Текст книги "Польовий командир"

Автор книги: Сергій Батурин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

– Ти божественна! – захоплено видихнув.

– Йди вже до мене, – не змогла більше стримуватись жінка…

… За багаторічною звичкою він прокинувся о шостій. В номері – жодних слідів учорашнього святкування. У кріслі сиділа Галина й пришивала до кітеля нові погони.

– Доброго ранку, кохання моє, – усміхнено привітався Петро.

Вона спідлоба глянула на нього великими карими очима:

– Я сама хотіла того, що сталося вчора, і це було прекрасно, але тепер ми маємо забути все раз і назавжди.

Петро згадав її, вчорашню: закохану, ніжну й пристрасну. Він вибрався з постелі, підійшов до неї та поцілував у плече:

– Нізащо. Вчора сталося найкраще, що було в моєму житті.

Жінка вп'ялася поглядом у його вічі.

– Ви можете вигнати мене зараз, Галино Сергіївно, і я негайно піду й ніколи нічим вас не скомпрометую, – вів своє мужчина. – Ви можете перевести мене до іншого відділу чи повернути на заставу – я не скажу жодного слова. Але змусити мене забути, як кохають по-справжньому, не у вашій владі.

Вона зовсім не хотіла проганяти Петра. Увечері він говорив їй те, чого ніколи не чула вона від чоловіків раніше. Він ставився до неї, як до богині, був ніжним та сильним. Він кохався, як бог, – і змушував її плоть раз по раз переможно торжествувати. А який приємний запах у його тіла… І голос – так би й слухала. Він абсолютно не збирався користатися стосунками з нею… У неї теж було не так багато такого, що хотілося пам'ятати все життя.

– Бо я кохаю вас, – завершив він, – і змінити цього не можу навіть я сам.

– Петре, – здалася вона, – хоча б до кінця відрядження ми можемо бути обережними?

– До кінця – можемо, – розцвів чоловік, стрімко (одразу видно прикордонника) вдягнувся, чмокнув її у потилицю та вислизнув за двері.

Галина ще кілька хвилин дивилася йому вслід. Невже… – не наважувалася зізнатися навіть собі вона…

… У залі засідань міністр уважно глянув на нього, потім – на неї, але нічого не сказав.

Розділ 23. Слухати треба співчутливо
(події майже основні)

Якщо люди бажають зустрічі та знають місце, де вона може відбутися, – стрінуться рано чи пізно, це вже точно.

Микола часто виглядав Валентину на своїй станції «Голосіївська» в час, коли службовці валом валили з роботи. Вони, звісно, зустрілися й знов заговорили. Тепер колишній польовий командир знав: якщо він нічого не вдіє, коротка розмова закінчиться і йому доведеться знову тижнями виглядати її у поквапливому натовпі. Я зупиняв колони ворожих броньовиків, подумав Шульженко і наважився. Він запросив Валентину до кафе неподалік від станції на горнятко кави.

Вони мало знали одне одного, але за кавою чомусь легко розговорилися. Навіть – відкрили душу. Їй, власне, і не було про що розповідати: не про роман же з художником, котрий дав коротке щастя та прикрий осад на все життя? Тому вона більше слухала, але так співчутливо…

– Вона і не заперечувала, казала: «Ти поліз до тієї дурної політики. Вас усе одно розчавлять, що мені тоді робити?» Та тільки коли Ванька-китаєць був уповноваженим з нацменшин і в них усе почалося, я працював на лісопилці та ніякою політикою не цікавився. Районний суд миттєво розлучив нас – я таки був не останньою людиною в тих краях. Я пішов з хати, побудованої власними руками, і більше ніколи Клавдії не бачив.

– А дітей? – спитала Валентина.

– Дітей теж, – тяжко зітхнув Микола.

Вони трішечки помовчали, і Микола продовжив свою оповідь.

– Усю зиму та більшу частину весни ми успішно опиралися, вдало маневрували, робили засідки та рейди. А коли зійшов сніг, вони почали широкий наступ. Як ти не бийся, якщо у ворога п'ятикратна чисельна перевага, він тебе масою задавить. А тут ще сталася біда: у битві під Корфівським загинув наш головнокомандувач, полковник Гриценко; оттоді-то на його місце й призначили мене. Хоч ми щосили воювали, не зважаючи на величезні втрати, вони таки витіснили нас на південь майже до Спаська-Дальнього, і Зеленоклинська республіка зменшилася до кількох районів. Очевидно, у противника теж не було сили добити нас – вони наставили купу різних електронних штук, ну, таких, як ото були у вас на кордоні, уздовж всієї лінії фронту, залишили частини прикриття, а основні війська відвели в тил.

Ми робили рейди на зайняту ними територію і навчилися обходити та обдурювати ці прилади.

А на початку липня з Владивостоцького укріпрайону через наші ще землі несподівано пішли війська Дружньої Держави і вдарили по лівонах. Другий удар вони здійснили з боку Сибіру, а по центру виступили здоровецький промосковський Хабаровський гарнізон і купа менших. У наших противників не було тилу – всюди суцільний фронт. А вояки вони, крім хошімінців, дуже посередні…

Ми чогось вирішили – настало полегшення, та незабаром спецслужби Дружньої Держави заарештували наш уряд, а залишки військ роззброїла дивізія морпехів.

