Текст книги "Листи з того світу"

Автор книги: Сергій Бут

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Хочете залишити лист собі? – запитав я обережно.

– Ні. Це ж ваша знахідка.

– Нічого, що я його вам показав? Мені здається, не варто було.

– Ні-ні. Просто стільки років минуло. Я багато чого встигла забути, а тут знову все вилізло… То був жах нашої сім’ї.

Було видно, що спогади її обтяжують, і я вже збирався відкласти розмову на потім, але Ельза Олександрівна зупинила мене.

– Я знаю, вам кортить дізнатися, що сталося того дня і чим усе скінчилось, але, перед тим як розпочати розповідь, я хочу дещо знати…

Жінка схрестила руки, ніби сконцентрувала в цьому жесті якусь магічну енергію, що мала б дати відповіді на всі запитання, а тоді, набравши повітря, спитала:

– Ви проводили якесь розслідування?

Вона сумирно чекала відповіді, і я не став випробовувати її терпіння.

– Так. Історія мене дуже вразила, тож я не міг не взятися за пошуки, адже все виглядало так, ніби було скоєно злочин. Прізвище на склепі виявилось єдиною зачіпкою, тому я зосередився саме на ньому.

– І які успіхи?

– Можна сказати, ніякі. Мені вдалося встановити, що Родіон Ісаєв служив у штабі Прикарпатського військового округу, але в 1950 році звільнився з лав Радянської армії. Ще я дізнався, що він із сім’єю певний час мешкав у гуртожитку для військових, що на теперішній Клепарівській. Але там не знайшлося нікого, хто жив би з ним у той період. Думав, ніколи вже не дізнаюся, чим закінчилася ця історія.

– Вона ще не закінчилася…

Останнє речення хазяйка промовила якось невпевнено, майже пошепки, але я, захоплений її оповіддю, не надав тому ваги.

– Що ви маєте на увазі? Ельзо Олександрівно, розкажіть мені, що тоді сталося. Благаю вас!

Ворожка глянула у вікно, ніби за ним проступало її минуле, і, провагавшись якусь мить, таки продовжила:

– Це – історія великого кохання, що обернулася трагедією для багатьох людей. На жаль, мені досі не відомо, як усе починалося і розвивалося. Я стала учасницею тих подій волею долі, з’явившись на світ Божий… На той час мені було п’ять років. Тато поїхав у відрядження – він теж служив, – і ми з мамою весь час проводили разом. Була середина квітня, і погода стояла доволі тепла. Люди поскидали з себе шуби й важкі чоботи і повиходили на вулиці та площі міста. Ми теж часто гуляли, особливо в центрі, а того дня поверталися з лялькового театру. На площі Ринок мама раптом зупинилась. Я смикнула її за руку, але вона жодним чином не відреагувала, продовжуючи дивитися в іншому напрямку. Нічого не розуміючи, я заходилася витанцьовувати довкола мами, та вона спинила мої вибрики, міцно пригорнувши до себе. Тоді я й помітила, що до нас наближається чоловік…

– То був Родіон Ісаєв? – не витримав я.

– Так. Він підійшов до нас із усмішкою на обличчі, привітався з мамою, а потім присів біля мене. «Хочеш конфетку?» – запитав і простягнув мені шоколадну цукерку у яскраво-зеленій обгортці. Сказав, що він – Родіон, мамин приятель. Я взяла цукерку, і мама попросила мене побігати недалечко. Про що вони говорили, я не знаю, але між ними відчувалася напруга та й розмова була коротка. Із площі ми з мамою йшли поспіхом. Пам’ятаю, я смикала її за рукав, бо хотіла знати, хто той дядько, але мама нічого не сказала.

Хазяйка вмовкла, збираючись із думкам, щоб перейти до більш трагічного епізоду своєї оповіді.

– Після того випадку ми перестали ходити на прогулянки і майже весь час сиділи вдома. Але чому бути – того не минути. За кілька днів я прихворіла, тож довелось їхати в поліклініку. Медзаклад був ущент наповнений школярами, які проходили медогляд. Вони тинялися коридорами від одного гурту до іншого. Ми стали в чергу до педіатра. Мати попросила якусь жінку наглянути за мною, а сама побігла в реєстратуру. За іронією долі черга посунулася швидко, і я на деякий час залишилася без нагляду дорослих. Саме в той момент з’явився він: голосно покликав мене на ім’я, у такий спосіб відвівши від себе підозру, запропонував цукерку та взяв мене на руки. Він виніс мене з поліклініки, сказавши, що мама чекає в машині. Очевидно, в цукерці було снодійне, бо я відразу заснула. Скільки часу тривав стан забуття, сказати важко: я то приходила до тями, то знову впадала у сплячку. Повністю прокинулася від якось тепла – то мама тремтячими руками пригортала мене до себе, раз по раз здригаючись від плачу. Ніколи не забуду того вечора. У якомусь дворику я лежала в неї на колінах, а вона безнастанно плакала.

Простір сповнився мовчанням, ніби хтось невидимий натиснув на паузу, обірвавши монолог Ельзи Олександрівни. Кожен із нас думав про своє: вона про тяжкі спогади з дитинства, а я про повороти долі, завдяки яким усе-таки вдалося відновити картину подій, описаних у листі мамою Ельзи Олександрівни. Щоправда цілісності історії бракувало.

– Ельзо Олександрівно, що трапилося потім? Адже це був злочин! Батьки ж Родіонові того не подарували?

Мої питання зродили новий оберт розмови. Хоча сил у хазяйки було обмаль, бажання поставити крапку змусило її поновити розповідь.

– У вас добре розвинена інтуїція, то справді був не кінець. Коли ми повернулися додому, тато сидів на кухні, ось тут, – вона вказала пальцем на місце між нами. – Наша відсутність пізньої пори та розпач дружини стурбували його. Мати довго вкладала мене спати, а батько, не знаходячи собі місця, нервово міряв кроками коридор. Його важка хода не давала заснути. Насувалася буря. Крізь сон до мене долітали уривки їхньої сварки. Тоді батько пішов, гримнувши дверима. То був передостанній раз, коли я його бачила.

– Передостанній? – не стримуючи емоцій, випалив я.

– Так. Останній раз – за ґратами, – жінка замовкла, очевидно набираючись сил перед фінішем. – Того вечора тато зник. Він був такий розлючений, що вирішив самотужки розправитися з кривдником. У міліцію здався сам, а далі суд і найвища кара.

Кінець розповіді приголомшив розв’язкою. Клубок, який щойно розмотала Ельза Олександрівна, виявився катком, що просто розчавив усі версії, вибудувані мною стосовно ймовірної долі героїв листа. Не знаю, кого з нас більше схвилювала ця оповідь: Ельзу Олександрівну, якій знову довелося пережити ті жахіття, чи мене, кому дивним чином вдалося сполучити два кінці цієї історії й дізнатись істину. Так чи так, нам обом було над чим подумати.

Ми розійшлися по кімнатах.

Спати зовсім не хотілося. Думки перебували в абсолютному хаосі й відмовлялися шикуватися в логічний ряд. Несподіваний розвиток подій не давав спокою, я перебирав у пам’яті нещодавню розмову, намагаючись визначити причину свого хвилювання. Хід моїх думок урвали два глухі стуки.

– Прошу.

Ельза Олександрівна впустила в кімнату смужку світла.

– Андрію, відведете мене до склепу Ісаєвих?

– Звісно.

Вона хотіла попрощатися, але я випередив її.

– Ельзо Олександрівно, ще одне питання…

Жінка завмерла.

– Сьогодні ви сказали, що історія ще не закінчилася. Що ви мали на увазі?

– Насправді нічого особливого. Розповім іншим разом.

Хазяйка підкинула мені черговий ребус, однак розгадувати його я вже не мав сил. Двері зачинилися, відрізавши променю світла доступ до моєї кімнати, тож я зручніше вмостився на канапі. Коли сон був уже на підступах до свідомості, завібрував телефон, сповістивши про СМС. Писав Гримчак: «Дякую, що не покинув мене. Я перед тобою в боргу». Екран мобільного згас – вихідні скінчилися.

13

Сполохані нами зграї ворон вихором здійнялися в синє небо – правдива ознака наближення осені. А ще хотілося літа. Та вечори вже стали холоднішими. Деякі дерева по-зрадницьки змінили свій однотонний стрій на камуфльований коричнево-жовтими барвами макінтош і добровільно здалися в полон золотій порі. Час спливав.

Минуло понад два тижні, перш ніж ми змогли вибратися на Личаківське кладовище. Спочатку заважала робота, потім – погане самопочуття Ельзи Олександрівни. Після спіритичного сеансу я й сам почав дослухатися до нічних звуків, та, на жаль чи на щастя, не чув, аби поверхом вище що-небудь діялося, чого не скажеш про господиню. Загалом її поведінка набувала ознак депресії, і я всерйоз думав поговорити з Альбертом про її душевний стан. Однак постійно виникали якісь обставини, що відкладали цю розмову. Тим часом моя хазяйка щораз більше замикалася в собі. Тривалішим ставало її мовчання. Вона годинами сиділа в кімнаті і могла зовсім не виходити з дому. Інколи до мене долинали уривки її монологів, схожих на молитву чи якусь мантру. Вона щось бубоніла, час від часу зриваючись на вищі тони.

Відчуваючи певну відповідальність за здоров’я орендодавиці та скутий обіцянкою відвести її до склепу Ісаєвих, я запропонував прогулятися Личаківським кладовищем у неділю. Сподівався, що така мандрівка позитивно вплине на її самопочуття.

Ми зійшли з алеї, вимощеної бруківкою, і ритмічне цокання її підборів утопилося в моховому килимі, яким поросла ґрунтова доріжка. За хвилину ми підійшли до межі двадцятого та п’ятнадцятого полів і опинилися біля родинного склепу Ісаєвих. Вона ступала безгучно, ніби боялася зрушити тишу, що висіла над хрестами та фігурами надмогильних пам’ятників, а коли спинилася перед гробівцем, на мій подив, склала руки в молитві. Я ніколи не задумувався над тим, чи вірує Ельза Олександрівна в Бога, але цей факт чомусь вразив мене.

Вітер посвистував, продираючись крізь залізні прути огорож. Часом зачіпав незачинену хвіртку біля котрогось зі склепів, і тоді металевий брязкіт змушував озиратися: чи бува не блукає некрополем якась душа, що дивним чином не потрапила на той світ. Та крім кам’яних янголів, що на тлі дрейфуючих хмар і розхитаних вітром крон здавалися живими, нікого не було. Нікого, крім нас з Ельзою Олександрівною.

– Вони померли немовлятами.

Я зосередився на датах народження та смерті, викарбуваних на двох металевих табличках, і мовчки погодився з жінкою.

– Як думаєте, що з ними могло трапитися? – запитав я.

– І гадки не маю. Ходімо, здається, буде дощ.

Я поглядом торкнувся написів, у такий спосіб попрощавшись із янголятками, і рушив за хазяйкою.

Ми сиділи пліч-о-пліч у трамваї, що плавно спускався Личаківською. Заколисані рухом, заворожено спостерігали, як дощова вітрянка тисячами крапель успішно поширюється нашим вікном. Негода підкралася зненацька, і більшість городян виявилися неготовими до зустрічі з нею. Вона віщувала передчасний початок осені, і кожен, хто сьогодні втрапив у її пастку, подумки вже пом’янув літо.

За той короткий відрізок шляху, який довелося подолати від зупинки до будинку, ми змокли до нитки. Дорогою я зиркнув на вікно своєї кімнати і заразом – на вікно поверхом вище. Воно вкривалося таким шаром бруду й пилу, що я здалеку міг розгледіти рівчаки, залишені по собі струмочками дощової води. Такі вікна були лише в покинутих квартирах, і версія Ельзи Олександрівни про кроки над головою видавалася дивною. Якщо й вірити в існування потойбічного світу, то духи точно позбавлені маси.

На першому поверсі ще горіла вкручена мною лампочка.

– Якась добра людина світло полагодила, – констатувала Ельза Олександрівна, підіймаючись східцями.

– Ага, – підтвердив я.

– Зараз витремося і зігріємося гарячою кавою.

На жаль, цього вечора нашим мріям не судилося збутися.

На третьому поверсі Ельза Олександрівна, яка йшла першою, зупинилася так різко, що я наштовхнувся на неї. Відчувши в цій зупинці певну вимушеність і вперте небажання просуватися далі, я зиркнув через плече жінки й так само, як вона, завмер. На вхідних дверях яскріло слово «відьма», виведене білою фарбою.

Мов тавро на шкірі, напис кидався у вічі й, очевидно, завдавав хазяйці не меншого болю, ніж його метафоричне значення. Хвилювання пробігло тілом жінки і передалося мені, коли я услід за нею помітив ще один напис. То були цифри. Дві шістки, домальовані до номера квартири, що символізували число диявола. Провівши пальцем по фарбі, я переконався, що це не міраж.

– Ще не висохла, – вимовив я.

– Він повернувся, – тремтячим голосом сказала Ельза Олександрівна.

– Хто?

Відповідь господині заглушив грім, що сколихнув небо й понісся над землею, здригаючи кам’яні будинки.

Повітря наелектризувалося містикою. У небі почалася вакханалія вогняних блискавок і граду. Я повернувся, аби переконатися, що за спиною Ельзи Олександрівни не розгортається вогняна доріжка й усяка нечисть не біжить нею, вистукуючи копитами, попереду карети свого царя, але, на щастя, нічого подібного не побачив.

– Господи, що відбувається? – вирвалось у мене.

Тихо відчинивши двері, я зазирнув досередини. На перший погляд, жодних ознак перебування чужинця в передпокої я не виявив – усе було на своїх місцях. Ельза Олександрівна задля безпеки залишилася в коридорі, доки я не оглянув усю квартиру. Потому я взяв жінку під лікоть, провів на кухню і всадовив у крісло, а сам кинувся до дверей змивати ганебне слово та цифри. За час моєї відсутності, думки так напосіли на неї, що я заледве впізнав у ній жінку, яку звик бачити щодня. Ситуація дедалі погіршувалася.

– Я піду до себе, – мовила хазяйка, запідозривши мене в намірі втягнути її в дискусію щодо написів, і щезла в коридорі, довіривши мені розгадку цієї головоломки.

Ковдра з хмар, що накрила місто, мимоволі посприяла передчасному початку ночі.

Швидше, ніж зазвичай, стерлися з бруківки тіні, посіріли без гри сонячних зайчиків вікна церкви, осиротіла без людей Соборна площа. Городяни вкладалися спати, і лише мені не було спокою цього вечора. Я прислухався до нічної тиші й, переконавшись у відсутності підозрілих звуків, знову повернувся до сьогоднішньої мандрівки цвинтарем.

«Що вона мені дала?

Що дала Ельзі Олександрівні?

Що вона відчуває після відвідин могили брата і сестри, які померли задовго до її народження? Щоб не сталося між дорослими, діти точно не винні.

І що далі?»

Дівчина з листа знайшлася, проте історія мала ще безліч прогалин. Її коріння сягало середини двадцятого сторіччя, коли Європу лихоманило від світових воєн. Двоє чоловіків кохали одну жінку. То не був класичний трикутник. Усе виглядало значно складніше. Так минула ніч, і тільки на світанку думки розчинились у вирі сновидінь.

Ранок видався важким. Від пережитих емоцій і безкінечного потоку запитань, що відтермінували звичний час засинання, я ледве продер очі. Зумисне збирався на роботу гучніше, ніж зазвичай, щоб розбудити хазяйку, але Ельза Олександрівна з кімнати так і не вийшла. Снідаючи, я все ще чекав її появи. Урешті-решт узяв ініціативу у свої руки і, тихо постукавши, зазирнув до її кімнати. Вона ще лежала.

– Доброго ранку. Як ви себе почуваєте?

– Усе гаразд.

– Я біжу на роботу, коли що – телефонуйте.

– Добре.

Я вже збирався зачинити двері, як вона гукнула мене.

– Андрію!

– Слухаю, – відповів я, озирнувшись.

– Ви добра людина. Дякую вам.

Я усміхнувся та покинув її покої. Вхідні двері сьогодні мали кепський вигляд. Літери «д» та «м», не піддавшись впливу води, легко читались, а інші залишили по собі кругові розводи. «Доведеться перефарбувати», – подумав я і, зітхнувши, рушив до фастфуду.

Після роботи ми з Ксенею вешталися містом. Розмовляти про що-небудь, окрім проблем Ельзи Олександрівни, я не міг.

– Із хазяйкою кояться дивні речі.

– Які саме? – спитала Оксана, розминаючись із зустрічними пішоходами.

– Якась вона перелякана стала. Замкнулася в собі. На телефонні дзвінки дивно реагує.

– Як то?

– Уже не раз помічав, коли дзвонить мобільний, її скручують якісь спазми. То їй здається, що у квартирі над нами хтось ходить, хоча відомо, що там із давніх-давен ніхто не живе, то їй якісь духи ввижаються.

