Текст книги "Мій чоловік — пінгвін"

Автор книги: Ірина Львова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

ЩО СКАЗАВ КАМЮ?

Я щойно розпочала нараду, як зателенькала мобілка. Телефонувала Наталка. Серце передчувало недобре, бо через дрібниці вона переважно не турбує. Так і є. У слухавці чути схлипування:

– Наталю, щось серйозне?

– Дуже, – на мить вона замовкла і раптом зайшлася гучним риданням.

– Горе! Таке горе!

– Що трапилося?

– Ти уявляєш, я… я… я старію!!!

– Зрозуміло. Бери таксі і мерщій до мене в офіс!

Нараду довелося негайно припинити.

Наталка, бліда як смерть, влетіла до мого кабінету за десять хвилин. Не знімаючи плаща, гепнулася в директорське (тобто моє) крісло, дістала сигаретку і мовчки втупилась у стелю. В її очах була безмежна печаль, на щоках – вертикальні чорні смуги. А кажуть, що «Оріфлейм» не тече – брехня! Треба переходити на іншу парфумерну лінію.

– Розповідай, – я налила Наталці кави.

– Я помстилася їй. Помстилася цій нахабній шмаркачці Кривошиї.

– І в який спосіб? – поцікавилась я.

– У природній. Зарізала. Я така погана!!!

Наталка заридала вголос. Я багато бачила у своєму житті, але щоб так безбожно тік «Оріфлейм»!!! Мабуть, підробка, не інакше.

Хто така шмаркачка Кривошия, я не мала зеленого уявлення, могла лише констатувати, що дівчині не пощастило з прізвищем. Утім, здається, не лише з цим. Бідолашна так ніколи його й не змінить… Що ж мені робити з Наталкою? Відколи її знаю – самі проблеми. То вона декларацію в податкову подасть, вказавши, як на сповіді, всі прибутки. То в негра закохається. Тепер ще й убивство. Туш по її щоках текла не тоненькими цівочками, а суцільною багнюкою. Я раптом усе зрозуміла і мене прорвало:

– Навіщо ти ЦЕ зробила?!

– В усьому винен Ковбасюк, усе через нього, – буркотіла подруга.

– До дідька Ковбасюка! Я про інше. Навіщо ти, дурепо, купуєш туш у Мироськи?! Ліньки два кроки до магазину перейтися? Економиш три гривні, а виглядаєш, як Чингачгук після бою. Попереджала ж тебе, що Миросьчин швагро привозить мальовидла з польсько-турецького кордону – гуртова ціна десять центів за вагон. Збагнеш ти це врешті-решт?

Наталка стихла і сиділа, втиснувшись у крісло – маленька, жалюгідна мордерця. Мені стало її дуже шкода, і я почала ретельно обмізковувати план порятунку подруги. Дам їй трохи грошей, нехай тікає в Голландію. Або краще у Швецію – там багато таких пришелепкуватих, як вона. До того ж, купить собі пристойну косметику. Але проблеми… Не здивуюсь, якщо цей «подарунок» навіть закордонного паспорта не має. А поки все владнаю, заховаю Наталю на дачі.

– Хто такий кривавий Ковбасюк? – поцікавилась я.

І Наталка, розтираючи багнюку на обличчі, розповіла.

Восени на кафедру зарубіжної літератури, де вона викладає, прийшов новенький асистент. («Такий милий, трохи дивакуватий, але дуже прикольний і трохи схожий на Емінема»). До того ж, як і Наталя, палкий прихильник екзистенціалізму. Подруга ділилася з юним Сартром думками про роль суб'єктивних асоціацій у відображенні реальної субстанції, а той, у свою чергу, розважав її дотепними анекдотами. Одного разу прикольний Емінем поміж іншим розповів Наталі про власну пригоду. Не так давно він щось там святкував у товаристві малознайомих людей і досвяткувався до такого стану, що запропонував руку і серце дівчині, яку бачив уперше в житті («Ну, як завжди буває в чоловіків»). Наступного дня герой-коханець Ковбасюк, звичайно, не те що імені, а й обличчя «нареченої» не пам'ятав. Проте, вона віднайшлася в особі студентки-першокурсниці Кривошиї і пішла в атаку на бідолашного аспіранта. («Він у шоці!»).