Ну, а далі ви знаєте: Далекосхідну республіку лівонів було практично розгромлено, та тут втрутилася міжнародна спільнота, якою виявилася Велика Східна Країна та її сателіти, бойові дії припинили, незалежність «Лівонії» ліквідували, залишивши їй автономію в складі Дружньої Держави, верхівку їхньої партії та уряду засудили, а всіх решту – амністували, я думаю – поки що. Та і взагалі, на мою думку, нічого ще там не закінчилося: тих прибульців на Далекому Сході вже зараз у рази більше, і народжують вони, не так, як наші – в сім'ях по сім-вісім дітей…

Особисто мені надалі нічого хорошого не світило: я був депутатом парламенту, оголошеного тепер злочинним, створював Зеленоклинську Українську республіку, названу тепер самопроголошеною, очолював її Збройні Сили, а виявляється, були то незаконні озброєні формування… А що мене там тримало? Руїни сім'ї? І я не став чекати: зібрав усе необхідне й пішов у тайгу. Головне було – вийти з зони дії військ. Мені поталанило – за два місці – пішки, на попутках, на товарняках – я перетнув усю Дружню Державу й опинився на кордоні Неньки. А далі ви знаєте…

– Господи, – пожаліла «польового командира» Валентина. – Скільки ж ви пережили… А яка доля того, китайця?

– Не знаю, – знизав плечима він. – Під час одного з останніх рейдів за лінію фронту мені здалося, що я зустрів його під Лучегорськом. Я вистрілив – він упав. Але вбив чи поранив, і взагалі чи був це Ван Вонг – я не певний. Вони всі для мене на один копил…

…Якщо чоловікові та жінці хочеться зустрітися знов, вони не забудуть обмінятися телефонами…

Розділ 24. Кого що турбує

Один мій приятель свого часу стверджував: «Коли я пересплю з іншою жінкою, це буде перелюбом. А от якщо я скажу своїй дружині, яка віддала мені найліпші роки, молодість і красу, що знайшов іншу жінку та йду до неї, а ти, мовляв, як собі знаєш, – оце буде справжньою зрадою!»

Усю дорогу з міжнародного саміту Петро з важкою мукою думав про майбутню розмову з Валентиною і відчував себе зрадником. Але жити й далі з жінкою, котру розлюбив, і яка його – він тепер був переконаний в цьому – ніколи й не кохала, маючи іншу, найдорожчу, десь на стороні, він вважав підлістю ще більшою. От, справді, як сказати? Та й Валентині вже за тридцять —їй що тепер робити?

Ну, а я, я-то, маю право на щастя? Мабуть, що маю: скільки років прожив у нелюбах – за що?

Але весь цей час вони були разом… І дорікнути їй, за великим рахунком, він не мав чим…

Він повернув ключа й з важким серцем зайшов до своєї квартири. Не вішаку у вітальні – жодної її речі, а під ним – ніякого її взуття. У шафі на її поличках – порожньо. Її ніде нема. І кухня якось по-сирітському не пахне смачною вечерею… А на холодильнику, магнітом причеплена, – записка. Пробіг очима – одразу й не збагнув. Мав перечитати: «Петре! Я зустріла іншого мужчину, і тому жити з тобою більше не стану. Усе, що стосується розлучення, я зроблю сама, тобі треба тільки в РАГС прийти. Дітей у нас немає, отже все відбудеться без проблем. На жилплощу я не претендую. Не ображайся, що я пішла, коли ти у від'їзді: мені так простіше обрубати все раз і назавжди. Я знаю, що тобі зараз важко. Прости.»

– І ніфіга не важко, – вголос сказав Петро. – Звісно, неприємно, не очікував від неї… Та, зрештою, обійшлося без розбірок… Баба з возу… А що у нас… гм… у мене в холодильнику?

З Галиною він вирішив обговорити нову ситуацію завтра.

…Дружина накинулася на міністра так, буцімто він був хоч у чомусь винним:

– Ну, і що тепер буде? Валентина – моя єдина подруга, і я не збираюся від неї відмовлятися через те, що вона з твоїм дорогеньким Петрусиком розлучилася! А він теж – не довго переймався! Знайшов собі пані майора!

– Та хто тобі каже відмовлятися? – здивувався Валерій Георгійович. – Просто слідкуй, щоб запрошувати їх до нас нарізно: або Петра з Галиною, або Валентину з цим… як його… – він зробив кілька невизначених жестів та згадав, – польовим командиром.

Та Валентина найближчим часом до Одвірченків і не збиралася: цими вже вихідними вона везла Миколу Шульженка до батьків на село, і найбільше її зараз турбувало – чи стане батько звати Миколу, як колись художника та прикордонника, той та він, чи таки як другого свого зятя, відомого на весь Київ бухгалтера Валерія Володимировича Соєва – синочком.

м. Київ