Текст книги "Джейн Ейр"

Автор книги: Шарлотта Бронте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 32 страниц)

Тільки ж, Джейн, з твого лиця я бачу, що в тебе складається не дуже гарна про мене думка. Ти вже маєш мене за розбещеного гультяя, чи не так?

– Ви мені не подобаєтесь так, як перше, це правда, сер. Чи ж вам принаймні не здавалося, що так жити негоже: спочатку з однією коханкою, а потім з другою? І ви розповідаєте про це, як про звичайнісіньку справу.

– Часом і я так думав, і мені самому це не подобалось. Це було справді негідне життя, і мені б ніколи не хотілося до нього повертатись. Узяти собі коханку, яку ти утримуєш, майже так само ганебно, як купити раба. Обоє, – часто за природою і завжди за станом, – ніби нижчі істоти, а обходитися з ними запанібрата принизливо. Зараз я не можу без огиди згадати час, проведений з Селіною, Джачінтою та Кларою. Я відчула правду з цих слів і зробила з них висновок: якщо я скорюся, забувши всі добрі напучення, якщо, знайшовши собі якийсь привід чи придумавши якесь виправдання, піддамся спокусі і стану наступницею отих бідолашних дівчат, то колись і на мене він буде дивитися з тим самим почуттям, з яким тепер згадує про них.

Я не виказала цього словами – мені досить було це усвідомити. І я закарбувала цю думку в своєму серці, щоб вона лишалася там і підтримувала мене в тяжку хвилину.

– Ну, Джейн, чом ти не кажеш: «Ну й що, сер?» Адже я ще не скінчив. У тебе такий суворий погляд. Як бачу, ти все ще мене засуджуєш. Та дозволь мені дійти до головного. Минулого січня, скараскавшись усіх своїх коханок, у прикрому похмурому настрої, що якраз пасував такому самотньому, нікому не потрібному бідоласі, гірко розчарований, лютий на весь рід людський, а надто на жіноцтво (бо я почав вважати ідеал розумної, вірної, люблячої жінки чистісінькою мрією), приїхав я назад до Англії, де мене чекали нагальні справи.

Морозяного зимового надвечір'я перед моїми очима постав Торнфілд-хол. Гидюче місце! Я вже не сподівався мати тут ні спокою, ні вдоволення. На кам'яному перелазі я побачив маленьку постать, що сиділа собі самотою. Я поминув її так само байдуже, як і безлисту вербу, що росла по той бік дороги: я не передчував, чим вона стане для мене, ніщо мені не підказувало, що суддя мого життя – мій добрий ангел, а може, й злий дух – дожидається мене там у такій непримітній подобі. Я цього не відав навіть і тоді, коли, після нещастя з Мезруром, вона підійшла до мене й поважно запропонувала свою допомогу. Таке худеньке, схоже на дитину дівча! Здавалось, мені під ноги злетіла конопляночка й зголосилась понести мене на своїх тоненьких крильцях. Я був нечемний, але незнайоме створіння не відходило – стояло коло мене з дивною наполегливістю, дивилось і промовляло якось аж владно. Мені потрібна допомога, притому від неї, – казала дівчина, і я цю допомогу таки дістав. Коли я тоді сперся на тендітне плече, щось нове – свіжа сила й почуття – влилися в моє тіло. Я був радий дізнатись, що цей ельф іще вернеться до мене, що він належить до мого дому, а то я б, мабуть, відчув жаль, коли він вислизнув з моїх рук і зник у присмерку за живоплотом. Я чув, як ти тоді прийшла додому, Джейн, хоч, мабуть, ти й гадки не мала, що я вже думав про тебе й стежив за тобою. Наступного дня я спостерігав тебе – непомітний для тебе – десь із півгодини, як ти гралась з Аделлю в коридорі. Того дня, скільки я пам'ятаю, йшов сніг, і ви не могли вийти гуляти на подвір'я. Я був у своїй кімнаті, двері стояли прочинені, тож я все бачив і чув. Вся твоя увага була звернена на Адель, проте я здогадувався, що твої думки блукають десь далеко. І все-таки ти була до неї дуже лагідна, моя маленька Джейн, ти розмовляла й розважала її довгий час. Коли врешті вона від тебе пішла, ти одразу поринула в глибоку задуму й повагом ходила коридором. Час від часу, поминаючи вікно, ти на мить задивлялась на густий сніг, дослухалась до завивань вітру й знов поволі простувала далі, снуючи свої мрії. І я думаю, що твої думи не були сумні: часом твої очі променіли радістю, а на обличчі відбивалося ледь помітне хвилювання, яке не свідчило про невеселі, гіркі й гнітючі роздуми. Твій погляд скоріше виявляв солодкі поривання юності, що її дух лине на легеньких крилах слідом за надією, все вище й вище в омріяне небо. Голос місіс Фейрфакс, що заговорила до служниці в холі, збудив тебе з задуми. А як дивно ти всміхнулася, Дженет! І твоя усмішка була напрочуд розумна: вона була лукава, ти ніби сміялася з своїх мрій. Здавалось, ти казала собі: «Такі видіння прекрасні, та мені не слід забувати, що вони нездійсненні. В уяві я бачу рожеве небо й квітучий рай, та я добре знаю, що в житті мені доводиться йти важкою дорогою і що мені загрожують чорні бурі». Ти збігла вниз і попросила місіс Фейрфакс дати тобі якусь роботу: скласти рахунок витрат за тиждень абощо. Я був сердитий на тебе за те, що ти зникла з мого поля зору.

