Текст книги "БЖД"

Автор книги: Сашко Ушкалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

–Атвєчаю, – запевняє барменша і йорзає в нього на колінах, – він зараз за граніцей, він завжди мріяв туда поїхать...

–І де саме? – питаю я.

–В Лондоні, він у Лондоні, цей, як його, бейбі... бейбісітер...

–Це як? – не розуміє Ікарус.

–Ну, він там живе в сім'ї, готує їм їсти, він у мене добре готує, миє посуд, пере, розвішує білизну, відвозить і забирає зі школи дітей, бігає по будинку з пилєсосом і те де. Тричі на день вигулює лабра-дора, якого господарі купили за дві штуки єврів, і збирає в поліетиленовий кульочок його гавно, якщо він не дай боже насере на чийсь газон... Він дуже хоче там лишитися, в своєму Лондоні, зараз саме вирішується, чи залишать його ще на рік...

–І що? – питаю я.

–І нічо, – відмахується вона, – якщо залишиться, значить ще рік сидітиму тут сама, в цьому сраному кабаку, де, блядь, взагалі жиз-ні ніякої нема... Он, хазяїн тиждень тому, че-чен драний, мало зуба не вибив за те, що пачку цукру на барі взяла... – тут вона відкрила рота й продемонструвала свою «посмішку долі»...

Словом, конкретності з мене було досить...

– А де у вас тут клозет? – питаю її я.

Вона тицяє в напрямку якихось обшарпаних металевих дверей. Я завалюю в них і бічним зором

баскетболіста помічаю, як Ікарус показує мені жестом, що я слабак. «Ліпше бути абстрактним слабаком, ніж конкретним збоченцем», – думаю я й опиняюся в напівосвітленому коридорі, в кінці якого бачу ще одні двері. Відчинивши їх, я потрапляю в маленьку кабінку з товчком, яка до того ж освітлюється фіолетовою неоновою лампою, від чого починає здаватися ще меншою. Відливаючи, я помічаю перед своїм носом, на бачку, якийсь дивний годинник. На ньому до фіга різних цифр, розташованих абсолютно по-ідіотському, й це починає мене дратувати. «На біса, – думаю я, – на біса в клозеті годинник, до того ж такий химерний. І ще ці цифри... Що вони означають? Мабуть, лондонський час... Ну звісно, а що ще вони можуть означати? Але на який хрін людині знати лондонський час, коли вона просто прийшла відлити? Чи, може, тут проходять змагання на «хто швидше віділлє»? Господи, куди я потрапив?» У цю мить мене проймає якась нереальна ненависть до всіх на світі годинників і я подумки тішуся, що в мене нема годинника. Завжди дивитися на годинник, завжди кудись поспішати, усвідомлювати те, що часу насправді мало, і навіть якщо ти зупинишся й, наче риба на дні, приляжеш відпочити, він усе одно ітиме вперед, залишаючи тебе за своєю спиною. Час минає, життя проходить повз, і навіть у клозеті нікуди від цього не дінешся... «Так, – думаю я, – в усьому винні годинники, «посмішка долі» тут ні до чого».

Застібаючи ширінку, я чую, як у товчок летить щось металеве, проте не звертаю на це особливої

уваги. «П'ять копійок, – думаю я, – у мене з кишені просто випало п'ять копійок, – не полізу ж я в товчок, та ще й у такий дивний, за п'ятьма копійками». Хоч, може, й варто було б злазити. Знаєте, є така прикмета – туристи кидають у фонтан монетку, аби ще раз до нього повернутися... Та повертатися в цей вар'ятський клозет у мене не було бажання.

Я спускаю воду й помічаю, як цифри починають бігати – тієї миті мені взагалі здається, що я опинився в машині часу... Точніше, не в машині, а в клозеті часу... Вийшовши з кабінки, я суну коридором назад, відчиняю металеві двері й нажахано застигаю...

Бла...

Бла...

Бла...

Спроба номер два...

Я обережно зачиняю двері, знову стою в напівтемному коридорі й набираю повні легені повітря. Усе, зараз у мене все вийде, все буде ок, чу-вак, ти чуєш?.. Знову відчиняю двері...

Блааа...

Спроба номер три закінчується так само жахливо.

«Лондон» зник, розчинився в своєму смогові. Переді мною зовсім інша кав'ярня, зовсім інші столики, за баром не барменша, а бармен, до того ж з усіма зубами на місці. Останнє, зрештою, можна легко виправити, але тим не менше, як факт... А там, де мав бути Ікарус, узагалі сидить якась білявка й читає книгу.

Я протираю очі, але моєї конкретної кав'ярні все одно нема, нема, наче її й не було. «Нічого собі відлив», – думаю я й відчуваю, як у мене підкошуються ноги. Потім дуже повільно спускаюсь по сходинках, оскільки мені здається, що я йду по чомусь м'якому, здається, що я опинився всередині повітряної кульки, яка ось-ось може луснути, через те, що Всевишній торкнеться до неї своєю гавайською сигарою, луснути й викинути мене фігзна-куди, викинути контуженим і безпомічним. У голову починають лізти різні недобрі думки. «Це ж що, – жахаюся я, – тепер щораз, як я відливатиму, мене перекидатиме в інший світ?»

Думаючи про це, я сідаю за столик до реін-карнованого Ікаруса, тобто до білявки. «Паралельні світи – це дуже-дуже страшно, – розмірковую я, – за логікою, зараз переді мною сидить Ікарус, але він уже не Ікарус, а білявка. Тобто й зі мною мали статися якісь зміни...» Я дивлюся собі на груди й розумію, що найстрашнішого поки що не сталося, що я так і лишився чоловіком, проте мене починає непокоїти моє обличчя. Цікаво, в мене тепер нова пика, чи ні? Я починаю обмацувати своє обличчя, але оскільки раніше я такого ніколи не робив, то на дотик нічого не можу зрозуміти. Білявка весь цей час уважно за мною спостерігає. І тут я згадую про свій талісман, про начищений до блиску срібний медальйон, який я ношу наланцюжку налі-вій руці...

Коли мені було вісім, я отримав його в подарунок від дідуся.

– Тримай, малий, – сказав він, – це старовинний німецький медальйон, ось бачиш,на ньому монастир матері... не знаю точно якої,але якоїсь там матері, розумієш...

Я просвердлив у ньому дірочку й повісив його на ланцюжок, звідтоді жодного разу не знімав. І він справді частенько мені допомагав, принаймні я в це вірив. За останні кільканадцять років медальйон настільки витерся, що монастир «якоїсь там матері» просто зник з його поверхні. Я дуже часто намагався роздивитися бодай його обриси, але з медальйона на мене кліпало тільки моє око. І ось зараз я вирішую глянути у свій медальйон, аби нарешті з'ясувати, чи все ок з моєю фізіономією. Я закачую рукав сорочки... і розумію... що його, тобто мого талісмана якоїсь там матері, нема... і що в товчок, судячи з усього, полетіли зовсім не п'ять копійок, а саме він... «Це як же так, – не розумію я, – закинути мене хєрзна-куди, спустити в каналізацію мій талісман із монастирем якоїсь там матері! Хто тут господар, яке падло мене тероризує, хто режисер цього невдалого шоу, він що, теж на колесах, як той, із Галичини?»

–У тебе щось негаразд? – цікавиться білявка.

–Все, – коротко відказую я.

–Що, все? – дивується вона.

–У мене все негаразд.

–Все-все? – й досі не вірить вона.

–Абсолютно.

–Гаразд, – каже вона, – тобто я мала на увазі «негаразд», а... Словом, може, ти хочеш про це поговорити?

–Про що?

–Ну, про все-все, якщо в тебе з ним негаразд.

–З ким, з «ним»?

–З усім-усім...

–Розумієш, – кажу я, – якщо в мене з усім-усім негаразд, то я не бачу жодного сенсу про це все-все говорити.

–Але ж якщо про це поговорити, то може виявитись, що з твоїм усім-усім і не такий уже негаразд, як тобі здається...

–Слухай, – питаю її я, – а в тебе в самої все гаразд?

–Що ти маєш на увазі?

–Для чого тобі слухати про моє все-все?

–Ну, – каже вона, – у мене така робота.

–Яка така?

–Телефонна служба довіри.

–Але ж я тобі не телефонував. Чого ти до мене причепилася?

–Слухай, – відрубує вона, – ти або розповідаєш про своє все-все, або йдеш під три чорти, гаразд?

–Негаразд, – відказую я. -Що?

–Все, ти ж знаєш.

–Зникни, – просить вона.

– Дай закурити, – я роблю вигляд, наче нічого не почув.

Вона знехотя простягає мені пачку довгих жіночих цигарок, я беру одну з них, відриваю зубами філ ьтр і п ідкурюю від свіч ки, що стоїть на її стол и ку.

– Моє все-все, – починаю я, – але ти сама попрохала. Так от, моє все-все. У мене є приятель,

мій найкращий друг, його звати Ікарус... І от яка штука. Ми завжди святкували його несправжній день народження, а сьогодні він раптом сказав, що в нього справжній, ну то ми й приїхали до «Лондона». Випили трохи, а потім до нас підсіла офіціантка, чий син... бейбісітер, теж у Лондоні, але в справжньому, він там гуляє з лабрадором за дві штуки єврів і прибирає за ним какашки, якщо той раптом насере на чийсь газон. А потім офіціантка показала нам свій дурний зуб, мовляв, це її хазяїн, чечен... далі я пішов у клозет, а там на бачку, ти тільки собі уяви, там на бачку годинник, який показує лондонський час, але затим виявилося, що це не клозет, а якась телепортаційна кабінка, бо, вийшовши з нього, я не знайшов «Лондон», а замість Ікаруса знайшов тебе... Утім, як справедливо каже мудре народне прислів'я, хто знаходить, той і губить... Знайшовши тебе, я загубив свій талісман, його мені подарував дідусь, на ньому був монастир якоїсь там матері... ну, на талісманові себто... – я саме докурюю й бичкую недопалок у підсвічник.

–Ну як? – перепитую я білявку.

–Що? – розгублено кліпає вона.

–Як тобі моє все-все?

–Повний пи... негаразд, – встигає виправитись вона.

–Я ж казав...

–Молодий чоловіче, – втручається бармен із усіма зубами на місці, – я уважно вас слухав...

–Ви що, теж? – нажахано уриваю його я.

–Що... теж?

–Ну, і телефонної служби довіри?

–Ні, я бармен. А ви, наскільки розумію, з «Лондона»?

–Ні, – заперечую я, – з Лондона бейбісітер і лабрадор, я натомість місцевий... Хоча... «місцевий» доволі умовно, оскільки я взагалі не уявляю, де опинився.

–Я мав на увазі, з кафе «Лондон».

–Якщо з кафе, то так.

–Ну то воно в іншому кінці коридора, у нас із ними спільний клозет.

–Що? – ніяк не врублюся я.

–Один клозет на два кафе, – повторює він, – так значно економніше. І на бачку лічильник... а не лондонський час...

Я почуваю себе наче в дитинстві: півдня ліпиш із піску замок, а потім приходять старші уєбани й за три хвилини знову обертають його на звичайний пісок. Отак і зараз. Ти вже цілих півгодини намагаєшся зліпити бодай щось із якихось гівняних фрагментів, зв'язуєш їх докупи, вигадуєш найней-мовірніші версії, щоб хоч якось пояснити все те, що з тобою відбувається, а тут тобі раз – «Лондон в іншому кінці коридора, чуваче, а на бачку лічильник»...

Я розгублено зводжуся й навіть нічого не можу сказати. Нарешті хочеться вибити офіціанту зуба, але він якби простягнув мені руку помочі, тож, якщо я зараз виб'ю йому зуба, це й справді означатиме, що в мене все-все негаразд, конкретно негаразд.

– Ти в разі чого, – насилу приховуючи посмішку, каже білянка, –дзвони, –і дає мені своювізитівку.

Ідучи коридором, я думаю про траханий бізнес і про його економно-корпоративні замутки. Ми корпорація, – можуть гордо сказати чечен із «Лондона» й ще якийсь крутелик із тієї забігайлівки, де я щойно був, – ми корпорація, у нас є спільне, наприклад, клозет... Вони, певно, і двосторонню угоду підписували... З метою економії туалетного паперу, води, мила тощо, ми підписуємо двосторонню угоду про створення спільного клозету... Але все одно я чогось не розумію... Якщо вже бути бізнесменом по саме нікуди, я би назвав це так – «кінченим бізнесменом», то треба висмоктувати копійку з усього-усього, навіть якщо «все-все» – це клозет, із яким усе гаразд. Треба на всьому економити. То як, як у біса той чечен і крутелик можуть визначити, чиї клієнти більше користуються клозетом? Так і до розборок недалеко... Хтось із твоїх, ти чуєш, – скаже крутелик чечену, – хтось із твоїх відмотав за раз піврулону! А хтось із твоїх, – висуне пред'яву чечен, – змив, тричі за раз змив! Хто відповість за цей гнилий базар, тобі шо, стрілу набить, тобі, падла, прострелить прямо зараз коліно, шоби ти навчив своїх клієнтів економно срати? Словом, спільний корпоративний клозет – річ небезпечна, як не крути...

«Де в біса Ікарус? – намагаюсь зрозуміти я, знову опинившись у «Лондоні», бо його ніде не видно. Може, клозетна корпорація значно більша, може, це підступна змова, і тут ціла мережа кав'ярень, бутикіи і банків, що мають один

спільний клозет, і ось тепер мій кумпль, так само, як і я, десь заблукав, розчинився в цих підземних катакомбах?»

Але, придивившись уважніше, я з полегкістю помічаю, що Ікарус мирно спить собі за нашим столиком, зсунувши докупи два стільці й скрутившись на них калачиком... На столику, поринувши в смог, гордо стоять два порожні снаряди з-під горілки. «Посмішки долі», на щастя, взагалі ніде нема, тому я кидаю на бар бабки... Зрозуміло, я міг би цього й не робити... Я міг би зекономити, адже вони, бачте, економлять на клозеті... Але я все-таки лишаю бабки, самі розумієте, хазяїн чечен, вибиті зуби... Потім я беру Ікаруса, немов мішок, і виношу на вулицю, де намагаюся поставити його вертикально. Ікарус падає. Вперто падає.

– Що, не стоїть? – чую я несподівано ззаду.Ікарус, в принципі, справді не стоїть, я з цим

подумки погоджуюсь, але мене страшенно дратує, що хтось говорить про мого найкращого друга, наче про який прутень... «не стоїть...» Невже важко було спитати: «падає?», «не ходить?» – словом, якось більш нейтрально.

Я різко розвертаюсь назад, чую, як Ікарус, наче лантух, валиться на землю, і бачу перед собою телефонну службу довіри, ну, не всю, а тільки саму білявку.

– Ти що, переслідуєш мене? – питаю я. –Бачиш, у мене вже все гаразд... Майже, –додаю,намагаючись підняти Ікаруса.

1 це мені вдається. Ікарус навіть сам починає триматись вертикально, бо, судячи з усього, нарешті прокинувся.

–Я нікого не переслідую, просто я займаюся психологією, – пояснює вона й цікавиться: – А це, значить, Ікарус?

–Так, – відказую я й знову розвертаюсь до неї, – це він, і більше ніколи не кажи про мого друга «не стоїть», бо це звучить наче про... ну, ти зрозуміла... до того ж, він уже стоїть.

–Біжить, – поправляє мене білявка.

–Чого це? – не розумію я.

–Уже біжить, – показує вона за мою спину.

Я розвертаюсь і справді бачу, що Ікарус підстрибом несеться вбік парку. Мені не залишається нічого іншого, як бігти за ним, навіть не попрощавшись із білявкою. Я насилу наздоганяю його метрів за тридцять, проте не встигаю схопити, бо він чіпляється за якусь цеглину й летить шкереберть. Лежачи на спині, Ікарус замріяно дивиться в зоряне небо й, посміхаючись, каже:

– Превед, ведмед!!!

Я й собі зиркаю на небо і помічаю, що прямісінько над нами Велика Ведмедиця.

– Зараз, – каже Ікарус, – зараз я трохи полежу й ми підемо.

Я закурюю й пускаю дим у небеса. Ікарусове «трохи» розтягується на десять хвилин, і він, здається, знов засинає.

– Це потрійна кава без цукру, – чую я знову себе за спиною.

Уявіть, це знову та набридлива білявка. Я мовчки дивлюсь на неї, вона ставить на землю свій рюкзак, присідає над Ікарусом і починає ляпасами приводити його до тями. Той прокидається й вдруге каже:

–Превед, ведмед!!!

–З днем народження, – відповідає білявка й вливає йому до писку кави.

Ікарус якось злякано зиркає на мене й пита:

–Що це, чувак? – маючи, певно, на увазі, геть усе: небесного ведмеда, білявку й те, що вона примушує його ковтати.

–Потрійна кава без цукру... – знизую плечима я.

Білявка вливає йому ще пару ковтків.

–Ну як? – цікавлюсь я.

–Гірка, – відказує він, – наче туди коти насрали...

Немов на підтвердження цього, Ікаруса ви-верта.

Наближається північ. Перші чотири таксисти, щойно я їм кажу, що в мене непідйомне тіло, відразу ж звалюють. П'ятий виявляється більш говірким.

– Шеф, – засовую я голову до нього в кабіну, – за п'ятнадцять до «низьких» доїдемо? Алев мене ще тіло.

Таксист перехиляється через кермо, виглядає на вулицю й дивиться на Ікаруса.

–Гаразд, – каже він, – поїдемо, але якщо він нарига, хімчистка за ваш рахунок.

–Ага, – відповідаю я, – може, тобі ще колеса помитий спеціальне пальне для літаків заправити?

–Пішов ти, – гаркає він.

–Сам пішов, – відповідаю я й хріначу дверима з такою силою, що його колимага ледь не розсипається.

Шостим виявляється якийсь старпер на допотопній волзі. Він повільно й упевнено їде посеред вулиці, наче танк на параді.

–Добрий вечір, – спиняю його я, – шеф, до «низьких»...

–Стоп, ти што, бандеровєц? – уриває мене він із нажаханими очима.

–Ні, – кажу я якомога спокійніше, – а ви що, бандерівців боїтесь?

–Боюсь, бандіти ані. Помню, как в Дрого-бічє камсамолку ізнасіловалі, а дєвочка ж токо в камсамол вступіла.

–Мда... Жаль ... – співчутливо киваю я, – ну то що, поїдемо?

–Аєщьо ані полавой член атрєзалі... – не вгаває він.

–Кому, комсомолці? – навіщось питаю я.

–Нєт, єйо другу...

–Ну, а друга ж за що?

–Дек нє знаю, даже разбіраться нє сталі, а он і камсамольцем па-моєму нє бил... проста витащілі іх с сєновала і ізнасілавалі...

–Стривайте, ви ж казали, що другові член відрізали...

–Атрєзалі-атрєзалі... А патом ізнасіловалі...

– Ну-ну, – киваю я, – щасливої вам дороги...Волга так само повільно звалює з-перед моїх

очей.

– Куди їдем? – спитав мене ще один таксист.Я на той час уже збився з ліку, перестав сто-

пунати й просто втикав на узбіччі, поглядаючи, як білявка щось втирала Ікарусу.

–У мене п'яне тіло, – відповів я йому, – бабок на хімчистку нема і взагалі, якщо ви не любите бандерівців, валіть звідси, бо я, хоч і не бандерівець, але мене все затрахало...

–Та чо, ну чо ти паришся? – не зрозумів дядько. – У мене вдома в самого два таких разпіз-дяя. Тащи сюда свого бандерівця, ітіть... А блан-дінка з вами?

Тут я теж спитав себе: чи з нами блондинка? Було вже за північ. Спочатку я дотяг Ікаруса до жи-гуля й кинув його на заднє сидіння.

–Поїхали? – спитав я в білявки, що тупцяла біля машини й саме вдягала на спину свій рюкзак.

–Це ще куди? – озвалась вона.

–У Лондон, – розвів я руками.

–Ок, – погодилась білявка, трохи подумавши, – поїхали, але нічого такого, тільки психологія.

Я відчиняю дверцята, пропускаю її до Ікаруса, а сам хочу сісти на переднє, проте водій каже:

– Тут Угольок, мій дружбан, так що вибачай.Придивляюсь уважніше й бачу на сидінні об-

лізлого дворнягу. «Певно, штурман, без нього ми розіб'ємося або заблукаєм», – думаю я і лізу назад.

–Ікарус, – кажу я, коли ми рушаємо, – якщо надумаєш ригати, в салон не треба, бо поряд з тобою дівчина.

–Стривай, а куди ж? – дивується він так щиро, наче ригати на дівчину є загальновизнаною нормою.

–На вулицю, – кажу я, – у вікно.

–Добре, – відразу ж погоджується Ікарус. – А на якій ми зараз вулиці?

–На Сумській, – відповідаю я.

–Де саме? – не вгаває Ікарус, неначе зараз це має якесь значення.

–Навпроти опери.

–Точно? – навіщось перепитує він.

–Точно, відвали...

–Ой, – нарешті каже він, а тоді висовує голову на вулицю й починає ригати.

Десь на півдорозі я помічаю, що наша білявка відключилась і мирно собі сопе, поклавши голову мені на плече. «Вона, мабуть, і справді непоганий психолог, – думаю я, – якщо поводиться так, наче зна мене все життя. Бо звідки їй відомо, що ми нормальні? Ми самі дуже часто в цьому сумніваємось... Навпаки, в неї, скорше, мало скластися враження, що ми двійко вар'ятів. І що спонукало її сісти в тачку з двома вар'ятами й поїхати з ними в Лондон? І взагалі, звідки їй знати, що там, у Лондоні, ці два вар'яти просто не збираються її натягнути... Ну, добре, не два, а хоча б один. Ікарус же, так би мовити, «не стоїть»... Звідки вона все про нас знає?» Я не знаходжу жодного іншого пояснення, окрім того, що вона така сама вар'ят-ка, як і ми, хоч і працює в телефонній службі довіри... мені це починає подобатись...

Урешті-решт ми під'їжджаємо до нашого темного будинку. Ікарус першим відчиняє двері, випадає на чотири й пролазить так кілька метрів, потім (іюдиться. Я розплачуюсь із подієм.

– Бачиш, – задоволено плескає він по вухах свого штурмана Уголька, – скільки бабок,гуляєм...

Білявчин рюкзак доводиться повісити на одне плече, потім я намагаюся взяти її на руки, вона починає щось сонно белькотіти, проте не пручається. Завалюємо в ліфт, білявка за цей короткий час знову встигає заснути, і її нога впирається Іка-русові в живіт. Він дивиться на ту ногу так, наче йому в живіт упирається не вона, а щонайменше дуло танка. Словом, дивиться трохи панічно, а потім починає йорзати, розвертається до нас спиною й втикає на панель із кнопками... Наступної миті він набирає на ній 365 (кнопка аварійного виклику) 19 8ТОР. Ми, звісно ж, зупиняємось...

–Ну і? – питаю.

–Пора спинитися, – розважливо каже Ікарус.

Мені починає здаватись, що ми їхали на цьому ліфті цілий день і ось тепер настав час зробити привал, аби завтра на ранок усе-таки дістатися до нашого шістнадцятого.

–Бачиш, – продовжує Ікарус... – я лиш хотів порахувати, скільки днів прожив, а тільки натиснув дорівнює... і ми спинилися... це, курва мать, знак, що треба підв'язувати...

–От сука, – лунає раптом з переговорного пристрою, – тіки не кажіть, що в цьому блядсь-кому ліфті хтось застряг, що зараз треба брати цей сраний ранець з інструментами й хєрачити когось витягати... я тут накатив трохи, ліг спати, а вони, сука, дзвонять... Шо за жизнь, ну хіба можна так жити? Це ж иопще нах, брати пах

ранець і хєрачити, – починає повторюватися голос. – Шо за жизнь, ви чуєте? Ви мене чуєте? Скажіть хоч шось, ви ж там не здохли, надіюсь... чуєте, не нада там здихать! – майже панічно благає він. – Шість год назад, чуєте, здох один сука в моєму ліфті... Кажуть, од калустрафобії... Шо за жизнь, шо за жизнь, ви мене чуєте? І тут білявка на мить розплющує очі.

–Так, – каже вона, – головне, не хвилюйтеся, ми вас чуємо, добре чуємо. Ви хочете про це поговорити? Наша служба допоможе розібратися з усіма вашими проблемами...

–Слава богу, не здохли... – полегшено зітхає переговорний пристрій після тривалої паузи.

Найдужче порожнеча й самотність відчуваються вранці... Ти просто прокидаєшся в коридорі квартири, яку винаймаєш... Прокидаєшся навіть не на своєму надувному морському матраці, а просто так, на підлозі. Хоч те, де ти прокидаєшся, в принципі, не грає жодної ролі – якби я прокинувся на своєму морському матраці, то, певно, перше, про що б подумав, так це про те, що ось ти, чувак, прокинувся, прокинувся саме на морському матраці, а море... море, воно насправді дуже далеко... І лежачи тут, на своєму шістнадцятому поверсі, на морському матраці, ти змахуєш на повного недоумка, за якого навіть Білу Дауну зі своїм мопедом стало б соромно.

Настрій від подібних думок різко псується, а плюс до зіпсованого настрою – нереальний головний біль. Далі ти береш на руки Мяудзеду-на, що лежить поруч, скрутившись калачиком.

Той розплющує одне око, дивиться на тебе, мовляв, якого хріна, позіхає своїм беззубим ротом, потім кілька разів псує повітря й починає пручатися: пусти, пусти... Власне, саме так кожного важкого ранку від тебе, з твоїх рук, з твоїх зябрів намагається вислизнути життя... Ти встаєш, зазираєш у порожній душ, потім плентаєшся до кімнати, де на роздовбаній розкладачці лежить Ікарус, і кладеш йому палець на шийну артерію, а потім, немов ліфтер, радієш з того, що він принаймні не здох. Далі плентаєшся на кухню, де розбиваєш першу-ліпшу чашку. Напившись з-під крана, ти дивишся зі свого шістнадцятого поверху на ранкове місто й розумієш, що ти зовсім нікому не потрібен... що якби ти здох учора в ліфті, то це був би головняк тільки для ліфтера, що єдина, бля, істота в цьому мегаполісі, яка може тобі зараз подзвонити, – це Сан Санич, та й то, подзвонить він тільки для того, аби спитатися, чи не пробухав ти його «чесно зароблені» відсотки... ну, може, ще нагадає, що «чувак, жодної сексуальної активності...», і ще багато таких «що», які зараз явно не на твою користь...

А все нормальне, якщо воно врешті-решт існує, у цій ранковій порожнечі й самотності не лишає жодних слідів, йому просто нема там місця. Усе так, немовби чиясь рука зі слідами нікотину на нігтях відкриває порожній проектор твоєї башки й ставить туди короткометражні чорно-білі плівки, і, власне, доки ці плівки крутяться, ти живеш, ну, принаймні думаєш, щоживеш,аколи плівки закінчуються, почина-єтья ранок, порожній ранок, без моря...

Повернувшись із балкона на кухню, я наступаю на шматок розбитої чашки, ріжу собі ногу й, залишаючи на лінолеумі червоні сліди, суну до ванни, де намагаюсь зупинити кров. Вона, звісна річ, ні хріна не зупиняється, тому доводиться зняти з батареї шкарпетку й обмотати нею ногу. Перешкарпетканий, ходою бійця, пораненого снайпером уявного супротивника, про якого нічого не знав навіть директор моєї третьої школи, я плентаюсь до кімнати, де падаю на свій морський матрац... Укотре засинаючи, я намотую на палець кілька довгих білявих волосин...

Мені знову самотньо на вулицях цього міста.

– Хочеш про це поговорити? – лунає голос із-за спини.

Я озираюся й бачу ту саму надокучливу білявку. Вона для чогось кидається мені на шию, а я ловлю себе на тому, що, коли тобі на шию кидається білявка, це, в принципі, не так уже й погано. А всі на нас дивляться, дивляться так, наче ми прямо тут, ось зараз почнемо траха-тися... І вже дістають мобіли, аби видзвонити своїх найкращих друзів і запросити їх, щоб вони скоріше підтягувалися... Дивляться... Всі-всі... Сотні очей, не вистачає хіба що Біла Дау-на, який би відразу почав проповідувати... Його б, на мою думку, народ вирубив, розхріна-чив би його червоний мопед, змайструвавши з решток надгробок, а потім би знову дивився на нас, бо ми... ми, тіпа, не здохли... від клаустрофобії... і не хочемо про це говорити...

Аби сховатися від усіх них, я занурююсь лицем у волосся своєї білявки й міцно стискаю її в обіймах, подумки вирішивши, що нікому її не віддам... Та вона, схоже, іншої думки, бо раптом кусає мене за щоку, потім за підборіддя, а потім впивається своїми кігтиками мені в горлянку...

–Дебіл! – кричить Ікарус. – Пусти Мяу-дзедуна!

–Що? – спросоння я кліпаю очима і водночас відчуваю, як у моїй руці щось скажено пручається.

–Пусти Мяудзедуна, задушиш!

Я розтискаю пальці, й Мяудзедун ракетою ви-літа в коридор, а я сідаю на своєму матраці й відчуваю, як пече мій покусаний писок.

–Знаєш, – каже Ікарус, – тобі слід терміново знайти жінку.

–На біса? – ще й досі не можу врубитись я. Справді, навіщо мені жінка, коли вона намагається мене загризти?

–Бо одного разу ти спробуєш трахнути мене, – пояснює мій кумпль.

–Я що, намагався трахнути Мяудзедуна? – не йму віри.

–Та ні, – відказує Ікарус, – ти просто схопив його й ледь не вивернув тельбухами назовні. У бідолахи так щось усередині тріснуло, що, мабуть, на першому поверсі було чутно. Ти що, охуїв? Ти хоч знаєш, скільки коштує операція кота?

–Ні, – трохи знічуюсь я, – а ти знаєш?

–Ні, – і собі знічується Ікарус, –та впевнений, що знайти жінку буде куди дешевше.

Тиждень тому ми з Ікарусом знайшли трубу.

–Чужого нам не треба, – сказав Ікарус, – закон западла – страшна штука... Коли щось знаходиш, то неодмінно щось і втрачаєш... Про те, що втрачати нам було майже нічого, він якось не подумав і почав був з автомата дзвонити на гоумно-мер, забитий у пам'яті...

–Ми знайшли ваш мобільник, можете його забрати, – сказав він таким тоном, наче це був не мобільник, а такса, яку вночі прив'язали до наших дверей... – він нам на фіг не потрібен...

–Пацан, – відповів йому вмазаний голос, – іди на хєр... і мобілу можеш прихопити...

Ми, звісна річ, нікуди не пішли, але образились, тому забили на страшний закон западла й вирішили залишити трубу собі... Нашкребли на зарядку й новий номер і домовилися так, що один день із трубою ходить Ікарус, а один я... Для чого ми з нею ходили, сказати важко, оскільки нам ніхто не телефонував, навіть ті люди, яким ми встигли дати свій номер, пояснивши, що по парних числах за цим номером можна буде поговорити з Ікарусом, а по непарних – зі мною, з Базом. Дзвонити ж самим нам було не по кишені.

І ось тепер вона нарешті завібрувала десь під моїм матрацом. Я насилу її знайшов і прохрипів:

– Галооо...

–Баз, це ти? – спитав Сан Санич. -Я...

–А з голосом що?

–Я здох... – знов прохрипів я.

–Справді?

–Так-так, можете не сумніватися, здох, учора в ліфті від клаустрофобії...

–Здох-здох, – замислено пробелькотів собі під носа Сан Санич, певно, вирішуючи, чи потрібен йому здохлий робітник, – здох, значить здох, подумаєш, з ким не буває... – вирішив він нарешті, – щоб за годину був на офісі, і сто баксів моїх це... обов'язково захопи...

Добре бодай те, що він не згадав про сексуальну активність..;

Саме так, майже без втрат у боротьбі з уявним супротивником, якщо не зважати на такі дрібниці, як дикий головний біль, зникла білявка, порізана нога й подряпаний писок, і починається новий день.

За секунду зі своєї розкладачки, наче ошпарений, зривається Ікарус, що, здавалося, заснув удруге.

– А який сьогодні день? – пита він у розпачі.

Невже знову скаже, що в нього день народження, ну... тобто справжній? – починаю побоюватись я, тому число вирішую не казати.

–Понеділок.

–А година котра? Я зиркаю на мобл.

–Пів на десяту....

–8сНеІ88ЄЄЄеее'! – кричить мій кумпль, зривається на рівні й біжить на кухню.

–Чувак, там на підлозі... – поспішаю попередити я.

–Ааааваааа... – назад до кімнати Ікарус за-стрибує вже на одній нозі... – Там на підлозі скло... – сичить він, – це та білявка, я знаю, це вона... нашкодила й утекла...

–Стривай, то вона мені все-таки не наснилася...

–Стоп, – не в'їжджає він, – тобі що, теж снилася білявка? Бо розумієш, якісь дива... Я прокидаюся уві сні, буває таке часом, а тут, на матраці, не ти, а білявка... Я починаю її будити й питаю: «Ти хто?» А вона мені: «Оператор телефонної служби довіри...» «Довбонутися», – не вірю я. А вона: «Хочеш про це поговорити?» Тоді я знову впав на розкладачку й вирішив, що це галімий сон, в якому ліпше відключитися й спати далі... Бо якщо спочатку хочеш про це поговорити, то потім...

–Ок, – відказую я, – шкарпетка у ванній на батареї...

–До чого тут шкарпетка? – нервує він. – До чого тут шкарпетка?

Я задираю свою перешкарпеткану ліву ногу й кручу нею в Ікаруса перед носом.

– Геніально, – киває той і шкутильга дованни.

Власне, усю цю метушню Ікарус зчинив недарма. Річ у тому, що кожного понеділка о десятій ранку... Одним словом, він має бути виголеним, вбраним у чисті джинси, свіжу сорочку й свіжі шкарпетки. Адже по понеділках і по п'ятницях він працює репетитором – учить німецької мови одну малолітку. «Хоч, бачить бог, –

каже він, – устриця навчилась би говорити німецькою значно швидше за мою ученицю».

їй, здається, чотирнадцять, вона розбещена й має чудернацьке ім'я Сабріна. У неї настільки крутий папік, що до школи вона не ходить, учителі ходять до неї самі. І, зрозуміло, як і всі малолітки, вона пісяється від бойзбендів з підарською зовнішністю...

–Ти слухаєш смеш? – спитала вона в Ікаруса на першому ж занятті.

–Ні, – відповів той, – не слухаю.

–А чого? – здивувалась вона так, наче той сказав, що останні вісім років не приймав душ.