Текст книги "Польовий командир"

Автор книги: Сергій Батурин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

Розділ 12, необов'язковий
(Україна, десь за рік до основних подій)

«Горбатого могила исправит», – каже сусідній з нами народ про людей зі стійкими з дитинства вадами поведінки. «Крукові й мило не поможе», – погоджуються наші люди. Якщо воно з самої колиски було нещирим, жадібним і, даруйте, шельмуватим; коли вже вродилося таким – тут, шановні, жодним вихованням йому не зарадиш, будь ти хоч самим Споком, Макаренком, Песталоцці та навіть Яном Амосом Коменським в одній особі. Щербатого горшка не поправиш! Тамувати на людях свою натуру та маскувати її, ховаючи за зваженою поведінкою, – скільки завгодно можна привчити.

Старший прапорщик Вонсович змалку був хитровзутим. У дитячому садочку він завжди першим біг до столу і хапав собі компот з грушею. Не тому, що любив цей фрукт, просто дітлахи чомусь вважали, що з грушею – престижно. В школі мастив салом дошку, щоб крейда не писала, натирав свічкою щоденника, а у восьмому класі взявся після уроків відремонтувати в кабінеті географії парту, з якої якісь шибайголови повикручували всі гвинти. Він не заморочувався з викрутками й гайковими ключами, а просто поміняв місцями поламаний учнівський стіл із точнісінько таким справним з кабінету історії. Молода історичка не помітила підміни, вирішила, що поламали таки її парту. Їй і так завуч весь час говорив про низьку дисципліну на уроках, тож вона тихенько привела свого молодого чоловіка й той за п'ять хвилин прикрутив стільницю до залізної основи.

Прапор лукавив усе життя, намагаючись щось собі викрутити, намахлювати, налисичити, намутити, обкрутити когось, ошукати, обвести ба й обскакати. Якщо зметикувати, як видавати солдатам матерію на підшивку комірців, то незабаром у вас з'являться чудові бавовняні простирадла. Мила додому ви не куплятимете, гуталіну, ниток, голок. Чи зрозуміло автор викладає?

Вінцем його винахідництва був фінт із мішенями, вигаданий, коли він був командиром господарського взводу артполку. Прапорщицька братія, фельдшери, начальники складів, кухарі та писарчуки знаходили сто тисяч причин, аби не пхатися на полігон на стрільби. Начальникові їдальні треба на хлібозавод: не покинеш же весь полк без хліба, у фельдшера обов'язково знаходився хтось на лікуванні у санчастині. А мішені з результатами стрільб треба було в штаб здавати. То він заздалегідь хитро складав їх горілиць, повернувши кожну наступну на 90 градусів за сонцем. Потім стос розбивався на дві пачки, які по черзі прикріплювалися на стенд, і природжений снайпер єфрейтор Комар їх прострілював зі встановленої дистанції – меншу на «відмінно», більшу – на «добре». Потім прапорщик особисто стріляв по двох-трьох мішенях – на «задовільно». І обов'язково одна була погана. Секрет фокусу полягав у тому, що пістолетна мішень № 4 – квадратна, а у командування полку, зайнятого перевіркою бойових підрозділів, до господарників руки ніколи не доходили, от і ходив господарський взвод прапорщика Вонсовича хоч і не у відмінниках, але в стабільних «хорошистах» з бойової та політичної підготовки.

Хитра людина лукавить, коли їй вигідно, а хитровзута – завжди. Тому й результат у неї далеко не завжди виграшний: так, десь фіфти-фіфти.

Використавши радикулітний арґумент на те, щоб відкрутитися від поїздки на склади, Вонсович позбавив себе козиря на подальший час… Тому незабаром заступати —«через день на ремінь» – у наряди по охороні кордону змушений був нарівні з усіма.

Частина друга
Червоніє Схід

Розділ 13. Мітингуй-не мітингуй
(десь за рік до основних подій)

Петиція, вручена ганському губернаторові протестувальниками, вражала своїми вимогами. Жодного разу протягом веселого мітингування не висувалося нічого іншого, крім запровадження другої державної мови. На стандартному ж папірцеві було викладено про негайний референдум щодо широкої автономії краю, про відносини з центром на засадах конфедерації, створення власного уряду й парламенту, про надання особливих преференцій капіталові окремих сусідніх країн і, зрештою, про заміну на території автономії державної мови.

Губернатор ошелешено пробіг поглядом кілька скупих абзаців, підписаних словами «Комітет порятунку Східної Неньки», ковтнув судомно, наче відкусив більше, ніж пролазило до горлянки, і прохрипів:

– Ці вимоги лежать за межами моїх повноважень. Я негайно передам їх до уряду.

І звівся на рівні, даючи зрозуміти, що авдієнцію закінчено.

Що характерно, того ж дня змінилося ставлення мітингувальників до вітчизняних ЗМІ. У цілому раніше доброзичливі, вони не давали тепер себе знімати, визвіряючись на журналістів, осипаючи їх лайкою. Групу з TV-UА навіть побили, щоправда, несильно, забрали камеру, касету з неї вилучили й прилюдно потовкли підборами. Інцидент примудрилися зняти хвацькі хлопці з ТРК «Головний канал», і ввечері сюжет безперервно крутили в новинах, супроводжуючи уїдливими коментарями щодо свободи слова й перешкоджання професійній діяльності журналістів. Із зарубіжними – західними та східними – телевізійниками нічого подібного не траплялося.

Губернатор стягнув до площі додаткові сили міліції та спробував затримати правопорушників, але їх ані в таборі, ані на мітингу не виявилося.

Активний помітний червонопикий здоровань, що влучно назвав екс-журналіста Вітю Харченка Хрєном, назвався уповноваженим «Комітету порятунку» Сидоровим. Він вів усі перемовини з владою, запросити хоч когось з вищого керівництва новоствореного комітету відмовився і жорстко стояв на своєму: або держадміністрація негайно погоджується з вимогами, або… Що або, він, одначе, не уточнював.

Ввечері до Ганська прибули перші загони спецназу МВС, а вночі сталися й перші масові безпорядки: в якомусь місці несподівано виникав натовп, котрий, побивши кілька вітрин та перекинувши пару автівок, буквально розчинявся в повітрі так само стрімко, як і виникав. Наряди практично ніколи не встигали на місце подій, а от тележурналісти з деяких закордонних каналів, чомусь – одних і тих само, встигали завжди. Вітчизняне ТБ крутило однотипні сюжети: мигалки, міліцейські машини біля розбитих вітрин, дотепні журналісти, міліцейські чини, котрі запевняли, що не допустять, убезпечать та припинять… Закордонні ж – виразні кадри розгулу. У ганців, чиї телевізори брали програми як свої, так і сусідські, складалося стійке враження, що влада безпомічно тупцює на місці й просто не здатна дат всьому лад.

Президент закликав припинити беззаконня, погрожуючи надзвичайним станом у реґіоні, спікер скликав позачергову сесію Верховної Ради, а командувач округом ввів стан підвищеної бойової готовності.

Ось тут і настав зірковий час екс-міністра й депутата Валерія Одвірченка з його неоціненним досвідом протестних акцій… Побачивши звечора сюжет про зневагу до вітчизняних мас-медіа, приправлений роликами з відеорядом з потрощених вітрин та перекинутих легковиків, він зачинився в кабінеті, брякнув з домашнього декому з вірних у міністерстві, подзвонив не останнім людям у Службі безпеки, дочекався дзвінків у відповідь, переговорив з одним із найближчих та втаємничених по мобілі, а на ранок, зустрівшись з кимось, про кого історія замовчує, полетів депутатським своїм «мерсом», з номерами Верховної Ради, у старовинне промислове місто, де шумів і вирував бунтівний натовп на центральній площі. Та знав він, знав, що площа – геометрична величина, виражена у квадратних одиницях, що називати цим словом велике незабудоване місце посеред села чи міста – небажано… Але використати слово майдан – язик за старою пам'яттю не повертався.

Його водій Валентин Станіславович – досвідчений пілот авторалі, майстер спорту міжнародного класу – вправно заганяв під черево авта кілометри траси, лишаючи їх позаду приправленими легким запашком першокласного бензину. Цей ас ніколи не намагався завести розмову з шефом, не вмикав приймача на хвилях дурнуватих станцій штибу «Радіо Блатняк». Навпаки, за мовчазної давньої згоди сторін він пригощав програвача лазерним диском з Ґріґом, Скрябіним, Бетховеном або Стравінським – ці корифеї Валерія не дратували, а спричиняли викид адреналіну, зухвалу впевненість думок, кураж. Зараз звучав котрийсь зі скрипкових концертів Вівальді, перекладених Бахом для органа: де той водило такі диски брав – біс його знає. Насолоджуватися кайфом від музики, створеної двома геніями, Одвірченку не заважали навіть настирливі рінґтони помічникової трубки, котрими та репетувала безперервно – депутат знав, хто це й нащо телефонує. Помічник без жодних емоцій доповідав: «Київ – сто сімдесят чотири», «Вінницька – вісімдесят два»… Це з усіх усюд вирушили за Валерієм до старого індустріального міста активісти й найперевіреніші члени його партії – «Гуртового самозахисту».

А через день після одержання ультимативної чолобитної губернатор зранку вийшов на ґанок облдержадміністрації з кількома сановними морданями, серед котрих засушеним Гераклом ніяковіючи менжувався Вітя Хрєн, тримаючи потужного імпортного мегафона. Керманич узяв електронну лійку та діловито прокашлявся.

– Громадяни демонстранти! – Левітаном забасив він у мікрофон Хрєнового гучномовця. – Ваше звернення передане на розгляд президентові. Відповідь незабаром буде оприлюднено в засобах масової інформації. А тепер я вимагаю припинити несанкціонований мітинг та розійтися по домівках.

– Ми нє уйдьом, пока нє будєт атвєта! – заглушив натовп здоровань Сидоров.

Губернатор витяг з кишені якогось папірця:

– Рішення обласного суду, – урочисто оголосив він. – Оскільки організатори мітингу не сповістили заздалегідь органи місцевого самоврядування про зібрання, а його проведення супроводжується масовими заворушеннями, у праві на подальше проведення заходу відмовити.

Натовп незадоволено загудів.

– Що не ясно, шановні? Вимагаю негайно розходитись! – гаркнув голова.

Завили сирени, заскрекотіли тріскачки, гундосо задудніли фанатські дудки, юрма хитнулася вбік будівлі адміністрації.

Можновладець стрімко тицьнув Віті в руки гучномовця й хутко прослизнув за масивні дубові двері. Почет злагоджено, мов рота почесного караулу, повторив маневр керівництва. За мить на ґанку стояв сам-один розгублений Вітя з дурнуватим електронним рупором в руках. Він панічно кинувся до парадного, стулка прочинилася, могутня рука затягла його до середини, двері гарматно гупнули й клацнули замком.

І одразу з усіх бокових вулиць та провулків на площу ринули щільними шеренгами правоохоронці в сферах зі щитами й ґумовими кийками та якісь підозріло дружні цивільні.

Здаватися без бою уповноважений Сидоров не збирався, але щити з двох боків оточили його соратників, з третього каменіла будівля адміністрації, а ще з одного спритні й меткі штатські вихоплювали по одному його людей, затягували вглиб свого шикування, вправно викручували руки за лопатки й спритно та вміло в'язали. Треба проривати оточення – зрозумів драб. Де – судомно міркував він. Цивільні видалися йому більш небезпечними, їх не продавити, – вирішив він і кинув основні свої сили на стик між ними й ментами.

Хто відає, як би склалося побоїще, коли б стояло завдання перемогти протестантів… Та треба було – прибрати з площі. Кут між штатським й сферами розірвався, збоку виглядало – під натиском натовпу протестувальників, і мітинг кинувся в щілину – туди, де бачилася йому воля й безпека. Когось із юрми встигали вихопити й пов'язати, Сидорову здалося – безсистемно. Він уже бачив перед собою вільний простір і спини своїх споборників, що тікали довгою прямою вулицею, коли хтось ззаду міцно вхопив його за матню, потужно смикнув одночасно назад і догори, а коли здоровань вимушено піднявся навшпиньки, поштовхом межи лопаток вивів з нестійкої рівноваги й кинув грудьми просто на асфальт. «Обана», – встиг подумати він, смикнувся, отримав носаком черевика в пику, а невідпорна сила потягла його руки за спину. Потім клацнули бранзулети.

Цивільні ще передавали правоохоронцям останніх затриманих, коли до них підскочили оператор та журналістка з ТРК «Головний канал»:

– Чи не могли б ви відповісти на парочку запитань?

– На парочку – можемо, – погодився мужчина з видом праведного пролетарія.

– Представтеся, будь ласка, – попросила дівчина. – Ви – хто?

– Ми – о! – сказав пролетарій, і всі штатські, досяжні для об'єктиву, повитягали нові-новісінькі корочки громадського формування з охорони правопорядку. І жоден не помилився, не витяг партквитка «Гуртового самозахисту».

А з вікна третього поверху будівлі адміністрації, потягуючи улюблений віскарик, за всім цим дійством задоволено спостерігав колишній «польовий командир» Майдану, двічі колишній міністр, депутат і лідер партії пан Валерій Одвірченко.

Під час оперативних заходів та слідства з'ясувалося, що в багатьох затриманих – чужинські паспорти: у когось – Дружньої Держави, в інших – невизнаної Республіки Ністрія, територію котрої ще за генералісимуса Сталіна відрізали від Неньки й приліпили до іншої союзної республіки. Коли нерушимий розпався, ністрівці до чужомовної іновірської країни не схотіли, а взяти їх назад тодішні керівники Неньки не змогли. Ганців серед арештантів майже не було – так, кілька безпробудних п'яниць та пара бездомних волоцюг.

– Підозрілий факт, – прокоментував таку паспортну статистику начальник обласного УВС.

– Дуже підозрілий, – погодився з ним начальник обласної СБУ.

Порадившись, чиновні однодумці вирішили інформації цієї поки що, до остаточного рішення в Києві, не оприлюднювати.

Того ж вечора телевізори сусідньої держави показували обивателям жахливу картинку: затиснутих з усіх боків спецзагонами людей хапали здоровані в цивільному й викручували їм руки.

– Спецслужби Неньки, – повідомив закадровий дикторський голос, – жорстоко розправилися з мирною демонстрацією, учасники котрої відстоювали своє право говорити рідною російською мовою.

Потім на екранах з'явився президент:

– Ми нікому не дозволимо утискати наших зарубіжних співвітчизників за мовною та національною ознаками. Жахливо навіть це уявити, а не те що вимовити, але якщо етноцид в Неньці не припиниться, ми можемо піти на прямий конфлікт з цією державою, проте своїх людей напризволяще не кинемо й на поталу войовничим шовіністам не віддамо.

Після такої промови свого улюбленця глядачі були готові хоч зараз проти ночі йти й провчити знахабнілих сусідів. Те, що в канцелярії їхнього обранця вже кілька годин лежала нота МЗС тих сусідів із докладним описом подій та копіями паспортів затриманих, їм знати було «не положено». У Неньці телевізія, звісно, висвітлила події дещо інакше, і купу паспортів з двоголовим птахом на обкладинці показала в усіх ракурсах, але її програм у Дружній Державі зроду не транслювали.

– Ти що, дійсно збираєшся з ними воювати? – спитав президента прем’єр-міністр і найближчий соратник.

– Звісно, поки що ні, – знизав плечима кумир більшості виборців однієї дев'ятої частини планети. – Але рух військ та техніки до кордону означимо – хай схаменуться, поки не пізно.

Обидва чітко знали, хто вербував тих невдатних бунтівників, хто та які завдання їм ставив і з яких джерел оплачувалася їхня робота.

У Києві тим часом билися над вирішенням непосильної проблеми: віддати затриманих під суд за зазіхання на суверенітет держави та спробу зміни державного устрою неконституційними шляхами, чи по-доброму депортувати на терени все ще стратегічного партнера.

За тиждень до резиденції президента на вулиці Грушевського прилетів білий, мов полотно, начальник Генерального штабу: знімки з метеорологічного супутника «Хортиця» неспростовно свідчили про пересування сусідньою країною в бік державного кордону великої кількості військової техніки й живої сили та концентрацію їх на дільниці навпроти Ганського прикордонного загону…

– Друга частина Марлезонського балету, – сказав президент. – Намагаються розіграти Косівський сценарій: спочатку інспірується масовий безлад, заходи з наведення порядку й подолання опору оголошуються геноцидом, потім вводиться «миротворчий контингент» з військ зацікавлених країн, а згодом від суверенної держави відокремлюються кілька регіонів, проголошують незалежність, котру одразу приймають як юридичний факт країни-сателіти головних «миротворців».

– Ми не визнали незалежність Косова, – не зовсім доречно нагадав генерал.

Президент гмикнув: без нас півсвіту визнало, лишень тільки найсильніші натякнули – черга на визнання вишикувалася, і вирішив:

– Від сьогодні відпустки та вихідні в армії, прикордонній варті та внутрішніх військах скасовуються. Оголошується стан підвищеної бойової готовності. Запроваджуються заходи з підсилення охорони державного кордону та військових частин і об'єктів оборонного значення. Генерале, готуйте наказ по військах.

Начштабу кинув руку до козирка, рявкнув «єсть» і кулею вилетів з кабінету.

– Запросіть до мене послів країн, що взяли на себе обов'язки гарантів нашої безпеки у зв'язку з без'ядерним статусом. Після них – голову ради нацбезпеки та оборони з усіма профільними міністрами, – наказав голова держави комусь з іншого боку урядової телефонної лінії.

«Ось і нагода заявити про повернення ядерної зброї і поставити питання руба про військовий блок», – подумав голова держави, сам дивуючись своїй рішучості. Він ще раз роздивився космічні фотографії й обвів червоним маркером потоки військової техніки та розташування військ на території сусідів. Сумнівів не було: накопичувався потужний загрозливий кулак – повзли сотні критих «Уралів», розірваними намистами звивалися по другорядних дорогах підрозділи бронетранспортерів, довгомордих, як крокодили, БРДМ-1 та схожих на труни на колесах БРДМ-2, тяглися колони розроблених ще в СРСР танків Т-80 та Т-90. У президента теж були такі бойові машини, були й кращі – танки «Оплот» власного виробництва, але ж кількість войовничого металу потойбіч кордону, масштаби стягування живої сили дуже непокоїли його.

Того ж дня з території Дружньої Держави через неделімітований кордон на територію шахтарського краю пройшла велика група добре озброєних людей в камуфляжних формах. Вони зайняли найближче селище, розгромили селищну раду, зірвали з неї жовто-лазуровий біколор і спалили на центральній площі. Тамтешнє населення спочатку поставилося до прибульців спокійно: більшість місцевих газет та телеканалів уже років із двадцять п'ять розповідали йому, що з того боку кордону в нього друзів значно більше, ніж у власному уряді.

Та й таке: і говорять там так само, не люблять офіційний Київ ще більше, а дати обіцяють – все! А слів на підтримку «русскоязычного населения» сказали стільки, що якби кожне перевести, як в тому анекдоті, на крупу, вийшло б десять вагонів манки. Почути неміряно красивих слів про себе – кому ж не приємно? А те, що варто тобі приїхати до тих «друзів», і ти (хоч би з якої «ісконної, кондової, посконної, домотканої й гармоніко-балалаєшної» Рязанщини чи Смоленщини колись прибули з волі московських властителів «на відновлення шахт Донбасу» твої бабуся з дідусем, хоч якою б мовою ти там говорив) уже через сам факт свого народження в Неньці станеш для них «хохлом», і ніхто тебе там з короваєм не чекає, і жодних прав надавати не збирається, – так хто тобі про те по телевізору скаже? Ти потрібний не там – тут, аби звідти «захищати» тебе й впливати через тебе на уряд твоєї ж держави. А якщо ти думаєш, що, можливо, хтось колись прийде зі зброєю й тоді все тобі дадуть, то, даруй, брате, але ти – ідіот. Бо ще ніхто й ніколи не приїздив на танках з автоматами – давати, завжди – лише брати, і віднімуть у тебе першого, бо ти найближчий, і перший запал грабіжників припаде саме на тебе.

Камуфляжне воїнство так і зробило: потягло з магазинів спиртне, добряче накачалося ним і пішло містечком – грабувати все, що в око впаде. Де грабіж, там і насильство… Піднята по тривозі аеромобільна бригада впала на них розпеченим торнадо і полонених чомусь не брала… За дві години все було закінчено: десантники стягували мерців та викладали рядами на центральній площі. Документів у жодного не виявилося. Проаналізувавши дії Збройних Сил Неньки в цій ситуації, сусідня держава відхрестилася від побитих вояків: це, мовляв, пройшло незаконне бандформування з Північного Кавказу, і мета цієї провокації була – посварити братні народи.

Обличчя покійників, між тим, у переважній більшості були підозріло слов'янськими.

А тим часом сусідньою країною в бік державного кордону з Ненькою сунули величезні сили…

Долі було завгодно розпорядитися так, що незабаром Дружній Державі стало не до побитих камуфляжників та тим паче – не до ганських маніфестантів… У Неньці ж з тими з мітингувальників, хто носив по кишенях паспорти інших держав, довго не морочилися, вирішивши питання з жорстоким гумором: саме вони стали першими мешканцями відомого пересильного табору на Тузлі.