Текст книги "Павутинка"

Автор книги: Рюноскэ Акутагава

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

У КРАЇНІ ВОДЯНИКІВ

Пролог

Кому тільки не доводилося чути цю розповідь від душевнохворого «23» одної психіатричної лікарні! Тому божевільному, мабуть, вийшло вже років тридцять, але з вигляду він був зовсім юний. Замолоду він зазнав… та годі про те, що він зазнав. А от тепер… Міцно обхопивши коліна руками, раз по раз кидаючи погляд крізь заґратоване вікно надвір, де самотній дуб розіслав по сірому тлі холодного неба своє безлисте віття, хворий довго оповідав нам – директорові лікарні доктору медицини 3 і мені – про свою дивну пригоду. Розповідаючи, неодмінно підсилював слова жестами, вигукував: «Ви уявляєте собі?!» і закидав назад голову…

Гадаю, я правдиво переказав його розповідь. А якщо хтось з вас засумнівається в моїх нотатках, то нехай навідається у передмістя Токіо до тої божевільні. Вас, напевне, зустріне хворий «23», вельми чемно привітає поклоном, запропонує сісти у крісло і, сумовито усміхнувшись, звільна почне оповідати. А наостанку… Я досі не можу забути його обличчя, коли він закінчив розповідь. А наостанку він схопиться і, розмахуючи кулаками, люто на вас зарепетує:

– Забирайся геть, негіднику! Ти, дурнувата, заздрісна, безсоромна, нахабна, пихата, жорстока й зажерлива потворо, геть мені з-перед очей!

І

Це було влітку десь зо три роки тому. Як личить мандрівникові, закинувши на плечі рюкзак, я вирушив з гарячих мінеральних джерел у Камікоті з гадкою досягти гори Хотакаяма. Як самі добре знаєте, щоб вилізти на ту гору, треба піти проти течії вздовж річки Адзусаґава. Раніше я вже піднімався на вершину Яріґатаке, тож цього разу пустився в дорогу вздовж оповитої туманом долини понад річкою Адзусаґава без жодного провідника. От іду я берегом оповитої туманом річки… А туман не те, що не розвіюється, а навіть навпаки – дедалі густішає. Промандрувавши отак з годину, я надумав був вернутися до пансіонату. Однак вертатися назад можна було тільки тоді, як розвіється туман. А оскільки він дедалі густішав, я вирішив піднятися трохи вище і, не відходячи від долини, заглибився в низькі бамбукові чагарі.

Але й тут слався густий туман. Щоправда, іноді з нього виступало грубе ряснолисте гілля буків і густа ялицева глиця. Ачасом я натрапляв зненацька на коня чи корову, що попаски блукали поміж кущами – вони показувалися на одну мить і відразу поринали в тумані. Тим часом ноги мої притомилися, з голоду підтягло живота, а набрякла краплями туману ковдра та одежа поважчали. Нарешті я не витримав і подався туди, де бурунила вода.

Присівши край берега на камені, я відразу заходився їсти. Поки я розкривав бляшанку м'ясних консервів, збирав хмиз і розпалював багаття, минуло хвилин з десять. За той час підступний туман трохи розвіявся. Хрумаючи окраєць хліба, я одним оком зиркнув на циферблат годинника. Було двадцять на другу. Та що за диво! У круглому скельці на мить відбилося якесь обличчя, аж мороз пішов поза шкірою. Я злякано обернувся. І тут уперше в житті я навіч побачив водяника: він стояв поза мною на скелі, як намальований, однією рукою обхопив березу, а другу підняв над очима й зачудовано видивлявся на мене.

Якусь хвилю я стояв як укопаний. Водяник, мабуть, теж розгубився, бо не ворушив рукою, прикладеною до чола. Та вмить я оговтався – схопився на ноги й кинувся до водяника на скелю. А той відразу чкурнув. Він, власне, не чкурнув, а тільки спритно ухилився від мене і раптом кудись щез. Ще більш переляканий, я озирнувся. Недалечко, за два-три метри від мене, стояв водяник, готовий до втечі, й стежив за мною. Та не це було дивним. Чудернацьким видався колір його шкіри. Ще на скелі все тіло йому мінилося попелястою барвою, а тепер воно зовсім позеленіло. Голосно закричавши «ах ти, потворо!», я ще раз пустився навздогін за ним. Той, звісно, теж наліг на ноги. Десь з півгодини, гасаючи бамбуковими хащами, стрибаючи через каменюки, я відчайдушно намагався спіймати водяника.

Та він був прудкий, як мавпа. Ганяючись за ним, як навіжений, я кілька разів губив його з очей, спотикався і падав сторчака. А коли опинився під рясним гіллям здоровенного каштана, дорогу йому заступила корова, рогата, люта, з налитими кров'ю очима. Вздрівши її, водяник зойкнув і млинком покотився у бамбукові зарості. Я зраділо шурхнув услід. Та тут, видно, була яма, бо не встиг я торкнутися рукою слизької спини водяника, як зненацька сторчма звалився у темну безодню. У такі хвилини у голову лізе казна-що. Йойкнувши, я нараз згадав, що поблизу гарячих мінеральних джерел у Камікоті є міст Каппабасі – «міст водяників». А потім… а потім я вже нічого не пам'ятав. Я тільки відчув, як з очей шугонули іскри, – і я зомлів.

II

Опритомнів я, дивлюся: лежу горілиць на землі, навколо ж великий натовп водяників. Один з них, у пенсне на грубезному дзьобі, схилився наді мною і вислуховує стетоскопом мої груди. Помітивши, що я розплющив очі, він помахом лапи дав знак не ворушитися, а до водяників позаду гукнув: «Quax! Quax!» Тут же два водяники поклали мене на ноші й неквапом пронесли крізь велику юрбу, минаючи кілька кварталів. Обабіч вулиця нічим не відрізнялася від Ґіндзи[133][133]
  Ґіндза – центральна вулиця в Токіо


[Закрыть]: в затінку букової алеї виднілися ряди полотняних дашків перед крамницями, вулицею мчали автомобілі.

Носії звернули у вузесенький завулок і відразу внесли мене у якийсь будинок. Як я пізніше довідався, то була домівка лікаря в пенсне, на ймення Чак. Мене поклали на неохайне ліжко і дали випити склянку якоїсь прозорої мікстури. Простягтись на ліжку, я дозволив лікареві робити з собою все, що йому заманеться. Бо мені несила було й ворухнутися – так нестерпучо боліли всі кості.

Чак оглядав мене кілька разів на день. А що три дні до мене навідувався той водяник – рибалка, на прізвище Баґ, що я з ним перше здибався. Водяники далеко більше знають про нас, аніж ми про них. Може, завдяки тому, що водяникам удається впіймати людей частіше, ніж людям – водяників. Зрештою, нас, людей, і не треба ловити, – ми самі часто попадаємо в країну водяників. Буває, що й вік зживаємо в їхнім краю. А чому? Бачте, користуючись привілеєм, що ми не водяники, а люди, ми можемо тут жити не працюючи. Баґ розповідав мені про молодого шляховика, що випадково заблукав до цієї країни, оженився і прожив тут до скону. Жінка була найперша красуня, тож легко напустила туману в очі.

Минув тиждень. Згідно з чинним у тій країні законодавством мене було зараховано до почесних громадян і поселено поряд з Чаком. Оселя моя була хоч і мала, але чепурна. Певна річ, між цивілізацією країни водяників і нашою, людською, – тим паче японською, – помітної відміни не було. У кутку вітальні з вікнами на вулицю стояло маленьке піаніно, на стінах у рамцях висіли гравюри. А що меблі були припасовані до зросту водяників, то могло здатися, ніби ви в дитячій кімнаті.

Тільки-но западали сутінки, Чак і Баґ приходили навчати мене своєї мови. І не тільки вони одні. Чисто всі водяники зацікавилися мною, такою вельмиповажною персоною. Навіть власник фірми скляних виробів Ґер, який щодня викликав Чака вимірювати свій кров'яний тиск, іноді відвідував мою оселю. Однак протягом першого півмісяця я найближче сприязнився з рибалкою Баґом.

Згасав теплий день. Я сидів край столу віч-на-віч з Баґом. Раптом Баґ замовк – може, над чимось задумався ? Витріщив на мене свої банькаті очі. Я, певна річ, здивувався і спитав: «Quax, Bag, quo quel quan? » Що означало: «Гей, Вагу, що сталося? » Баґ ні пари з уст, схопився на ноги, висолопив язика й заходився стрибати, як жаба. Я не на жарт злякався, тож тихцем підвівся з крісла й за одним скоком опинився біля дверей. На щастя, прийшов лікар Чак.