Я нетерпляче дожидався вечора, щоб викликати тебе до себе. Я підозрював, що твоя вдача була для мене зовсім нова й незвична, і хотів дослідити її глибше, краще пізнати. Ти увійшла з боязким і водночас незалежним виглядом і була чудно вбрана – майже так само, як оце зараз. Я викликав тебе на розмову і невдовзі виявив у тобі силу дивних протилежностей. Твій вигляд і манери були скромні і пристойні, але ти трималася дуже невпевнено; я бачив, що ти маєш багато природної витонченості, але не звикла до товариства і страшенно боїшся виставити себе в невигідному світлі, порушивши етикет або щось не так сказавши. Проте ти наводила на співрозмовника пильні, сміливі, осяйні очі, і твій погляд був сповнений проникливості й сили; а як тебе щось питали, ти завжди одразу знаходила розумну відверту відповідь. Невдовзі ти ніби звикла до мене, мабуть, ти відчула приязнь твого похмурого, сердитого господаря, Джейн, бо я був приємно вражений, що ти так швидко перестала соромитися мене й поводилася невимушено: хоч як я бурчав, ти не виявляла ні подиву, ні страху, ні досади, ані незадоволення – ти тільки дивилась на мене й час від часу всміхалася скромною, однак мудрою усмішкою, якої я не годен описати. Я був водночас задоволений і схвильований тим, що я в тобі знайшов; мені сподобалось те, що я побачив, і я захотів побачити ще більше. Однак довгий час я тримався осторонь від тебе й рідко шукав твого товариства. Бувши інтелектуальним епікурейцем, я хотів продовжити задоволення від цього нового, цікавого й бентежного знайомства, до того ж мене часом охоплював страх, що коли я буду вільно поводитися з такою квіткою, на ній зів'януть пелюстки і пропадуть чари свіжості. Не знав я, що то був не минущий цвіт, а яскрава його подоба, вирізьблена з міцного каменю. До того ж я хотів знати, чи ти будеш шукати зустрічі зі мною, якщо я тебе обминатиму, – але ти не шукала: сиділа в класній кімнаті тихо, як миша. Якщо я випадково тебе зустрічав, ти мене минала так хутко й байдуже, як тільки дозволяла ввічливість. У ті дні, Джейн, ти здебільшого була задумлива – не похмура, бо ти не була хвора, але й не радісна, бо ти не мала ні надії, ні справжньої втіхи. Мені тільки цікаво було знати, що ти про мене думаєш – і чи думаєш взагалі. Отож, щоб про це дізнатися, я знов почав приділяти тобі увагу. Було щось веселе в твоєму погляді й щире в поведінці, коли ти розмовляла. Я побачив, що в тебе товариська вдача, але класна кімната та одноманітність твого життя зробили тебе мовчазною. Я дозволив собі потім бути добрим з тобою, і моя добрість дала свої наслідки: твоє обличчя полагіднішало, голос став мелодійніший, мені було любо чути, як ти вдячно й радісно вимовляла моє ім'я. Я радів кожній нагоді зустрітися з тобою, Джейн, а в твоїй поведінці вчувалось якесь чудне вагання: ти дивилась на мене трохи насторожено, з якимсь сумнівом. Ти не знала, що мені забагнеться далі – чи я налагодився зіграти роль суворого господаря, чи, може, великодушного друга. Тепер ти мені вже так подобалася, що я часто не міг удавати суворого, а коли простягав привітно руку, то твоє молоде задумливе личко так розквітало й променіло, що я не раз насилу стримувався, щоб не пригорнути тебе до свого серця.

