Текст книги "Мій чоловік — пінгвін"

Автор книги: Ірина Львова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

ОСНОВНИЙ ІНСТИНКТ
(Майже голівудська історія)

– На чому я зупинився?

Він нарешті відірвав погляд від оголених ніг молоденької офіціантки і перевів на мого верхнього гудзика, який я ненавмисне забула застебнути. Ну, майже ненавмисне…

– Ви говорили про поклик природи, – нагадала я. – Той, якого не змогла простити вам колишня дружина.

– Справді… Знаєте, вона так і не збагнула силу основного інстинкту, котрий іноді робить наші вчинки некерованими, – продовжив він перервану розмову. – От ви, наприклад, як вважаєте: може людина подолати потяг організму, умовно закріплений протягом…

Цієї миті задзвонив його мобільний телефон, він галантно вибачився й вийшов із зали.

«Конфіденційна розмова, – майнула думка. – Не хоче, щоб я чула, як він розмовляє з іншою жінкою. Коректний – це плюс. Проте, виявляється, – бабій, а це вже мінус.»

Він повернувся за дві хвилини.

– Вам не було сумно самій?

– Ні, я обмірковувала ваші слова. І дійшла такого висновку. Потяг потягом, але ж ми люди, а не тварини, а тому маємо певні моральні засади, щоб…

Цього разу задзвонив мій мобільний. Він швидко вийшов із зали, вибачившись. Хотіла його спинити, проте не встигла. Усе ж таки дуже коректний чоловік – дав можливість потеревенити з подругою наодинці…

– Даруйте, але те, що ви зараз сказали – позиція дилетанта, – сказав він, вмощуючись на стілець. – Ваш скепсис мене не просто обурює, а й ображає! Адже кожен школяр знає про собаку Павлова…

– Стривайте, стривайте… Щось пригадую. Це та, що приходила до професора і просила: «Будь-ласка, увімкни світло, бо дуже їсти хочеться…»?

– Глузуєте! Ну гаразд, розповім вам про один науковий експеримент. Група нідерландських учених…

На стіні мелодійно забамкав годинник, сповіщаючи восьму годину. Мій співрозмовник якось дивно скривився, зайорзав на стільчику і вибіг геть.

– Перепрошую! – долинув його голос уже з коридору.

Дивний якийсь… Так негарно поводиться. Це ж наше перше побачення! Невже не можна було відкласти свої справи? Цікаво, що він там запланував на восьму вечора? Скупити контрольний пакет акцій підприємства, яке виготовляє контрацептиви? Тепер зачинився у туалеті і телефонує на біржу до маклера: «Бери усе!» Або, може, він бандит? Не зміг прийти на «стрілку» і тепер дає вказівки хлопцям по телефону: «Братки, в натурі, тріть базар без мене, бо я тут із лялею у кабаку завис». Хоча, ні… Яка там ляля, коли треба працювати. У них із дисципліною суворо – це ж не державна робота!

Шкода, усе так гарно починалося. Запросив до ресторану. Романтична вечеря, свічки на столі… Чого ж він так нервує? Стоп! А може, він – кілер? Як я раніше не здогадалась! Вийшов о восьмій, «зняв об'єкт», а тоді, мило всміхаючись: «Вам не було сумно?». Ну, звичайно, й алібі готове: «Розповідав панночці про експеримент нідерландських учених. Будь-ласка, вона може підтвердити. Про труп у фойє не чув, не знаю, не притягувався, не перебував…»

До речі, експеримент. І чого він так завівся про основний інстинкт? Ці огидні прозорі натяки… Не поспішай, друже, ми лише три дні знайомі. Що стосується інтиму, тут я консерватор – дотримуюсь старих принципів. Порив чудово, але необхідно добре вивчити одне одного, звикнути. Для цього потрібен час. Принаймні днів п'ять. Некерований інстинкт буває лише у тварин і… Так… Приїхали… Він псих – це ж ясно як день! Треба швиденько утікати, поки він не повернувся. Ой, вже не встигну. І охоронця поблизу немає. Але що йому охоронець, он які біцепси наростив, гранатометом не проб'єш.

– Ви за кимсь шукали? – він дивився просто у вічі і посміхався.

– Ні. Чому ви так подумали? – я з усіх сил старалася, щоб мій голос був байдужим.

– Ви так дивно озиралися довкола…

– А… Та я…

У голові роїлися думки. Що б такого збрехати? Врешті не знайшла нічого кращого, як бовкнути:

– Ключі від квартири загубила.

– Добре пошукайте у сумочці, жінки зазвичай бувають дуже неуважними.

– А й справді, ось вони!

Я дістала ключі і почала нервово теребити пальцями брелок у вигляді смішного негритосика. Він мовчки спостерігав за моїми діями. Тільки б не подати вигляду, що нервую!

– Отже, перейдемо до головного, – він взяв мою руку і приклав долонею до своїх грудей. – Чуєте, як стукає серце?

– Так.

Це була брехня, бо я чула лише несамовитий стукіт у власних грудях і скронях.

– Ви – та жінка, якій я збираюся довірити сокровенне. Не хочу, щоб між нами залишались таємниці.

– Слухаю вас, – мій голос зійшов майже на шепіт. – Ви хочете сказати про інстинкт?

– Саме про нього. – В його очах забриніли сльози. – Це кляте узалежнення заважає жити повноцінно.

– Лікуватися не пробували?

– Де там! – Він лише махнув рукою. – Адже усі ми родом із дитинства. Іноді надмірна материнська любов призводить до трагічних наслідків. У глибокому дитинстві…

Він замовк, прикипівши поглядом до мого брелока. В повітрі запанувала зловісна тиша. Зараз почую страшну історію нещасного немовляти, яка проллє світло у глибини підсвідомості збоченого кілера. Спокійно. Від напруги я мимоволі стиснула негритосика у руці. Мій співрозмовник скривився так, наче йому без анестезії вирізають апендицит:

– О! Ця штука з музикою…

– Так, веселі ефіопські мотиви. А що?

– Бачите, у дитинстві… Матуся… – він говорив через силу, так, ніби кожне слово завдає йому несамовитих страждань.

– Кажіть вже, не мучте мене!

– …у дуже ранньому дитинстві матуся купила мені музичного горщика! – врешті видушив з себе і прожогом, не вибачаючись, вилетів із зали.

До мене долинав дзвін розбитого посуду і тихе бурчання офіціанта, який намагався зібрати з підлоги те, що кілька секунд тому красиво називалося зеленим різотто з пармезаном і тим'яном.

ВІНЕЦЬ ТВОРІННЯ

– Тільки не опускайте руку, я вас прошу. І підборіддя трохи піднесіть. Ще трохи… ще… стоп! Чудово.

Він відступив кілька кроків назад, схилив голову набік, примружив очі. Минуло кілька хвилин. Я завмерла у незручній позі. Нарешті, не відриваючи погляду, він видихнув:

– Афродита!

– Та ні, мене Орисею звати…

– Не треба слів, мовчіть. Слова – лиш звук, відлуння метушні. Вони заважають мистцеві чути Вічність.

Рука почала затерпати.

– Яка експресія у цьому невимушеному жесті! Яка гармонія з оточенням!

Холодні «мурашки» пробіглися від моїх пальців аж до ліктя і я відчула легке поколювання.

– О! Лише ваш батько міг сотворити таке диво з морської піни!

– Яке там море! – здивувалась я. – Якщо піна – то тільки та, що на пиві. Мій тато далі Перемишля ніде не виїздив! Ото збирався позаторік до Португалії курей розводити, але роки вже не ті. Та й господарка у нього велика: дві корови, двадцять гусей, вісім індиків. Ще й порося навесні купив. Я вже сварилася. Тату, кажу, навіщо вам та свиня? Приїдете до мене до Львова, я вас заведу до супермаркету – там ковбасів до кольору, до вибору.

– Мовчіть!

– Ні, каже тато, у тих ваших маркетах самою хімією торгують. А тут своє поросятко, грисом вигодуване, натуральне.

– Та годі вже… – він чомусь застогнав. – Який грис, які свині, дайте спокій! До чого взагалі ваш бідолашний татусь!!!

– Не кажіть так про мого тата!

– Я ж мав на увазі іншого батька – громовержця Зевса! Давньогрецьке божество! Він створив Афродиту з морської піни. І вона була прекрасна. як… як… як ото ви, доки не почали говорити!

– А… Пробачте.

Я пробувала «переварити» те, що він нагородив, але так і не второпала нічого. Ці художники такі нервові! До того ж завжди говорять плутано й довго.

Між тим, розболілося плече. Невже знову дається взнаки застарілий артрит? Треба піти до аптеки і купити «Апізатрон». Але нічогто то не дасть, по правді кажучи. Може краще спробувати внутрішнє сало? Або настоянку ведмежих вушок на жаб'ячому молоці? Дехто навіть сечу прикладає, проте я дуже делікатна і всі ці речі мені огидні! Я б ніколи в житті таких компресів не робила! Ну, хіба що вже дуже сильно заболить.

– Про що ви зараз подумали? – перервав мої роздуми його голос. – У вас такий вираз обличчя, ніби ви…

– Про компреси…

– Мовчіть! Не треба! Уявляю собі ті компреси! Певно спирт, – поморщився він.

– Ні, не спирт, – заперечила я.

Але він мене не дослухав:

– Ну я ж просив вас тримати рівно спину!

Почали нити крижі. Не приведи Господи радикуліт учепиться! В суботу збиралася бульбу садити, у четвер вікна мити.

– Ви знаєте, що ви – Жінка? Вінець творіння, таємниця таємниць… Омар Хайям про вас писав, що ви – амфора, в якій палає вогонь! Стривайте… Чи навпаки… вогонь, котрий палає в амфорі?..

– А той ваш колега з Греції нічого про мене не писав? – поцікавилась я.

– Котрий? – не зрозумів він.

– Ну той, що ванну з піною любить. Зеник, чи як?

– А, Зевс… Нічого.

– Що, не щастило йому з жінками?

– Ні, навпаки. У нього їх було десь із триста.

– Скільки? Ото розпусник! А от у нашому селі був парубок Грицько. Так він…

– Ви нестерпна! – знову застогнав він і скривився так, ніби відкусив півлимона. – Ну до чого тут ваші приземлені дівочі спогади!!! Збагнете ви врешті-решт, що ваша місія – це Вічність. Вічність у тому вимірі й часі, який тільки ви, Жінка, здатні перевести у тривимірну площину трансцендентальної екзистенції з елементами еквівалентно-медитативною хронотопу. Руку! Не опускайте Руку!

– Ага… Добре.

– І підборіддя піднесіть! І очі, очі! Дайте мені блиску! Ще більше блиску, ще! Жінка – це ураган невгамовної пристрасті! Покажіть мені той ураган! Я хочу бачити Медею, яка у пориві ревнощів вбиває власних дітей, щоб помститися Ясонові! Федру, котра гине через нерозділене кохання! Юдиф, котра спокушує ненависного Олоферна і ПОТІМ обезглавлює його!

– А та Ю… Вона йому як голову відтяла?

– Мовчіть, незрівнянна, мовчіть!

Він упав в емоційний раж і, здавалося, от-от зімліє від напруги:

– Чорт! Якби я мав із собою пензля й палітру!

Я опустила руку. Відпружила спину. І така злість мене узяла!

– Що ти сказав? Яку півлітру? А ну йди звідси, алкоголік нещасний! Вештаються тут усілякі «художники», працювати заважають!

– Руку! – розсердився він. – Навіщо ви опустили руку. Я ж просив…

– Зараз тобі буде і рука, і нога, і потилиця, – я потягнулася за кувалдою. – Ти ще тут?

Він помутнілими очима дивився то на мене, то на кувалду і, нарешті збатнувши, що зараз може бути боляче, чкурнув геть.

Я відклала рятівний інструмент, зачерпнула кельнею розчин цементу і продовжила класти цеглу.

Вінець творіння! Афро… хро… Тьху! Теж мені, Рафаель з конопель! Тут от учора співак приходив, серенади виводив. Також на півлітру випрошував. Знаємо ми вас, мистців!

СЕРПНЕВЕ НЕБО
або
GОМО SАРІЕNS

Мої колишні бойфренди, попри різномаїття уподобань, мали спільну властивість: їх нудило від Кіркорова. Геть усіх. Він чомусь викликав у них таку ж реакцію, як сало після морозива. А з Ним у нас відбувся душевний альянс.

Ми познайомились на концерті відомої поп-зірки і відразу впали одне одному у вічі. Тобто, першою Його помітила я, оскільки з очманілого жіночого натовпу елегантний мачо, самі розумієте, виділяється. Дехто з Філіних фанаток навіть дивився не у бік сцени, а метав лукаві жаринки на екзотичного глядача, проте Він незворушно споглядав за дійством і жіночого кокетства, здавалося, не помічав.

Ми зіткнулися у фойє після концерту.

– Ви щойно загубили, – він простягнув мені мій стільниковий телефон і повернувся, щоб піти.

Цієї миті у «мобілці» зазвучала музика. Він ЗУПИНИВСЯ, здивовано озирнувся на мене:

– Ви любите Ріхарда Штрауса? Дивно, зазвичай жінки для своїх слухавок обирають Моцарта.

– Як Ріхарда я люблю Вагнера, а як Штрауса – Йоганна, – хотіла «запонтуватися» я, але співрозмовник лише посміхнувся.

– Прекрасний дотеп. Тільки належить він, на жаль, не вам, а Клодові Дебюссі.

Я почервоніла і, щоб якось вийти з незручного становища, почала завзято порпатись у сумочці. Раптом звідтіля випав «Алхімік» Пауло Коельо.

– Ви читаєте португальською? – він підняв книгу і почав її гортати, час від часу цитуючи рядки. – Цікаве видання, ілюстроване. Товстенька вийшла книга.

Я вирішила більше не експериментувати.

– Ні, я не знаю португальську. Цьоця їздила на заробітки і випадково привезла Коельо. Вона використовувала його як прес, коли квасила капусту. Мені стало шкода цієї книги і я обміняла її на «Педагогічну поему». Цьоця так тішилась, бо тепер має набагато важчий прес.

– Що ж, один поважає науку як богиню найвищої втіхи, інший – як корівку, котра постачає масло, – усміхнувся він.

– Шиллер… – видихнула я.

Наступного дня Він запросив мене у філармонію. Ми слухали «Пори року» Вівальді, а після концерту сиділи в маленькому затишному кафе і говорили про ренесанс, неокласиків і принцип Пітера. Хвилини спливали непомітно.

Ми стали зустрічатися частіше. Ходили на вистави, вернісажі, двічі на тиждень відвідували фітнес-клуб. Мій новий друг чудово грав у теніс, покер, бридж і на кларнеті. На дружніх вечірках Він танцював краще від усіх. Його зачіска завжди була бездоганною, парфум – французьким, жарт – прикольним, а накрохмалений комірець засліплював білизною. Колежанки дусилися від заздрощів і відчайдушно фліртували з Ним. Він був люб'язним із кожною, однак, жодного разу не дав приводу для ревнощів. Можливо, саме тому скоро я розгубила всіх своїх подруг.

А ще він був справжнім лицарем: подавав пальто, пропускав уперед у дверях, не позичав у мене грошей, і ніколи не чіплявся з непристойними пропозиціями. Остання обставина мені подобалась найбільше. Спочатку. Потім почала насторожувати. Десь через місяць після нашого знайомства я вирішила взяти ініціативу у свої руки, набралась хоробрості, заманила Його у темний куточок Стрийського парку, і, незважаючи на відчайдушне «Не треба!», поцілувала у самісінькі губи! Він видерся з моїх обіймів, дістав із кишені хустинку і заходився витирати губи. Я була така вражена, що навіть забула розплакатись від образи.

– Розумієш, – виправдовувався Він, – я ще ніколи не цілувався з дівчатами.

«Моє ж ти Сонечко цнотливе!» – подумки замилувалася я і вирішила не форсувати подій.

Але терпіння вистачило не надовго. Десь за три тижні я знову приперла «Міцного горішка» до стіни запитанням, чи часом немає в Його житті іншої.

– Немає! – палко заприсягався Він.

– То, може, я не цікавлю тебе як жінка? – заплакала я.

– Ну, що ти! – переконував мене Він. – Ти – єдина жінка, котру я люблю. Навіть не мріяв, що зі мною таке може трапитись…

Я зраділа, відчула себе щасливою і заспокоїлась ще на півроку. Навіть закрутила кілька млявих романів «на стороні», щоб якось відволіктись від цього дивного щастя. Проте мої обранці швидко тьмяніли на тлі нового (чи то уже старого?) друга і за тиждень мені хотілося вовком вити від «Рамштайну», недопалків у ванній і анекдотів про Моніку Левінскі.

Усе з'ясувалося того дня, коли я подарувала Йому «Віагру».

– Я думав, ти тоді все зрозуміла, – зашарівся Він, побачивши велику пігулку.

– Що, дідько забирай, я мала зрозуміти?! – увірвався мені терпець.

А от що. Виявляється, усі шість місяців не там я ставила логічний наголос. Тішилась, дурепа, що «єдина». А мала б насторожитись, що – «жінка». І «Віагра» йому не потрібна. Просто, він не «як усі». А такий, як Поль Верлен. Як Чайковський. Цезар. Версаче. Кольору серпневого неба.

– А може ця твоя блакить (в очах, голові, у серці і…одне слово – всюди) лікується? – не вгавала я. – Піди до лікаря, здай аналізи, нехай призначить якісь таблетки, уколи, крапельниці. Суппозиторії, врешті-решт! Можна спробувати курс голкотерапії. Неприємно, звичайно, але терпіти можна, раз процес зайшов так далеко. Тобто, глибоко.

– Це до якого лікаря? – поцікавився Він. – Дільничного терапевта? Чи проктолога?

– Ну… Не знаю. Як називається спеціаліст із сексуальної орієнтації?

– Невже ти не збагнеш, що ТАКЕ не лікується! – обурився він.

– Чому? – не зрозуміла я. – Це ж не рак.

То було наше перше непорозуміння за увесь час. Можливо, того дня ми б навіть розірвали стосунки, якби не Ростропович. Справа у тім, що великий Маестро за кілька днів приїздив із гастролями, і розійтися з Ним – означало втратити нагоду почути «наживо» першу віолончель світу. Тому я вирішила трохи зачекати. А потім була виставка постімпресіоністів, і ніхто, крім нього, не розтлумачив би мені, що там намальовано. Після виставки була презентація роману модного письменника, далі – тиждень японської поезії, гастролі Віктюка…

Уже кілька років тривають наші дивні стосунки. Не роман і не дружба. Навіть не знаю, як їх назвати. Нам цікаво й легко удвох. Ми ніколи не сваримося. Хоча ні… Було один раз! Ми ледь не побилися через метелика. Той метелик був виготовлений з чорного мережива і знаходився посеред рюшечок, лямочок і бусинок екстравагантного топіка. Я перша побачила топ на полиці супермаркету, але мій друг випередив мене стрибком пантери і затиснув здобич хваткою удава. Марно я намагалася видерти у нього з рук, ледь не розірвала на шматки. Ми відчайдушно торгувалися біля каси на очах оторопілої продавщиці, при цьому торг наш відбувався за принципом аукціону – хто дасть більше. Він переміг і, підстрибуючи, побіг до свого авто, розмахуючи предметом дамського туалету високо над головою. Але вже у машині розчулився від моїх мокрих очей: милостиво, як справжній джентльмен, відірвав від свого серця чорне мереживне диво і подарував мені. Це, вочевидь, коштувало Йому великих душевних зусиль. Він навіть примусив заприсягтися, що іноді я позичатиму Йому той топ. Я пообіцяла, але собі подумала: «Ото вже ні! Пам'ятаю, дорогенький, у якому стані ти повернув мою рожеву горжетку, так що на топ і не розраховуй!» Заради справедливості треба сказати, що у моїй шухляді лежить Його браслет, у якому я загубила камінчик, і тепер соромлюся повернути. Та Він, здається, вже забув. Знаєте, скільки в Нього тих цяцьок?!

Так і живемо. Кожен по-своєму, але бачимось мало не щодня. Завдяки нашому знайомству я, прислухаючись до порад друга, кілька разів на рік міняю зачіску й колір волосся. А купуючи одяг і парфуми, завжди беру Його до крамниці у якості консультанта. На відміну від колишніх подруг, моє Серпневе Небо дає щирі, відверті поради.

До речі! Шановні жінки, хочу вас попередити! Ніколи не замальовуйте тональним кремом синці під очима. Для цієї частини обличчя використовуйте лише маскувальний олівець. Інакше ризикуєте набути великої кількості зморшок. Це Він мене навчив…

Розділ II
ХТО В ХАТІ ГОСПОДАР?

ХОЧУ ЗАМІЖ!

Своїм незаміжнім подругам, які приходять до мене понарікати на самотність, я на правах матрони з 12-річним стажем зазвичай пропоную наступний експеримент: «Заведи одночасно трьох тварин: ненажерливого пса, істеричного крикливого папугу та лінивого кота, який невідомо де вештається ночами. Цікаво, як довго твої нерви витримають таке товариство? А тепер уяви, що риси трьох маленьких милих тваринок будуть поєднані в одній великій – коханому чоловікові. Страшно? А ти додай до цього розкидані по всій квартирі шкарпетки, щоденну гауптвахту біля плити, гору прання та подерті фотографії колишніх залицяльників: від голопузого дитсадківського Ромчика до Енріке Іглесіаса». Більшість жінок після цього досліду змінюють свої погляди на жіноче щастя і, щиро дякуючи, живуть собі далі, насолоджуючись свободою. Але, на превеликий жаль, трапляється серед подруг невеликий відсоток бідолашних створінь, яких ніщо не зупиняє і вони вперто продовжують лізти у ярмо, що називається «шлюб». Якщо ти – одна з цих нещасних, слухай уважно!

Я пропоную тобі піти на полювання. Стояти за кущиком, мов Крихітка Хіврунька, ти можеш ще років п'ятдесят. Повір, тільки у казках чоловіки божеволіють від тихенької, затурканої сирітки, бо в неї добра душа. В житті вони більше ведуться на самодостатніх хижих кицьок із мобілкою в руці та «мерсівьким» кріслом під сідницями. Отож, сильна жінко, вперед!

До сьогоднішнього дня ти вважала, що кандидат у законні чоловіки має бути: 1) гарний; 2) розумний; 3) добрий; 4) багатий; 5) вірний. Ризикуєш посивіти в дівках, якщо і надалі плекатимеш ці ілюзії. Принци на білих конях вимерли задовго до мамонтів, і якщо сучасному чоловікові притаманна хоч одна з перерахованих рис – хапай його, поки він ще на волі! Але спершу добре зваж і визнач пріоритети: яка з п'яти якостей є, на твій погляд, найважливішою. Далі розглянемо всі типи, і я дам рекомендації щодо поведінки стосовно кожного.

Пункт 5 відкинемо відразу, оскільки такого поняття не існує ні в природі, ні у лінгвістиці. Буває «жіноча вірність», «лебедина вірність», «вірність ідеалам революції», та чи чув хто-небудь про «чоловічу вірність»? Ці два слова не узгоджуються між собою, а тому нам залишається лише чотири типи.

ТИП 1. «ГАРНИЙ»

Якщо ти вибираєш супутника життя за цією ознакою – мені тебе щиро шкода. Схаменися, ти ж не люстру у вітальню купуєш! Ну вдуситься від заздрощів Наталка – а далі що? Поставиш своє декоративне чудо на полицю до старовинної порцеляни і почепиш табличку «Руками не чіпати!»? Чіпатимуть! Не одна ж ти любиш гарні цяцьки. До того ж, чоловіча краса, на відміну від тієї ж таки люстри чи порцеляни, – категорія вельми нестала. Чоловічий організм має здатність до трансцендентальних змін. Наприклад, розкішна чуприна з роками чомусь перелазить на груди та спину; блиск, який у молодості перебував в очах, у зрілому віці чомусь розташовується на носі та підборідді; і одній тільки природі відомо, що саме є будівельним матеріалом для підступного кругленького черевця. Пригадай колишніх секс-символів Міккі Рурка та Михайла Боярського і порівняй їх із сьогоднішніми відповідниками, і ти переконаєшся, що метаморфози іноді безжальні!

Втім, якщо ти вже така естетка, що йдеш на ризик – уперед! Запам'ятай найголовніше: об'єкт не повинен знати, яке враження на тебе справляють його блакитні очі (варіанти: білі зуби, сталеві м'язи, квадратова щелепа). Роби вигляд, що настільки цінуєш його душевну красу, що готова пробачити зовнішню недосконалість. Такий підхід повинен збентежити «Алена Делона», а не затягне на рушничок щастя збентеженого чоловіка хіба лінива.

ТИП 2. «РОЗУМНИЙ»

Більшість жінок, які полюють на інтелектуала, обкладаються підручниками з квантової фізики, енциклопедичними словниками та іншою довідковою літературою. І даремно! Порепаний у словесних баталіях з опонентами-науківцями, він приходить до тебе, щоб покласти свою мудру голову на твої теплі груди і хоч трохи дати спокій бідолашному мозкові. Тож не «грузи» його лекцією про венеціанську поліфонічну школу епохи Ренесансу, дай людині спокій. Якщо ж одного дня він ненароком зачепить за живе, наприклад, обмовиться про Джуліана Барнса, нізащо не піддавайся спокусі підтримати розмову! Забудь свою дисертацію на тему європейського постмодернізму, скажи краще, що нічого не тямиш у футболі… І слухай свого обранця, слухай, слухай… При цьому уважно слідкуй, щоб у твоїх очах не згасав яскравий вогник жаги пізнання та щире захоплення широтою його інтересів.

ТИП 3. «ДОБРИЙ»

Такого завжди шкода, бо воно ж беззахисне! А тому підстав йому мужню жіночу спину, за якою б він почувався, як за кам'яною стіною. «Відбий» від бандитів, «відмаж» від податкової інспекції. Полікуй лапку підібраному ним у парку песикові, помий шампунем усіх шістьох кошенят, врятованих з підвальних лабіринтів, роздай у вічний борг свої гроші двадцяти його найближчим друзям – і ти швидко увійдеш у довіру. Але не забувай головне – дай йому відчути, що й ти сама потребуєш уваги, тепла й турботи. Або одружиться, або ж його доброта – із зубами…

ТИП 4. «БАГАТИЙ»

Вітаю! Чудовий вибір. Такому чоловікові автоматично вибачається низький коефіцієнт інтелекту та відсутність атлетичної будови тіла (багато жінок вважають, що ідеальна чоловіча фігура – гаманець із вушками). Володар вілли на Канарах та рахунку у Швейцарському банку не буває старим, навіть якщо він ходив до школи з онуком Олександра Невського.

Як завоювати серце такого мужчини? А біс його знає! Недарма ж кажуть, що у багатих свої дивацтва. Думаю, треба зробити так, щоб шлюб з тобою власне став одним із них, і нехай тоді він сам думає, як же цю «свою» ідею реалізувати.

Наприкінці хочеться додати, що сезон, який розпочався навесні, зараз у розпалі. Щоправда, кров у чоловіка кипить трохи слабше, ніж у березні, його все ще можна брати голими ногами. Поспішай, бо восени-взимку ефекту досягнути важче. Проте – не перестарайся. Звір сам іде на ловця, а тому не треба бігати з висолопленим язиком у пошуках щастя. Сядь. Заспокойся. Підпусти жертву на відстань простягненої лапи. А тепер елегантно підчепи її догори гостреньким розмальованим нігтиком. ЦАП!!!