Текст книги "БЖД"

Автор книги: Сашко Ушкалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

–Та як можна таке слухати? До того ж, вони виглядають як голубі... – Ікарус раптом вирішує змінити тему. – Добре, забули, – каже він, – то ти скажеш, що таке артикль?

–Почекай ти зі своїм артиклем. А сам ти що слухаєш?

–Ну, – знизує він плечима, – ред елвісів. Може, це старомодно, але в них принаймні вигляд нормальний...

–Значить так, – каже Сабріна, – смеш не голубі.

–Гаразд, іменники чоловічого роду мають артикль... – не звертає уваги Ікарус.

–Слухай, – уриває вона його, – ти не зрозумів? Я хочу, щоб ти повторив: смеш не голубі!

–Сабріно, репетитор ніби я... Січеш? Тут я вирішую, хто що має повторювати, золотко.

– Ну, – каже вона, – це ти не січеш. Повтори: смеш не голубі, – інакше мій папа тебепохсрить.

«От сука, от соска, от засранка мала, – лютує про себе він, – 15 баксів на годину, бляха муха, це ж моя стипендія...»

–Ок, ок, смеш не голубі! Задоволена? – доводиться процідити крізь зуби.

–Да, – киває Сабріна, – як ти там казав? Ред елвіси?

–Ну, так, ред елвіси. А вони тут до чого?

–А тепер скажи: ред елвіси го-лу-бі!

В Ікаруса починає потроху зривати дах. «Усе, піду охороняти автостоянку, – думає він, – вантажити вагони, носити цеглу, грабувати перехожих – але ця малолітка мені казатиме, що ред елвіси голубі?! Вона хоч чула їх коли-небудь?»

–Слухай, соска, затям... По-перше, смеш голубі, а ред елвіси – червоні, хоч ти все одно цього не втямиш. По-друге, я зараз сам піду до твого папіка й скажу, щоб він мене звільнив, бо устрицю, чуєш, устрицю легше вивчити німецькій, ніж тебе! По-третє, не дратуй мене, бо педагог з мене хріновий, а авторитетом для мене є МАКАРЕНКО...

–Знаєш що, – каже вона, – пішов ти в жопу зі своїм Макарєнкой. Будеш вимахуватись, мій папік завалить і тебе, і твого Макарєнка разом з тобою.

–Ти що, з головою не дружиш? Та Макаренко був найкрутішим у всьому Союзі, під ним 12 колоній ходило. Можеш собі уявити?

–12 колоній? – перепитує вона.

–12, – киває він.

–Гаразд, – якось ураз втухас Сабріна. – Що ти там втирав про артиклі?

Як казав пізніше Ікарус: це була моя перша й, сподіваюсь, остання педагогічна перемога, хоч на тому історія з Макаренком не закінчилась. Перед наступним заняттям папік Сабріни добрі півгодини випитував у мого кумпля, що за братуха такий Макаренко і чого це він нічого про нього не чув. Ікарус, звісно, відморожувався як міг, але її папік заспокоївся тільки тоді, коли він сказав, що Макарєнка вже нема.

–Завалили? – спитав папік Сабріни напівпошепки.

–Завалили, – кивнув Ікарус, – з третьої спроби.

–З третьої? – не повірив папік Сабріни.

–Да, – кивнув Ікарус, – двох кілерів він сам удєлав...

Почувши це, крутелик ще довго чухав потилицю, але врешті-решт відчепився.

Саме до Сабріни Ікарус і збирався, безладно стрибаючи по квартирі на одній нозі й намагаючись знайти свій парадний одяг. Хвилин за десять його наче вітром здуло.

Якщо ж говорити про мене, то моя робота була не меншою дупою, хоч про Макарєнка там узагалі не йшлося. Там могло йтися, скажімо, про те, як Елтон Джон зґвалтував у громадській вбиральні екскурсію школярів. Хоч, коли добре подумати, що ціла екскурсія школярів могла робити в громадській вбиральні? Невже прийшли подивитись, як відливає Елтон Джон? Мігбуги розлогий матеріал проте, скільки разів Майклу Джексону відрізали й пришивали ніс. Там міг буїи гороскоп,

в якому козероги ніколи не відзначалися сексуальною активністю, хоч уже за сторінку йшло щось на манір ілюстрованої «камасутри». Словом, «ізда-ніє» руліло, принаймні на кожній плановій та позаплановій планьорці Сан Санич казав, що ми повертаємо з продажу всі сто процентів вкладеного бабла. «50 відсотків із продажу, – підозрював я, – а ще 50 через місяць, коли застарілі номери здаємо на макулатуру...» Словом, з гонорарами було сутужно...

