355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Рюноскэ Акутагава » Павутинка » Текст книги (страница 12)
Павутинка
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 17:42

Текст книги "Павутинка"


Автор книги: Рюноскэ Акутагава



сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

ДИВОВИЖНИЙ ОСТРІВ

Я лежу, задумавшись, на очеретяному дивані, що, здається, стоїть на корабельній палубі, бо в мене перед очима поруччя, а за ним у сірих хвилях поблискують летючі риби. Але навіщо я сів на пароплав? Як не дивно, я цього не пригадую. Зі мною ще хтось їде чи я сам – і про це в мене таке ж невиразне уявлення.

Воно дуже невиразне, напевне, через те, що за морськими хвилями висить туман. Я лежу на дивані, але мені хочеться побачити щось за тією димчастою заслоною. І от, ніби підкорившись зусиллям моєї волі, спереду мало-помалу виринають обриси острова з конусоподібною горою посередині. На жаль, нічого більше, крім обрисів, на ньому не видно. Та, втішившись тим, що побачив, я прагну ще раз розгледіти хоч щось на острові. Та дарма, як і раніше, переді мною лише його тьмяні обриси. Цього разу сила волі не допомогла.

Та саме тоді я раптом почув, як праворуч від мене хтось сміється.

– Ха-ха-ха, не допомогла? Що, цього разу сила волі не подіяла? Ха-ха-ха!

На сусідньому очеретяному дивані сидів старий чоловік, з вигляду англієць. Навіть зі зморшками на обличчі його можна було назвати красенем. Одягнений за модою вісімнадцятого століття, як на картині Гоґарта. На ньому, здається, трикутний капелюх з піднятими срібними крисами. Вишита жилетка і панчохи до колін. Волосся, що спадає на плечі, не власне, а кучерява перука конопляного кольору, посилана якимось дивним борошном. Приголомшений сміхом, я навіть не спромігся відповісти.

– Візьміть мою підзорну трубу. Через неї добре видно.

Старий з недоброю посмішкою на обличчі передав мені

підзорну трубу, яка, здавалося, колись лежала в якомусь музеї.

– Oh, thanks[121][121]
  0, дякую (англ.).


[Закрыть]
!

Я мимохіть перейшов на англійську. Однак старий і далі говорив бездоганно по-японському, недбало показуючи на острів пальцем. З манжети його рукава визирало мереживо, схоже на піну.

– Цей острів називається Суссанрап. Як пишеться? Sussanrap[122][122]
  Прочитане з кінця слово Parnassus, тобто Парнас.


[Закрыть]
. Його варто подивитися. Наш пароплав стоятиме на якорі днів п'ять-шість, а тому обов'язково поїдьте на його огляд. Там є університет і великий храм. Особливо святковий вигляд має острів у базарний день, коли на нього з'їжджаються численні жителі сусідніх островів…

Поки старий розповідав, я дивився в підзорну трубу. Саме тоді в поле зору потрапила вулиця міста на морському березі. Привертали до себе увагу ряди чепурненьких будиночків. Гойдалися від вітру вершечки дерев алеї. Високо стирчала баня храму. Імла зникла. Все чітко видніло. У захваті від побаченого, я підняв підзорну трубу трохи вище… І тієї ж миті мало не скрикнув з подиву.

У полі зору на тлі безхмарного неба опинилася висока гора, геть-чисто як Фудзі. Але, наскільки сягало око, її вкривали овочі: капуста, помідори, цибуля, редька, ріпа, морква, лопух, гарбузи, білі й зелені огірки, картопля, коріння лотоса, стрілиця, імбир… Вкривали різноманітні овочі. Вкривали? Та ні, сама гора була з них складена. У вигляді дивовижної овочевої піраміди.

– Ото… Ото що таке?

Не випускаючи з рук підзорної труби, я обертаюся праворуч до старого. Але його вже немає. Тільки газету хтось залишив на очеретяному дивані. Я ще не встиг ахнути, як відчув, ніби кров відринула з голови, і я знову занурився у гнітючий стан непритомності.

***

– Ну що, оглянули острів ?

Зловісно всміхаючись, старий сидів біля мене.

Ми в залі готелю – в незвично просторій кімнаті, обставленій у стилі сецесіон[123][123]
  Стиль у мистецтві, започаткований молодими художниками 1897 р. у Відні на чолі з Отто Ваґнером (1841-1918).


[Закрыть]
. Людей ніде не видно. Хоча чути, як десь усередині будівлі піднімається та опускається ліфт, ніхто з нього не виходить. Напевне, готель не дуже популярний.

Я сиджу на дивані в кутку залу й курю першокласну «Гавану». Над головою висить огудина гарбуза, посадженого в горщику. З-поміж широкого листя, що ховає під собою горщик, визирають розпущені жовті квітки.

– Так, оглянув. Закурите сигару?

Однак старий, як мала дитина, захитав головою і добув старовинну табакерку, зроблену зі слонової кістки. її також я бачив десь у музеї. Такого старого тепер уже не побачиш навіть на Заході, не те що в Японії. Харуо Сато[124][124]
  Харуо Сато(1892– 1964) – відомий японський письменник.


[Закрыть]
, напевне, оцінив би його високо, якби познайомився.

– Відразу за містом, куди тільки око сягає, тягнуться городи, – провадив я далі.

– Більшість населення острова Суссанрап вирощує овочі. Цим зайняті всі – і чоловіки, й жінки.

– Напевне, на овочі великий попит?

– Вони продають їх жителям сусідніх островів. Але, звісно, вони повністю не розпродаються. Залишки доводиться складати на купу. Як ви, мабуть, бачили з пароплава, вона досягла висоти двадцять тисяч футів.

– Та невже ота піраміда – це рештки непроданих овочів ?

Дивлячись на старого, я тільки кліпав з подиву очима. А той, як і раніше, загадково всміхався.

– Так, це непродані рештки. Причому нагромаджені впродовж лише впродовж останніх трьох років. Якби вдалося зібрати залишки з усіх попередніх років, то тими овочами можна було б загатити Тихий океан. А проте жителі острова все одно їх вирощують. І вдень, і вночі. Ха-ха-ха! Поки ми оце розмовляємо, вони працюють не покладаючи рук. Ха-ха-ха!

Силувано посміхаючись, старий вийняв хустинку, що пахла жасмином. Він посміхався не звичайно, а як диявол, що глузує з людської дурості. Насупившись, я вирішив перевести розмову на іншу тему.

– Скажіть, коли тут буває базар?

– На початку кожного місяця. Але це звичайний базар. А, крім того, три рази на рік – в січні, квітні й вересні – відбуваються ярмарки. Найчисленніший – в січні.

– Напевне, перед ярмарками на острові панує велике пожвавлення?

– Ще б пак! Бо кожен до того часу намагається виростити якнайбільше своїх овочів. Підживлюють їх фосфатними добривами, макухою, поміщають у теплиці, обігрівають електричним струмом… Про все не розкажеш. А буває й так, що, перестаравшись у тому, щоб виростити їх якомога швидше, люди псують їх.

– До речі, я сьогодні бачив, як по городу бігав чоловік з божевільним виразом обличчя і кричав: «Не встигну! Не встигну!»

– Цілком можливо. Адже новорічний ярмарок уже на носі…Та й міські торговці, всі як один, метушаться, мов несамовиті.

– Міські торговці?..

– Ну, ті, що торгують овочами. Вони скуповують овочі, вирощені на сільських городах, і перепродають людям, які приїжджають із сусідніх островів. Ось який тут порядок.

– Напевне, й той огрядний чоловік з чорним портфелем, який кричав: «Погані справи! Погані справи!» – також торговець… А котрі овочі найбільш ходові?

– На це Божа воля. Точно сказати важко. З кожним роком становище змінюється, а чому – невідомо.

– Та, мабуть, якісь овочі розходяться краще за інших?

– Та як вам сказати… Якість визначають каліки…

– Чому каліки?

– Все дуже просто. Каліки на городах не працюють, отже, овочів не вирощують, а тому в оцінці якості можуть зберегти неупередженість. Як у японській приказці: «Збоку видно за чотирьох».

– Виходить, я бачив одного такого каліку. І чув, як той бородатий сліпець, погладжуючи неочищений від землі батат, промовляв: «Колір цього овочу неописанний, у ньому поєднався колір троянди й блакитного неба».

– Мабуть, що так. Сліпець – це, звісно, добре. Та ідеальним вважається повний каліка, який не бачить, не чує, позбавлений нюху, безрукий і безногий, без зубів і без язика. Якби такий каліка з'явився, то став би найпершим arbiter elegantiarum[125][125]
  Знавець вишуканого смаку (лат.).


[Закрыть]
. Теперішній наш улюблений каліка в основному задовольняє цим вимогам – володіє тільки нюхом. Кажуть, що недавно йому забили ніздрі розтопленим каучуком, але все-таки він трохи розрізняє запахи.

– Ну, і що ж стається з овочами після того, як каліки визначать їхню якість?

– А нічого. Хоч би як низько каліки їх оцінювали, овочі все одно швидко розкуповуються.

– Виходить, що все залежить від бажання торговців?

– Видно, торговці скуповують лише такі овочі, на які, за їхніми розрахунками, буде попит. А от чи буде попит на високоякісні товари…

– Постривайте. Якщо це так, то, виходить, що взагалі не можна покладатися на оцінку калік, чи не так?

– А це й роблять люди, які вирощують овочі. Зрештою, та й вони самі вам нічого певного не скажуть про якість овочів, якщо ви їх спитаєте. Один, наприклад, вважає, що якість овочів визначається поживністю, а інший – смаком. Але й це ще не все…

– А що, хіба справа складніша?

– Звичайно. Думки розходяться як щодо смаку, так і поживності. Наприклад, що овочі без вітамінів не поживні, а поживні ті, які містять жири, що можна говорити лише про смак редьки, а не моркви…

– Отже, є тільки два критерії якості – поживність і смак, і в кожному з них – різноманітні варіанти. Я правильно вас зрозумів?

– Та не зовсім так. Ось вам приклад. Дехто вважає, що існує колірний критерій, тобто, як це стверджується у вступах в естетику, що кольори діляться на теплі та холодні. Такі люди високо оцінюють овочі червоного та жовтого, на їхню думку, теплих кольорів. А от на овочі холодного світло– та темно-зеленого кольорів і дивитися не хочуть. В усякому разі, їхнє гасло таке: «Перетворимо всі овочі на помідори або загинемо!»

– Справді, я бачив, як один чоловік богатирського вигляду в самій сорочці виголошував таку промову перед купою власних овочів.

– Саме так. Ті овочі теплого кольору називають пролетарськими.

– Але ж перед ним лежали на купі самі огірки та дині…

– Це просто означає, що він дальтонік. Тільки йому самому вони здаються червоними.

– А що ж робити з овочами холодних кольорів?

– Деякі люди вважають, що такі овочі взагалі не овочі. Щоправда, ці люди лише посміхаються, а промов не виголошують, та все одно, здається, в душі вперто ненавидять овочі теплих кольорів.

– Може, їм боягузтво заважає?

– Та ні, скоріше вони не вміють, ніж не хочуть виголошувати промов. Бо здебільшого від пияцтва та сифілісу в них прогнили язики.

– Мабуть, це правда. За тим героєм в самій сорочці я бачив мудрія у вузьких штанах, який, спритно збираючи гарбузи, повторював: «Тьху, знову промови!»

– Напевне, гарбузи були зеленими, чи не так? Овочі таких холодних кольорів називають буржуазними.

– То що ж виходить? На думку тих, хто вирощує овочі…

– На думку тих, хто вирощує овочі, всі овочі, які схожі на його власні, добрі, а не схожі – погані. В усякому разі, вони в цьому абсолютно впевнені.

– Але ж є університети, хіба ні? Кажуть, університетські професори читають лекції про овочі, атому, гадаю, неважко відрізнити погані овочі від добрих…

– Та, розумієте, університетські професори, коли йдеться про суссанрапські овочі, не можуть відрізнити гороху від кінського бобу. А втім, в їхні лекції попадають і відомості про овочі, освоєні понад сто років тому.

– Ну, то які овочі вони знають?

– Англійські, французькі, німецькі, італійські, російські… Кажуть, що найбільшої популярності серед студентів набули лекції з російського овочезнавства. Обов'язково хоч раз навідайтеся в університет. Коли минулого разу я приїжджав туди, професор у пенсне, показуючи заспиртований в банці російський огірок, дав волю своєму красномовству такими словами: «Гляньте на суссанрапські огірки. Вони всі зелені. А от огірки великої Росії не мають такого незугарного забарвлення. О-о, огірки великої Росії!..»

– Отже… Отже, як ви кажете, доводиться вважати, що тільки від Божої волі залежить, продаватимуться овочі чи ні?

– Так, доводиться. Та, щоб ви знали, населення цього острова здебільшого вірить у Бабраббаду.

– А що це таке, той Баббураббу чи як там його?..

– Бабраббада. Пишеться так: Babrabbada. Ви його ще не бачили? У тому храмі…

– А-а, велику статую ящірки з головою свині?

– То не ящірка. А Хамелеон, який править усесвітом. Мабуть, сьогодні перед тією статуєю сила-силенна народу б'ють поклони. Вони моляться, щоб їхні овочі краще продавалися. Бо, судячи з недавніх газет, усі універмаги Нью-Йорка готуються до нового сезону, як тільки дочекаються священного одкровення Хамелеона. У світі вже не вірять ні в Єгову, ні в Аллаха. А можна сказати, всі навернулися до Хамелеона.

– Перед вівтарем того храму лежала купа овочів…

– Це все пожертви. Люди приносять суссанрапському Хамелеону овочі, які успішно продавалися минулого року.

– А от в Японії все ще…

– Ой, вас хтось кличе, – сказав старий.

Я прислухався. Справді, мене начебто кликали. Це гундосив мій небіж, якому заклало носа. Я неохоче підвівся і простягнув старому руку.

– Вибачте, але мені вже пора…

– Невже? Приходьте ще, поговоримо. Ось моя візитна картка.

Старий потиснув мені руку й спокійно передав свою картку. Посередині було виразно надруковано: Самюель Ґуллівер! Мимоволі роззявивши з подиву рота, я видивився на старого. Його обличчя з правильними рисами, обрамлене волоссям конопляного кольору, саркастично посміхалося… Та це тривало одну мить. Нараз воно перетворилося на обличчя мого п'ятнадцятирічного пустотливого небожа.

– Вставайте. Кажуть, що прийшли за рукописом.

Небіж розбуркав мене. Прилігши біля котацу[126][126]
  Котацу – жаровня.


[Закрыть]
, я, видно,проспав хвилин тридцять. На котацу лежали «Мандри Ґуллівера», які я почав читати.

– Прийшли по рукопис? Який рукопис?

– Замітки.

– Замітки про що? – І я мимохіть голосно додав: – Здається, на овочевому базарі Суссанрапу продаватиметься і бур'ян.

ЛЮБОВНИЙ РОМАН
(АБО «КОХАННЯ – ПОНАД УСЕ»)
Приймальня редакції одного жіночого часопису.

Головний редактор – огрядний пан, років сорока. Ясукіті Хорікава – чоловік років тридцяти, худий, особливо поряд з огрядним головним редактором, кількома словами його не опишеш. Одне можна твердо сказати: язик не повертається назвати його паном.

Головний редактор. Чи не могли б ви наступного разу написати роман для нашого часопису? Річ у тому, що останнім часом читачі стали вимогливішими й уже не вдовольняються звичайними любовними романами… Хотілося б, щоб ви написали серйозний любовний роман з глибоким розкриттям людської природи.

Ясукіті. Звичайно, напишу. Правду кажучи, я саме задумав роман для жіночого часопису.

Головний редактор. Невже? Це ж чудово! Якщо напишете, ми його широко розрекламуємо в газетах. Скажімо, хоч би так: «Сповнений невимовної краси й смутку любовний роман з-під пера пана Хорікави».

Ясукіті. «Сповнений невимовної краси й смутку»? Але ж мій роман називається: «Кохання – понад усе».

Головний редактор. Отже, він оспівує кохання? Тоді це ще краще! Відтоді, як з'явилася друком «Теорія сучасного кохання» професора Куріяґави, серця хлопців та дівчат узагалі схиляються до того, що кохання – понад усе… А ви маєте на увазі, звичайно, сучасне кохання?

Ясукіті. Це ще як сказати? Сучасний скепсис, сучасне злодійство, сучасне фарбування сивого волосся – все це справді існує. Однак лише кохання, гадаю, не змінилося від стародавніх часів Ідзанаґі та Ідзанамі[127][127]
  Ідзанаґі та Ідзанамі – перші боги японської міфології про створення світу.


[Закрыть]
.

Головний редактор. Та це лише так у теорії. Бо, скажімо, любовний трикутник – це лише один приклад сучасного кохання, хіба ні?

Ясукіті. Що, любовний трикутник? У моєму романі він також є… Може, коротко розповісти сюжет?

Головний редактор. Було б просто чудово, якби ви це зробили.

Ясукіті. Героїня – молода дружина. Чоловік – дипломат. Ясна річ, вони живуть в особняку токійського району Яманоте. Вона струнка, з витонченими манерами, волосся завжди… Цікаво, яка зачіска героїні роману до вподоби читачкам?

Головний редактор. Здається, «мімікакусі»[128][128]
  «Мімікакусі» – жіноча зачіска, при якій закриваються вуха.


[Закрыть]
.

Ясукіті. Ну що ж, зупинимося на «мімікакусі». Отже, зачіска «мімікакусі», обличчя біле, очі променисті, на губах звична… Загалом у кіно їй підійшли б ролі, які виконує Суміко Курісіма[129][129]
  Суміко Курісіма (1902-1987) – одна з перших японських кінозірок.


[Закрыть]
. Чоловік – дипломат, юрист новітньої формації, а тому не схожий на телепнів, яких показують у новочасних трагедіях. Цей смаглявий красень у студентські роки грав у бейсбол і задля розваги іноді почитував оповідання. Молодята щасливо живуть у своєму домі в кварталі Яманоте. Інколи разом відвідують музичні концерти. І прогулюються Ґіндзою[130][130]
  Ґіндза – одна з центральних вулиць Токіо.


[Закрыть]

Головний редактор. До великого землетрусу[131][131]
  Великий землетрус стався в Токіо 1923 р.


[Закрыть]
, звичайно?

Ясукіті. Авжеж, задовго до землетрусу… Разом відвідують музичні концерти. Прогулюються Ґіндзою. Або ж сидять під електричною лампою в кімнаті, обставленій по-європейському, й мовчки обмінюються усмішками. Героїня називає цю кімнату «нашим гніздечком». На стінах висять репродукції картин Ренуара, Сезанна. Виблискує чорний рояль. Розвішує листя кокосова пальма в горщику… Все це має досить вишуканий вигляд і, як не дивно, таке житло обходиться їм дешево.

Головний редактор. Та, мабуть, такі подробиці не потрібні. Принаймні в тексті роману.

Ясукіті. Е ні, потрібні. Бо місячна платня молодого дипломата просто мізерна.

Головний редактор. Ну, то зробіть його сином аристократа. Скажімо, графа або віконта. Цікаво, чого це герцоги або маркізи начебто не вельми часто з'являються в романах?

Ясукіті. Що ж, нехай буде сином графа. В усякому разі, бажано залишити йому кімнату, обставлену по-європейському. Бо й кімнату, обставлену по-європейському, й Ґіндзу, й музичні концерти я використовую у творі вперше… Однак Таеко – так звати героїню – після знайомства з музикантом Тацуо починає відчувати деякий неспокій. Тацуо кохає Таеко – героїня це відчуває інтуїтивно. І через те її неспокій наростає день за днем.

Головний редактор. А що за людина цей Тацуо?

Ясукіті. Тацуо – геніальний музикант. Його талант дорівнює сумі талантів Жана Крістофа з роману Ромен Ролана й Ноотгафта з твору Васермана. Однак через бідність абощо його ніхто не визнає. Його прообразом я маю намір узяти мого приятеля-музиканта. Щоправда, мій приятель – красень, а Тацуо далеко до нього. Його обличчя – як у дикуна з Тохоку, що схожий на горилу. І тільки очі світяться геніальністю. Безперестанку випромінюють тепло, як шматок розжареного деревного вугілля. Ось такі в нього очі.

Головний редактор. Геній нам підійде.

Ясукіті. Однак Таеко не має підстав бути невдоволеною чоловіком-дипломатом. Навпаки, вона ще палкіше його любить. І чоловік їй вірить. Це само собою зрозуміло. А тому вона дедалі більше страждає.

Головний редактор. От саме таке кохання я називаю сучасним.

Ясукіті. Щодня, як тільки спалахує електричне світло, Тацуо обов'язково з'являється в кімнаті, обставленій по-європейському. Якщо чоловік дома, його відвідини не завдають прикрощів, але Тацуо приходить і тоді, коли Таеко залишається сама. Тоді їй доводиться просити його пограти на роялі. Зрештою, і при чоловікові Тацуо здебільшого сидить за роялем.

Головний редактор. І саме тоді вона закохується?

Ясукіті. Ні, вона так легко не закохується. Та от одного лютневого вечора Тацуо раптом починає грати «До Сільви» Шуберта. Пісню, що сповнена пристрасті, схожої на розбурхане полум'я. Сидячи під великим листям кокосової пальми, Таеко уважно слухає. І тоді починає відчувати, що кохає його. Водночас усвідомлює, що перед нею з'явилася солодка спокуса. Ще п'ять хвилин… Ні, якби минула хоч одна хвилина, Таеко, можливо, кинулася б в обійми Тацуо. Але тут…

Саме тоді, коли прозвучали останні акорди, в кімнату, на щастя, заходить чоловік.

Головний редактор. А що потім?

Ясукіті. А потім, всього через тиждень, кінець кінцем, не витримавши страждання, Таеко вирішує накласти на себе руки. Але вона вагітна, й тому не зважується на такий крок. Тоді ж щиро зізнається чоловікові, що в неї закохався Тацуо. Однак, щоб не завдати болю чоловікові, не відкриває йому, що й сама кохає Тацуо.

Головний редактор. І що, тоді доходить до дуелі?

Ясукіті. Та ні, просто чоловік не пускає Тацуо в дім, коли той приходить наступного разу. Стиснувши губи, Тацуо мовчить і не спускає очей з рояля. А Таеко завмирає за дверима й ледве стримує плач… Після того не минає і двох місяців, як несподівано за урядовим призначенням чоловіка відправляють у Китай, в Ханькоу, на роботу в консульстві.

Головний редактор. І Таеко їде з ним?

Ясукіті. Звичайно, іде. Але перед від'їздом посилає Тацуо листа. «У душі я Вам співчуваю. Але нічим зарадити не можу. Нам не залишається нічого, як змиритися з долею»… Ось, власне, що вона написала. Відтоді Таеко більше ні разу не бачилася з Тацуо.

Головний редактор. І на цьому роман закінчується?

Ясукіті. Ні, це ще не кінець. І після прибуття до Ханькоу Таеко часто згадує Тацуо. Ба більше, врешті-решт вона починає думати, що насправді кохає Тацуо сильніше, ніж чоловіка. Ну що, цікаво? Таеко оточує сумовитий краєвид Ханькоу – краєвид, якого танський поет Цуй Хао описав словами: «Край чистих і прозорих рік, прекрасних сосен на їхніх берегах, духмяних прохолодних трав та какаду». І от нарешті – минув лише один рік – Таеко знову посилає листа Тацуо. «Я Вас кохала. Кохаю і зараз. Прошу Вас, пожалійте жінку, яка сама себе одурила» – ось так пише вона в ньому. Отримавши цього листа, Тацуо…

Головний редактор. Мабуть, негайно їде до Китаю.

Ясукіті. Він ніяк не може цього зробити. Бо, щоб заробити собі на прожиток, йому доводиться грати на роялі в кінотеатрі на Асакуса.

Головний редактор. А чи не здається вам, що це трохи прозаїчно?

Ясукіті. Прозаїчно, але нічого тут не вдієш. За столиком кав'ярні на околиці міста Тацуо розкриває листа від Таеко. За вікном – похмуре від дощу небо. Тацуо, наче заглибившись у себе, вдивляється у листа. Між його рядками йому привиджується кімната Таеко, обставлена по-європейському. Привиджується освітлене електричною лампочкою «наше гніздечко», що відбивається у кришці рояля…

Головний редактор. Не все у вашому сюжеті мене задовольняє, але все-таки останнім часом подібний шедевр мені не траплявся. Обов'язково напишіть.

Ясукіті. А втім, я ще хотів би додати.

Головний редактор. А що, хіба це ще не кінець?

Ясукіті. Ні, раптом Тацуо починає сміятися. І з досади вигукує: «А щоб тебе чорт побрав!»

Головний редактор. Ого, невже збожеволів?

Ясукіті. Та що ви, просто розсердився на себе за власну дурість. І було чого. Бо насправді нітрохи не кохав Таеко.

Головний редактор. Але ж тоді…

Ясукіті. Тацуо навідувався в дім Таеко тільки для того, щоб пограти на роялі. Так би мовити, закохався тільки в рояль. Бо бідолаха не мав грошей на купівлю власного.

Головний редактор. Як це так?..

Ясукіті. Однак той час, коли Тацуо мав змогу грати на роялі в кінотеатрі, був для нього щасливим. Одразу після землетрусу він стає поліцаєм. І під час акцій руху на захист конституції його добряче духопелить натовп порядних громадян Токіо. Та коли, обходячи квартал Яманоте, він іноді чує звуки рояля в якомусь будинку, то зупиняється і згадує про своє коротке щастя.

Головний редактор. Отже, ваш вистражданий роман…

Ясукіті. Та послухайте далі. Таеко й після того думає про Тацуо у своїй оселі в Ханькоу. І не лише там. Щоразу, коли чоловік-дипломат дістає нове призначення – у Шанхай, Пекін чи Тяньцзін – і вони переїжджають у новий дім, Таеко постійно згадує про нього. Звісно, вже перед землетрусом в неї є діти. Після погодків вона народжує близнят, тож тепер має їх аж четверо. До того ж, чоловік несподівано спивається. Однак Таеко, розжирівши мов свиня, все ще вважає, що лише кохання з Тацуо взаємне. Що й казати, кохання – понад усе. Інакше взагалі не вдасться стати такою щасливою, як Таеко. Або принаймні стерпіти ницості людського життя… Ну, то як вам такий роман?

Головний редактор. Хорікава-сан[132][132]
  Сан – суфікс ввічливості


[Закрыть]
, ви це серйозно?

Ясукіті. Авжеж, серйозно. Та гляньте на сучасні любовні романи. Якщо їхня героїня не Марія, то Клеопатра, хіба ні? Але ж героїня в житті не обов'язково незаймана і так само не обов'язково розпусниця. Пошукайте серед серйозних читачок хоча б одну, яка сприйняла б подібні романи як правду. Одна річ, якщо кохання складається вдало, а зовсім інша – якщо людина, не зазнавши в ньому взаємності, вдається до самопожертви або, ще гірше, до помсти. Бо тоді вона свою самозакоханість видає за якийсь героїчний вчинок. Однак у моєму романі я нітрохи не схиляюся до того, щоб популяризувати такі погані приклади. До того ж, наприкінці я вихваляю щастя героїні.

Головний редактор. Та ви, напевне, жартуєте… В усякому разі, наш часопис не може його надрукувати.

Ясукіті. Невже? Ну, тоді його деінде надрукують. Адже в нашому широкому світі, мабуть, знайдеться хоч один жіночий часопис, готовий погодитися з моїми твердженнями.

Доказом того, що в своїх сподіваннях Ясукіті не помилився, є публікація тут цього діалогу.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю