Текст книги "БЖД"

Автор книги: Сашко Ушкалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

–Ні, – кажу я, – я купив пляшку коньяку, твої улюблені ананаси й до фіга тюбиків зубної пасти з дурним бобром на упаковці...

–А?.. – чую я з-за дверей.

–Щоправда, я не знаю, чи можна її ковтати, – перебиваю я Кет.

–Ананаси – це гарно. А в тебе що, карієс? – зиркає на мене вона.

–Ні, все дуже просто, майже так само, як із твоїм бюстгальтером... Там була дівчина, яка хотіла підірвати супермаркет, бо за нею спостерігало чмо з-за холодильника з кокою...

–І що? – питає Кет.

–І тому мені довелось купити в неї багато тюбиків зубної пасти, а коли я їх купив, виявилося, що я автоматично став учасником розіграшу мопеда ямаха, такого точно, на якому БілаДауна переїхало поїздом...

–Гаразд-гаразд... – заспокоює мене Кет. – Ти, головне, не хнилюйся... Я й не знала, що креветки мають таку токсичну дію...

Мені набридають ці дурні балачки, тому я підіймаю Монсерат, двері вже давно перестали для мене існувати й перевтілились у всесвітньо відому співачку, і намагаюся закрити нею прохід до клозету, але навколо раптом гасне світло. Монсерат доводиться поставити на землю й відпустити, бо врешті-решт вона може неправильно мене зрозуміти – ми стоїмо в темряві, я намагаюся охопити її безмежну талію... Відпустивши Монсерат, я чую, як вона з гуркотом падає в клозет, після чого світло знову з'являється, а переді мною стоїть Кет і тримає в руках свою спідничку, яка, судячи з усього, ще мить тому була в мене на голові. Знаєте, якби я вів щоденник і вирішив записувати ті життєві моменти, в які б мені хотілося взяти й збожеволіти, то це був би саме той момент.

–Кет, сонечко, – кажу я, – слухай, може, ти хоч це сама вдягнеш?

–Будь спок, – каже мала, – тримай! – і починає заливати червону тканину якимось дезиком.

Я, звісна річ, нічого не розумію. Навіщо вона це робить? Фак, адже її спідниця так гарно пахне... Не знаю чому, але в такі хвилини світ починає здаватися мені геть шизонутим, і гадаю, що світ про мене приблизно тієї ж думки.

Певно, мала помічає мій здивований погляд:

–Чо витріщився? Це антистатік!

–Як-як? – ще дужче дивуюся я.

–Ан-ти-ста-тік! – по складах повторює вона. – Це щоб панчішки не приставали до спідниці.

–Ну й ну... – кажу я й киваю головою.

–А тепер, – просить мала, ~– порозмахуй нею, нехай нинігри і і.ся.

–Як? – питаю я й роблю рух, наче обкурений тореадор.

–Во-во, – каже Кет, – швидше, любчику, я знаю, ти можеш, – і зникає у ванній.

Я розмахую її спідничкою, а думки в голові змінюються з калейдоскопічною швидкістю. Власне, саме за цим заняттям мене й застає Ікарус. Він довго тупцяє на одному місці й підозріло дивиться спочатку на Монсерат, що валяється в клозеті, потім на мене, а потім на спідничку Кет, якою я вимахую в повітрі.

–Не дивись так, – кажу я йому, – креветки теж на мене так дивилися... 1 де вони тепер?

–Що?.. Що ти робиш? – ошелешено питає він і переводить погляд зі спідниці на мене.

–Вивітрюю зі спідниці ан-ти-ста-тік, хіба не бачиш?

–Для чого? – ще дужче дивується Ікарус.

–Ну, – кажу я, – щоб вона не приставала до сідниць, як же ти не розумієш?

–І давно це з тобою? – струшує головою мій друг.

–Що саме? – не розумію я.

–Ну, давно ти ходиш в одязі Кет?

–Відвали, – кажу я, – не чіпляйся до мене, – і бризкаю в його бік антистатіком, який Кет залишила поруч зі мною, думаючи про те, що коли ця фіговина робить так, що спідниця потім не липне до сідниць, то чому б їй зараз не зробити так, аби від мене відвалив Ікарус зі своїми дурнуватими питаннями.

На допомогу мені приходить Кет. Вона забирає н мене спідничку й шепоче на вухо:

–Спробуй сьогодні нічого більше не їсти, а пий чай із коньяком, так робив мій дідусь, тоді тобі стане легше...

–Твій дідусь теж був ядерним фізиком? – цікавлюсь я.

–Ні, алкоголіком.

«Дивно, як у сім'ї алкоголіка міг народитися ядерний фізик?» – питаю я себе подумки, проте вирішую змовчати. Беру пляшку коньяку й знову плентаюсь до свого надувного матраца.

Здавалося, я проспав цілу добу, але коли Ікарус мене розбудив, було лише близько дев'ятої вечора, тобто я відключився всього на двадцять хвилин... Цей придурок стояв наді мною й бемкав ложкою об порожню каструлю, співаючи марсельєзу. З цього я міг зробити висновок, що півпляшки коньяку, залишеного мною біля матраца, вже давно випарувалось. Відкривати очі було в облом, проте Ікарус ніяк не втихомирювавсь. За мить до нього долучився сусід-фа-раон з нижнього поверху, що довбав чимось металевим по батареї й матюкався, судячи з усього через те, що не знав слів марсельєзи.

–Слухай, Ікарусе, втухни, під нами живе фараон. У нього є наручники, дубець і пістолет...

–Мало того, що фараон, то йому ще й ведмідь на вухо наступив, – бурчить Ікарус, урвавши спів і бемкнувши ще кілька разів задля годиться.

Проте фараон не вщухає, він продовжує довбати батарею, а до нього підключається ще добра половина під'їзду. У мене складається таке враження, що для всіх цих людей шматок залізяки,

який тягнеться крізь їхні квартири, став утіленням світового зла – так завзято вони по ньому хріначать... Пригадую, якось за результатами тесту наш універський психолог встановив, що Іка-рус і я, що ми, коротше, аутсайдери, лузери, курва... Він так і сказав:

– Ви лузєри, панятно? – і вишкірився.

Не знаю, як я, а щодо Ікаруса всі ці тести гівна не варті. Хіба може лузер за півхвилини вчинити такий масовий психоз?

–Ну й якого хріна було це робити? – не розумію я.

–У мене сьогодні день народження, – розводить руками Ікарус і прямує на кухню, – нехай усі знають.

–Агов, чувак, ти чо? Ми ж його два місяці тому святкували! – кричу я йому навздогін.

–Ні-ні, ти не доганяєш, сьогодні мій справжній день народження... Я серйозно...

Ця новина змушує мене остаточно прочуматись...

Ми познайомилися з Ікарусом на початку весни, якщо, звісно, те, що сталося, можна назвати знайомством. Я тоді був на другому курсі, нелегально жив у общазі й мав працювати нічним сторожем автостоянки. Зрештою, не скажу, що ця робота мені не подобалась. О десятій вечора я вилазив на сторожову башту, курив, дуже багато думав, кілька разів на ніч робив обхід. Ще можна було погратися потужним прожектором, але його дозволяли вмикати тільки в екстрених ситуаціях, хоч ніхто, звісна річ,

мені не пояснював, що таке екстрена ситуація... Майже щоночі на нашій стоянці залишала свій мере одна дуже нічогенька соска, ну, я приблизно здогадувався, чим у її віці можна заробити на тачку за 60 штук баксів... Скажімо так, це й була моя екстрена ситуація – коли вона залишала авто й поверталася назад до виходу, я, наче персональний ангел-охоронець, освітлював їй шлях. А вона, вихляючи стегнами, як на подіумі, й пахкаючи дамською слімзсигареткою, натомість дратувалася, кричала, що я маніяк, і тицяла мені фак, дурна курка. Вона навіть не розуміла, що схожа в той час на богиню, що їй, можливо, більше ніхто так не освітлюватиме сцену в її довбаному блядсь-кому лайфі... Але мова не про те...

Я дуже гарно пам'ятаю той ранок, пам'ятаю всі-всі дрібнички, кольори, запахи, пам'ятаю навіть свої думки... Отже, того дня я якраз повертався зі зміни, що закінчувалась о восьмій. Довкола лежали купи мокрого снігу, який почав підтікати, й тоді, здається, був перший по-справжньому теплий день – 5–7 вище нуля. З неба сіяла мжичка. Перед гуртожитком я сів на мокру лавку й вирішив покурити. Мій болоньєвий плащ не промокав, а з бейсболки скрапувала синя вода. Час від часу цигарку заливало й мені доводилось підкурювати знову – тоді мокрий тютюн починав пускати ядучий дим і в мене котилися з очей сльози. Я не знаю, чого я там сидів і дивився собі під ноги, можливо, щось відчував. Повз мене пробігло четверо нігеріи, прикриваючись від дощу пакетами, в яких були конспекти, а потім на землю

спустився великий голомозий грак. Він почав длубатись у пакеті з недоїдками, раз по раз насторожено на мене озираючись. «Ох і хрінова ж штука, ця соціальна модель людства, – подумав я, – якщо навіть серед птахів починають з'являтися гопники».

Не знайшовши нічого поживного, гопуватий грак підстрибнув і полетів геть. Я вкотре підкурив згаслу цигарку й помітив стару з пуделем, а також її маленьку онуку, яку вона, певно, вела до школи. Вони повільно наближались до мене – на обох були поліетиленові плащі, а на пуделі – дурнуватий болоньєвий картатий комбінезон. Вони здалися мені прикордонниками якоїсь держави, не звичайної держави, що є на всіх географічних картах, а якоїсь своєї – внутрішньої, чиї стежини й проходи вони ретельно охороняли від контрабанди, не-легалів та інших напастей. Стара пройшла повз і не звернула на мене жодної уваги, за нею пробіг прикордонний пудель, але її мала раптом зупинилась навпроти мене й глянула прямо в очі. Лице дівчинки було рясно вкрите веснянками, два молочні зуби в неї випали, а на ногах красувалися гумові чоботи з жабками. Вона доволі довго мене розглядала, аж її бабця встигла відійти до кінця алеї. «Що, – думав я, – що зі мною не так? Чого вона витріщається на мене, наче на труп? Може, я сидів тут, курив і не помітив, як віддав богові душу?»

– Куриш? – спитав я нарешті, аби порушитинезручну мовчанку, й простягнув їй недопалок,що втретє засичав і згас.

Мала заперечно похитала головою.

– Правильно... як тебе звати?

–Мама казала не розмовляти з незнайомими дядями... – винувато шморкнула носиком вона.

–Ну, – кажу я, – бачиш, яка штука, я й питаюся, як тебе звати, аби познайомитись, ну, щоб усе було в порядку, щоб ми одне одного знали й могли розмовляти, щоб у твоєї мами в разі чого не було жодних претензій...

Дівчинка посміхнулась і показала мені язика. «Ну от, – думаю, – я починаю користуватись успіхом у жінок». Але в ту мить позаду мене несподівано падає щось дуже велике. Мала застигає з витріщеними очима й навіть забуває сховати язика – дивлячись на неї, хтось би міг подумати, що то боїнг або шматок забутої в космосі орбітальної станції. Я, звісно, теж охрінів, повільно повертаю голову назад і бачу чувака в оранжевому комбінезоні, який розпластався на підталій кучугурі снігу... такі комбінезони носять американські зеки. Дощ раптово стих, а з-за хмар виповзло слабеньке сонце. Я перестрибую через лавку, падаю біля незнайомця на коліна, дивлюся в його сповнені безмежною тугою очі й не знаю, що сказати. На той час я взагалі не уявляв, про що можна говорити з людьми, які падають звідкись згори. Я дістаю ще одну цигарку й після третьої затяжки в мене трохи прояснюється в голові.

– Ти звідки? – нарешті питаю я перше, щоспадає мені на думку.

– Звідти, – насилу шепоче він і багатозначнопоказує очима кудись у напрямку неба.

На більше його не вистачило – він знепритомнів. Я підсунувся до нього ближче, вліз колінами в калюжу й почав дослухатись до його серця. Воно билося, наче моряк у затонулому підводному човні, а в його легенях щось свистіло... – Ікарус... – пробелькотіло ггозадумене дівча.

Я підняв голову й побачив, як до нас наближається її бабця в поліетиленовому дощовику. її дурнуватий прикордонний пудель був на довгому повідку, тож нагодився перший і почав обнюхувати волосся незнайомця, неначе справді хотів переконатися – Ікарус це чи ні, і вирішити – потрібен він тут, на їхній території?.. Не вагаючись, я забичкував йому в носа цигарку – змалку не люблю пуделів, – той завищав і дременув, потягнувши за собою свою хазяйку. Стара розбризкувала калюжі, тож якоїсь миті мені почало здаватися, що її пудель – то катер, а сама вона їде на водних лижах. За ними підстрибом, наче карликова русалка, подалася й мала, покинувши нас з Ікарусом (я вирішив називати його саме так) напризволяще.

Я кинувся в общагу й хотів викликати швидку, але вахтерка навідріз відмовилась давати мені телефон, з острахом зиркаючи на мій забрьоханий одяг і не розуміючи, якому там іще Ікарусу знадобилась швидка. Я так розгубився, що не придумав нічого кращого, як силою забрати в неї апарат, але стара курва так вчепилася в нього обома руками, що аж посиніла від напруги.

– От, бля... – кричав я майже в істериці, –ти що, хочеш, щоб Ікарус помер? Він там, він упав і розбився...

Тоді вахтерка взагалі схопила чорний телефон і міцно, наче серце, притисла його однією рукою собі до обнислих мішкін-грудей, а іншу

руку багатозначно звела й зібрала вказіний, середній і великий пальці докупи, певно, збираючись мене перехрестити, наче якогось заблука-лого, забрьоханого й убитого життям демона.

«Ну що ж, – подумав я, – якщо вона вже вважає мене демоном, то...» Я й собі звів руку... збираючись дати їй у вухо... Власне, в такій чудернацькій позі нас і застали якісь мантелепи з першого курсу, що теж почали вимагати телефон, одна поперед одної викрикуючи, що треба викликати швидку. Побачивши таку силу демонів і розуміючи, що всіх їх не перехрестиш, вахтерка миттю капітулювала. Я вибіг на вулицю, зняв свого плаща й накрив ним Ікаруса, а сам сів поряд на землю й закурив. Я нічого не відчував, окрім порожнечі...

Коли Ікаруса повезли до лікарні, я поплентався до себе. Лікарі навіщось забрали мій плащ, тож я добряче змерз і довго втикав під гарячим душем. «Лайно, – думав я, – завтра ні в чому буде вийти на вулицю». Надвечір, трохи відіспавшись, я спустився на восьмий поверх до Міхи, той завжди був у курсі всіх справ і розповів мені, що Ікарус (він назвав мені його ім'я, але воно відразу ж вилетіло в мене з голови), так от, що Ікарус випав із курилки п'ятого поверху, міліція оформила все, як нещасний випадок у стані алкогольного сп'яніння, але Міха, похитавши головою, додав, що це зовсім не факт, що йому, скорше за все, допомогли... «Да, – сказав він нарешті, – і ще ця сука Ліда Петрівна, – він мав на увазі вахтерку, що хотіла мене перехрестити, – збирається катати на тебе заяву ректору». Певно, вона перестала вважати мене демоном, Гю ііііікімс куди б поїш тоді скаржилася на мене, на демона?

– Хай катає, – буркнув я, – до ректора я не піду. Може, коди потеплішає...

Решту весни я проходив у кількох светрах, вдягаючи поверх них спортивну болоньєву віт-рівку. Плащ мені, зрозуміло, так ніхто й не повернув, але я не дуже-то й шкодував за ним. Час від часу я заходив до Міхи й питався, як справи в Ікаруса. Той казав, що хріново, сімнадцять переломів, часткова втрата пам'яті через струс мозку й узагалі, тіпа, лікарі так прикинули й зробили висновок, що в найкращому разі чувак до кінця свого життя кататиметься на інвалідному візку й ходитиме по справах у судно. Але сам Ікарус був іншої думки...

Сталося так, що червень і липень я просидів у місті й мені чи не вперше в житті пощастило заробити нормальні бабки безпосередньо за рахунок своєї професії. У середині червня до мене несподівано зателефонував Вітя Болт. Кажу несподівано, бо власного телефону в мене тоді не було. Так от, він вийшов на мене через якихось абсолютно лівих чуваків і подзвонив у общагу. Тоді Ліді Петрівні все-таки довелося віддати мені телефон. Вона зробила це знехотя й весь час дослухалася до того, про що ж такий «демон», як я, може говорити по телефону. Виявилось, що Вітя Болт доволі авторитетний дядя. Він вирішив не зволікати й одразу ж перейшов до діла:

– Братуха, я тут тобі дзвоню, ну, деякі пацани з общаги знають мене, а я їх знаю, і тому вони

порадили тобі подзвонить, – почав плутатися він, – чуєш, братуха, я хочу попросити, щоб ти написав мені книгу про мою династію.

–Про що? – не зрозумів я.

–Ну, панімаєш, у мене є пісьма моїх предків, і дєдушкини пісьма є, і фотографії, і взагалі я багато чого такого помню, але боюсь, шо забуду або мене вб'ють, тому напиши про все це книгу, панімаєш, мені треба, щоб після мене хоч щось залишилось, крім того гавна, яке я роблю.

–Гаразд, – погодився я, – 300 баксів. Тоді я не знав, скільки у Віті бабок, тому зовсім природно гадав, що, почувши таку ціну, він обламається й дасть мені спокій.

Але Вітя тільки зареготав у слухавку, а потім сказав, що «коли все буде в порядє», то заплатить мені штуку баксів і взагалі, що я можу в разі чого до нього звертатися. Що він мав на увазі під «в разі чого», я так і не допетрав.

Надвечір він справді привіз мені на джипі картонну коробку з-під телевізора, в якій був увесь його сімейний архів. Я чесно виконав свою роботу й на початку серпня отримав чесно зароблену штуку баксів, а також соціальну гарантію, тіпа, «я кореш Віті Болта», яка, за словами самого Віті, мала допомагати мені в складних життєвих ситуаціях, ну, принаймні в тій частині міста, де Вітю знали й поважали. Що буде, коли спробувати скористатися цією соціальною гарантією в тих частинах міста, де його не знають, а тим більше не поважають, Вітя обачно вирішив не казати. Ми потисли одне одному руки, Вітя сів за кермо свого джипа, папку з рукописом обережно, наче ящик

з тротилом, поклав поряд із собою на переднє сидіння й дав по газах. Не знаю, як повернулася справа з хронікою Вітіної династії, але за півроку потому я, здається, бачив у газеті замітку, що самого Вітю підірвали разом із його джипом.

Тим не менше, отримавши купу бабок, я на пару тижнів зник із міста, а коли нарешті повернувся в общагу, то побачив, що в мою кімнату когось підселили. Там були безладно розкидані речі, хтось хавав з мого посуду й поливав мою папороть, яку я залишив помирати на спекотному підвіконні. Мене так мучила совість, що кілька разів я навіть поривався звалити додому, але бажання мандрувати все ж таки перемагало. Можете уявити мій подив, коли надвечір до кімнати приперся сам Ікарус...

–Сорі, – сказав він замість того, щоб привітатися.

–За що? – спитав я. – Ти врятував мою папороть. Я ледь не шизонувся, думав, що її вже нема. Простовмене, крімнеї, взагалі нікого нема...

–За твій плащ сорі, його санітари кудись заникали...

– Ти що, все пам'ятаєш? – ледь не впав я.Ікарус якось загадково знизав плечима, взяв

з підвіконня склянку й іще раз полив папороть.

Справа в тому, що ніхто з нас – ані Кет, ані я сам – не знали, коли в Ікаруса справжній день народження. Після того випадку, коли він нипав з вікна, його життя кардинально змінилося. Отож, свій день народження, чи то пак

переродження, він почав святкувати саме в той весняний день, коли це сталося. Святкувати – сказано умовно, бо ми просто дико нажиралися й кілька наступних днів нам було так хріново, що хотілося вмерти. А який у біса може бути день народження, якщо тобі хочеться вмерти?

Ті два місяці, що я провів у лікарні, – казав Ікарус, – я дуже багато думав, розумієш, значно більше, ніж раніше... Раніше я просто жив і життя думало за мене, а тоді довелося лежати й думати за життя... І от я думав за життя, щоправда, інколи ще й про твій плащ, бо негарно якось вийшло – я фактично падаю тобі на голову, ти віддаєш мені свого плаща, а я його десь никаю... А що ще залишається робити, як не думати... коли в тебе 17 переломів і чуваки в білих халатах кажуть, що решту життя ти ходитимеш у судно? І взагалі, це повна капітуляція, Баз, – казав він, – про яке нормальне життя може йти мова, коли, щоб почухати яйця, ти маєш кликати санітарку? Тоді всі речі, які тебе оточують, виглядають так, наче ти дивишся на них у бінокль, але зі зворотного, курва, боку... А гиря, ота гиря, примотана до твоєї ноги, нагадує тобі гарматне ядро, що застигло в повітрі й ось-ось має вибухнути... А вночі вона здається мертвою обвугленою рибою, що на знак протесту облила себе нафтою й учинила акт самоспалення. Тоді мені таке верзлося, ти навіть не уявляєш...

Я справді не уявляв...

Бемкання нарешті вщухає. Люди розбрідаються хто куди, облишивши свої бідолашні батареї в спокої, а Ікарус повертається з кухні й каже,

що хоче поїхати в якийсь кабак. І хоч мені в облом злазити зі свого надувного матраца й кудись їхати, я таки це роблю. Ікарус уперто не збирається відмовлятися від своєї затії, а я геть не розумію, для чого нам кудись їхати, якщо можна взяти в маркеті ще одну пляшку коньяку, п'ять тюбиків зубної пасти й спокійно залишитись удома. Але Ікарус хоче справжнього свята.

– Хочу, щоб було весело, – каже він, – хочу, щоб мені посміхалася доля й симпатичні офіціантки, хочу набухатися... А тут, ну чого тут сидіти? У нас тепер навіть дверей до клозету нема. Про яку посмішку долі, про яке свято може йтися?

Крити мені справді нічим, тому ми вивалюємо на проспект і чекаємо тролейбус до центру міста. Вісімка під'їздить доволі скоро. На щастя, вона порожня, у ній їде сам кондуктор, бо вдень цей вид транспорту реально обертається на консервну бляшанку з божевільною рибою. Тиждень тому я бачив, як якісь чуваки везли в тралі велетенську чавунну ванну, вона займала до хрі-на місця, тож старпери зняли нереальний кіпіш, а потім на якийсь біс почали скидати в неї свої речі... А ще перед цим мене якось смикнуло про-їхатись на трамваї – то в ньому якийсь гопник віз на задній площадці яву, ну так, мотоцикл яву з довгою дубовою дошкою, по якій він, судячи з усього, сюди заїхав і збирався виїхати... Причому в самого гопника був такий невинний вигляд, наче він віз із собою болонку.

Тому їхати в порожньому тролейбусі було жах як незвично. Кондуктор наче як узагалі спав, а коли ми підпалювали до зупинки Отакара Яроша,

тролейбус так кидало й штормило, що могло здатися, ніби водій теж спить, а тролейбус обладнано системою автопілота.

Зупинка Отакара Яроша завжди викликала в мене дуже суперечливі спогади. Річ у тому, що тут я зробив свій перший расистський і доволі необдуманий учинок. Зробив разом зі своїм другом дитинства – Вованом Косим. Ми тоді вчилися в десятому класі, уже покинули футбол і, як і більшість пацанів цієї гопницької школи, займалися важкою атлетикою, простіше кажучи – качалися.

Сталося це одного літнього вечора. Ми з Вованом їхали в тролейбусі на квартиру до своїх друзів. І власне, нічого б такого не було, якби на зупинці Отакара Яроша ми не помітили худющого високого нігера. Розумієш, нічого б не трапилося, – виправдовувався Вован пізніше, – я що, даун, я що, не розумію, що в пацанів там у Африці може бути напряг із хавчи-ком? Може, в них там половина населення – дистрофіки? Але нащо було вдягати на голову цю хуйню?

Я значно випереджав Вована за інтелектуальним розвитком, проте ту штуку, яка була в нігера на голові, теж інакше, як хуйнею, назвати не міг. Було таке враження, що першим ділом по приїзді в нашу країну він пішов у жіночий магазин, купив білі капронові колготи, відрізав одну холошину й натяг її на свій чорний череп. Одним словом, побачивши його, ми з Вованом почали пертися. Схоже, нігер це помітив, бо підійшов до вікна,

навпроти якого ми сиділи, і постукав у нього. Ми з Вованом обернулися, і він показав нам свій чорний фак... Зробив він це тому, що певно ще не знав усіх особливостей українського менталітету... Вована просто перемкнуло! «Ну добре, – думав, мабуть, він, – якби мені показав фак довгий худий нігер, це ще куди б не йшло... Але ж у нього на голові була справжня ХУЙНЯ!»

Коротко кажучи, Вован підірвався й побіг до кабіни водія. За секунду тролейбус різко загальмував і ми з Вованом вистрибнули на вулицю. Нігеру, схоже, не треба було довго пояснювати, що й до чого, тому він почав драпати. Драпав дуже швидко, вимахуючи своїми довгими чорними руками, аж якоїсь миті мені почало здаватися, що ми женемося за величезною саранчею, чорною саранчею, причому женемося вже кілька кварталів. Дистанція між нами й ним не скорочувалась. І тут Вован, зібравши докупи всі свої знання з англійської, почав горлати...

– Гей ю, – горлав він, – маза фака, стоп мазафака, гей ю мазафака-мазафака!!!

На самого Вована це вплинуло якось майже магічно. Він відірвався від мене, й тепер здавалось, що той женеться за нігером, а я в свою чергу женуся за ним. Так тривало ще кілька кварталів, але Вован усе-таки його наздоганяв... І врешті-решт схопив нігера за капюшон. Той шкопиртнув, полетів шкереберть, і Вован завалився на нього всією своєю дев'яностокілограмовою тушею. Коли я підбіг до них, Вован Косий так і лежав на нігері, продовжуючи, щоправда, вже не так активно, повторювати своютантру: мазафака, стоп, стоп, мазафака.

–Вован, – поплескав я його по плечу, – все, чувак, злазь із нього.

–Йолкі, – схопився Вован із нігера, – я лежав на нігері! Господи, тільки нікому не розказуй...

–Добре-добре, – заспокоїв його я.

Наш чорний кривдник тим часом лежав на землі, міцно заплющивши очі, скрутившись калачиком і закривши руками голову. Складалося таке враження, що над ним стоїмо не ми, а якісь страшні африканські божества, в які вірувало плем'я цього бідолахи.

–Ну шо, – спитався Вован і потер руки, – пиздимо?

–Ні, – похитав головою я, – він на землі, а лежачих ми не б'ємо, ми ж нормальні чуваки.

–Він на землі, – повторив Вован, – а ми нормальні чуваки... – здавалося, він сам переконує себе в тому, що ми нормальні чуваки. – Шо ж робити? – занервував він.

–Та ну його на фіг, ти й так його ледь не розчавив, – спробував був я скерувати інцидент у мирне річище.

–Але ж як, він же це... – зам'явся Вован.

–Що це? – спитав я.

–Ну це! – розвів руками мій кумпль.

–Образив нашу національну гідність?

– Точно! – випалив Вован. – Ще й як образив! Тут нігер запідозрив щось неладне, розплющив одне око й сказав ламаною англійською:

– Ай хев мані...

– Шо він пиздить? – спитав мене Вовантак, немов ми були на міжнародній конференції, а я був його персональним перекладачем.

–Каже, що в нього є бабки...

–Мані, – буркнув Вован і показав Нігерові два пальці однієї руки – вказівний і середній, зведені докупи, – ЕС, – наголосив він і іншою рукою зобразив анальний отвір, а потім відправив мані в ЕС.

Наскільки я зрозумів, це мало означати, що ні-гер може запхати свої мані собі в дулу. Проте перекласти англійською я цього не міг, тому нігер закліпав оком, а потім у розпачі заволав...

–О май гад, ай ем нот гей...

–Шо він пиздить? – знову не зрозумів Вован.

–Каже, що він не гей! – переклав я.

–А ми шо, геї виходить? – визвірився мій кумпль.

–Він просто неправильно зрозумів твої жести, охолонь...

–Усе він правильно зрозумів, він просто це... ну це... хоче образити нашу сексуальну гідність... його мочити треба, блядь таку чорну...

Нігер тим часом знову заплющив око й ще дужче обхопив голову руками.

– Але ж він на землі! – повторив я.

Чоло Вована вкрилося зморшками, а його й без того косі очі почали дивитися в різні боки під ще більшим кутом – це була вірна ознака того, що Вован думає, напружено думає.

–Я придумав, – буркнув він нарешті, – усе дуже просто, давай ти його піднімеш і потримаєш, шоб він стояв, а я його в'їбу, в'їбу два рази...

–Два рази? – перепитав навіщось я.

–Авжеж, два! – підтвердив він. – Раз за національну гідність, а раз – за сексуальну.

В принципі, це було логічно, але я все одно сказав:

– Годі, чувак, досить з нього.

Вован роздратовано сплюнув і видав щось нереальне.

– Отак завжди, – скрушно мовив він, – всісеруть на українців, факи тицяють, а ми їм навітьпо нирках дати не можемо.

По цих словах він кілька разів міцно копнув нігера по нирках. Той зірвався, немов ошпарений, і помчав уперед, розчинившись у вечірніх харківських кварталах.

Сидячи в друзів на квартирі, я довго думаві про того нігера.

– Знаєш що, Вован? Але ж ми з тобою, виходить, расисти...

1 – Перестань, – відказав він, – у тому, шо

я дав по нирках тому нігеру, насправді нема нічого по... – він збирався сказати «поганого», але раптом примовк, – расистського, – подумавши, сказав він... – Не знаю, як ти, а я мочив його тільки через цю хуйню, – тут Вован, ма-

і буть, для більшої наочності, вийняв з кишені

хуйню, яка була в нігера на голові. – Розумієш,

і якби там на зупинці стояв хтось білий із цією

хуйнею на голові, я б його теж відпиздив...

– Все одно, Вован, ми расисти. Чим ми взагалі кращі за Гітлера?

Тут Вован задумано глянув своїми косими очима кудись у мене над головою, але я розумів, що він дивиться мені прямо в очі.

– Та хоч би тим, шо Гітлер не воював із ніге-рами... але якби він побачив, шо в нього на голові, то хтозна...

Єдине, що ми з Вованом винесли із цього інциденту, це те, що расизм, як і решта негативних явищ усесвітньої історії, зазвичай починається через усілякі дрібниці – скажімо, через фак або через дивакуваті головні убори... Одним словом, те, з чого воно починається, зовсім не варте того, в що воно переростає... Чому це все так, ми тоді ще не знали...

Як з'ясувалося, тролейбус прямував у депо. Тож ми вилазимо на початку Сумської й перебираємось на вулицю Римарську, по якій плентаємось трохи вгору, вбік оперки. Тут Ікарус звертає в «Лондон», задрипану кафешку з галімим обслуговуванням і дорогою випивкою. Власне, єдине, що в ній може нагадувати Лондон, це смог, що висить над баром. Відразу ж за ним починається кухня, з якої валує пара й сморід підгорілої моркви. І ось, нишпорячи в цьому смогові, наче корінна мешканка Лондона, до нас посміхається суха, як тріска, барменша з підозрілим переднім зубом.

«Ось вона, посмішка долі...» – думаю я. Помітивши аж таку посмішку долі, Ікарус спочатку втухає, проте вже за мить підходить до бару й замовляє пляшку. Ми сідаємо за перший-ліпший столик, а за п'ять хвилин випиваємо рівно половину. Мені чогось починає здаватися, що справжній день народження Ікаруса майже нічим не відрізнятиметься від несправжніх, що завтра зранку ми все одно хотітимем померти.

І тут Ікарус несподівано розвертається до бару й каже:

– Перепрошую, а чи не були б ви такі ласкавіприєднатися до нашої компанії?

Офіціантка обводить поглядом порожній «Лондон», спиняється очима на нас, ще раз демонструє «посмішку долі» й ствердно киває.

–Авжеж, – каже вона, – зараз, тільки моркву досмажу.

–Ікарус, ти що, довбонувся? – питаю я насторожено.

–Чого це? Ще Аристотель у своїй «Поетиці» писав, що від споглядання потворного теж можна отримати насолоду.

–Може, то він говорив про якісь абстрактні речі?

–Ні, про цілком конкретні.

– Ну, то виходить, він був збоченцем.Ікарус знизує плечима.

– А може, – заперечую все ж таки я, – споглядатимем це потворне звідси, а воно нехай побуде за баром? До того ж, якби цей збоченецьАристотель хоч раз позависав у «Лондоні», йому бточно довелося переписувати свою «Поетику».

Але офіціантка з «посмішкою долі» вже сидить за нашим столиком поруч з Ікарусом. І жодної вам абстракції, вона конкретна, до того ж із підозрілим зубом. Смог над баром і сморід моркви теж дуже конкретні.

– А чого ви так далеко? – питає здивованоІкарус, і «посмішка долі» за якусь мить опиняється в нього на колінах. Побачивши таке,я роблю кілька ковтків прямо з пляшки, проте

«посмішка долі» вихоплює її в мене з рук і сама добряче пригублює.

–Ех, мальчики, – каже вона, – а в мене син такий, як ви...

–Не може бути, – щиро дивується Ікарус.