332 500 произведений, 24 800 авторов.

Электронная библиотека книг » Рюноскэ Акутагава » Павутинка » Текст книги (страница 5)
Павутинка
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 17:42

Текст книги "Павутинка"


Автор книги: Рюноскэ Акутагава






сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

І от я рішуче взявся до здійснення свого плану. Після три-валих і ретельних роздумів я нарешті вибрав відповідне місце й спосіб убивства. Гадаю, не варто зараз докладно описувати, де і як я його здійснив. Чи пригадуєте вечір двадцятого червня дванадцятого року Мейдзі[45][45]
  1879 р.


[Закрыть]
, коли театр Сінтомідза відвідав його високість онук німецького імператора, а Міцумура по дорозі з театру додому раптом умер у кареті? Гадаю, вас задовольнить, якщо я скажу, що якийсь лікар у розквіті сил ще в театрі звернув увагу Міцумури на нездоровий колір його обличчя й порадив йому вжити пігулку, яку носив при собі… Прошу вас, уявіть собі стан того лікаря. Освітлений круглим червоним ліхтарем, він стояв, забувши про все на світі, перед входом до театру Сінтомідза і проводжав поглядом карету Міцумури, що швидко віддалялася крізь дощову заслону, а в його душі вирував учорашній гнів і сьогоднішня радість, з уст зривався то сміх, то ридання. І, щоб ви знали, коли він, сміючись і ридаючи, як божевільний, повертався крізь дощ по грязюці додому, то безперервно шепотів ім'я Акіко…

«Цієї ночі я не спав ні хвилини, а ходив туди й сюди по кабінеті. Навіть не можу сказати, радів я чи сумував. Якесь невимовно сильне почуття охопило все моє єство й не давало мені ні на мить спокою. Переді мною на столі стояла пляшка шампанського. Поряд з нею – ваза з трояндами. А ще лежала коробочка з тими пігулками. Здавалось, ніби я влаштував бенкет у товаристві ангела та диявола, що сиділи обабіч мене…»

Ще ніколи я не почувався таким щасливим, як упродовж наступних кількох місяців. Як я і сподівався, лікар із поліції встановив, що смерть спричинив крововилив у мозок, а останки Міцумури було віддано на поталу хробакам у непроглядній темряві під землею. Тепер уже навряд чи хто-небудь мав підстави підозрювати мене в убивстві. До того ж, від людей я почув, що після смерті чоловіка Акіко вперше ожила. З радістю на обличчі я приймав хворих, а у вільний час разом з віконтом Хондою охоче відвідував театр Сінтомідза. Бо горів дивною жадобою знову й знову бачити газові світильники й оббивку стін на славному полі бою, де здобув останню перемогу.

Але такий душевний стан тривав лише кілька місяців. І коли щасливі дні збігли, мені довелось боротися з найгидкішою в моєму житті спокусою. Мені не вистачає мужності, щоб описати, якою жорстокою була та боротьба, як крок за кроком вона змусила мене вкоротити собі життя. Навіть зараз, коли я пишу цього передсмертного листа, я все ще мушу вступати у смертний бій з цією гідрою спокуси. Якщо хочете уявити собі мої страждання, то, будь ласка, прочитайте нижчеподані уривки з мого щоденника.

«… жовтня. Оскільки Акіко не має дитини від Міцумури, то вона, кажуть, залишила його дім. Я не бачив її вже шість років, а тому вирішив разом з віконтом Хондою зустрітися з нею найближчими днями. Відтоді, як я повернувся з Англії, я спочатку уникав її зі страху за себе, а потім – зі страху за неї, і так триває досі. її очі такі ж променисті, як і шість років тому?

… жовтня. Сьогодні я навідався до віконта Хонди, щоб уперше разом з ним відправитися до Акіко. Та, на превеликий подив, довідався від нього, що він без мене вже кілька разів з нею зустрічався. Цікаво, чого це віконт так мене сторониться? Усе це мені дуже не сподобалося, і я, посилаючись на невідкладний візит до хворого, поспішив залишити дім Хонди. Після того, як я пішов, віконт, напевне, відправився до Акіко сам.

