Текст книги "Джейн Ейр"
Автор книги: Шарлотта Бронте
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 32 страниц)
– Куди, Джейн? До Ірландії?
– Так, до Ірландії. Я вилила свою душу і тепер можу їхати куди завгодно.
– Тихо, Джейн, не виривайтеся, мов та дика, несамовита пташка, що, борсаючись, губить своє пір'я.
– Я не пташка, і ніякі тенета мене не впіймають. Я – вільна людська істота з незалежною волею, яка й наказує мені вас покинути.
Ще одне зусилля, – я випручалася з його рук і випросталася перед ним.
– І ваша воля вирішить вашу долю, – сказав він. – Я пропоную вам свою руку, своє серце і все-все, що я маю.
– Ви граєте комедію і глумитеся з мене.
– Я прошу вас бути моїм супутником на все життя, – стати моєю дружиною і найближчим земним приятелем.
– Ви вибрали міс Інґрем і будьте їй вірні.
– Джейн, помовчте хоч хвилину, ви страшенно збуджені. Я також помовчу. Лавровою алеєю нестримним поривом просвистів вітер, зашумівши каштановим віттям над нами. Він помчав далі й далі у безмежний простір і там розтав. Єдиним звуком на ту пору був щебет соловейка. Слухаючи його, я знову заплакала. Містер Рочестер не рухався з місця і ніжно й серйозно дивився на мене. Минув якийсь час, перше ніж він заговорив.
– Ідіть до мене, Джейн, – сказав він. – Треба все з'ясувати й зрозуміти одне одного.
– Я ніколи більше не підійду до вас. Я вирвалася від вас і ніколи не повернуся.
– Та я ж кличу вас, Джейн, як свою дружину: тільки з вами я й намірявся одружитись.
Я мовчала. Здавалося, що він з мене глузує.
– Ідіть сюди, Джейн, ідіть до мене.
– Між нами стоїть ваша наречена. Він підвівся і став біля мене.
– Ось де моя наречена, – сказав він, знов пригортаючи мене до себе. – Ось де моя рівня і моя любов. Джейн, хочете піти за мене заміж?
Я й далі мовчала й пручалася в його руках, бо не вірила йому.
– Ви сумніваєтеся в мені, Джейн?
– Безперечно.
– Ви мені не вірите?
– Анітрохи.
– То я у ваших очах – брехун? – допитувався він. – Ну стривайте, я вас таки переконаю. Чи ж я люблю міс Інґрем? Нітрішечки. І ви про це знаєте. А яка в неї любов до мене? Ніякої. І я мав нагоду в цьому переконатись. Я пустив чутку, і вона до неї дійшла, що моє багатство не складає й третьої частини того, в що його оцінюють. Потому навідався до них подивитись, як вони до цього поставились. Обидві – і мати й дочка – зустріли мене дуже холодно. Я не хочу й не можу одружитися з міс Інґрем. А ви – ви дивна, ви зовсім неземна істота, і я люблю вас, як свою власну кров, вас – бідну й непоказну, маленьку й просту, таку, як ви є, – і прошу дозволити мені назвати вас своєю нареченою.
– Що? Мене? – вигукнула я; його серйозність, а надто різкий тон примушували мене вірити в його щирість. – Мене, у якої немає в світі іншого друга, крім вас, – якщо тільки ви мені друг, – і ані шеляга за душею, крім того, що ви мені платите?
– Вас, Джейн. Ви повинні бути моєю і тільки моєю. Чи хочете ви бути моєю? Скажіть «так», і то швидше!
– Містере Рочестер, хай-но я гляну на ваше лице, поверніть його проти місяця.
– Нащо?
– Бо я хочу прочитати його вираз. Поверніться.
– Ось я й повернувся. Та навряд чи ви вичитаєте з нього більше, ніж я з пожмаканої, покресленої сторінки. Читайте ж, тільки не баріться, бо я страждаю. Його схвильоване обличчя раз у раз пересмикувалось, воно пашіло, а очі дивно блищали.
– О Джейн, ви катуєте мене! – вигукнув він. – Ваш пильний, а водночас відданий і великодушний погляд катує мене!
– Як же це я вас катую? Коли ви щирі й не жартуєте, то в моїх очах світиться вдячність і відданість, вони не можуть катувати.
– Вдячність! – вигукнув він і палко промовляв далі: – Джейн, дайте мені вашу згоду якомога швидше. Скажіть: «Едварде, – звіть мене на ймення – Едварде, я згодна вийти за тебе заміж».
– Ви кажете серйозно?.. Ви щиро любите мене?.. Ви справді хочете, щоб я стала вашою дружиною?
– Так, я цього хочу! І коли вам потрібна присяга, я можу присягнути.
– Тоді, сер, я згодна взяти з вами шлюб.
– Не з вами, а з тобою, Едварде! Моя маленька дружино!
– Любий Едварде!
– Ходи до мене, ходи до мене, радість моя, – сказав він і схвильовано прошепотів мені на вухо, притулившись до моєї щоки: – Зроби мене щасливим – і я дам тобі щастя! Господи, прости мені, – докинув він трохи згодом, – а людям нема чого втручатися: я її нікому не віддам.
– Нікому й втручатися, сер. Я не маю родичів.
– То й краще, – сказав він.
Якби я любила його менше, мене б, мабуть, здивував його тон і похмурий погляд. Однак тепер, сидячи коло нього, повернена з кошмару до райського щастя, я думала тільки про те блаженство, яким він мене щедро поїв. Раз у раз він питав:
– Ти щаслива, Джейн?
І я знову й знову відповідала:
– Так.
Після цього він бубонів:
– Цим я спокутую все – я спокутую цим усе. Хіба не я знайшов її, самітну, бездомну, неприхищену? І кому, як не мені, боронити, плекати й берегти її? Хіба ж моєму серцю бракує любові, а моїм рішенням – твердості? Це виправдає мене на Божому суді. Я знаю, мій Творець дозволяє мені це. Що ж до земного суду – то мені
до нього байдуже. Думку людей я зневажаю!
А що це враз скоїлося з ніччю? Місяць ще не зайшов, а стало так темно. Я ледве бачила лице свого господаря, хоч і була зовсім близько від нього. Що то непокоїть могутній каштан? Він стогне й корчиться з болю, а лавровою алеєю свище й завиває вітер.
– Треба йти звідси, – мовив містер Рочестер, – міняється погода. А то я міг би просидіти тут з тобою до ранку.
«Так само й я», – майнуло мені в голові. Я б це сказала, якби з хмари, що на неї я дивилася, не вихопилась біла блискавиця. Десь зовсім близько тріснуло й загуркотіло. Осліплена, я сховала свої очі на плечі містера Рочестера. Линув дощ. Ми помчали садом додому. Та однаково, прибігши до порога, і я, і він були мокрі як хлющ. У залі він зняв з мене шаль і заходився віджимати воду з моїх розпатланих кіс. Саме тоді зі своєї кімнати вийшла місіс Фейрфакс. Спершу ні я, ні містер Рочестер її не помітили. Горіла лампа. Годинник от-от мав вибити північ.
– Не барись, Джейн, іди й мерщій скинь із себе все мокре, – сказав він, – поки що на добраніч, на добраніч, моя люба!
І він поцілував мене кілька разів. Випручавшися з його рук, я звела очі й побачила вдову, бліду, вражену, обурену. Я тільки всміхнулася їй і побігла нагору.
«Відкладемо пояснення до іншого разу», – подумала я. Однак коли я була вже в своїй кімнаті, мене неприємно вразила думка, що вона може бодай на хвилину зле витлумачити все, що бачила. Та незабаром радість забила всі інші почування. І хоч як дико завивав вітер, хоч як часто блискала блискавка і зовсім близько гримів грім, а дощ ливнем лив дві години поспіль, в моїй душі не було ні страху, ні тривоги. Поки буря вщухла, містер Рочестер тричі підходив до моїх дверей питати, чи я не боюся, і це додавало мені духу.
Вранці, ще не встигла я встати з ліжка, як маленька Адель прибігла сказати мені, що вночі у великий каштан в кінці саду вдарила блискавка й розколола його навпіл.
РОЗДІЛ XXIV
Встаючи й одягаючись, я думала про все, що сталося, питала себе, чи це не сон? Я не могла повірити в це до кінця, поки знов не побачу містера Рочестера і ще раз не почую, що він мене кохає і хоче одружитися.
Зачісуючись, я глянула в дзеркало на своє обличчя й побачила, що воно більше не безбарвне, а променіє надією, і на щоках горить рум'янець. В моїх очах, які ніби зазирнули до джерела щастя, неначе світилися його блискучі промені. Досі я частенько боялась дивитися на свого господаря, бо моє лице могло видатись йому неприємним. Тепер же я була певна, що вираз мого обличчя не остудить його любові.
Вибравши просту, чисту і легеньку літню сукню, я надягла її. Здавалось, жодна сукня не була мені так до лиця, бо жодну з них я не вдягала в такому настрої.