– Гей, Баґу, що ти робиш ? – Чак з пенсне на дзьобі пильно глянув на Баґа.

А той, видно, перелякався, бо, хапаючись за голову, став просити вибачення перед Чаком.

– Пробачте. Настрій у цього пана так псувався, що я вирішив його розважити, утявши блазенську штуку. Прошу вас, вибачте і йому.

III

Перше ніж розповідати далі, треба пояснити, хто такі водяники. Досі люди сумнівалися, чи насправді вони існують. Та після того, як я сам пожив між ними, такого сумніву вже не повинно бути. Що ж до їхнього вигляду, то вони не дуже відрізняються від того, як їх описав автор «Трактату про водяників»: на голові мають коротке волосся, між пальцями рук і ніг – перетинки. Пересічний зріст досягає одного метра, за даними лікаря Чака вага їхнього тіла коливається у межах двадцяти-тридцяти англійських фунтів, водяник завважки п'ятдесят фунтів – рідкісний випадок. На маківці голови продовгувата тарілка, що потроху твердішає, як водяник старіє. Приміром, тарілка літнього Баґа на дотик цупкіша за тарілку молодого Чака. Та найдивніша у водяників шкіра. У водяників вона не прибирає, як у нас, людей, постійної барви, а кольором не відрізняється від оточення: у траві водяники зеленіють, на камені – попелявіють. Таке помічено не лише у водяників, а й у хамелеонів. Мабуть, епідерма водяників схожа на хамелеонову. Відкривши цю дивину, я пригадав, що за етнографічними даними водяники на заході зелені, на північному сході – червоні, згадав, що там, у чагарнику, Баґ раптом зникав, ставав невидимим. Під шкірою водяників, очевидячки, досить грубий шар сала, бо, хоч температура у цьому підземному царстві порівняно низька (пересічно п'ятдесят градусів за Фаренґейтом), їм невтямки, що таке одежа. Всі вони, безперечно, напинають на носа пенсне, носять при собі цигарниці, гаманці. Носити з собою такі речі їм не клопітно, бо на животі у них, як у кенгуру, торбинки. Мене дуже здивувало, що вони ходять голі. Одного разу я спитав Баґа, звідки такий звичай. А він як зарегоче… Нарешті вгамувався і відповів:

– А от мені дивно, що ти своє тіло ховаєш од чужого ока.

IV

Помалу я почав розуміти їхню мову. Тож збагнув і їхні звичаї. Найкумеднішою видалася мені ота безглузда звичка вважати серйозні для нас, людей, думки смішними, а на смішні для людей речі дивитися поважно. Наприклад, ми, люди, всерйоз беремо собі до серця ідеї справедливості, людяності, а водяники, – тільки нагадай їм про це, – регочуть, аж животи надривають. Одне слово, їхні і наші уявлення про смішне цілковито розходяться. Одного разу я завів з лікарем Чаком мову про контроль над дітородінням. Почувши про це, Чак як зарегоче, мало пенсне йому з дзьоба не впало. Я, звісно, обурився і наполягав пояснити, що ж тут смішного.

– Смішно, що ви турбуєтеся, аби лиш батькам було вигідно. Це ж чистісінький егоїзм.

Приблизно так сказав лікар Чак. Може, я деяких подробиць не второпав. Адже на той час я ще не знав усіх їхніх слів.

Натомість з нашого, людського, погляду народження водяника зовсім не викликає сміху. Невдовзі по тому, як я опинився в країні водяників, мені випала добра нагода бачити в хатині Баґа пологи його дружини. Водяники народжують так само, як і люди: породіллі допомагає лікар і акушерка. Однак перед появою на світ дитини батько, наблизивши рота до материнського лона, наче по телефону, голосно промовляє:

– Ти добре поміркуй, чи хочеш уродитися, чи ні. Але не квапся відповідати.

Так було й цього разу. Баґ став навколішки, проказав це застереження, а потім сполоскав рота дезинфікуючою рідиною. Незабаром з материнського лона озвався сором'язливий голос маляти:

– Я не хочу з'являтися на світ. Бо, по-перше, батько передав мені у спадок душевну хворобу. А по-друге, вважаю життя водяників жалюгідним.

Зачувши таку відповідь, Баґ знічено почухав потилицю, а акушерка негайно встромила в лоно скляну цівку і впорснула якоїсь рідини. Баґова дружина глибоко зітхнула, а її великий живіт зм'як, наче аеростат, з якого випущено водень.

Якщо діти водяників ще з материнського лона вміють так відповідати, то ясна річ, появившись на світ, уміють і ходити, і балакати. Траплялось навіть таке маля (про це мені розповів Чак), що за двадцять шість днів після народження виступало з лекцією на тему: «Чи існує Бог?» Щоправда, на другому місяці життя воно вмерло.

Коли вже зайшла мова про народження, то я розповім про великий плакат, що здибався мені на розі одної вулиці на третій місяць мого перебування в країні водяників. Унизу плаката було намальовано з десять водяників – хто з сурмою, з мечем, – а вгорі текст, виписаний в'яззю, схожою на годинникову пружину. Я, мабуть, не все втямив, але принаймні занотував те, що продиктував мені студент Рап, мій супутник. У перекладі зміст об'яви такий: «Вступайте в лави добровольців для боротьби з поганою спадковістю! Здорові громадяни, одружуйтеся з кволими водяниками!»

Я, певна річ, попросив пояснити, навіщо потрібні такі незвичайні заклики. Та враз не тільки Рап, але й водяник поблизу зареготали.

– Незвичні? Але ж і ви так робите – ви самі казали. Хіба ваші синки не закохуються у покоївок, а доньки – у шоферів ? Адже так, підсвідомо, вони хочуть позбутися поганої спадковості. А зрештою, невже наші загони добровольців за добру спадковість не благородніші за ваших, що вибивають до ноги один одного, коли хочуть захопити залізницю?

Рап промовляв цілком серйозно, але його огрядний живіт утішливо трусився. Однак мені було не до сміху – я хотів наздогнати водяника, який, скориставшись з моєї необачності, потягнув у мене авторучку. Та спіймати гладенького бешкетника було не легко: він вислизнув з рук і пустився навтікача, але послизнувся і своїм щуплим тільцем хляпнув на землю.

V

Не лише Батові, але й Рапові я багато чим завдячую. Передусім це він познайомив мене з Током, поетом водяників. Тут, як і в нас, поети теж запускають довге волосся. Я іноді навідувався до Тока розвіяти нудьгу. Усе поетове життя безтурботно минало в тісному покійчику, обставленому горщиками високогірних квітів. Тут він, попихкуючи цигаркою, складав вірші. У куточку кімнати сиділа за плетінням Токова коханка (поет найдужче любив волю, тому й не одружився).

– О, як добре, що ти прийшов. Сідай ось на стілець, – усміхаючись, промовляв Ток. (Щоправда, його усмішка не дуже приємна. Принаймні спершу від неї ставало моторошно).

Ток розповідає мені про життя водяників, про їхнє мистецтво. На його думку, життя простого водяника не зовсім безглузде. Однак єдина розвага для батьків і дітей, жінки Й чоловіка, братів і сестер – це допікати одне одному. Ясна річ, дурніших родинних стосунків і не придумаєш. Одного разу, показуючи рукою надвір, Ток випалив:

– Поглянь лишень на отих дурноверхих!

Під вікном проходили водяники, мабуть, батьки із дітьми. Одного з них, ще досить молодого, по самі вуха обсіло десь з восьмеро малюків, – самців і самиць, – що той ледве плентався. Однак я, захоплений самовідданістю водяника, тільки похвалив його за мужність.

– Гм… А ти дістав право громадянства в цій країні? До речі, ти часом не соціаліст?

Я, звісно, відповів: «диа». (У мові водяників це означає «авжеж»).

– Справді, заради простих людей можна пожертвувати одним талантом.

– А ти яких принципів дотримуєшся? Хтось казав, що ти – анархіст.

– Я? Я – надлюдина (буквально «надводяник»), – згорда промовив Ток.

Ток і про мистецтво мав окрему думку. Мистецтво, мовляв, нікому не підвладне: мистецтво для мистецтва. Значить, митець передусім надлюдина, що стоїть по той бік добра і зла. І так думав не тільки Ток. Його друзі-поети загалом теж були такої думки. У товаристві Тока я вчащав до клубу надлюдей, де збиралися поети, романісти, драматурги, критики, малярі, композитори, скульптори, ба й просто дилетанти. Та кожен з них – надлюдина. Вони жваво вели розмову в залі, осяваній яскравим електричним світлом, іноді хизувалися один перед одним манерами надлюдини. От хоча б скульптор: впіймавши між вазонами гінкої папороті юного водяника, віддався содомському гріху. Якась жінка-романіст, зіп'явшись на стіл, хвацько дудлила ганусівку, але за шестидесятим ковтком звалилася на підлогу й сконала.

