Текст книги "Павутинка"

Автор книги: Рюноскэ Акутагава

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

САД

Початок

То був сад старовинної родини Накамура, господарів заїзду для вельможних гостей.

Протягом яких десяти років по реставрації Мейдзі сад ще зберігав свій первісний вигляд: ясніла спокійна гладінь ставка, формою схожого на диню-горлатку, звисало віття сосни, посадженої на штучному пагорбі, ще стояли альтанки «Хатина перелітного журавля» і «Павільйон очищення душі», з кручі, що підступала до ставка, ненастанно збігав водоспад, серед кущів жовтої шипшини виднів пам'ятний від часу відвідин принцеси Кадзу[98][98]
  Йдеться про шлюбну подорож принцеси Кадзу, доньки імператора Комей, в 1861 р. з Кіото (резиденції імператора) до Едо (столиці сьоґунів – військових диктаторів з династії Токуґава). Одруження принцеси з передостаннім сьоґуном Іемоті – спроба досягти компромісу між імператорським двором і сьоґуном.


[Закрыть] кам'яний ліхтар. А проте вже тоді не важко було запримітити перші ознаки запустіння. Надто напровесні. Коли дерева у саду й за його огорожею бростилися молодим пагінням, ще явніш відчувалося, що на мальовничому тлі, витвореному людськими руками, розбуялася тривожлива дика сила.

Життя суворого інкьо[99][99]
  Інкьо – голова сім'ї після відмови від своїх юридичних прав; користується повагою і шаною молодших.


[Закрыть] збігало безтурботно: сидячи біля котацу[100][100]
  Котацу – кімнатна жаровня, накрита ковдрою.


[Закрыть] в головному будинку, що вікнами виходив у сад, він гуляв у карти або го[101][101]
  Го – стародавня японська гра на зразок шахів, але набагато складніша.


[Закрыть] з дружиною, яку мучили пархи. Щоправда, коли жінка вигравала поспіль п'ять-шість разів, перестарілий голова родини навсправжки скипав гнівом. Старший син Бунсіцу, успадкувавши господарство, одружився з двоюрідною сестрою і став мешкати в тісному флігелі, що сполучався з головною частиною будинку терасою.

Бунсіцу вдався гарячкуватий: його остерігалися не лише слабкосила дружина та молодші брати, але й сам батько. Лише Сейґецу, вбогий мандрівний поет, зупиняючись на ночівлю у заїзді, був у нього частим гостем. І дивна річ – старший син не жалів саке для нього, радо приймав бурлаку й слухав його вірші. Досі збереглися такі строфи: «Ще у горах пахнуть квіти – І луна зозулин спів» (Сейґецу): «Тут і там посеред скель – Водоспадів ясний зблиск» (Бунсіцу). Молодші брати – середульший пристав зятем у сім'ю рисоторговця, наймолодший знайшов собі роботу на великій ґуральні в містечку за яких п'ять-шість рі від дому – неначе змовившись, рідко навідувалися до батьківської оселі. Бо молодший, крім того, що працював далеко, віддавна не жив зі старшим у злагоді. А середульший – той зовсім пустився берега й навіть до тестя не повертався.

За два-три роки сад ще більше запустів. У ставку з'явилися водорості, всохло кілька дерев. Тим часом одного посушливого літа старий голова родини несподівано переставився на той світ від крововиливу в мозок. Яких чотири дні перед смертю напідпитку він бачив, як до «Павільйону очищення душі» по той бік ставка кілька разів заходив куґе[102][102]
  Куґе – придворний імператорського двору до реставрації Мейдзі в 1868 р.


[Закрыть]. Принаймні так йому білого дня привиділося. Наступного року напочатку літа середульший син, обікравши тестя, утік світ за очі з прислужницею з чайного будиночка. Восени того ж року жінка старшого сина породила хлопця-недоноска.

По батьковій смерті старший син став мешкати з матір'ю у головному будинку, звільнений флігель винайняв директор місцевої початкової школи. Ревний прихильник теорії утилітаризму Юкіті Фукудзави[103][103]
  Юкіті Фукудзава (1834-1901) – видатний японський громадський діяч, просвітитель, прихильник європейської культури й науки.


[Закрыть] директор школи таки переконав старшого сина посадити в саду плодові дерева. Того року, як тільки настала весна, серед звичайних сосен і верб у саду барвисто зацвіли персики, абрикоси й тернослив. Часто, прогулюючись зі старшим сином по саду, директор школи зауважував: «Бачте, таким чином ви зразу двох зайців убили: цвітом можете милуватися і користь буде». Однак після того штучний пагорбок, ставок й альтанки ще більше, ніж колись, здавалися жалюгідними – до природного запустіння долучився занепад, спричинений людськими руками.

Восени в горах, що підступали до ставка, спалахнула небачена досі пожежа. Відтоді водоспад пересох. А коли замело снігом, захворів молодий голова родини, старший син. Лікар виявив у нього сухоти, або, як тепер кажуть, туберкульоз. Вимушений часто лежати в постелі, старший син ставав дедалі дратливіший. От, приміром, завітав додому молодший брат з новорічним привітанням, а він завів з ним суперечку й наприкінці шпурнув у брата грілкою. Після того молодший брат навіть на похорон старшого не прийшов. Старший брат, укритий москітною сіткою, спустив дух через рік перед очима дружини, що сиділа ночами біля нього. «Жаби скрекочуть… Що з Сейґецу? » – були його останні слова. А Сейґецу, якому, либонь, обрид тутешній краєвид, уже давно не з'являвся по милостиню.

По першій річниці братової смерті молодший брат оженився з донькою хазяїна ґуральні й переселився з молодою дружиною у батьківський флігель, що його звільнив директор школи, переходячи на іншу посаду. Молоде подружжя привезло чорнолаковану шафу, світлицю оздобило рожевою і білою ватою[104][104]
  Рожева й біла вата – традиційний весільний подарунок.


[Закрыть]. А тим часом у головному будинку заслабла жінка старшого сина. На ту ж хворобу, від якої помер чоловік. Єдиний син, Реніті, що зостався після смерті батька, спав з бабусею, бо мати харкала кров'ю. Укладаючись на сон, стара неодмінно закутувала голову рушником. Та пізньої ночі щурі все одно приходили, принаджувані запахом пархів. А якщо стара забувала про рушник, вони кусали її в голову. Наприкінці того ж року згасла, як свічка, жінка найстаршого сина. На другий день після похорону під тягарем снігу завалилася «Хатина перелітного журавля».

Знову настала весна. Зарості навколо каламутного ставка і «Павільйону очищення душі» зазеленіли молодими пагінцями.

Продовження

Якось надвечір одної похмурої днини, що обіцяла сніговицю, на десятий рік після втечі з прислужницею чайного будиночка до батьківської оселі повернувся середульший син. Хоч, правда, це вже не була батькова домівка, а братова.

Повернувшись додому, середульший син, слабий на заразну хворобу, цілими днями лежав біля котацу в кімнаті Будди. У великому божнику стояли таблички з іменами батька й старшого брата. Щоб не бачити цих табличок, він замкнув дверцята божника. З матір'ю, братом і його жінкою майже не зустрічався. Хіба що під час сніданку, обіду й вечері. Лише сирота Реніті часто навідувався до нього. На грифельній дощечці він малював хлопцеві гори й кораблі. Іноді на дощечці невправною рукою намагався передати в картинці слова стародавньої пісні: «Зацвіли на Мукодзіма вишні. О сестрице, вийди з чайного будиночка…»

Тим часом знову прийшла весна. У саду між вибуялими кущами й травою скупо зацвіли персики й абрикоси, тьмяна поверхня ставка відбивала обриси «Павільйону очищення душі». А середульший брат усе одно не виходив надвір і здебільше куняв навіть у білий день. Одного разу до нього долинули звуки сямісена[105][105]
  Сямісен – триструнний щипковий японський інструмент.


[Закрыть] й уривки пісні: «А тоді в битві під Сува – Родич Мацумото, князь Йосіе – При гарматах у фортеці – Сам вельможний був…» Лежачи, середульший син злегка підвів голову. То, напевне, мати грала на сямісені та приспівувала. «Пишний був його убір – У той ясний день – Величаво і хоробро виступав на бій – Славний лицар і герой». Мабуть, мати співала онукові про подію, зображену на картині Оцу. Ту пісню, вельми популярну двадцять-тридцять років тому, суворий інкьо перейняв від якоїсь ойран[106][106]
  Ойран – повія високого ґатунку.


[Закрыть]. «Ворожа куля в груди влучить – Цього не минути – Дороге життя його – На мості Тойо – Як росинка на траві – Хоч і пропаде – Та до кінця світу – Слава буде жити…» Очі зарощеного середульшого сина горіли чарівним блиском.

Минуло заледве три дні, й молодший син помітив, що за штучним пагорбом, порослим кременою, середульший, захекавшись, натужно орудує сапою. В його постаті було щось кумедне, та водночас проглядало завзяття. «Що робиш, брате?» – стиснувши зубами цигарку, молодший брат озвався ззаду до середульшого. «Я? – немов засліплений яскравим світлом, той підвів очі. – Надумав прокопати струмок». – «Навіщо?» – «Хочу зробити сад таким, яким був колись». Молодший брат більше не перепитував, а лише посміхнувся.

Середульший брат щодня, не покладаючи рук, копав струмок. Однак йому, підточеному хворобою, така робота була не до снаги. Він легко втомлювався, на його непризвичаєних до такої праці руках виступали пухирці, кривавилися нігті. Часто він цілком знемагав, кидав сапу й, наче мертвий, лягав на землю. Квіти й листя дерев перед його очима тоді розпливалися у мареві, що вповивало сад. Перепочивши трохи, він підводився на неслухняні ноги й хапався до роботи. Збігали дні, а сад майже не змінився: ставок густо заріс осокою, між деревами буяли непролазні хащі. А коли опадав цвіт персиків й абрикосів, сад видавався ще більш занедбаним. Усі вдома – старе й мале – байдуже споглядали намагання середульшого сина. Заповзятливого молодшого сина більше цікавила ціна на рис і кокони шовкопрядів, ніж сад. Його дружина суто по-жіночому відчувала огиду до хвороби дівера. А мати побоювалася, що оте копирсання в землі нашкодить синовому здоров'ю. Однак той ні на що не зважав, а заходився усупереч людям і природі відчайдушно перетворювати сад.

Якось уранці після дощу, вийшовши в сад, він побачив, що Реніті обкладає камінням струмок, порослий з обох боків кременою. «Дядю! – хлопець підвів зраділі очі. – Можна я вам віднині помагатиму? » – «Ну, що ж, помагай», – обличчя середульшого сина заясніло давно не баченим лагідним усміхом. Відтоді Реніті, опинившись надворі, завжди квапився на підмогу дядькові. Сідаючи на перепочинок, середульший син розважав небожа оповідями про море, залізницю, Токіо. Покусуючи зелені сливи, Реніті зачудовано слухав про ті незнані йому дива.

Того року в дощову пору стояла посуха. Під палючим сонцем , байдужі до трав'янистих випарів, немічний дядько і молодий небіж поволі розчищали ставок, вирубували кущі. Та, долаючи зовнішні перешкоди, вони натрапляли на внутрішні. Перед очима середульшого сина привидом зринав давній сад. Та йому ніяк не пригадувалися подробиці: де росли дерева і пролягали стежки. Часто під час роботи він зненацька спирався на сапилно й задумливо озирався навкруги. «Що таке?» – Реніті кидав на дядька стривожений погляд. «Що тут колись росло? – спітнілий дядько промовляв наче сам до себе. – Цього клена, здається, тут не було». Реніті мовчки слухав і брудними руками душив мурашок.

Були також інші внутрішні перешкоди. Якраз серед літа з постійної перевтоми в середульшого сина наче розум відібрало: часто можна було спостерігати, як він закидає розкопаний ставок, як на місці викорчуваної сосни садить іншу. Та найбільше хлопця розсердило, що дядько порубав на пакілля вербу над ставком. «Ви ж нещодавно її посадили», – Реніті пильно глянув дядькові в очі. «Невже? Я зовсім не тямлю, що роблю». Середульший син втупився засмученим поглядом у залитий сонячним блиском ставок.

Однак восени серед буйної трави й кущів уже проступили нечіткі обриси саду. Звісно, не можна було порівнювати його з давнім садом. Адже «Хатина перелітного журавля» завалилася, а водоспад пересох. Майже нічого не зосталося від витонченої краси, витвореної руками славетного садового майстра. А проте сад існував. У спокійній гладіні ставка віддзеркалювався округлястий штучний пагорб, перед «Павільйоном очищення душі» висіло соснове віття. В той-таки час, як сад поновився, середульший син цілком занедужав.

Гарячка ні на день не спадала, в суглобах боліло. «Ти занадто старався», – безперестанно дорікала мати, сидячи в головах у хворого. Однак середульший син почувався щасливим. Звісно, дещо годилося б переробити. Та що ж тут удієш? Принаймні не марно попрацював. Він був задоволений. Десятирічна каторжна робота навчила його коритися долі, а покора допомогла йому.

Наприкінці осені непомітно для рідних середульший син упокоївся. Реніті перший побачив, що дядько вмер. Зойкнувши, він побіг терасою до флігеля, і вмить уся родина зібралася навколо покійного. «Подивіться. Брат ніби всміхається, – молодший син обернувся до матері. – О, сьогодні дверцята божника відчинені», – додав він, перевівши погляд на божник.

По смерті дядька Реніті часто наодинці сидів у «Павільйоні очищення душі», збентеженим поглядом озираючи осінній ставок і дерева…

Кінець

То був сад старовинної родини Накамура, господарів заїзду для вельможних гостей. Вернувшись у свій первісний стан, сад проіснував ще з десять років і був зруйнований разом з будинком. На його місці збудували залізничну станцію, перед нею ресторанчик.

З родини Накамура не зосталося нікого: стара мати давно вмерла, наймолодший син, зазнавши банкрутства, подався в Осаку.

Щодня через станцію проїжджали поїзди. У приміщенні станції край столу сидів молодий начальник. У вільну від роботи часинку він поглядав на блакитні гори й розмовляв з тутешнім службовцем станції. Правда, у тій розмові ані разу не згадувалось про родину Накамура. Тим паче ніхто навіть не думав, що тут колись був штучний пагорб і стояли альтанки.

А в той час Реніті стояв за мольбертом у студії європейського живопису в токійському кварталі Акасака. Вся атмосфера студії – світле горішнє вікно, запах олійних фарб, натурниця із зачіскою момоваре[107][107]
  Момоваре – святкова дівоча зачіска.


[Закрыть] – не мала жодного зв'язку з його рідним домом. Однак, водячи пензлем по полотнині, він часто бачив перед собою зажурене обличчя старої людини. Те обличчя всміхалося і так озивалося до нього, втомленого безперервною працею: «Змалечку ти помагав мені в роботі. А тепер я допоможу тобі…»

Ще й нині Реніті живе у злиднях, але щодня малює олійними фарбами. Про наймолодшого ж сина нема ні слуху ні духу.

ПАННА РОКУНОМІЯ

I

Батько панни Рокуномії походив із знатного роду – його мати була дочкою колишнього імператора. Та, будучи людиною старосвітських поглядів, відсталою від часу, він не піднявся по службовій драбині вище від хьобунотайфу[108][108]
  Хьобунотайфу – заступник начальника управління військового відомства імператорського двору.


[Закрыть]. Панна жила разом з батьками в невисокому будинку неподалік Рокуномії, через що й називали її «панна Рокуномія».

Батьки берегли її як зіницю ока. Однак, також за старим звичаєм, самі не шукали для неї нареченого, а тільки нетерпляче ждали, що хтось до неї засватається. Як і навчали батько й мати, панна проводила свої дні статечно й скромно. То було існування без будь-якого горя, але й без будь-якої радості. Та необізнана з життям, вона не відчувала особливого незадоволення. «Аби тільки батько з матір'ю були здорові!» – думала панна.

Сакури, що звисали над старим ставком, рік за роком скупо вкривалися цвітом. А тим часом краса панни, досягши зрілості, почала мало-помалу блякнути. Батько, її опора, що вже здавна приохотився до саке, раптом помер. А через півроку від безперервного тужіння за непоправною втратою вслід за ним на той світ пішла й мати. Панна не стільки засмутилась, як розгубилася. Бо в неї, пещеної батьком і матір'ю дитини, крім годувальниці, насправді не залишилося на світі жодної близької людини.

Годувальниця ревно, не шкодуючи сил, працювала заради панни. Але успадковані з роду в рід перламутрова скринька та срібна курильниця непомітно одна за одною зникли з дому. Водночас почали звільнятися з роботи слуги й служниці. І панні поступово ставало ясно, що таке життєві труднощі. Та от як собі зарадити – це було їй не під силу. В порожніх покоях, як і колись, вона віддавалася своїм одноманітним розвагам – грала на кото[109][109]
  Кото – тринадцятиструнний музичний інструмент.


[Закрыть] й складала танка[110][110]
  Танка – класичний японський вірш.


[Закрыть].

Та от одного осіннього вечора годувальниця підійшла до панни й неквапливо сказала:

– Племінник-монах доручив мені передати, що якийсь благородний добродій, попередній правитель провінції Там-ба, хотів би з вами зустрітися. Оскільки він гарної зовнішності, з добрим серцем, а його батько близький до придворної знаті, то чи не погодилися б ви з ним побачитися? Гадаю, це було б трохи краще, ніж жити в такій скруті.

Панна тихо захлипала. Віддатися тому чоловікові – все одно що продати своє тіло заради того, щоб врятуватися від злиднів. Ясна річ, вона знала, що на світі й таке трапляється часто. Та коли це торкнулося її самої, її журба була ні з чим незрівнянна. І, сидячи незворушно перед годувальницею, панна під шум вітру між листям пуерарії довго прикривала обличчя рукавом кімоно.

II

Та все-таки вона мимоволі почала щоночі зустрічатися з цим чоловіком. Як і казала годувальниця, він був добросердечним. Як і годилося, з благородними рисами обличчя. А крім того, майже всім було зрозуміло, що зачарований красою панни, він забув про все на світі. Звичайно, й панна не відчувала до нього неприязні. Іноді навіть думала про нього як про свою надійну опору. Та коли, засліплена світильником, лежала з ним уночі за ширмою з метеликами та птахами, не відчувала радості.

А тим часом дім потроху оживав. З'явилися нові чорні лаковані полички й бамбукові штори, побільшало слуг. Ясна річ, годувальниця господарювала ще жвавіше, ніж колись. А проте навіть такі зміни панна сприймала лише з сумом в очах.

Однієї дощової ночі, сидячи з панною за саке, чоловік розповів їй одну жахливу історію, яка начебто сталася в провінції Тамба. Мовляв, один мандрівник по дорозі із столиці до Ідзумодзі заночував у підніжжі гори Оеяма. Дружина господаря готелю саме тієї ночі благополучно народила дівчинку. Та мандрівник бачив, як з кімнати породіллі швидкою ходою вийшов високий незнайомець. Кинувши через плече: «Восьмирічною накладе на себе руки», – незнайомець раптом кудись зник. Через вісім років той самий мандрівник, повертаючись цього разу у столицю, переночував у тому ж готелі. І от виявилося, що дівчинка на восьмому році життя справді загинула – впавши з дерева, наткнулася на серп. От про що, власне, була розповідь. Почувши її, панна злякалася невідворотності людської долі – долі, яка завдяки чоловічій підтримці склалася в неї все-таки краще, ніж у тієї дівчинки. «Не залишається нічого іншого, як віддатися плинові часу» – думала вона, й на її обличчі зблиснула чарівна усмішка.

Гілля сосен, що нависало над дахом, не один раз згиналося під тягарем снігу. Як і колись, панна удень перебирала струни кото або грала в сумороку[111][111]
  Суґороку – гра на дошці, в якій супротивники почергово кидають кісточки й пересувають фігурки на чужу територію.


[Закрыть], а вночі, лежачи на постелі з чоловіком, слухала, як качки спускаються на ставок. То були дні майже без журби, але й без радості. Але панна, як і досі, в такому тужливому спокої знаходила примарне задоволення.

Однак і цьому спокою несподівано швидко настав кінець. Однієї ночі напровесні, залишившись з панною наодинці, чоловік через силу сказав:

– Зустрічаюся з вами сьогодні востаннє.

Його батько отримав нове призначення – посаду правителя провінції Муцу. А тому й син мав поїхати разом з ним у засніжену глушину. Ясна річ, розлучатися з панною чоловікові було надзвичайно важко. Та оскільки він зробив панну своєю дружиною таємно, то зізнатися тепер батькові вже не міг. Він довго їй це пояснював, перебиваючи слова зітханнями.

– Та через п'ять років служба закінчиться. З передчуттям радості чекайте нашої зустрічі.

Панна впала долілиць і заплакала. Розлучатися з чоловіком, якого хоч і не любила, але вважала своєю опорою, було вкрай гірко – словами не опишеш. Погладжуючи панну по спині, чоловік втішав її та підбадьорював. Але і в нього за кожним другим словом від сліз тремтів голос.

Ні про що не здогадуючись, у кімнату зайшла годувальниця в супроводі молодих служниць – принесла глечик саке й низенький столик. Принесла, розповідаючи, що на сакурах, які звисають над старим ставком, розпустилися бруньки.

III

Минуло п'ять років, і знову настала весна. Але чоловік, що поїхав у північний край, так і не повернувся у столицю. А тим часом усі слуги, як один, кудись порозбігалися, а східні покої панни якось під час великої бурі розвалилися. Відтоді оселею панни, а разом з нею й годувальниці, стала прибудова для слуг. Хоча прибудова називалася оселею, та була такою тісною й занедбаною, що ледве захищала від роси та дощу. Коли вони переселилися, годувальниця не могла дивитися на нещасну панну без сліз. А бувало й так, що безпричинно сердилася.

Звичайно, жилося їм тяжко. Шафки вже давно зникли, натомість з'явився рис та овочі. З одежі залишилося тільки те, що було на панні. Траплялося так, що через нестачу дров годувальниця відривала дошки з напівгнилого будинку. Однак панна, як давно колись, розвіювала смуток за грою на кото й терпеливо чекала, коли повернеться чоловік.

І от одного місячного вечора восени того ж року годувальниця підійшла до панни й неквапливо сказала:

– Ваш благодійник, напевне, вже не повернеться. А що, якби ви забули про нього? До речі, якийсь тен'якуносуке[112][112]
  Тен'якуносуке – заступник начальника медичного управління імператорського двору.


[Закрыть] раз по раз домагається зустрічі з вами.

Слухаючи її слова, панна згадала, що сталося шість років тому. Шість років тому їй було страх як сумно – хоч скільки плакала, не могла наплакатися. А тепер і тілом, і душею надто втомилася. «Абитільки спокійно зістаритися…» Більше ні про що не думала. Вислухавши годувальницю, вона підняла змарніле обличчя до білого місяця й сумовито похитала головою.

– Мені вже нічого не треба. Жити чи вмерти – все одно.

***

Саме в той час чоловік у далекій провінції Хітаті пив саке з новою дружиною, яка сподобалася його батькові – була дочкою правителя цієї провінції.

– Щось стукнуло, правда?

Ніби чогось злякавшись, чоловік звів очі на край покрівлі, залитий спокійним місячним сяйвом. У цю мить в нього перед очима чомусь виринула постать панни Рокуномії.

– Мабуть, каштан упав.

Відповідаючи так, дружина з Хітаті незграбно наливала з глечика саке.

IV

Чоловік повернувся до Кіото пізньої осені, якраз через дев'ять років. По дорозі до столиці з новою дружиною та її ріднею, щоб перечекати несприятливий за прикметами день, зупинився на кілька днів в Авадзу. У Кіото вони прибули навмисне смерком, щоб не привертати до себе уваги людей. Перебуваючи в глушині, чоловік кілька разів передавав кіотській дружині сердечні листи. Але ні разу не отримав відповіді – то гонець не повертався, то повертався, але не знаходив дому панни. Отож, як тільки чоловік приїхав у Кіото, його туга за панною ще більше розгорілася. Благополучно відправивши дружину в дім її батька, він одразу, навіть не переодягнувшись, подався до панни Рокуномії.

Коли прийшов до її оселі, то побачив, що все зникло – і ворота на чотирьох стовпах, і будинок, критий кипарисовою корою, і покої панни. Залишилися тільки руїни глиняної стіни з череп'яним дашком. Чоловік стояв у траві й розгублено оглядав місце, де колись був сад. Там у напівзасипаному ставку росли водяні мальви, що вражали густотою свого листя у слабкому місячному сяйві.

Неподалік від колишнього приміщення управителя садиби чоловік помітив криту тесом хатину. Коли зайшов усередину, побачив щось схоже на людську тінь. Вдивляючись у темряву, тихо озвався до неї. І тоді на місячне світло виповзла, похитуючись, стара монахиня, яку він начебто десь раніше бачив.

Коли чоловік назвався, монахиня мовчки довго плакала. А потім з перебоями нарешті розповіла про панну.

– Ви, пане, може, мене забули, але я мати жінки, яка служила в домі панни. Дочка пробула на службі ще п'ять років після того, як ви поїхали з Кіото. А потім сталося так, що дочка разом з чоловіком мусила відправитися у Тадзіму, тож ми впросили панну нас відпустити. Та от недавно я чогось занепокоїлася долею панни і коли приїхала в Кіото, то, як самі бачите, нічого не застала – навіть будинок пропав. Куди ділася панна – сама не збагну. Ви, пане, може, не знаєте, але тоді, коли дочка була на службі, панні так тяжко жилося, що й словами не описати.

Вислухавши до кінця, чоловік зняв із себе одну верхню одежу й передав згорбленій монахині. А потім, опустивши голову, пішов через зарослий травою двір мовчки геть.

V

Від самого ранку наступного дня у пошуках панни чоловік обійшов усю столицю. Але де вона, що сталося з нею, так і не дізнався.

Та от кілька днів по тому під вечір він стояв, ховаючись від дощу, під дахом західної галереї перед воротами Судзакумон. Крім нього, там перечікував негоду ще якийсь монах, схожий на жебрака. У небі над пофарбованими на червоно воротами сумовито шелестів дощ. Скоса позираючи на монаха, чоловік ходив назад і вперед по кам'яних плитах, щоб розвіяти роздратування. І раптом почув, ніби за напівтемним ґратчастим вікном галереї хтось є. Чоловік байдуже глянув у вікно.

Там монахиня поправляла діряву мату під хворою жінкою. Навіть у тьмяному надвечірньому світлі жінка здавалася страшенно змарнілою. Та досить було одного погляду, щоб упізнати в ній панну. Чоловік хотів до неї озватися. Та вона так вразила його своїм жалюгідним виглядом, що в нього чомусь голос застряв у горлі. А вона, не здогадуючись, що він недалеко, перевернулась на дірявій маті й насилу проказала такий вірш:

В узголів'ї

Крізь шпарини

Холодний вітер дме.

Та байдуже мені –

Вже звикла.

Почувши її голос, чоловік мимоволі вимовив її ім'я. Як і слід було сподіватися, панна підвела голову. Та як тільки побачила чоловіка, тихо зойкнула й знову впала долілиць на мату. А монахиня – це була її вірна годувальниця – разом з чоловіком, який забіг усередину, поспішили її піднімати. Та коли глянули на її обличчя, то ще більше розгубилися.

Годувальниця, наче збожеволівши, кинулася до жебрака-монаха й попросила прочитати перед смертю панни хоч якусь молитву. Як і просила годувальниця, монах сів в узголів 'ї панни, але замість читати молитву, звернувся до неї такими словами:

– Смерть і відродження в раю не підвладні людині. Ревно проказуйте ім'я будди Аміди[113][113]
  Будда Аміда (по-санскр.-Амітабха) – володар раю.


[Закрыть].

Чоловік підтримував панну руками, і вона ледве чутно проказувала ім'я Будди. Та раптом вона злякано видивилася на стелю.

– От там вогняна колісниця!

– Не бійтеся! Моліться Будді, й на вас зійде його благодать!

Монах трохи підвищив голос. Через хвилину, ніби марячи наяву, панна промимрила:

– Бачу золотий лотос. Величезний лотос, схожий на священний балдахін.

Монах збирався щось сказати, але панна його випередила, уривчасто мовивши:

– Лотоса вже не видно. Натомість тільки вітер свище в пітьмі.

– Всією душею проказуйте ім'я Будди. Чому не проказуєте імені Будди?

Монах говорив майже сердито. Але панна, ніби конаючи, все повторювала:

– Нічого… нічого не видно. Тільки вітер… тільки холодний вітер свище в пітьмі.

Чоловік та годувальниця, ковтаючи сльози, напівголоса проказували ім'я Будди. Звісно, й монах, склавши перед собою руки, допомагав панні молитися. Серед усіх цих голосів, що змішувалися з шумом дощу, на дірявій маті панна мало-помалу переставилася на той світ.

VI

Через кілька днів після того однієї місячної ночі обідраний монах, який закликав панну молитися, знову сидів, обхопивши коліна руками, на західній галереї перед воротами Судзакумон. По освіченій місяцем головній вулиці столиці, щось безтурботно наспівуючи, йшов самурай. Побачивши монаха, він спинився і байдуже запитав:

– Кажуть, начебто останнім часом поблизу цих воріт чути жіночий плач. Це правда?

Не піднімаючись з кам'яних плит, монах відповів одним словом:

– Послухайте.

Самурай насторожив вуха. Але, крім комашиного дзижчання, нічого не почув. Навколо в нічному повітрі плив запах сосен. Самурай спробував щось сказати, але не встиг – раптом звідкись долинув тихий жіночий стогін.

Самурай схопився за меча. Але голос, залишивши за собою тривалий відгомін, поступово стих.

– Моліться Будді!.. – Монах підняв обличчя до місяця. – Це дух безпорадної жінки, який не знає ні раю, ні пекла. Моліться Будді!

Однак самурай, не відповідаючи, вдивлявся в обличчя монаха. І нараз, ніби чимось приголомшений, простягнув до нього руки.

– Ви часом не превелебний Найкі ? Чому в такому місці ?..

Той, кого самурай назвав превелебним Найкі, до постригу Ясутане Йосісіґе, був одним із найблагочестивіших учнів превелебного Куя[114][114]
  Куя (903 -972) – відомий буддійський діяч епохи Хейан (VIII-XII ст.).


[Закрыть].