі. Боявся, що від цього руху розваляться стіни. Вмовляв себе, що це неможливо, та кожним м’язом і нервом відчував, що це так. У божевільній спробі втекти я сповз з ліжка, впав на коліна й по стіні дотягнувся до вимикача. Світло залило кімнату разючим, як ніж, сяйвом. Побачив стіл, наче облитий емаллю всіх кольорів веселки, телефон, запечений, мов кістка, далеко в дзеркалі – власне обличчя, лискуче від поту, – я впізнав його, але нічого не змінилось. Намагався зрозуміти, що зі мною діється, яка сила розпирає мені груди, шукаючи виходу. Чи нею був я? І так, і ні. Велетенська рука була моєю рукою. Але якщо вона перетвориться на гору м’яса й задавить мене гарячою масою, чи мав я й надалі вважати її своєю рукою, а не силою, яка її рознесла? Хоч як силкувався чинити опір метаморфозам, та весь час запізнювався, бо все вже встигало змінитися. Тепер мій погляд підіймав стелю, відсував її, кожна точка вгиналася під моїм поглядом, танула, провалювалася, ніби я горів і розтоплював очима будівлю з воску.

– Це маячня! – спробував я вигукнути.

Слова озвалися, мов луна з колодязя. Відштовхнувшись від стіни, я став, широко розставивши ноги, що грузли у м’якій масі паркету, повернув голову, мов баню величезної вежі, й побачив на нічному столику годинник. Циферблат став дном променистої лійки. Секундна стрілка дріботіла по ньому страшенно повільно. За стрілкою лишався біліший від емалі циферблата – слід який розширився й перетворився на видну з пташиного польоту рівнину, вкриту шеренгами військ. Вибухи шматували вапняк між шеренгами, дим угризався в обличчя, в м’які маски беззвучної агонії. Маси піхоти наче оскліли, їх кров розтікалася круглими плямами червоного болота, а вони, закривавлені, вкриті курявою, наступали далі під розмірений гуркіт барабанів. Коли я відсунув годинник, битва зменшилася, але не зникла. Кімната похитнулася. Вона поволі повернулась, відкидаючи мене на стелю. Щось затримало моє падіння. Я став навколішки. Лежав коло ліжка, а кімната рухалася дедалі повільніше, речі займали свої місця, все зупинилося. Лежачи головою на підлозі, я боком, наче пес, глянув на годинник, що стояв на столику, спертий на лампу. Була за чверть перша На циферблаті вже нічого не відбувалось, секундна стрілка бігла спокійно, мов мурашка. Я сів на паркет, його прохолода витвережувала. Кімната виринула в білому світлі, наче суцільний литий кристал із вплавленими променистими предметами, повна нечутних звуків. Кожна річ, кожна згортка штор, тіні, що падали від столу, існували в цьому просвітленні з невимовною досконалістю. Я не звертав на цю красу жодної уваги, напружений, наче пожежник, що очікує в амфітеатрі диму, не помічаючи чарів сцени. Підвівся легкий і кволий. Перемагаючи неслухняність пальців, дописав на бланку:

“12,50 ПОЛЕГШЕННЯ

ПЛІМАЗИН ЗРАНКУ

ОРЛІ – ПЕРУКАР”.

Це все, що я знав. Схилившись над столом і далі дивлячись на кривулясті літери, відчув чергову зміну. Відблиски на поверхні столу затріпотіли, мов крильця метеликів, злетіли, стіл залопотів мені в обличчя сірими крильми кажанів, затьмаривши світло нічного світильника, край стола під моїми пальцями обм’як – я не міг ні утекти від нових перетворень, ані встигнути за ними, а в наступну годину швидкість перевтілень стала запаморочливою. Жахливі, величні, знущальні, вони прошивали мене наскрізь, як вітер, навіть при заплющених повіках, – очі стали зайвими. Пригадую невпинне зусилля, з яким я викидав із себе цю чужу стихію, наче хотів виблювати її, – все було марно, але я боронився і дедалі рідше залишався глядачем, ставав часткою безлічі видінь.

Після першої години виринув іще раз. Процес ішов хвилями, як перистальтика, кожна хвиля здавалася останньою, але наступна виявлялась іще сильнішою. Примари відступили між другою і третьою ночі, і це було ще гірше, бо все навколо мене набрало нормального зовнішнього вигляду, але в іншій подобі. Як це пояснити? Меблі й стіни закам’яніли, запеклися, застигли в несамовитих перетвореннях; час зупинився, і все навколо, що лавиною накочувалося на мене звідусіль, виглядало наче в незвично довгому спалаху магнію. Вся кімната була мов пауза між двома зойками, а наступне з неприхованою ворожістю проглядало на стиках шпалер, у зображеннях замків над Луарою, що висіли над ліжком, у зелених газонах цих замків. Ця зелень була моїм вироком; стоячи на колінах, я зрозумів, що неминуче програю. Тоді я накинувся на кімнату, так, на кімнату, подер шнури штор і занавісок, стягнув їх з вікон, вхопив постіль з ліжка, вкинув цей смертоносний клубок до ванної, замкнув її, а ключ зламав у вхідних дверях. Але спершись, задиханий, на віконну раму серед бойовиська, я зрозумів, що це нічого не дасть. Мені не знищити вікон і стін. Викинувши речі з валіз на підлогу, я вхопив плоскі наручники з металевим ланцюжком – їх мені з усмішкою дав у Неаполі Ренді, щоб я надів їх на вбивцю, коли знайду. Я його знайшов. З-поміж сорочок посипалися темні грудочки – мигдаль із розірваного пакуночка, про нього я вже не писав, боячись, що не встигну, а просто кинув жменю на телеграфний бланк, тоді присунув крісло до радіатора, вмостився в ньому, впершись хребтом у спинку, а ногами в підлогу і, прикутий до труби опалення, чекав ЦЬОГО, як старту. Але стартував не вгору й не вниз, а в глибину – в жовтогарячій імлі, серед круговерті стін, на прив’язі не міг дістатися ні до чого, крім ніжки ліжка, хоч рвався, як пес з ланцюга. Мені вдалося підтягнути його, і, наче збиваючи полум’я, я притиснув голову до матраца, прогриз його до поролону, але губчаста маса не душила, і я, стогнучи у відчаї від того, що не можу відібрати собі життя, стиснув вільною рукою горло. Останнє, що запам’яталося мені перед тим, як втратив свідомість, були спалахи в мозку. Очевидно, бився головою об труби. Пригадую, саме тоді промайнула остання надія, що, може, нарешті вдасться. І все. Я вмер, і нітрохи не здивувався, що знаю про це. Згодом плив чорними водопадами по незнаних гротах, чуючи шум і ревіння, наче лише мій слух помер не зовсім. Чув дзвони. Темрява порожевіла. Відкривши очі, побачив над собою велике, чуже, бліде, неприродно спокійне обличчя. Це було обличчя доктора Барта. Я одразу впізнав його й хотів сказати про це, але втратив свідомість.

Прикутого до батареї, мене знайшли о четвертій ранку, бо італійці з сусіднього номера повідомили службу, а оскільки це нагадувало приступ божевілля, мені зробили заспокійливий укол і відвезли в лікарню. Милий Барт, почувши зранку, що рейси літаків затримано, зателефонував до Орлі й, довідавшись про мою долю, поїхав до лікарні, де я лежав, усе ще не опритомнівши. Я прийшов цілком до тями аж через тридцять годин. У мене були пошкоджені ребра, прокушений язик, на голові в кількох місцях накладено шви, рука в наручнику нагадувала бідон, так я рвався з прив’язі. На щастя, регулятор, до якого я себе прикував, був залізний, пластмасовий не витримав би такого, і я викинувся б з вікна; я, власне, нічого в світі не прагнув так, як цього.

Один канадський біолог зауважив, що в шкірній тканині людей, що не лисіють, наявна та сама нуклеїнова сполука, як у вузьконосих мавп, що теж не лисіють. Ця речовина, названа “мавп’ячим гормоном”, виявилася дійовою в боротьбі з облисінням. У Європі гормональну мазь почала виготовляти три роки тому одна швейцарська фірма за американською ліцензією Пфіцера.

Швейцарці видозмінили препарат, зробили його ефективнішим, але й більш чутливим до тепла, під дією якого він швидко розкладався.

У шкірі людей, що багато загорають, препарат змінює свою структуру і може під впливом риталіну перетворитися на препарат X доктора Дюнана – психічний депресор, однак, викликає отруєння лише у великих дозах. Риталін знаходиться у крові осіб, що його вживають, а гормон застосовується зовнішньо у вигляді мазі з домішкою гіалуронідази, яка допомагає лікам проникнути через шкіру у кровоносні судини. Але для отруєння з психотичним ефектом потрібно втирати в шкіру хоча б двісті грамів мазі на добу, вживаючи при цьому більші від максимальних дози риталіну.

Каталізатором, що в мільйони разів посилює дію депресора, є сполуки ціанідів з сіркою – роданіди. Три літери, три хімічні символи С становлять ключ до таємниці. Сліди ціанідів є в гіркому мигдалі. Саме це надає йому характерної пекучої гіркоти. Кілька фабрик Неаполя, які випускали смажений мигдаль, страждали від нашестя тарганів. Для дезинфекції кондитери вживали препарат із значним вмістом сірки. Її частинки потрапляли до емульсії, в яку перш ніж смажити, занурювали мигдаль. Доки температура печі була низькою, це не давало побічного ефекту. Лише при перевищенні карамелізації цукру ціаніди мигдалю утворювали з сіркою родан. Але й родан, потрапляючи в організм, ще не стає дійовим каталізатором препарату X. У тканинах реагентів мусять бути вільні іони сірки. Такі іони у вигляді сульфатів і сульфітів давали сірководневі ванни. Отже, гинув той, хто застосовував гормональний препарат, риталін, брав сірководневі ванни й ласував мигдалем, по-неаполітанськи підсмаженим у цукрі. Роданіди каталізували реакцію в таких мізерних кількостях, що виявити їх можна було лише хроматографією. Умовою несвідомого самогубства були ласощі. Хто не міг їсти солодощів через діабет чи не любив їх, лишався живий. Швейцарську видозміну мазі продавали в усій Європі останні два роки, тому раніше подібних випадків не зафіксовано. В Америці їх не було, бо мазь монопольно виготовляв Пфіцер, а його препарат не розкладався від тепла, як європейський. Жінки не вживали мазі, призначеної для чоловіків, отже, й не могли стати жертвами.

Бідолаха Прок потрапив у пастку іншим шляхом. Він не лисів, тобто не потребував гормональної мазі, не ходив на пляж, не брав сірководневих ванн, але іони сірки потрапили в його кров із сульфітного проявника, пари якого він вдихав у лабораторії, риталін вживав від сонливості, а препарат X приніс йому доктор Дюнан, розбивши свої окуляри. Освічений і терплячий доктор, розтираючи на порошок кожен клаптик, кожну пучку пилу з майстерні Прока, досліджуючи фанерну перегородку й шліфувальний камінь, не знав, що таємнича субстанція, яку він шукав, лежить у вигляді кулька зацукреного мигдалю в шухляді старого комода метрів за чотири над його головою.

Мигдаль, знайдений на столі разом із моїми записами, відкрив очі на відсутню ланку Бартовим хімікам.

Можливо, несуттєва, але досить цікава, певна анекдотична деталь. Уже в Штатах один мій знайомий сказав, що сірчаний цвіт, яким мене лікував малий Петрусь, жодною мірою не міг спричинитися до отруєння, оскільки тверда сірка, перетворена на пил шляхом сублімації, вже не розчиняється. Цей хімік висунув ad hoc[27]27
  У даному випадку (латин.).


[Закрыть] таку гіпотезу. Іони сірки потрапили в мою кров з сульфітного вина. Як прийнято у Франції, я пив щоразу, коли обідав чи вечеряв, але виключно в домі Барта, бо більше ніде не їв, а хіміки НЦНД, знаючи про це, змовчали про таку можливість, аби не бентежити шефа підозрою, що він подає гостям якесь пійло.