Коли я завалив на офіс, вагітна секретарка-растаманка Свєточка відразу ж сказала, що ше-фуля з нетерпінням на мене чекає. «Як Біл Да-ун на новий мопед», – подумав я.

– Ну, – сказав Сан Санич, клацаючи по клавіатурі...

Я поклав на стіл сто баксів, він узяв їх, задоволено покрутив у руках і поклав до кишені, після чого знову заклацав по клавіатурі.

–Ти ще тут? – спитав він за мить.

–Ну так, – кивнув я, – ви ж хотіли мене бачити.

–До роботи, – махнув він на мене, – у нас ще нема гороскопа на наступний тиждень... Шнелєр...

–Але жодної сексуальної активності? – кивнув я.

–Ти що, знущаєшся? – з підозрою зиркнув шефуля.

–Та ні.

–Чого ж ти тоді весь час питаєш мене про сексуальну активність? Ти в чомусь мене підозрюєш?

–Та ні ж бо, – продовжував спостерігати я, як шефуля дедалі більше розпалюється.

–Може, ти хочеш сказати, що я імпотент? А, Баз? У чому проблема?

–Проблем нема...

–Так будуть, якщо ти зараз не підеш і не сядеш за роботу...

Як підказувала мені моя жвава уява, дружина Сан Санича, певно, вже замахалася чекати на розклади гороскопів і спробувала добитися сексуальної активності просто так... Чим усе те скінчилось, можна було здогадатися з шефуліного настрою.

Я вийшов з його кабінету й гучно грюкнув дверима. Секретарка-растаманка, вагітна Свєточка, аж підскочила на стільці й відразу ж на мене визвірилась:

– Ти що, придурок, хочеш, щоб я народилана три місяці раніше?

Нічого їй не відповівши, я піднявся поверхом вище, де була кріейтерська рекламна агенція. Там можна було покурити на аварійному балконі. І от я стояв і раптом подумав, ну, ці крі-ейтери, адже вони нещодавно оголосили набір. Може, спробувати... Може, вони мене візьмуть і я навіть отримаю замовлення розробити проект реклами нового засобу проти імпотенції...

Щойно я про це подумав, як на аварійний балкон вийшла дівчинка-страшилка в яскраво-рожевих окулярах і почала еротично розкурювати свій слімз, заковтуючи ледь не весь фільтр. Такі окуляри могла носити або божевільна, або жінка, в якої дуже-дуже давно не було сексу. Хоч, зрештою, між першим і другим різниці майже нема...

–Гарні окуляри, – сказав я.

–Дякую, – мовила вона, зацікавлено зиркнувши на мене, – долчендгабана, чотириста баксів...

–Що чотириста баксів? – не відразу в'їхав я.

–Мої окуляри, – пояснила вона.

–Вони в тебе що, з платини?

–Ні, це долчендгабана, всесвітньо відомий бренд...

–То вони не з платини? – перепитав я.

–Ну да, – гордо відповіла вона й вийшла, певно, подумавши, що я якийсь імбецил.

Тоді я вийшов услід за нею й пильніше придивився до їхнього кріейтерського холу. Туди-сюди бігали шалено напонтовані чуваки й чувіхи, з-кабі-нету– в-кабінет– з-кабінету– в -кабінет-з– кабінету-в-кабінет... Це був якийсь броунівський рух... Потім вони створювали чималі черги біля автомата, що видавав каву, а потім випиралися на аварійний балкон курити. Потім знову йшли по каву, а потім знову на балкон... Коли ж кава закінчувалася, вони хєрачили в дартс, що висів тут-таки, словом креа-тивили... А коли дартс набридав, автомат із кавою вже встигали заправити... Утворювався такий собі колообіг кріейтерів у природі.

Я враз розгубився й навіть не помітив, куди поділася та божевільна в рожевих окулярах за чотириста баксів. А потім враз вирішив, а чом би й ні, адже бігати туди-сюди, пити каву, курити й хєра-чити в дартс, чим не робота? І зупинився очима на дверях із наличкою «приймальня».

Прочинивши їх, я знову побачив окуляри за чотириста баксів...

– Знаєш, – сказав я, – пильно зазираючив очі, що ховалися під ними, – мені тут подобається, я хочу спробувати стати вашим кріейтером.