Я не здивувалася, коли, збігши вниз до холу, побачила, що нічну бурю заступив розкішний червневий ранок, і через відчинені скляні двері відчула подих свіжого, запашного вітерця. Коли вже я була щаслива, то й природа мусить радіти! До будинку йшла жебрачка з малим хлоп'ям – дві бліді, обшарпані істоти. Я вибігла до них і віддала їм усі гроші зі свого гаманця – три або й чотири шилінґи. Добрі чи недобрі ці люди, нехай і вони поділять мою радість. Кричали гайворони, виспівували пташки, тільки ж найвеселішу і наймелодійнішу пісню співало моє щасливе серце.
Місіс Фейрфакс здивувала мене, коли, дивлячись у вікно, пригнічено спитала:
– Міс Ейр, ви прийдете снідати?
За столом вона була спокійна й холодна, а я не могла нічого їй сказати. Поки мій господар не дасть пояснення, доведеться почекати мені і їй. Я з'їла, що могла, й хутенько збігла нагору. Перед дверима класної кімнати зустріла Адель.
– Куди ти йдеш? Зараз – уроки!
– Містер Рочестер вислав мене до дитячої кімнати.
– А де він?
– Там, – сказала вона, показавши на клас. Я зайшла. Він був усередині.
– Іди сюди й скажи мені доброго ранку, – мовив він. Я радо підійшла, а він зустрів мене не холодними словами чи то потиском руки, а пригорнув до себе й поцілував. І мені видавалось цілком природним, що він мене так палко кохає й голубить.
– Джейн, ти сьогодні свіжа, усміхнена, гарненька! Справді гарненька! Хіба це мій блідий, маленький ельф? Хіба це моє гірчичне зерня? Ця маленька сонцелиця дівчинка з ямочками на щоках і рожевими вустами? З шовковим каштановим волоссям і променистими карими очима? (Мої очі завжди були зелені, тільки хай читач пробачить йому цю помилку, сьогодні вони здавалися йому іншого кольору).
– Це – Джейн Ейр, сер.
– Скоро буде Джейн Рочестер, – зауважив він. – За чотири тижні і ні на день пізніше! Чуєш?
Я чула, але ніяк не могла збагнути до кінця: голова йшла обертом. Мене пронизувало якесь дивне почуття: воно було сильніше від радості та й мало споріднене з нею; почуття, що вражало й спантеличувало, – скоріше це був страх.
– Ти горіла рум'янцем, Джейн, а це враз зблідла. Чому?
– Бо ви назвали мене новим ім'ям – Джейн Рочестер, а це звучить чудно.
– Так. Місіс Рочестер, – сказав він, – молода місіс Рочестер, дружина Фейрфакса Рочестера.
– Цього не може бути, сер, воно звучить неймовірно. В цьому світі людським істотам не випадає зазнати повного щастя. І мені не могла судитися інша доля, ніж моїм ближнім. Я думаю про щастя, що припадає мені, як про казку або ж чарівний сон наяву.
– Який я можу й хочу обернути на дійсність. І почну віднині. Я вже написав своєму банкірові в Лондоні, щоб він вислав мені деякі самоцвіти, які зберігаються в нього, – спадкові коштовності господинь Торнфілда. За день-два я сподіваюсь покласти їх тобі на коліна, бо тобі належить така сама честь і увага, які б я віддав дочці пера, коли б надумав брати з нею шлюб!
– О сер, не треба коштовностей! Я не хочу й чути про них. Коштовності і Джейн Ейр! Це звучить дивно й неприродно! Краще мені їх не мати!
– Я сам надіну діамантове намисто тобі на шию й золоту діадему на твою голову. Вона буде тобі дуже до лиця, бо природа поклала на твоє чоло печать аристократизму, Джейн. І я оздоблю браслетами твої ніжні руки, а твої пальчики феї – каблучками.
– Ні, ні, сер! Поговорімо краще про інше! Не обходьтеся зі мною, ніби я красуня, – я просто ваша ґувернантка, ваша квакерка.
– В моїх очах ти – красуня, і цю красуню вподобало моє серце. Тендітна й ніжна.
– Маленька й непоказна, хочете ви сказати. Ви, сер, або спите, або глузуєте з мене. Ради Бога, облиште іронію!
– Я змушу весь світ визнати, що ти – красуня, – казав він далі, тоді як я ніяковіла чимраз дужче від тону, до якого він удався, бо відчувала, що він дурить або сам себе, або мене намагається одурити. – Я вберу свою Джейн у шовк і мережива, оздоблю трояндами її коси і покрию голівку, яку люблю, дорогим серпанком.
– І тоді ви не впізнаєте мене, сер, і я не буду більше ваша Джейн Ейр, а стану мавпеням у блазнівській куцині, ґавою в павичевому пір'ї. Мені однаково дивно було б бачити вас, містере Рочестер, у костюмі комедіанта, як і себе в шатах придворної дами, і я зовсім не зву вас красенем, сер, хоч і кохаю вас щиро, і то так щиро, що не можу лестити вам словами. Тож не лестіть і ви мені.
Однак, не зваживши на мої заперечення, він і далі правив своє:
– Сьогодні ж я відвезу тебе в кареті до Мілкота, і ти вибереш собі вбрання. Я вже казав тобі, за місяць ми одружимося. Вінчання буде скромне, у церкві, отам, в долині, а тоді я повезу тебе одразу до міста. Там ми пробудемо недовго, і звідти я заберу свій скарб до сонячних країв: до виноградників Франції та рівнин Італії. Ти побачиш місця, славні своїм минулим і сучасним, пізнаєш життя великих міст і, вивчивши людей, навчишся цінувати саму себе.
– Я буду мандрувати?.. Та ще й з вами, сер?
– Ти відвідаєш Париж, Рим, Неаполь, Флоренцію, Венецію та Відень – всюди-всюди, де побував я, ми поїдемо тепер удвох. Де ступало моє важке копито, мусить стати й твоя ніжка сильфіди. Десять років тому я, мов несамовитий, гасав по Європі, взявши собі в супутники зневагу, ненависть і гнів. Тепер я відвідаю її ще раз, очищений і зцілений, з моїм ангелом-розрадником.
Коли він це сказав, я засміялась.
– Я не ангел, – вигукнула я, – і не стану ним до смерті! Я буду сама собою! Містере Рочестер, не чекайте і не вимагайте від мене нічого ангельського: ви цього не знайдете в мені, як і я не знайду у вас. Адже я чекаю від вас не цього.
– Чого ж ти від мене чекаєш?
– Якийсь час ви, може, й будете таким, як тепер, – дуже недовго – а тоді прохолонете, станете вередливим, суворим, дражливим, і годити вам буде дуже важко. Коли ж ви доб-ре-таки звикнете до мене, то, може, знов прихилитесь до мене. Так, прихилитесь, а не полюбите. Я гадаю, що ваша любов перешумує десь місяців за шість або й менше. Я знаю з книг, писаних чоловіками, що це найдовший термін чоловічого захвату. І все ж після всього, гадаю, що як друг і товариш я ніколи зовсім не набридну своєму любому господареві.
– Набриднеш? А тоді я знову прихилюся? Та я дедалі більше прихилятимусь до тебе. І я змушу тебе визнати, що я не тільки до тебе прихилився, а й люблю тебе – вірно, палко й незрадливо.
– А хіба ви не вередун, сер?
– До жінок, що подобаються мені тільки обличчям, я стаю справжнім дияволом, коли бачу, що вони не мають ні душі, ні серця, коли вони показують мені свою дурість, безсоромність, а може, ще й тупість, невихованість і злий норов. Тільки до чистих очей, щирої мови, палкої душі і натури, яка гнеться, а не ломиться, яка заразом чула й стійка, слухняна й постійна, до такої натури я буду завжди ніжний та вірний.
– Чи мали ви нагоду зустріти таку істоту, сер? І чи кохали ви таку жінку?
– Я кохаю її тепер.
– Але до мене – якщо я справді якоюсь мірою відповідаю вашому ідеалові?
– Я не зустрічав такої, як ти, Джейн. Ти принесла мені радість і здолала мене. Ти ніби скоряєшся сама й водночас скоряєш мене. Коли я намотую цю м'яку шовкову нитку на палець, вона змушує трепетати мою руку, й той трепет сягає до серця. Ти чаруєш мене і перемагаєш. І чари твої без міри любі моєму серцю, такі любі, що годі й висловити. І моя поразка солодша мені від найблискучішої перемоги. Чого ти всміхаєшся, Джейн? Що означає цей таємничий і лукавий вираз твого обличчя?
– Я подумала, сер (пробачте мені мою думку, вона виринула мимоволі), я подумала про Геракла й Самсона...
– Ти подумала, мій маленький ельфе...
– Стривайте, сер! Ваші слова не вельми мудрі, так само, як і вчинки тих героїв. А все ж, якби вони одружились, то цілком відшкодували б ніжність свого женихання подружньою суворістю. І я боюся, що таким будете й ви. Цікаво, яку ви дасте мені відповідь через рік, коли я попрошу у вас якоїсь ласки чи послуги яку вам буде не з руки або не сподобається робити?
Попроси у мене щось тепер, Дженет, – якусь найменшу дрібницю, я хочу почути твоє прохання.
І попрошу, сер. Моє прохання вже готове. Кажи! Тільки якщо ти отак дивитимешся і отак усміхатимешся, то присягаюсь, я дам згоду на все заздалегідь, і ти пошиєш мене в дурні.
Зовсім ні, сер. Я попрошу вас тільки ось про що: не посилайте по коштовності і не заквітчуйте мене трояндами. Це однаково, що обшити золотим мереживом оцей простий носовичок, що у вас в руці.
– Це однаково, що прикрашати золото позолотою? Знаю. Гаразд, я вволю твоє прохання. Тимчасово я відміню свій наказ. Однак ти ще нічого не попросила. Ти просто не прийняла дарунка. Попроси чогось.
– В такому разі, сер, зробіть ласку і заспокойте мою цікавість, її турбує одне запитання.
Він збентежився й одразу похапцем спитав:
– Що? Що таке? Цікавість – це небезпечний прохач. Добре, що я не присягнувся вволити всяке прохання.
– Таж у цьому нема нічого страшного, сер.
– Кажи швидше, Джейн, хоч я б радше волів, щоб замість питання про якийсь, може, секрет ти попросила в мене половину мого майна.
– Слухайте, царю Артаксерксе! Що я робитиму з половиною вашого майна? Чи ви маєте мене за єврея-лихваря, що видивляється, куди б вигідніше вкласти гроші? Радше я володітиму вашим цілковитим довір'ям. Ви ж не вилучите мене з числа тих, хто користується вашим довір'ям, коли вже допустили мене до вашого серця?
– Ти не втратиш його, Джейн. Тільки ж є речі, не варті того, щоб їх комусь звіряти. Ради Бога, не прагни покласти на душу зайвий тягар, не тягнися до отрути, не стань Євою, поділивши зі мною яблуко спокуси.
– А чом би й ні, сер? Ви оце сказали, як любите бути скореним, як вам приємно зазнавати поразки. Чому б мені не витягти з вас іще одне признання? От почну благати й молити, а коли треба, то й плакати і гніватися, аби тільки випробувати свою над вами владу!
– Таких штук я тобі не дозволю. Спробуй-но наполягати, вимагати – і всьому кінець.
– Он як, сер? Надто вже хутко ви вийшли з гри. А як ви спохмурніли! Ваші брови зробились з мій палець утовшки, а ваше чоло нагадує мені «блакитне виталище громів», як його названо в одній чудернацькій поемі. Цей погляд ви збережете, либонь, і для подружнього життя?
– А коли ти збережеш свій погляд для подружнього життя, то я, як християнин, буду змушений відцуратись від такого ельфа, чи то пак саламандри. То що ти хотіла дізнатись, хитрунко? Питай мерщій!
– Отакої! Це вже з вашого боку й зовсім нечемно, хоч воно мені подобається куди більше за лестощі. Хай краще я буду хитрун-кою, ніж ангелом... А запитання моє таке: нащо вам так конче хотілося переконати мене, що ви думаєте взяти шлюб з міс Інґрем?
– Оце й усе? Хвала Богові, це ще не так страшно! – його нахмурене чоло проясніло. Він, усміхнувшись, глянув на мене й погладив по голові, ніби зрадів, що уник якоїсь небезпеки. – Що ж, можу признатись, – казав він далі, – хоч воно тебе трохи обурить, Джейн. А я вже знаю, що ти спалахуєш, як сірник, коли обурена. Коли вчора вночі при світлі холодного місяця ти повстала проти своєї долі й обстоювала свої рівні зі мною права, ти палала, як вогонь. До речі, Дженет, ти перша освідчилась мені й погодилася стати моєю дружиною!
– Звісно, я. Тільки, будь ласка, не відхиляйтесь, сер! Ви мали сказати про міс Інґрем.
– Гаразд. Я удавав, що упадаю коло міс Інґрем, бо хотів, щоб ти так само до нестями закохалася в мене, як я закохався в тебе. Я знав, що ревнощі – мій найкращий спільник в тому, чого хотів досягти.
– Он воно що! Який же ви тоді дрібний! Отакусінький, як оцей нігтик на моєму мізинцеві. Який сором і яка ганьба так діяти! І нам не жаль було почуттів міс Інґрем, сер?
– її почуття зібрані в одному осередку – в гордощах. А гордощі треба упокорювати. А ти ревнувала, Джейн?
– Не в цім річ, містере Рочестер, і хай це вас не цікавить. Дайте мені ще одну правдиву відповідь. Як ви гадаєте: міс Інґрем не страждатиме від вашого нещирого залицяння? Хіба вона не відчує себе відштовхнутою і покинутою?
– Та ні! Я ж казав тобі, що, навпаки, саме вона знехтувала мною. Думка про моє зубожіння враз остудила чи швидше загасила її полум'я.
– У вас своєрідний, підступний розум, містере Рочестер. Боюся, що ваші засади дещо ексцентричні.
– Мене ніхто не вчив моїх засад, Джейн, і, може, через те, що на них ніхто не звертав уваги, вони дещо скривилися.
– Я не жартую, сер. Чи зможу я бути до кінця щасливою з того великого щастя, що мені випало, знаючи, що хтось переживатиме такий самий гіркий біль, який недавно почувала я сама?
– Зможеш, моя добра дівчинко, бо нема на світі іншої істоти, яка б так чисто і так щиро кохала мене, як ти, і віру в твою любов, Джейн, я приклав до своєї душі, як цілющий бальзам.
Я притулилася губами до руки, що лежала на моєму плечі. Я дуже-дуже любила його – так любила, що годі було вилити мою любов словами.
– Попроси ще чогось, – сказав він раптом. – Мені приємно, коли ти просиш, а я поступаюсь.
А я вже мала напоготові нове прохання.
– Дайте знати про ваші наміри місіс Фейрфакс, сер. Вона бачила нас минулої ночі в холі, і це її вразило. Скажіть їй про свій задум ще до того, як я побачу її знову. Мені важко на серці, коли я знаю, що ця добра жінка думає про мене негарно.
– Іди до себе й надінь капелюшок, – одказав він. – Сьогодні ти поїдеш зі мною до Мілкота, а я тим часом поясню усе старенькій. Чи не подумала вона, Дженет, що ти пожертвувала усім заради кохання?
– Мабуть, вона думає, що я забула своє становище, а заразом і ваше, сер.
– Становище! Становище! Твоє становище тепер у моєму серці, і дорого заплатять ті, що задумають тепер чи потім образити тебе! Іди.
Я хутко вбралася, а коли почула, що містер Рочестер виходить з вітальні місіс Фейрфакс, не довго думавши, подалася туди. Стара леді читала свою ранкову пайку Святого Письма. На столі перед нею лежала розгорнена Біблія, а зверху – окуляри. Зачувши попідомлення містера Рочестера, вона забула про читання і сиділа, втупивши погляд у білу стіну, страшенно здивована, її чиста душа була збурена несподіваною звісткою. Побачивши мене, вона підвелася, спробувала всміхнутися й зліпити кілька слів на поздоровлення. Тільки усмішка їй не вдалася, а поздоровлення вона не доказала. Вона начепила на носа окуляри, згорнула Біблію й відсунулася від столу.
– Мене це дуже здивувало, – почала вона. – Я просто не знаю, що й сказати вам, міс Ейр. Чи, може, це мені сниться? Часом я таки дрімаю, коли сиджу сама, і мені верзеться те, чого не буває. Не раз мені отак привиджувалося, що мій любий чоловік, який помер п'ятнадцять років тому, заходить і сідає коло мене. Іноді я аж чую, як він кличе мене на ймення – Алісою, як він завжди мене звав. Отож скажіть мені, чи це правда, що містер Рочестер просить вашої руки? І не смійтеся з мене. Адже я цілком ясно бачила, як він зайшов сюди п'ять хвилин тому і сказав, що за місяць ви станете його дружиною.
– Це саме він сказав і мені, – відповіла я.
– Сказав? І ви йому повірили? І ви дали згоду?
– Так.
Вона спантеличено глянула на мене.
– Ніколи б не подумала. Він – такий гордий. Всі Рочестери були горді, а його батько ще й любив гроші. Та й містера Рочестера всі мають за розсудливого господаря. І він думає з вами одружитися?
– Так він мені сказав.
Вона окинула мене поглядом. В її очах я прочитала, що в мені вона не знаходить тих чар, які б допомогли їй розгадати цю загадку.
– Це не вкладається в моїй голові, – казала вона далі, – хоч видно, це правда, коли й ви так кажете. Тільки що з цього вийде – важко вгадати, їй-Богу, не знаю. В таких випадках краще мати однакове становище й достатки, а між вами ще й різниця в двадцять років. Він міг би бути вам батьком.
– Оце вже ні, місіс Фейрфакс! – випалила я, мов ужалена. – Він нічим не нагадує батька! Хоч хто нас побачить разом, ніколи цього Містер Рочестер виглядає молодим, ніби йому двадцять п'ять років, він і є такий молодий.
– І він справді одружується з вами з любові?
Мене так вразили її холодність і недовіра, що мої очі сповнилися сліз.
– Дуже шкода, що доводиться вас засмучувати, – казала далі вдова, – тільки ж ви така молода і так мало знаєте чоловіків, що я мушу застерегти вас. Знаєте приказку: «Не все те золото, що блищить». І в цьому ділі я боюся, як би щось не вийшло не так і не розвіяло наших з вами сподівань.
– Чому? Хіба я потвора? – сказала я. – І хіба не може бути, що містер Рочестер має до мене щиру прихильність?
– Ні, ви гарненька, та ще й дуже, а останнім часом стали ще краща, та й містерові Рочестеру, видно, припали до серця. Я давненько примічаю, що він вам в усьому потурає, і боялася за вас. Мені не давало спокою, що він дуже вже до вас горнеться, і я не раз хотіла застерегти вас, хоч і не
припускала, щоб сталося щось недобре. Я знала, що така думка здивує, а то й образить вас. Та ви були стримані, скромні й розсудливі, і я сподівалася, що ви й самі не дасте себе скривдити. Не можу вам і переказати, як я потерпала минулої ночі, коли по всьому домі шукала й не могла ніде знайти вас, а тут іще й господаря не було. А о дванадцятій годині ви зайшли вдвох.
– Ну, тепер це мало важить, – перебила я її нетерпляче. – Досить того, що все гаразд.
– Я сподіваюся, що все й буде гаразд до кінця, – сказала вона, – тільки, повірте мені, тут треба бути обережною. Старайтеся тримати містера Рочестера на віддалі. Не довіряйте ні собі, ні йому. Джентльмени в його становищі рідко коли одружуються з гувернантками.
Я вже почала гніватися, коли, на щастя, вбігла Адель.
– І я хочу, я теж хочу до Мілкота! – кричала вона. – А містер Рочестер мене не бере. Адже в новій кареті є місце. Попросіть, мадемуазель, хай візьме й мене.
– Попрошу, Адель, – і я хутенько вийшла з нею, рада покинути свою сувору наставницю. До ґанку якраз під'їжджала карета, мій господар походжав доріжкою, а Пілот не відступав від нього ні на крок.
– Правда, сер, Адель може поїхати з нами?
– Я сказав їй, що ні. Ніяких дітей! Поїдете тільки ви!
– Я дуже проситиму вас, хай їде й вона. Так буде краще.
– Аж ніяк. Вона тільки заважатиме.
Його тон і погляд були дуже владні. Холодний душ попереджень місіс Фейрфакс і гніт сумнівів уже зробили свою справу. Мої надії здались мені нездійсненними й безпідставними. Я відчула, що втратила свою силу над містером Рочестером, і скорилася без суперечок. Підсадивши мене в карету, він зазирнув мені в очі.
– Що таке? – спитав він. – Сонце сховалось за хмари. Ви й справді хочете, щоб дівча поїхало? Вам буде досадно, коли вона залишиться?
– Краще було б, якби ви її взяли, сер.
– Тоді миттю біжи по капелюшок і стрілою назад! – гукнув він до Аделі. Вона помчала в будинок так швидко, як тільки могла.
– Зрештою, один загублений ранок нічого не важить, – сказав він, – коли вже я вирішив відтепер і довіку закріпити за собою право на ваші думки, розмови й товариство.
Забравшись у карету, Адель стала цілувати мене, дякуючи за посередництво. Та її зараз же пересадили в куток поруч з містером Рочестером, звідки вона могла тільки поглядати в мій бік. Суворість сусіда стримувала її. Коли він бував у такому дражливому настрої, вона не сміла ні шепотіти своїх спостережень, ні ставити йому ніяких запитань.
– Нехай Адель іде до мене, – мовила я. – Вона турбуватиме вас, сер, а з цього боку місця досить.
Він передав її мені, ніби це було кімнатне собача.
– Таки треба буде послати її до школи, – сказав він уже з усміхом. Зачувши це, Адель спитала, чи вона туди піде з мадемуазель, чи без неї.
– Звичайно, що без мадемуазель, – відповів він, – бо я заберу її на місяць, і там в печері серед вулканів і білих долин вона житиме зі мною, і тільки зі мною.
– Там нема чого їсти, сер, і ви заморите її голодом, – зауважила Адель.
– Ранком і ввечері я збиратиму для неї манну небесну. На місяці, Адель, гори й долини геть усипані білою манною.
– А як вона захоче погрітися, то де шукатиме вогню?
– Вогонь горить у місячних вулканах. Коли їй стане холодно, я віднесу її аж на верхівку й покладу край кратера.
– О, їй буде там дуже незручно! А одяг? Де його взяти, коли зноситься старий? Містер Рочестер удав, що це його спантеличило.
– Ай справді... – відказав він. – А що б ти робила, Адель? Розкинь як слід думкою. Чи не підійшла б їй на сукню біла або рожева хмарка, як ти гадаєш? А на шарф – веселка?
– Ні, їй краще так, – мовила Адель, трохи подумавши, – а ще й те, що, живучи на місяці тільки з вами одним, вона знудиться. Якби я була мадемуазель, я б ніколи не згодилася їхати.
– А вона, бачиш, згодилася, ще й дала мені слово.
– А ви зможете її туди завезти? Адже до місяця нема дороги. Він у повітрі. І ні ви, ні вона не вмієте літати.
– Адель, глянь-но на поле!
Виїхавши з брами Торнфілда, коні весело бігли рівною дорогою до Мілкота. Вчорашня злива прибила пилюку, й умиті живоплоти та височенні сосни обабіч шляху тішили око своїм зеленим кольором.
– Якось увечері, Адель, два тижні тому я йшов цим полем... Це було того дня, як ти помагала мені гребти сіно в саду, і я добре-таки стомився. Я сів відпочити на перелазі, витяг записника й почав писати про те лихо, що впало на мене давнодавно, й про своє щире бажання, щоб настали щасливі дні. Я писав дуже швидко, дарма що день поволі згасав і я погано бачив сторінки, аж тут щось таке надійшло стежкою і спинилось кроків за два від мене. Я глянув на нього. Це була невеличка істота з тонкою вуаллю на голові. Я підкликав її ближче, вона підійшла і стала біля мене. Я не сказав ні слова і вона – ні слова, тільки я прочитав у її очах, а вона читала в моїх, і ось що я дізнався з нашої безсловесної розмови.
Це була фея, і прийшла вона з країни ельфів, прийшла дати мені щастя. Я мушу піти з нею із суєтного світу до якогось безлюдного краю – от хоч би й на місяць. Вона хитнула головою у напрямі місяця, що сходив над Ґеєм. Це вона розповіла мені про алебастрову печеру й срібну долину, де ми зможемо жити. Я сказав, що охоче подався б туди, тільки ж я не маю крил і не можу літати, достоту те, що оце зараз сказала й ти. «О! – відповіла фея. – Це нічого! Ось на, візьми талісман, що усуне всі перешкоди», – і вона дала мені гарний золотий перстень. «Надінь його, – сказала фея, – на четвертий палець моєї лівої руки, і я буду твоя, а ти будеш мій. Ми покинемо землю і створимо собі рай отам». І вона знову кивнула на місяць. Цей перстень, Адель, лежить у мене в кишені як монета, хоч я сподіваюсь, що вона незабаром знов обернеться на перстень.
– А до чого тут мадемуазель? Що мені до феї? Ви ж казали, що візьмете на місяць не фею, а мадемуазель?
– Бо мадемуазель і є фея, – таємниче прошепотів містер Рочестер.
Тут я сказала Адель не зважати на його жарти, а вона й собі з властивим французам здоровим глуздом назвала містера Рочестера вигадьком і заявила, що й не думала вірити його казкам про фей, бо ніяких фей немає. А якби й були, то вона певна, що вони б йому не являлися, не дарували перснів і не обіцяли жити з ним на місяці. Година, що ми провели в Мілкоті, була для мене досить тяжка. Містер Рочестер змусив мене піти до найкращої крамниці, де торгують шовками. Там я дістала наказ вибрати з півдесятка шовкових суконь. Мені цього дуже не хотілось, і я просила відкласти купівлю на пізніше. Та ні ж, як на нього, це треба було зробити конче зараз. Щоправда, після енергійних, пошепки висловлених прохань я зменшила півдесятка до двох, хоч він заприсягся, що вибере ці дві сам. З острахом стежила я, як його очі блукали по строкатих полицях. Вони спинилися на багатому аметистовому шовку й на розкішному темно-рожевому атласі. Я знов шепнула йому, що з таким успіхом він може купити мені золоту сукню й срібного капелюшка, бо я, мабуть, ніколи не зважуся одягти ці пишні убори. Довгим умовлянням, – бо він був страшенно впертий, – я таки переконала його замінити їх на простенький чорний атлас і сріблясто-сірий шовк.
