Текст книги "Катар"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

Вікна виходили на інший бік, тож я не міг перевірити, але здається, що вимкнув. А коли й забув, то хай у Гертца серце болить. Я завісив штори, роздягнувся, недбало відкинувши штани й сорочку. Обережно зняв датчик. Після душу треба буде прикріпити знову. Відчинив більшу валізу. Коробка пластиру лежала зверху, але ножичок не було. Я стояв посеред кімнати на пухнастому килимі, в голові трохи тиснуло. Та вони ж у портфелі! Я нетерпляче смикнув замок, разом з ножичками випала реліквія – залите в пластик жовте, мов Сахара, фото Синуса Аврори, мій планований посадочний майданчик номер один. Фото лежало на килимі біля моїх босих ніг, прикре, безглузде і значуще. Взявши його, я знайшов при яскравих лампах денного світла десятий градус північної широти й п’ятдесят другий східної довготи, а вище – патьоку Босфору Прикрашеного з тропічною формацією під ним. Місця, по яких я міг би пройти. Постоявши трохи, я, замість сховати фото до валізки, поклав його на нічний столик обіч телефону й пішов у ванну.

Душ працював чудово, вода била сотнями гарячих цівок. Цивілізація починається з протічної води. Каналізація в палаці царя Міноса на Кріті. Котрийсь із фараонів звелів зліпити з бруду, що змивали з нього протягом усього життя, цеглину, й покласти в узголів’ї смертного ложа. Кожне обмивання трохи символічне.

Ще хлопцем я не мив машини, якщо помічав найменшу подряпину, і, лише усунувши дефект, воскував і полірував поверхню. Хоча що я міг тоді знати про властиву всім релігіям символіку чистого й нечистого? У помешканнях за двісті доларів я ціню лише їхні ванни. Людина почуває себе так, як її шкіра. У дзеркалі на всю стіну відбився мій намилений торс зі слідом електрода, що нагадав мені Х’юстон, і незагорілі під плавками стегна. Я пустив воду сильніше, й труби жалібно завили. Визначити кривизну труб, аби вони ніколи не резонували, – з цим гідравліки ніяк не можуть упоратися. Скільки ж непотребу в моїй голові. Я витерся першим-ліпшим рушником і, лишаючи мокрі сліди, пішов до спальні голий. Приліпив серцевий датчик і, замість лягати, сів на ліжко. Прикинув: разом із тими, що в термосі, я випив щонайменше сім філіжанок кави. Колись заснув би, як ховрах, та тепер уже знаю, що таке безсонні ночі. У валізці був секонал, прихований мною від Ренді, – засіб, рекомендований астронавтам. Адамс не мав нічого такого. Очевидно, йому спалося чудово. Вжити зараз таблетки було б нечесно. Я забув погасити світло у ванній. Перемігши нехіть, устав. У півмороці помешкання видавалося більшим. Я стояв голий спиною до ліжка, не знаючи, що робити. Так, треба ж замкнути двері. Ключ має лишитися в замку. Номер той самий – 303. Про це подбали. Ну, то що? Я шукав у собі страху. Щось невиразне ворухнулось в глибині душі, трохи соромно, та що вдієш – я не знав, звідки цей неспокій – передчуття безсонної ночі чи агонії? Всі ми забобонні, хоча не всі усвідомлюємо це. Ще раз увімкнувши нічного світильника, оглянув усю кімнату – вже з неприхованою недовірою. Валізи напіввідчинені, речі безладно розкидані по кріслах. Справжнісінька генеральна перевірка. Револьвер? Ідіотизм. З докором похитав головою, вже лежачи, погасив світло, розслабив м’язи й почав розмірено дихати.

Вміння засинати о визначеній годині було істотною частиною підготовки. Зрештою, хіба ж не сидять унизу в машині двоє людей, втупившись в осцилоскоп, на якому мої легені й серце при кожному порусі малюють блискучу лінію? Двері замкнені зсередини, герметичні вікна, що мені до того, що він лягав о цій же годині в це саме ліжко.

Безперечно, між “Хілтоном” і корчмою “Під Трьома Відьмами” була величезна різниця. Я уявив собі повернення. Не повідомивши про себе, під’їжджаю до будинку, а ще краще лише до аптеки, далі йду пішки, наче повертаюся з прогулянки, хлопці, які вже прийшли зі школи, помічають мене і стрімголов збігають сходами вниз, – і тоді я згадав, що маю випити джину. Якусь мить вагався, спершись на лікоть (пляшка лишилась у валізці), сповз таки з ліжка, навпотемки дістався до столу, намацав під сорочками плоску пляшку, налив повнісіньку закрутку, аж по пальцях потекло. Вихилив металевий келишок до дна з тим самим дурнуватим відчуттям, що граю в самодіяльній виставі. Роблю, що можу, – пробував виправдатися перед самим собою. Повернувся до ліжка, розчинившись у темряві; торс, руки, ноги зникли, засмага зливалася з темрявою, лише стегна відсвічували блідим пругом. Я вмостився, відчуваючи, як алкоголь розходиться теплом у шлунку, стусонув кулаком подушку: на, маєш, дублере. Натягнув ковдру й знову почав рівно дихати. Впав у напівсон, в якому рештки свідомості може здмухнути лише повна пасивність. Мені вже щось марилося. Я літав у повітрі. Цікаво, що такі польоти вві сні я відчував до перебування на орбітальній станції. Вперті катакомби мого мозку наче не бажали враховувати жодних поправок досвіду. Політ уві сні – це фікція, бо тіло зберігає звичну орієнтацію, а рухи рук і ніг такі ж, як і наяву, тільки плавніші й легші. Насправді на орбіті це відбувається зовсім інакше. М’язи в цілковитому безладді. Хочеш щось відсунути – й летиш назад, хочеш сісти, а підтягаєш ноги до підборіддя, а коли зробиш цей рух різкіше – то ще й нокаутуєш себе коліном. Тіло поводиться як навіжене, хоча насправді воно просто звільнене, позбавлене благотворного опору, який йому завжди чинить Земля.

Прокинувся від того, що вже не міг дихати. Щось м’яко, але непоступливо не давало мені ковтнути повітря. Я зірвався з простертими руками, наче хотів схопити напасника. Сидячи на ліжку, важко приходив до тями, мовби здираючи з мозку невідчепну липку павутину. Крізь шпару між шторами до кімнати падав відблиск живого срібла вулиці. В його мерехтінні я розгледів, що в кімнаті нікого немає. І далі не міг дихати, ніс був закладений, мов забетонований, вуста спеклися, язик пересох. Напевно, я страх як хропів. Мені навіть здалося, що саме це хропіння долинало до мене крізь залишки сну, коли я вже прокидався.

Встав, трохи заточуючись, бо хоча й отямився, сон і далі тиснув на мене нерухомим тягарем. Обережно нахилившись, намацав за гумкою в бічній кишеньці трубочку пірабензаміну. У Римі, напевно, теж зацвіли трави. На півдні їхні китиці завжди рудішають найшвидше, а згодом ця хвиля половіння прокочується по всіх широтах. Це знають усі, хто все життя приречений на сінну лихоманку. Минула друга. Я трохи непокоївся, чи не вискочать з машини мої охоронці, помітивши в осцилоскопі, як вистрибує моє серце, тож знову ліг, поклавши голову боком на подушку, аби швидше минув набряк слизової носа. Лежав, наслухаючи одним вухом до дверей, чи не йде непотрібна підмога. Панувала тиша, й серце забилось у звичному ритмі.

Я вже не згадував про дім, може, не хотілося, а може, вирішив, що не варто втягати дітей у цю справу. Не засне він, бачите, без дітей! Для цього досить і йоги, адаптованої для астронавтів доктором Шарпом та його помічниками. Я знав її як “отченаш” і застосував так успішно, що мій ніс догідливо засвистів, помалу пропускаючи повітря, пірабензамін без протвережуючого додатку проник у мозок і заволік свідомість характерною, трохи наче нечистою, каламутною сонливістю, і я, непомітно для себе, міцно заснув.

РИМ – ПАРИЖ

О восьмій ранку я пішов до Ренді в досить доброму настрої, бо розпочав день з плімазину, після якого, незважаючи на задушливу спеку, в носі не крутило. Готелю, в якому зупинився Ренді, було далеко до “Хілтона”. Він містився неподалік від Іспанських сходів на мощеній римською бруківкою вуличці, геть заставленій машинами. Забув, як вона називається. Чекаючи на Ренді у вузькому приміщенні, що правило за хол, адміністраторську й кав’ярню, я переглядав куплену по дорозі “Геральд”, зацікавився переговорами “Ейр Франс” з урядом – мені аж ніяк не подобалася перспектива стирчати в Орлі. Страйкувала наземна обслуга аеропорту, однак літаки Париж приймав, як і досі.

Невдовзі з’явився Ренді. Якщо зважити на безсонну ніч, він виглядав непогано, дивився, правда, трохи осоловіло, але ж невдача була очевидною. Нам лишився Париж, остання соломинка надії. Ренді хотів сам відвезти мене в аеропорт, але я заперечив, хотів, щоб він виспався. А Ренді запевняв, що в його номері заснути неможливо, тож я пішов з ним нагору. Кімнату справді заливало сонце, а з відчиненої ванної замість прохолоди тягло випарами лазні.

На щастя, панував азорський антициклон, було досить сухо, тож я, звернувшись до своїх професійних знань, затягнув штори, намочивши їх знизу, аби поліпшити циркуляцію повітря, трохи повідкручував усі крани й після цієї самаритянської операції попрощався з Ренді, запевнивши, що подзвоню, якщо дізнаюся щось конкретно. В аеропорт я поїхав на таксі, заскочивши по свої речі в “Хілтон”, і вже близько одинадцятої котив візок з валізами до прийомного конвейєра. В новому римському аеропорту я був уперше, тому розглядався за його розрекламованими в пресі чудесами технічного забезпечення, й гадки не маючи, як докладно мені доведеться їх пізнати.

Газети, вітаючи відкриття цього аеровокзалу, галасували, що він покладе край усім замахам. Лише засклений зал відправки був такий, як і всюди. Будівлю, схожу згори на бубон, заповнює мережа ескалаторів і доріжок, які непомітно профільтровують людей. Останнім часом зброю стали проносити по частинах, складаючи її в туалеті літака, тому італійці першими відмовились від магнітометрів. Зондування одягу й тіл виконують ультразвукові коливання на ескалаторі, а дані цього нечутливого контролю підсумовує комп’ютер, класифікуючи запідозрених у контрабанді. Писали, що ці коливання виявляють кожну пломбу в зубі й пряжку на підтяжках. Від них не сховається навіть безметалевий заряд.

Новий аеропорт неофіційно називають Лабіринтом. Під час пробного пуску детективи кілька тижнів намагалися пронести через ескалатори зброю, сховану найхитромудрішим чином, і жодному буцімто це не вдалося. Лабіринт став до ладу у квітні і відтоді працював без особливих інцидентів, якщо не зважати на людей, виловлених з речами настільки дивними, наскільки й невинними, як дитячий пістолет чи його силует з фольги. Одні експерти доводили, що це психологічна диверсія одурених терористів, інші – що спроба визначити справжні можливості фільтрів. Юристи мали мороку з цими псевдоконтрабандистами, наміри яких були недвозначними, але не підлягали покаранню. Єдиний серйозний випадок стався того дня, коли я покинув Неаполь. Один азіат, коли його викрили прилади, викинув справжню бомбу на так званому “мосту зітхань” посеред Лабіринту. Заряд вибухнув у глибині залу під мостом, не завдавши жодної шкоди, якщо не зважати на переполох серед пасажирів. Тільки й усього. Тепер мені здається, що всі ті незначні випадки були підготовкою до операції, в якій нову оборону мав прорвати новий тип нападу.

Рейс було відкладено на годину, бо “Аліталія” ніяк не могла з’ясувати, хто нас прийме – Орлі чи аеропорт де Голля. Я пішов переодягатися, бо в Парижі теж передбачалося ЗО градусів у тіні. Не міг згадати, в якій з валіз були сорочки-сіточки, і мусив пхатися до ванних кімнат з багажним візком, який не вміщався на ескалаторі Я довго блукав пандусами підземелля, доки якийсь раджа не показав мені дорогу. А може, то був і не раджа, бо англійської він майже не знав. Тільки й того, що був у зеленому тюрбані. Цікаво, чи він скине його в душовій? Адже він теж прямував туди. Через те мандрування з візком я згаяв стільки часу, що мусив нашвидку прийняти душ і переодягтися в полотняний костюм і шнуровані полотняні черевики. Всі дрібниці я запакував з несесером до валізи і здав у багаж. Від пункту реєстрації йшов з порожніми руками. Це виявилось розумним кроком – навряд чи мікрофільми, сховані в несесері, вціліли б у “бойні на сходах”.

Кондиціонери в залі працювали з перебоями – в деяких місцях тягло справжнім холодом, а в інших – парило. На паризькому напрямку дихало теплом, тож я накинув куртку наопашки. Це теж виявилося щасливим кроком. Кожен з нас отримав “перепустку Аріадни” – пластиковий пенал для квитків із запресованим електронним резонатором. Без цього до літака не ввійдеш. Відразу за турнікетом починався ескалатор, такий вузький, що пасажири мусили йти один за одним. Це трохи нагадувало Тіволі, а трохи Діснейленд. Спершу крутий підйом, далі сходи складаються з доріжки над залом, залитим денним світлом. І, незважаючи на освітлення, дна не видно, воно ховається в мороці. Не знаю, як досягнуто такого ефекту. За “мостом зітхань” доріжка звертає вбік і, знову стаючи сходами, стрімко підіймається вгору через цей самий зал, який можна впізнати хіба по ажурному склепінню, оскільки ескалатор з обох боків закривають алюмінієві плити з міфологічними сценами. Що далі – мені не судилося дізнатися. Розрахунок усього переміщення подорожніх простий: “перепустка” пасажира, який везе щось підозріле, повідомляє про це безперервним свистом. Помічений, він не може втекти вузьким ескалатором, а пасажі, що лунають над залом у цей час, мають вплинути на його психіку й змусити викинути зброю. В залі реєстрації оголошення двадцятьма мовами застерігають, що кожен, хто має зброю й вибухівку, ризикує своїм життям, якщо спробує тероризувати інших пасажирів. Цю таємничу погрозу трактували по-різному. Говорили навіть, що за алюмінієвими щитами сховано снайперів, але я в це не вірив.

Рейс був зафрахтований, але “боїнг” виявився завеликим для замовників, і каси продавали квитки на вільні місця. Цим скористалися такі, як я, що купували квитки в останню хвилину. “Боїнг” найняв якийсь консорціум банків, однак мої найближчі сусіди аж ніяк не схожі були не банкірів. Першою стала на ескалатор бабуся з паличкою, далі блондинка з песиком, тоді я, маленька дівчинка і японець. Озирнувшись згори, я побачив лише плахти газет, розгорнутих кількома чоловіками. Мені кортіло оглянутися, і я запхав свою “Геральд” за підтяжки на грудях, мов пілотку.

Блондинка в обшитих перлинами штанях, таких тісних, що ззаду було видно контури трусиків, тримала опудало песика. Песик, мов живий, кліпав очима. Вона нагадувала мені блондинку з журналу, що була моєю супутницею до Рима. Дівчинка з жвавими оченятами була в білому одязі, мов лялька. Японець, ненабагато вищий за неї, мав вигляд завзятого туриста. Здавалося, він щойно вийшов від першокласного кравця. На картатому застебнутому піджаку перехрещувалися ремінці транзистора, бінокля, великого фотоапарата “Ніккон-6”. Коли я озирнувся, він саме розстібав футляр, наче збирався фотографувати чудеса Лабіринту. Сходи саме складалися в доріжку, аж тут почувся протяглий писк. Я обернувся. Писк ішов від японця. Дівчинка тривожно відсунулася від нього, притискаючи до грудей торбинку з “перепусткою”, а він з незворушною байдужістю підкрутив звук транзистора. Наївно думав, що заглушить писк: це було лише перше попередження.

Ми пливли над великим залом. Обабіч доріжки вилискували під променями постаті Ромула, Рема, вовчиці, а “перепустка” японця вищала вже пронизливо. Натовп здригнувся, але ніхто не озвався й словом. А японець і оком не змигнув. Добру хвилину він стояв серед усе голоснішого виття із скам’янілим обличчям, лише піт великими краплинами вкривав його чоло. Потім, вихопивши “перепустку” з кишені, одчайдушно намагався щось зробити з нею. В колі мовчазних поглядів він, мов навісний, шарпав її. Жодна жінка не скрикнула. Мені ж було просто цікаво, як його виловлять з-поміж нас. Коли “міст зітхань” скінчився і доріжка почала повертати, японець раптом присів так низько, наче несподівано провалився крізь землю. Я не відразу зрозумів, що він там робить. А він, вихопивши з футляра свій “ніккон”, відкривав його. Доріжка йшла по прямій, але східці саме почали виступати, перетворюючись на ескалатор другого “мосту зітхань”, власне, на сходи, що повертають навскоси через великий зал. Випроставшись, японець вихопив з “ніккона” округлий циліндричний предмет, напевно, більший за долоню, що заяскравів цукровими голочками. Це була безметалева корундова граната з литим зубчастим корпусом без ручки. Японець обіруч притиснув гранату до уст, мовби цілуючи її, і лише коли відірвав від обличчя, я зрозумів, що він висмикнув запал – кільце лишилося в зубах. Я кинувся до гранати, але встиг лише доторкнутися до неї – японець, ударивши мене в коліно, раптом кинувся назад, збиваючи людей з ніг. Ліктем я потрапив дівчинці в обличчя, удар відкинув мене на поруччя, я знову зіткнувся з нею й, перевалившись тілом через поруччя, потяг за собою. Обоє полетіли донизу. Я відчув удар чогось твердого в поперек і потрапив із блиску в морок.

Я чекав удару об пісок. Газети не писали, що вкриває дно залу під мостами, але підкреслювали, що вибух гранати не заподіяв ніякої шкоди. Отож я розраховував на пісок і тому підігнув ноги. Але замість піску відчув щось м’яке, податливе, мокре, воно розступилося піді мною, мов піна, а нижче була крижана рідина, одночасно мене аж до кісток струсонуло громом вибуху. Дівчинку я загубив. Ноги потрапили в грузький мул чи болото, і я весь почав занурюватись у нього, розпачливо б’ючи руками, доки не опанував себе й не заспокоївся. У мене була хвилина, а може, трохи більше, аби вибратися звідти. Спершу подумати, тоді діяти. Цей резервуар своєю формою призначений гасити ударну хвилю. Отже, не чаша, а швидше лійка, викладена в’язкою масою, наповнена водою з товстим кожухом піни. Загрузнувши по коліна, я перестав даремно рватися догори, присів по-жаб’ячому, намацав дно випростаними руками. Підйом був справа. Загрібаючи руками, мов лопатами, поповз угору, з величезним зусиллям витягаючи ноги з мазюки. Сповзаючи по схилу, загрібав долонями, підтягаючись, мов альпініст на сніговому схилі без гаків. Останній, щоправда, має чим дихати.

Я дерся вгору, доки на обличчі не почали лопатись великі бульбашки піни. Виплив, задихаючись і хапаючи повітря, у півморок, а вгорі наді мною лунало хоральне виття людей. Я покрутив головою над хвилями піни. Дівчинки не було. Набравши повітря, пірнув. Не міг роздивитися, бо у воді була якась гидота, від якої очі пекло наче вогнем. Тричі вилазив і пірнав знову, знесилюючись, оскільки від грузького дна не можна було відштовхнутись і доводилося пливти над болотом. Я вже втратив надію, коли рука натрапила на її довге волосся. Від піни дівчинка була слизька, мов риба. Коли ж я спробував ухопити її за блузку, та тріснула під рукою.

Навіть не знаю, як я вибрався з нею нагору. Пам’ятаю борсання, великі пухирі, які я стирав з її обличчя, огидний металевий присмак води, мої беззвучні прокльони і те, як виштовхував її через борт басейну – товстий, пружний, наче гумовий, вал. Висадивши її назовні, якусь хвилю перепочивав, по шию в піні, що тихо потріскувала. А люди вили. Мені здалося, що падає рідкий теплий дощ. Відчував удари окремих краплин. Напевно, марю, – промайнуло в голові, бо звідки б тут узятися дощу? Задерши голову, побачив міст. Плахти алюмінію звисали з нього, як шмаття, підлога світилася, мов сито. Східці, відлиті зі сталі, нагадували бджолиний стільник – ця решітка мала пропустити хвилю, але затримати осколки.

Ступивши під дощем, який падав і далі, на вал, я перегнув дівчинку через коліно обличчям униз. Їй було краще, ніж я сподівався, бо вона відразу ж почала блювати. Став масувати їй плечі, відчуваючи під рукою кожну кісточку. Вона хрипіла й кашляла, але вже дихала. Мене теж нудило. Полегшало, коли я допоміг собі пальцем, але звестися на ноги ще не наважувався. Вже розрізняв дещо навколо, хоча тут була сутінь, до того ж частина світильників над мостом згасла. Виття над нами перейшло в зойки й хрипіння. “Там умирають, – промайнула в мене думка, – чому ж ніхто не подає допомоги?” Звідкись долинув галас, щось брязкало, наче пробували пустити завмерлий ескалатор. Залунали вигуки, але вже інші, здорових, неушкоджених людей. Я не розумів, що діється вгорі. Весь ескалатор був забитий людьми, в паніці вони попадали. До тих, що помирали, неможливо було дістатися, не усунувши спершу ошалілих зі страху. Взуття й одяг позастрягали між східцями. Збоку теж не було жодного підходу, міст став пасткою.

Тим часом я зайнявся собою й дівчинкою. Мені здалося, що вона вже отямилась, бо сіла. Я сказав їй, що вже все гаразд, щоб не боялася, бо зараз ми звідси виберемося. Очі звикли до темряви, і я справді побачив вихід. Це був люк, який, певне, забули причинити. Були б вони ретельнішими, то ми тут так би й залишились, наче миші в пастці. Люк вів до округлого, схожого на каналізаційний, тунелю, далі знову непрочинений люк, власне, опуклий щит. Коридор з лампами у заґратованих нішах вивів нас до низького, мов бункер, підземелля, заповненого кабелями, трубами, каналізаційними вузлами.

– Ці труби виведуть нас до душових, – обернувся я до дівчинки, але її не було. – Гей! Де ти? – гукнув я, обмацав поглядом підземелля з бетонними колонами.

Побачив, що вона босоніж перебігає від однієї підпори до другої. Кількома стрибками, які віддалися шаленим болем у попереку, я наздогнав її й узяв за руку, суворо вичитуючи:

– Це що таке, серденько? Мусимо триматися разом, бо заблукаємо.

Вона мовчки пішла за мною. Десь ген попереду замерехтіло світло: пандус, викладений білими кахлями. Піднялись на поверх вище, і я, ледь глянувши, відразу впізнав це місце: по наступному схилу я годину тому котив багажний візок. Відразу ж за рогом тягнувся коридор з рядом дверей. Вкинувши монетку, яка збереглася в кишені, я відчинив перші двері й відразу вхопив малу за руку, бо мені здалося, що вона знову хоче втекти. Очевидно, вона ще в шоковому стані. Не дивно. Завів її у душову. Вона мовчала, та й я, побачивши при світлі, що вона вся в крові, прикусив язика. От тобі й теплий дощ. Я, очевидячки, виглядаю так само. Роздягся, зняв увесь одяг з неї і, вкинувши його у ванну, відкрутив кран, а сам у плавках штовхнув її під душ. Гаряча вода трохи стишила біль у попереку. Стікала з нас рожевими струмочками. Я тер малій спину й боки, аби не лише змити кров, а й привести її до тями. Вона не виривалася, мовчки терпіла, коли я невміло мив їй голову. Коли ми вийшли з-під душу, я мимохідь запитав, як її звати. Аннабель. Англійка? Ні, француженка. З Парижа? Ні, з Клермона. Я заговорив з нею по-французьки, беручи з ванни по черзі одяг, щоб перепрати.

– Якщо можеш, – запропонував я, – сполосни свою спідничку, гаразд?

Вона слухняно нахилилася над ванною. Викручуючи штани й сорочку, я думав, що робити далі. Аеропорт закритий і набитий поліцією. Просто йти, поки нас десь не затримають? Але ж італійські власті нічого не знають про мене. Єдиним утаємниченим тут був Дюбуа Феннер, перший секретар посольства. В залі залишилася моя куртка з квитком на інше прізвище, ніж те, що на квитанції з готелю. Револьвер і датчики я залишив у “Хілтоні” в пакунку, який Ренді має забрати ввечері.

Якщо це знайдуть, щодо мене виникнуть підозри. Я й так поводився підозріло: забагато вправності у відчайдушному стрибку, надто добра орієнтація в підземеллях вокзалу, застаранно усунуто сліди крові Я навіть припускав, що мене можуть звинуватити в співучасті. Ніхто не застрахований від підозри, відколи шановані адвокати й інші діячі проносять бомби задля ідейних цілей. Звичайно, я виплутаюся з цього, але перш за все мене можуть затримати. Ніщо так не підганяє поліцію, як власна безпорадність. Критично оглянув Аннабель. Вона, з підбитим оком і мокрим скуйовдженим волоссям, сушила спідничку під сушилкою для рук – кмітливе дитя. В мене виникла ідея.

– Слухай-но, серденько, – звернувся я до неї, – знаєш, хто я такий? Я американський астронавт, у Європі перебуваю інкогніто з дуже важливою місією. Розумієш? Ще сьогодні мушу бути в Парижі, а тут нас будуть випитувати по сто разів. Це затягнеться. Мушу зараз же подзвонити в посольство і зв’язатися з першим секретарем. Він нам допоможе. Аеропорт закриють, але ж, окрім звичайних, є ще спеціальні літаки, з дипломатичною поштою. Полетимо таким літаком. Разом. Ну, як, згода?

Дівчинка мовчки дивилася на мене. “Ще не прийшла до тями”, – подумав я. Почав одягатися. Черевики вціліли, бо були зашнуровані, але сандалі Аннабель пропали. Щоправда, в наш час боса дівчинка на вулиці не дивина. А сорочечка цілком могла зійти за блузку. Я допоміг їй розправити складки ззаду на спідничці, що вже майже висохла.

– Зараз підемо наче тато з донею, так швидше дістанемось до телефону. Розумієш?

Вона кивнула, я взяв її за руку, й ми помандрували у світ. На перший кордон наткнулися за пандусом. Карабінери виштовхували геть журналістів з камерами, кудись бігли пожежники в касках, на нас ніхто не звертав уваги. Поліцейський, до якого я звернувся, трохи знав англійську. Я пробував пояснити, що ми були в душових, але він, зовсім не слухаючи, звелів піднятися ескалатором Б до європейської секції, де зібрано всіх пасажирів. Ми пішли до ескалатора, але як тільки сховалися з очей, я повернув у бічний коридор. Гамір лишився позаду. Ми увійшли до порожнього багажного залу. За транспортерами, що продовжували беззвучно рухатись, виднілась шеренга телефонів-автоматів. Разом з Аннабель я увійшов до кабіни й набрав номер Ренді. Підняв його з ліжка. При світлі жовтих ліхтарів, прикриваючи трубку долонею, розповів йому про все, що сталося. Він перебив мене лише раз, мабуть, подумавши, що не зрозумів. Далі я чув лише його тяжке дихання, а згодом у трубці взагалі стихло, наче його й не стало.

– Ти чуєш? – запитав я в кінці розповіді.

– Хлопче, – тільки й сказав він. І повторив: – Хлопче!!!

Тоді я переповів найважливіше. Треба заїхати в посольство і привезти сюди Феннера. Це потрібно зробити якнайшвидше, бо ми знаходимося між двома поліцейськими кордонами. Аеропорт зачинено, але Феннер, очевидно, проб’ється. Ми з малою чекаємо в лівому крилі, біля транспортера Е-10 і телефонів-автоматів. Якщо нас не буде на місці, нехай шукають серед пасажирів у європейській секції, або, що ймовірніше, в префектурі. Попросив його коротко повторити сказане. Повісивши трубку, я глянув на дівчинку, сподіваючись, що вона зрадіє щасливому закінченню пригоди або хоча б полегшено зітхне. Але вона заціпеніло мовчала, лише крадькома позираючи на мене, коли я не дивився на неї Наче чогось чекала. Між кабінами стояла м’яка лава. Ми сіли. Звідси, через скляні стіни, видно було під’їзні естакади аеропорту. Одна по одній під’їжджали машини техдопомоги. З глибин будівлі крізь постійний гамір долинали розпачливі жіночі крики. Аби не мовчати, я запитав дівчинку про її батьків, про поїздку, чи хтось проводжав її в аеропорт. Вона відповідала уривчасто і якось недоладно, не назвала своєї адреси в Клермоні, й це мене трохи роздратувало. Годинник показував першу сорок. Від розмови з Ренді минуло вже більше як півгодини. Люди в комбінезонах, не звернувши на нас уваги, підтюпцем перетнули зал, тягнучи щось схоже на електрозварювальний апарат. Знову пролунали кроки. Уздовж кабін ішов технік у навушниках, прикладаючи міношукач до кожних дверей. Побачивши нас, зупинився, за ним наблизилися двоє поліцейських.

– Що ви тут робите?

– Чекаємо, – відповів я, не кривлячи душею.

Один з карабінерів кудись побіг і повернувся з кремезним цивільним. На повторне запитання я відповів, що ми чекаємо представника американського посольства. Цивільному забаглося оглянути мої документи. Коли я виймав портмоне, технік показав на кабіну, з якої ми дзвонили. Шиба зсередини запітніла від нашого одягу, який у будці почав був парувати. Всі витріщилися на нас. Карабінер доторкнувся до моїх штанів.

– Мокрі!

– Так! – негайно підтвердив я. – Мокрісінькі!

Вони піднесли зброю.

– Не бійся нічого, – шепнув я Аннабель.

Цивільний витяг з кишені наручники і без жодних формальностей прикував мене до себе. Аннабель зайнявся поліцейський. Вона якось дивно дивилася на мене. Цивільний підніс до уст мікрофон перекинутої через плече рації й заговорив по-італійськи так швидко, що я нічого не зрозумів. Почувши відповідь, він зрадів. Коли нас виводили бічним виходом, ескорт зріс ще на трьох карабінерів. Ескалатор стояв. Широкими сходами ми зійшли до залу, крізь шиби я побачив ряд поліцейських “фіатів” і спробував угадати, який з них призначений для нас. У цей час з протилежного боку під’їхав чорний “континенталь” посольства з прапорцем. Не пам’ятаю, чи був я ще коли-небудь такий задоволений з отих наших зірочок і смуг. Усе відбувалося мов на сцені, – ми, скуті наручниками, спускалися до скляних дверей, а вони, Дюбуа, Ренді й перекладач посольства, саме заходили. Вигляд у них був досить кумедний, бо Ренді був у джинсах, а ті двоє – в смокінгах. Побачивши мене, Ренді здригнувся, нахилився до Феннера, а той, у свою чергу, звернувся до перекладача, який прямував до нас. Обидві групи зупинилися, й відбулася коротка мальовнича сцена. Представник їхньої групи звернувся до цивільного, з яким я був скутий. Розмова точилася у швидкому темпі, й мій італієць отримав гандикап[7]7
  Перевага в умовах змагання, що надається слабшому противникові з метою врівноваження шансів на успіх (англ.).


[Закрыть] – він постійно забував, що скутий зі мною, і, жестикулюючи, весь час смикав мене за руку. Крім “астронаута амерікано” і “престо! престо!”, я не зрозумів нічогісінько. Врешті мого опікуна вдалося вмовити, й він знову вхопився за свою рацію. Нарешті й Феннеру ласкаво дозволили сказати кілька слів у мікрофон. Тоді мій супроводжуючий проговорив у скриньку ще щось, але відповідь була така, що він аж виструнчився. Ситуація змінилась, як у фарсі. З мене зняли наручники, всі повернули кругом і таким же чином, як і досі, лише в протилежних ролях – мої конвоїри стали почесною вартою – піднялися на другий поверх. Минувши зали чекання, забиті пасажирами, які повмощувалися хто де міг, і пройшовши поліцейський кордон та двоє оббитих шкірою дверей, ми втрапили до кабінету, заповненого людьми.

Побачивши нас, апоплексичний велетень узявся випихати всіх за двері. Нарешті в кімнаті лишилося чоловік десять. Захриплий велетень виявився віце-префектом поліції. Мені підсунули крісло. Аннабель вмостилася на другому. Хоч був сонячний день, усі лампи світилися, на стінах висіли перерізи Лабіринту, а макет його стояв на візку біля письмового столу, на якому виблискували ще мокрі фото. Я здогадався, що то були за фото. Феннер, сідаючи за мною, стиснув мене за плече: він, виявляється подзвонив префектові ще з посольства, тому все й пішло так гладко. Дехто з присутніх посідав навколо столу, дехто – на підвіконня, віце-префект мовчки ходив з кутка в куток, з сусідньої кімнати вивели попід руки заплакану секретарку. Перекладач, готовий прийти на допомогу, обертався то до мене, то до малої, але моя італійська мова чомусь ураз поліпшилася. Виявляється, аквалангісти виловили з води мою куртку й торбинку Аннабель, через що я став головним підозрюваним, до того ж поліція встигла побувати і в “Хілтоні”. На мене впала підозра у спільності з японцем. Мовляв, висмикнувши з гранати запал, ми мали бігти вперед. Саме тому одними з перших зійшли на ескалатор. А тут нам щось перешкодило. Я врятувався, стрибнувши з мосту, а японець загинув. Далі думки експертів розходилися. Одні вважали Аннабель також терористкою, інші припускали, що я викрав її як заложницю для наступних переговорів. Все це я довідався з розмов, оскільки розслідування ще не почалося – чекали начальника охорони аеропорту. Коли він з’явився, Ренді, як неофіційний представник американської сторони, зробив заяву про нашу операцію. Слухаючи його, я непомітно обсмикував з ніг мокрі холоші. Ренді сказав лише те, що було необхідне. Феннер теж говорив мало. Сказав, що посольство знає про нашу операцію так само, як і Інтерпол, який мав повідомити про неї італійців. Це був спритний хід, бо вся відповідальність перекладалася на міжнародну організацію. Певна річ, наша операція зовсім не цікавила присутніх.