Вона зиркнула на мене, як на повного недоумка, але все ж таки підняла слухавку і, як справжня сраколизка, музично процвіріньчала:

– Семене Альтмановичу, до вас на співбесіду...

Семен Альтманович виявився доволі хитрим. Він не став розповідати мені про свої окуляри, але якось підозріло глянув на мій подраний Мяу-дзедуном писок.

– Ось, – сказав він, – тримайте, – і дав меніаркуш паперу з олівцем... – Якщо ви хочете в наспрацювати, за півгодини на цьому аркуші маютьбути дві концепції... Концепція перша – білбордсоціальної реклами, спрямованої проти хабарництва... Ну й... Друга концепція... Скажімо, відео-ролика про... про мобільний факінфон джей сімсот, хай буде факінфон, жодних відомих брендів...

І я взявся за роботу, поринувши в неї з головою... На рекламу я мав свої види, бо не був кріейтером, які на неї, судячи з їхнього броунівсько-го руху, взагалі жодних видів не мали... Реклама, здавалося мені, то найперше – асоціативний ряд, ні більше ні менше... Від цього треба відштовхуватися, це завжди спрацьовує...

Гаразд, що там у нас? Білборд-соціалка про хабарі... Реклама факінфона... Почнімо з соціалки...

Якщо ти береш хабарі, то ти фактично продаєшся... Тепер найпростіша асоціація... Хто ще продасться? Ну, повії, наприклад... Будь ласка, беріть, знімайте...

Нічна зупинка, на якій стоїть повія, доволі приваблива, але з фінделем під оком. Біля неї таксо, на капоті якого сидить кілька гопуватих таксистів. Вони манять повію двадцятибаксо-вим папірцем... І жовтий напис на чорному небі: БЕРУЧИ ХАБАРІ, ЧИМ ТИ КРАЩИЙ ЗА НЕЇ? Ну що, кріейтери, схавали?

Тепер факінфон.

Мобілка... Що особливого скажеш про мо-білку?.. месежджі, дзвінки... але слоган: ФАКІНФОН – по ньому можна подзвонити, – імбецильний слоган, як не крути... Треба мислити нестандартно... Скажімо, так. Усі телефони вібрують... Ось... Так... Вібрують, наче вібратори... Є, курвамать, є, чуєте, кріейтери, йоб ваш автомат з кавою й аварійний балкон разом із ним! Ну й долчендгабану й дартс за компанію! Витріть нюні, тримайте...

1-й план: ніч, у ліжку самотня дівчина.

2-й план: під ліжком починає пілікати й вібрувати факінфон.

3-й план: дівчина прокидається й, не розплющуючи очей, починає його шукати, але з іншого боку... Витягує з-під ліжка вібратор, прикладає його до вуха й натискає роуег. А коли той оживає, вона спантеличено розплющує очі, розгублено дивиться в камеру й каже: альо!

4-й план: чорним по білому: ФАКІНФОН – ВІН ЛЮБИТЬ ВАС ДУЖЧЕ!

Аркуш із концепціями я віддав рівно за десять хвилин.

Альтманович якось здивовано на мене зиркнув і сказав:

– Добре, зачекайте в приймальні.

Чекати довелося недовго. Долчендгабана сиділа за своїм столиком і з розумним виглядом читала Муракамі. Телефон кілька разів писнув, після чого вона зникла в кабінеті, а коли повернулася, сказала:

–Ти нам не підходиш...

–Він сказав саме так?

–Ти впевнений, що хочеш почути правду?

–Авжеж. Будь зі мною відверта.

–Ок, він сказав, що це галіма німецька порнуха.

– А що ж тоді не порнуха? – здивувався я.Тут вона замислилась.

–Ну те, що знімаємо ми, це, скажімо, не порнуха.

–І що ж ви знімаєте?.. Так, для прикладу...

–Гаразд, – сказала вона, – ти, напевно, бачив рекламу про кукурудзяні пластівці?

–Це та, де по місту бігає величезний качан кукурудзи й питається в перехожих: «Ви ще не знаєте, хто я такий?!». По-твоєму, це не порнографія?

–Ні, не порнографія.

–А доведи, ну, доведи мені, чим це відрізняється від галімої німецької порнографії?

Тут вона ще раз замислилась.

–Ну, хоча б тим, що цю рекламу дуже люблять діти.

–По-твоєму, діти не можуть любити порнографію?

–Так, не можуть, бо вони її не розуміють...

–Ось бачиш, – кажу я, – усе сходиться. Діти дивляться вашу рекламу, бо ще не розуміють, що це галіма німецька порнографія...

Ніколи б не міг подумати, що спускатися з одного поверху велетенської корпоративної будівлі на інший можна так довго... Я навмисне спинявся на кожній третій сходинці, сідав і починав курити, докурював, долав одним кроком ще три й знову сідав. Повз мене пробігали рекламні кріейтери, клерки з нашої редакції, але до мене нікому не було діла. Підозрюю, що навіть тоді, якби сюди якимось дивом заїхав на своїй ямасі Біл Даун, аби з даху розтрубити благу вість... ну, він би теж обійшов мене стороною, об'їхав би. Мені просто хотілося спинити час... Якимось дивним способом спинити час... Вставити йому в колеса, скажімо, качан кукурудзи абощо. Але час уперто не спинявся. Кілька разів пробігала долченгабана, проте після галімої німецької порнухи, які б у неї там не були проблеми з сексом, я її не цікавив...

І тут знову задзвонив мій факінфон.

– Баз, мать твою... – ґречно привітали менез динаміка.

Спочатку я подумав, що це дзвонить секре-тарка-растаманка вагітна Свєточка.

–Ти чого? Все-таки народила? – спитав я винувато... – Ну, натри місяці раніше...

–Господи, та він же знову обдовбаний... Чуєш, ти там що, обдовбаний? І чого я з тобою морочу голову? У мене зуб болить, я до лікаря маю йти, а натомість тобі, козлу обдовбаному, дзвоню і через це не встигну позичити в подруги блузку на вихідні, їй-богу, дістало мене все...

Це Міла, – розумію я, – мій ангел-охороиець па теренах альма матер, не зважаючи навіть на те, що вона дурепа й екзгібіціоністка. Хоча, якщо

тверезо глянути на стан речей, на якого ще ан-гела-охоронця може розраховувати такий лузер, як я? Це староста Міла, що ходить по общазі в коротенькому халатику, не вдягаючи під нього жодної білизни. Підозрюю, що робить вона це для того, аби було не так помітно, що вона дурепа. Але по телефону... По телефону це не діє...

–Міло, – кажу я, – знаєш, ради з твоїм зубом я не дам і блузки в мене, зрештою, теж нема... Тому...

–Тому заткай пельку й слухай мене сюда уважно, – не дає закінчити вона, – я тобі, обдовбаному такому козлу, випросила, виблагала, висмоктала з пальця останній шанс скласти залік із БЖД, останній залік, складаєш о 17.00, і все... Хоча ні, не все, ще кілограм зефіру в шоколаді й щоб був у мене ввечері... Це останній шанс... – наголошує вона. – Будь-ласка, візьмись за голову. БЖД – це раз плюнути, і все – диплом, забирай свій сраний диплом і дуй на всі чотири сторони... Але про зефір, чуєш, про зефір...

Ніби виправдовуючи статус обдовбаного козла, який не здатен ні на що, крім галімої німецької порнографії, я скидаю Мілу з лінії, кілька секунд думаю про те, як шанс можна висмоктати з пальця, і все-таки вирішую ним скористатися, своїм висмоктаним останнім шансом...

– Гаразд, студенте, – перше питання... мн...амм... еее... буде про поведінку підлітків на кризі... на великих водоймах... Ти колись був на великих водоймах, на кризі? – для чогось питаємене прспод із БЖД, потираючи руки.

– Ні, – заперечно хитаю я, – тільки на малих.Мені відразу ж пригадується епізод, як ще

в школі ми з Вованом Косим посеред зими полізли в старий закинутий, але досить глибокий фонтан. На фіга ми туди полізли, я пам'ятаю вже поганенько. Здається, Вованові захотілось перевірити, чи справді риба, а її у фонтані було повно, узимку спить. Так от, він обережно, ну, принаймні йому так здавалося, простукуючи кригу ногами, почав наближатися до середини фонтана, який ще не встиг замерзнути. Десь на п'ятому кроці крига під ним загрозливо хруснула... Вован приречено глянув на мене... Навіть не зважаючи на свої косі очі, він у той момент нагадував піхотинця, що наступив на міну... І раз – із шурхотом провалився по самісіньку шию... Важко сказати, як він опинився нагорі, це все просто вилетіло в мене з голови, але додому ми гнали на скаженій швидкості. Одяг Вована прямо на ходу вкривався крижаною кіркою, а коли до під'їзду залишалися лічені метри, Вован раптом став, як укопаний. Від несподіванки я налетів йому на спину й перекинув його в сніг.

–А-а-а-а! – вичавив Вован із себе майже фальцетом і прикусив нижню губу.

–Вов, що? Га, ну Вов? – запанікував я.

–Примерзли... – насилу вимовив він.

–Хто? Хто примерз? – ще дужче запанікував я.

–Яйця до штанів... – ледь спромігся він на голос.

Я схопив Вована під руки й поволік його доволі товсту тушу в під'їзд до ліфта, а Вован тримав ноги широко розкаряченими, й вони тягли-ся по землі, наче сошки велетенського циркуля.

Найбільш боляче Вованові було на сходах. З кожною сходинкою він відчайдушно ойкав і намагався вчепитися пальцями в свою куртку, хоч у нього мало що виходило, бо та теж вкрилася крижаною кіркою. Слава всім святим, що, коли ми опинилися вдома, Вованова сестра саме вийшла з ванни, тож я не придумав нічого кращого, як кинути його в гарячу воду... Матюкаючись, мій друг оклигав, а потім я залив його «московською»...

– Знуаєш, – сказав він, язик у нього заплітався, – ау рибууу, рибууу, я їїііі так і не поубачив...

Потому він захріп у тій-таки ванні, здається, навіть не знімаючи з себе одягу...

Але ж не стану я розповідати цьому ось чолов'язі про свого друга Вована, його примерзлі яйця й про те, що рибу він так і не побачив...

–По кризі, – кажу я, – взагалі бажано не ходити...

–Це правильно, – киває своєю сивою баш-кою ас із БЖД, – але якщо все-таки доведеться...

–Я ж і кажу, якщо все-таки доведеться, то по ній треба повзти, а не ходити... Таким чином збільшується площа...

–Стривай, – стає дедалі говіркішим пре-под, – а як же ти будеш по ній повзти, адже це крига. Там навіть учепитися ні за що, до того ж повзти по холодній кризі – це небезпечно, можна застудитись...

І тут я починаю розуміти, що мене задрочу-ють, патосно, безжально й красиво тицяють носом у лайно, ще раз намагаються довести, що я лузер, такий безпомічний, що навіть не знаю, що на кризі робити...

–Гаразд, – вирішую я, – цього питання я не знаю, оцініть мою чесність і, якщо можна, дайте мені наступне.

–Так, – відповідає він, – чесність твоя мені ні до чого, я ж професіонал, мені треба, щоб ти на кризі нормально поводитись міг. Але все одно, ось тобі друге питання... Правила поведінки в тому разі, якщо тебе вкусила змія... – він робить багатозначну паузу й додає, – за кінцівку.

–Так от, – починаю я, – якщо змія вкусила тебе... – я теж навіщось роблю багатозначну паузу... – вкусила тебе за кінцівку, треба перетягнути кінцівку вище місця укусу чимось на зразок джгута й обов'язково припалити рану... А потім дістатися до лікарні... Це я знаю...

–Ні-ні, – хитає головою він, – ти забув одну дуже важливу деталь. Спочатку треба відсосати!

–Відсосати? – витріщаюся я.

–Авжеж, відсосати... Якщо не відсосеш – вірна смерть...

–У кого відсосати?

–Як це в кого, звісно в себе! – обурюється препод і дивиться на мене, як на повного недоумка.

Я, зрештою, дивлюся на нього так само. Мені миттю уявляється, як оцей ось клоун іде по лісу у величезному сільському брилі й збирає суниці, запихаючи їх собі в пащеку й розмазуючи по губах. Аж раптом йому під ноги виповзає маленький неотруйний вуж. Решта вужів спостерігають шоу з-за найближчого дерева. І от бежсдсшник наступає вужеві на хвіст, той кусає його за по-реііану п'ятку й тікає до друзів, а наш герой,

розсипавши суниці, хаотично намагається в себе відсосати...

Якоїсь миті я навіть вирішую забити на залік із БЖД й просто звалити.

–Гаразд, – намагаюся заспокоїтись я, – а якщо ви не зможете в себе відсосати? Що тоді?

–Як це, не зможу? – обурюється бежедеш-ник так, наче він тільки те й робив, що все життя наступав на змій, а потім у себе сосав.

–Не зможете через особливості організму, адже не кожен такий гнучкий, можна й не дотягнутися... ну, до кінцівки...

Бежедешник замислено чухає потилицю й ствердно киває...

– Авжеж, авжеж, твоя правда... тоді залишається два виходи...

–Які?

–Що які? Сам маєш знати! – гаркає він.

–Гаразд-гаразд, я не знаю, – розводжу руками я, – можете так і записати у свою відомість. Але все одно: що його робити, як раптом змія мене вкусить?

–Що робити? – «друге питання не знає» – бурмоче він сам собі під носа й записує до блокнота. – Що робити? Треба знайти того, хто б зміг відсосати.

Я вдруге уявляю бежедешника, який із криком «Рятуйте! Відсосіть мені, будь ласочка!!!» гасає по лісу.

–Он як... – з розумінням хитаю головою. – Ну, а останній, останній спосіб?

–Останній найлегший... Треба просто вбити змію й принести її до лікарні...

–А це ще для чого? – ще дужче дивуюсь я.

–Щоб лікарі подивилися, яка тебе, дурня, змія вкусила, й увели потрібну протиотруту...

–І що, – питаю я якось приречено, – навіть сосати не обов'язково?

–Не обов'язково, – ствердно киває він... – І про жоден залік не може бути мови... Ти абсолютно безпорадний...

–Перепрошую, що саме ви маєте на увазі?

–Маю на увазі те, що тобі, як майбутньому педагогові, страшно довіряти життя дитини. Я взагалі дивуюся, як ти дожив до четвертого курсу, не знаючи елементарних речей?..

–І що, заліку не буде? – питаю я.

–Не буде, я не можу взяти на себе таку відповідальність.

Яка відповідальність? За що? За мій лайф? Чи за свій? Я взагалі не розумію, що ця мавпа має на увазі під словом «відповідальність»? І що взагалі таке це БЖД? Три довбані літери, не більше. Він що, справді вірить у те, що життя – це візок з морозивом, який він пхає поперед себе, вміло регулюючи температурний режим і час від часу підзаряджаючи акумулятори? Він що, і досі, у свої шістдесят, чи скільки там йому, не доганяє, що все це жорстко відлаго-джений господній бізнес? І що коли ти перестанеш вписуватися в його чіткі схеми, то тебе відразу ж приберуть. «Ну добре, добре», – скаже всевишній, поглядаючи, як ти виходиш із лісу, наступивши на змію... А потім візьме й погортає розклад місцевих електричок... «Так-так, – похитає головою, – електричка – це навіть

краще, надійніше. Тут хоч соси, хоч не соси...» І навпаки, якщо ти приноситимеш дивіденди й раптом захочеш на все забити й стрибнути під електричку, господь зробить так, що тобі відріже ногу, ну на крайняк дві, які тобі потім благополучно пришпандорять у найближчій лікарні п'яні хірурги. І ті ноги навіть зростуться, причому зростуться так гарно, що ти потім зможеш грати за харківський «Металіст», все одно там інваліди, тож ніхто не помітить – пришиті в тебе ноги, чині.

От він сидить переді мною, дивиться мені прямо в очі й, мабуть, дума: сопляк, ти ще життя не бачив, не нюхав, не куштував, а я от провів свій корабель через усі фарватери, оминув усі підводні рифи, вижив, бачиш. Різне, правда, було, інколи доводилося й сраку лизати, і я лизав, але вижив, і тепер мені шістдесят, чи скільки там мені, я вже не пам'ятаю, таке в нас було важке життя, так нам відчайдушно доводилось виживати. Тепер ти, муділа, розумієш, що таке БЖД? Що це не три літери на паркані? Що це твоє, сука, життя?

Знаєш, ми навіть нічого не говоримо одне одному, ми читаємо це в очах – він у моїх, а я в його, ія розумію, що ловити менітутбільше нічого, встаю й прямую до виходу.

– Стривай, – каже він, – але ж ми можемо домовитись...

«Ось воно, – думаю я, – ось його довбане БЖД, прокажена школа виживання, правила, що по пунктах дозволять вибитися із числа

лузерів... Правила, де в головному пункті йдеться про те, що ти маєш стати жополизом, вижити, дожити до шістдесяти, провести свій корабель і так далі... а потім дивитися щовечора в телевізорі на таких самих жополизів і залишати щелепи на поличці в склянці, тим самим лякаючи й доводячи до неврозів своїх онуків, якщо вони в тебе колись будуть...»

Знаєш, у такому разі можна навіть гордитися, що ти лузер... Я зачиняю за собою двері й поринаю у свій лайф, у лайф, в якому, що б не сталося, я все одно житиму, бо виживання – не для мене...

У кожного своя карма і свій шлях широкий... Ти можеш не цікавитись своєю кармою, але настане мить, коли вона обов'язково зацікавиться тобою й, неначе на знак помсти, що ти на неї забив, пустить твоє життя під укіс, переверне в ньому все догори дриґом, як копи, що шукають у твоїй кімнаті наркотики, зброю, вибухівку, порнографію, або ж просто шукають, без жодної мети, треба ж їм чимось зайнятися. Так казав один мій знайомий гот. У сімнадцять він украв у бабусі триста баксів, які та збирала собі на похорон і тримала під матрацом, пішов до стоматолога, і той зробив йому ікла, справжнісінькі ікла... Це, за словами мого друга, неабияк зміцнило його позиції серед спільноти готів, хоч їсти було доволі незручно. І ось одної ночі, після якоїсь там готичної паті, він і ще кілька йогодрузів-готів поверталися на роздовбаному жигулі додому. Водій, теж гот, якому належала гачка, не впорався з керуванням і в'їхав у сітілайт з їблом нового мера, що обіцяв світле майбутнє

місту й усім його мешканцям, включно з національними, сексуальними й іншими меншинами, ну і з готами, ясна річ... І після того, як ми наїхали на мера, наш водій не витримав його пильного погляду й раптом розколовся, що тачка пизжена, – розповідав мій знайомий гот, – так нас і пов'язали... А потім батькам цього гота сказали – ну, шановні, ми навіть нічого не питалися у вашого сина, та й що нам може відповісти такий... – пауза, – син... словом вибирайте: або суд, або військкомат... Батьки обрали військкомат, ясна річ... Гот немилосердно пручався, але спочатку його позбавили хаєра, а потім повели на медогляд... Гот виявився здоровий, здоровий, наче бик, і тільки стоматолог, зазирнувши йому в рота, здивовано похитав головою й сказав:

– Ні хріна собі патологія!..

І патологію було спиляно рівно за десять хвилин старою бормашиною... Жодних тобі баксів, усе безкоштовно... І бабусі тепер навіть ні за що буде померти, тож доведеться жити далі... Опущений гот зі спиляними зубами поїхав під Обухів служити батьківщині, вчити, що він «обязан», і захищати її від уявного супротивника, про якого нічого не знав директор моєї третьої школи, афганець...

– І ось там, без зубів, копаючи лопатою окопі розуміючи, як підставив бабусю, – розповідавгот, приїхавши в першу відпустку, – я нарештівкурив, що на карму забивати не можна, бо все вилізе тобі боком, і ти паграпиш під якийсь сранийОбухів, проти якого, зрештою, я нічого не маю,я гак кажу, образно...

Мене тоді дивувало, що після всього цього чу-вак іще може говорити образно...

Стоячи посеред дворика своєї альма матер, на теплому бетоні, засунувши руки в задні кишені й затиснувши в зубах рятівний честер, я дивився на погоже глибоке небо й мав надію, що воно дивиться на мене, але йому, судячи з усього, було пофіг... І я почав розуміти, що карма мене дістала... Дістала без жодного суду й військкомату.

А витягши руки із задніх кишень, я раптом побачив, що тримаю візитівку. Як вона туди потрапила – я зовсім не пам'ятав, тож зиркнув на сріблясті літери:

Анжелік Ковач

телефонна служба довіри

321 – оператор 7 – з міського

(095)399-588-2 – з мобільного

Я дістав мобільник і набрав перший номер, але він тупо не набирався. «Ви не можете подзвонити за цим номером», – повторювали мені так, наче він був для якихось обраних, а не для лузе-рів... Щодо другого, то там завчено відповідали: «Зе субскрайбер кен нот зе річ оф зе момент, пліз трей егейн лейтер»'.

Я п'ю міцну каву з коньяком. Мяудзедун залазить на стіл, робить кілька впевнених кроків убік моєї чашки, підходить до неї й вмочає туди лапу. Потім облизує її, з огидою кривиться й,

залишаючи на підлозі коричневі сліди, плентається в кімнату. Я виливаю рештки кави в мийку – допивати її нема жодного бажання, бо, скільки б ми не лишали Мяудзедуну миску з водою, йому завжди більше подобалося хлебтати воду з товчка. Ікарус тим часом зосереджено їсть мівіну, запиваючи її кефіром. Упоравшись, він відсовує тарілку й нарешті каже:

–Ти не повіриш. Якщо почуєш, то не повіриш жодному слову. Я, як завжди, прийшов, дістав підручники, зошити й іншу хрінь і подався до її кімнати. Каміла, їхня служниця, сказала, що Сабріна зараз буде, що вона розмовляє по телефону зі своїм бой-френдом, хоч який у біса бой-френд може бути в такої стервочки? Ок, – подумав я, – нехай буде бой-френд, мені зрештою пофіг, я тут педагог, я бабло відпрацьовую, мене це не цікавить, краще порахую, скільки в цієї розбещеної малолітки в акваріумі рибок... І я став рахувати. Аж тут повернулася й вона... У такому куцому-куцому халатику. Розумієш, він що є, що його нема. Хто такі довбані халатики вигадав?

–Привіт, – сказала вона.

–Привіт, – відповів я. – Може, ти б пішла перевдяглася?

–Тобі що, не подобається мій халатик? – здивувалася Сабріна.

–Дуже подобається, – кивнув я й додав, – сіак І8І ГапІаяііясН1!

–А мені здасться, що він тобі не подобається, – почала накручувати вона.

–Подобається, мені дуже подобається твій халатик. Але чи не могла б ти піти й одягти щось інше?

–Якщо ти кажеш, щоб я пішла й одягла щось інше, значить він тобі не по-до-ба-єть-ся! І крапка!

І тут, ти чуєш, тут вона взагалі його знімає й жбурля за вікно... І залишається переді мною в самих рожевих тру-си-ках...

–І взагалі, – каже вона, – сьогодні спекот-но якось... проте давай уже починати, бо я спізнюся на заняття з тенісу.

–Гаразд, – кажу я, потроху приходячи до тями, – справді, чого ж бо... починаємо урок, але я буду дивитися у вікно, я на тебе не буду дивитися, – я справді беру підручники й перекладаю їх на підвіконня.

–А чого це ти на мене не будеш дивитися? – обурюється вона.

Я напружую мозок і пояснюю:

–Педагогічна етика...

–А це що за така фігня? – ще дужче обурюється вона. – Про яку педагогічну етику може йтися, якщо ти все заняття простоїш до мене задницею? І взагалі, я тобі ЩО, НЕ ПОДОБАЮСЬ?

–Сабріно, ти мені дуже подобаєшся, але ж сам Макаренко казав... – проте навіть це магічне прізвище не справляє на неї жодного враження.

–Тоді ДИВИСЬ НА МЕНЕ! – ледь не вибухнула вона. – Як ти можеш не дивитись на мене, якщо я тобі подобаюсь? От ти мені нодоба-стпси, і я дивлюсь маніть на гній зал!

–Ти мені теж подобаєшся, але я репетитор, я тебе вчити маю, а не дивитися на твій зад!

–Ах так! – дико зблискує оченятами Сабрі-на. – У МЕНЕ НЕ ЗАД! Чуєш! У МЕНЕ НЕ ЗАД! – тупає вона ногами.

Тут із коридора постукала Каміла.

–Сонечко, в тебе все гаразд? – спитала вона з-за дверей.

–Так, ми саме шліфуємо фонетику... – відказало сонечко в трусиках і додало, – не заважай нам, бо вилетиш звідси на фіг!

Каміла пошаркала перед дверима ногами й пішла собі на кухню.

–То на чому ми зупинилися? – спитало мене сонечко.

–Вправа 34, – сказав я.

–Ні,ямаю на увазі шліфування фонетики...

–Ти сказала, що в тебе НЕ ЗАД...

–Так, – вкотре закричала вона, – у мене НЕ ЗАД!!!

–Господи, а що ж тоді в тебе?

–У мене... Ееее... Мммм...У мене ПОПКА!!!

–Гаразд, – кажу я, – але це нічого не міняє. Бери свою попку, садови її за стіл, і переходимо до вправи 34. Ая тим часом посиджу тут, на вікні...

–Слухай, але чому, поясни мені? – примружується вона.

–Сабріно, ти не зрозумієш...

–Ти хочеш сказати, що я дурепа?

–Так, тобто ні... – відразу ж виправивсь я.

–Але ж я не дурепа, – береться в боки вона, – ти сам казав, що на минулому занятті я зробила успіхи, я навіть вивчила, що таке хсрпект!

–Перфект, – виправляю я...

–Та яка різниця?

–Очевидна, – кажу, – хєрпект – це казна-що, а перфект – це форма минулого часу...

–Але чому, чому ти не хочеш дивитися на мене? – знову заводить Сабріна. – Чого ти не хочеш зробити мені приємне одним своїм поглядом, чого ти робиш з мого життя суцільний хєрпект? – заламує вона руки.