Текст книги "Польовий командир"

Автор книги: Сергій Батурин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

Розділ 6. Як приходить весна
(Україна, більше ніж за рік до основних подій)

Весна того року запам’яталася холодним березнем і невідворотним стрімким своїм приходом на початку квітня: одного ранку лід на Дніпрі став сірим і пористим, як підмоклий рафінад, з дахів весело закрапало, а горобці здійняли невгамовний гамір та рейвах. На Київ упала теплінь, двірники почали викидати сніг, що його всю зиму відгортали з проїздів на край тротуарів затяті шляховики, назад на дорогу, в очах у киянок з’явився загадковий блиск і заграли такі бісики, що сумнівів не залишилося – це направду весна.

Розморені до знемоги й нестями депутати мляво голосували за другорядні законопроекти, неохоче блокували трибуну, спроквола нападали на голову Верховної Ради, звично інкримінуючи йому всю сукупність смертних гріхів: зраду національних інтересів, порушення дев’яти заповідей, Конституції України, Женевських та Ґааґських конвенцій, Статуту ООН, Декларації прав людини, Кіотського протоколу, регламенту поточної сесії, правил дорожнього руху й норм чинного правопису. Головний парламентар ліниво огризався. Під скляною банею носилися не матеріалізовані ще в голосні та приголосні лоскотні манливі слова: Майорка, Мальдиви, Кариби, Канари та, хоч як дивно, – Бермуди. Звісно, у колишні часи за такої погоди в сесійній залі зібралося би не більше третини депутатського корпусу – тих невдах, кому за фракційною чергою випало скніти в кріслах з пачками карток однопартійців у кишенях – а раптом голосування?

Але торік чинний спікер, стомившись закликати колег не прогулювати засідання, під час чергових парламентських канікул тишком-нишком замінив улюблену систему електронного голосування «Рада – 12» надсучасною «Радою-Люкс». Фокус новинки полягав у тому, що тепер картки взагалі не використовувалися: підносьте великого пальця до мініатюрного сканера на панелі й тисніть собі кнопки: хоч «за», хоч «проти» а то й «утримуюсь». А комп’ютер моментально врахує ваш голос, але – саме ваш, бо відбиток вашого неповторного депутатського пальця назавжди занесений до його непідкупної пам’яті, як і депутата Тютька, у котрого – свій унікальний палець і за котрого раніше ви так ловко голосували його карткою. От і має тепер Тютько сидіти поряд із вами – а раптом доленосне голосування? – бо наразі ви йому – не помічник, це з повними кишенями карток своїх друзів прийти на роботу можна, а от з пучком пальців…

Цієї підступності, гіршої не те що за порушення конвенцій, а навіть за Перл-Харбор, депутати – ані свої, ані чужі – спікерові не вибачили, і тихо його ненавиділи, незважаючи на млосну весну.

У ті ж дні разом із першими несміливими струмками потекли й непевні звістки про якісь заворушення в Східній Неньці: десь заблокували колію електрички, вимагаючи зміни державної мови, в якомусь застумі обілляли білилом погруддя свого ж земляка поета Микити Чорнявого, а ще бозна-де вночі селищну раду розфарбували під офіційний триколор Дружньої Держави. Правоохоронні органи хутко відрапортували про розкриття цих тяжких злочинів й арешт організаторів, Генпрокуратура відкрила кримінальні справи – і на тому київські можновладці заспокоїлися.

Тоді ж Петренка відправили до обласного центру по «молоде поповнення». Нормальний мужчина, якщо він, звісно, не страждає, як пілігрим-дромоман Коля Шульженко, на залежність від дороги, по відрядженнях їздить без охоти. Але якщо летом летить всюди, куди його командирує начальство, – це перша ознака: щось у нього в сім’ї негаразд, а найпевніше – недолюблений він, недоголублений своєю благовірною, і домашній затишок для нього – поняття абстрактно-фіґуральне.

Із бойовою валізою, що бачила й збори про тривозі, й відрядження, а ще – поїздки до дружини на село й навіть кримський вояж, старший прапорщик вирушив військовою тентованою вантажівкою на завдання, і вже за кілька годин із цікавістю розглядав із кабіни вулиці старовинного промислового центру, що протягом минулого століття примудрився сім разів поміняти назву[12]12
  До 1933 р. – Ганське, з 1933 р. – Ганськ, з 1935р. – Шиловград, з 1941р. – Ганськ, з 1943 р. – удруге Шиловград, з 1958 р. – знов Ганськ, з 1970 р. – ще раз Шиловград, з 1990 – так-таки Ганськ (прим. редактора).


[Закрыть].

Він одразу побачив групки пікетників, переважно спортивних молодиків, що стояли на перехресті вулиць Леніна й Радянської (хоч як дивно, але в Ганську такі назви досі в пошані). В руках хлопці тримали однакові плакати: «Верните мне язык!» Хоча, судячи з матюків, якими вони голосно – аж Петренко почув – перемовлялися, язики з їхніх ротів нікуди не поділися. Дивна то штука – матюки, принесені нам носіями «вєлікого і могучєго, правдівого і свобідного»! Дехто замінив ними нормальну лексику майже докорінно. Ото здивувався би Тургенєв, почувши таке: «Нє звєзді, звєздьониш, а то забуячу промєж глаз – звіздєц настанєт!» Цікаво, якими словами він написав би після того свій затасканий по хрестоматіях широковідомий вірш у прозі?

На обласному збірному пункті знайомий капітан сказав Петрові, що свіжої команди зараз немає і призовників путящих катма – сама полова: кілька вештаються таких, що їх не забажав жоден «покупець» за цілий тиждень, і якщо пан старший прапорщик поспішає, то може їх забирати.

– Нащо мені перебірки? – набурмосився Петренко. – У нас кордон, а не цацкі-пєцкі!

Знав він такі штуки, не новачок! Усі намагаються спекатися або хворих – незрозуміло, як таких взагалі призивають, – або шибайголів, для котрих тюрма давно шконки приготувала. Принаймні, сам він завжди прискіпливо переглядав справи кандидатів до свого прикордонного загону й відсіював тих, хто викликав бодай найменші сумніви. Потім уважно оглядав кожного хлопця, знов відсортовував підозрілих і, треба віддати йому належне, на відміну від інших «покупців», жодного «зальотчика» до загону не привіз. Траплялося, за найменшим сумнівом вже із кузова висаджував! Командування знало про Петренкову надзвичайну «чуйку», ставило його за взірець, та йому від того було ні холодно ні жарко – на зарплаті жодним чином ті похвали не відбивалися.

– Застава не богадільня! Там убогим не місце! – суворо додав він.

– Тоді чекай до завтра, – посміхнувся капітан. – Будуть ще люди, вибереш.

Прикордонник швиденько оформив утримання на добу для водія та сержанта, прилаштував машину на госпдворі, заніс капітанові пляшечку – за «натирку[13]13
  Порада, підказка (жаргонна лексика).


[Закрыть]» – і вирушив у тупик Біла Будка (є таке місце в Ганську) до свого старовинного приятеля Анатолія Павловича Пєстова.

…Досвідчений виробничник інженер Пєстов після розпаду Радянського Союзу та глибокого нокдауну вітчизняного ВПК, до якого відправив його той-таки розпад, досить довго бідував. Він хапався за будь-які роботи: торгував, менеджерствував, був дрібним клерком, робив лопати в кооперативі – аби тільки прогодувати родину. Це вдавалося не надто добре: дружина дорікала злиднями, а діти… Ні, вони слова злого не сказали батькові. Але саме тоді почали з’являтися в комерційних кіосках різні «Марси» – «Снікерси» – «Баунті» з їхньою райською насолодою, «Орбіти» й «Стімороли» з цукром і без, «Кола», желейні цукерки й безліч інших польсько-турецьких спокус. Малі розуміли скруту й жодного разу не попросили щось із того манливого розмаїття купити, та якими очима вони на те все дивилися! Ці мовчазні красномовні позирки краяли (та що там краяли – по живому рвали) Пєстову серце. Чоловічий гонор штовхав його межи лопатками: шукай джерела гідного існування для своєї сім’ї! До бізнесу покликання Анатолій Павлович не відчував: трішечки-бо постояв на речовому ринку, і тому чітко розумів, що в цій царині приречений на фіаско, а головні свої чесноти: неповторний, чарівний шарм, вміння довірливого спілкування, відкрите лице – не знав, як використати.

Та доля таки дала йому шанс – він став довіреною особою у вирішенні делікатних справ представників місцевої влади із заявниками та прохачами, простіше кажучи – «помагайлом». Думаєте, так легко «вирішити питання», тобто – дати хабара? Та хто, якщо він не останній ідіот, у вас його візьме? Аби «підмазати», «дати на лапу», «погріти» впливову, поважну й розумну (а інакше як вона набула впливу й поваги й досі утримує їх?) людину, треба бути не лише «вхожим до кабінетів», а й стовідсотково надійним, практично – своїм. Хоч як важко було попервах, Анатолій Павлович таким став.

– Тут, бачиш, яке діло, – сказав він Петренкові, коли приятелі випили по першій, – вони вже не можуть без мене: вони мене у спадок передають.

– Як це – у спадок? – витріщився на нього вояк.

– А отак, – задоволено захрумтів тугою редискою колишній провідний конструктор відділу перспективних розробок секретного військового заводу. – Голова райдержадміністрації йшов на пенсію, так запросив мене й представив своєму наступникові: «Це, – каже, – Анатолій Павлович Пєстов, чоловік, з котрим можна мати справу.» І йому добре, і мені. А я що? Я лише знаю, до кого підійти й які слова сказати. Підхожу до потрібної людини: «Ларисо Іванівно, ми переробили пояснювальну записку відповідно до ваших зауважень», – і течку даю. А вона знає: її доля – вже там. «Добре, – каже, – я повідомлю, коли піднести основний пакет документів». Це означає – всю суму для підписанта. Я приношу й назавтра отримую потрібний дозвіл чи документ. І так роками. А ти спробуєш – вони тебе негайно в УБЕП здадуть.

– Конспірація, – зазначив для себе прикордонник. – «Здєсь продайотся славянскій шкаф?»

– Умовна мова. Знаєш, скільки часу я її виробляв? Цілий код. Код Пєстова! – визначив Анатолій Павович із погордою не меншою, ніж та, що її він відчував у колишні часи, розробивши з десяток рацпропозицій до секретного обладнання…

«От би й мені так навчитися..» – мимохіть позаздрив Петренко, підсвідомо розуміючи, що так у нього не вийде…

Переночувавши у приятеля, бравий прикордонник зранку прибув на збірний пункт, стурбований своїм відкриттям, що відучора пульсувало у його свідомості: без «основного пакета» суттєво покращити своє життя йому не вдасться, а взяти грошей на цілий пакет йому просто ніде. Від усвідомлення цієї простої істини він дратувався й перешерстив новоприбулу команду призовників із такою суворою прискіпливістю, ледь набравши два потрібних десятки, що й приятель-капітан аж гмикнув: «Справді, і-пєцкі!»

Повертаючись на заставу, старший прапорщик завважив, що пікетувальників-матюкальників стало в рази більше. Перехожі йшли повз транспаранти, не звертаючи на них жодної уваги, а наряд дорожньої міліції, що чергував трішечки осторонь, байдуже ігнорував запозичені з тюркської ненормативні слова. Їх вочевидь цікавило дещо інше, і знайти те можна було не на тротуарах, а лише на проїжджій частині вулиці. «Тут щодня грудьми рубіж закриваєш, а вони… Тьху», – подумки плюнув Петренко й відвернувся.

Вдома Валентина зустріла його словами:

– Слава Богу, я вже почала хвилюватися!

– Та з якого дива? – не зрозумів прапорщик.

– Так вже другий день по телевізору передають про масові демонстрації в Ганську.

Знаючи, що люба дружинонька полюбляє вмикати громадське телебачення сусідньої країни, яке тут, у прикордонні, брала будь-яка антена, Петро тільки гмикнув:

– Це оті півсотні придурків на розі Леніна й Радянської? – і пішов у душ.

Та й таке: вправний оператор покаже вам скупчення людей натовпом, а натовп – велелюдною безмежною ордою.

Розділ 7. Як приходить весна-2
(далеко від України, більш ніж за рік до основних подій)

Весна того року запам'яталася зеленоклинцям не лише дружнім приходом тепла. Таке траплялося і раніше: до середини квітня зима лише трішечки м'якшала, попускалася, вночі не тріскотіла вже п'ятдесятьма повноцінними градусами, а лише пощипувала за щоки, а вдень і взагалі розслаблялася до мінус десяти. І раптом в один день з дахів потекло, під ногами захлюпало, вчора ще метрової глибини, сніг за пару діб зник з пагорбів, бігли нахабні струмки, а байраки та балки перетворилися на бурхливі річки – убрід перейти годі й думати. З північного боку на схилах сопок ще лежав сніг, а на сонячній стороні лізла на світ весела зелена травичка.

За тиждень із зимою було покінчено й тайга заквітчалася витонченими лілувато-рожевими саранками[14]14
  ЛІЛІЯ ЛІСОВА, САРАНКА, LILIUM MARTAGON L,Родина Лілійні, Liliaceae. Рослина із струнким високим стеблом, що охоплене кільцями довгастих сидячих листочків і закінчується китицею великих пониклих квіток.


[Закрыть]. Місцевий люд, одначе, пієтету й пошани до цих аристократок дикої природи не відчував, деручи безбожно їх на усі свята, та ще й восени цибульки викопуючи, бо їстівні. До того з усією амікошонською безцеремонністю перекручуючи назву – засранки. Невдовзі пахучі пера викинула черемша, тайга зарепетувала пташиними голосами, вервечками поповзли заклопотані мурахи, хмарами повис над землею гнус. У річках заплескав харіус, зарискав ненажерливий ленок, вишукуючи малечу толстолоба, гольяна та білого амура.

Але вся ця краса, здатна збентежити якого-небудь сентиментального городянина, Колю Шульженка не обходила. Тайга цікавила його з практичної точки зору: у вихідні він надер два чималих лантухи молоденьких пагонів папороті: вони, поки не задерев'яніють, навіть дуже їстівні, якщо їх підсмажити з цибулькою на олійці, як гриби – головне, момент для збору не пропустити. Наступного тижня намаринував дві діжки стрілок черемші й став прикидати, коли слід очікувати перших грибів. Ще у війську він сміявся з городян, особливо – з мешканців мегаполісів:

– Та що у вас там за життя: за всім у чергу в магазині ставай! От у нас! Треба мені горішків – я візком поїхав у тайгу, шишки набив – у мене п'ять мішків тих горішків. Риба – будь ласка: річку сіткою на ніч перегородив – і риби купа, тільки встигай солити! Хочу м'яса – я в тайзі бика чи козла завалив, візком привіз… Гриби центнерами збираємо!

Якщо знати, що візком Коля називав трактор Т-16 з кузовом-платформою, на котрому працював його батько, то певне враження в часи повального дефіциту його слова справляли.

Але крім раннього тепла тієї весни грянули ще й вибори.

От і тепер Миколу найбільше цікавили справи на лісопилці й походи в тайгу по вихідних, але виборів до місцевих органів влади, що насувалися, він не помічати не міг: всюди впадали у вічі плакати та білборди різних політичних партій, що практично в один голос обіцяли райське життя просто на другий день після виборів, але – за однієї-єдиної умови: якщо оберуть саме їх. Полум'яно – з червоного тла – закликали комуністи, сподіваючись на стійкий ветеранський електорат, трохи приправлений звабленою байками про щасливе минуле молоддю, що тих комуністів при владі не пам'ятала; патріотично – з державних кольорів – провіщали аж три блоки: єдина, велика та ще якась Вітчизни, сонцесяйно усміхався нев'янучий Вольфович, профілями, як колись – Маркс, Енгельс та Ленін, повернулися до виборця вожді Блоку Правих сил. Знайомі все обличчя… І тільки однієї політичної сили Микола раніше не чув: ПДП – партії далекосхідного прогресу. Чотири серйозних монголоїдних мужчини в класичних костюмах, схожі один на одного та на бригадира Вонга з лісопилки, мов близнюки, та цицьката слов'янська красуня суворо пекли поглядами громадян з-під яскравого заклику: «За спільне благо!»

А на роботі той Вонг уже не раз чіплявся: «За каво будіса каласавать, мєханіка?»

– Не знаю, – буркнув, аби допитливий лівон відчепився, Шульженко.

– Іді в насе ПДП, нє позалєєса, – вкрадливо запропонував азіат.

– Я подумаю, – гмикнув колишній кращий співак Рознґартівського гарнізону.

Ввечері Микола спитав у дружини Клавдії, чи визначилася вона з вибором.

– Усі однакові, – махнула рукою благовірна, – всі за себе, за нас жодного нема. Мабуть, взагалі не піду. А ти?

– Подивимось, – сам не знав, за кого йому бути, Микола. Направду його починала дратувати нав'язлива реклама, котра звідусіль – з екрана телевізора, з динаміка радіо, зі сторінок газет – чіплялася до нього: голосуй, обирай, не помились…

… Клавка на вибори йти таки відмовилася, більшість сусідів теж плюнули на них, але на дільниці Шульженко вражено побачив юрму: лівони, усі як один, з'явилися – скористатися конституційним правом, щедро наданим їм новою великодушною Батьківщиною.

Коли ж у списках кандидатів до райради від ПДП він виявив того-таки Вонга, то спересердя проголосував за Вольфовича та рішуче попрямував додому, бурмочучи: «Поналізали, мов таргани!»

Розділ 7. Який сенс в телевізійних ток-шоу
(основні події, Україна, 20…р)

Останнім часом міністр Одвірченко розлюбив ток-шоу й неохоче брав у них участь. Ще б пак! Раніше, опозиційним депутатом, він завжди був в атакуючих, а тепер, чуючи на свою адресу ті звинувачення, що колись виголошував сам, ледь стримувався. Господи, хоч би не послати нікого на три веселих літери! Справді, він що, може стати біля кожного інспектора ДАІ та всякого дільничного? Тоді він теж не розумів потужну консервативну силу жмикрутської системи та щиро вірував, що для докорінної переробки її у нього достатньо сил. Тому тепер пан Валерій під різними претекстами намагався ухилитися від різних шоу й передач.

Але цього разу подітися не було куди: на авторську передачу скрекотухи Анни Бузулук «Детектор правди» (ТРК «Головний канал») були запрошені Голова Верховної Ради, Прем’єр-міністр, депутати від різних фракцій, громадськість, під котрою авторами малися на увазі різні знаменитості, як-от: художник Флоярков, письменник-депутат Владлен Білокленський, співочий професор Ґалаґанський (котрий, до речі, пообіцяв, що в разі потреби приведе весь перший курс і вщерть заповнить студію), кілька генералів та всі чотири попередні президенти. І, звісно, нова зірка, новий герой, справжній українець і польовий командир Микола Шульженко. Ще й тему анонсували – «Чи є замóк на кордоні?» Отож уникнути телекамер виявилося неможливо, і Валерій Георгійович пообіцяв узяти участь в шоу, але виторгував собі право привести ще одного співробітника.

– Якого саме? – поцікавилася журналістка. Вона бачила міністра мало не головною фігурою програми й прийшла його запрошувати особисто.

– Компетентного, ви його не знаєте, – темнив посадовець.

– Ну, добре, так іще цікавіше, інтрига буде, – заторохтіла вона.

… Лишень щойно затихла скоромовка телезірки й двері за нею зачинилися, міністр схопив слухавку службового телефону:

– Негайно знайдіть мені того прапорщика з Ганського прикордонного загону, що ото затримав тоді цього Шульженка!

«Я тобі, бляха-муха, покажу і кордон, і замок, – мстиво гмикнув подумки він, – і „польового командира“, що на чотирьох кордонах ці замки непомітно відімкнув, а на нашому – дзуськи, не вийшло!»

За день до ефіру він особисто прийняв хвацького старшого прапорщика з миловидною фігуристою дружиною у себе в кабінеті, звертався підкреслено шанобливо – Петре Петровичу та Валентино Семенівно, – вручив медаль «За бездоганну службу» й запросив після передачі до себе додому на гостину. Страж рубежів виявив неабиякі розум та кмітливість і з півслова зрозумів, чого від нього чекає найбільше начальство.

…Поява прикордонника в студії збила з пантелику бравого Миколу Шульженка, а прапорщикова гарна дружина – ошелешила. З голови повилітали геть усі українські слова, крутилося лише одне – «наразі», приліпити котре до своїх не надто сьогодні вдалих виступів йому жодним чином не вдавалося. А той Петренко говорив упевнено, відповідав щоразу в точку: з усього виходило, що кордон справді на замку, не те що миша – тарган не проскочить, навіть такий ас, як польовий командир Шульженко, і той не пройшов непоміченим. Миколі ж так явно бачилося, як тоді двоє здорованів наводили йому просто в пупок автомати, а цей прапорюга гойдався з каблука на носок, що випаровувалися останні залишки упевненості.

Під час перерви на рекламу, оголошеної стрункою журналісткою, Микола попив шарової студійної кавки, зібрав думки докупи й трохи заспокоївся. У другому блоці його вже не чіпали, опозиційні депутати, скориставшись неявкою на програму голів держави та уряду, купою кинулися на міністра. Шульженкові, вже майже своїй людині на телецентрі, такі дебати тепер не видавалися цікавим дійством; на цих шоу говорили майже завжди одне й те саме. Він навіть чудувався: ну добре, ці базікають, бо зрештою живуть з балачок, але ті, потойбіч екрану, чому таке дивляться? Слухав він ті теревені краєм вуха, а сам роздивлявся публіку – так, нічого особливого: пещені можновладці, група студентів під проводом куратора, письменники із заздрісними очима на парсунах стародавніх філософів, патлаті художники, усі чомусь – у шкіряних піджаках, хижо й цинічно усміхнені журналюги, а ще – випадкові людці, що прийшли до студії з простої цікавості.

А біля Петренка сиділа цариця! Догідлива пам'ять запопадливо підсунула Миколі той огидний скрип чи то прапорщикових високих черевиків, чи то половиць на ґанку, там, ще на заставі, і він майже зненавидів свого «хрещеного батька»: ач, і краля в нього яка, і сам – доладний, атлетичний, з обличчя хоч воду пий, і з міністром запросто перемовляється. У тайгу б тебе, в засідку чи криївку, ба й під лівонські кулі, ото подивилися б, що ти за красень!

…Зачарований Петренчихою, він одним вухом слухав, як журналіст Андрій Бармалєєв дошкульно звинувачував міністра:

– Ви усіх українських біженців, що шукають притулку на історичній батьківщині, місяцями примусово тримаєте у таборі для переміщених осіб на Тузлі, а потім цинічно депортуєте туди, звідки вони виїхали, сподіваючись на порятунок!

Микола згадав табір на піщаному острові й мимохіть насупився.

Міністр збагрянів від злості й вибухнув протитанковою ракетою:

– Не брешіть, пане Бармалєєв! Жодного українця не вислали! Он Микола Шульженко сидить, хоч би при ньому посоромилися брехати! Показав військового квитка, там написано – «українець», то скільки він був на Тузлі? Півдня, поки ми перевірку робили?

– Я маю офіційну статистику, – витяг якісь папірці писака. – Лише десять відсотків репатріантів отримують вид на мешкання! А решта українців…

– Не десять, а вісімнадцять! – ледве стримуючись, аби не зірватися на запозичену з російської монголо-татарську лексику, перебив пристрасного публіциста Валерій Георгійович. – Візьмете свою статистику, як підете до відходку! Хто вам сказав, що та решта – українці? Я повторюю вдруге й повільно для журналістів і політологів: жод-но-го, чуєте, громадянине Бармалєєв, жодного українця до країни попереднього проживання не депортували. І оскільки в паспортах сусідньої держави національність не зазначається, за підтвердження визнається будь-який документ, у якому вона прописана! Хоч профспілковий квиток часів СРСР! Мало того: ми прийняли й усіх, хто перебуває в шлюбі з людиною, котра має такого документа!

– А чому ж тоді стільки народу завертають назад? – вже не так напористо спитав Бармалєєв.

– Бо вони не мають ніяких юридичних доказів, крім своїх слів! А знаєте, де досі зазначається національність? – добив опонента головний правоохоронець. – У листках обліку кадрів, котрі людина заповнює власноруч! На кожного сумнівного претендента на в'їзд до України ми робимо запити по усіх місцях їхньої роботи протягом останніх двадцяти років, а рішення приймаємо тільки після отримання відповідей! Так от, ніхто, – переконливо похитав з боку в бік перед камерою вказівним пальцем пан Одвірченко, – з тих, кого повернули до сусідньої держави, ніколи в будь-якій анкеті власноручно не написав, що він українець! Які юридичні підстави у нас приймати таких людей?

«А вот так ето: батя с мамашей, те – да, хохли, а я нєт, я – русскій, і ето факт!» – згадав сентенцію свого далекосхідного знайомого Микола. А ще – присуд клятого прапорщика: «Тепер усім расєйським хахлам кортить знову стати українцями». Хоч як гірко, але зеленоклинець змушений був погодитись з ідеєю, котрої, щоправда, прямо міністр не озвучив: Ненька має право не визнавати тих, хто неодноразово зрікався її.

… Міністр Одвірченко стримав слово, прийнявши у себе вдома Петренків як найвищих вінценосних персон. Збуджений форменим розгромом, улаштованим на передачі усім недоброзичливцям за допомогою прапорщика, він не дав подружжю отямитись і просто зі студії повіз їх до себе, коротким дзвінком підтвердивши дружині факт появи гостей.

Роззуватися у квартирі Валерій їм не дав, познайомив з дружиною («А це моя Людмила»), нашвидкуруч показав візитерам свою шикарну квартиру і, ледь дочекавшись, поки ті випробують на собі роботу шикарної іспанської сантехніки, потяг до столу: «Треба повечеряти після важкого дня». Усе відбувалося так швидко, що прикордонна парочка не встигла навіть знітитися. Лише одного Петро побоювався: подадуть які-небудь лангусти, устриці, жаб'ячі лапки чи суші, котрі й не второпаєш, з якого боку їсти. Хто ж його знає, що там їдять міністри? Проте на столі виявилися рідні салатики, бочкові огірки та помідори, нарізка штибу сальце-буженинка-ковбаска, сири, маслини-оливки, бутріки з ікрою – коротше, не бідно, але без витребеньок. Ну і слава Богу, не вистачало ще у таких людей вдома показати себе некультурним телепнем, котрий не вміє омара на тарелі розтельбушити. Велика квадратна пляшчина зацікавила прикордонника: що воно є – в магазині ніколи таких не бачив. «Label five» – прочитав він на бордовій етикетці. Що воно за «Лабель» і чому на пляшці цифра «12», якщо «five»? Та на висунення якоїсь більш-менш імовірної версії й на подальше розглядання імпортних написів господар, вже наповнивши жінкам чарки вином, часу не залишив.

– Як ви ставитеся до віскарика, колего? – вміло скрутив пляшці голову міністр.

«Ага, от воно що – віскі, – зрадів розгадці прикордонник, – що ж, покуштуємо», – і солідно, наче для нього алкоголь дванадцятирічної витримки – звичайна річ, кивнув:

– Нормально.

Валерій налив у спеціальні чималенькі склянки аж до половини («Ого, – про себе завважив прапорщик, – починає не гірше за Вонсовича») і виголосив:

– За нашу сьогоднішню перемогу!

…Жінка завжди залишаються жінкою – хоч за прапорщиком, хоч за посадовцем. Власне, для наших жінок це не так і важливо: якщо більшість других половин нашого бомонду помахом чарівної палички замінити такими прапорщицями, як Валентина, то вже за два тижні навіть найприскіпливіший завсідник вищого світу нізащо не запідозрить підміни. Бо жінки наші в більшості – порода така, чи що – гарні, мудрі та елеґантні. Щоправда, якщо наших деяких можновладців поміняти з пересічними прапорщиками – через манери й мову рокіровка теж не одразу впаде в око. Але це – слова з іншої вже пісні, чи не так?

Людмила з Валентиною знайшли спільну мову моментально. Ну, майже… Спочатку секунд п'ять придивлялися одна до одної – справжній жінці цього часу досить, аби зрозуміти, хто перед нею. Очевидно, результати взаємної візуальної експертизи сторони задовольнили: вони заговорили про все одразу – про моди, рецепти, серіали, подруг і ще масу дуже цікавих і абсолютно важливих речей – встигаючи палити виразними поглядами чоловіків, якщо ті надто часто чокалися: «Будьмо, колего!»

Коли дійшло до гарячого, колеги розібралися з однією пляшкою й взялися за наступну.

– Беріть печеню, сама готувала, – похвалилася міністрова Людмила. Здавалося, що там та печеня – тушковане м’ясо з картоплею, але такою – неймовірно смачною та запашною – пишатися могла б і найвправніша в державі господиня. Навіть Валентина, найліпша на заставі куховарка, а й та не розгадала всіх складових, бо були там, крім традиційних свининки, картопельки, моркви, цибульки та лаврушки, ще солодкий болгарський перчик, чорнослив, якась зелень і… що ж іще, га, хто знає? Принаймні Петренчиха привезених із-за моря приправ ніколи не те що не нюхала, а й не бачила.

– Ми по останній і все, – перехопив міністр уважний погляд дружини на пляшку. І налив ще більше, як першого разу – мало не по вінця, аж пляшка спорожніла.

Пити Петренко не любив. Не можна сказати, що не вмів – який це справжній військовий не вміє пити? Не любив, і край. Бо якщо випити замало – жодного задоволення, забагато – мука мученицька назавтра, а ту золоту середину, на котрій варто було б зупинитися, через темп військової пиятики офіцери й прапорщики на заставі часто-густо просто проскакували, так і не встигши нею насолодитися. Тому останні років із вісім він вживав дуже помірно і за армійськими мірками вважався непитущим. Але імпортного віскі у товаристві самого міністра – як не випити? Буде колись що згадати й онукам розповісти: «Це було того року, як ми ото з міністром віскі пили». Бо зазвичай стається навпаки: згадати-то є що, але краще, аби онуки того про тебе не знали!.. Та й міністр – не капітан Приходько, що наливає одну по одній, наче за ним женуться. Валерій нікуди не поспішав, давав закусити й не виголошував ідіотичних заклинань «пий-до-дна».

Після вечері чоловіки курили сигари в домашньому кабінеті Валерія. Петренкові нічого не говорила їхня назва – «Cohiba Siglo VI», він узагалі не курив ніколи і навіть не уявляв, що на свою зарплатню дві такі коробки оцих скручених тютюнових листочків купити не зможе. Прапорщик просто тримав запалену сигару, зрідка дрібно затягуючись, розслаблено спостерігав, як ароматний сизий дим плавав між добротними книжковими шафами, повними книжок з багатими палітурками, і ні про що не думав. Він вирішив скористатися моментом по повній програмі – отримати максимум задоволення, бо вдруге за життя такої оказії може ніколи не трапитися. Тримався він з повагою, але гідно, нічого для себе не просив, і цей факт сподобався міністрові.

– Слухай, Петре Петровичу, – уперше звернувся до нього на «ти» Валерій. – А яка в тебе освіта?

– Технікум електронних приладів.

– Малувато, – цикнув язиком посадовець. – Ну, нічого, вступиш до нашої академії в Дніпрі на заочний…

– Та я технар закінчив аж п'ятнадцять років тому, – усміхнувся спогадам прикордонник. – І весь цей час – на заставі. Як відслужив строкову, так і залишився. Науку геть всю забув, а там же ж тести треба складати…

– Ну так складеш, – запевнив міністр. – Тобі головне – позитивні оцінки, ти ж не школяр, по пільгах пройдеш. Ми наказом переведемо тебе до міліції, дамо лейтенанта й зарахуємо до центрального апарату – мені саме зараз потрібний путній офіцер для особливих доручень… А що: житимеш у столиці, закінчиш академію, чоловік ти з головою – підеш по службі. І вислуга в тебе вже пристойна, то і зарплата не з найгірших буде. Ти зрозумій одне: на заставі у тебе – жодних перспектив, а тут… Ну, що скажеш?

– Та я не проти, – видавив з себе тепер вже точно ошелешений Петренко. – Та де ж я житиму в Києві?

– А от цим не переймайся – це вже не твоя турбота, – завірив його Валерій Георгійович.

… Гостей Одвірченки не відпустили – залишили ночувати в себе:

– Куди ви оце глупої ночі? Завтра поснідаємо, я дам машину, заїдете до готелю по речі, а тоді вас відвезуть на вашу заставу, – вирішив господар. «Нічого собі», – здивувався Петро, прикинувши відстань від Києва до Ганська й від Ганська до застави. Про розмову з міністром він вирішив поки що Валентині нічого не говорити. А їй було й не до міністрів: когось їй нагадав той «польовий командир», але кого – силувалася зрозуміти, та образ не давався, незбагненно вислизав із її зазвичай чіпкої пам'яті.