Текст книги "БЖД"

Автор книги: Сашко Ушкалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

–Щось не так? – спитав я.

–Да, – сказала вона, – мене дуже дратує твоя поведінка.

–Ти про що?

–Мене дратує, що, коли я смажу яєчню, ти зриваєш з мене одяг і починаєш мене любити... а коли ми лягаємо в ліжко і я хочу, щоб ти мене любив, ти читаєш свого довбаного Ортегу й Тангенса.

–Ортегу-й-Гасета, – виправив її я.

–Та мені насрати...

–Ой, бляааа...

–Що бля? Ну що, бля? Сказати нічого, да?

–Бляааа... як же я міг спати із жінкою, якій насрати на Ортегу-й-Гасета...

Одним словом, із жінками мені не фортило, проте оптимізму я не втрачав. Але про все по черзі.

Перше, що я помічаю, вилізши з шанця, – це креативно-кретинного галицького режисера, який качається по землі, тримаючись за коліно. За метр від нього лежала граната. Непевними кроками я простую до найближчих кущів. Наступні кілька хвилин з мене виходить «офіцерське» пиво, а я тим часом, примружившись, споглядаю напівзатемнений диск сонця. Він, зрештою, нагадує мені забухане й заспане примружене червоне око, що спостерігає за мною. Потому я повертаюсь на наш знімальний майданчик. Бачу, як оператори й Сєва намагаються евакуювати з окопу гопника, бачу Христофоровича, який досі самотньо валяється на землі, обнявши своє коліно, але до нього нікому немає діла, навіть батьківщині... Ясна річ, для агентства куди важливіший кур'єр, який найкраще знає це місто.

– Це все ваші довбані слобожанські пальці, – раптом стогне галицький режисер і затихає. Але на нього все одно ніхто не зверта уваги.

Я плентаюсь до мікроавтобуса, залажу в бокові дверцята й починаю роздягатися. Стара швабра весь час якось недобре пасе мене поглядом. «Наче хоче вкусити за сідницю», – думаю я й починаю знімати штани. Але ні з того ні з сього вона питає:

– Маладой чєлавєк, вот скажитє, а ВИ в бога вєрітє?..

Це її «ВИ» звучить настільки виразно, аж мені починає здаватися, що в мікроавтобусі є ще хтось. І можливо, цей «хтось» зараз в одній із тих картатих торб... Адже де Сєва міг взяти тельбухи? Тельбухи просто так на дорозі не валяються. Від цих думок я випадаю в осад, хочу звестись на повен зріст, раптом б'юся башкою об дах мікроавтобуса й падаю кудись між крісел... А вже лежачи там, продовжую стягувати із себе штани.

– Ну почєму же ви малчітє?.. – з докором питає швабра.

У цю мить я починаю шкодувати, що в мене не лишилося ще однієї гранати.

– Ібо бог єсть, і в нєво нада вєровать, і нє бояцца гаваріть аб етом... І тому єсть прямиє доказа-тєльства... Как-то раз настоятіль нашево пріхода Біл Даун попал в автокатастрофу. Он пєрєзжал на мапєдє жилєзнодорожний путь, і в нєво врєзался поєзд... Но Біл вижил...

– Я не можу говорити про бога, коли без штанів, це неетично... – уриваю я швабру, доки та не почала розповідати історію створення своєї церкви й те, як ублюдок Біл навернувся до бога.

– Ах, да-да... – чую я звідкись із-за крісел, і швабра кидає мені мої шмотки.

Лежачи між кріслами, я вдягаюся, а стара тим часом підносить мені пачку агітаційних брошур і кладе поряд зі мною, точніше на крісло, під яким я лежу. Так покладають квіти на могилу невідомого солдата.

– Возьмітє, почітайтє, – додає вона.

Продовжуючи лежати на спині, я розгортаю одну з брошур і на першій сторінці читаю: «Путь к Богу єсть долгій і тєрністий, каждий пріходіт к Всєвишнєму по-разному, я же, Біл Даун, прієхал к нєму на мапєдє ямаха...»

Додому довелось повертатися майже через усе місто. У себе на районі я вирішив поміняти свої сто баксів на нормальні гроші. «Дзєвачка» з обмінки підозріло глянула на мою зачіску й, певно, не вірячи, що в такого лузера, як я, можуть бути справжні сто баксів, заходилася перевіряти їх усіма можливими способами... Вона то тицяла їх в апарат з фіолетовою лампочкою, то дивилася на денне світло, то шкрябала нігтиком, аж раптом я помітив, що позаду неї стоїть мікрохвильовка...

–Тільки не в мікрохвильовку, – попросив я.

–Єслі оні фальшивиє, – сказав раптом величезний перекачаний мудак, якого я спочатку сприйняв за сейф... Схоже було на те, що в житті він був неговіркий, бо ледь-ледь добирав слова, плутався й вимовляв їх якось знехотя... – єслі оні фальшивиє, – повторив він, – я засуну іх в жо-пу... – потому він замислився, певно, над тим, чи все правильно він сформулював і чи нічого бува не забув.

–Але ж це мої сто баксів, ви не маєте права засовувати їх у жопу! – обурився я.

Качок потягнувся за дубцем, але «дзєвачка», на щастя, сказала: «Вася, всьо в нормє, бакси настоящіє...». Вася підвис і почав обдумувати свою відповідь... Так і не дочекавшись, що ж він скаже, я забрав бабло й пішов до найближчого маркету.

Там було прохолодно й порожньо. Порожньо, бо тиждень тому хтось залишив у камері схову вибухівку, що винесла вітрину й покалічила кількадесят відвідувачів. Але я продовжував сюди ходити, свято переконаний, що в один і той самий маркет вибухівку двічі не підкладають... Хоч я кепсько розуміюся на маркетинг-технологіях... Може, в якомусь із їхніх підручників так і написано: якщо твій конкурент знижує ціни, проводить акції й переманює до себе твоїх покупців, заклади йому,

сука, вибухівку. Якщо не допоможе – за тиждень повторити процедуру.

Думаючи про це, я наштовхуюся на дівчину в червоно-зеленій уніформі, що немов набої перебирала у своїй прозорій торбинці тюбики зубної пасти.

–Привіт, – несподівано кажу я їй, – можеш мене нічого не питати, я чищу зуби.

–Справді? – злякано кліпає вона на мою голову, а потім на пачку агітаційних брошур, в яких ідеться про те, як Біл Даун їхав до бога на мопеді ямаха, а його збило поїздом.

–Так, – запевняю я, – двічі на день, уранці й перед сном.

–Я рада, – серйозно й досі злякано каже дівчина. – А з головою твоєю що?

Я почуваюсь якось незручно – зі мною так завжди, коли я перший починаю розмову, а вона потім не клеїться. До того ж, мене бісить, коли мене сприймають як якусь одну частину тіла, а не цілісно. Я кидаю брошури в морозильник із рибою й розводжу руками:

– Літо скоро, час міняти імідж...

По цих словах до дівчини підходить якесь чмо з бейджиком і починає щось роздратовано шепотіти їй на вухо. Сто чортів, ненавиджу менеджмент, маркетинг і весь цей, сука, сучасний бізнес, докупи взятий... Усіх цих ублюдків з бейджиками... У мене виникає бажання перекинути це чмо в морозильник із рибою, аби він почитав там трохи про Біла Дауна та його мопед. Але чмо швидко зникає, лишаючи дівчину з очима, повними сліз...

–Якою пастою ти користуєшся? – вичавлює вона із себе.

–Що? – не розумію я.

–Кажи, якою пастою ти користуєшся... У мене випробувальний, розумієш? Якщо ти зараз щось не скажеш, мене звільнять. Бачиш, за мною спостерігає оте чмо з-за холодильника з кокою?..

Я гарячково намагаюсь пригадати назву бодай однієї зубної пасти, але мені немовби відшибло, тому я засовую руки в кишені, ніяково посміхаюсь і голосно, так, щоб навіть чмо за холодильником із кокою почуло, зізнаюся:

–Галімою, дуже-дуже галімою пастою... Від її смаку в мене завжди псується настрій... А ця паста, – показую я на її сумку, – вона нормальна?

–Не знаю, – шепоче й знизує плечима дівчина, – мені її тільки-но вручили, я навіть інструкцію прочитати не встигла.

–Ну, а думаєш ти як?

–Що думаю? – перепитує дівчина, наче вона ніколи в житті ні про що не думала.

–Ну, нормальна вона чи ні?

–Думаю, нормальна...

–А чому?

–Бачиш, там такий бобрик на упаковці – з колодою.

–Справді-справді, – спантеличено знизую я плечима. – Скажи, а її можна ковтати?

–Ковтати?

–Ну да, у моєму дитинстві була дуже смачна, солодка паста, не така галіма, як зараз... Я її їв...

–Розумію, – каже дівчина, співчутливо киваючи, – важке в тебе було дитинство.

–Та ні, нормальне було дитинство, просто мій батько казав, що коли їсти зубну пасту, то можна померти від проносу.

–І що? – питає вона знову .

–Нічо, я все одно її їв... Класу до сьомого, здається... Сподіваюсь, цю пасту так само можна їсти?

–Не знаю, – знизує плечима вона. – Якщо хочеш, я можу зателефонувати нашому агенту.

–Агенту? – навіщось перепитую я (це одна з галімих рис мого характеру – питати різну дурню). – Твоя контора тримає агента, який їсть пасту?

–Все, – каже дівчина.

–Що все? – вкотре не розумію я.

–От блядь, – вона вже починає майже кричати, – затрахав ти мене!!! І той мудак за холодильником! Да-да, – ледь не кричить вона, коли бейджик висовується з-за холодильника з кокою, – можеш там не ховатися, я все одно знаю, що ти, мудак, там. Ти слідкуєш за мною, нишпориш... Ненавиджу все це, підірвати цей сраний супермаркет!!! Підірвати всі супермаркети!!! – вона вже збирається кинути свою торбу в морозильник із рибою й брошурами про Біла Дауна та його мопед, проте я встигаю схопити її за руку.

– Тесе... Ти чого?

Я дістаю з її сумки п'ять тюбиків зубної пасти з придуркуватим бобриком, цілую її в щоку і, почуваючись асоціальним елементом, швидко вшиваюсь, аби вона мене не вбила...

Коли я опиняюсь поруч із холодильником, за яким ховається мудак, той вибалушеними

очима дивиться на мої п'ять тюбиків зубної пасти й хапає ротом повітря.

–Що? – питаю я.

–П-п-придбавши п'ять тюбиків, – затинаючись, пояснює він, – ви автоматично стаєте учасником розіграшу мопеда ямаха...

І я розумію, що треба робити звідси ноги, що він, можливо, теж належить до тієї секти й, втершись у довіру до компанії, що виробляє зубну пасту, намагається тепер просувати ідею з мопедами й наближенням до бога.

Вилітаючи з маркету, я встигаю захопити блок честера, пляшку коньяку й банку ананасів для Кет...

На хаті був тільки Мяудзедун. Мяудзедун – це наш старий і дуже лінивий кіт. Ми знайшли його з Ікарусом півроку тому біля під'їзду. Якісь виродки посадили його в картонну коробку з-під телевізора й викинули з вікна, але котяра вижив. Побачивши таке, Ікарус просто не міг його не забрати. Чому? Зрозумієте трохи пізніше. Власне, Мяудзедун виявився не таким уже й поганим чу-ваком, незважаючи навіть на те, що йому ні до чого не було діла. Коли в нього від старості почала випадати шерсть, я всім казав, що його трахнула міль. Ну, не в прямому сенсі, а ясна річ, у переносному, хоча, якби міль трахнула його натурально–я так підозрюю, що йому б теж не було до цього жодного діла. Власне, те, що його звали Мяудзедун, так само його мало обходило – він ніколи не озивався на це ім'я. Одним словом, він поводився, як якийсь святий на пенсії, і користі

від нього не було жодної – балконні голуби на такого хижака, ясна річ, клали, миші в нас не водилися, а тримати Мяудзедуна на руках теж не було радості – з нього випадали шматки шерсті й часом він пускав гази. У всьому іншому він був нормальною твариною.

Я від самого ранку не мав у роті жодної крихти, але на хавку мене пробило тільки тоді, коли я повернувся додому. На кухні було порожньо – зрештою, для квартири, яку ми винаймали з Ікарусом, це було нормально. Ми купували рівно стільки, скільки могли з'їсти за один раз – холодильника в нас катма, а на балконі, де в холодну пору року можна було б тримати продукти, жили й гадили голуби. Зрештою, останнє, на думку Ікаруса, – не так уже й кепсько. Знаєш, – казав він, посміхаючись, – якщо в нас закінчаться бабки або станеться якийсь страшний катаклізм, ми зможемо протриматись іще кілька місяців, хаваючи голубів. Хріново, що вони не несуть яйця...

–Які на фіг яйця? – не розумів я. – Тобі що, їхнього лайна мало?

–Такі, великі, як кури... – відповідав він.

–Нічого не вийде, – хитав головою я, – розумієш, усі порядні птахи несуть яйця в гніздах, а на наш балкон вони прилітають тільки срати. Ти бачив там хоч одну стеблинку, хоч якийсь натяк на гніздо?

Звісна річ, Ікарус нічого не бачив, бо, окрім гівна, там справді нічого не було.

Одним словом, я порився в кухонному столі, але так нічого й не знайшов. Ананаси Кет я з'їсти

не міг, бо любив робити Кет приємні несподіванки, а якби я з'їв її ананаси, несподіванка була б неприємною... їсти зубну пасту було небезпечно, бо я так і не взяв номер агента, який її ковтав. До того ж, якщо я її з'їм, то де гарантія, що я не виграю мопед? А ця тема мене взагалі лякала. Аж раптом я згадав про шафку, обклеєну еротичними наклейками. У ній я знайшов півлітровий баняк, у який хтось насипав креветок, і мішечок котячого корму. «Корм не чіпатиму, – подумав я, – Мяудзедун мені не пробачить», – і глянув на креветки: ті дивилися на мене, а я хитав головою й дивився на них.

–Ти що, справді збираєшся їх їсти? – спитав мене Мяудзедун і тернувся об мою ногу.

–А що таке? – знизав я плечима.

–Бля, якісь у них підозрілі погляди... – висловив недовіру той, – таке враження, що вони нас пасуть.

–Слухай, вони дохлі.

–От я й кажу, здохли, сволочі, а тепер ще й пасуть...

–У тебе параноя, чуєш, тобі треба менше спати й більше рухатись...

–Як знаєш, як знаєш... – сказав Мяудзедун і пішов собі геть, певно, дивитися на голубів крізь вікно балкона...

Узагалі, я не їм морепродуктів, особливо риби... Риба є для мене чимось на зразок священної істоти. Пригадую, удитинстві, коли батько водив мене до зоопарку, я міг годинами простоювати перед велетенськими акваріумами, зазираючи крізь їхнє

немите скло, а коли треба було повертатись додому, ну, коли батя встигав по п'ять разів подивитися на решту тварин, а я й досі втикав на рибок, я завжди влаштовував істерику. Одним словом, тоді, у моєму дитинстві, мені було дуже затишно з рибами, і це, певно, наклало на мою психіку якийсь відбиток.

Але зараз у мене не було вибору. Я відкрив баняк, ще раз глянув у сумні й підозрілі очі креветок, набрав їх цілу жменю, кинув до рота і, кривлячись від огиди, почав пережовувати, відчуваючи, як вони пускають сік. Не в силі терпіти, я запив їх кількома великими ковтками коньяку, поплентався до кімнати й, не роздягаючись, завалився на свій морський надувний матрац, який Кет привезла мені торік із моря, їздивши туди з батьками на літніх вакаціях. Потім я миттю провалився в сон...

І от я знову опиняюся в якомусь окопі. Лежу на спині й дивлюся в небо, а в очі мені світить на-півзатемнене сонце. Крізь сльози я бачу на його боці чорну пляму, і мені починає здаватися, що це карієс, звичайнісінький карієс... тож я шкодую, що не можу поділитись із сонцем зубною пастою, якої нещодавно нагрібся в маркеті і яку, судячи з усього, не можна ковтати. «Дивний якийсь окоп, – думається мені, – де тельбухи? Де найкращий кур'єр цього міста?» Несподівано я помічаю, що в мене на шиї висить командирський бінокль. Це трохи збиває мене з пантелику, проте я не рухаюсь. Наступні кілька хвили не відбувається нічого. Потім з неба долинає рев літака

й над моїм окопом пролітає кукурудзник, скидаючи агітаційну літературу. Я знову лежу й чекаю, доки ця фофудья, немов підбиті птахи, спланує до мене... БЛЯАА!!!!!! Знову Біл Даун зі своїм мопедом!!!

Я повільно висовуюсь із окопу, бачу перед собою подовбане вибухами поле й огородження з колючого дроту, за якими височіє кілька кулеметних вишок. Я наводжу бінокль на найближчу з них і з жахом усвідомлюю, що там, ближче до небес, за кулеметом сидить стара швабра, яка діймала мене в мікроавтобусі. Ліпше настроївши бінокль, я бачу за вишками їхній едем, що нагадує звичайнісінький європейський кемпінг. Там снують якісь растамани, чи що... Проте мою увагу раптом відволікає лопотіння крил і пронизливий звук мотора. Я відкидаю геть бінокль і бачу ангела... точніше, не ангела, а... словом, уявіть собі, що вийде, якщо до двадцятилітнього старійшини якоїсь американської церкви, у білій сорочці з бейджиком, краваткою, в чорних штанях і дорогих шузах, приробити крила. Він рулить до мене на мопеді, однією рукою тримаючи кермо, а іншою свій наплічник, однак метрів за десять починає вагатися й глушить двигун. «Гаси його», – чую я голос старої швабри з вишки. Той порпається в наплічнику, а потім винувато знизує плечима. «Офіцерське вже скінчилося», – кричить він їй у відповідь. «А ще казали, батьківщина думає про нас!!! – репетує стара. – Кидай у нього все, що маєш». Чувак із бейджиком і крилами підгірським рухом кидас и мій бік наплічника. Той падає метрів за м'ять під мого окопу. «Ну ладно, –

я поїхав!» – кричить він старій... «Куди, курва мать? – не тямиться від люті вона. – Кидай ще!» «Та що кидати?» – не розуміє він. «Черевики кидай, усе, що маєш, кидай!» «Ти що, довбонулася? – кричить він їй. – Вони ж із крокодилячої шкіри, 800 єврів!!!» Але повітря над його головою раптово прошиває кулеметна черга... «Гаразд, гаразд... – кричить він знову. – Почекай, сука ти божевільна. Я зараз спробую з ним домовитись. Вот ду ю ду?» – починає він розмахувати руками до мене. Фішка в тому, що англійську я знаю не дуже добре, а тієї миті мені взагалі спадає на гадку тільки одна фраза, написана на стінці біля нашої з Ікарусом квартири. Саме її я й вирішую озвучити. «Йор мазер факін кук!!!1» – кричу я чува-ку... Той якось придуркувато посміхається й кричить у відповідь «Ай ноу!2» або щось тіпа того... «Зате я стріляю жостко!!!» – чується згори, і мій персональний окоп, перед яким спинився ангел у шузах за 800 єврів, затуляючи своєю дуркуватою американською посмішкою карієсне сонце, починають розстрілювати з кулемета...

Я прокидаюся від того, що мене трясе й нудить. Мені починає здаватися, що креветки, які я нещодавно їв, ожили всередині мене, ожили й зупинили мій шлунок, як терористи підземку в годину пік, з усіма наслідками, що звідси випливають. «На біса я їв ці довбані креветки? На біса? Га? У них же були

такі сумні й стрьомні очі... – думаю я. – Навіть Мяудзедун мені не радив цього робити...»

Розплющивши очі, я переконуюсь, що наді мною нема жодного карієсного сонця, натомість самі газети, що ними власник квартири, яку ми винаймали, на якогось біса заклеїв стелю. Але про нього, про власника Рулерта Івановича, ще буде окрема розмова. Збоку, у кутку, біля стереосистеми втикає Ікарус. Власне кажучи, він мало чим схожий на справжнього Ікаруса, але коли втикає над стереосистемою у своїх велетенських навушниках, то збіса схожий на космонавта... на мертвого космонавта. Але я йому про це ніколи не казав. Ікарус сидить із заплющеними очима, і це означає, що зараз його чіпати не можна – він слухає «ред елвісів». Легше викопати на асфальті грядку, ніж вивести його з цього музичного коматозу. Власне, це єдина платівка, яку він слухає впродовж останніх двох років, що я його знаю. На альбомі написано шеісоте ю Іпе їгеаккпош', але я навіть не підозрюю, що це означає. І тут креветки в моєму шлунку роблять іще одну ротацію. Я поспішаю зірватись зі свого надувного матраца, бо обстругати свого ліпшого друга мені жах як не хочеться, тим паче, що «ред елвісів» він буде слухати навіть обструганий. Зробивши пару кроків у напрямку коридора, я раптом усвідомлюю, що його дико штормить. Таке враження, що нашу, тобто не нашу, а Рулерта Івановича, квартиру за всі його гріхи змило

всесвітнім потопом, разом із нами, майже безгрішними. Від цієї думки про несправедливість Всевишнього, єдиний можливий шлях до якого – мопед ямаха, мій розпач стає ще глибшим. Я добираюся до клозету, чую, як у ванній шумить вода... Схоже, там хтось приймає душ, але мені, якщо чесно, пофіг, хай навіть у нашому душі зараз сам папа римський... мені нема чого йому сказати, окрім як... вельмишановний папо, я радий, що ви люб'язно зволили завітати до нашого душу, але відійдіть, ради бога, якщо не хочете, щоб я обригав вас креветками...

До клозету я заповзаю на чотирьох і починаю блювати. Блюю відчайдушно, блюю й чую, як позаду мене ввесь час щось шкребеться. У якусь мить це шкряботіння сповнює всю мою голову й мені здається, що там, у моєму черепі, оселилась колонія обкурених кротів, яким саме зараз конче треба вилізти назовні й побачити, як я стругаю креветками, хоч як вони можуть це побачити, вони ж сліпі... Від цієї думки мене трохи попускає. «Не все так погано, якщо я усвідомлюю причинно-наслідкові зв'язки, якщо я розумію, що, за всіма правилами діалектики, кроти не можуть бачити, як я блюю креветками, то... але, бляха, чому це шкряботіння не вщуха?..» І раптом я починаю доганяти, що нашому Мяудзедуну приспічило «по великому» й він ніяк не може дорватися до свого дурного лотка, що має бути десь біля товчка. Несподівано я помічаю, що одна з моїх рук зараз саме в ньому. Шкряботіння не вщухає.

– Зайнято, – кажу я, випльовуючи з-під язика креветку.

Але шкряботіння все одно не вщухає...

– Мяудзедуне, іди на хєр! – починаю злитися я. – Кожна людина має конституційне правоспокійно поригати!

З-за дверей лунає сміх – у Мяудзедуна явно так не вийшло б...

–А, це ти, Кет...

–Я, я... А там хто?.. – не може заспокоїтись вона.

–Привид з енциклопедичним словником Брокгауза-Євфрона... – мелю я перше, що спадає на гадку...

–Гаразд, привиде, – погоджується Кет, – спускай в унітаз свій словник і ходи до мене, годуватиму тебе вугіллям...

Кет – це подружка Ікаруса. Вона час від часу мешкає з нами, коли її дістають предки, ядерні фізики, а трапляється це доволі часто. Мені здається, що вона їх не любить, каже, через те, що вони створили ядерну зброю. Ну, тобто не саме вони, а вся ця шайка... Нам з Ікарусом, правду кажучи, пофіг, тому до батьків Кет нам нема жодного діла. Ми навіть раді, що Кет їх недолюблює, бо тоді вона більше часу проводить із нами. Чого не скажеш про її батьків. Ну, тобто якщо нам вони відверто по цимбалах, то вони нас просто зневажають і мають за покидьків, оскільки ми геть не шаримо на ядерній фізиці. Але мова зараз не про те. Мова про те, що, хоч Кет і подружка Ікаруса, – я теж якби її... Чорт... Коротше, я не мав цього казати й нетреба нічого думати... Я її люблю, люблю її, тіпа, платонічно й люблю приносити їй ананаси. І, знаєте, я в принципі зовсім не здивуюсь.

якщо по-своєму люблю її навіть дужче, ніж сам Ікарус, не зважаючи навіть на те, що спить вона тільки з ним. Лиш це я й хотів сказати.

З клозету я виповзаю знову ж на чотирьох, так якось надійніше, бо коридор, здається, ще й досі продовжує штормити. Відчинивши головою двері й випавши назовні, відразу ж натикаюся на ніжки Кет.

– Привіт, ви гарні... – кажу я їм, а сам думаю: «Чорт, тільки не дивися під рушничок,тільки не дивися, Баз!»

Із заплющеними очима я всідаюся на підлогу, притуляючись спиною до стіни... Власне, я добре усвідомлюю, що вона робить це ненавмисно, але кому від того легше? Найхріновіше мені тоді, коли Ікаруса нема вдома... Часом Кет кличе мене до ванної, аби я потер їй спинку. І щоразу, коли я торкаюся запіненою мочалкою її тіла, мене переклинює... Але... Чорт забирай, це дівчина мого найкращого друга, тому... доводиться медитувати, наче якомусь довбаному давньокитайському монаху... Хоча втішного тут мало, монахів принаймні можна було зрозуміти, вони таким чином наближалися до бога, наближалися, розумієте, без жодного, блядь, мопеда, а я?! До чого я наближаюся?

–Що пив? – питає мене Кет і простягає активоване вугілля зі склянкою води.

–Спирт, – кажу я, – авіаційний спирт...

–На біса?

–Хотів уявити себе літаком, піднятися в небо й розбитися...

–Ну-ну, – хитає головою Кет, – але спирту вистачило тільки нате, щоб долетіти до клозету...

–Кет, чого ти зі мною панькаєшся, як з дау-ном?

–Бо я тебе люблю, дурнику, ну, в сенсі платонічному...

– Я тебе теж, – відповідаю я, – в сенсі по...Договорити я не встигаю, бо вона натискає

пальцями мені на скули й засипає мені в пащеку жменю активованого вугілля, після чого змушує все це пережувати й запити склянкою води. Жменя вугілля трохи гасить мій ентузіазм, це майже так само, якби в топку паротяга накидати дохлих креветок. Але я все-таки збираюся доказати те, що почав... Несподівано мене знов починає трусити, мене кидає в жар, мій одяг стає вологий, наче спальна білизна у вагонах нашої сратої залізниці, тож мені знову доводиться стати на чотири й передислокуватися до клозету...

Цього разу креветки виходять якісь чорні. Я ловлю себе на думці, що зараз і справді дуже сильно нагадую підбитий літак, причому підбитий тією старою з вежі, літак, на якому креветки хотіли пробратися в їхній растаманський едем, а ось тепер спускаються обвуглені через товчок у самісіньке пекло.

«Чувак, підйом, – кажу я сам собі, – годі стояти тут раком, годі зазирати в це бездонне очко, час змінювати життя на краще». Взагалі, я завжди так роблю, коли мені галімо. «Ок, ок, – каже моє внутрішнє я, – гаразд, муділа, ти спочатку спробуй зведися, а потім уже будеш все змінювати...» «І зведуся...» – не вгаваю я й справді намагаюся різко звестись на рівні. Як не дивно, мені це вдається, проте вже наступної миті в моїх очах раптом

темніє, я падаю набік, зриваю двері клозету разом із завісами й вивалююсь із ними в коридор. «Добре, що Рулерт з'явиться за кілька тижнів, – думаю я, – можна буде спробувати відремонтувати». Ну так, Рулерт Іванович – цей старий алкаш – колишній військовий, що, вийшовши на пенсію, ще кілька років викладав ДПЮ в школі – у нього ми винаймаємо однокімнатну квартиру на останньому, шістнадцятому, поверсі панельного будинку. Рулерт по-своєму уматний. Ми з Ікарусом довго ламали голову над його ім'ям, але потім усе-таки вирішили спитати, що ж воно означає. Не без гордощів Рулерт розповів, що його батько був водієм – звідси походила перша частина «рул», а мати шкільною вчителькою з літератури, яка захоплювалась латиноамериканськими авторами. Рулерт казав, що саме вона вигадала оте «ерт», як, скажімо, в імені Альберт... Ми з розумінням кивали й дякували небу, що батько Рулерта був не збірником педалей на заводі, а матінка не працювала десь на хімії...

Одного разу ми навіть врятували старого від смерті – він нажерся горілки й почав учити нас, як жити. А оскільки з п'яним Рулертом сперечатися було марно, ми, звісна річ, з усім погоджувались. НАТО – гандони! Капіталізм – гавно! – казав Рулерт. – Депутати – самі пиздоболи, шо пороху не нюхали! І президент... – тут Рулерт чогось змовк...

– Так-так, звичайно, – кивали ми, хоч нам були глибоко по цимбалах і капіталізм, і НАТО, і депутати, ну й президент так само...

–Що так, що так? – Рулерт брав своїми ру-ками-лопатами Ікаруса за барки.

–НАТО – пиздоболи... – спокійно сидів на місці Ікарус і дивився йому прямісінько в очі.

–Ні, вони гандони!!! – кивав головою Рулерт, певно, вбачаючи якусь, тільки йому відому, метафізичну різницю між гандонами й пиздоболами.

–Так точно! – додав для чогось я.

Одним словом, коли Рулерт зрозумів, що дискусії не вийде, що ворог морально подавлєн і убіт, він став нам показувати, як правильно вдягати протигаз.

– Кожна порядна, блядь, людина має тримати вдома протигаз, – кричав він, – на случай газової атаки.

І він таки справді правильно його вдягнув, вдягнув і затих – нам з Ікарусом це було якраз на руку, бо, крім усього цього, старий близько години грузив нас розповіддю про те, як у дитинстві заблукав у лісі на лижах. Схоже, саме тоді він і став таким відморозком...

Те, що в протигазі закрито клапан, ми помітили не відразу, десь так хвилин за п'ять – одним словом, ми помітили це раніше за Рулерта. Пригадую, Ікарус робив йому штучне дихання через кухонний рушник, а я розмахував його руками, немов інструктор, що вчить птахів літати. Прийшовши до тями, Рулерт дуже нам дякував, мовляв, бачив страшний сон, в якому його душили його ж таки учні, а ми його розбудили й урятували від усіх цих жахіть. Потому він знадив у свій дачний будиночок і не з'являвся більше місяця. Зараз він теж був не частим гостем. Приходив зазвичай тільки

для того, аби отримати бабло за наступний місяць, і йшов його пропивати. Тож дверима можна було особливо не перейматися.

Я прокручую всі ці думки в голові й, власне, тільки зараз помічаю, що двері спираються на стінку коридора градусів так під 60, а сам я, наче медуза, вишу на них. Піді мною плакат Монсе-рат Кабальє, якому Рулерт не знайшов кращого місця, ніж тут, на дверях клозету. Я не знаю, може, старий на неї дрочить... Про смаки не сперечаються. Цей світ настільки дивний, що мільйони людей можуть пертися від потрясного голосу Монсерат, а наш господар може просто на неї дрочити.

Мені виразно не подобається вся ця ситуація, але я намагаюся себе заспокоїти. «Все не так уже й погано, – думаю я, – могло б бути й значно гірше. Скажімо, на цьому плакаті міг би бути я, а на мені б зараз лежала Монсерат Кабальє... так-так, це взагалі був би повний піпєц...»

Але ні... повний піпєц... починається за мить. До коридора вибігає Кет. Мала в рожевих трусиках і рожевому бюстгальтері, який вона тримає на груденятах своїми лапками.

–Ой, – скрикує раптом Кет, побачивши мене. Коли наша маленька дуже лякається, вона, наче дитя, хапається своїми долоньками за щічки.

–Йой, – скрикую я, бо бачу, як її бюстгальтер падає на підлогу, а ми з Монсерат тим часом зриваємось і їдемо ще кількадесят сантиметрів по стінці.

–Не дивись на мене, – каже Кет.

–Ти на мене теж, – буркаю я й відвертаюся.

–Це ще чого?

–Того, що я лежу на Монсерат Кабальє...

–Яка гидота, – кривиться Кет, – вставай з неї... ліпше допоможи мені застебнути бюстгальтер.

Я таки й справді злізаю з Монсерат, посилаю їй повітряний поцілунок і намагаюся застебнути бюстгальтер Кет. Я застібаю її рожевий бюстгальтер і, звісна річ, медитую. Руки тремтять, наче в алкоголіка, тож я довго не можу впоратися зі своїм завданням. Мій погляд ковзає по її плечиках, далі по спинці, потім переходить на ідеальні сіднички... «Я спокійний, – подумки кажу собі я, – я глибоко дихаю й молюся, аби до мене прийшов мій ангел-охоронець із розвідним гаєчним ключем і позакручував усі мої гайки або принаймні заїхав мені тим ключем по черепу, щоб я нічого цього не бачив».

–Малий, ти що там, заснув?

–Тут заснеш... Це що, кодовий замок?

–Ні фіга він не кодовий, просто встав у правий отвір нижньої пластмасової фігнюшки лівий пиптик верхньої фігнюшки, а в лівий отвір нижньої правий пиптик верхньої... потім натисни, доки не почуєш, що воно заклацнулось, усе дуже просто...

Після пояснень Кет у мене починають плавитись мізки. Я взагалі ненавиджу бюстгальтери, бо вони нагадують мені мій перший сексуальний досвід – тоді я добрих півгодини намагався зняти його зі своєї однокласниці, шукаючи застібку десь позаду, а вона, курна, була попереду – я до такого

навіть додуматись не міг. Блін, ну це було б майже те саме, якби я почав шукати груди в неї на спині. А однокласниця була така вгашена, що ніяк не могла допетрати, чого я так довго возькаюсь, і задля чогось несамовито м'яла руками мої сідниці. Одним словом, після свого першого разу я вирішив більше ніколи цим не займатися.

Нарешті мені вдається впоратися з цією трикотажною головоломкою.

–Слухай, ви з Ікарусом тут не помрете з голоду? – цікавиться Кет і тікає до кімнати.