… листопада. Разом з віконтом я відвідав Акіко. Хоча її краса трохи зблякла, все ще було неважко побачити в ній схожість з дівчинкою, що стояла під гліциніями. О, нарешті я побачив Акіко! Але чому мої груди стиснув нездоланний смуток? Не знаю чому, а тому страждаю.

… грудня. Здається, віконт має намір одружитися з Акіко. Таким чином мету, яку я собі поставив, убивши її чоловіка, буде досягнуто. А проте… А проте я не можу позбутися дивного й болісного відчуття, ніби я її знову втрачаю.

… березня. Кажуть, що одруження віконта з Акіко намічено на кінець цього року. Молюся, щоб цей день настав якнайшвидше. Бо в теперішньому стані я ніколи не зможу звільнитися від нездоланного душевного болю.

12-го червня. Побував наодинці в театрі Сінтомідза. Згадуючи про жертву, яку настигла моя рука торік того самого місяця й дня, я навіть під час вистави мимоволі задоволено всміхався. Однак по дорозі додому я раптом задумався над мотивами вбивства і різко відчув, ніби майже перестаю логічно мислити. Заради кого я вбив Міцумуру? Заради віконта Хонди? Заради Акіко? Чи, може, заради себе самого? Що мені на це відповісти?

… липня. Сьогодні ввечері віконт, Акіко та я поїхали в кареті подивитися, як пускають рікою Сумідою запалені ліхтарі. У відблисках світла, що пробивалося крізь віконця карети, променисті очі Акіко здавалися такими чарівними, що я навіть забув про віконта, який сидів поряд. Але не про це зараз іде мова… Коли віконт у кареті несподівано поскаржився на біль у животі, моя рука потяглася до коробки з пігулками. Та мене приголомшило, що це були саме ті пігулки, якими я отруїв Міцумуру. Навіщо я взяв їх зі собою цього вечора? О, як я хотів би сподіватися, що прихопив їх випадково! Однак схоже, що все це не чиста випадковість.

… серпня. Я запросив віконта й Акіко до себе на вечерю. Але весь вечір не міг забути про пігулки на дні кишені. Здається, у моєму серці ховається навіть мені незрозуміле чудовисько.

… листопада. Віконт й Акіко нарешті справили весілля. Мимоволі відчуваю, яку мені кипить гнів проти себе самого. Гнів, схожий на сором за боягузтво, який відчуває солдат, що одного разу втік з поля бою.

… грудня. На прохання віконта я оглянув його. Акіко була поряд. Сказала, що вночі в нього раптом настає гарячка. Після огляду я заспокоїв Акіко – мовляв, це застуда, й негайно повернувся додому, щоб приготувати для віконта ліки. Поки впродовж двох годин я готував їх, мене весь час не переставали спокушати ті пігулки.

… грудня. Минулої ночі мене злякав кошмарний сон, нібито я вбив віконта. Весь день не можу позбутися неприємного відчуття.

… лютого. О, сьогодні вперше я зрозумів: щоб не вбити віконта, я мушу накласти руки на себе. Але що буде з Акіко? »

Високоповажний віконте, високоповажна віконтесо! Це був лише невеликий уривок з мого щоденника, але, гадаю, ви з нього зрозумієте, які муки я перетерпів упродовж багатьох днів і ночей. Щоб не вбити віконта, я мушу вкоротити собі життя. Однак якби я вбив віконта Хонду заради власного порятунку, то яким чином пояснив би вбивство Кьохея Міцумури? Якщо причиною його отруєння вважати мій підсвідомий егоїзм, то моя особистість, сумління, мораль, переконання – все це зійде нанівець. Ясна річ, я цього не переніс би. А тому вважаю, що власна смерть краща за духовне банкрутство. Через це для утвердження своєї особистості я вирішив обрати ту саму долю, яка випала жертві, отруєній тими пігулками з моєї руки.

Високоповажний віконте, високоповажна віконтесо! Коли з вищенаведених причин ви отримаєте мого передсмертного листа, я вже лежатиму холодним трупом на постелі. Перед лицем смерті я докладно відкрив вам таємницю свого проклятого короткого життя лише для того, щоб хоч трохи виправдатися перед вами. Але якщо вважаєте, що я заслужив ненависті, то ненавидьте, якщо ж вважаєте, що заслужив співчуття – співчувайте. Я… я сам себе ненавиджу і сам себе жалію, а тому радо прийму і вашу ненависть, і ваше співчуття. Отже, я закінчую писати. Я викличу карету й мерщій відправлюся до театру Сінтомідза. А коли скінчиться половина вистави, проковтну пігулку й знову сяду в карету. Ясна річ, зараз інша пора, але, на щастя, дрібний дощ нагадає мені про сльотаву погоду на початку літа. І я так само, наче той жирний кабан Кьохей Міцумура, споглядаючи миготливі вогні зустрічних карет за вікном і прислухаючись до стукоту крапель вечірнього дощу об верх карети, ще не встигну від'їхати далеко від театру, як випущу останній подих. Мого передсмертного листа ви отримаєте, напевне, вже після того, як у завтрашніх газетах прочитаєте, що лікар Ґіітіро Кітабатаке вмер по дорозі з театру в кареті від крововиливу в мозок. На прощання щиро бажаю вам щастя і здоров'я.

Ваш вірний слуга Ґіітіро Кітабатаке».

МАНДАРИНИ

Якось узимку, одної похмурої днини, надвечір я сидів у кутку вагона другого класу поїзда Йокосука – Токіо і в задумі очікував паровозного гудка. В освіченому електричними лампочками вагоні, крім мене, не було нікого. Я виглянув з вікна: в надвечірній сутіні чомусь ніхто не проводжав рідних або знайомих у дорогу, і тільки в клітці на пероні раз у раз жалібно скавуліло цуценя. Той навколишній краєвид удивовижу точно відповідав тодішньому моєму настроєві. Невимовна втома й байдужість олов'яно-холодними хмарами облягали мені душу. Встромивши руки в кишені пальта, я навіть не мав охоти витягти вечірню газету й переглянути її.

Та невдовзі пролунав паровозний гудок. Від серця мені трохи одлягло, я притулився головою до віконної рами й мимоволі ждав тієї хвилини, коли з-перед очей почне відступати назад залізнична станція. Та не встиг я цього дочекатися, як від хвіртки на пероні до мене долинув різкий стукіт ґета[46][46]
  Ґета – дерев'яне взуття.


[Закрыть]
. Тоді я почув сварливий голос кондуктора, двері до мого вагона навстіж відчинилися і всередину квапливо зайшла дівчинка років тринадцяти. Тієї ж миті поїзд здригнувся і поволі рушив. У клубах диму й кіптяви, що налітали на вагонні шибки, бігли назад і самотній водовіз, і червона шапка носія, що дякував якомусь пасажирові за щедрість, миготіли перед очима перонні стовпи. Тепер мій настрій покращав, я запалив цигарку і, звівши стомлені очі, вперше глянув на дівча, що сіло навпроти мене.

То була, очевидно, селянська дівчина. Непомащене її волосся було викладене в зачіску ітьоґаесі[47][47]
  Ітьоґаесі – зачіска дівчат з простолюду


[Закрыть]
, потріскана шкіра на обличчі хворобливо пашіла. На колінах, прикритих кінцями бруднуватого шарфа із зеленкуватої вовни, дівчинка притримувала чималенький вузлик у фуросікі[48][48]
  Фуросікі – барвиста хустина.


[Закрыть]
, а в примороженій руці стискала, наче якийсь скарб, червоний квиток третього класу. Мені відразу не сподобалось її незграбне обличчя, неприємно вражала її неохайна одежина. Врешті мене дратувала й тупість отого дівчиська, що навіть не здатне було відрізнити квитка третього класу від квитка другого класу. Тим-то, попихкуючи цигаркою і намагаючись швидше забути про малу пасажирку, я поволі розгорнув на колінах газету. Незабаром знадвору ввірвалося сяйво, змішалося з електричним світлом у вагоні, і я виразно побачив слабо віддруковані стовпчики ієрогліфів, яких перше не міг розібрати. Поїзд, видно, пірнув у перший тунель, котрих чимало на лінії Йокосука – Токіо.

Однак, перебігаючи поглядом по газетній сторінці, що мала б розвіяти мою нудьгу, я дедалі більше пересвідчувався, що людей цікавлять тільки сірі, буденні справи: перспективи миру, шлюбні оголошення, скандальні випадки корупції, повідомлення про смерть. Тієї миті, як поїзд шугнув у тунель, мені здалося, що я рухаюсь у протилежному напрямку; погляд мій тим часом майже механічно блукав по нудних, беззмістовних стовпчиках ієрогліфів, а з думки ніяк не йшло, що в дівчачій подобі передо мною сидить груба життєва правда. Оцей поїзд у тунелі, дівчина-селянка, газета, начинена сірими, нецікавими відомостями – хіба це не символ таємничого, жалюгідного й нудного людського життя? З огиди я пожбурив газету, сперся головою об віконну раму і, наче неживий, склепивши повіки, закуняв.

Збігло кілька хвилин. Враз, немов передчуваючи якесь лихо, я розплющив очі, розглянувся й побачив, що моя супутниця переступила на мій бік і тепер уперто силкується відчинити вікно. Потріскане обличчя дівчинки наливається кров'ю, вона раз по раз шморгає носом, уривчасто сапає, метушиться, та ніяк не може подужати рами. Такого видовища, звісно, вистачило, аби я якусь хвилю поспівчував малій супутниці. З того, як обабіч до вікон підступав косогір, укритий бляклою травою, я здогадався, що поїзд от-от знову шасне в тунель. Однак дівчисько не переставало вовтузитися коло віконної рами, що, як на злість, не піддавалась. Я ніяк не міг второпати, навіщо дівчина так уперто силкується відчинити вікно. А втім, мені здалося, що вона це робить просто з примхи. Тому-то, як і раніше, почуваючи в душі неприязнь до дівчини, я холодним поглядом стежив за її примороженими пальцями, що відчайдушно, з усієї сили, намагалися опустити раму, й злорадо хотів, аби їм це ніколи не вдалося зробити. Та нараз, коли поїзд, шалено загримотівши, влетів у тунель, віконна рама нарешті сковзнула вниз. Знадвору через квадратний отвір досередини ввігналися клуби диму й клаптики сажі. Я навіть не встиг затулити обличчя хустинкою, щоб не подразнити свого хворого горла, як дим покотив на мене валом і я закашлявся. А дівчиську байдуже, воно вихилилося з вікна, що аж кучері затріпотіли на вечірньому вітрі, й пильно вглядалося туди, куди мчав поїзд. Якби, стежачи за його поведінкою у хмарі диму, я не запримітив, що за вікном дедалі світлішає, й повіяло духом землі, запахом сіна й прохолодою, то, відкашлявшись, я б напевне нагримав на дівча й наказав би негайно зачинити вікно.

Та в цю хвилину поїзд виринув з тунелю і, затиснутий з обох боків трав'янистими схилами, саме проминав переїзд у якомусь убогому передмісті. Поряд з переїздом тулилися жалюгідні, пошарпані халабуди під стріхою та дахівкою; сторож на переїзді, здається, махнув рукою і в надвечірнім присмерку гойднувся білястий прапорець. Тільки-но поїзд вирвався з тунелю, як за парканом коло безлюдного переїзду я побачив трійко червонощоких хлоп'ят, що збилися докупи, мов ягнята. Вони здавалися такими маленькими, наче захмарене небо притискало їх до землі. Одежа на них була така злиденна, як і краєвид того передмістя. Не зводячи очей з поїзда, вони раптом замахали руками й, повитягавши свої тендітні шийки, радісно вигукнули щось незрозуміле. І тієї ж миті мала пасажирка висунулася наполовину з вікна, спритно розмахнула руками і на хлоп'ят, що проводжали її поглядами, пороснуло п'ять чи шість жовтогарячих мандаринів – вісників теплого літа. Я несамохіть затамував подих, і враз усе зрозумів: дівчина, мабуть, від'їжджає в найми й отих кілька мандаринів, що вийняла з-за пазухи й кинула братам з вікна, – це віддяка їм за те, що вийшли аж до переїзду проводжати її в далеку дорогу.

Ще одна мить – і за вікном зник огорнутий сутінками переїзд у передмісті, розтанув блиск мандаринів, розвіялись в повітрі хлоп'ячі голоси, схожі на пташине щебетання. Але в моєму серці та сцена закарбувалася назавжди. Відчуваючи, як душу охопило щось незбагненно світле й чисте, я зворушено підвів голову й пильно глянув на дівчину зовсім іншими очима. Вона вже сиділа навпроти мене, її лице облямовував шарф із зеленкуватої вовни, рука притримувала чималенький вузлик і міцно стискала квиток третього класу…

Вперше тоді я майже забув про невимовну втому, забув про незрозуміле, жалюгідне й нудне людське життя.

СВЯТО ХРИЗАНТЕМ

I

Увечері третього листопада дев'ятнадцятого року Мейдзі сімнадцятирічна панночка Акіко разом із своїм лисим батьком піднімалася сходами палацу Рокумейкан[49][49]
  Рокумейкан – палац в Токіо, в якому міністр закордонних справ щороку влаштовував бал на честь імператора для японських політичних діячів і закордонних гостей.


[Закрыть]
, де сьогодні мав відбутися бал. Обабіч широких, осяяних газовими світильниками сходів тяглися три ряди хризантем з величезними, ніби штучними, пелюстками: найдальший – з червонястих, середній – з темно-жовтих і передній – із сніжно-білих разом творили величезний букет. А на верху сходів, у кінці цього квітчастого живоплоту, з танцювальної зали, як невтримне щасливе зітхання, потоком лилися веселі звуки оркестрової музики.

Акіко вже давно навчилася танцювати й говорити по-французькому. Але побувати на справжньому балу їй ще ні разу в житті не щастило. Оце поталанило сьогодні вперше. Тож і не дивно, що в кареті на кожну батькову спробу порозмовляти вона відбувалася лише неуважною відповіддю. Груди розпирало, стискало якесь бентежливе почуття радісної тривоги. По дорозі до палацу Рокумейкан панночка досадливо підводила очі, але навряд чи придивлялася до рідкого світла токійських вулиць, що пропливали мимо.

Та коли вона з батьком зайшла досередини палацу, то відчула, що тривоги наче й не було. На сходах вони наздогнали двох високих китайських урядовців. Опасисті китайці, відступивши набік, пропустили їх уперед і якось приголомшено зиркнули на Акіко. Сьогоднішня Акіко – в темно-пурпуровому зграбному танцювальному платті, з елегантною блакитною стрічкою на голові, з духмяною трояндою в густому волоссі, – уособлюючи красу японської жінки в епоху Мейдзі, не могла не збентежити високих китайських урядовців з довгим, заплетеним у косицю волоссям. А тут ще й молодий японець у фраку, що квапливо спускався сходами, минаючи батька з донькою, зачудованим поглядом супроводив Акіко, а потім несамохіть поправив білу краватку і повз кущики хризантем помчав униз до виходу.

На другому поверсі біля дверей до танцювальної зали господар-граф з посивілими баками і графиня у строгій одежі епохи Луї XV врочисто зустрічали гостей. Акіко помітила, що навіть хитрувате обличчя графа, як той угледів її постать, на мить спалахнуло невинним захопленням. Приязний до людей батько, радісно всміхаючись, коротко відрекомендував доньку графові та його дружині. Серце панночки навпереміну опановував то сором, то гордість. Водночас дівчина відчула, як в очах владної графині промайнула неприязнь.

У танцювальній залі теж буяли красою хризантеми. Повсюди серед ніжних пахощів безшумними хвилями коливалися віяла, квіти, мережива жінок, що ждали своїх кавалерів. Розлучившись з батьком, Акіко й собі змішалася з купкою розкішно вдягнутих дівчат. То все були однолітки в блакитнуватих і темно-пурпурових танцювальних платтях. Вони обступили Акіко й розщебеталися, як пташенята, вихваляючи її вроду й одежу.

Але тільки-но Акіко пристала до подруг, як тут де не взявся незнайомий французький морський офіцер. Він підійшов ближче й чемно по-японському, з опущеними руками, привітався. Акіко відчула, що зашарілася. Було ясно, що означає це привітання. А тому Акіко обернулася від дівчини в блакитному вбранні, якій передала віяло. І тої ж миті француз, з легкою усмішкою, по-японському, з чудним акцентом озвався до Акіко.

– Ви не відмовитеся потанцювати?

Незабаром Акіко вже танцювала з офіцером вальс «Блакитний Дунай». Офіцер був смаглявий, вродливий, з густими вусами. Ліва рука панночки в довгій рукавичці не сягала його плеча – Акіко була занадто низька коло свого кавалера. Але досвідчений офіцер, обхідливий і ввічливий, так майстерно вів у танці, що вони легесенько кружляли серед натовпу. І коли-не-коли ще й шептав на вухо компліменти французькою мовою.

Відповідаючи на ці слова сором'язливим усміхом, Акіко кидала погляд по залі довколо себе. За людським гойдливим морем, під пурпуровою крепдешиновою запоною з гербом імператорської родини, під китайським прапором із синім звивистим, пазуристим драконом, то веселим сріблом, то сумовитим злотом мигтіли хризантеми у вазах. Людське море, наче підхльостуване блискучою, кипучою, як шампанське, бурею мелодій німецького оркестру, ні на хвильку не вщухало. Зустрічаючись з подругою у танці, Акіко квапилась радісно їй кивнути. Але це тривало не довго. Наступної миті замість подруги перед очима звідкись виринала, як метелик, інша пара.

І навіть тоді Акіко відчувала, що французький офіцер уважно слідкує за кожним її рухом. А це означало, що непризвичаєний до Японії чужоземець виявляє неабияку цікавість до того, як вона запально танцює. «Невже оця вродлива панночка живе, як лялька, в бамбуковій оселі з паперовими стінами? І їсть рис тонкими металічними паличками з невеличкої, як долоня, розмальованої квітами чашки?» – в його очах, що світилися приязною усмішкою, здавалось, можна було прочитати й такі сумніви. А дівчину це й забавляло, і підохочувало. Тому-то, як офіцер зачудованими очима інколи зиркав під ноги, розкішні, з темно-пурпурової шкіри черевички легше, вільніше плили по ковзкій підлозі.

Невдовзі офіцер, помітивши, що мила, як кошенятко, панночка, здається, притомилася, дбайливо глянув їй в очі й спитав:

– Ще будемо танцювати?

– Non, merci [50][50]
  Ні, дякую (франц.).


[Закрыть]
, – затамувавши віддих, чітко відказала Акіко.

Не перестаючи вальсувати, крізь хвилі квітів і мережива офіцер просувався з Акіко до стіни, уквітчаної хризантемами в глеках. Після останнього оберту він чемно посадовив дівчинку на крісло, а сам, прибравши військової постави, випнувши груди, як і перше, щиро подякував за японським звичаєм.

А згодом, перетанцювавши і польку, і мазурку, під руку з французьким офіцером Акіко пройшла повз три ряди хризантем – білосніжних, жовтих і червонястих – і спустилася вниз у простору залу. Тут, серед безупинної метушні людей у фраках і білих піджаках, гори м'яса й питва в срібному й кришталевому посуді, вежі сандвічів і морозива, трикутні піраміди гранатів і фіґів укривали кілька столів. Одну стіну, не вквітчану хризантемами, прикрашувала золотиста ґратка, майстерно заклечана зеленим пагінням штучного винограду. Між листям лози симетрично, як у стільнику, куп очками звисали китиці фіолетового виноградного цвіту. Під тою стіною Акіко натрапила на свого лисого батька, що з сигарою в роті стояв у гурті якихось панів, своїх однолітків. Забачивши Акіко, він тільки вдоволено кивнув головою і, обернувшись до свого товариства, запахкав сиґарою.

Разом з офіцером панночка підійшла до столу, й вони покуштували морозива. Акіко й тепер помітила, що очі кавалера від часу до часу перебігають по її руках, волоссю і блакитній стрічці на голові. Ясна річ, це її втішало. Але вмить у голові промайнуло суто жіноче недовір'я. І щоб дати це наздогад, проходячи мимо двох паній, очевидячки, німкень, з камеліями на оксамитових грудях, Акіко захоплено промовила:

– Європейки таки справді вродливі…

Зачувши ці слова, французький офіцер навдивовижу серйозно кивнув головою:

– Японки теж вродливі. А надто такі, як ви…

– Та де вже там.

– Далебі, я кажу не заради комплімента. Хоч зараз вас можна повезти до Парижа на бал. Усі були б просто приголомшені. Бо ви наче принцеса з картин Ватто[51][51]
  Ж. А. Ватто (1684-1721) – французький художник, змальовував життя королівського двору.


[Закрыть]
.

Акіко не знала, хто такий Ватто. А тому привид прекрасного минулого – імлистий ліс, жебонливий водограй і в'януче листя винограду, – що його викликали слова офіцера, мусив тут же безслідно щезнути. Але вельми кмітлива панночка, копирсаючи ложечкою в морозиві, не забула зачепитися за останню нагоду продовжити розмову:

– Я й сама хотіла б побувати на балу в Парижі.

– Чому ж бо ні? Адже бал у Парижі зовсім такий, як і тут, – офіцер оглянувся на людську юрбу, на хризантеми, що оточували їхній стіл. Раптом глибоко в очах його хлюпнулася іронічна посмішка і він, одклавши ложечку, наче сам до себе, докінчив: – І не тільки в Парижі. Бали всюди однакові.

Годину по тому, як і багато інших гостей, японських і закордонних, Акіко під руку з офіцером стояла на балконі просто неба. По той бік поруччя в широкому саду крізь химерне плетиво соснового верховіття просочувалося світло ліхтарів. У запаху опалого листя і моху, що розносився над садом у прохололому повітрі, відчувався подих сумовитої осені. А позаду, в танцювальній залі, під пурпуровою запоною з крепдешину, без угаву вирувало море квітів і мережива. Як і раніше, вихор оркестрової музики безперестанку хльоскав по цьому морю.

Ясна річ, і на балконі нічне повітря стрясав гамір і сміх. А коли в небі над соснами спалахував фейєрверк, з грудей усього товариства водночас зривався гомін, наче зойк переполоху. Акіко теж стояла тут і, як перше, безтурботно перекидалася словом-другим з приязними дівчатами. Та невдовзі вона помітила, що французький офіцер, усе ще тримаючи її під руку, мовчки споглядає усіяне зірками небо над садом. Акіко чомусь здалося, що він сумує за батьківщиною. Атому, нишком зазираючи йому в очі, напівпустотливо запитала:

– Ви, мабуть, думаєте про рідний край?

Офіцер повернув усміхнені очі до Акіко, але, замість сказати «ні», похитав головою.

– А про що ж тоді?

– Спробуйте вгадати.

У ту хвилину людський натовп на балконі загомонів. Ніби змовившись, Акіко й французький офіцер замовкли і підвели очі в нічне небо, що тягарем висіло над садом. Саме тоді червоне й синє світло фейєрверка павучими ніжками сповзало по темряві й уже пригасало. Чомусь той спалах здався Акіко до щему в серці чарівним.

– Я думав про фейєрверк. Про фейєрверк, що так схожий на наше життя, – позираючи на Акіко, через якийсь час повчально мовив офіцер.


II

Осінь сьомого року Тайсьо[52][52]
  Тайсьо – період японської історії (1912-1925). 2Камакура – курортне містечко недалеко від Токіо.


[Закрыть]
. Колишня Акіко, від'їжджаючи на дачу в Камакура2, випадково опинилася в одному поїзді з молодим письменником, якого тільки з вигляду знала. Той юнак у подарунок своєму приятелеві в Камакура віз букет хризантем. Колишня Акіко – тепер уже пані Н., – поглядаючи на квіти, докладно розповіла йому про бал у палаці Рокумейкан. Молодий письменник із щирою увагою прослухав спогади з перших уст. Коли пані Н. скінчила оповідь, він тут же спитав:

– І ви не знаєте імені цього морського офіцера? На це пані Н. несподівано відказала:

– Чому ж не знаю? Його звали Жюльєн Віо[53][53]
  Жюльєн Віо – літературний псевдонім французького письменника П'єра Лоті (1850-1923), який багато подорожував, бував у Японії і присвятив їй роман «Панна Окіку» і щоденник вражень «Осіння Японія».


[Закрыть]
.

– Значить, це був Лоті. Той П'єр Лоті, що написав роман «Панна Окіку».

Юнак був радісно збуджений. А пані Н., якось здивовано позираючи юнакові в обличчя, тільки прошепотіла:

– Ні, не Лоті. То був Жюльєн Віо.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю