Текст книги "Польовий командир"

Автор книги: Сергій Батурин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

Розділ 4. Кому належала медаль
(основні події, Україна, 20…р)

За кваліфіковані дії зміни старшого прапорщика Петренка щодо Миколи Шульженка начальникові застави оголосили подяку від прем'єр-міністра, командирові Північно-Східного загону прикордонних військ – аж від самого президента, а керманича головного департаменту охорони кордонів навіть нагородили хрестом «За хоробрість» першого ступеню, із золотими мечами.

Самого ж Петренка похвалили на вечірньому шикуванні особового складу, дали грамоту від командування застави та вручили цінного подарунка – дешеву китайську телескопічну вудку, одержану років зо три тому разом із шахівницями, кедами, м'ячами та ракетками для пінг-понгу колишнім помпотилу на центральному складі в Києві. Увесь цей час новітній засіб для риболовлі припадав пилом на верхній поличці в коморі, не вартий навіть того, аби бути поцупленим шляхом списання, і лише тепер знадобився.

П'єцухові та Логвииненку, що примудрилися вгледіти на нейтральній смузі здібного до маскування, війною навченого бойовика-партизана, не дісталося нічого. «А що вони такого особливого зробили? – знизали плечима у штабі. – Це ж їхня служба!»

Ловити рибу вудкою Петренко не любив з дитинства, бо саме такий спосіб риболовлі взагалі вважав бездарним марнуванням часу. Дурне діло – сидіти годинами на березі, утупившись у поплавець, що погойдується на ранкових брижах. Кинути через річку путанку на ніч чи затягти волока десь у затоці – оце славно. На «запретці» домовитися з охороною та поміняти пару пляшок самогону на пару відер рибки – взагалі екстра-клас. А от замість здорового вранішнього сну годинами столувати комарів власною кров'ю першої групи та купати в річці хробака, до того ж ще й без гарантії результату – це, даруйте, не для Петренка.

Але вудку він вирішив додому обов'язково принести – разом із грамотою. Хай Валентина знає, що його на службі цінують. І хай готується – бо ввечері прийдуть колеги, прапорщики Любченко та Вонсович, тож на столі має бути не гірше, ніж у людей!

Ех, Валентина… Взяла, бач, моду: зудить та зудить – наче той комар над рибалкою. Усе їй не так: зарплата мала, квартира погана, пайка цього разу гіршого дали… Часом, коли находив на нього настрій по-філософському обмізкувати життя, старший прапорщик вражався: невже оця сварлива баба – то і є та небесна дівчинка з легким волоссям та сяючими очима? Коли, як і, головне, чому сталася з нею така прикра метаморфоза? Не міг же він замолоду прогледіти та закохатись у лайливе чудовисько? Бравий прикордонник страждав та шукав виходу – для обох, або хоча б полегшення – для себе. Можливості розлучення він навіть не припускав, бо таки дорожив сім'єю, а нічого іншого, кардинально розумнішого, на думку останніми роками геть не спадало. Одного разу Петренко навіть наважився було на подружню зраду…

Це сталося в Ялті позаторік, куди він вирушив самотою, бо Валентина навідріз відмовилася їхати з ним: їй, бач, треба до батьків на село – чи то сапати, чи то підгортати. Чого вона не бачила в тому селі: від народження сімнадцять років там просиділа, аж поки не вступила до бухгалтерського технікуму, щоліта всю відпустку там пропадає… «Нащо мені те море, – заявила, – не була й не хочу!»

Тоді, пакуючи валізу, із досадою та роздратуванням згадав прапорщик батькову життєву максиму: «Дівку-то з села вивести можна, а от село з дівки – ніколи!»

Вже десь на третій день відпочинку через пристойні харчі, приємне байдикування, сонце-море-пляж та рідкісне природне здоров’я Петренко почав непокоїтися незліченністю молодих гарних жіночих тіл довкола. Отже, він перемігся, відважившись потамувати душевний дисонанс у такий спосіб, і швиденько домовився із гожою молодичкою, що торгувавала на набережній кукурудзою.