– Не говоріть більше про ті дні, сер, – урвала я його, крадькома витираючи сльози; його слова були мені мукою, бо я знала, що мушу зробити – і то негайно, а ці спогади, ця його сповідь тільки обтяжувала моє завдання.

– Еге ж, Джейн, – відказав він. – Нащо говорити про минуле, коли теперішнє набагато певніше, а майбутнє яскравіше?

Я здригнулася, почувши ці сповнені надії слова.

– Тепер ти розумієш, як стоїть справа? – провадив він далі. – Після того як молодість і частина зрілого віку минули в страшному нещасті й похмурій самотині, я вперше знайшов ту, яку можу щиро любити, – я знайшов тебе. Ти моє кохання, моє краще я, мій добрий ангел, я всім серцем прив'язався до тебе. Ти добра, талановита, чудова. Гаряча, сильна пристрасть палає в моєму серці, вона прихиляє мене до тебе, робить тебе осередком і рушієм мого життя, керує всіма моїми вчинками, і, палаючи чистим, гарячим полум'ям, стоплює твоє і моє єство в одне ціле.

Тільки відчувши й пізнавши це, я вирішив одружитися з тобою. Казати мені, що в мене є жінка, – це просто сміятися з мене: тепер ти знаєш, що то за жахливе створіння. Я зле зробив, що спробував обдурити тебе, але я боявся властивої тобі впертості, боявся прищеплених тобі змалку забобонів, я хотів, щоб ти стала моєю, перше ніж я розповім тобі все. Це було боягузтво: спершу годилося б удатись до твоєї шляхетності й великодушності, – що я й роблю аж тепер, – щиро розповісти тобі про своє нестерпне животіння, описати тобі свій голод і жагу, свої мрії про чистіше, достойніше життя, виявити тобі не рішучість, – це надто слабке слово, – а моє нестримне прагнення любити вірно й щиро того, хто мене любитиме вірно й щиро. Тільки в такому разі я повинен був попросити тебе прийняти мою обітницю вірності й дати мені свою. Дай мені її тепер, Джейн. Запала мовчанка.

– Чом ти мовчиш, Джейн?

Я терпіла страшну муку: ніби якась розпечена залізна рука стисла мені серце. Це була жахлива мить, повна внутрішньої боротьби, мороку, вогню! Жодна людина, що жила будь-коли на землі, не могла б побажати собі кращого кохання над те, яким він кохав мене, і кращого коханого, якого я просто обожнювала. І от я маю відмовитись від кохання й від божества. Те, що я мусила зробити, вкладалося в одне сумне слово: «Втекти!»

– Ти розумієш, Джейн, чого я тебе прошу? Тільки обіцянки: «Я буду ваша, містере Рочестер».

– Містере Рочестер, я не буду ваша. Знову довга мовчанка.

– Джейн, – почав він так ніжно, що я сповнилась нестерпним жалем і вся похолола від зловісного жаху, бо цей тихий голос був схожий на голос лева, що прокидався зі сну. – Джейн, чи не надумала ти піти в світ однією дорогою, а мене лишити на іншій?

– Так.

– Джейн, – провадив він далі, нахиляючись і пригортаючи мене до себе, – ти й тепер так думаєш?

– Так.

– А тепер? – спитав він, ніжно цілуючи мене в чоло й щоки.

– І тепер... – відповіла я, швидко випручавшись з його обіймів.

– О Джейн, як гірко це слухати! Це... це неправильно. Правильно було б любити мене.

– Було б неправильно, якби я вас послухалась.

Його очі метнули дикий погляд, брови підскочили вгору, спотворили риси обличчя; він підвівся, однак усе ще стримував себе. Я вхопилась за спинку крісла, щоб не впасти; я вся тремтіла, проте не втрачала рішучості.

– Хвилинку, Джейн. Уяви собі на мить моє страшне життя, коли ти підеш геть. Ти забереш із собою все моє щастя. А що зостанеться? За жінку – ота божевільна на горішньому поверсі; це однаково, якби ти мене залишила з мерцями он на тому кладовищі. Що мені робити, Джейн? Де знайти собі друга і надію?

– Робіть так, як я: вірте в Бога і в себе самого. Вірте, що в царстві небесному ми знову зустрінемось.

– То ти не передумаєш?

– Ні.

– То ти мене засуджуєш на безрадісне життя і страшну смерть? – спитав він, підвищивши голос.

– Я раджу вам жити безгрішно й умерти спокійно.

– То ти забираєш у мене любов і чистоту? Ти хочеш, щоб я знов повернувся до легковажних розваг, до розпусти?

– Я зовсім не хочу, містере Рочестер, щоб ви поверталися до такого життя, не бажаю я його й собі. Ми обоє, – і ви, і я, – народжені на те, щоб терпіти й страждати, тож скоріться своїй долі. Ви мене забудете раніше, ніж я вас.

– Цими словами ти робиш із мене брехуна і плямуєш мою честь. Я ж сказав, що не можу тебе зрадити, а ти мені кажеш у вічі, що я зраджу, і то скоро. З твоєї поведінки видно, що ти не так мене зрозуміла й перекручуєш мої думки! Невже краще довести свого ближнього до розпачу, аніж переступити людський закон? Чи ж хто постраждає від такого переступу? У тебе немає ні рідні, ні знайомих, яких би ти могла образити, живучи зі мною.

Це була правда. І поки він отак говорив, совість і розум по-зрадницькому виступали проти мене й звинувачували, що я роблю злочин, не слухаючи його. Вони промовляли так само голосно, як і почуття, а почуття нестямно волали в моєму серці: «Погодься! Подумай про його біду, подумай, в якій він буде небезпеці, уяви, що з ним станеться, як ти його покинеш самого, згадай його запальну вдачу, зваж, що з відчаю він зробить не одну дурницю. Заспокой його, приголуб його! Скажи йому: «Я вас кохаю і буду ваша». Кому ти в світі потрібна? Кого принизить твій вчинок?»

Але відповідь була несхитна: «Він принизить мене. Що самітніша я, без друзів і підтримки, то дужче повинна себе поважати. Я дотримуватимусь закону, даного Богом і освяченого людиною... Я не відступлюся від засад, що їх додержувала, бувши при своєму розумі, а не такою божевільною, як тепер. Закони й засади існують не для часу, коли нема спокуси, – вони призначені для таких спокусливих хвилин, як оці, коли тіло й душа бунтують проти їх суворості. Хоч які вони обтяжливі, я їх не зламаю. Якби я могла переступати їх, коли мені заманеться, чого б вони тоді були варті? А вони мають вічну вартість —у це я завжди вірила, а коли й не вірю тепер, то тільки тому, що божевільна, зовсім не при тямі: моїми жилами біжить вогонь, моє серце несамовито б'ється. Мої давні переконання, колишні рішення – ось чого я повинна триматися в цю годину, і я не відступлюся від них.

Я твердо стояла на своєму. Містер Рочестер прочитав це на моєму обличчі. Його лють дійшла краю, і хоч би що сталося далі, він їй мав хоч на якусь мить піддатись. Він підступив до мене, схопив за руку і обняв за стан. Він ніби пожирав мене вогненним поглядом. Я почувала себе тієї миті кволою билинкою, на яку пахнуло палючим жаром. Але я все ще володіла собою і не втрачала певності, що я в цілковитій безпеці. Душа, на щастя, має свого тлумача, часто несвідомого, однак правдивого, – це наші очі. Я глянула в його запекле обличчя і мимоволі зітхнула. Його обійми були болючі, сили вже покидали мене.

– Ніколи, – мовив він, зціпивши зуби, – ніколи я не бачив тендітнішої і водночас непокірнішої істоти. Як взяти в руки, то це ж очеретинка – не більше! (Він добряче труснув мною). Я можу зігнути її двома пальцями, тільки ж який з того пожиток, коли я її зігну, зламаю, знищу? Погляньте в ці очі – перед вами рішуча, непокірна, вільна істота! Вона дивиться на мене сміливо, ба навіть із суворим тріумфом. Хоч би що я зробив з його оболонкою, я ніколи не доберусь до нього самого —

свавільного, прекрасного створіння. Якщо я зламаю, якщо я в своїй люті зруйную цю тендітну в'язницю, то тільки випущу бранку на волю. Я можу бути звитяжцем тільки над домом, але пожилець втече на небо швидше, ніж я стану господарем його тлінного виталища. І саме тебе, духу, – з волею і завзяттям, доброчесністю й чистотою —

прагну я, а не тільки твоєї крихкої оболонки. Тільки з власної волі ти можеш прилинути й пригорнутись до мого серця, та, схоплена силоміць, ти випорснеш з моїх рук, наче невловимі пахощі, що їх я не встигну навіть вдихнути. О, ходи до мене, Джейн!

Мовивши це, він випустив мене зі своїх обіймів і тільки дивився на мене. Опиратися тому поглядові було куди важче, ніж його несамовитим обіймам. Однак тепер було б і зовсім нерозумно поступитись. Я кинула виклик і погамувала його лють, тож я повинна здолати і його печаль. І я рушила до дверей.

– То ти йдеш геть, Джейн?

– Іду, сер.

– Ти мене кидаєш?

– Так.

– І ти більше не прийдеш? І не захочеш бути моєю розрадницею, моєю рятівницею? Виходить, моє глибоке кохання, моя страшна туга, мої нестямні молитви – все це для тебе ніщо?

Яке несказанне піднесення було в його голосі! Як тяжко було сказати: «Так, я іду».

– Джейн!

– Що, містере Рочестер?

– Гаразд, іди, тільки пам'ятай, ти полишаєш мене на муку. Піди до себе в кімнату, гарненько обміркуй усе, що я сказав, зглянься на мої страждання, Джейн, подумай про мене.

Він одвернувся і впав долілиць на канапу.

– Джейн, надіє моя, кохання моє, життя моє! – болісно злітало з його уст. Потім я почула глухе ридання.

Я вже була коло дверей, але, читачу, я повернула назад – я вернулась так само рішуче, як і відступила. Я вклякла перед ним, підняла з подушки й повернула до себе його лице, поцілувала його в щоку і погладила його по голові.

– Хай вас благословить Господь, мій любий господарю! – сказала я. – Нехай Бог береже вас від зла й помилок, направляє, втішає, винагородить за вашу добрість до мене.

– Любов моєї крихітки Джейн була б для мене найкращою винагородою, – відповів він, – а без неї моє серце буде розбите. Але Джейн іще віддасть мені свою любов, атож, і шляхетно, й щедро.

Кров прилила йому до лиця, очі спалахнули вогнем, він скочив на ноги й простяг до мене руки. Та я ухилилася від його обіймів і одразу вийшла з кімнати. «Прощай!» – волало моє серце, коли я йшла від нього. А розпач доказав: «Прощай навіки!»

Я думала, що не засну тієї ночі, та тільки-но я лягла в ліжко, як мене здолав сон. Я полинула в дитинство: мені приснилось, що я лежу в червоній кімнаті у Ґейтсхеді, надворі глупа ніч, а моє серце стискає дивний страх. Той самий промінь світла, який колись так налякав мене, аж я зомліла, знову сковзнув угору стіною й завмер, тремтячи, посеред темної стелі. Я звела голову і подивилася туди. Стеля обернулась на хмари, високі й імлисті; світло стало примарне, як ото буває, коли місяць має от-от проглянути крізь туман. І я чекала, щоб він визирнув, чекала з дивною надією, так ніби мій вирок має бути написаний на його кружалі. І він з'явився, та ніколи місяць не випливає так із хмар: спершу чиясь рука розсунула темну заволоку, а потім у чистій блакиті засяяв не місяць, а біла людська постать, що схилила до землі своє осяйне чоло. Вона пильно дивилася на мене. Вона озвалась до моєї душі; голос був незмірно далекий і водночас такий близький – він шепнув мені в самісіньке серце:

– Тікай від спокуси, дочко!

– Втечу, матінко!

Отак відповіла я, пробудившись від цього сну, більше схожого на марення. Іще було темно, але липневі ночі короткі, невдовзі по півночі наспіє світанок. «Для того, що я маю зробити сьогодні, треба встати якомога раніше», – подумала я. І підвелася. Я була одягнена, бо скинула тільки черевики. Я знала, де в шухлядах комода лежить білизна та ще деякі дрібні речі. Шукаючи їх, я наткнулася на перлове намисто, яке містер Рочестер примусив мене взяти кілька днів тому. Його я залишила, воно було не моє, а тієї уявної нареченої, що розвіялась у небутті. Свої речі я зв'язала в клуночок; гаманець з двадцятьма шилінґами (всі мої гроші) я поклала до кишені, надягла солом'яний капелюшок, зашпилила шаль на грудях, взяла в руки клуночок та черевики й тихенько вийшла з кімнати.

– Прощавайте, моя добра місіс Фейрфакс! – прошепотіла я, обережно пробираючись повз її кімнату. – Прощай, моя люба Адель! – мовила я, кинувши погляд на двері дитячої кімнати. Я не могла зайти і обійняти її: мені треба було обманути найчуйніше вухо, – хто знає, може, воно зараз прислухається.

Я хотіла була пройти повз кімнату містера Рочестера, не спиняючись, та моє серце на мить завмерло коло її порога і змусило мене зупинитися. В цій кімнаті не спали: її мешканець неспокійно ходив туди й сюди та зітхав. Там для мене був би рай – тимчасовий рай, якби я вирішила його прийняти. Досить мені тільки ступити досередини й сказати: «Містере Рочестер, я любитиму вас і житиму з вами, поки й віку мого», – і мої уста припадуть до джерела блаженства. Я подумала про це. Мій добрий господар, що не може зараз заснути, нетерпляче дожидається ранку, та коли він пошле по мене, мене вже тут не буде. Він мене шукатиме, але даремно. Він відчує себе покинутим, своє кохання знехтуваним. Він страждатиме, може, впаде в розпач. Я подумала й про це. Моя рука простяглась до дверей, але я її опустила й покралася далі.

Сумно спускалась я сходами; я знала, що маю чинити, й робила все машинально. Я знайшла на кухні ключа від бічних дверей, а так само слоїк з олією й пір'їнку, змастила ключа й замок, випила води, взяла шматок хліба: може, доведеться йти далеко, а я вже й так ледве трималася на ногах. Я відчинила двері, вийшла й тихо зачинила їх за собою. Надворі вже світало. Ворота були замкнені, але хвіртка в них зачинялася тільки на засув. Через неї я й вийшла з двору, зачинивши її за собою. І ось Торнфілд уже позаду.

Десь за милю, ген за полями, була дорога, що вела в протилежний бік від Мілкота, дорога, якою я ні разу не їздила, але на яку частенько дивилася, питаючи себе, куди вона може довести; до неї я й попрямувала. Тепер не можна розмірковувати, не можна оглядатися назад, ба навіть дивитись уперед. Жодною думкою я не повинна зачіпати минуле або майбутнє. Минуле було такою по-райсь-кому солодкою й невимовне сумною сторінкою, що досить мені прочитати хоч один її рядок, як пропаде моя хоробрість і надломиться завзяття. А майбутнє було жахливою пусткою – наче світ після потопу.

Я йшла вздовж полів, живоплотів і луків, аж поки зійшло сонце. Здається, був гарний літній ранок; черевики, що їх я взула, вийшовши з будинку, невдовзі промокли від роси. Та я не дивилася ні на схід сонця, ні на усміхнене небо, ні на природу, що пробуджувалася від сну. Той, кого ведуть на страту гарною місцевістю, думає не про квіти, що осміхаються йому обабіч дороги, а про сокиру та колоду, про страшний удар, що трощить кістки й жили, та про могилу, куди його приведе ця дорога. А я думала про сумну втечу та безпритульні блукання і – о Господи! – з яким невимовним болем я думала про те, що я залишила! Однак я не могла вчинити інакше. Я думала про містера Рочестера, як він у своїй кімнаті дивиться на схід сонця, дожидаючись, що я от-от зайду до нього й скажу: «Я залишаюся з тобою й буду твоя». Як я прагнула цього, як хотіла повернутись. Іще не пізно, я ще можу врятувати його від гіркого розчарування. Я була певна: досі моєї втечі не помічено. Я могла вернутись і бути його розрадницею, його гордістю, його рятівницею від нещастя, а може, й від згуби. Мене переслідував страх, що він накладе на себе руки, і я забувала про саму себе. Наче зазублене вістря стріли, цей страх стримів у мене в грудях і рвав моє тіло, коли я намагалась його витягти, та спомин стромляв його дедалі глибше, і біль ставав іще нестерпніший. На деревах і в чагарях співали пташки. Пташки вірні в подружжі, пташки – це символ кохання. А я? Змучена лютим горем і тяжкою душевною боротьбою, я зненавиділа саму себе. Мене не тішила ані свідомість своєї правоти, ані навіть самоповага. Я завдала болю своєму коханому, образила його й покинула. Я була сама собі осоружна. Однак я не могла ступити назад жодного кроку. Мабуть, то мене вів сам Господь. А моя власна воля і свідомість були безсилі – тяжке горе розтоптало волю й задушило свідомість. Розпачливо ридаючи, я йшла безлюдною дорогою – швидко, швидко, як несамовита. Слабість, що зародилася в душі, охопила все тіло, і я впала. Кілька хвилин я лежала долі, припавши обличчям до мокрої трави. В мені ворухнувся страх чи, може, надія, що тут я й помру, та невдовзі я підвелася. Проплазувавши спершу рачки, я знов стала на ноги, вирішивши будь-що дістатися до дороги. Дійшовши туди, я була змушена сісти відпочити під живоплотом. Посидівши трохи, я почула стукіт коліс і побачила, що дорогою до мене наближається диліжанс. Я звелась на ноги й підняла руку: диліжанс став. Я спитала візника, куди він їде, той назвав якесь далеке місце, де, як я була певна, у містера Рочестера немає знайомих. Я спитала, скільки коштує туди проїзд, він сказав – тридцять шилінгів; але я мала тільки двадцять. Що ж, хай буде двадцять, відказав він. Я зайшла досередини, він допоміг мені сісти. Диліжанс був порожній. Візник зачинив дверцята, і ми рушили.

Любий читачу, хай тобі ніколи не доведеться відчути те, що відчувала я тоді! Нехай твої очі ніколи не проливають таких рясних, пекучих і болючих сліз, що полилися з моїх очей. Хай тобі ніколи не доведеться звертатись до неба з такими розпачливими й безнадійними молитвами, що їх у ту годину проказували мої уста, щоб ти ніколи, як я, не боявся заподіяти зло тому, кого ти любиш всім своїм серцем.

РОЗДІЛ XXVIII

Минуло два дні. Літнього вечора візник висадив мене на роздоріжжі, що зветься Віткрос: він не міг мене везти далі за ті гроші, які я йому дала, а в мене більше не було ані шилінга. Диліжанс від'їхав уже десь за милю. Я була сама. Тієї миті я помітила, що забула свій клуночок у задку диліжанса, куди я його поклала, щоб не загубити; там він лишився і лежатиме, поки його хтось знайде, а в мене не зосталося нічого. Віткрос – не місто, навіть не село, – це всього тільки кам'яний стовп, поставлений на перехресті доріг, вибілений вапном, як я гадаю, для того, щоб його було краще видно здаля та в темряві. На верхівці прибито чотири дощечки: найближче місто, як написано на одній, стоїть за десять миль звідти, найдальше – за двадцять з лишком. З відомих назв цих міст я дізналась, в якім графстві я опинилася. Це одне з центральних графств на півночі – сумна, болотиста, перерізана пасмами горбів земля. Позаду й обабіч мене, скільки сягає око, простяглися вересові пустища, а по той бік глибокої долини, що лежала під моїми ногами, стримлять голі горби. Населення тут, мабуть, нечисленне, зовсім не видно переїжджих на дорогах, що пролягають у всіх напрямках – білі, широкі, тихі, всі вони прокладені через болота й пустища, порослі густим буйним вересом, що доходить до самісінького шляху. Однак і тут може навернутися випадковий подорожній, а я не хочу потрапляти людям на очі: вони ще зацікавляться, чому я стою сама коло придорожнього стовпа без ніякої мети й така розгублена. Мене можуть запитати, і хоч би що я відповіла, моя відмова здасться неправдоподібною і накличе на мене підозру. Ніщо не єднає мене з людською громадою, жодна спокуса чи надія не вабить мене до людських істот – ніхто з них, забачивши мене, не подумає про мене ласкаво і не виявить до мене співчуття. У мене немає родини, крім спільної для всіх матері – природи: я припаду до її лона й попрошуся на спочинок.