– А вчора сталося таке… – рюмсала Наталя. – Прийшло до мене на перездачу дівчисько. І таке, знаєш, нахабне, брутальне… Сидить перед викладачем: нога за ногу, в роті жуйка, в пупці кульчик. Але справа навіть не в пупці… Роздратувала вона мене чомусь. А як прочитала прізвище у заліковці – Кривошия, то в такі нерви впала! Одним словом, зарізала її. По-звірячому: бездушно, із насолодою. Навіть рука не затремтіла.

– Куди ти сховала труп?

– Який труп? – витріщилась Наталка.

Її і без того круглі очі з розмазаною довкола тушшю мало не вилізли з орбіт. Мені вона нагадувала панду. – Ти що, з глузду з'їхала? Я ж інтелігентна жінка, кандидат філологічних наук, а не бандитка на кшталт тебе! Просто спитала у цієї сцикухи, як автор, Альбер Камю, трактував образ Стороннього в однойменному романі. І вліпила двійку. Аби знала. А тепер… Тепер…

Вона знову зарюмсала.

Мені відлягло від серця. Ото навіжена! Як я відразу не здогадалася! Проте наступні Наталчині слова примусили мене змінити мажорний настрій.

– Ти ж знаєш, я не заздрісна, – продовжила вона. – Я ніколи не заздрила Гальці через те, що у неї золотиста засмага, а моя шкіра вкривається пухирцями і лізе, мов поліетилен. Мені однаково, що Леська дере по десять баксів за приватний урок, а я тарую за вісім. Я навіть змогла пережити Миросьчині оксамитові фіранки з метеликами, ті, що швагро їй привіз позаторік з Угорщини, але тепер я заздрю! Спочатку думала, це банальні ревнощі. Де там! Адже Ковбасюк молодший за мене на сім із половиною років, не хочу такого роману! Це забагато. П'ять – шість – куди не йшло. Ти поглянь, як Пугачова зі своїм щастячком мордується, просто жах! Ні, дякую. До того ж, Емінем мене ніколи й не приколював. Ти ж знаєш, що я обожнюю Енріке Іглесіаса. Без сумніву, тут інша причина – старість. У мене стрункіша фігура, я розумніша, і кульчик у моєму пупці гарніший за її – Кривошиїни (Я вже мовчу про сам пупець! Ха!), але вона його може демонструвати в інституті, а я свій – лише на пляжі. Одним словом, я позаздрила молодості, а це може означати лише одне – старію.

Наталчині слова зачепили мене за живе. Бо вчора…

– Учора я відкрила філіал фірми в селі Косопетрівка неподалік Жмеринки. Директором призначила свого колишнього заступника.

– Отакої! За що ж Богданові таке почесне вигнання?

– Цей ловелас… – я ледве втрималась, щоб не заплакати від образи. – Я сама залишила його, ти ж знаєш. Коли помітила, що з-під штанів стирчать смугасті кальсони, такі самі, як у мого дідуся… Він довго страждав, намагався повернути мою прихильність, але я була незворушна, бо жінка може пробачити мужчині все, тільки не смугасті кальсони! І тоді цей сорокап'ятирічний Дон Жуан захопився Катрусею. А вона, між іншим, на десять років молодша за мене… І до того ж – ти бачила – із неї ікони можна писати.

Я таки не втрималася й заплакала.

– Із кого ікони писати? З отієї кривоногої?! – обурилась Наталка.

– Ой, Наталочко, перестань мене втішати, нормальні в неї ноги.

– А от і ні! Криві, ще й у формі пляшок! – розійшлась Наталя. – Богдан просто бовдур. А ти – свята, черниці тобою пишалися б! Могла ж просто застрелити обох.

– У мене була така думка. Та потім я вигадала жорстокіше покарання: нехай Бодько попрацює директором рекламної агенції у Косопетрівці. Три дні вишукувала на секретній військовій карті цю діру.

– Та-ак… Нічого собі підвищення.