Згодом мене питали, чи той мигдаль був моєю “еврикою”. Найпростіше було підтвердити чи заперечити, але я просто не знав. Ще раніше, нищачи те, що потрапляло під руку, і вкидаючи все, що могло загрожувати моєму життю, у ванну, я діяв несамовито, але в цьому шаленстві була іскра методу самозбереження, отож і з мигдалем могло бути подібне. Я хотів, в цьому певний, додати його до записів, і цей жест міг бути лише наслідком багаторічних тренувань. Мене вчили фіксувати події в умовах максимального стресу, вимагаючи виконання, що не залежало від моїх міркувань про істотність того чи іншого факту. Це міг бути й проблиск інтуїції, який з’єднав воєдино ранкову грозу, приступ чхання, таблетку, що застрягла в горлі, мигдаль, яким я її заїв, і образ Прока, що востаннє входить до кондитерської на розі рю Амелі. Таке припущення видається надто гарним, щоб бути правильним. Очевидно, я пов’язував мигдаль з неаполітанською справою тому, що кондитер виклав з нього на вітрині Везувій. Оскільки Везувій не мав з цим нічого спільного він виявився чисто магічною зв’язкою, хоча й наблизив мене до суті справи.

Щоправда, уважно читаючи мій рапорт, можна зауважити, що слідство не раз мало такі близькі до розв’язання факти, але результату вони не дали. До суті наблизився Барт, правда, він помилився щодо політичних мотивів випадків, але слушно сумнівався в принципах відбору “групи одинадцяти” й правильно визначив, чому жертвами ставали лише іноземці, та ще й самотні, тобто ізольовані від італійського оточення подвійно – незнанням мови й відсутністю близьких. Провісником отруєння була зміна поведінки, помітити яку на цьому етапі могла лише близька людина.

Згодом вдалося виявити й кілька незавершених випадків, коли отруювалися італійці чи іноземці, які були в Неаполі з дружинами. Події, звичайно, розвивалися однаково. Жінка, занепокоєна дивацтвами чоловіка, спостерігала за ним щораз пильніше, а коли доходило до галюцинацій, всіма силами схиляла його до від’їзду. Прагнення втекти додому було природною реакцією на незрозумілу загрозу. Натомість італійці вже на початковому етапі отруєння опинялися під наглядом психіатра – найчастіше під тиском родини, – отож і в цих випадках наставала цілковита зміна способу життя, людина переставала їздити машиною, вживати плімазин, припиняла водні процедури, і симптоми швидко зникали. Слідство не виявило цих незавершених випадків через просту дрібницю. З оточення хворого завжди знаходилася людина, яка анулювала сплачений абонемент, реєстраційні ж книги фіксували фінансове сальдо, а не факт припинення процедур, і потенційні жертви не лишали в них жодного сліду.

Зрештою, слідству заважали й інші фактори. Ніхто не афішує вживання мазі від облисіння. Хто зовсім не дбав про лисину чи віддавав перевагу перуці, обминав небезпеку, але ж як це було з’ясувати? Хто не вживав гормону, того, живого й здорового, не було про що розпитувати, а хто вживав, той гинув. Серед речей жертв не знаходили коробок від швейцарської мазі, бо її слід було зберігати в холодильнику, що легко робити вдома, а не в готелі, тому педантичні літні чоловіки не возилися з маззю, а просто відвідували місцевих перукарів. Мазь слід було втирати раз на десять днів, тому кожна з жертв лише раз відвідала в Неаполі перукаря, але нікому й на думку не спало під час слідства випитувати перукарів, що вони втирають в голови деяких клієнтів.

Нарешті, жертви відзначалися фізичною схожістю, оскільки мали певні спільні риси характеру. Це були чоловіки на порозі старості, але з претензіями, вони боролися зі старістю і водночас приховували це. Хто переступив цей поріг і, лисий як коліно, в шістдесятирічному віці перестав молодитися, той не шукав більше чудотворних ліків, хто ж лисів передчасно, років у тридцять, той не хворів на ревматизм і не лікувався ваннами. Отже, загроза висіла лише над тими, хто увійшов у смугу згасання й старів. Чим уважніше розглядали ми факти, тим більше бачили їхню подібність. Отруєння траплялося в період квітування трав, бо водії в іншу пору не вживали плімазину, а хто мав тяжку форму астми, не їздив машиною і не вживав препарату, призначеного для водіїв.

Відвідуючи мене в лікарні, Барт виявив стільки сердечності, що перш ніж полетіти до Штатів я відвідав його з прощальним візитом. Петрусь чекав біля сходів, але зник, побачивши мене. Я зрозумів, у чому справа, й запевнив малого, що неодмінно вишлю йому свій шолом. У Барта був доктор Соссюр, вже без сюртука, зате в сорочці з мереживними манжетами. Замість калькулятора він мав на шиї годинник. Переглядав книжки в бібліотеці, а Барт повідомив мені цікаву річ: спроба застосувати у слідстві комп’ютер вдалася чудово, хоча сама машина, незапрограмована й незапущена, нічого, власне, не робила. Але коли б я не прилетів до Парижа1 саме з таким наміром, не зупинився б у нього, не викликав симпатії у його бабусі, а малий Петрусь не лікував би мене сірчаним цвітом після падіння зі сходів – одне слово, роль комп’ютера у вирішенні загадки безсумнівна, хоча й чисто символічна. Сміючись, я зауважив, що карамболь зовсім випадкових подій, який скерував мене до самого центру таємниці, здається мені зараз ще неймовірнішим, ніж власне таємниця.

– Типово егоцентрична помилка! – обернувся від книжкового стелажа Соссюр. – Ця серія випадків – не так знамення сучасності, як провісник майбутнього. Це його попередження, ще незрозуміле…

– А ви розумієте його?

– Здогадуюся про його значення. Людство настільки розмножилося й ущільнилося, що ним починають керувати атомні закони. Кожен атом газу рухається хаотично, але саме цей хаос породжує лад, тобто сталий тиск, температуру, питому вагу тощо. Ваш випадковий успіх виглядає парадоксальним – у довгій серії надзвичайних збігів. Але так здається лише вам. Ви скажете: не досить було впасти з Бартових сходів, вдихнути сірку замість тютюну, потрібна була ще ваша вилазка на рю Амелі, викликана історією Прока, чхання перед бурею, мигдаль, куплений для дітей, відміна рейсів на Рим, перукар і навіть те, що він був гасконець, – щоб відбулася ланцюгова реакція.

– Більше того, – підхопив я, – якби моя участь у визволенні Франції не обмежилася тріщиною куприкової кістки, то контузія не дала б себе знати на ескалаторі в Римі, отже, й тут я швидко б прочумався. Якби я не потрапив на римські сходи відразу перед терористом, моє фото не з’явилося б у “Парі-матч”, а без цього я не добивався б номера в готелі “Ейр Франс”, а повернувся б ночувати в Париж, і знову нічого не трапилось би. Та й сама ймовірність моєї присутності при замаху апріорі була астрономічно мала. Я міг полетіти іншим літаком, міг стати в іншому місці. Що й казати, коли до того й після того все складалося саме з таких астрономічних неймовірностей! А коли б я не довідався про справу Прока, не вибрався до Рима саме тоді, коли відклали польоти – а це теж чистісінький збіг обставин.

– Те, що ви дізналися про справу Прока? Не думаю. Ми саме говорили з доктором про це перед вашим приходом. Вас ознайомили зі справою завдяки незгоді між Сюрте й міністерством оборони, яка виникла через політичну гру. Хтось прагнув скомпрометувати певного військового, покровителя Дюнана, що бавився в політику. Такий собі більярд.

– Я мав бути кулею чи києм?

– Припускаємо, що ви мали підняти з архіву справу Прока, а це посередньо зашкодило б Дюнанові…

– Нехай так, але який же зв’язок між метою мого приїзду в Париж і політичними інтригами у Франції?

– Звичайно, жодного. Саме тому такий збіг стількох випадковостей, що привів вас до самого центру загадки, здається вам неймовірним, позбавленим здорового глузду. Тож скажу: геть цей глузд! Справді – кожен фрагмент ваших перипетій, узятий зокрема, здається ще досить імовірним, але траєкторія випадковостей, складена з цих фрагментів, скидається на чудо. Адже ви так гадаєте?

– Саме так!

– Тим часом сталося те, про що я казав вам, любий друже, тут, унизу, три тижні тому. Уявіть собі стрільбище, де замість мішені поставлена поштова марка – за півмилі від стрільців. Це десятисантимова марка з Маріанною. На її чолі муха поставила цятку. Тепер нехай візьмуться стріляти кілька снайперів. Вони нізащо не влучать у цю цятку, хоча б тому, що її взагалі не видно. Тоді приведемо на стрільбище сотню посередніх стрільців, але нехай гатять цілими тижнями. Зрозуміло, що зрештою куля одного з них влучить у цятку. Влучить не тому, що він феноменальний стрілець, а через густоту обстрілу. Згодні з цим?