І я рушила через верес, тримаючись виярка, що розтинав брунатне пустище. Я брела по коліна в його темних зарослях, повторюючи його завороти і, знайшовши в глухому закутку почорнілу від моху гранітну скелю, сіла під нею. Довкола мене обступав верес, наді мною нависла скеля, а вгорі голубіло небо.

Минув якийсь час, перше ніж я заспокоїлась навіть тут: я боялася, що поблизу бродить самопас худоба або що мене знайде який-небудь мисливець чи браконьєр. Коли подмух вітру перебігав пустищем, я зводила голову, вважаючи, що то на мене мчить бик, якщо свистіла сивка, я думала, що то людина. Та, побачивши, що всі мої побоювання безпідставні, і заспокоївшись від глибокої тиші, яка запанувала довкола, коли вечір перейшов у ніч, я впевнилась у своїй безпеці. Досі я ні про що не думала, а тільки дослухалась, озиралася й тремтіла, тепер знов була здатна міркувати.

Що я маю робити? Куди мені йти? Надто болісні запитання, бо ж я не могла нічого зробити, нікуди податися; мої ноги, що аж тремтіли від утоми, мали пройти далеку путь, перше ніж я дістануся до людської оселі; треба було звертатися з благанням до байдужого милосердя, поки я знайду якийсь притулок, викликати нещире співчуття і майже певну відразу, поки мене вислухають до кінця або зглянуться на якесь моє прохання.

Я доторкнулась рукою вересу – він був сухий і ще теплий після жаркого літнього дня. Глянула на небо – воно було ясне, над краєм скелі привітно мерехтіла зірка. Впала роса, але я того не помітила; не чутно було навіть шелесту вітру. Природа, здавалось, була милостива й добра до мене; вона ніби жаліла мене, вигнанку, і я, що сподівалася від людей тільки недовіри, ворожості та образ, прихилялась до неї з дитячою любов'ю. Принаймні сьогодні я буду її гостею, адже я – рідна її дитина; моя матінка прихистить мене без грошей, не вимагаючи плати. У мене ще лишався шматочок від булочки, що її я купила в місті, повз яке ми проїжджали, за випадково знайдений в кишені пенні – свій останній гріш. Подекуди у вересі, мов ті агатові намистинки, поблимували стиглі чорниці. Я назбирала жменьку й з'їла їх з хлібом. Ця схимницька вечеря трохи вгамувала мій голод. Потім я проказала вечірню молитву і вклалася спати.

Біля скелі верес був дуже високий: коли я лягла, то мої ноги зовсім сховалися в ньому; здіймаючись стіною з обох боків, він лишив тільки вузеньку смужку, куди проникало повітря. Я згорнула вдвоє шаль і вкрилася нею як ковдрою; низенька купина правила мені за подушку. Влаштувавшись отак, я принаймні на початку ночі не відчувала холоду.

Мій спочинок міг бути досить спокійний, якби мене не мучило тужне серце. Воно скаржилось на свої незагойні рани, на порвані струни, воно боліло за містером Рочестером та його долею, воно гірко оплакувало його, воно безнастанно поривалося до нього і, бувши безсилим, як підстрелена пташка, все ще тріпотіло перебитими крилами в марному намаганні полетіти до коханого.

Виснажившись від цих душевних мук, я звелась навколішки. Настала ніч, і в небі засяяли її світила. То була тиха, ясна ніч, надто вже спокійна для страху. Ми знаємо, що Бог всюдисущий, та, безперечно, найдужче ми відчуваємо присутність Бога тоді, коли перед нами постають його величні творіння, а саме в безхмарних нічних небесах, де безмовно плинуть його світи, ми найглибше усвідомлюємо його нескінченність, його всемогутність. Я стала навколішки помолитися за містера Рочестера. Звівши догори затуманений від сліз погляд, я побачила величний Молочний Шлях. Пригадавши собі, що він собою являв, які незліченні системи линуть там простором, полишаючи тільки слабкий світловий промінь, я відчула міць і силу Господню. І я впевнилася, що він може врятувати свої творіння, в мені міцніла переконаність, що не загине ні земля, ані жодна жива душа на ній. І я подякувала йому в своїй молитві. Адже Творець життя є водночас і спа-ситель душ. Містер Рочестер буде врятований: він належить Богові, й Бог не залишить його. Я знов припала до лона природи й невдовзі в сні забула свою скорботу.