Поки вона допродувала свої запашні качани, кияхи та шульки, прапорщик мотнувася набережною, прикупивши пляшечку винця та вишукану, як на його прапорщицьке розуміння, закуску. Потай він дуже радів, що так легко склалося, бо після весілля до жінок жодного разу не залицявся і, якщо чесно, побоювався, що вже розтренувався.

Дорогою Сніжана – так звали Петренкову курортну пасію – забрала в тітки трирічного сина («Він рано лягає спати», – заспокоїла), а вдома спритно накрила на стіл. Бравий вояк відкоркував вино, наповнив келихи і… тут у кралі задзвонив мобільник. «Так-так», – відповіла вона комусь і випурхнула з хати, кинувши прапорщикові: «Я на хвильку у справах». Справи затяглися аж до післязавтрашнього ранку, і що пережив наш прикордонник у чужій хаті з чужою дитиною на руках, він згадувати не любив і не розповідав нікому.

Лишень тільки кукурудзяна бізнесменша з’явилася на порозі, він тицьнув їй на руки дитину (до його честі – чисту й нагодовану) і, не вступаючи в зайві дискусії, дав такого строкача, який не мріявся навіть відважним цісарським військам під час історичного Брусиловського прориву…

Хавлити Бога, номер у пансіонаті він мав окремий, а сусіди по столику в їдальні його відсутності делікатно не помітили (хіба не ясно – діло молоде), отож можна вважати, що прапорщикове фіаско історія замовчує. Відтоді, з огляду на сумний досвід та обмеженість жіночого контингенту застави, шлях донжуанства мужній охоронець рубежів Неньки для себе закреслив і відтак почувався загнаним до глухого кута.

Валентину вразила не грамота (краще б дали грошенят), а вудка, і не так факт її існування, як чоловікові слова: «Подаруємо батькові, він знаний рибалка». Ловити рибу вудкою Петренків татусь не вмів та й не любив, а от її неньо – перший на все село риболов… Отже, стосувалися ці слова саме його, а не патріарха чоловікового роду.

Тесть Петю Петренка, на відміну від другого зятя, київського бухгалтера Валерія Володимировича Соєва, ледь терпів і позаочі називав той. І хоч як старався бравий вояк – приїздив на вихідні, рубав дрова, копав город, обрізав дерева, – старий лише ледь-ледь теплішав поглядом, а варто було приїхати Валерочці – під вишню виносився стіл, на нього виставлялися сальце, картопелька, яєчня, варенички, різні соління-маринади, діставалася з льоху заповітна літрова пляшка самогону найвищої очистки, тесть із улюбленим зятем сідали й трапезували до самого вечора, обговорюючи різні важливі теми.

– А що ти, Валерочко, думаєш про НАТОвські перспективи України в зв’язку з обранням Барака Обами? – ьрадиційно починав старий.

Довго бухгалтер на селі не затримувався: десь на третій день відбував до свого Києва, залишивши в заставу дорогим батькам на цілий місяць їхніх доньку й онука, а старий ще тиждень ходив радісний та погідний. Одного разу Валентина почула, як татусь говорив матері:

– Валерочка – синочок: він і вислухає, і думкою твоєю поцікавиться, і свою скаже. З ним хоч про що можна поговорити. І наша до нього горнеться, одразу видно – гарний чоловік. А той – мовчун, слова з нього не витягнеш, та й часу поговорити з людиною у нього катма: дрова він рубає! Я що, сам не можу порубати? Мені увага та шана потрібні!

На милування нема силування – зрозуміла, а тепер, знаючи, що її Петренко далеко не дурень і про свої стосунки з її батьком все розуміє, його вчинок з вудкою оцінила дуже високо.