Одного місячного вечора разом з Током я вертався з клубу додому. Ток мовчав, поринувши у глибоку, як ніколи, задуму. Тим часом ми проходили мимо невеличкого, яскраво освітленого вікна. У світлиці край столу вечеряло двоє дорослих, – либонь, батьки, -і троє дитинчат. Несподівано Ток зітхнув і проказав:

– Хоч я і вірний ідеалам надлюдини, та мимоволі заздрю такій родині. Правда, що така моя поведінка суперечлива?

Застигши у місячному світлі, Ток міцно згорнув на грудях руки і втупив погляд у вікно, за яким мирно вечеряла п'ятірка водяників.

– Так чи сяк, а яєчня за вікном пожиточніша, ніж якась там любов.

VI

Бо й справді, любов водяників цілковито відрізняється від людської. Як тільки самиця вподобала собі якого водяника, то не гребує нічим, аби його заполонити – навіть найчесніша з них на одчай душі кидається за ним у погоню. Я на власні очі бачив таке. Та це ще нічого. А то ж бувало, що водяника ловила юна самиця разом зі своїми батьками і братами. Становище такого водяника було жалюгідне. Бо навіть якщо після виснажливої погоні його не впіймають, то все одно через два-три місяці він плюне на все і скапітулює. Одного разу я сидів удома й читав збірку Токових поезій, як раптом у кімнату вбігає студент Рап, падає і захекано волає:

– Ой, рятуйте! Пропадаю!

Я миттю кинув книжку, замкнув двері і крізь замкову шпарину побачив, як коло порога нишпорить приземкувата самиця з обсипаним сірковою пудрою лицем. Відтоді кілька тижнів Рап спав у мене. Але чомусь його дзьоб зогнив і геть-то відвалився.

Щоправда, іноді доводилось мені спостерігати також, як водяники кидалися навздогін за самицями. Та, ніде правди діти, до цього їх спонукували вони самі. Я на власні очі бачив, як одного разу самець шалено бігав за самицею. А вона тікала, коли-не-коли зумисне спинялася і повзла рачки. Врешті, при добрій нагоді прикидалася втомленою і легко віддавалася в руки водяникові. Обнявши її, водяник якийсь час качався по землі, а коли підводився, то на його обличчі проглядало щось незбагненне – чи то розчарування, чи то каяття, – що аж гидко було дивитися. Та це ще півбіди. А ще доводилося бути свідком того, як невеличкий водяник бігав за самицею, а вона, як звичайно, заваблювала його втечею. Та під той час, сопучи носом, дорогу переходив високий водяник. Самиця, вздрівши його, наче підстьобнута якоюсь думкою, як зарепетує:

– Пробі! Рятуйте! Мене хочуть убити!

Певна річ, здоровань негайно хапає малого за загривок і б'є об землю. Той, дриґнувши перетинчастими лапками, віддає Богові душу. І в ту ж хвилину самиця усміхається і цупко обхоплює здорованя за шию.

За всіма моїми знайомими ганялися самиці. Немов змовившись, нікого не обминали. Певна річ, не залишали в спокої навіть жонатого Баґа. І кілька разів ловили. Тільки філософ Маґ (сусід поета Тока) ще не попадався їм у руки. І то, мабуть, через те, що, по-перше, таких гидких водяників світ не бачив, а, по-друге, що він і носа не потикав з дому. Я інколи навідувався до нього на розмову. Маґ завжди, сидячи край високого столу, читав грубезну книгу в напівтемряві при світлі семиколірного скляного ліхтаря.

Якось зайшла мова про любов водяників.

– Чого уряд серйозніше не клопочеться тим, що самиці не дають спокою водяникам?

– Мабуть, тому, що серед урядовців мало самиць. Звісно, якби число самиць, набагато ревнивіших за самців, у державному апараті побільшало, то водяники зажили б спокійніше. Однак це не врятувало б становища. Чому? А хоч би тому, що урядовці-самиці чіплялися б до колег-самців.

– Виходить, ваше життя найщасливіше.

Тут Маґ відсунув стілець і, потискаючи мені руку, зітхнув:

– Ви не водяник і, природно, не все розумієте. Та іноді мені кортить, аби ті жахливі самиці побігали й за мною.

VII

Часто з поетом Током я ходив на музичні концерти. Найяскравіший спомин залишив у мене третій концерт. До речі, тамтешні концертні зали не дуже відрізняються від японських. Одна така зала вміщає чотириста-п'ятсот водяників обох статей. Слухачі тримають у руках програму вечора і, насторчивши вуха, блаженно насолоджуються музичними чарами. На тому третьому концерті я сидів у першому ряду з філософом Маґом, поетом Током та його коханкою. Як тільки скінчився виступ віолончеліста, на сцену, тримаючи під пахвою ноти, жваво піднявся водяник з вузькими, як щілини, очима. У програмі було зазначено, що це славетний композитор Крабак. У програмі відзначалося також… А втім, мені не треба було дивитися в програму, бо Крабака я знав принаймні з вигляду. Адже він був членом клубу надлюдей, куди й Ток учащав.

Lied [134][134]
  Lied – пісня (нім.).


[Закрыть]– Craback

(Концертні програми в тій країні пишуть здебільш по-німецькому).

Під бурхливі оплески Крабак уклонився публіці, неквапом підійшов до рояля і розпочав майстерно грати власну мелодію. Як казав Ток, з-поміж тутешніх композиторів Крабак, безперечно, найобдарованіший. Його музика сповнена почуття, тому я не міг відірватися від звуків рояля. Ток і Маґ, напевне, були ще в більшому захваті. А вродлива (звісно, за водяниковою міркою) Токова коханка, міцно стиснувши в руках програму, іноді роздратовано аж довгий язик висолоплювала. Щось десять років тому, розповідав Маґ, їй не пощастило заполонити композитора, отож вона і досі на нього важким духом дише.

Вкладаючи всю пристрасть у музику, Крабак і далі майже відчайдушно грав на роялі. Та несподівано у залі, наче грім, прогриміло:

– Перестань грати!

Я розгублено оглянувся. Кричав, безперечно, дебелий поліцай з останнього ряду. Стрівшись зі мною поглядом, він ще раз зарепетував: «Перестань грати!» – поволі опустився на крісло. Тут як зчиниться буря!

– Це поліцейська сваволя! Крабаку, грай!

– От дурбас! Потвора поліцейська! Ушивайся звідси! – лунало звідусіль.

Перевертом котилися крісла, літали концертні програми, хтось шпурнув порожню пляшку з-під яблучного соку, на голову посипалося каміння, огірчані недогризки. Я дивом дивувався. Отож і спитав Тока, в чому річ. Але збуджений Ток став на стілець і собі заверещав: «Крабаку! Грай! Грай!» Токова коханка, позабувши свою досаду, вторила Токові: «Це поліцейська сваволя! Сваволя!»

Мені урвався терпець, і я спитав Маґа:

– Що сталося?

– У нас це звична річ. Здавна відомо, що в нашій країні книжки та картини зрозумілі всім, – скулившись від удару каменя чи недогризка, спокійно пояснював Маґ. – Тим-то в нас не траплялося випадків заборони книжок або художніх виставок. Натомість заведено забороняти привселюдні концерти. Бо, бачте, немузичні вуха водяників, мовляв, не здатні відрізнити доброї музики від поганої, а це підриває суспільну мораль.

– А отой поліцай розуміється на музиці?

– Навряд. Мабуть, слухаючи музику, він оце пригадав собі, як б'ється серце його дружини, коли вона лежить поруч нього.

А гамір тим часом дужчав. Крабак гордовито стояв біля рояля і позирав на публіку. Щоразу, як хтось цілився у нього, Крабак ухилявся від удару, знову прибирав гідної постави видатного композитора і сердито блимав вузькими очицями. Побоюючись, що перепаде й мені, я ховався за Тока. Але цікавість моя переважувала, і я далі допитувався Маґа:

– Хіба така цензура – не беззаконня?

– Якраз навпаки – у цьому ми випередили інші країни. От хоча б…

Саме тої миті об Маґову голову хряснула пляшка; він зойкнув: «quack!» (це їхній вигук) і знепритомнів…

VIII

З директором фірми скляних виробів Ґером я зав'язав удивовижу приязні стосунки. То був капіталіст з капіталістів. Іншого такого в країні водяників годі й шукати. У товаристві судді Пепа і лікаря Чака я інколи вечорами навідувався до нього в гостину і щоразу заставав його, задоволеного, у м'якому кріслі, оточеного дружиною кольору черепахи і дітьми, зеленавими, як огірки. З рекомендаційним листом від Ґера я дістав нагоду оглянути чимало заводів, що з ними мав зв'язки сам Ґер або його друзі. З усіх підприємств мене найбільше вразила автоматична книгодрукарня. Зайшовши в супроводі молодого інженера-водяника усередину фабрики і побачивши, як працюють величезні машини, приведені в рух струмом гідроелектростанції, я вельми здивувався поступом машинобудування в країні водяників. На тій фабриці за один рік виготовляють сім мільйонів примірників книжок. Та не тираж дивував мене. А те, що видання такої сили книг зовсім не клопітна справа. Бо, щоб виготовити книжку, в лійкоподібний отвір треба накидати паперу, налити чорнила й насипати попелястого порошку. Потрапивши в машину, ця сировина за яких п'ять хвилин перетворюється на безліч книжок в одну восьму, одну дванадцяту і одну шістнадцяту аркуша. Спостерігаючи отой водоспад літератури, я поцікавився у стрункого інженера-водяника перед чорно-блискучою машиною, що то за попелястий порошок сиплють в отвір, і той байдужо відповів:

– Це ослячий мозок. Його висушують і перемелюють на борошно. Ціна тепер на нього – два-три сени[135][135]
  Один сен – одна сота єни, основної грошової одиниці Японії.


[Закрыть] за тонну.

Певна річ, таке промислове чудо доводилось бачити не тільки у книгодрукуванні, але й при виготовленні картин і музичних нот. Ґер казав, що в країні водяників щомісяця винаходять пересічно яких сімсот-вісімсот нових машин. І вони без допомоги людських рук виробляють гори продукції. Отже і число безробітних за місяць зростає не менше, ніж на сорок-п'ятдесят тисяч. А проте, гортаючи вранці газету, ви ані разу не натрапите на повідомлення про страйк. Я був тим просто приголомшений. Якось, вечеряючи у Ґера, я завів розмову на цю тему з Пепом і Чаком.

– Безробітних пускають на з'їжу, – попихкуючи сигарою, байдуже пояснив Ґер. «Як це так – на з'їжу?» – подумав я, нічого не второпавши. Побачивши моє збентеження, озвався лікар Чак в пенсне:

– Усіх безробітних ріжуть, а їхнє м'ясо з'їдають. Ось погляньте. Цього місяця звільнено шістдесят чотири тисячі сімсот шістдесят дев'ять робітників, отже ціна на м'ясо спала.

– І безробітні коряться цьому?

– Їх ніщо не може врятувати. Навіть бунт. Бо є закон про різання безробітних, – мовив похмурий Пеп, стоячи за вазоном з диким персиком. Мені зробилося моторошно. А от Ґер, Пеп і Чак уважали це зовсім природним. Чак жартома провадив далі:

– Зрештою, через це у державі менше самогубств, менше водяників умирає голодною смертю. А так – ковтнуть отруйного газу і жодної муки не зазнають…

– Але ж їсти оте м'ясо…

– Киньте жарти. Якби Маг почув, то, напевне, за живіт схопився б. А хіба у вашій країні дівчата з четвертого стану[136][136]
  Четвертий стан – робітники і селяни.


[Закрыть] не продають свого тіла? Обурюватись, що в нас їдять м'ясо безробітних – сльозливий сентименталізм.

Ґер, слухаючи цю бесіду, спокійно вказав на тарелю з бутербродами.

– Пригощайтеся. Це з м'яса безробітних.

Я не витерпів – прожогом гайнув з вітальні надвір, а услід мене летів регіт Пепа й Чака. В небі над будинком Ґера – жодної зірки, ніч віщувала бурю. По дорозі додому я безперестану блював.

IX

Директор фірми скляних виробів Ґер справді подружив зі мною. Часто вечорами ми ходили до клубу розважити душу. В його клубі було набагато затишніше, ніж у клубі надлюдей, до якого вчащав Ток. І хоч Ґерові розповіді не відзначалися глибиною думки, як міркування Мага, та вони відчиняли мені двері у зовсім інший широкий світ. Ґер полюбляв розповідати, помішуючи каву золотою ложечкою.

Пригадую один такий вечір. Надворі густий туман. На столі перед нами глек зимових троянд. Обстанова в кімнаті вся в модерному стилі. На обличчі у Ґера виграє усмішка задоволення, коли він розповідає про кабінет міністрів од партії «Quarax», що схилила до себе усе суспільство. Слово «кворакс» – це вигук, у перекладі означає тільки «гей!». Але ця урядова партія своїм гаслом виставила: «За всенародний добробут».

– Керівник партії – відомий політичний діяч Роп. Біс-маркові слова «Чесність – найкраща дипломатія» Роп поширив на внутрішню політику.

– Але ж його промова…

– Воно-то так. Але послухайте. Ця промова, безперечно, – жива брехня. І кожен це знає. Отже виходить, що Роп каже правду. Ви називаєте таку політику облудою, а я гадаю, що ви не маєте рації – ви надто упереджено на це дивитеся. Як і ви, ми, водяники… та годі про це. Я тільки хочу розповісти про Ропа. Так от, цей Роп, керівник партії, дістає вказівки від директора газети «Пу-фу» (це слово теж звичайнісінький вигук – означає «о!»). Звісно, директор газети Квікві у своїх задумах не вільний. Він підвладний мені.

– Пробачте. Але ж газета «Пу-фу», здається, друг робітників. І, одержуючи від вас директиви, сам Квікві…

– Безперечно, журналісти газети «Пу-фу» обстоюють робітничі права. Але ж вони звітують перед директором Квікві. А цей директор без моєї підмоги і дня не втримається, – пояснюючи, всміхнений Ґер забавляється щирозлотою ложечкою.

Позираючи на Ґера, я замість ненависті до нього відчув співчуття до журналістів газети «Пу-фу». Ґер, мабуть, не помітив, бо, роздувши живота, повів далі.

– Не думайте, що журналісти газети «Пу-фу» так вже й побиваються над долею робочого люду. Принаймні, у нас, водяників, кожен думає, як би спершу засягти собі чиюсь поміч. А втім, як ви гадаєте? Хто правує мною у цих клопітних справах? Дружина, чарівна моя половина, – і Ґер зареготався.

– Бачу, вас це втішає…

– Що не кажіть, а я таки задоволений. Я тільки перед вами такий відвертий, бо ви не водяник.

– Значить, кабінет міністрів від партії «Стогах» підпадає під владу пані Ґер?

– Так, але сім років тому війна вибухла через іншу жінку.

– Війна! І тут вона була?

– Атож, була. А коли буде ще, невідомо. В усякому разі, прилегла країна…

Оце вперше я дізнався, що держава водяників не ізольована. Ґер витлумачив мені, що водяники мають видр за ворогів і завжди з ними воюють. Але видри завжди підготовлені до війни, а тому ще не знали поразок. Та розповідь про ворожнечу між водяниками й видрами дуже мене зацікавила. (Адже й автор «Трактату про водяників», і Куніо Янаґіда[137][137]
  Куніо Янаґіда (народ. 1875 р.) – відомий японський етнограф, засновник японського етнографічного інституту.


[Закрыть], укладач «Збірника народних легенд Японії», про це не знали).

Перед тою війною обидві країни позирали одна на одну косо. Бо кожна побоювалася супротивника. Якось видра-самець завітав у гості до подружжя водяників. І от під ту пору водяникова дружина надумала вбити свого чоловіка за те, що він, мовляв, розпусник. А може, премія страхової компанії її привабила – чоловік був застрахований.

– А ви те подружжя знали?

– Тільки чоловіка. Моя дружина обзивала його негідником. Та, ймовірніше, він хворів на манію переслідування – казали, дуже боявся самиць… Отож, жінка сипнула йому до какао ціаністого калію. Але якось сталося, – може, й помилково, – що той трунок випив видра-самець. І, ясна річ, дав дуба. І тоді…

– Вибухла війна?

– Еге ж. Бо, на лихо, той видра-самець був високого стану й мав великі заслуги.

– І хто переміг у тій війні?

– Звісно, наша країна. За ту перемогу на бойовищі наклало головами триста шістдесят дев'ять тисяч п'ятсот хоробрих водяників. Але порівняно з ворогом наші втрати мізерні. Хутра в нашій країні здебільшого з видр. Під час війни моя фірма не тільки виготовляла скляні вироби, але й поставляла фронту вугільну жужелицю.