Текст книги "Джейн Ейр"

Автор книги: Шарлотта Бронте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 32 страниц)

Мерехтливе світло ганяло тіні, і з темряви вихоплювався то бородатий лікар Лука зі схиленим чолом, то святий Іван з довгими кучерями, то диявольський вид Юди, – він раптом неначе оживав, і на ньому проступали лукаві риси архізрадника-сатани, що прибрав Юдину подобу.

В такій похмурій кімнаті я мусила вартувати: прислухатися до рухів дикого звіра чи диявола за тонкими дверима. Проте відвідини містера Рочестера ніби його зачарували. За всю ніч я тільки тричі, і то через великі відступи, чула звуки по той бік дверей: обережні кроки, коротке хрипке собаче гарчання та протяжний людський стогін.

Мені не давали спокою ще й мої власні думки. Яке лиходійство знайшло собі притулок у цьому відлюдному будинку, власник якого не міг ані спинити його, ані покласти

йому край? Яка таємниця хотіла розкрити себе то через пожежу, то через пролиту глупої ночі кров? Що це була за істота, яка сховалася під маскою звичайнісінької собі жінки з голосом, що нагадував то глузливого демона, то хижого птаха, який живиться падлом?

А цей звичайний собі тихий чоловік, що над ним я схилилася, – як він заплутався в цьому павутинні жаху? Чому ота фурія напала на нього? Що привело його саме до цієї частини будинку такої пізньої пори, коли він мав спати? Адже я добре чула, що містер Рочестер приділив йому спальню внизу. Як же він тут опинився? І чому тепер він так лагідно сприйняв насильство чи зраду, жертвою якої він став? Чому так покірно дав себе ув'язнити, як того хотів мій господар? І для чого містерові Рочестеру його ув'язнювати? На його гостя вчинили замах, а ще зовсім недавно хтось зловмисно підняв руку на нього самого, і обидва ці злочини він волів тримати в таємниці й сховати від розголосу. До того ж я бачила, що містер Мейсон слухався містера Рочестера, що сильна воля останнього підкоряла собі інертність першого. Кілька коротких фраз, якими вони перемовилися, переконали мене в цьому. Було ясно, що і в їхніх колишніх взаєминах безвільна вдача одного, як правило, скорялася вольовому завзяттю другого. Чим же тоді пояснити переляк містера Рочестера, коли він почув про приїзд свого друга? Чому саме тільки ім'я цього плохенького чоловіка, що, як дитина, слухається тепер кожного його слова, впало кілька годин тому на нього, як грім з ясного неба?

О! Я не могла забути ні його погляду, ні його блідого обличчя, коли він шепотів: «Джейн, ви вдарили мене обухом по голові!» Я не могла забути, як тремтіла його рука, коли він сперся на моє плече. А хіба легко було зігнути твердий дух і змусити тремтіти дуже тіло Фейрфакса Рочестера?

«Коли ж він вернеться? Коли ж він вернеться?» – повторювала я подумки. Ніч тяглася безмежно, мій закривавлений пацієнт млів, стогнав і втрачав силу, а день не займався, і поміч не приходила. Я ще і ще підносила воду до білих губ Мейсона, знов і знов давала йому нюхати сіль, та мої зусилля здавались марними. Видно, фізичні й душевні муки, втрата крові або все це разом виснажило його. Він так стогнав і виглядав таким кволим, наляканим і розгубленим, що я боялася, як би він не вмер. А я ж не могла озватися до нього!

Врешті свічка згасла, і, коли зробилось темно, я помітила попід краєм віконних фіранок смужку сірого світла: займалося на день! Раптом я почула, як далеко внизу у дворі загавкав Пілот. Моя надія воскресла. І недаремно: за якихось п'ять хвилин клацнув замок і дав мені знати, що настав кінець моєму вартуванню. Воно тривало не більше двох годин, а для мене ніби сплив довгий тиждень. Зайшов містер Рочестер, а з ним лікар, по якого він їздив.

– Тепер, Картере, не гайте часу! – сказав він до лікаря. – Даю вам півгодини. Цього досить, щоб оглянути й перев'язати рани, провести хворого вниз і таке інше.

– Хіба він може рухатися, сер?

– Безперечно! Тут нема нічого серйозного: він рознервувався, і йому треба додати руху. Беріться мерщій до діла!

Містер Рочестер розсунув щільні фіранки й підняв полотняну штору, одне слово, пустив усередину якомога більше денного світла. Мені й дивно, і радісно було бачити, що надворі вже геть розвиднілося і на сході палають чудесні рожеві смуги. Містер Рочестер підійшов до Мейсона, якого вже оглядав лікар.

– Ну, як тобі, мій друже? – запитав він.

– Боюся, вона мене вбила, – прошепотів той.

– Не вигадуй! Вище голову! Через два тижні ти й геть забудеш про цей випадок. Ти втратив трохи крові – оце й усе. Картере, запевніть його, що ніякої небезпеки немає.

– Звісно, немає, – відповів Картер, який уже зняв пов'язку з рани. – Шкода тільки, що я не прийшов трохи раніше: він би не втратив стільки крові... А це що таке? Плече не тільки різали, а ще й рвали. Це рана не від ножа. Тут побували чиїсь зуби!

– Вона кусала мене, – пробурмотів поранений. – Вона вп'ялася в мене зубами, як тигриця, коли Рочестер забрав від неї ножа.

– Не слід було піддаватися. Треба було зразу чинити опір, – зауважив містер

Рочестер.

– Коли ж у таких обставинах годі було щось вдіяти, – заперечив Мейсон. – О Господи, як це було страшно! – додав він і весь здригнувся. – Та й я не чекав цього: спочатку вона була така спокійна.

– Я застерігав тебе, – промовив містер Рочестер. – Я казав: будь насторожі, коли ти з нею. До того ж ти міг би зачекати до завтра й узяти мене з собою. Це була просто дурість – піти вночі, та ще й самому.

– Я думав, що так буде краще.

– Думав! Думав! Коли я це чую, мене тіпає. Та хоч там що, ти добре поплатився, що мене не послухав. І я не маю що сказати більше. Картере! Мерщій! Мерщій! От-от зійде сонце, а ми мусимо забрати його звідси.

– Хвилиночку, сер. Плече я вже перев'язав. Треба ще оглянути рану на руці. Тут, видно, так само побували зуби.

– Вона смоктала мою кров. Вона казала, що вип'є всю кров з мого серця, – простогнав Мейсон.

Я бачила, як містер Рочестер здригнувся. Якийсь особливий вираз огиди, жаху й ненависті скривив йому обличчя, та він тільки сказав:

– Замовкни, Річарде. Ніколи не сприймай серйозно її слів і не повторюй їх.

– Я хотів би їх забути, – відповів той.

– І забудеш, коли поїдеш геть з Англії, повернешся у Спаніштаун і думатимеш про неї як про померлу й поховану. Або краще зовсім не згадуй про неї.

– Цю ніч не можна забути.

– Навпаки, можна. Треба тільки схотіти, чоловіче. Ще дві години тому ти прощався з білим світом, а проте й досі живеш, ще й теревені правиш. Ну, от! Картер зробив своє діло чи ось-ось зробить, а я вмить поставлю тебе на ноги. Джейн (він уперше звернувся до мене по тому, як повернувся), візьміть цього ключа, підіть у мою спальню, вийміть з верхньої шухляди шафи чистого шарфа та сорочку й несіть їх сюди, і то швидше.

Я пішла, відчинила шафу, знайшла названі речі й вернулася з ними.

– Тепер, – сказав він, – зайдіть за ліжко, поки я його одягну. Тільки не виходьте з кімнати. Ви ще будете потрібні.

Я відійшла, куди мені велено.

– Чи вже хтось прокинувся, коли ви ходили вниз, Джейн? – спитав раптом містер Рочестер.

– Ні, сер. Всюди було дуже тихо.

– Ми вирядимо вас тихенько, Діку. Так буде краще і для вашої безпеки, і для тієї нещасної істоти, що за дверима. Я так довго і так старанно уникав розголосу, що аж ніяк не хотів би його тепер. Сюди, Картере, поможіть йому одягтися. А де ваш хутряний плащ? Я знаю, що ви й милі без нього не проїдете в цьому проклятому холодному кліматі. У вашій кімнаті?.. Джейн, біжіть хутенько до спальні містера Мейсона – вона поруч із моєю – і принесіть звідти плащ.

Я знову побігла й знову вернулася. Цього разу я принесла широкий і довгий плащ, підбитий та облямований хутром.

– Тепер я загадаю вам ще одну роботу, – сказав мій невгамовний господар. – Вам доведеться ще раз пройти до моєї кімнати. Яке щастя, що ви так м'яко ступаєте, Джейн. Незграбний кур'єр був би в такій халепі ні до чого. Висуньте середню шухляду в моєму туалетному столику й візьміть там слоїка й склянку. І мерщій сюди.

Я збігала туди й назад і принесла згадані речі.

– От і добре! Відповідальність за дозу, докторе, я беру на себе. Я купив ці краплі в Римі у італійського знахаря – такого колеґу ви б, Картере, прогнали. Вживати цей засіб раз у раз нерозважно, та при нагоді, як от зараз, він добре помагає. Джейн, трохи води!

Він простяг мені скляночку, і я налила її до половини водою з графина, що стояв на умивальнику.

– Досить! А тепер змочіть вінця слоїка.

Я зробила й це. Він накапав в скляночку дванадцять крапель якоїсь червоної рідини і подав її Мейсонові.

– Пий, Річарде! Це поверне тобі на якусь годину ті сили, які ти втратив.

– А коли воно мені зашкодить? Воно збуджує?

– Пий, пий!

Містер Мейсон скорився, бо заперечувати було марно. Він був тепер зовсім одягнений і, щоправда, блідий з лиця, проте більше не здавався знесиленим і виснаженим. Містер Рочестер дав йому три хвилини посидіти, а тоді взяв під руку.

– Тепер, повір мені, ти зможеш стати на ноги, – сказав він. – Спробуй! Хворий устав.

– Картере, беріть його під другу руку... Вище голову, Річарде! Ступай вперед... ось так...

– Мені набагато краще, – зауважив містер Мейсон.

Авжеж, що так. Тепер, Джейн, ідіть на чорний хід і відсуньте бокові двері. У дворі або й за брамою, – бо я просив не гуркотіти колесами по бруківці, – ви побачите карету. Скажіть візникові, щоб був готовий. Ми йдемо. А коли, Джейн, хто з гостей уже встав, то вийдіть на нижню площадку сходів і кашляніть.

Було десь пів на п'яту. От-от мало визирнути з-за обрію сонце. На кухні було ще темно й тихо. Я якомога обережніше відчинила бокові двері. Двір був порожній, тільки брама стояла відчинена навстіж, і там справді дожидалася пасажирів запряжена двома кіньми карета з візником на передку. Я підійшла до нього і сказала, що джентльмени йдуть. Він кивнув, а я уважно оглянулася навколо й прислухалася. Скрізь іще дрімала тиша раннього ранку. На вікнах третього поверху, в кімнатах слуг, ще не розсунули фіранок. Пташки вже щебетали серед буйного листя плодових дерев, що перекинули через стіну між двором і садом білі ґірлянди свого розквітлого гілля, та ще на стайні коні вряди-годи переступали з ноги на ногу. А то усюди було тихо.

Аж ось надійшли й джентльмени. Містер Рочестер і лікар підтримували Мейсона, хоч той ступав досить твердо. Вони підсадили його в карету. За ним сів і Картер.

– Ви вже пригляньте за ним, – сказав лікареві містер Рочестер, – і тримайте його у себе, поки він зовсім не очуняє. За який день-два я відвідаю вас і подивлюся, як його здоров'я. Річарде, як тобі тепер?

– Свіже повітря відживило мене, Фейрфаксе.

– Не зачиняйте вікна з його боку, Картере, тепер нема вітру. Бувай здоров, Діку!

– Фейрфаксе...

– Що там іще?

– Нехай її пильнують, нехай ставляться якомога лагідніше, нехай... – він затнувся й заплакав.

– Я так і роблю, мій любий, робив і робитиму й надалі, – відповів містер Рочестер. Він зачинив дверці, карета рушила.

– Як би я хотів, щоб усе це скінчилось! – додав містер Рочестер, зачиняючи й засуваючи браму.

А потім тихо, з бездумним поглядом попрямував до хвіртки в мурі, що відділяв двір від саду. Гадаючи, що я більше не потрібна, я хотіла була піти додому, аж тут почула, як він мене кличе. Відчинивши хвіртку, він стояв біля неї й чекав на мене.

– Джейн! – почула я. – Ходіть сюди, на свіже повітря... Цей будинок схожий на тюрму. Ви цього не помічаєте?

– Мені він здається розкішним замком, сер.

– Недосвідченість лежить полудою на ваших очах, – відповів він. – Ви ще зачаровані ним. І ще не здатні розглядіти, що золото – це тільки сухозлітка, що шовкові завіси – гидке павутиння, що мармур – то просто камінь, а поліровані меблі – нікчемне гниле дерево. А тут, – він показав рукою на рясну зелень, під якою ми стояли, – все правдиве, природне й чисте.

Він повагом ішов обсадженою самшитом стежкою. По один бік росли яблуні, груші та вишні, по другий – впереміш із шипшиною, нехворощем та всяким пахучим зелом – майоріли різні простенькі квітки: левконія, гвоздики, баранчики, братки. Прекрасного весняного ранку після квітневих дощів і туманів ці квіти були свіжі, як ніколи. На рум'яному сході тільки-но зійшло сонце, і його проміння лилося на скроплений росою цвіт дерев і тихі стежечки під ними.

– Джейн, дати вам квітку?

Він зірвав першу напіврозквітлу троянду і дав її мені.

– Дякую, сер.

– Чи любите ви схід сонця, Джейн? А це небо з високими і легкими хмарками, які напевне розтануть, коли земля й повітря нагріються! А це тихомирне запашне повітря?

– О так, дуже!

– Ця ніч була для вас дивна, Джейн.

– Так, сер.

– Тим-то ви тепер така бліда. Ви, либонь, добре налякалися, коли я лишив вас із Мейсоном.

– Я боялася, що хтось може вийти з сусідньої кімнати.

– Таж я замкнув її, і ключ лежав у мене в кишені. Невдалий був би з мене чабан, якби я лишив незахищеною свою овечку – свою улюблену овечку – так близько від вовчих зубів. Ви були у повній безпеці.

– А Ґрейс Пул житиме тут і далі, сер?

– Авжеж! Не думайте про неї – просто викиньте її з голови.

– Коли ж мені здається, що ваше життя навряд чи в безпеці, поки вона тут.

– Не бійтеся, я подбаю про себе.

– А та небезпека, що про неї ви казали вночі, тепер уже минула, сер?

– Я не можу ручитися за це, поки Мейсон не виїхав з Англії, та, зрештою, і після того. Жити для мене, Джейн, значить стояти на тонкій корі вулкана, крізь яку у будь-яку мить може вирватися вогонь.

– Мені здається, що містер Мейсон дуже слабодухий. Ви можете на нього впливати. Він ніколи не пошкодить вам і свідомо не зрадить вас.

– О ні! Мейсон не зрадить мене і ніколи не вчинить мені шкоди. Тільки ж часом, зовсім несвідомо, він може одним необережним словом позбавити мене навіки коли не життя, то щастя.

– Скажіть йому, хай буде обачний, сер. Хай знає, чого ви боїтесь і як йому найкраще запобігати небезпеці.

Він глузливо засміявся, схопив мене раптом за руку і – так само рвучко – відштовхнув її від себе.

– Якби-то я міг те зробити, дурненька моя дівчинко, де б тоді була небезпека? її миттю б не стало. Відколи я знаю Мейсона, я завжди казав йому: «Зробіть те чи те», – і все робилось, як я хотів. А в даному разі я не можу йому наказати: «Гляди, не нароби мені шкоди, Річарде!», бо йому не можна навіть давати знати, що він мені може зашкодити. Вас це дивує? Ви ще не раз здивуєтесь. Адже ви мій маленький друг, правда?

– Я залюбки служу вам, сер, і слухаю вас в усьому, що правильно.

– Атож. Я це бачу. І у ваших словах, і на вашому обличчі, і в усій вашій особі я читаю радісне задоволення, коли ви мені служите й помагаєте – робите для мене і разом зі мною те, що ви слушно назвали «правильним». Бо, якби я змусив вас робити те, що, по-вашому, неправильне, ви б не бігали так легко й хутко, не робили б усе з такою охотою, і на вашому обличчі не було б стільки радості й життя. Мій друг спокійно повернувся б тоді до мене і твердо сказав: «Ні, сер, цього не можна робити. Я не можу, бо це недобре». І не можна було б вас схитнути, як зірку на небі... Ви так само маєте владу наді мною і можете вразити мене, а я не маю права виказати вам своє дошкульне місце, бо ж хоч який ви відданий друг, а відсахнетеся від мене одразу.

– Якщо ви боїтеся містера Мейсона не більше, ніж мене, сер, – то вам загрожує дуже мала небезпека.

– Якби ж це було так! А ось і затишок, Джейн. Сядьмо.

Затишком була обвита плющем ніша в мурі. Всередині стояла дерев'яна лавочка. Містер Рочестер сів, лишивши місце і для мене. Але я й далі стояла перед ним.

– Сядьте, – повторив він. – Тут є де сісти двом. Ви вагаєтесь, чи сісти коло мене, чи ні! Ви зважуєте, чи буде це правильно, Джейн?

Замість відповіді я сіла, бо відмовлятися було таки нерозумно.

– Тепер, мій маленький друже, поки сонце п'є росу, поки в цьому старому саду прокидаються й розквітають квіти, поки пташки дбають про сніданок для своїх

пташенят, а ранні бджоли стають до своєї невтомної роботи, я розповім вам одну історію, а ви спробуйте пережити її так, ніби все це було з вами самою. Тільки спершу подивіться на мене й скажіть, що вас це не лякає й не тривожить і що ви не бачите нічого дивного в тому, що я вас затримую.

– Ні, сер, усе гаразд.

– Тоді, Джейн, прикличте собі на підмогу всю вашу уяву і припустіть, що ви більше не добре вихована і врівноважена дівчина, а розбещений змалку, норовистий юнак, припустіть, що ви опинилися в далекому чужому краю і вчинили непоправну помилку (байдуже, яку саме і з яких спонук), таку, що її наслідки весь час переслідують вас та отруюють вам життя. Майте тільки на увазі – я не сказав «злочин». Мова йде не про якесь лиття крові чи інше лиходійство, що підлягає карі. Йдеться про помилку. І наслідки цієї помилки стають згодом для вас нестерпні. Щоб спекатися їх, ви вживаєте заходів, і то незвичайних, хоч вони й цілком законні та припустимі. І все-таки ви нещасні, бо надія покинула вас назавжди. Ваше сонце померкло серед білого дня, і ви знаєте, що аж до заходу прояснення не буде. Гіркі й принизливі спогади – ось і все, що може живити вашу пам'ять. Ви блукаєте наосліп, шукаючи розради в самотності, а щастя – в розвагах. Я кажу про низькі, плотські розваги, що паморочать розум і отруюють серце. Аж ось, після довгих років добровільного вигнання, з розбитим серцем і зів'ялою душею ви повертаєтеся додому і зустрічаєте одну людину, як і де – це не має ваги. Ви знаходите в цій людині стільки добрих і світлих якостей, які ви шукали двадцять років і доти ще ні разу не зустрічали. Ці якості свіжі й здорові, без найменшої плямочки, без найменшої цвілі. Товариство такої людини воскрешає й бадьорить вас, ви почуваєте, що до вас повертаються ваші найкращі дні з високими пориваннями і чистими прагненнями. Ви хочете відродити себе і дожити вік так, як годиться безсмертній істоті. І щоб досягти такої мети, хіба не можна виправдати ваш намір переступити через загальноприйняті звичаї, через перепону, яку не освячує ваша совість і не виправдує ваш розум?

Він замовк, чекаючи відповіді. А що я могла сказати? О, якби мій добрий дух навіяв мені справедливу і правильну відповідь! Даремні надії! Західний вітер ворушив листя плюща круг мене, та лагідний Арієль не скористався з його подиху, щоб напутити мене. Пташки співали на вершечках дерев, та їхній спів, хоч і приємний, був безсловесний. Містер Рочестер пояснив своє запитання:

– Хіба не можна виправдати цього блудного грішного сина, який розкаявся і шукає спокою, якщо він, зневаживши думку світу, хоче назавжди прихилити до себе цю ніжну, шляхетну і щиру істоту і таким чином забезпечити собі душевний мир і відродитися для життя?

– Сер, – відповіла я, – ні спочинок мандрівця, ні переродження грішника не повинні залежати від людей, серед яких вони живуть. Чоловіки й жінки вмирають; філософи забувають про мудрість, а християни – про добрість. Якщо той, кого ви знаєте, страждав і помилявся, то хай гляне не на рівних собі, а вище, і там пошукає сили для свого виправлення і розради для свого зцілення.

– Воно-то так, а знаряддя? Бог, що керує цим, вибрав і знаряддя. Це я сам, – кажу вам навпростець, – загруз був у суєті й розпусті і, мені здається, знайшов тепер ліки від своєї недуги в...

Він знов замовк. Пташки й далі весело щебетали, листя ледь чутно шелестіло. Мене трохи дивувало, що вони не спинили свого гомону й не прислухалися до цієї перерваної сповіді. Щоправда, їм довелося б довгенько чекати: нашій мовчанці не було кінця. Нарешті я підвела очі на свого нерішучого співрозмовника: він схвильовано дивився на мене.

– Мій маленький друже, – сказав він зовсім іншим голосом, і обличчя його змінилося:

з лагідного й серйозного стало жорстоким і глузливим. – Ви, певне, помітили, як я ніжно впадаю за міс Інґрем? Чи не думаєте ви, що коли ми візьмемо шлюб, вона цілком воскресить мене?

Містер Рочестер одразу підвівся, пішов стежкою до кінця і, коли повернувся, наспівував якусь мелодію.

– Джейн, Джейн, – сказав він, ставши переді мною. – Ви зовсім біла. Не виспалися. Ви

не лаєте мене, що я не дав вам спати?

– Лаю вас? Ні, сер.

– Подайте мені руку, і я вам повірю. Які у вас холодні пальці! Уночі, коло дверей таємничої кімнати, вони були тепліші. Джейн, коли ви ще отак не спатимете через мене?

– Щоразу, коли я зможу стати вам у пригоді, сер.

– Наприклад, уночі перед моїм весіллям! Повірте мені, що я не зможу спати. Обіцяєте просидіти ту ніч зі мною? З вами можна говорити про мою кохану, адже ви її тепер бачили й знаєте.

– Так, сер.

– Вона на диво гарна, Джейн! Правда?

– Так, сер.

– Вона показна жінка, Джейн! Висока, смаглява, ставна, а коси – як у карфаґенян-ки!.. О Господи! Полковник Дент і містер Лін уже в стайні! Тікайте поза кущами он до хвіртки.

Я пішла в один бік, а він у другий; згодом я почула, як він весело казав комусь у дворі:

– Мейсон випередив вас усіх сьогодні ранком. Він виїхав удосвіта. Я встав о четвертій, щоб його вирядити.

РОЗДІЛ XXI

Важко збагнути лихі передчуття, а також людські симпатії і прикмети якоїсь події. Ці три явища разом складають таємницю, до якої людство ще не дібрало ключа. Я ніколи не сміялася з передчуттів, бо пережила на віку дивні-предивні випадки. І я вірю, що існує взаємна симпатія, хоч її існування важко збагнути людським розумом. (її помічено, наприклад, між далекими родичами, які довго не бачились, зовсім забули одне одного і вже ставши геть чужими людьми, раптом спорідненістю своєї природи виявляють, що походять з одного спільного джерела). А прикмети, скільки ми знаємо, можна пояснити зв'язками природи з людиною.

Коли мені було шість років, я чула одного разу ввечері, як Бесі Лівен казала Марті Ебот, що їй приснилася маленька дитина, а бачити у сні дітей – то клопоти або для тебе, або для твоїх родичів. Я ніколи б не затямила цих слів, якби не подія, яка сталася невдовзі по тому і яка змусила мене запам'ятати їх надовго. Другого дня Бесі покликано додому, до смертного ложа її маленької сестри.

Останнім часом я нерідко згадувала цю прикмету і цей випадок, бо протягом цього тижня навряд чи була бодай одна ніч, щоб мені не снилася дитина. Часом я заспокоювала її на руках, часом гойдала на колінах, часом бачила, як вона бавиться серед квітів на луці або хлюпається в воді. Дитина то плакала, то сміялася, іноді пригорталась до мене, іноді втікала. Та хоч би який вона мала настрій і хоч би в яких обставинах я її бачила, цей образ являвся мені сім ночей поспіль, як тільки я засинала.

Мені була неприємна невідступність і дивна впертість цього образу, і що ближче до ночі і до неодмінної зустрічі з настирливою дитиною, то більше я хвилювалася. В товаристві цього примарного немовляти я була і тої місячної ночі й прокинулася від його плачу. А другого ж дня після обіду мене покликали вниз, де в кімнаті місіс Фейрфакс на мене хтось чекав. Там я побачила чоловіка, що нагадував мені служника з багатого дому. Він був в усьому чорному і в руках тримав капелюх, оповитий жалобною стрічкою.

– Навряд чи ви пам'ятаєте мене, міс, – сказав він, коли я зайшла. – Моє прізвище Лівен. Я був за візника в місіс Рід, коли ви ще жили в Ґейтсхеді, вісім чи дев'ять років тому. І я й досі живу там.

– О, добрий день, Роберте! Я не забула вас нітрохи! Ви часто дозволяли мені кататися на поні міс Джорджіани. А як здоров'я Бесі? Адже ви тепер її чоловік?

– Так, міс. Дякую вам, моя дружина здорова. Два місяці тому вона подарувала мені хлопчика – тепер у нас троє дітей. І дитина, і мати здоровісінькі.

– А як сім'я моєї тітки, Роберте?

– На жаль, я не привіз вам добрих вістей про неї. У них – велике горе.

– Гадаю, що ніхто не вмер? – спитала я, глянувши на його чорний одяг. Він і собі глянув на капелюх з креповою стрічкою й сказав:

– Вчора тиждень, як у Лондоні в своєму помешканні вмер містер Джон.

– Містер Джон?

– Так.

– І як мати пережила це?

– Бачте, міс Ейр, це не просто нещастя. Він жив так, що годі й казати: останні три роки він не мав ніякого стриму й помер страшною смертю, бодай і не згадувати.

– Я чула від Бесі, що він не на добрій дорозі.

– Кажете: не на добрій дорозі! Та він робив таке, що гірше й не вигадаєш. Він марнував маєток і своє здоров'я серед найгіршого товариства. Вліз у борги й попав до в'язниці. Мати двічі викупляла його, а він, тільки-но вийде на волю, знов вертається до своєї компанії і своїх звичок. Він хлопець слабкої вдачі. Ті шахраюги, з якими він водився, дурили його, як могли. Оце три тижні тому він приїхав до Ґейтсхеда і почав вимагати, щоб пані віддала йому все. Пані відмовила, її справи вже й так були кепські через його марнотратство. Тоді він поїхав, а за якийсь час, на тобі, – помер! Як він помер, Бог його знає! Кажуть, – сам наклав на себе руки.

Я мовчала. Новина була страшна. Роберт Лівен провадив далі:

– Пані сама оце якийсь час нездужає. Вона дуже набралась тіла, а це їй вадить на здоров'я; крім того, гроші пішли на вітер, вона стала боятися бідності, і це її зовсім доконало. Звістка про смерть містера Джона упала на неї страшним ударом як грім з ясного неба, їй відібрало мову, і тільки через три дні, минулого вівторка, їй трохи полегшало, вона все поривалася щось сказати, щось показувала на мигах моїй дружині й белькотала. А вчора вранці Бесі врешті збагнула, що вона вимовляє ваше ім'я. «Пошліть по Джейн, привезіть Джейн Ейр. Я хочу поговорити з нею», – зрозуміла Бесі. Бесі взяв сумнів, чи та не схибнулася з розуму і чи тямить, що говорить, проте переказала все це міс Рід та міс Джорджіані і порадила їм послати по вас. Панночки спочатку й слухати не хотіли, та матір ніяк не можна було заспокоїти, вона все повторювала: «Джейн, Джейн», – і вони врешті дали згоду. Я виїхав з Ґейтсхеда вчора, і, якби ви могли швидко зібратися, я відвіз би вас завтра рано-вранці.

– Так, Роберте, я зберуся. З усього видно, що треба їхати.

– І я так думаю, міс. Бесі певна, що ви не відмовите. Тільки ж вам, мабуть, треба спитати дозволу?

– Так, я негайно ж піду по нього. Відвівши його до челядні й передавши під опіку Джонової дружини та самого Джона, я пішла шукати містера Рочестера. Його не було в жодній в нижніх кімнат, ні в дворі, ні в стайні, ані в саду. Я спитала місіс Фейрфакс, чи не бачила вона його? Так, здається, він грає в більярд із міс Інґрем. Я хутенько пройшла до більярдної. Там стукали більярдні кулі й лунали голоси. Містер Рочестер, міс Інґрем, обидві міс Ештон та їхні кавалери захоплено грали в більярд. Щоб перервати таку цікаву партію, треба було трохи відваги. Та я не могла зволікати і попрямувала до мого господаря, який стояв біля міс Інґрем. Коли я підійшла, вона озирнулася й глянула на мене згори вниз; її очі немов питали: «Чого цій нікчемі треба?», а коли я тихо сказала: «Містере Рочестер!» – вона зробила рух, ніби їй кортіло виставити мене за двері. В ту хвилину міс Інґрем була дуже показна: на ній була блакитна ранішня сукня, блакитний газовий шарф оповивав її чорні коси. Вона з головою поринула в гру, й гнів і зневага до мене аж ніяк не стерли з її лиця виразу гордовитої пихи.

– Ця особа до вас? – запитала вона містера Рочестера, і той, щоб побачити, хто така ця «особа», повернувся. Він кумедно скривився – так він завжди кривився – і вийшов зі мною з більярдної.

– Що таке, Джейн? – промовив він, зачинивши двері класної кімнати й спершись на них спиною.

– Коли ваша ласка, сер, відпустіть мене на один-два тижні.

– Навіщо? Куди ви збираєтесь їхати?

– Відвідати хвору даму, яка хоче мене бачити.

– Яку це хвору даму? І де вона живе?

– У Ґейтсхеді, в ...ширі.

– У ...ширі? Це ж за сто миль! Хто вона така, ця дама, що хоче, щоб ви їхали до неї в таку далечінь?

– її звати Рід, сер, місіс Рід.

– Місіс Рід з Ґейтсхеда? Там жив якийсь суддя Рід?

– Це його вдова, сер.

– То й що вам до неї? Звідки ви її знаєте?

– Містер Рід був мій дядько – брат моєї матері.

– Хай йому біс! Ви ніколи не згадували про це. Завжди казали, що не маєте родичів.

– Так, сер, таких, що визнавали б мене, не маю. Містер Рід помер, а його вдова відцуралась мене.

– Чому?

– Бо я бідна і була для неї тягарем, а вона ще й ненавиділа мене.

– Ну, а Рід хіба не мав дітей? Ви ж повинні мати двоюрідних братів і сестер. Сер Джордж Лін розповідав учора про Ріда з Ґейтсхеда, що, він каже, був пройдисвіт з пройдисвітів, а Інґрем згадувала про Джорджіану Рід, з того-таки краю, що років зо два тому зачарувала своєю красою весь Лондон.

– Джон Рід так само помер, сер. Він прогайнував свої гроші, майже зруйнував сім'ю і, гадають, сам заподіяв собі смерть. Це так приголомшило його матір, що її розбив параліч.

– І чим ви їй зарадите? Казна-що, Джейн! Я б ніколи не поїхав за сто миль, щоб побачити стару даму, яка, чого доброго, ще й переставиться до вашого приїзду. До того ж ви кажете, що вона вас відцуралася.

– Так, сер. Тільки ж це було дуже давно. І за інших, зовсім інших обставин. Тепер мені хочеться задовольнити її прохання.

– І як довго ви там будете?

– Я виїду якомога швидше, сер.

– Обіцяйте мені пробути там не більше тижня.

– Я не хотіла б потім зламати слова. Та, може, доведеться пробути довше.

– В усякому разі, ви повернетесь? Вас ніщо й ніхто не змусить лишитися при ній?

– О ні! Я неодмінно приїду назад, коли все буде гаразд.

– І хто поїде з вами? Ви ж не можете їхати так далеко самі.

– Вона прислала свого візника, сер.

– Йому можна довіряти?

– Так, сер, він десять років живе в цьому домі. Містер Рочестер замислився.

– Коли ви хочете їхати?

– Завтра вдосвіта, сер.

– Тоді вам потрібні гроші. Адже ви не можете їхати без грошей, а я певен, що їх у вас небагато. Я ж іще вам не платив. Скільки ви маєте всіх грошей, Джейн?– спитав він з усміхом.

Я витягла свій малесенький гаманець.

– П'ять шилінґів, сер.

Він узяв гаманець, висипав монети на долоню і тихенько засміявся, ніби ця убогість його тішила. Тоді вийняв свого гамана.

– Візьміть, – сказав він, простягаючи мені банкноту в п'ятдесят фунтів. Містер Рочестер був винен мені тільки п'ятнадцять. Я сказала, що не маю здачі.

– Мені здачі не треба: ви й самі знаєте. Це ваш заробіток.

Я відмовилася взяти більше, ніж мені належало. Спершу він розгнівався, а потім, ніби згадавши щось, сказав:

– Гаразд, гаразд! Краще не давати вам усе тепер, бо ви, чого доброго, проживете там цілих три місяці. Ось маєте десять. Це не мало?

– 0 ні, сер. Тепер за вами буде ще п'ять.

– Поверніться ж за ними. Я маю ваших сорок фунтів і буду вашим банкіром.

– Містере Рочестер, я хотіла при нагоді поговорити іще про одну справу.

– Ще про одну справу? Цікаво знати, про яку?

– Ви натякнули мені, що незабаром думаєте одружитись.

– Ну то й що?

– В такому разі, сер, Адель годилося б віддати до школи. Я гадаю, що ви й самі бачите таку потребу.

– Забрати її з-перед очей моєї дружини, щоб та не варила з неї води? В цьому щось є. Адель, як ви кажете, мусить піти до школи, а ви тоді хіба що до дідька?