Стало якось зовсім сумно. Ми з Наталкою стояли перед великим люстром і критично оглядали кожна себе й одна одну. Відображення трохи заспокоювало: у свої тридцять ми мало скидалися на дві перестарілі шафи.

Прихопивши пляшку «Мартіні», вирушили з подругою на пляж, щоб у спокійній атмосфері визначити стратегію боротьби з підступним плином часу.

Того дня було обговорено безліч важливих питань. Обмінялися рецептами живильних масок. Теревенили про французьку дієту. Перемили кісточки Софі Лорен, Людмилі Гурченко та Едіті П'єсі. Наталка вирішила вийти заміж за археолога або антиквара – справжніх шанувальників давнини. Вона була непохитно переконана, що такий чоловік із року в рік кохатиме її дедалі більше.

А я пригадала Марію Петрівну, свою колишню шефиню, яка на кожній нараді виносила на порядок денний міні-спідниці підлеглих працівниць. Тепер я розумію, що пишнотіла тридцятишестирічна «баба Маруся» (так ми звали її поміж собою) просто заздрила нам, вчорашнім школяркам. Невже я знаходжуся на першій фазі перетворення жінки в «бабмарусю»? Нізащо!

Серпневе сонечко та солодке вино зробили свою справу. На душі стало легко, в голові – ясно. Телефонні дзвінки, стоси паперів залишились десь на іншій планеті – в моєму офісі. А тут була вода й сонце. Праворуч компанія молодиків (не інакше – студенти) завзято «різалась» у «підкидного», час від часу кидаючи погляди на нас з Наталкою. Я відвернулась. Подругу постійно «заносить» на молодших чоловіків, я ж цих телят не зношу! Ну, про що з ними можна розмовляти? Мене більше приваблюють солідні, як, наприклад, отой брюнет років сорока у червоних плавках. Я помітила, що також привертаю його увагу. На жаль, це також помітила і дружина брюнета, бо, повернувшись у наш із Наталкою бік, вона довірливо прошепотіла:

– Дівчатка, не гайте часу. Він у мене не по цих справах. Випити любить, попоїсти також, але гульвіса з нього ніякий. Краще до своїх хлопців ідіть, їм без вас нудно.

Ми чемно подякували люб'язній жінці, і, повірте, мені хотілося розцілувати її за такі слова.

«Дівчатка»! Років на десять старша пані назвала нас дівчатками! Життя продовжується!

…Коли ми поверталися додому, я, пригадавши розмову, запитала Наталку:

– До речі, а що сказав Камю про образ Стороннього у своєму романі? Як він його трактував?

– А ніяк не трактував. Сказав критикам, щоб до нього не чіплялися з дурними питаннями, бо він ні бельмеса у цьому не тямить.

ЛОХОТРОН ІЗ ДОСТАВКОЮ

– Ти надто легковажна, – постійно докоряє мені мама. – Хіба можна у наш час відчиняти двері незнайомцям?

Не можна. Але хлопець у білосніжній сорочці та краватці ціною три мінімальні зарплати на грабіжника не скидався.

– Я нічого у вас не куплю, немає грошей, – про всяк випадок попередила я.

– Люба пані, невже я справляю враження людини, котра щось продає?

– Узагалі-то так… – зізналась я і почервоніла.

– Чому ви так вирішили? – поцікавився він, протискуючись у передпокій.

– Ваша краватка… – пробелькотіла я. – Їх носять представники українсько-канадських фірм, що «штовхають» усілякий мотлох, та Свідки Єгови.

Хлопець спочатку обдарував мене і моє скромне помешкання голлівудською усмішкою, а потім хвилину мовчки дивився з висоти 190 см. У цьому погляді були ніжність, співчуття і великодушна поблажливість до таких зневірених у житті нещасних створінь, як я. Під дією його казково-блакитних очей (як у Тома Круза, знаєте?) я відчула себе водночас дурненьким дівчиськом і страшенною нахабою, яка так брутально образила чоловічу гідність. А ще зрозуміла, що починаю закохуватись. Що вдієш, мама каже, що високі мужчини – моя друга слабкість (після легковажності), а тому я про всяк випадок надала звичного положення закиненій назад голові і почала уважно розглядати бордову краватку.

«Він маніяк! – раптом промайнула здогадка. – Зараз дістане великого ножа і заріже. Після цього згвалтує мою кицьку, по-звірячому закатує папужку і зжере живцем акваріумних рибок. А потім винесе з квартири килим і комп'ютер. Але ні, килими вже не в моді…»

– Я приніс вам подарунок, – перервав мої роздуми незнайомець, урочисто дістаючи з величезної «адідасівської» сумки рожеву мочалку.

«Божевільний, – зраділа я. – Дякувати Богу!»

– А це – подарунок від президента нашої фірми з нагоди її 10-річчя! – він урочисто простягнув мені часникодавку.

«Так. І президент у них божевільний, – подумала я. – Нормально.»

На цьому атракціон нечуваних щедрот не закінчився. Білозубий Том Круз (ні, радше Бред Пітт) з майстерністю фокусника дістав складену учетверо фізичну карту штату Кентуккі і впівголоса промовив, що це – не що інше, як подарунок від мера міста.

«Як?! Невже і наш мер… Не може бути! Ото біда…» – злякалась я, а вголос поцікавилась:

– Послухайте, а Президент України нічого не прислав? Ой, вибачте… Що я мелю? Зовсім не мала на увазі, що й…

Хлопець, здається, не почув моїх слів, бо натхненно копирсався у цей час у своїй торбі. Його пошуки увінчались успіхом. Він задоволено витяг… довжелезного ножа і поклав його на розпластаній долоні так, щоб я змогла наостанку удосталь намилуватися знаряддям власного вбивства. «Таки маніяк, – констатувала я. – Дурна смерть! Кицька – стерво, останні колготки пошматувала, але папужку і рибок щиро шкода. Безпорадні створіння… І все через оту кляту легковажність! І пристрасть до високих чоловіків. Треба було слухатися маму.»

– Подобається? – він захоплено кивнув на блискуче лезо.

– Так, – збрехала я.

– Як ви гадаєте, скільки така цяцька коштує?

– Не знаю. Десять? – припустила я.

– Десять ЧОГО?

– А вам потрібне ЩО? – поцікавилась я.

Він із презирством глянув на мене.

– Якщо ви хоч трохи розумієтесь на домашньому господарстві, то повинні знати, що цей незрівнянний ніж визнаної фінської фірми «Обдирайлен» коштує в магазинах близько 120 у.о.

– «У»… пробачте, чого? – пропищала я.

– «О»!

– А… Ото!

– Та у НАШОМУ магазині він продається сьогодні – зважте, лише сьогодні – тільки за 80 гривень. Тримайте! – із цими словами він рішуче віддав ножа до моїх рук.

«Мазохіст, – думала я, втрачаючи свідомість. – Божевільний мазохіст».

– Не витирайте спиною вапно зі стіни, – повернув він мене у реальність. – Що на носі?

– Невже бородавка? – жахнулась я і отямилась.

– Свято на носі! Такий ніж перед святами – предмет першої необхідності! У вас хто на кухні хазяйнує? – підозріло поцікавився він.

– Е… Хатня робітниця, – продовжувала брехати я, – вона зараз якраз із супермаркету повернеться.

– Отакої! А казали, що грошей не маєте.

– Чому не маю? У мене повно грошей. їх уже й складати нікуди, – мене почало заносити.

Я страшенна брехунка. Це моя третя вада. Щоправда, мама про це не здогадується.

– Прекрасно! Платіть 80 гривень – і ножик ваш.

– Ви просите у мене грошей? – нарешті здогадалась я.

– Чому прошу? Я хочу, щоб мені заплатили за товар!

– Ага! Отже, я не помилилась на початку. Усе-таки продаєте… А що, і ліцензія у вас є, і податки сплачуєте? – моя сміливість дедалі зростала.

– Навіщо? Адже я – рекламний агент, – не розгубився він.

– Мені нічого не потрібно. Дякую.

– Ви добре подумали?

– Авжеж.

Погляд блакитних очей зненацька став крижаним. Голлівудська усмішка перетворилась на презирливу гримасу. Навіть краватка якось потьмяніла і перестала видаватись фірмовою. Одне за одним, в «адідасівській» сумці зникали ніж, часникодавка, мочалка й карта Кентуккі.

– Стривайте! – запротестувала я. – Подарунки поверніть!

– На подарунки заслуговують лише покупці, – відрізав він.

– Так нечесно! Я розумію, що з президентом і мером домовитися важко (тому карту і часникодавку забирайте), але залиште хоча б мочалку – це ж від вас особисто! – наполягала я.

– До побачення, – сказав він, прямуючи до дверей. Вже з порога озирнувся й додав:

– Ну гаразд, давайте сорок гривен. Або дванадцять за мочалку.

– До побачення, – сказала я.

На його обличчі з явилося гамлетівське страждання і він із болем промовив:

– Щойно ви втратили свій шанс!

– Ви також! – відповіла я голосом Офелії і грюкнула дверима перед нахабною пикою.

– Можемо домовитись за двадцять п'ять! Ви переконані, що вам не потрібен ніж? – пролунало з-за дверей.

– Ще б пак!

– Чого ж ви хочете?

– Заміж! – крикнула я і пішла на кухню варити каву. Насолоджуючись духмяним напоєм та самотністю, вкотре вдалася до філософських роздумів. Чому мені фатально не щастить у коханні? Тільки-но з'являється на обрії двометровий красень, як жорстока доля встромляє палиці у колеса. Узяти хоча б того Володю, котрий обіцяв допомогти терміново виготовити закордонний паспорт. Паспорт був гарний, майже справжній. Мені так і сказали спочатку на митниці, потім – в іншій установі… Або ж Сашка, через чию агенцію я вигідно придбала віллу на Канарах. Щоправда, для цього довелося продати бабусин старенький будиночок у Козельниках, після чого надія на розкішне життя розтанула разом із Сашком та агенцією. Про Андрія з «Гербалайфу» і згадувати не хочу. А Сергія, який обміняв мої гривні на долари за вигідним курсом, досі не можу забути. Правду каже мама, що…

Мої роздуми перервав дзвінок у двері. Це знову був він. Уже без краватки. Зате з величезним букетом троянд.

– Що цього разу? – поцікавилась я.

– Прийшов просити вашої руки! – розплився він у посмішці. – Ви ж хотіли заміж? Тож будьте моєю дружиною!

Він простяг мені троянди і пройшов до кімнати ходою тріумфатора.

– Е… Дякую… Тобто… я не знаю… Мені треба подумати, – розгубилась я.

– Нема про що думати. Тебе навколо пальця не обведеш. Я про таку дівчину все життя мріяв, – він схопив мене в обійми. – Тебе як звати?

– Пенелопа… Ні! Окса… Іра! – нарешті пригадала я.

– А мене Модест…

Так ось воно яке, жіноче щастя… Тепер і померти не шкода…

– Модесте, а що у твоїй кишені? – спитала я, оскільки мої очі були якраз на рівні його нагрудної кишені.

– Обручки. Торговельної марки «Голд Лох». Думаю, тобі сподобаються. От тільки, знаєш, сонечко, в мене зараз фінансова криза, ти б не була так люб'язна…

Я опустила погляд і помітила ту саму «адідасівську» сумку. Не володіючи властивістю рентгенівського променя, могла заприсягтися, що в ній є шлюбна сукня від губернатора, вельон – подарунок губернаторської дружини, білі туфельки від сенатора Йошкар-Оли, бензопила – презент із нагоди весілля від лідера феміністичного руху та ажурні колготки від скінхедів.

– Давайте рожеву мочалку, – простогнала я, дістаючи з гаманця 12 гривен.

– Та що ви! Не треба! Не треба дванадцяти, я вам за десять віддам, – просяяв герой мого роману. – І ще сорок за букет…

ВАЛІДОЛ ДЛЯ МАНІЯКА

Тиждень тому на Наталку в темному під'їзді напав маніяк. Він підкрався до неї, наче плазун – знизу і потерся чимось теплим біля коліна. В руках збоченець тримав два ліхтарики з малесенькими зеленими жарівками (мабуть, від ялинкових гирлянд). Більше Наталя нічого не може пригадати. Хіба лише те, що ця тварюка безбожно тхнула рибою. На щастя, подруга відбулася легким переляком: пошматувати її на дрібні часточки збоченець не встиг, бо, почувши недобре, Наталка зчинила такий гвалт, що здригнулися шибки на Сихові та у Рясному-2. Маніяк і собі заверещав «Мяяяуу!» і кинувся навтьоки. Тобто, невідомо, хто кого налякав більше.

Втім, у моєї Наталі хвороблива уява, а тому її розповідь спочатку викликала у мене недовіру. Я навіть припустила, що то міг бути не маніяк, а якась тварина. Наприклад, приплюснутий товстоп'ят. Або захрюканий длубодум. Або навіть кіт. До того ж, це загадкове, таємниче «мяу»… Але Наталка тільки посміялась над моєю простотою. Ото ж бо й воно! Маніяки дуже хитрі.

Проте і моя Наталя не у тім'я бита. Щоб вона та й не впоралась з якимось там жалюгідним вампіром!

– Ти зрозумій, – гаряче запевняла вона мене, – я його у темряві не розгледіла, але той м'ясник мене добре запам'ятав, а тому будь-що захоче поквитатися! Ти ж знаєш цих маніяків! Однак він не здогадується, з ким має справу! Так я і сидітиму, склавши руки, поки він мене приріже, як вівцю. Не можна випускати з рук ініціативу, треба діяти!

– Але як? Може в міліцію звернутися?

Варіант із міліцією Наталя відхилила відразу:

– У них там усе давно куплено! Територію поділено, кожен збоченець має свій район, в якому може маніячити безкарно, аби лише вчасно сплачував дільничному «податок». Ні… Ми мусимо покладатися на власні сили.

Насамперед Наталя вирішила «підкуватися» теоретично. Вона обнишпорила каталоги всіх бібліотек, але посібників із знешкодження маніяків так і не знайшла. Довелося скупити вітрину бестселерів у стилі «море крові й волосся» і створювати збірний образ вірогідного супротивника за сторінками безсмертних шедеврів. І от якого висновку дійшла Наталя. У побуті маніяки – тихі й непомітні, люб'язні, виховані, інтелігентні люди. Переважно прекрасні сім'янини або самотні пенсіонери. По маніяка далеко ходити не треба, він завжди поруч. Сидить нишком, майстерно замаскувавшись під твого друга, співробітника, сусіда і вичікує слушної нагоди. Тобто, зазвичай нападником є той, на кого не подумаєш.

Підозри не викликали двоє: Наталчин шеф і сусід. Перший – декан факультету Юрій Петрович Бамбук – був прекрасний сім'янин (лише вдруге жонатий, що становило рекорд «маложонства» у вузі), батько п'ятьох дітей («Інакше б не називався маніяком», – констатувала Наталя). Другий – пан Козьолко, колишній піаніст, самотній, поважний, із паличкою у руці. «Паличка у нього для відводу очей, – зі знанням справи твердила подруга. – І для зняття скальпів. У ній заховано портативний томагавк. Знаю я цих піаністів».

Постановили: Наталка буде спонукати до дій шефа, а я стежитиму за сусідом.

Декан, як і очікувалось, виявився міцним горішком. Довго тримав себе в руках, не піддавався на провокацію. Сидів собі годинами, занурившись у папірці, вдавав, що спокійно спілкується по телефону, мужньо не помічав Наталчині ажурні колготи з-під двадцятисантиметрової спідниці і робив вигляд, що в носі має її чорний мереживний бюстгальтер (подруга виклала за нього 70 баксів!) під прозорим блейзером. Тоді Наталка, користуючись досвідом супер-героїв бульварної літератури, вдалася до психологічного трюку, а саме: залишившись наодинці з деканом, вона несподівано підповзла ззаду, і, раптово схопившись на рівні ноги, заверещала: «Мяяяуу!»

Результат перевершив сподівання, маніяк викрив себе з тельбухами!

– У нього аж окуляри на чоло підстрибнули! Це тому, що я нагадала йому колишню ситуацію, ввела в стан «дежа вю», – раділа Наталя. – Немає сумніву, це він, точно він! Але (ото витримка у збоченців!) грав вар'ята до останнього. Дістав тремтячими руками з кишені хустинку, витер піт із чола, і таким солоденьким голосом до мене: «Пані Наталю, може візьмете відпустку, поїдете кудись?.. Здається, ви втомилися». Ти уявляєш, яка підступна потвора!

Утім, і сусід-пенсіонер поводився не менш огидно. Щоночі вдавав, ніби міцно спить (приклавши до стіни горнятко, а до горнятка вухо, я виразно чула його хропіння). Вранці вдавав із себе бадьорого рожевощокого дідуся, котрий добре виспався, потім удавано йшов у гастроном і вдавав, що купує два пакети кефіру. При цьому не забував чемно вітатися із сусідами, вдаючи галантного пана. Мерзотна істота!

А відтак, враховуючи вкрай підозрілу поведінку обох, із списку підозрюваних не викреслили нікого. Наталка приготувалася до поєдинку.

Передусім вона поголила голову, щоб маніяк не зміг ухопити її за волосся. Для надійності перед виходом з дому мастила її салом, тоді шкіра робилася гладенькою й слизькою. Знайомий десантник (див. оповідання «Не пускайте чоловіка на кухню») позичив їй свої черевики, що витримали дві миротворчі місії, і навчив застосовувати прийом «Хук-пук». Щиро кажучи, я трохи сумніваюся, що той «Хук» Наталі вдасться, бо підняти ногу у тих черевиках вище власного коліна доволі складно. Що там приховувати, вони трохи незграбно виглядають на тендітній жінці вагою у 48 кілограмів (разом із тими ж таки черевиками). До того ж, клятий сорок шостий уперто не хотів триматися на Наталчиному тридцять п'ятому, навіть у зашнурованому варіанті. Та Наталя – розумниця, вона й цю ситуацію повернула на свою користь: замотала черевики скотчем, попередньо помістивши у халяви шматок арматури, газовий балончик (для маніяка) і протигаз (для себе). Одного разу Наталку навіть затримала міліція, злякавшись, що у Львові починається рух скінхедів. Вона просиділа в КПЗ цілу ніч, але так і не назвала корумпованим правоохоронцям прізвище й адресу, бо була переконана, що ті відразу викажуть її маніякові. Врешті, ті її відпустили, припустивши, що то скінхед донецький, тому нехай донецька міліція з ним і панькається. Що ж, коли йдеться про життя, будеш тримати язика за зубами.

Але справжній жах я відчула, коли Наталя змила макіяж. Увесь! Повністю, до міліграма!!!

– Це вже занадто, – відмовляла її я. – Може не треба вдаватися до екстремізму? Хоч брови залиш, вар'ятко!!!

– Ти не розумієш, – переконувала схожа на мару Наталя, кривлячи те місце, де у неї колись були губи. – На останньому етапі знешкодження маніяка необхідно залишатись тихою й непомітною, не провокувати. Ніяких тобі розрізів на спідниці, тим паче декольте. З маніяками погані жарти. А тварюка таки дозріла, я переконана. Щоранку перевіряю жарівку у під'їзді – світиться. А повертаюсь увечері – темно. СКОРО почнеться…

Я ледве стрималась, щоб не почервоніти. Бо – це я викручую жарівки у нашому під'їзді. Щовечора кладу до лівої кишені ліхтарик, до правої валідол і, затамувавши подих, чекаю. Чого саме? Мені кортить побачити вираз обличчя вбивці-садиста у той момент, коли в світлі ліхтарика перед ним постане із темряви образ Наталі. Лисої. У черевиках. Без макіяжу. Передбачаю, чим ця пригода закінчиться для бідолашного. Поки приїде «швидка», мій валідол якраз стане у пригоді. Якщо він, певна річ, дочекається «швидкої». Бо якщо з маніяками жарти погані, то з моєю Наталкою не варто жартувати взагалі.