Текст книги "Джейн Ейр"
Автор книги: Шарлотта Бронте
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 32 страниц)
Мері Інґрем, Емі та Луїза Ештон заявили, що не підуть поодинці, хоч усім їм страх як хотілося глянути на ворожку. Посередником у переговорах з циганкою був Сем. Походивши хтозна-скільки разів туди й сюди, Сем добре-таки натрудив свої ноги, аж поки врешті домігся у вередливої сивіли дозволу, щоб усі три панночки зайшли гуртом.
Їхня розмова з ворожкою не була така тиха, як розмова міс Інґрем. Ми чули з бібліотеки хихотіння і вереск, а хвилин за двадцять звідти відчинилися двері і всі три панночки з галасом побігли через хол, мовби на смерть перелякані.
– Повірте, вона не проста ворожка! – кричали вони одна поперед одної. – Такого нам наказала! Все-все про нас знає! – І, захекані, вони попадали в крісла, які їм попідставляли чоловіки.
Спонукувані цікавими, вони розповіли, що циганка сказала їм, що вони робили й говорили, коли ще були дітьми, описала книжки та оздоби в їхніх будуарах – дрібнички, що вони одержали в подарунок від родичів. Вона відгадала імена тих, кого вони найдужче люблять, і сказала кожній її найпалкіше бажання.
Чоловіки, звісно, захотіли почути, що саме сказала кожній циганка, та дарма, нічого не довідалися. Дівчата на відповідь тільки хихотіли, соромливо зводили очі й ніяковіли. Матусі тим часом давали своїм діткам нюхати запашний оцет, обмахували їх віялами та в котрий уже раз нагадували, що вони застерігали і відраювали їх ходити до ворожки. Старші джентльмени посміхалися, а молодші надокучали схвильованим панночкам своїми послугами.
Серед цієї метушні, яка привернула всю мою увагу, я почула, що хтось торкнув мене за лікоть. Я озирнулася і побачила Сема.
– Перепрошую, міс, циганка заявила, що в кімнаті є ще одна незаміжня леді, яка не була в неї, і вперлася, що не піде геть, поки не побачить її. Я гадаю, що це ви: всі інші вже ходили. Що їй сказати?
– О, я охоче піду, – відповіла я, зрадівши несподіваній нагоді вдовольнити свою цікавість. Ніхто й не помітив, як я вислизнула з кімнати, швиденько причинивши за собою двері: товариство стовпилося біля наляканої трійки, яка щойно повернулася від ворожки.
– Коли хочете, міс, – сказав Сем, – я чекатиму на вас у холі. Покличте мене, якщо
вона вас налякає.
– Ні, Семе, вертайтеся до кухні. Я не з тих, що бояться.
Я й справді не боялася, одначе була дуже схвильована й цікава знати, що скаже мені та ворожка.
РОЗДІЛ XIX
У бібліотеці було тихо, а сивіла, – коли це була вона, – досить спокійно сиділа в кріслі біля каміна. На ній був червоний плащ й чорний капелюх, або, швидше, крислатий циганський бриль, прив'язаний зверху смугастою хусткою. На столі стояла погашена свічка. Циганка схилилася до вогню і, здається, читала схожу на молитовник чорну книжечку. Вона бубоніла собі під ніс слова, як це роблять, читаючи, старі люди, і не відірвалася від книжки, коли я увійшла, ніби конче поклала собі дочитати до крапки.
Я стала на килимок перед каміном і гріла руки, бо у вітальні сиділа далеко від вогню і трохи змерзла. Я була зовсім спокійна, як ніколи: циганка нічим не викликала в мені занепокоєння. Вона згорнула книжку й повагом підвела очі. Крислатий бриль прикривав її обличчя, проте, коли вона глянула вгору, я побачила, що воно в неї таки дивне – усе якесь брунатне, аж чорне. Скуйовджені патли стирчали з-під білої пов'язки, що наполовину ховала її щоки й підборіддя, її очі враз вп'ялися в мене пильним, проникливим поглядом.
– То й вам поворожити? – запитала вона таким же рішучим голосом, як її погляд, і таким же різким, як її риси.
– А це вже, як ваша ласка, матінко, хоч ворожіть, хоч ні. Тільки я наперед скажу, що ворожбитам не вірю.
– Зухвала відповідь, нічого не скажеш. Я від вас цього й чекала. Я вчула вашу вдачу в ході, тільки-но ви переступили поріг.
– Невже? У вас тонкий слух.
– Правду кажете. І гострі очі, і меткий розум.
– Вони вам конче потрібні для вашого ремесла.
– Що так, то так. А надто, коли маєш справу з такими, як от ви. Чому ви не тремтите?
– Мені не холодно.
– Чому ви не зблідли?
– Бо я не слаба.
– Чого ви гребуєте моєю ворожбою?
– Бо я не дурненька.
Стара карга захихикала під брилем, тоді витягла коротеньку чорну люлечку і запалила її. Потішившись нею трохи, вона розігнула спину й, не зводячи очей з полум'я, повагом промовила:
– А я знаю, що вам холодно і що ви слаба й дурненька.
– Доведіть, – заперечила я.
– Будь ласка, і то в двох словах! Вам холодно, бо ви самотні і нема кому зігріти вам серце. Ви слабі, бо ще не зазнали найсолодшого почуття, найкращого і найвищого, яке дане людям. Ви дурненька, бо мордуєте себе і страждаєте, а не хочете поманити свого щастя, не хочете й кроку ступити назустріч тому, хто вас жде.
Вона знову запхнула в зуби свою коротку чорну люлечку і заходилася пильно її смоктати.
– Ви це можете сказати мало не всім тим, хто, як і я, живе самотньо в багатому домі і залежить від інших.
– Можу сказати, та чи це буде стосуватися всіх?
– Усіх, хто опинився в моєму становищі.
– Так, хто опинився в вашому становищі. А чи є ще хоч одна душа з вашою долею?
– Пошукайте і знайдете тисячі.
– Навряд чи ви знайдете хоч одну таку. Якби ви тільки знали, яка у вас особлива доля, як ви близько від щастя і як ви минаєте його! Ваша доля і ваше щастя ждуть свого часу. Одного вашого поруху буде досить, щоб сполучити їх. Випадок їх порізнив. А тільки-но вони з'єднаються, ви знайдете свій рай.
– Я не тямлю в загадках і ще зроду жодної не розгадала.
– Коли ви хочете почути більше, покажіть мені свою долоню.
– І позолотити вам ручку?
Я дала їй шилінґ. Вона пхнула його в стару шкарпетку, яку витягла з кишені і, зав'язавши вузлом, поклала назад, а тоді звеліла простягнути руку, що я й зробила. Нагнувши своє лице до моєї долоні, ворожка розглядала її, не торкаючи руками.
– Дуже чиста долоня, – сказала вона. – На такій руці нічого не видивишся: зовсім мало ліній. Та й що таке рука? Долю списано не на ній.
– Згодна з вами, – зауважила я.
– Не на ній, – мовила вона ще раз, – а на обличчі: на чолі, коло очей, в самих очах, в лініях рота. Станьте навколішки й зведіть голову!
– Ага! Це ближче до діла! – сказала я, виконуючи її наказ. – Я починаю вам вірити. Я вклякнула за два кроки від ворожки. Вона перегорнула в каміні. Спалахнуло полум'я, освітивши тільки моє лице, – циганка й далі була в затінку.
– Цікаво, з чим на серці прийшли ви до мене сьогодні? – мовила вона, подивившись досить довго на мене. – Цікаво, які думки тривожать ваш мозок, коли ви годинами сидите у вітальні, а гості з шляхетного товариства сновигають перед вами, як тіні від чарівного ліхтаря. Так мало у вас з ними спільного, ніби вони й справді людські тіні – без плоті й крові.
– Я часто буваю стомлена, іноді хочу спати, а от сумую рідко.
– Тоді у вас є якась таємна надія, яка додає вам духу й розради нашіптуванням про майбутнє.
– Ні! Найзаповітніша моя мрія – це заощадити трохи грошей із свого заробітку і відкрити колись школу, найнявши для цього невеликий будинок.
– Погана пожива для духу. А коли ви сидите на підвіконні (бачите, я знаю ваші звички)...
– Ви знаєте про них від челяді.
– О! Це свідчить про ваш меткий розум! Нехай і так – від челяді. Правду кажучи, я тут знаю одну – місіс Пул...
Почувши це ім'я, я звелася на ноги. «То... то ви її знаєте, – подумала я. – Тоді це чортові витівки!»
– Не лякайтеся, – провадила далі дивна жінка, – вона не підведе. Вона робить своє діло спокійно й мовчки. На неї можна цілком звіритися. Отож, як я казала, коли ви сидите на підвіконні, то хіба ви ні про що інше не думаєте, тільки про свою школу?
І вас не цікавить ніхто з тих, що сидять перед вами на канапах та в кріслах? І ви не вивчаєте тоді чийогось лиця? Або чиїхось рухів – бодай із простої цікавості?
– Мені цікаво спостерігати кожне лице й кожен порух.
– І ви не вирізняєте з-посеред усіх одного, або, може, двох?
– Часом буває, що рухи або погляди якоїсь пари розповідають мені цілу історію. Тоді я з цікавістю їх спостерігаю.
– А які історії вам найбільше до вподоби?
– О, я не маю великого вибору! Всі історії обертаються круг одного – женихання, і всі вони мають одну згубну кінцівку – одруження.
– І вам подобається оця одноманітна тема?
– Сказати правду, ні. Вона мене зовсім не хвилює.
– Не хвилює? Молода, повна життя й здоров'я, прекрасна, родовита дівчина сидить і сміється в очі чоловікові, якого ви...
– Якого я що?
– Якого ви знаєте й про якого, певне, маєте непогану думку.
– Я не знаю цих чоловіків. І заледве двома словами перекинулася з котримсь. Що ж до моєї про них думки, то одні вже літні люди й заслуговують на повагу, а інші – молоді, елеґантні й гарні. Тільки ж вони вільні діставати усмішки від кого їм приємно, і я не бачу в цьому нічого, що б стосувалося мене.
– Ви не знаєте цих чоловіків? Ви заледве двома словами перекинулися із котримсь? Це саме ви скажете й про господаря маєтку?
– Його нема вдома.
– Глибокодумне зауваження! А ще мудріший виверт. Так, він поїхав сьогодні вранці
до Мілкота і буде вдома увечері або аж завтра. Але хіба з цієї причини він перестав бути вам знайомий, перестав для вас існувати?
– Ні. Тільки я не бачу, який стосунок має до нашої теми містер Рочестер.
– Я згадувала про дівчину, яка всміхається в очі чоловікові. А останнім часом містерові Рочестеру надаровано так багато усмішок, що йому від них в очах мерехтить. Ви не помічали цього?
– Містер Рочестер має право тішитися товариством своїх гостей.
– Йдеться не про його право! Невже ви не помітили, що найбільше й найчастіше тут балакають про одруження містера Рочестера?
– Цікавість слухача підгострює язика оповідачеві.
Я сказала це швидше собі, ніж циганці, її дивна розмова, голос, поведінка ніби навівали на мене сон. Раз по раз з її вуст злітали зовсім несподівані фрази, її містифікації оплутали мене ніби павутинням. Я дивом дивувалася, який це невидимий дух сидів тижнями, наглядав, як б'ється моє серце, і знав кожен його удар.
– Цікавість слухача! – повторила вона. – Еге ж, містер Рочестер годинами слухав, що з таким натхненням і радістю промовляли до нього палкі вуста. І слухав залюбки, з вдячністю. Ви не помітили?
– Із вдячністю? Щось не пригадую, щоб на його обличчі була помітна вдячність.
– Не пригадуєте? То стежили за ним! І що ж ви помітили, коли не вдячність? Я промовчала.
– Ви помітили любов, чи не так?.. І, заглядаючи вперед, бачили його одруженим, а його дружину щасливою?
– Гм! Не зовсім так. Ваше відьомське всевідання часом помиляється.
– Якого ж дідька ви там бачили?
– А нащо це вам? Я прийшла сюди питати, а не сповідатися. А хіба вже відомо, що містер Рочестер одружується?
– Так. З прекрасною міс Інґрем.
– Скоро?
– Та їм видніше. І безперечно (хоч вас із вашою гідною покари зарозумілістю і поймає сумнів) вони будуть напрочуд щасливою парою. Він напевно любить таку гарну, дотепну й освічену леді. Любить його й вона, а коли, зрештою, й не самого, то принаймні його гаманець. Міс Інґрем вважає, що маєток містера Рочестера дуже їй до пари, – про це я знаю і щось таке (хай Бог мені простить) я сказала їй годину тому, і це зіпсувало її настрій. Як вона скривила губи! Я б порадила її темнолицьому кавалерові не ловити ґав, бо як тільки трапиться хтось інший з більшими або певнішими прибутками, вона кине його.
– Але ж, матінко, я не прийшла сюди довідуватися про майбутнє містера Рочестера. Я хочу знати свою власну долю. А ви мені нічогісінько не сказали.
– Ваша доля ще не ясна. Риси вашого обличчя суперечать одна одній. Я знаю, що доля відсипала вам свою міру щастя. Я знала це, ще поки сюди прийшла. Наготувала й відклала вбік. Я сама бачила, як вона відкладала. І тепер все залежить від вас – простягти руку й взяти його. А от чи простягнете ви руку – саме це я й хочу знати. Станьте навколішки ще раз.
– Тільки не тримайте мене довго, бо я тут спечуся.
Я знов стала навколішки. Циганка не схилилась до мене, а тільки дивилася, спершись на спинку крісла. Тоді забубоніла:
– Вогонь спалахує в її очах, і вони поблискують, як роса. Цей погляд лагідний і повний почуття. Він глузує з моїх теревенів. Він – вразливий. Думка за думкою зринає з його чистої глибини. Коли він перестає сміятись, то робиться сумний і на повіки ніби мимохідь налягає якийсь тягар. Це ознака меланхолії й наслідок самотності. Вона відвернула очі, бо не хоче, щоб їх вивчали; своїми глузливими вогниками вони неначе заперечують ту правду, яку я їм сказала, відкидаючи мої натяки на чулість і сум. Оцей вияв гордості й стриманості тільки підтверджує мою думку. Такі очі приносять щастя.
Що ж до уст, то вони люблять часом сміятися. І вони не таять нічого, що збагне розум, тільки мовчать про те, чим переповнене серце. На цих жвавих і виразних устах не лежатиме вічно печать мовчазної самотності: ці уста готові багато говорити, часто усміхатися й вітати співрозмовника добрим словом. Ця риса теж сприятлива для щастя.
З усіх цих рис хіба що тільки чоло вороже щасливій долі. Воно неначе проголошує: «Я можу жити сама, коли самоповага й обставини змусять мене до цього. Мені не треба продавати душу, щоб купити щастя. Я успадкувала від природи скарб, який не дасть мені пропасти, коли мене покинуть усі радощі або якщо за них доведеться платити дорого, надто дорого для мене». Чоло далі каже: «Мій розум твердою рукою тримає віжки вдачі і не дозволить нерозважному серцю затягти мене в безодню. Хай пристрасті вирують і шаленіють, мов ті дикуни-ідолопоклонники, хай бажання малюють мені хоч які принадні картини, та останнє слово завжди скаже все-таки твердий глузд, а вирішальну силу матиме тільки голос розуму. Хай землю руйнують землетруси, хай навкруги лютують бурі і палають пожежі, – я слухатимусь тільки цього внутрішнього голосу, вірного служника мого сумління». Добре сказано, лобе! Твою заяву взято до уваги. Твої задуми чесні, їх погоджено з голосом совісті й розуму. Я знаю, як хутко мине молодість і зав'яне її цвіт, коли в келиху щастя буде хоч краплина сорому або бодай натяк на докори сумління. Я не хочу ні жертв, ні смутку, ні відчаю – все це мені не подобається. Я хочу рятувати, а не губити, заслужити вдячність, а не викликати гіркі сльози... Жодної сльозинки не хочу я бачити! Хай на моїй ниві зійдуть усмішки, радість, ніжність. І так має бути. Я знаю, що верзу це все ніби в солодкому сні. Як би мені хотілося продовжити цю мить у вічність, хоч я й не наважуюсь. Я ще тримаю себе в руках. Я, хоч би що, а не зламаю присяги. Встаньте, міс Ейр, ідіть. Комедії кінець.
Де я? Чи це у сні чи наяву? Невже я спала? А може, сплю й досі? Голос старої жінки змінився. її мова, жести – все раптом здалося мені знайомим, ніби моє власне обличчя в дзеркалі, ніби слова, що їх вимовили мої власні уста. Хоч я й підвелася, але не пішла геть. Приглянулася, перегорнула вогонь і знову приглянулась. Однак циганка ще нижче насунула капелюх, затулила пов'язкою обличчя і на мигах наказала мені вийти. Вогонь освітив її витягнену руку. Збуджена й наполохана своєю підозрою, я зразу звернула увагу на цю руку. Ця рука могла належати швидше особі мого віку: не зсохла долоня, гладенькі пальці, на мізинці блищав масивний перстень. Схилившися вперед, я глянула на нього й одразу впізнала перстень, який бачила вже сотні разів. Я ще раз глянула на обличчя. Тепер циганка більше не відверталася. Навпаки, вона скинула бриля й хустку, і я побачила голову.
– Тепер пізнаєте мене, Джейн? – спитав знайомий голос.
– Скиньте ще й червоний плащ, сер, тоді...
– Зав'язка затяглася у вузол – допоможіть мені...
– Розірвіть її, сер.
– Ну от і все. Годі грати комедію. Переді мною стояв містер Рочестер.
– Звідки у вас така дивна ідея, сер?
– А проте вийшло непогано? Правда?
– У дам ви мали успіх.
– А у вас ні?
– Зі мною ви забули, що ви циганка.
– Коли не циганка, то хто? Хіба що я сам?
– Ні, ще хтось інший. Одно слово, ви, мабуть, хотіли щось у мене випитати, або, навпаки, змусити мене в щось повірити. Ви верзли нісенітницю, щоб і я робила те саме. Навряд чи це гарно, сер.
– Ви пробачите мені, Джейн?
– Стривайте, нехай я все пригадаю. Коли я після тверезого роздуму знайду, що наплела не дуже багато дурниць, то спробую вам пробачити. І все-таки це негарно.
– 0! Ви були дуже коректні, дуже обачні, дуже розважні.
Я пригадала всю нашу розмову. І заспокоїлася. Справді, я чомусь із самого початку була насторожі. Я підозрювала, що це якась містифікація: циганки й ворожки не вживають таких висловів, як ця стара жінка, та й я ще помітила її неприродний голос і те, що вона ховала своє лице. Тільки я підозрювала в циганці Ґрейс Пул – цю живу загадку, цю незбагненну таємницю, і аж ніяк не думала, що це може бути сам містер Рочестер.
– Про що ви думаєте? – запитав він. – І що означає ваша сумна усмішка?
– Я просто спантеличена й вдоволена собою, сер. Дозволите йти?
– Ні, стривайте хвилину і скажіть мені, що роблять мої гості у вітальні.
– Певно, обмінюються враженнями про циганку.
– Сядьте й розкажіть, що вони там про мене кажуть.
– Я б не хотіла бути тут довше, сер: скоро вже одинадцята година. Чи знаєте ви, що після вашого від'їзду прибув ще один гість?
– Гість? Ні. Хто б це міг бути? Я нікого не жду. Він поїхав?
– Ні, він каже, що знає вас давно і що може дозволити собі перебути тут до вашого приїзду.
– Хто ж він у біса такий? Він не казав?
– Його звати Мейсон, сер. Він прибув з Вест-Індії, із Спаніштауна на Ямайці, коли я не помиляюся.
Містер Рочестер стояв коло мене, взявши за руку, наче хотів посадовити в крісло. Коли я сказала «Мейсон», він мимоволі стиснув мою руку. Усмішка застигла на його вустах. Здавалося, йому забило дух.
– Мейсон! З Вест-Індії! – промовив він, пополотнівши, і, мов заводна лялька, ще тричі повторив: «Мейсон! З Вест-Індії». І за кожним разом полотнів ще більше. Видно, мої слова його неабияк стривожили.
– Вам недобре, сер? – запитала я.
– Джейн, ви вдарили мене обухом по голові... обухом, чуєте? – Він похитнувся.
– Зіпріться на мене, сер!
– Джейн, ви вже якось підставляли мені ваше плече, тож підставте ще один раз. Ось вам моя рука. Він сів і всадовив мене коло себе. Він тримав мою руку в своїх долонях і гладив її. В його погляді я читала страх і занепокоєння.
– Мій маленький друже, – мовив він, – як би я хотів опинитися з вами одною десь на безлюдному острові, де б усі страхи, турботи й бридкі спогади покинули мене.
– Чим я можу стати вам у пригоді, сер? Я віддам своє життя, коли це потрібно.
– Обіцяю вам, Джейн, що коли шукатиму допомоги, то звернуся тільки до вас.
– Дякую, сер, кажіть мені, що робити, і я принаймні докладу всіх зусиль...
– Принесіть мені, Джейн, склянку вина з їдальні. Там зараз вечеряють. І подивіться, чи Мейсон з ними та що він робить.
Я вийшла. Застала товариство в їдальні за вечерею, як і гадав містер Рочестер. Вечеряли не за столом, а стоячи, кожен брав з низького столика, що хотів: гості стояли купками з тарілками й келихами в руках. Всі були у веселому настрої, у кімнаті лунав сміх і жвава розмова. Містер Мейсон стояв коло вогню, балакаючи з полковником та місіс Дент і, як і решта, здавався веселим. Я налила в келих вина (коли я це робила, міс Інґрем нахмурила брови: вона, мабуть, подумала, що я дозволяю собі забагато) і повернулася до бібліотеки.
Страшна блідість уже зійшла з лиця містера Рочестера, і він здавався тепер дуже спокійним і рішучим.
– П'ю за ваше здоров'я, моя розрадо! – сказав він, взявши вино. Тоді випив і віддав мені келих. – То що вони роблять, Джейн?
– Сміються та балакають, сер.
– Не супляться, не мають таємничого виразу, ніби почули щось дивне?
– Зовсім ні. Навпаки, вони дуже-дуже веселі.
– А Мейсон?
– Він також сміється.
– Що б ви робили, Джейн, якби всі ці люди прийшли сюди і оплювали мене?
– Коли б могла, сер, то повиганяла б їх з кімнати. Він ледь усміхнувся.
– А якби я пішов до них, а вони б тільки глянули на мене холодно і, глузливо перешіптуючись, покинули б мене, що тоді? Пішли б і ви з ними?
– Мабуть, що ні, сер. Мені більше до вподоби було б лишитися з вами.
– І втішати мене?
– Так, сер, я старалася б полегшити ваше горе.
– А якби вони прокляли вас за це?
– Навряд чи я б знала про їх анафему, а коли б і знала, то мені було б це байдуже.
– І, рятуючи мене, ви зневажили б громадську думку?
– Я зробила б це для кожного друга, який вартий моєї прихильності. А ви, я певна, варті.
– Верніться тепер до їдальні, підійдіть тихенько до Мейсона і скажіть йому на вухо, що містер Рочестер приїхав і хоче його бачити. Приведіть його сюди, а тоді лишіть нас.
– Добре, сер.
Я зробила, що він просив. Усе товариство витріщилось на мене, коли я ще раз з'явилася в їдальні. Я пробралась до містера Мейсона і, передавши йому запрошення, провела до бібліотеки, а тоді подалася до своєї спальні.
Пізньої пори, вже бувши в ліжку, я чула, як гості розходяться по своїх покоях. Серед інших я почула і голос містера Рочестера: «Сюди, Мейсоне, ось твоя кімната!» Голос у нього був веселий. Це мене заспокоїло, і я незабаром заснула.
РОЗДІЛ XX
Лягаючи, я забула запнути фіранку й спустити жалюзі, як робила це щовечора. Отож коли повний ясний місяць (тим-то й ніч була така гарна) засвітив у моє незавішене вікно, його тихе сяйво збудило мене. Була глупа ніч, і, розплющивши очі, я побачила його срібно-біле, кришталево-ясне коло. Він був гарний-прегарний, хоч і надто урочистий. Я сіла в ліжку і простягла руку, наміряючись запнути фіранку. Боже мій! Що то!
Спокій і тишу ночі ніби сколихнув дикий, несамовитий, моторошний крик і покотився по всьому Торнфілд-холу.
У мені все похололо, серце спинилось, а простягнута рука так і заклякла. Крик завмер і більше не повторився. Хоч би хто то був, він навряд чи спромігся б одразу закричати так моторошно ще раз. Найбільший в Андах кондор не може двічі повторити такого крику у своєму гнізді на оповитій хмарами скелі. Істоті, з горла якої вихопився цей несамовитий зойк, треба було хоч трохи перепочити й набратися сил. Крик пролунав на третьому поверсі, якраз у мене над головою. І саме там – в кімнаті над моєю спальнею – я почула тепер відчайдушну боротьбу, боротьбу не на життя, а на смерть. Хтось здушеним голосом прокричав:
– Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!
– Невже ніхто не чув? – знов закричав хтось серед шаленої боротьби й гупання, які не вгавали нагорі. Потім крізь дошки я почула: – Рочестере! Рочестере! Ради Бога! Сюди!
Грюкнули двері: хтось побіг, чи, вірніше, помчав коридором. Наді мною затупотіли ще чиїсь кроки, щось гупнуло долі, й запала тиша.
Дарма що я тремтіла від жаху, я сяк-так одяглася й вийшла з кімнати. Всі вже попрокидалися: у кожній кімнаті лунали стривожені голоси, безперестану рипали двері, один по одному визирали гості; у коридорі стало людно. Геть усі посхоплювалися з ліжок. «Ой! Що таке?», «Кого вбили?», «Що сталося?», «Дайте свічку!», «Може, горимо?», «Грабують?», «Куди тікати?» – чулося звідусіль. Якби не місяць, то було б темно як у могилі. Гості бігали сюди й туди, збиралися купками, хтось плакав, хтось спотикався. Одне слово, переполох був страшенний.
– Де в дідька подівся Рочестер? – гукав полковник Дент. – Його нема в ліжку.
– Я тут! Тут! – почулася відповідь. – Заспокойтеся всі. Я йду.
В кінці коридора рипнули двері, і ми побачили містера Рочестера із свічкою. Він щойно зійшов униз із верхнього поверху. Одна з дам підбігла просто до нього й схопила за руку. Це була міс Інґрем.
– Що там скоїлося – щось страшне? – спитала вона. – Скажіть нам одразу всю правду!
– Помалу, не збийте мене з ніг і не задушіть, – сказав він, коли обидві міс Ештон повисли на ньому, а дві вдови у широченних білих халатах летіли на нього, неначе кораблі під усіма вітрилами.
– Усе гаразд! Усе гаразд! – закричав він. – Це просто репетиція комедії «Багато галасу з нічого». Пані, відступіться від мене, а то я можу розлютитися. Містер Рочестер уже здавався розлюченим, його чорні очі метали блискавки. Стримуючи себе, він спокійно додав:
– Одній служниці приверзлося казна-що уві сні – от і все. Вона жінка нервова і неврівноважена: сприйняла свій сон за привид або щось таке і налякалася аж до істерики. Ну, а тепер зробіть мені таку ласку й розійдіться по кімнатах, бо поки в домі не буде тихо, її важко буде заспокоїти. Панове, будьте такі ласкаві, покажіть приклад дамам. Міс Інґрем, я певен, що ви не піддастеся цьому безпричинному страхові. Емі й Луїзо, поверніться до своїх гніздечок, мої горлички. А дами, – він звернувся до вдів, – ризикують смертельно застудитися, коли й далі стоятимуть у цьому холодному коридорі.
Отак то вмовляючи, то наказуючи, він змусив гостей розійтися по спальнях. Я не чекала особистого запрошення і пройшла до себе так само тихо й непомітно, як і вийшла.
Проте я не лягла: навпаки, стала ретельно вдягатися. Шум і слова, що я чула після зойку, – а чула їх, очевидно, тільки я, бо вони долинали з кімнати наді мною, – переконали мене, що то зовсім не сон служниці переполохав усіх і що пояснення містера Рочестера – просто вигадка, щоб заспокоїти гостей. І, готуючись до ще якоїсь несподіванки, я вбралася. Я довго сиділа зодягнена край вікна, розглядаючи тихий парк та сріблисті лани, і чекала не знати чого. Мені здавалося, що після цього дивного зойку, боротьби й крику: «Рятуйте!» – має статися ще якась подія.
Але ні: навкруги панувала тиша. Потроху шепіт і метушня стихли, а за якусь годину в Торнфілд-холі стало тихо, як у пустелі. Здавалося, що сон і ніч забрали назад свою владу. Тим часом місяць скотився до заходу: от-от він і зовсім сховається. Мені набридло сидіти в холоді й темряві, і я вирішила лягти в ліжко, не роздягаючись. Я встала й безшумно пройшла по килиму. Коли я нахилилася, щоб скинути черевики, хтось тихенько постукав у мої двері.
– Я, може, потрібна? – спитала я.
– Ви на ногах? – відповів голос, який я й сподівалася почути, тобто голос мого господаря.
– Так,сер.
– І вбрані?
– Так.
– Тоді виходьте, тільки потихеньку.
Я вийшла. Містер Рочестер стояв у коридорі із свічкою в руках.
– Ви мені потрібні, – сказав він. – Ідіть за мною. Тільки помалу, щоб не робити галасу.
Мої капці були тоненькі, і я ступала по килиму м'яко, як кицька. Містер Рочестер тихенько покрався коридором, вибрався сходами нагору й став у темному й низькому коридорі злощасного третього поверху. Я й собі спинилася коло нього.
– Ви маєте в себе губку? – запитав він пошепки.
– Так, сер.
– А сіль – нюхальну сіль?
– Так.
– Тоді принесіть те й те.
Я вернулася до себе, знайшла на умивальнику губку, а в шухляді сіль і знову пішла нагору. Він чекав мене з ключем у руці. Підійшовши до низьких чорних дверей, застромив ключа в щілину, почекав хвильку й знов звернувся до мене:
– Ви не боїтеся крові? Не зомлієте?
– Гадаю, що ні, хоч мені ніколи не доводилось її бачити. Відповідаючи, я тремтіла, хоч і не почувала ні страху, ні слабості.
– А дайте-но вашу руку, – сказав він, – а то справді впадете. Наші пальці з'єдналися.
– Ваша рука тепла й тверда, – зауважив він, повернув ключ і відчинив двері. Я зайшла до кімнати, яку вже колись бачила, – того дня, коли місіс Фейрфакс показувала мені будинок. На стінах висіли гобелени, і тільки в одному місці, де матерію відхилили, було видно двері, що їх першого разу я не примітила. Вони стояли відчинені, в сусідній кімнаті горіло світло. Я почула звідти хрипкі уривчасті звуки, достоту, як собаче гарчання.
– Зачекайте хвилину, – сказав мені містер Рочестер, поставив на підлогу свічку й пішов у двері. Там його зустрів вибух сміху. Спершу дуже голосний, він помалу
перейшов у характерне для Ґрейс Пул моторошне хихотіння. Отже, там була вона. Містер Рочестер, видно, наказав щось на мигах, хоч хтось звернувся до нього пошепки. Тоді він вийшов і замкнув за собою двері.
– Сюди, Джейн, – сказав він.
Ми пройшли на другий бік широкого ліжка, яке разом із спущеною запоною займало таки чимало місця в кімнаті. В головах стояло крісло, а в ньому сидів якийсь напіводягнений чоловік. Він сидів нерухомо, відкинувши назад голову й заплющивши очі. Містер Рочестер присвітив свічкою, і я впізнала в цьому блідому й наче мертвому чоловікові містера Мейсона. Я помітила й те, що його сорочка з одного боку й на рукаві була червона від крові.
– Візьміть свічку, – сказав містер Рочестер і, взявши з умивальника миску з водою, додав: – А тепер потримайте ось це.
Він намочив губку і обмив нею бліде як крейда лице гостя; попросив у мене пляшечку й підніс її Мейсонові до носа. Поранений за якусь хвилю розплющив очі й застогнав. Містер Рочестер розстебнув на ньому сорочку: рука й плече Мейсона були перев'язані. Він змив губкою кров, що просочувалася крізь пов'язку.
– Це небезпечно? – пробурмотів містер Мейсон.
– Дурниці! Просто подряпини! Візьми себе в руки, тримайся! Я зараз сам вирушу до лікаря. А вранці, гадаю, тобі можна буде звідси виїхати! Джейн! – звернувся він до мене.
– Прошу?
– Я мушу лишити вас тут із оцим джентльменом на годину або й дві. Вам доведеться стирати кров, коли вона виступить, як це робив я. Коли йому стане млосно, дасте йому понюхати вашу сіль і води зі склянки, що стоїть поряд. Не розмовляйте з ним, хоч би там що, а ти, Річарде, знай, що, коли озвешся до неї, це може коштувати тобі життя. Я не відповідаю за наслідки, якщо ти промовиш хоч слово.
Бідолаха знову застогнав. Видно, він не смів ворухнутися: боявся або смерті, або чогось іншого, і це скувало його рухи. Містер Рочестер дав мені закривавлену губку, і я робила те, що й він. Якусь хвилю він дивився на мене, тоді сказав: «Не забувайте!.. Ніяких мені балачок!» – і вийшов. Чудно якось мені стало, коли клацнув замок і за якусь часину не стало чути кроків господаря.
Отак я й лишилася замкнута серед ночі в одній із таємничих кімнат третього поверху. Переді мною – блідий, закривавлений чоловік, і тільки тоненькі двері відокремлюють мене від убивці. Все це було жахливе, але я б не боялася, якби не думка, що Ґрейс Пул може напасти на мене.
Одначе втекти я не могла. Мусила дивитися на це блідаве обличчя, на ці посинілі мовчазні губи, яким заборонено розтулятися, на ці очі, які то розплющувалися, то блукали по кімнаті, то спинялися на мені з виразом невимовного жаху. Я мусила знов і знов опускати руку в миску з кривавою водою й стирати йому з тіла настирливі червоні краплі. Мусила дивитися, як поволі опливала нагоріла свічка, а на старовинних потертих гобеленах круг мене та на запоні великого ліжка росли і густішали тіні, – вони ставали аж чорні й чудно вихитувалися над масивною шафою навпроти мене. На дверцятах на дванадцять дощок вирізьблено понуро-скорботні обличчя апостолів. Кожне обличчя було неначе вставлене в рамку, а над ними всіма височів хрест з чорного дерева й розп'ятий на ньому Христос.