– А ти щось чув?

– Ні. Хоч як прислухався.

– Може, у неї не всі вдома?

– Я теж так думав і навіть намагався довести нереальність існування духів, сходивши з нею на спіритичний сеанс…

– Ти ходив на спіритичний сеанс?! – не приховуючи здивування, спитала подруга й додала: – Зі своєю хазяйкою?

Довелося поділитися з Оксаною останніми новинами. Я взяв її за руку й потягнув у найближчий дворик.

Ми минули арку, і мій погляд прикувала «Победа» з облущеним дахом – автомобіль повоєнних років, що стояв на дерев’яних колодках. Помилувавшись раритетним транспортом, я звернувся до Ксені.

– Готова?

Вона кивнула, і я розпочав свою розповідь із того, як на Личаківському кладовищі знайшов лист і металеву коробку з-під зефіру. Спочатку Оксана слухала без особливого інтересу, але з розвитком подій її байдужість розсіювалася і в момент кульмінації, коли виявилося, що дівчинкою з листа була моя орендодавиця, подруга, здавалося, перестала дихати.

Розповідь я завершив подіями вчорашнього вечора, завбачливо пропустивши деталі спіритичного сеансу, що пов’язувались з іменем батька, – більше жодних помилок. Кінцівка, звісно, її вразила, не менше, ніж мене, коли я побачив учора обмальовані двері квартири Ельзи Олександрівни.

Поки Оксана перетравлювала мою розповідь, я вкотре роздивлявся старенький дворик у пошуках нових артефактів, що могли б поповнити мою колекцію. На жаль, окрім машини, нічого більше не побачив, за винятком старої бабусі, яка сиділа на балконі другого поверху. Вона спостерігала за нами, сперши голову на дерев’яну паличку. На щастя, бабусь я не колекціонував, тому швидко минув її поглядом, аж поки знову не зупинився на Оксані, яка нарешті оговталася від почутого.

– Недобре все це, Андрію. Лихом якимось чути. Знайди іншу квартиру.

– І не подумаю, – категорично висловився я. – У хазяйки зараз не найкращий період, я не можу її покинути. До того ж, хто мене прийме з горою тлумаків?

– І що ти збираєшся робити?

– Нічого. Житиму собі далі. Принаймні до того часу, поки вона не втручатиметься.

Хвилювання Оксани досягло апогею.

– Ігри з духами – не жарти.

– Оксано, ну які духи? Вони не тиняються під’їздами з пензликом і фарбою.

– Я розумію. Але все це виглядає дуже дивно: лист із цвинтаря, дівчинка, ворожіння… – трохи подумавши, вона спитала: – А ти маєш якісь пояснення тому, що сталося?

– Найімовірніше, якийсь ображений клієнт помстився за небажане пророцтво. Думаю, якщо звернутися в міліцію, його легко знайдуть.

– Воно тобі треба?

– Морочити цим голову не збираюсь, але якщо Ельза Олександрівна попросить, то допоможу.

Розуміння в очах Ксені згасло, тож я вирішив більше не хвилювати її такими балачками, тим паче, що наміру встрявати в розбори ворожки з клієнтами дійсно не мав.

– Ну подивимось, як воно буде, а зараз ходімо – треба ще фарбу купити.

Ми розійшлися. Я подався в напрямку Краківського базару, але до нього не дійшов, бо дорогою трапився магазин господарських товарів. Купив фарбу з максимально наближеним до кольору дверей відтінком і поквапився додому, щоб якнайшвидше взятися до роботи. Однак планам завадив Альберт.

Як і минулого разу, ми зустрілись у під’їзді, щоправда, без підступних чатувань, – він спускався сходами.

– Не хочу вас затримувати, – почав чоловік, – але кілька хвилин мушу вкрасти.

Я знизав плечима та розвернувся: місце перемов було відоме.

– Минулого разу людей було менше, – сказав він, оглядаючи зайняті лавочки під монастирем Бернардинів.

– Минулого разу була ніч, – не втримався я від задоволення дорікнути опоненту.

– Пройдемося? – запропонував він, проігнорувавши шпильку.

Альберт закрокував у напрямку костелу Святого Андрія і за рогом звернув до оборонного музею.

– Ви – пестунчик долі.

– У якому сенсі? – не втямивши, спитав я.

– Знайти на цвинтарі лист, а згодом і дійову особу – не кожному так щастить.

– Можливо, – скромно погодився я, розуміючи, що він таки має рацію.

– Що думаєте про слово на дверях?

– Думаю, що це не моя справа, – невдоволено буркнув я, відчуваючи, що Альберт намагається втягнути мене у свою гру.

Знайомий хазяйки зупинився і глянув мені просто у вічі.

– Андрію, ви не уявляєте, як нам потрібна ваша допомога.

– Ельза Олександрівна ні про що не просила.

– І не проситиме, – відрізав співрозмовник. – Ви вже, мабуть, помітили, що їй ввижається привид?

Нарешті Альберт заговорив предметно. Бо його викрути страшенно дратували.

– Було таке.

– Ви ж розумна людина.

Здавалося, Альберт також не поділяв страхів своєї колежанки, що тільки підтверджувало безпідставність її підозр. Розуміючи, чого чекає чоловік, я поставив питання руба:

– Що саме вимагається від мене?

Мов дзеркала, що, відбиваючи промені, пускають сонячні зайчики, блиснули його очі. Він отримав те, за чим прийшов.

– Надто вас не турбуватиму. Тільки потрібно дізнатися місцеперебування двох людей.

– Думаєте, хтось із клієнтів?

– Певен. Але слід перевірити їхнє алібі на вчорашній вечір.

Я зупинився, удаючи, що обдумую пропозицію, хоча відповідь підготував заздалегідь.

– Доручите мені кровну помсту?

Уперше з часу нашого знайомства довелося побачити усмішку на його обличчі. Дивовижно, як лицеві м’язи змінюють зовнішність. Альберт ніби помолодшав, оголивши ряд білих зубів, що так гармоніювали з помітною сивиною. Навіть зморшки, що зібралися довкола очей, зараз йому пасували.

– Звісно, що ні. Просто хочу заспокоїти Ельзу.

– Гаразд, спробую. Є якісь дані?

– Лише імена й телефони.

– Негусто.

– Може, в Інтернеті щось знайдете?

Я лише усміхнувся – старші люди часто переоцінюють можливості мережі. Коли ми прощались, Альберт додав іще одне прохання:

– Будь ласка, не говоріть нічого Ельзі. Вона обуриться, коли дізнається, що я вас у це вплутав.

Я дослухався до побажання чоловіка та приховав нашу розмову від хазяйки, тим паче, що вона всіляко уникала обговорення вчорашніх подій. Коли я вбрався у старий одяг і поклав у коридорі фарбу, жінка поцікавилася:

– Хочете помалювати двері?

– Так. Учорашня фарба не відмилася.

– У який колір?

– У темний. Думаю, вгадав із відтінком.

– Гаразд.

Ельза Олександрівна пішла на кухню, а я став до праці. Коли закінчив, пішов хвалитися. За цей час вона приготувала смачну вечерю. Пізно ввечері ми смакували картоплею з грибами та запеченими в духовці яблуками і розповідали одне одному історії зі свого життя: вона – про роботу в бібліотеці, а я – про навчання в університеті. Останнім часом наші розмови стали більш теплими – стіна між квартирантом і власницею житла похитнулася. А вчорашня прикра подія нас узагалі об’єднала. Правду кажуть, що в біді люди гуртуються.

Та справжнє лихо чекало нас попереду.

14

Альберт дав завдання, що не вирішувалося без сторонньої допомоги. Пошук в Інтернеті, як і передбачалося, нічого не дав, а інших алгоритмів я не знаходив. Останню надію мав на Гримчака.

Ми зустрілись у проїзді Крива Липа під однойменним деревом, що мало з півтори сотні літ.

– Що там у тебе? – поцікавився Ростик, напихаючись хот-догом, купленим у якомусь генделику.

– Та є одна делікатна справа до тебе, – почав я здалека.

– Вирішив забрати мій борг?

Найменше хотілося, щоб він думав, наче є моїм останнім шансом, але однокурсник несподівано сам дав рух нашій розмові.

– Багрію, не вимахуйся! Кажи, що треба. Зможу – допоможу.

Крига, що завжди сковувала наші стосунки, раптом скресла.

– Можеш через брата пробити ці номери? Цікавлять прізвища й адреси.

Гримчак узяв клаптик паперу, роздивився і запитав:

– Ти що, детективом на канікулах підробляєш?

– Ні, це не для мене.

– Зрозуміло. Можна спробувати. Тільки брата підключати зарано, є простіші способи.

– А то які?

Я запитав не для того, щоб вивідати якісь Ростикові секрети, а з цікавості.

– Якщо хочеш знати, – почав співрозмовник, – то таку інформацію досить легко отримати через банк. Сьогодні будь-хто має на шиї кредитний зашморг, і я тобі гарантую, що ці номери засвічені в базах кредитних установ. Доведеться попрацювати – банків у нас багато, але думаю, що впораюся.

Поки Ростик озвучував тактику, я мовчки дорікнув собі за некомпетентність.

– Багато часу знадобиться? – уточнив я.

– Точно сказати не можу. Знайомі є в найбільших банках, а…

– А в дрібних ніхто кредитів не бере, – перебив його я.

– Багрію, ти розумний хлопака! Давай працювати разом.

Схоже, розмова виходила у відкритий простір.

– Ростику, не ображайся, але я не торгую знайденими речами. Вони надто багато важать для мене. Я – такий собі колекціонер.

Гримчака це розсмішило.

– Колекціонер мотлоху?

– Можливо, зараз це – мотлох. Я ще не вирішив, що саме колекціонуватиму, тому підбираю все. Коли ж знатиму, то «свої» речі залишу собі, а зайві віддам у добрі руки.

– Гарно сказано.

Нині, на диво, у нашій розмові бар’єрів не було, і Ростик пішов на відвертість.

– Скажи, ти думаєш, що церкву в Жовкві я обчистив?

У наших стосунках настав момент істини. Гримчак чекав відповіді, і я не забарився:

– Думаю, так.

Ростик іще тримав у руках маленький шматок булки, але, очевидно, мої слова позбавили його апетиту. Він перестав жувати і втупив очі в бруківку.

– А ти неправий, між іншим.

Схоже, намічалася невеличка сповідь.

– Так, я заздалегідь знав, що буде крадіжка, і не приховую цього. Але особисто я участі в ній не брав. Хоча мій бізнес незаконний, я ніколи не поліз би до церкви, повір. Інформацію надав брат, а мені дуже вже кортіло подивитися, що то за такі гастролери – блюзнірські.

– Чому ж тоді їх не спіймали?

– Їх спіймали. В Одесі.

– А ти зі своєю групою чим займаєшся?

– Ти не в нашій групі, тому тобі не потрібно знати, чим ми займаємося. Це називається просто: бізнес.

– Я радий, що то не ти, але працювати з тобою не буду.

– Як знаєш, Багрію, ми були б непоганою командою.

– Можливо, коли ти легалізуєшся, тоді й спробуємо.

На тому розмова завершилась, і ми розійшлись, але не надовго.

Рівно три дні знадобилося Гримчаку, щоб зібрати потрібну інформацію. Наша зустріч відбулася на тому ж місці. Ростик простягнув мені аркуш, на якому нерівним почерком зазначалося два прізвища з адресами. Навпроти кожного, у дужках, – телефони.

– Ось, – сказав Гримчак замість привітання. – Усе, що вдалося знайти.

Я взяв папір у руки і прочитав: Сологуб Роман Романович, Шиба Юрій Андрійович.

– Схоже, тепер я перед тобою в боргу, – промовив я, розуміючи, що Ростик здобув по-справжньому корисну інформацію.

– Розрахуємося.

Цього разу наші посиденьки були короткі: знайомий поспішав і я його не затримував.

Коли на площі перед будинком мені стрівся Альберт, я сприйняв це, як належне. Його могутня статура, мов щогла без вітрил, плавно похитувалася з боку в бік. Руки, зчеплені за спиною, підсилювали враження нерухомого фрегата, що стоїть на якорі, гойдаючись на хвилях. Він не поспішав.

– На мене чекаєте? – спитав я, визирнувши з-за спини.

– Як здогадались? – обертаючись, промовив чоловік.

– Магія, – віджартувався я.

Чоловік схилив голову, мовчки проковтнувши моє кепкування.

– Той сеанс був невдалий, – усе-таки відреагував він.

– Як і всі інші, але зараз не про це. Ви недаремно чекали: у мене хороші новини. Ось – адреси підозрюваних.

Очі Альберта зблиснули, він узяв папірець. Вникнувши у зміст, промовив:

– Я вже знаю, що вони хотіли від Ельзи.

Мій погляд спонукав Альберта до продовження.

– Один хотів дізнатися результати футбольних матчів. Другий запитував про вірність дружини.

– Цікаво, – вирвалось у мене.

Останнє слово виказало мій інтерес, чим Альберт успішно скористався.

– Можна у вас ще дещо попросити?

Я мовчки глянув на велетня.

– Чи не могли б ви перевірити алібі цього спортсмена? А я взявся б за іншого.

Деякий час ми мовчки дивилися один на одного, та цього мені вистачило, щоб ухвалити рішення:

– Гаразд, я вам допоможу.

Велетень потис мою руку і пішов, не сказавши більше ні слова. За якусь мить він розчинився в натовпі, й лише голова, як поплавець, то пірнала, то знову виринала над людьми. Сповна насолодитися цим видовищем завадив мобільний – телефонувала мама. Як завжди, розмова почалася з її розвідки про мою науку та життя. Я ж розпитував про здоров’я. Сьогодні мати сповістила важливу інформацію:

– За місяць – нове обстеження. Воно остаточно визначить мій стан…

Мамині слова відбилися в мені луною.

– Тато не телефонував? – продовжила вона свій допит.

– Ні, він у морі. І, мабуть, нескоро зателефонує, – додав я і поспішив закінчити розмову, що сіяла в ній сумніви щодо татової долі. – Гаразд, мамо, радий був чути. Я зараз на роботі, не можу говорити.

Зв’язок обірвався. Прийшло усвідомлення того, що натягувати струну брехні ставало дедалі небезпечніше. Потрібна точка відліку, що дасть змогу розкрити правду, хоча б частково. Такою точкою могли стати позитивні результати її обстеження. Протриматися б іще місяць!

Щоб приборкати емоції, я подався гуляти містом. Заглибившись у роздуми, ходив уздовж трамвайних колій до самого вечора. На зворотному шляху зателефонував Петрові. Будучи футбольним уболівальником, він міг допомоги мені в пошуках зловмисника. Сологуб, за словами Альберта, робив ставки на футбольні матчі, а отже, любив цей спорт. Любиш футбол – ходиш на матчі улюбленої команди. Без сумніву, це – львівські «Карпати»!

– Привіт, не зайнятий? – спитав я Апостола.

– Привіт, ні.

– Хочу тебе спитати, коли «Карпати» гратимуть?

Згадка про улюблений клуб оживила Петрика, і він узявся агітувати мене за найближчий матч «Карпат».

– У суботу гратимуть із донецьким «Шахтарем». Вони наші закляті суперники – буде на що подивитися. Крім того, «Завжди вірні» таке шоу збираються влаштувати – не пожалкуєш!

– Гаразд, візьми для мене квиток. Павло як?

– Добре, до науки готується. Ти теж не забувай про університет, скоро навчання.

– О’кей.

Університетом я мав намір зайнятися пізніше, попереду ж була субота і футбольний матч.

15

Кінець тижня видався спекотним. «Бабине літо» щосили намагалося реанімувати гарячу пору року, попри її календарну смерть. Містом літали пастки у вигляді прозорих павутин, у які час від часу потрапляли перехожі. Ніхто не ображався на цю примху природи, адже всі знали, що це – останній подих літа, останні теплі дні цього року, і можливість поніжитися в них нівелювала будь-які незручності.

Сонячне проміння загнало мене в тінь високого клена, звідки я продовжив стежити за будинком Сологуба. До початку матчу залишалося три години, а мій підозрюваний не з’являвся. Поступово закралася думка, що обраний шлях – хибний і не принесе успіху, але, на щастя, у цей момент із під’їзду вийшов високий чоловік, одягнений у зелену футболку львівського клубу. Дочекавшись, коли відстань між нами збільшиться до десяти кроків, я рушив за ним, обдумуючи, яким чином налагодити контакт.

Сологуб сів у тролейбус, що в нього вскочив і я, коли транспорт уже збирався рушати. Без жодних проблем я виловив із натовпу необхідного пасажира і, не гаючи часу, підійшов ближче.

– На футбол?

Чоловік зміряв мене байдужим поглядом.

– Ага, – відповів, повертаючись до вікна.

– Як думаєш, переможуть чи ні? Бо я хочу зробити ставку, але досі не визначився.

Із того, як смикнулися його плечі, стало зрозуміло, що слова підібрано правильні. Чоловік озирнувся і приязно відповів: