Текст книги "Павутинка"

Автор книги: Рюноскэ Акутагава

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

– Навіщо?

– Ясна річ, замість страви. Нам, водяникам, коли животи з голоду позатягає, аби що-небудь кусати.

– Даруйте, але в нас без скандалу не обійшлося б.

– У нашій країні було б те саме, якби ми, я і філософ Маґ, не переконували: «Признайся у гріхах, і зло само щезне». Та, зрештою, моя фірма не тільки шукала зиску, а й палала любов'ю до батьківщини.

Саме тої миті прибіг кельнер. Чемно вклонившись, він, немов вичитуючи, мовив:

– У вашого сусіди пожежа!

– Пожежа? – Ґер злякано підвівся, а за ним і я. Тим часом кельнер, оговтавшись, докинув:

– Але її уже погашено.

Ґер крізь сльози радів. Поглянувши на нього, я відчув ненависть до цього директора фірми скляних виробів. Такий багач, а так і зостався нікчемним водяником! Я витяг з глека троянду.

– Хоча й пожежу загашено, а все ж ваша дружина, певне, ще й досі з переляку труситься. Передайте їй від мене оцю квітку.

– Дякую, – Ґер потис мені руку і, захихотівши тоненько, вів далі: – Сусіда наймає у мене будинок, а тому від страхової компанії й мені перепаде.

У мене ще й досі перед очима той Ґерів усміх, огидний і ненависний.

X

Наступного дня зайшов до мене студент Рап. Умостившись на кріслі у вітальні, він закинув ногу на ногу й понуро втупився у поміст, що навіть не видно було гнилого дзьоба.

– Рапе, що сталося? Чого ти сьогодні такий засмучений?

– Та пусте, дрібниця… – ледь-ледь підвівши голову, зажурено прогугнявив Рап.– Сьогодні я визирнув з вікна й ненароком прошепотів: «О, вже розцвіла ловимуха!» А сестра те почула – та як зарепетує: «То це я, виходить, ловимуха? !» А тут ще й мати – вона геть-то розпестила сестру – напосілася на мене.

– Чому твоїй сестриці не сподобалося, що ловимуха розцвіла?

– Мабуть, вона подумала, що я натякаю на неї: мовляв, ти вже дозріла ловити водяників. У сварку встряла й тітка, що не ладнала з матір'ю, і зчинилася буча. А п'яний, мов чіп, батько, зачувши крик, як візьметься поспіль усіх кулаками молотити! Тим часом молодший брат викрав мамин гаманець і подався чи то на кінофільм, чи куди інде… А я… а мені… – обхопивши голову руками, Рап зайшовся плачем. Мені, звісно, стало його жаль. Водночас я пригадав Токову огиду до сімейного життя. Тому поплескав Рапа по плечу, намагаючись утихомирити.

– Не журися. Таке з багатьма трапляється.

– Якби хоч дзьоб був цілий…

– Що ж тут удієш? Скорися долі. Піди до Тока.

– Ток мене зневажає. Бо я не зважився покинути родину, як він.

– То, може, звернешся до Крабака?

Від того пам'ятного концерту я подружив із Крабаком, тож вирішив одвести Рапа до видатного композитора країни во-дяників. Крабак жив куди розкішніше, ніж Ток. Але, безперечно, не так заможно, як капіталіст Ґер. У його покої, заставленому старожитностями – ляльками «танаґура», перським череп'яним посудом, канапою в турецькому стилі, – завішаному власними портретами, завжди гралися діти. А от того дня він сидів, обхопивши груди руками, сам-один, засмучений і похмурий, під ногами валялися клапті паперу. Рап з Током, напевне, часто бували у Крабаковому товаристві. Однак тепер, побачивши композитора в пригніченому стані, студент Рап, видно, розгубився і, привітавшись поклоном, мовчки присів у кутку світлиці.

– Що сталося, пане Крабак? – замість привітання спитав я.

– Питаєте, що сталося? Ох, ті критики – ідіоти! Вони сміють заявляти, що моя лірика ніщо порівняно з Токовою.

– Але ж ви знаменитий композитор…

– Це ще нічого. Ато ж вони базікають, що порівняно з Роком мене не варт і композитором називати.

Композитора Рока часто порівнювали з Крабаком. Та, на превеликий жаль, він не був членом клубу надлюдей, тому я не мав нагоди хоч раз з ним поговорити. Мені тільки доводилось бачити на фото його самовпевнене обличчя із задертим дзьобом.

– Рок, звісно, обдарований. Але його музиці бракує новочасного запалу, який переповнює твою музику.

– Ти справді так думаєш?

– Далебі, що так.

Умить Крабак схоплюється на ноги, бере ляльку «танаґура» й розбиває її об підлогу. Рап, очевидячки, злякався, бо, щось закричавши, хотів було дременути. Та Крабак дав знак, аби ми не лякалися, і вів далі:

– Ти так думаєш, бо не розумієшся на музиці, як і простолюд. А я побоююсь Рока…

– Ти? Не прикидайся.

– Я? Анітрохи. Ні перед вами, ні перед критиками.

– Адже у мене, у Крабака, талант. Через це я не боюся Рока.

– А чого ж ти боїшся?

– Я побоююсь чогось непевного… от хоч би зірки, під якою Рок народився.

– Я щось нічого не второпаю.

– Гадаю, ти зрозумієш. Бачиш, Рок ніяк не підпадає під мій вплив, а я непомітно переймаю його думки.

– Просто в тебе вразлива душа…

– Але ти слухай. Тут не вразливість. Рок повсякчас щось вигадує, і ніхто не може його перегнати. І це мене дратує. На його думку, нас відділяє один крок, а для мене це десять миль.

– Але ж ваша героїчна кантата, сенсей[138][138]
  Сєнсєй – вчитель; часто вживається як вираз шаноби до старших віком, посадою тощо (япон.).


[Закрыть]…

Крабак жалісно позирнув щілинками очей на Рапа.

– Постривай. Що ти у цьому тямиш? Я знаю Рока, як облупленого.

– Заспокойся трохи.

– Аби ж то я міг… Завжди якась нечиста сила зводить мене з Роком. Мені на поглум. Навіть філософ Маґ, здатний хіба що читати при ліхтарі книги, і той збагнув, що до чого…

– Як це так?

– Ну, заглянь хоча б у його останню книжку «Афоризми ідіота», – Крабак не передав, а майже кинув мені ту книжку. Відтак, усе ще згорнувши на грудях руки, випалив: – На сьогодні з мене досить! Бувайте!

Рап трохи оговтався, і ми вийшли надвір. Уздовж гомінкої вулиці у затінку буків тяглася низка крамниць. Ішли мовчки. Аж гульк – здибали пейсатого поета Тока. Побачивши нас, він витяг хусточку з торбинки на череві й став витирати лоба.

– Ох, і давненько я вас не бачив. Оце сьогодні надумав

завітати до Крабака.

Розуміючи, що не гаразд зводити на сварку двох митців, я наздогад сказав, що Крабак не в гуморі.

– Невже? Тоді я не піду до нього. У Крабака, напевне, нервове виснаження… Я теж два тижні не міг спати і цілком знесилів.

– Може, з нами погуляєте?

– Ні, сьогодні я вже нікуди не піду. Гей! – вигукнув Ток і схопив мене за руку. І враз його облив холодний піт.

– Що сталося?

– Що таке?

– Мені здалося, начебто з он того автомобіля виглянула зелена мавпа.

Я трохи захвилювався, хотів було відвести Тока до лікаря Чака. Ток не згоджувався, а пильно, якось підозріливо глянув на нас і проказав:

– Я зовсім не анархіст, майте на увазі. До побачення. А бачити Чака – крий Боже.

Ми зчудовано подивилися йому услід. Та де там ми! Лише я. Бо студент Рап посеред вулиці взяв голову між ноги і так позирав на світ. Подумавши, що він збожеволів, я смикнув його:

– Що це за жарти? Що з тобою?

Рап протер очі й напрочуд спокійно відповів:

– Мені стало сумно, тож я і глянув на світ навиворіт.

Але й це не зарадило.

XI

Ось уривки з книжки філософа Мага «Афоризми ідіота»:

Якби-то щастя йшло в парі з мукою, а спокій – з утомою…

Ідіот усіх, крім себе, вважає ідіотами.

Себе обороняти важче, ніж когось. Не віриш – глянь на адвоката.

Ми любимо природу, бо вона не почуває до нас ні ненависті, ані заздрощів.

З пихи, пристрасті й сумніву одвічно постають усі злочини. А мабуть, і всі чесноти.

Жити найрозумніше – це зневажати звичаї епохи, але нітрохи їх не порушувати.

Угамування матеріальних прагнень ще не приносить спокою. Щоб його дознати, треба стримати й духовні бажання. (Під цим уривком Крабак провів нігтем).

Найдужче нам кортить гордитися тим, чого не маємо.

Кожен ладен трощити божків. Водночас він не від того, щоб і собі стати на їхнє місце. Але, щоб сидіти на ідольському троні, з ласки Божої треба бути ідіотом, злочинцем або героєм. (Під цим уривком Крабак залишив позначку нігтем).

Ми не щасливіші за людей. Люди не еволюціонують так, як водяники.

Творити – значить могти, могти – значить творити. Зрештою, наше життя не виривається з цього замкнутого логічного кола, тобто стає безглуздим.

Може, потрібні нам у житті ідеї вичерпались уже три тисячі років тому, а ми лиш роздмухуємо давнє вогнище.

Наша особливість: ми звикли шукати чогось поза нашою свідомістю.

Коли Бодлер збожеволів, його уявлення про людське життя замкнулося у слові «жінка». Та цим не все сказано. З довіри до його незрадливого поетичного таланту забувають про слово «шлунок». (Під цим уривком Крабак залишив позначку) .

Якщо до кінця слухатися доказів розуму, то, природно, ми мусили б заперечити своє існування. Вольтер, зробивши розум своїм богом, прожив цілий вік щасливо, і це тільки показує, що люди не набагато випередили водяників.

XII

Одної вельми прохолодної днини пополудні, коли вже обридло читати «Афоризми ідіота», я вирішив провідати філософа Маґа. На розі безлюдної вулиці під муром я побачив змарнілого, як скіпка, водяника. Виявилось, це був той самий водяник, що недавно поцупив у мене авторучку. «Ну, – думаю, – попався, братику!» Не гаючись, я гукнув дебелого поліцая, що якраз проходив.

– Будь ласка, допитайте цього водяника. Місяць тому

він потяг у мене авторучку.

Поліцай підняв угору праву руку з тисовим кийком (у цій країні замість шаблі у поліцаїв кийки) й гукнув водяника:

– Гей, ти!

Я потерпав, що той дремене. Але дивна річ! Водяник спокійнісінько підступив до поліцая і, згорнувши на грудях руки, пихато витріщився на нас. Поліцай, зовсім не сердито, вийняв з торбинки на животі записник і негайно взявся за допит.

– Твоє прізвище? – Ґурук.

– Фах?

– Кілька днів тому був поштарем.

– Гаразд. Оцей громадянин каже, що ти вкрав у нього авторучку. Це правда?

– Атож, украв місяць тому.

– Чому ти це зробив?

– Я гадав, що вона буде дитині за іграшку.

– Якій дитині? – поліцай кинув на водяника колючий погляд.

– Тій, що вмерла тиждень тому.

– Посвідку про смерть маєш?

Щупленький водяник витяг якусь цидулку. Тільки-но поліцай перевів погляд на той папірець, як лице його розпливлося в усмішці, і він поплескав злодійчука по плечі.

– Гаразд. Вибач, що потурбував.

Я збентежено глянув на поліцая. А тим часом миршавий водяник, щось бурмочучи, уже повіявся. Ледь опам'ятавшись, я запитав:

– Чому ви його не затримали?

– Він безневинний.

– Але ж він украв мою авторучку.

– Він узяв її для дитини. Але ж маля померло… Якщо у вас якісь сумніви, прочитайте, будь ласка, тисяча двісті вісімдесят п'яту статтю кримінального кодексу, – докинув через плече поліцай і зник. Що ж вдієш? Повторюючи в пам'яті номер статті, я хутко подався до Маґової оселі. Філософ Маґ завжди радо приймав гостей. Тож і цього дня у напівтемній кімнаті, попихкуючи цигарками, при столі у світлі кольорового ліхтаря сидів суддя Пеп, лікар Чак і директор фірми скляних виробів Ґер. Найдужче я радів нагоді поговорити з суддею.

– Пане Пеп, скажіть, у цій країні злочинців карають? – замість розпитувати про ту статтю з кодексу, почав я, присівши на крісло.

Пеп знехотя пустив клубок диму, а потім байдуже відповів:

– Так, карають. Бува, й на горло.

– Але ж місяць тому… – я докладно розповів про свій випадок, а потім вже запитав про тисяча двісті вісімдесят п'яту статтю кримінального кодексу.

– Ось ця стаття: «Якщо злочин учинено, але обставини його зникли, звинувачений не підлягає покарі». Стосовно до вашого випадку це означає, що той водяник невинний. Він узяв у вас авторучку ще батьком. А тепер, по смерті дитини, він перестав ним бути.

– Але ж це нелогічно.

– Ну, годі балакати. Адже безглуздо вважати водяника однаковим до і після смерті дитини. Як мені відомо, саме на цю нелогічність опирається японське правосуддя. Нам це видається кумедним, – виплюнувши недопалок, Пеп байдуже захихотів.

– А в Японії запроваджено смертну кару? – поправивши пенсне, у розмову втрутився необізнаний із законами Чак.

– Так, запроваджено. В Японії стратенців вішають, – я відчув до холоднокровно статечного Пепа огиду, а тому вирішив відігратись на ньому. – А хіба смертна кара у вас гуманніша, ніж у Японії?

– Звісно, гуманніша, – спокійно відповів Пеп. – У нас людей не вішають і не садять на електричний стілець. їм тільки в живі очі кажуть їхній злочин.

– І від цього вони гинуть?

– Авжеж. Наша ж нервова система чутливіша за вашу, людську.

– Цим користуються не лише у правосудді, до цього вдаються і вбивці, – синювате при світлі ліхтаря обличчя директора фірми Гера осяяв приязний усміх. – Оце недавно одного соціаліста я обізвав злодієм, і його схопив серцевий приступ.

– Такі випадки трапляються на диво часто. Один знайомий адвокат теж умер від цього, – вставив слово філософ Маґ.

Я позирнув на нього, а він, як завжди, глузливо посміхаючись, понурив очі і вів далі:

– Всяк обзивав мого знайомого жабою, а в нашій країні це все одно, як називати нелюдом. Щодня роздумуючи над тим, чи він нелюд, чи ні, мій знайомий не витерпів і помер.

– Але ж це явне самогубство.

– Однак ті, що його обзивали жабою, прагнули його

смерті. І, по-вашому, це самогубство?..

Маґ не встиг доказати, як за стіною, мабуть, у Тока, повітря розітнув сухий пістолетний постріл.

XIII

Ми кинулись до Тока. Він лежав горілиць серед горщиків з високогірними рослинами, – права рука стискала пістоль, з голови цебеніла кров. Припавши головою до грудей, ридма ридала над ним коханка. Я підвів її (щоправда, торкатися її слизької шкіри досить неприємно) і спитав:

– Що сталося?

– Я сама не знаю. Він щось писав – і раптом пустив собі кулю в скроню. Кр-р-р-р, кр-р-р-р. (Це так водяники хлипають).

– Всьому виною – свавільна й примхлива Токова вдача, – скрушно похитуючи головою, директор фірми скляних виробів озвався до судді Пепа. А той ні пари з вуст, лише запалив цигарку з золотим мундштуком. Як справжній лікар, Чак навколішках обслідував небіжчикову рану й сповістив:

– Вже не зарадиш. Віддавна Ток слабував шлунком, тому-то не дивно, що занепав духом.

– Він начебто щось писав, – бурмочучи сам до себе, філософ Маґ узяв зі столу папірець. Усі, крім мене, через широкі Маґові плечі зазирнули в аркушик паперу.

Піду я в долину, далеко від світу, Між скелі величні, де води прозорі, Де пахощі линуть квіткові…

Обернувшись до нас, Маґ зажурено мовив:

– Це плагіат Ґетевої «Міньйон». Мабуть, до самогубства

призвела втома й зневіра в своєму таланті.

Зненацька до будинку підкотив на автомобілі композитор Крабак. Побачивши такий натовп, він на мить став як укопаний. А коли підступив до нас ближче, роздратовано кинув:

– Це його заповіт?

– Атож, це його останній вірш.

– Вірш?

Незворушний Маґ передав розкуйовдженому Крабакові Токів рукопис. І той, забувши про все, ревно перечитував вірш, коли-не-коли кидаючи слово у відповідь на Маґові зауваження.

– Як ви сприймаєте Токову смерть?

– Піду я в долину… Я теж не знаю, де мене чекає смерть… далеко від світу.

– Ви, здається, його близький приятель?

– Приятель? Ток завжди був самотній… далеко від світу… Тільки на лихо… Між скелі величні…

– Чому на лихо ?

– Де води прозорі… А от ви щасливі… Між скелі величні…

Токова коханка ніяк не могла погамувати плачу, і мені стало її жаль. Обнявши за плечі, я відвів її у куток на канапу, де сиділо дворічне дитя й безтурботно сміялося. Забувши про Токову коханку, я заходився розважати маля. І вперше і востаннє за час перебування в країні водяників на очі навернулися сльози.

– Тяжко, мабуть, жити з таким примхливим водяником?

– Хоч би про майбутнє своїх близьких подумав, – запаливши нову цигарку, озвався суддя Пеп на питання капіталіста Ґера.

Несподівано Крабак, затиснувши в руці Токів рукопис, ні до кого не звертаючись, вигукнув:

– Чудово! Вийде прекрасна похоронна мелодія!

Його щілинки-очиці заблищали, він потиснув руку філософові й умить опинився біля дверей. Там вже позбігалися водяники з суміжних будинків. Недовго думаючи, Крабак протиснувся крізь натовп до автомобіля. Почувся гуркіт, і авто зникло.

– Чого повитріщувалися? – як поліцай, суддя Пеп відтиснув юрбу і зачинив двері. У кімнаті запанувала тиша, і в тиші, серед пахощів високогірних квітів і запаху крові, ми учинили раду, що його робити. Лише філософ Маґ замислено втупився в мерця.

– Про що думаєте? – я поплескав Маґа по плечу.

– Про водяницьке життя.

– Ну і як?

– Щоб гідно прожити, – Магів голос сором'язливо притих і зійшов на шепіт, – нам, водяникам, не треба вірити у надприродне.

XIV

Маґові слова нагадали мені про релігію. Я, звісно, матеріаліст, тож ніколи всерйоз не замислювався над релігією. Але під враженням Токової смерті я поцікавився у студента Рапа, яку ж релігію вони визнають.

– Дехто визнає християнство, буддизм або мусульман

ство, а декотрі поклоняються вогню. Та найвпливовішою є

новочасна релігія, так звана «релігія життя».

(Переклад «релігія життя», можливо, не підходить до слова «quemocha». Бо, хоч «cha» і відповідає закінченню «ізм», але «quemo» означає скоріше не просто жити, а їсти, пити і злягатися).

– Виходить, у вашій країні є церкви та храми?

– Найвеличніша споруда в нашій країні – це храм новочасної релігії. Може, завітаєте туди?

Пополудні одного погідного дня разом з гордим Рапом я подався до того храму. Той величезний храм – мабуть, удесятеро більший за собор св. Миколая в Токіо – поєднував у собі різні архітектурні стилі. Коли я опинився перед таким громаддям і поглянув на його височенні шпилі й бані, мені зробилося моторошно – зіп'яті в небо шпилі скидалися на щупальця. Стоячи перед дверима (якими ж мізерними здавалися наші постаті на їхньому тлі), ми якусь хвилю оглядали той дивовижний храм, більше подібний до якоїсь незнаної потвори, ніж до витвору архітектури.

Усередині було просторо. Поміж його корінфськими колонами походжало кілька прочан, таких же мізерних, як і ми. Серед них ми здибали горбатого водяника.

– Отче, здорові були! – чемно вклонившись, звернувся до дідугана Рап.

Водяник і собі привітався поклоном, лагідно питаючи:

– Невже це ви, Рап ? І ви…– він запнувся на мить, очевидячки, запримітивши гнилий Рапів дзьоб, – либонь, на здоров'я не нарікаєте. Але чому ж сьогодні…

– Сьогодні я прийшов не сам. Оцей добродій, як ви, мабуть, знаєте… – І Рап хутко розповів про мене. Та розповідь, видно, знімала з нього провину за нечасте відвідування храму. – А чи не погодитеся бути цьому гостеві за провідника?

Настоятель ґречно всміхнувся, привітався зі мною і вказав рукою на вівтар.

– Та який з мене провідник… От перед вами «Дерево життя» – ми йому поклоняємося. Як бачите, на ньому золотаві й зелені плоди. Золотаві – плоди добра, зелені – зла…

Від його пояснень мене раптом занудило. Слова лагідного дідка надто скидалися на стару затерту алегорію. Я, звісно, вдавав, що пильно слухаю, а сам раз по раз окидав оком храм, корінфські колони, готичні склепіння, мавританську кахляну підлогу, пюпітри (імітація кінця XVIII століття). Від храму віяло спокоєм, вражала первісно дика краса. Та найбільше привертали мою увагу ніші обабіч стін з мармуровими погруддями. Мені здалося, ніби я вже десь бачив їх. Та найдивовижніше чекало на мене згодом. Тільки-но настоятель скінчив оповідь про «Дерево життя», як ми підійшли до погруддя у стіні праворуч.

– Стріндберґ, один з наших святих, що повстав проти всього на світі. Кажуть, випивши ківш лиха, він знайшов порятунок у Сведенберґовій філософії. А насправді він там його не знайшов. Цей святий, як і ми, вірив у «релігію життя» і тільки. Прочитайте залишені нам його «Легенди», і ви дізнаєтеся, що він пробував заподіяти собі смерть.

Мені зробилося трохи сумно, і я звернув погляд на суміжну нішу. Там стояло погруддя вусатого, кругловидого німця.

– Це Ніцше, співець Заратустри. Він шукав порятунку в створених уявою надлюдей. А не знайшовши його, збожеволів. Якби він не збожеволів, то, мабуть, не був би святим, – дідок трохи помовчав, потім підвів мене до третьої ніші.

– Третій святий – Толстой. Ревніше за всіх дотримувався аскетизму. Бо, бувши з діда-прадіда дворянином, не виставляв перед жадібним до видовиськ людям своїх мук. Намагався вірити Христовим проповідям, що їх життя підриває. Він навіть привселюдно заявляв, що віритьу Христа. Однак на схилі життя не міг подарувати собі того, що став жалюгідним брехуном. Відомо, що і цей святий іноді лякався сволоків у кабінеті. А що залічено його до сонму святих, то, очевидячки, він не заподіяв собі смерті.

У четвертій ніші стояло погруддя японця. Побачивши обличчя земляка, я, певна річ, зрадів.

– Це Доппо Кунікіда[139][139]
  Доппо Кунікіда (1871-1908) – відомий японський новеліст. Далі йдеться про головного героя Бунко з оповідання «Жалюгідна смерть» (1907).


[Закрыть]. Поет, що глибоко збагнув душу чорнороба, який кинувся під поїзд. Гадаю, що більше розво-дитись про нього нема потреби. Отже, п'ята ніша.

– Та це, здається, Ваґнер.

– Він приятель кайзера й водночас революціонер. На схилі віку молився навіть перед обідом. Ясна річ, дотримувався не християнської релігії, а «релігії життя». З листів, залишених по смерті, важко дізнатися, чи страждання на цьому світі гнали його в обійми смерті, чи ні.

Тим часом я спинився перед шостою нішею.

– Оце Стріндберґів друг, французький маляр, з купців. Замість годувати велику сім'ю у Франції, оженився з таїтянкою. У міцних жилах цього святого вирувала матроська кров. Але погляньте на його зуби. На них сліди миш'яку чи ще якоїсь отрути. У сьомій ніші… та, я бачу, ви притомилися. Тоді зайдіть ось сюди.

Я таки справді втомився. Тож радо пішов з Рапом услід за настоятелем по коридору, виповненому запахом ладану, до світлички. У кутку під чорнолакованим портретом лежав кетяг дикого винограду. Мені на хвилю здалося, ніби я в убогій чернечій келії. Дідок, видно, здогадався, що в мене на душі, бо, не давши й присісти, трохи докірливо повчав:

– Не забудьте, наша релігія – «релігія життя». Наш бог – виписані на «Дереві життя» слова: «Живіть повно». Пане Рап, ви повідали вашому приятелеві про наших святих?

– Та де там, я сам майже нічого про них не чув, – чухаючи потилицю, щиросердечно признався Рап.

А настоятель тим часом, лагідно усміхаючись, вів далі:

– Вам, може, важко зрозуміти, але наш бог створив світ за один день. (Виходить, і дерево може творити). А згодом він витворив самицю. З превеликої нудьги вона почала домагатися водяника до пари. Наш бог пожалів самицю, взяв у неї дрібок мозку, створив водяника й обох благословив таки ми словами: «їжте, плодіться і живіть на втіху».

І тут я згадав поета Тока, на лихо, такого ж атеїста, як і я. Природно, що я не розумів «релігії життя» – я ж бо людина, а не водяник. А от Ток, уродженець країни водяників, мав би знати про «Дерево життя». Жалкуючи за Током, який всупереч приписам «релігії життя» заподіяв собі смерть, я перебив настоятелеву розповідь і нагадав про небіжчика.

– О, бідолашний поет, – важко зітхнув дідок. – Нашу долю визначає віра, середовище й випадок. А у вас, я чув, долучають і спадковість. На жаль, Ток був атеїстом.

– Ток, либонь, вам заздрив. І я заздрю. Хоч Рап і молодий…

– Якби мені здоровий дзьоб, я б, напевне, став оптимістом.

Слухаючи нас, настоятель ще раз зітхнув. Його сльозливі очі часом утуплювалися в чорний лак.

– Власне, я теж… це моя таємниця, то ви про неї нікому не кажіть… Я теж не вірю в нашого бога. І моя молитва…

Не встиг настоятель докінчити, як двері розчахнулися і на нього наскочила велика самиця. Ми, ясна річ, намагалися її спинити, але вона одним махом звалила настоятеля на поміст.

– Ах ти ж, луб 'я старе! Знову сьогодні витрусив гаманця на пиятику!

За якусь хвилю ми нарешті спекались подружжя й вийшли на паперть перед храмом.

– Значить, і настоятель не вірить у «Дерево життя», – по кількох кроках мовив Рап. Замість відповіді, я несамохіть кинув очима на храм. Шпилясті вежі й круглясті бані тяглися щупальцями в сіре хмарне небо, скидаючись на моторошне марево в пустелі…

XV

Тиждень по тому в лікаря Чака я почув дивовижну історію. Подейкували, ніби в домі покійного Тока з'являється привид. Отож тільки-но Токова коханка кудись виїхала, як дім нашого приятеля-поета обернувся у фотолабораторію. Якщо вірити Чакові, то на фотознімку, зробленому в Токовому домі, неодмінно відбивається і блідавий образ небіжчика. Сам Чак – матеріаліст і, звісно, не вірив у потойбічне життя, але, оповідаючи про ту дивовижу, зловтішно всміхнувся і зауважив:

– Виходить, начебто душа матеріальна.

Мої погляди на це не дуже різнилися від Чакових – я теж не вірив в існування душі. Але я прихильно ставився до небіжчика, тому-то, не гаючи часу, подався до книгарні й накупив газет і часописів з фотознімками й матеріалами про нього. І справді, на кожному знімку разом з образом малого чи старого, самця чи самиці, вбачалась блідава, ледь помітна, постать водяника, схожого на Тока. Однак найдужче вразили не фотознімки, а статті про Токову душу, особливо повідомлення спіритичного товариства. Нижче я подаю буквальний, дуже скорочений, переклад того звіту. В дужках мої зауваження.

«Звіт про розмову з душею пана Тока. (Вісім тисяч двісті сімдесят четвертий випуск часопису спіритичного товариства).

Недавно в колишній оселі покійного поета Тока на вулиці Н. під номером 251 (у теперішній фотостудії фотографа М.) відбулося засідання тимчасової дослідницької ради спіритичного товариства. Присутні: (прізвища я поминаю).

Сімнадцятого вересня о десятій годині тридцять хвилин вечора ми, сімнадцять членів спіритичного товариства на чолі з головою, зібралися в згаданій фотостудії разом з надійною віщункою панею Хоп. Тільки-но прийшла пані Хоп, як ми відчули, що кімната виповнюється спіритичною атмосферою: віщунку засудомило й почало млоїти. Пані Хоп пояснила, що покійний Ток полюбляв міцний тютюн, а тому спіритична атмосфера просякла ще й нікотином.

Разом з панею Хоп ми посідали навколо круглого столу. Збігло три хвилини двадцять п'ять секунд, і пані Хоп, обернувшись у сновиду, стала посередником між нами і Токовою душею. А ми по черзі, за віком, через віщунку стали розпитувати небіжчикову душу.

Питання: Чому ви з'являєтеся привидом?

Відповідь: Бо по смерті не зажив слави.

Питання: Невже привиди жадають слави?

Відповідь: Принаймні я б від неї не відмовився. Правда, я тут здибав одного японського поета, що знехтував посмертною славою[140][140]
  Йдеться про Басьо (1644-1694), славетного японського поета пізнього середньовіччя.


[Закрыть].

Питання: А ви не пам'ятаєте його імені?

Відповідь: На жаль, призабув. Лише згадую уривок з його віршика.

Питання: Якого?

Відповідь:

Старий ставок. Стрибнула жабка – У тиші хлюпнулась вода.

Питання: Ви вважаєте, це талановитий твір?

Відповідь: В усякому разі, не поганий. Тільки б замість «жабки» написати «водяник» – було б барвистіше.

Питання: Ви так гадаєте?

Відповідь: Ми, водяники, жагуче прагнемо бачити себе у різних мистецтвах.

Тут голова ради Пек зауважив усім нам, сімнадцятьом членам ради, що ми на засіданні спіритичного товариства, а не літературного клубу.

Питання: Як ведеться душам?

Відповідь: Так як і за життя.

Питання: А ви жалкуєте, що заподіяли собі смерть?

Відповідь: Ні. Якби мені обридло тутешнє життя, я б узяв пістоль і воскрес би.

Питання: Невже це так легко?

На це питання Токова душа відповіла запитанням. Такої відповіді й сподівалися усі, хто знав Тока.

Відповідь: А заподіяти собі смерть легко?

Питання: Ваше життя там вічне?

Відповідь: Про наше життя є багато теорій, але жодна з них не заслуговує на довір'я. Не забувайте, що, на превелике щастя, серед нас є представники різних релігій: християнської, буддійської, мусульманської; є також вогнепоклонники.

Питання: А ви у що вірите?

Відповідь: Я завжди був скептик.

Питання: Однак принаймні в існуванні душі ви не сумніваєтеся?

Відповідь: Так твердо вірити в неї, як інші, я не здатен.

Питання: Хто ваші знайомі?

Відповідь: Якщо брати з минулого і сучасного, зі Сходу і Заходу, то десь із триста. А найславніші – це Христос, Майнлендер, Віннінґер…

Питання: І всі вони вкоротили собі віку?

Відповідь: Звісно, не всі. Такі, як от Монтень, що захищав право на самогубство, мої найшановніші побратими. А от з мізантропами з компанії Шопенґауера, які не заподіяли собі смерті, я не знаюсь.

Питання: Як поживає Шопенґауер?

Відповідь: Закладає основи спіритичного песимізму, зважує всі за й проти стосовно воскресіння. Коли зачує, що на землі лютує холера чи ще яка моровиця, здається, вельми радіє.

Згодом ми почали розпитувати про душі Наполеона, Конфуція, Достоєвського, Дарвіна, Клеопатри, Будди, Демосфена, Данте й багатьох інших. Але, на жаль, Ток не бажав відповідати докладно на наші питання, а натомість захотів дізнатися, які чутки про нього ширяться на цім світі.

Питання: Яка слава ходить про мене по смерті?

Відповідь: Один критик назвав вас посереднім поетом.

Питання: То, напевне, з тих, кому я не подарував своєї збірки поезій. Гнівається. Повну збірку моїх поезій уже видано?

Відповідь: Видано, але попит на них слабкий.

Питання: їх купуватимуть мільйони читачів через триста років, коли я втрачу авторське право. А як живе моя коханка?

Відповідь: Вийшла заміж за книгаря Рака.

Питання: Вона, мабуть, ще не помітила, що в Рака штучне око. А дитина?

Відповідь: Кажуть, її віддано в державний сирітський притулок.

Ток на хвилину змовк, потім знову спитав:

Питання: А що з моїм будинком?

Відповідь: Править за студію одному фотографові.

Питання: Куди дівся мій стіл?

Відповідь: А хто його зна.

Питання: Що з моїми дорогоцінними листами у шухляді?.. Та це, мабуть, вас не цікавить. Наш світ уже сутінки вкривають, тож пора прощатися. Бувайте здорові, панове.

На останніх словах пані Хоп ураз прокинулася. Усі ми, сімнадцятеро членів спіритичного товариства, присягаємось, що все сказане – щира правда. (Пані Хоп заплачено відповідно до денного заробітку, який вона одержувала, працюючи актрисою)».

XVI

Коли я дочитав статтю, мене охопила страшна туга. Я подумав, що було б добре вернутися в нашу, людську країну. Я шукав-шукав ту яму, через яку скотився в країну водяників, але не міг її віднайти. І тоді я вирішив удатися до літнього водяника (про нього я довідався від рибалки Баґа), що живе тихомирно у передмісті і тільки те й робить, що читає і грає на сопілці. Сподіваючись, що, може, він покаже вихід з країни водяників, я негайно подався на околицю міста. Однак коли я туди добрався, в низенькій хижці здибав не літнього водяника, а молодого, з м'якою тарілкою на тім'ї, щонайбільше тринадцятирічного. Я, звичайно, засумнівався, чи туди потрапив. Задля певності спитав його ім'я – виявилося, саме цього водяника радив мені Баґ.

– Але ж ви зовсім підліток.

– Невже ви не чули про мене ? Заледве я з'явився на світ, голова моя вже посивіла. З роками я відмолодів і тепер став дитиною. Рахуючи, що в материнському лоні я був шістдесят років, то на світі живу яких сто п'ятнадцять літ.

Я окинув поглядом кімнату. Чомусь мені здалося, що тут, серед простих стільців і столу, панує щасливий спокій.

– Ви, мабуть, щасливіші за інших водяників?

– Можливо. Змалку я був літнім водяником, в старості я молодий. Отже, я не зазнав старечої скнарості й не віддавався молодечій хтивості. Може, моє життя не зовсім щасливе, та принаймні спокійне.