– Грамота – не орден і не медаль, – постановила вона, – та все одно – нагорода, треба відзначити. Ти поклич хлопців на вечір, а я зараз…

І вона заходилася парити й шкварити із пристрастю, на яку в ліжку Петренко давно не сподівався…

Не те, щоби Петренчиха була геть байдужою до чоловіка. Навпаки, ревниво помічала, як стріляли очима убік її хороброго прикордонника інші жінки – стерви хтиві, одне на думці! Не сказати, що нехтувала ним, зневажала та не боялася втратити. Ще й як цінувала та неабияк страшилася! Видний, якщо не сказати – завидний, чолов’яга. Не гульвіса, не бабій, вживає – помірно, руки – золоті. На селі, як привозила його до батьків знайомитись, дівки від заздрощів тічними суками мало не завили: «І де вона собі такого сокола знайшла?»

А таки справді – сокіл: ставний, лицем чистий, чуприна хвацька… І форма військова пасує… Жити б та тихо радіти. Та от біда – нелюб… А що було робити, як їй було тоді вже двадцять п’ять, а всі подруги давно заміж повиходили? Пішла за того, хто кликав, хвалити Бога, що не бридкий трапився… Перемелеться, мовляв, – злюбиться. Таки перемололося, та щось не злюбилося…

Усупереч передбаченням пані прапорщиці, друзяки її благовірного ввечері не перебрали, не горлали «Ой, чий то кінь стоїть» та «Маруся, раз-два-три-калина», не обговорювали пристрасно, як усі мужчини напідпитку, свою роботу. Культурненько посиділи та й розійшлися. Лише наостанок, прощаючись, старшина застави Вонсович сказав господареві слова, що закарбувалися в душі Валентини надовго: «Твій-то „хрещеник“ он якою зіркою став. По телевізору щодня показують… Тобі, Петю, за нього не те що грамота – медаль належала».

Провівши друзів до дверей, прапорщик перехилив ще чарку, загриз її маринованим хрустким огірком та, збираючи посуд, клацнув пультом – для годиться.

…З екрану його «похресник» Шульженко сипав сумішшю українських та російських слів у якомусь ток-шоу. Що він говорив, було неважливо. Його подавали як зірку, а тим (хто не знає!) необов’язково виголошувати пророцтва чи глибини філософської думки, головне – світити фейсом по всіх каналах та впевнено віщати, бажано – ще й зв’язно. А от свої віщі передбачення вголос ректи нікому взагалі не варто: пророкам у власній хаті ніколи не вірять, а на чужині для них роботи за фахом немає, є одна лише – підлоги мити. Отож мовчи, навіть якщо ти – перший провидець і щось таке особливе знаєш; а якщо клепка є, то спробуй скористатися своїм знаттям собі ж на користь…

Той, хто не так давно стояв перед Петром Петренком переляканий, брудний та зачуханий, тепер із задоволенням красувався перед камерами, а на лацкані в нього хвалькувато виблискував високий державний орден.

«Медаль, кажеш, належала», – гмикнув прикордонник і поніс тарілки на кухню.

Розділ 5. Миколчині дороги
(задовго до основних подій)

…Микола Шульженко радісно пізнавав забуті, здавалося, назавжди українські слова, чувані лише в дитинстві від бабусі, намагався їх запам’ятовувати й частіше вживати. Мовою тоді в їхній Переяславці, що у Хабаровському краї, послуговувалися лише дуже старі люди, діти тих, хто переїхав колись до Зеленого Клину з Полтавщини, Київщини та Катеринославщини; вже покоління Миколиних батьків говорило російською, котра, втім, рясно пістрявіла українськими словами. Шульженкові ж однолітки й ті слова розгубили. Та й то: де б навчилися, як ані школи тобі української, ані газети, а радіо та ТБ акали та ґекали суціль по-московському? Проте далекосхідні переяславці – Шульженки, Лученки, Лаєнки, Пастушенки, Бабенки, Завгородні, Орленки та навіть Москаленки – не забули, звідкіля вони вийшли, й народу свого не зреклися. По сусідніх же селах та селищах колишніх українців аж так добряче розбавили й перемішали з іншими переселенцями, що вони й самі стали вважати себе росіянами: «А вот так ето: батя с мамашей, те – да, хохли, а я нєт, я – русскій, і ето факт!» Сусіди – з колишніх рязанських чи калузьких – цей факт охоче визнавали під час переписів населення, а от, збираючи врожай, заздрісно косували за межу на ділянки «фактічєскіх русскіх»: «У мєня нє растєть, а у него вона кака картоха! І то: йон же хахол!»

…Нічого цікавого в Шульженковому житті перші п’ятнадцять років не відбувалося: закінчив восьмирічку в рідному селищі досить добре, у футбола грав, батькам допомагав, по тайзі шастав із друзяками. Словом, усе як у всіх. Так би й скнів у тій Переяславці, якби не наважився документи в Хабаровськ до технаря подати. На іспити поїхав без особливих сподівань – так, думав, спробую, а там видно буде. За тими городянами не протовпишся.

Хоч як дивно, але юний Коля пристойно склав іспити, вступив на перший курс і навіть отримав стипендію. Отоді-то й почалося все привабливе, принадливе та навіть манливе.

По-перше, в технікумі видавали залізничну форму. Це було неабиякою вигодою, бо в своєму одязі хлопець вже першого ж дня відчув себе дрімучим провінціалом. А коли хабаровські пацани поскидали козирні американські «Ренґлери», «Супер Райфли» та «Лівайси» й повбиралися в однакові сині строї, вони геть нічим від нього не відрізнялися.

По-друге, Шульженка поселили в гуртожитку. Нівроку, що кімната була на чотирьох, це навіть краще: парубки підібралися – ще пошукати: один – з Бікіна, другий – з Бурліта, а третій – з самого Уссурійська[5]5
  Населені пункти на Далекому Сході.


[Закрыть]. Поміркувавши, можливість мати друзів Микола зарахував до переваг.

По-третє, в пацанів була гітара і вони пообіцяли навчити на ній грати.

І, зрештою, на третьому поверсі жили дівчата. Колян, як негайно почали називати його нові кореші, по-справжньому діла з ніжною статтю ще не мав, але підсвідомо відчував, що присутність в одній з хлопцями будівлі дівуль, дівиць, дівах та різних панянок, пацанок і мадемуазелей – таки теж неабиякий плюс. Інтуїція його не обдурила: вже на другому курсі він, назбиравши майже дві сотні кревних радянських рублів на американські «Леві Страусс» та вивчивши з десяток акордів, бренчав усіма шістьма струнами й виводив своїм височенним тенором такі рулади, що дівки збігалися з усієї «общаги». Претенденток на нього не бракувало, і Микола крутив з ними романи й «давав джазу», хоча цей музичний стиль не розумів і, справжній шанувальник року, ніколи не слухав. Правди ніде діти: вчитись він таки не забував, принаймні, без стипендії не сидів жодного семестру. Та рано чи пізно все хороше закінчується: не встиг Шульженко захистити диплом, як принесли йому повістку – чи не бажаєте, мовляв, шановний громадянине, виконати почесний обов’язок? Відмовлятися в ті часи було не заведено та й ризиковано, і Колян, відгулявши як порядний пацан проводи, з’явився до призовного пункту, оточений почтом з дружбанів та палких прихильниць його бельканто.

Залізний принцип Радянської Армії: «З вікон своєї казарми солдат не повинний бачити вікна своєї хати», що свято сповідувався роками, із Шульженковим призовом чомусь не спрацював: команда його не поїхала ані до Німеччини, ані до Середньої Азії. Натомість місцевих юнаків запхали на пересилку на Червоній Річці під Хабаровськом, а потім розкидали по частинах славетного Далекосхідного округа. Думаєте, велике щастя служити в якійсь занюханій, з трьох боків затиснутій вкритими тайгою сопками, Розенґартівці, якій і з четвертого боку затісно, бо там залізниця, застава й Уссурі з кордоном по фарватеру? Невеликі розкіш, благодать і блаженство, скажу я вам. Особливо – перші шість місяців. Хто служив – зрозуміє. «Старайся, чіжик, будь прілєжен, і помні: дємбєль нєізбєжен!», – так би мовити… А тим, в кого не склалося із поверненням священного боргу, тим і пояснювати марно.

Але талант – він і в гарнізоні талант, а солдати строкової служби його завжди помітять і зацінять. На третій день після карантину[6]6
  Курс молодого бійця.


[Закрыть] Микола вже заспівував у своїй батареї, а невдовзі – і в казармі. «Діди» ладні були дати йому будь-якої потачки, аби тільки співав під гітару улюбленої:

 
«Не вставать нам по тревоге больше, нет,
И китайцев дома рядом тоже нет,
И теперь уже я сам себе комбат,
А старлей Гриценко мне – ни сват, ни брат.
Вот ты в парадке новой выйдешь на перрон,
С девчонкой под руку, забыв солдатский сон,
И уж не вспомнится тебе тех мрачных мест:
Поставь на карте Розенбурга черный крест! »
 

Командир дивізіону майор Гриценко батареєю командував так давно, що й тоді, коли теперішні «діди» були «чижиками», то й у ті доісторичні часи тодішні «дємбєля» цього не пам’ятали. А уявити відомого всьому полкові досвідченого й бувалого в бувальцях Гриця молодим старшим лейтенантом було взагалі вище можливостей солдатської фантазії. Але з пісні слова не викинеш. Та й Розенбургом, судячи з деяких солдатських написів, що дивом збереглися на кроквах на горищі казарми, заштатну Розенґартівку тутешні вояки почали називати задовго до появи самого Гриця на світ Божий.

Що цікаво: щораз, почувши саме цей зразок солдатського фольклору, майор тільки гмикав, усміхався й години зо дві не лаявся навіть попри те, що прекрасно знав: у кожній артилерійській частині округу до пісні вставляють свого крутого комбата-старлея.

Службу правив Микола так, як усі: бігав з «голим торсом» на зарядку, стріляв з гармати й автомата, із особливим задоволенням влучно шмаляв з гранатомета, вивчав дії відділення та взводу в наступі й обороні, їздив на полігон, ходив у наряди й караули… А от побутова дідівщина в казармі його практично не торкнулася: його спів любили всі призови, а він постійно поповнював свій репертуар і міг класно заспівати на замовлення майже будь-якого шлягера тих часів.

Відслуживши рік та перейшовши до повноправної касти «черпаків», котрі на Далекому Сході звалися «фазанами»[8]8
  До присяги – «дух», перші півроку – «чіжик», другі – «щєгол», від року до півтора – «фазан», потім, до наказу Міністра Оборони – «дід», після – «дємбєль».


[Закрыть], Шульженко не тільки не закинув свої вокалізи, а й зорганізував у частині ансамбль, розігнаний після кількох перемог на конкурсах самодіяльності особисто замполітом за «сомнітєльниє с ідєологічєской точкі зрєнія тєксти пєсєн»:

 
«Презрительно зовете
Вы меня шутом,
И свысока плюете
В мой пестрый балахон.
Зачем зовете вы меня,
Ведь я для вас – дурак?
Я нужен вам день ото дня,
Или уже не так?».
 

Відслуживши, співаючи, майже два роки, Микола успішно потрапив наприкінці служби на курси офіцерів запасу й додому поїхав уже майже лейтенантом, хоча документи про його офіцерство надійшли з Москви місяців лише через вісім після звільнення.

…А по дембелеві життя в Шульженка стало ще більш захопливим і цікавим. Вісім років він мотався на рефрижераторному потязі спочатку провідником, а потім уже й бригадиром. Йому подобались і це неспокійне розмаїте життя, і вічна дорога, і всілякі міста й містечка; вабили його нові враження, а надто – зустрічі з різнобарвним людом від волоцюг, бичів та злодіїв до вчених, художників, письменників, музикантів і навіть столичних журналістів. Дальні вояжі завжди багаті на цікавих попутників, треба тільки вміти вибирати собі компанію…

Пристрасний потяг до мандрів з часом не тамувався й не згасав попри те, що Микола встиг одружитися, завести дітей та обрости таким-сяким хазяйством. «Дромоманія або вагобандаж, інша назва – залежність пілігримів, нестерпний потяг до подорожування та зміни місць», – охарактеризував стан Миколиної душі недовчений лікар, що й сам став жертвою такої ж залежності. Микола взяв його в Павлодарі до станції Аркадак і всю дорогу вони пили чай з ромом у службовому купе й розповідали одне одному про подолані шляхи «від Москви до самих до окраїн». «Споріднена душа», – подумав Шульженко.

Ця робота давала купу вигід: пристойну зарплату, вільний час (місяць їздиш, потім майже стільки ж – удома), а ще, через тотальний дефіцит у країні, – солідний приварок. Дуже просто: затарюємось на Далекому Сході – чим? – звісно, рибкою та ікрою, і веземо куди? Правильно, до Білокам’яної, Києва чи Ленінграда. Там – знаємо, кому здати оптом. А закапелочок для цих ніжних делікатесів у нашому велетенському холодильнику на колесах завжди знайдеться. Трикотаж та радіотовари веземо з Прибалтики; з Єревана та Кишинева – коньяк і сигарети, дині – з Середньої Азії… А маршрути вже прокладені, і зв’язки напрацьовані.

Так без нудьги прожив Миколка вісім років, поки на межі вісімдесятих-дев’яностих не стало аж надто весело. Повернувшись додому навесні 92-го з Таджикистану в зрешеченому автоматними чергами вагоні, він вирішив: досить, час осісти.

Але життя готувало для нього нові родзинки.

Не встиг розвалитися «створений волею народною великий та могутній», як на Далекий Схід з усіх шпарин, мов таргани, посунули мешканці сусідніх країн: відважні сини й доньки непереможного В’єтконгу, працьовиті нащадки променів Чучхе, беручкі до роботи й торгівлі діти Великої Східної країни. Останніх, що й не дивно, було найбільше. Чужинці та приблуди, звісно, кучкувалися за етнічними ознаками: сини й доньки – зі своїми, променясті нащадки – з нащадками, численні беручкі діти – з дітьми, але слов’янське населення на правах давніх господарів цієї місцини не утруднювало себе різними етнографічними й лінгвістичними тонкощами для розрізнення прибульців, а, використавши апробовану міліцією на кавказцях формулу, вигадало – «ліцо восточной національності», швидко скоротивши незграбне словосполучення до зручного короткого «лівон». Спочатку Лі, Вонґи, Нґуєни, Паки та Кіми на усталений уклад життя суттєво не впливали.

Тамтешні мужички, дорвавшись після горбачовських обмежень до горілочки, до місцевого вермуту, котрий вони називали любовно «Віра Михайлівна», ба й просто до бражки, посміювалися, споглядаючи, як смагляві, з «розкосими та жадібними»[10]10
  Ніяка це не ксенофобія, – цитата з поета Блока, щоб ви знали!


[Закрыть] очима, зайди беруться за будь-яку чорну роботу чи відкривають мікроскопічні крамнички.

А молодки блискавично змикитили, що з «лівонів» можна мати пристойний зиск і без усякого сорому робити за їхньою допомогою чималі ґешефти. І все дуже просто: не треба ані хребта гнути, ані мізки ламати, – треба лише стати «лівонською нареченою». І ніхто не збирався, боронь Боже, створювати з ними сім’ю, цього ще бракувало! Суть цієї професії – залагодження міграційних проблем «лівонів».

Тут же як: або-або. Якщо ти – жалюгідний нелеґал, впіймають тебе та депортують туди, звідки ти вибирався потаємними стежками через кордони за чималі гроші, віддані провідникам, і де й без твоєї скромної персони цілий мільярд горопах. Або доїтимуть все життя так, що всі намагання обернуться пшиком і залишиться тобі хіба що ховатися від влади й тремтіти, розуміючи, що успішним до скону буде лише нервовий тремор від кожного шереху за дверима, або з ганьбою завертати голоблі назад до того-таки мільярду, котрий, треба завважити, за тобою не надто скучив і урочистої зустрічі, червоного хідника й хліба-солі тобі не готує.

Але якщо в тебе – посвідка на стале мешкання, видана законною владою на підставі свідоцтва про одруження з громадянкою омріяної країни, а в паспорті – штампи про шлюб і прописку, то тут кожному ясно, що ти в недалекій перспективі – законослухняний підданий нової Вітчизни. І всі ці переваги, – за ті самі кілька тисяч американських доларів, що деякі невдахи платять провідникам, – дає… правильно, «лівонська наречена»!

І нікого не обходить, який відсоток отримає вона, а який – шлюбна агенція, що за сумісництвом є й турфірмою. А те, що за кілька місяців ви «не зійдетеся характерами» і вона знов вийде заміж за іноземця – це, даруйте, взагалі нікого не стосується. Любить жінка східних мужчин – вам яке діло, свої он оковиту дудлять без міри: пляшки на трьох – замало, а жінки – забагато!

Такий собі бізнес – не гіршій за інші: це ж не наркоту малоліткам продавати, не вбивати – красти-рекетирствувати, не дівчат неповнолітніх на трасу виставляти; хто як вміє, той так і виживає, можете запропонувати щось краще – будь ласка, ні – йдіть на Хунань[11]11
  Провінція на Далекому Сході.


[Закрыть], поки вас далі не послали!

А лівонів додавалося й прибільшувалося, і не лише за рахунок працелюбних наречених. На теренах Великої Східної країни, наприклад, існувала традиція мати багато дітей. Брехуни й злостивці стверджують, що започаткувалася вона в старовину внаслідок звичаю, за яким старі й немічні батьки раз на тиждень відвідували свою дорослу дитину. І та, хоч би як бідно жила сама, була зобов’язана їх ситно нагодувати. Не обов’язково бути Лобачевским, аби здогадатися: треба вчасно розжитись не менш як сімома малюками! Урядові вкрай перенаселеної держави така заведенція геть не подобалася, і тому кожній сім’ї дозволили мати лише одне чадо, а всіх наступних обклали непідйомним податком.

Так от: рідний дітоненависницький уряд залишився за кордоном, а в Зеленому Клині такі обмеження не діяли, і, що найдивніше, історична батьківщина дуже поблажливо дивилася на традиційно високий природній приріст своєї діаспори. І лівони старалися щодуху: семеро так семеро, земля тут багата, всіх прогодує!

Чисельність зазвичай породжує впевненість. Якщо разом нас багато, можна й на Майдан вийти чи на штурм Зимового, а тому – нас не подолати! Лівони на Майдан не пішли й палаців штурмувати не стали, вони розселялися й розширювали свій бізнес, змінюючи перші кумедні російськомовні вивіски штибу «Товаров для покушать» та «Душевний одєжда із Пєкін» на двомовні, а в селищах, де їх було не менше половини, – на суто ієрогліфічні.

Не можна сказати, що Миколі Шульженку те все подобалося. Але, перейшовши з потяга техніком у депо, він швидко второпав, що заробити тут – і думати не гадай, отож кинув те дурне діло та прилаштувався механіком на кооперативну лісопильню й мантулив там, як татусь Карло. Щоправда, дошка та брус добре продавалися по різних закордонах, то й зарплатня була дуже пристойною. До речі, інколи Микола замислювався: чи не ту само деревину повертає Велика Східна країна до його Батьківщини у вигляді дорогих модних меблів? Та, зрештою, робіть ліжка й шафи самі, хто не дає?