Текст книги "Мій чоловік — пінгвін"

Автор книги: Ірина Львова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

ЩОДЕННИК ЗРАДЖЕНОЇ ДРУЖИНИ

З травня.

Він називає її Лялечкою. Крихіткою. Зіронькою…

Мене називав Горобчиком. Колись. У перші роки шлюбу. Тепер я звуся «Чуєш» або «Нечіпайруками» (отак, по-варварськи, хоча ні киргизів, ані фінів у моїй родині не було). Утім, скоро й це перейде. Буде, як Біличка співала: «А я ніхто, і звуть мене ніяк…»

Що ж, звикну. Відколи у нашому житті з'явилася вона, їй дістаються не лише пестливі слова, а й цілковита його увага.

21 травня.

Спакувала валізи, зібрала дітей і вирішила піти до мами. Залишайся зі своєю кралею! Донька виявила солідарність, а малий зчинив гвалт, бо в неділю вони разом із татом і Лялечкою їдуть на іподром. Я закам'яніла від жаху. Отакої! Шість років, а туди ж. Татусеві гени. Ну ні! За сина я боротимусь до останньої краплі крові. Та й чоловіка, що не кажіть, – шкода. Непитущий він у мене. Десять років прожили. Чим вона його приворожила, стерво косооке?

Спокійно. Треба взяти себе в руки. І повернути дітям батька. Головне – без істерик. Я ж сильна жінка. Я краща за неї. Нічого, люба Лялечко, ми ще побачимо, хто кого переможе!

1 червня.

А перемагає таки вона. До чого я тільки не вдавалася! Зробила французький манікюр, схудла на шість кілограмів, щоранку смажила оладки. Обрала тактику мудрої Нефертіті. Єгипетська цариця, коли її покинув фараон, щоразу при зустрічі радо кидалася йому на шию так, наче нічого не змінилося. Яке придумала: суперниця – сльози, претензії, істерики; дружина – поцілунки, радість, сміх, увага. Повернувся той фараон зацофаний як миленький. Ще й пробачення просив, я думаю. На коліна вставав, у груди себе бив, каявся.

Та, вочевидь, повелитель Єгипту мав чуйніше серце, аніж мій Зеник.

З червня.

Усі розмови – про неї. Вона, вона і лише вона. Нечувана брутальність! Ділиться зі мною – законною дружиною – інтимними подробицями.

Люб'язно посміхаюсь, наче нічого не розумію. Вдаю дурненьку дівчинку, котрій все байдуже. А на душі – кішки шкребуть.

10 червня.

Сьогодні забув про річницю нашого шлюбу. Прикро…

18 червня.

Витрачає на неї шалені гроші. Однієї лише косметики купує стільки, що мені б на все життя стало! Мовчу, роблю вигляд, що нічого не знаю. Поміж тим, дочка доношує мою спідницю. Ну добре – на мене начхати, але ж дітей пошкодуй! Боляче, хто б знав, як мені боляче! Та й, щиро кажучи, косметика її не рятує. Стара пошарпана калоша! І як він цього не помічає? Можу заприсягтися, що у її паспорті підроблена дата. Та у неї таких дурних хлопів як мій Зеник вже мабуть більше десятка було! А я ж йому усе життя вірність зберігала! Перший він у мене і єдиний.

26 червня.

Знайшла у шухляді термометр для води. Лишенько – він купає її власноруч! А сина мив єдиний раз у житті, і то мало не в окріп запхав дитину. Тут йому, бачте, не спало на думку скористатись термометром!

1 липня.

Возив Лялюсю до сивого дідка з вусами. У неї, бач, із гальмами не все гаразд. На поворотах її, бачте, заносить. Чекай, коханий, як мене почне заносити – тоді ти зрозумієш, що таке жінка, в котрої відмовили гальма!

7 липня.

Учора поцілував мене в щічку!!! Через дрібничку – подарувала брелок на ключі. Тішився, як дитина. Ні, я таки вирву з його серця ту гадюку!

13 липня.

Якби ж то…

Купив їй музичний центр із комп'ютерним управлінням. Японський, зовсім крихітний, проте ціна, як за живого циклопа. А я надалі псуватиму диски пошарпаною тайванською пательнею. Отакої…

15 липня.

У чоловіка горе – Лялечка кашляє. І чхає, як кобила. Пропадає біля неї удень і вночі.

Між іншим, коли грипую я, то ледве чаю з малиною допросишся. В аптеку за аспірином три години вибирається, доки не посинію. Та й у доньки хронічний гайморит. І що? Скільки прошу звозити дитину до пристойного отоларинголога. «Переросте!»

Не втрималась: виказала йому все. Наболіло.

Образився. Мовчки глянув на мене і – до Лялечки. Згоріла б вона, та його Зозулька…

19 липня.

Приїхав той сивий пан із вусами, довго її вистукував, слухав. Сказав, кепські справи. Забрав до себе, щоб обстежити ретельніше.

20 липня.

Другий день не бачиться з нею. Ходить, як у воду опущений. Боюся, щоб і собі не нажив болячки з нервів.

22 липня.

Три години ліпила вареники з вишнями. Змолотив дві миски.

– Смачно? – питаю.

– Дякую, – каже, – добрі пельмені. Тільки часнику забагато.

Я більше не можу так жити!

25 липня.

Сьогодні Лялечка (Зіронька. Крихітка) повернулася. Він сам по неї їздив. Світиться від щастя. Та й вона така собі нівроку, аж виблискує з боків.

Зате я на межі. Передчуваю біду.

25 серпня.

Не прийшов додому ночувати. У Лялі знову були проблеми, не міг її залишити. Повернувся під ранок, увесь перемазаний чимось чорним і масним. До того ж, цей уїдливий, ненависний запах! Усе, Лялечко! Ти сама підписала собі вирок. Тобі кінець.

25 серпня, 5 год. ранку.

Світало. Чоловік мирно посапував, відвернувшись до стіни. Вуста розтягнулися в блаженній усмішці. Мабуть, бачив уві сні її мерзотну пику.

Встала. Взула капці, накинула халат з великими кишенями. Сховала в одну молоток, у другу – величезну викрутку. Здалося ще б і сокиру, та раптом хтось помітить. До того ж – банально, достоєвщина якась. Вийшла з будинку. Руки трусились, зуби нервово цокотіли, але дороги назад не було. Я мушу бути мужньою. Я повинна її знищити. Заради спокою. Заради кохання. Заради дітей.

Я підкралася до неї ззаду. Дістала молоток. Вдарила. Раз, другий, третій. Ось тобі, Крихітко! Ти заслужила, Зозулько! Я наносила удари повільно, ритмічно, із насолодою. Дзвін битого скла звучав, як музика. До, ре, мі… Так тобі! Плювати, що ти така гарна! Подумаєш – іномарка!

Фа, соль, ля… – це вже «співали» фари. Так само, із насолодою, я трощила кузов, далі дібралася до салону, здерла обшивку, продірявила викруткою колеса. Давно не відчувала такого полегшення. Весь біль, вся мука покинутої жінки були тепер у тому молотку, і я била свою суперницю, не знаючи втоми і жалю. Ось тобі, нещасна «Маздо», будеш знати, як забирати чужих чоловіків!

Я заспокоїлась лише тоді, коли машина перетворилась на купу металевого брухту.

Вийшла з гаража. Тихцем пробралася у свою спальню. Чоловік так само мирно посапував. Я притулилася до рідної гарячої спини. «А коробка передач ні к бісу, треба перебрати», – пробурмотів він уві сні. Тссс… – погладила я його по голові. Спи, коханий, спи. Сьогодні вранці ти прокинешся вільною людиною. Я покажу тобі нове життя, і ти переконаєшся, яке воно прекрасне! Я подарую тобі сонце, я дам тобі небо, я навчу тебе ходити ногами по траві. Ми візьмемо дітей і підемо (підемо, а не поїдемо!) до лісу. Блукатимемо не по асфальту, а стежками, слухатимемо замість мотора пташиний спів, вдихнемо не випари бензину, а чисте повітря. Повір, коханий, життя варте того, щоб вийти із задушливого салону авто. А поки – поспи ще з годинку. Спи…

ВІЗИТ ДО МОДНОГО ЛІКАРЯ
Палата № 6

«Будь-які психологічні проблеми можна вирішити! Але не робіть цього за чашкою кави з подругою, а довіртеся досвідченому фахівцеві!»

«Здається, це те, що мені потрібно, – подумала я, затиснувши в руці клаптик паперу. Адже на Заході кожен має персонального психотерапевта, то чим ми гірші? А лікуватися, на жаль, є від чого! Син – двієчник за дванадцятибальною системою, як його тільки в школі тримають. Чоловік мене не помічає. На день народження пательню подарував, а я хотіла норкову шубу. Начальник по імені-батькові називає – мабуть, скоро попаду під скорочення. У наш час залишитися без роботи – це повний пшик». Отак розмірковуючи, попрямувала за вказаною адресою.

– Лікарю, мене ніхто не любить.

– Це безпідставна фобія. Куди я подів свої окуляри? Ви часом на них не сіли?

– Вони у вас на чолі. Останнім часом я перебуваю в постійному стресі…

– Навчіться розслаблятися. Не перевтомлюйтеся. Більше бувайте на свіжому повітрі. Хвилинку! Вам не дме? Я зачиню двері. Один мій приятель заробив від протягу неврит тройничного нерва.

– Не дме… і з рук валиться усе…

– Притримуйтеся дієти. Перепрошую, ви оплатили у касі? Будь-ласка, покажіть чек. Добре. У нашому розпорядженні сорок п'ять хвилин. З рук, кажете. Не слід зловживати алкоголем. І покиньте курити.

– Як же я зможу розслабитися без цигарки?

– Навіщо вам розслаблятися?

– Ну, ви ж щойно казали.

– А… Так-так. Стривайте, я лише вставлю у шпарку ключ, бо мені здається, звідти все ж таки дме.

– А з алкоголю п'ю лише кефір. Там мало градусів, десь так два-три.

– Перейдіть на йогурти. Ви не звернули увагу, у коридорі багато пацієнтів?

– Здається, двоє.

– Двоє, добре. Дуже добре. Та-ак… То, кажете, ваша теща намагалася вас отруїти?

– Чия теща? – не зрозуміла я.

– Ваша. Моя вже три роки як віддала Богові душу. Царство їй небесне. Який борщ варила! Шкарпетки мені прала, дітей моїх виховувала. Свята була жінка.

– А ви що – вдівець?

– Що ви мелете? Сплюньте негайно! Через ліве плече, а не через праве, і по дереву постукайте. Та що ви по прескартону лупите, це ж нічого не дасть! – розсердився лікар.

– Пробачте, будь-ласка. А де у вашому кабінеті дерево?

– На підвіконні. Сам постійно туди ходжу.

Я підійшла до вікна, відхилила штору і чемно зробила все, як казав лікар.

– На чому ми зупинилися? – запитав він, нервово скубаючи себе за підборіддя.

– На тещі, – нагадала я. – Тобто, на йогуртах.

– Вона намагалася підсипати отруту в йогурт?

– Лікарю, – не витерпіла я. – Ви мене, здається, з кимсь плутаєте.

– Можливо, – погодився він, задумливо розглядаючи власні нігті. – Я ж один, а вас багато. Дуже багато. І хоч би хто щось радісне сказав. Так ні: чіпляєтесь з різними дурницями. Той темряви боїться, у того хом'ячок удавився… Можна подумати, я темряви не боюся. А хом'ячків із дитинства не зношу. Огидні вони!

– Не правда, – вступилась я за хом'ячків. – Вони милі.

– Ну от, і ви така ж… – приречено пробурмотів лікар і заплакав.

– У вас стрес, – я дочекалась, поки він заспокоїться. – Забагато працюєте. Вам треба відпочити.

– Не смішіть! – він махнув рукою. – У мене двоє дітей. їх годувати треба. Черевики купити, в люди вивести. Однієї зубної пасти йде чотири тюбики на тиждень. Підозрюю, що вони її їдять. Де я маю час на відпочинок?

– Розумію, – я співчутливо похитала головою. – Я також у дитинстві їла зубну пасту.

– Так я й думав! – плеснув себе по коліну лікар. – Це ж шкідливо!

– Не знаю. У той час її виготовляли без емульгаторів.

– Я про свою пасту, а не про вашу. А-а… – продовжував лікар. – Не звертайте на мене увагу. Невеличкий психосоматичний розлад. Минеться.

– У кого розлад: у вас чи у мене? – не зрозуміла я.

– У вас, звичайно. Я не маю права хворіти. Я ж лікар.

– Розумію, інакше від вас утечуть всі пацієнти.

– Та скільки там тих пацієнтів, – відмахнувся лікар. – Народ же у нас як? Кожен вважає себе видатним лікарем і педагогом. Ні, щоб до фахівця звернутися, сидять, самолікуванням займаються. Жаліються випадковим людям. Каву п’ють. А то й горілку.

– А знаєте, що? Давайте вип'ємо кави?

– Ні в якому разі! – категорично заявив лікар і почухав литку. – Кофеїн збуджує нервову систему.

– Дурниці! Він надає енергії і повертає до життя. Давайте-давайте, он у вас на полиці банка стоїть.

– Пити каву з пацієнтами не входить у мої правила. Ви хочете, щоб мене позбавили ліцензії? У наш час залишитися без роботи – це повний пшик.

– Знайдете собі кращу роботу. Ніхто не дізнається про каву.

– А якщо донесуть?

– У вас безпідставна фобія.

– Багато ви тямите у фобіях! По п'ятдесят? До кави…

– А у вас є кефір? Тобто йогурт?

– Де б я пропонував жінці кефір до кави! У мене є спирт. Чистий медичний.

– Ні, дякую. А взагалі… Це нічого, якщо я його водою з-під крана розведу? Дайте піпетку.

– Де я вам її візьму, я ж не окуліст.

– І не хірург, однак, спирт маєте.

Потім я вчила малювати лікаря картини по клітинках. Дуже ефективний метод відволікаючої терапії. Він, правда, трохи поплакав, бо хотів намалювати бульдозер, а вийшов гидкий ненависний хом'ячок. Але швидко заспокоївся, бо я пообіцяла додатково заплатити за каву.

А коли я вже вийшла на вулицю і прямувала на автобусну зупинку, він, визираючи з вікна кабінету, вигукував на всю вулицю:

– Я забув вам дати деякі рекомендації! Засвойте гру в бридж! Захопіться колекціонуванням марок! Купіть дачу і вирощуйте квіти! Виїжджайте на пікніки і малюйте картини по клітинках! А головне – пам'ятайте: полиште усілякі страхи! Негаразди вам лише ввижаються! Це – нерви!

Коли я прийшла додому, вже стемніло. Син знову приніс двійку. Благовірний, як завжди, перебував у блаженному кайфі: на екрані телевізора Кличко-молодший мастив якогось негра.

– Спокійно, – спробувала взяти себе в руки. – Негаразди лише ввижаються. Це нерви.

А потім зателефонувала Наталці і попросила:

– Ти можеш приїхати? У мене є класна кава, трохи спирту й піпетка.

І додала:

– Наталю, мене ніхто не любить…

МАГІЯ – ПОШТОЮ!
Приворот

Я виграла мільйон євро. У «Гоп-стопінг». Ні, здається, назва інакша… Завжди плутаю англійські слова. Стривайте, як же воно називається… «Секс-допінг»… «Бокс-мордінг»… О! Згадала: «Пост-шопінг»!

Фортунило з перших днів. Спочатку мій паспортний номер стовідсотково збігся з виграшними номерами лотереї, і я отримала повідомлення про те, що маю на банківському рахунку 1000 гривень. Мені також пропонували викреслити у талончику будь-які чотири числа, що давало шанс подвоїти виграш. При цьому мене гаряче запевнили: у будь-якому випадку тисяча залишиться мені. Не ризикуючи нічим, я викреслила навмання перші-ліпші числа і (просто диво!) – знову виграла. Те, що відбувалося далі, нагадувало казковий сон. Повідомлення про виграші надходили щотижня! Збігалося все: дата народження – з номерними знаками спонсорського авто, ідентифікаційний номер – із стільниковим телефоном секретаря комісії, серія паспорту – з літерами татуажу головного мецената за його правим вухом… Я все багатіла й багатіла. Час від часу, за правилами гри, мені доводилося робити дрібні замовлення, витрачаючи від 10 до 100 грн. Проте, хіба це гроші у порівнянні з тією сумою, яку заплатить мені фірма «Лох-спортінг»… Ой, «Пост-шопінг» наприкінці розіграшу суперпризу?

– Дірку від бублика ти отримаєш, а не грошики! – глузує з мене брат. – Той протигрибковий манікюрний набір, за який ти вивалила 90 гривень, на Краківському коштує усі 12. Ти б ще шкарпетки від лупи замовила! Я дивуюся, що вони взагалі ще щось присилають. От побачиш, одного разу «кидануть» тебе на кругленьку суму і зникнуть у невідомому напрямку. Шукатимеш тоді свою фірму, шановна міс Марпл, за номером абонентської скриньки? Зваж: жодного разу тобі ще не надіслали виграш!

Ну, не надіслали. Бо я не просила. Навіщо? Моє від мене не втече, а гра приносить дедалі більші прибутки. «Міс Марпл»! Нічого, любий братику, повір, одного дня я тебе ду-у-же здивую!

А сьогодні я отримала чергове замовлення за каталогом: приворотні парфуми. «Усього за 80 гривен 46 копійок Ви повернете втрачене кохання назавжди!» – запевняли перші рядки інструкції. Господи, та я й вісімдесяти п'яти не пошкодую, аби тільки Ромко знову був поруч! «Препарат діє на відстані до 80 000 км, – йшлося! далі. – Для цього нанесіть невелику кількість парфумів на шкіру шиї, скроні, ліктьовий згин правої руки та колінну чашечку лівої ноги. Якщо обєкт знаходиться у зоні далекої досяжності (понад 50 000 км) – то ще й на сідницю для покращення ефекту». Гм… Ромко мешкає на сусідній вулиці, проте кілька чудодійних краплин, думаю, не завадять. Мій коханий ніколи не відрізнявся гострим нюхом, не те що брат. Читаю далі: «Попередньо створіть у квартирі затишок, позбудьтеся сторонніх шумів, оберіть зручну позу, повністю розслабтеся й зосередьтеся на об'єкті протягом 10 хвилин. Ніщо не повинно відволікати Вас від медитації! Уникайте зовнішніх подразників і прикрих думок. Процедуру краще проводити натщесерце. Особам із вразливою психікою краще попередньо зробити клізму». Овва… Нормальна у мене психіка, нормальна! «Гарантія – 2 роки, дата випуску – на упакуванні, склад: дистильована вода, ванілін, еліксир щастя (Е-0013, бензофенон-146, перманганат марганцівки, карбітпульпітлохітбронхіт… зеніт… фініт…» – ну, це вже не суттєво.

Я зачинилась у ванній (єдине місце, де можна усамітнитися в нашій квартирі), підібгавши ноги, зручно вмостилася на пральній машині, напарфумилась, накрутила будильник і стала думати про Ромка.

У Ромка сірі очі. Вони дуже пасують до мого сіренького светрика, особливо до бусинок. Цей светрик мені подарувала бабуся. Цікаво, як вона там поживає, треба буде зателефонувати. А то, не дай Бог, захворіла, я й не знатиму. Бабуся у мене класна. А я – свиня невдячна… До речі, та свиня з плямою на спині, котру бабуся купила торік, така смішна! Ой, лишенько, про що це я?!!!

Ромко, Ромчику, сонечко моє, я так за тобою сумую! Повернися, чуєш? Я все тобі пробачу. Це пусте, що ти нічого не тямиш у сінглах «The Moody Blues». Домовились – слухатимемо разом твій навіжений «Теаrs For FEARS». Обіцяю, я звикну до шузейдінгу, от побачиш! Я навіть бультер'єра твого полюблю. Це нічого, що він пошматував мої сандалі. Подумаєш – слина з морди тече на килим. Бр-р-р. І де ти тільки віднайшов таку потвору. Хвіст, наче в пацюка, морда, як у кенгуру, жере, наче динозавр. Виявляється, динозаври вміли плавати. Вчора по радіо казали. Ну та певно, тепер на динозавра що завгодно можна казати, однаково ж не перевіриш. Тьху. До чого тут динозаври. Не відволікайся! Ромко, Ромчику, динозаврику мій коханий!

– Що ти там робиш? – зненацька почувся голос брата.

– Як це – що? Купаюся!

– У холодній воді? А ну відчини негайно!!!

– Відчепися, будь-ласка, невже я не маю права на холодний душ?

– Знаю я твій душ! Востаннє попереджаю – відчини, бо виламаю двері.

Довелося відчинити. Якщо у вас є старший брат, ви мене зрозумієте. Одного дня він вирішує, що відповідає за всі вчинки своєї нерозумної неповнолітньої сестрички, і з того часу аж до глибоких сивин тягар братівської турботи висітиме на вашій шиї. Ми з братом – близнюки. Ніколи собі не пробачу, що він виявився на двадцять хвилин спритнішим за мене.

– Курила? – підозріло принюхувався «опікун».

– Ні, чесне слово!

– Вени різала?

– Не дочекаєтесь!

– Чим це так несе? – присікувався брат. – Та ти токсикоманка! Зізнайся! Що це у тебе в кишені?!!

Боротьба за парфуми була запеклою, проте недовгою. Пляшечка опинилася у братовій долоні, ковпачок – у мене, а півфлакону рідини – на його піджаку.

– Фу, – мотав він головою у різні боки. – Дихлофос? «Шахерезада»?

– Та ні, – я простягнула інструкцію. – Це приворотні парфуми. Тобі не потрібні?

– Щиро дякую! Зовсім із глузду з'їхала… – пробурмотів він і вийшов із ванної.

Я знову стала думати про Ромка. Щоб не відволікатися, зосередила погляд на гумовому хомуті, що обвивав трубу. Нещодавно у нас потекла труба. Цяпала вода. Брат був у від'їзді, довелося викликати сантехніка. Зателефонувала у ЖЕК. «Стривайте, я дістану із сейфа органайзер, подивлюсь, коли я вільний», – відповів мені на тому кінці приємний чоловічий баритон. Пан Мирон (так звали сантехніка) прийшов через три дні, ретельно оглянув каналізацію у ванній. Сказав, нічого не вдієш, все дуже занедбано. Доведеться міняти сифони, вентилі й кран. Склав список. Вода цяпала. Я купила різних прибамбасів на суму 100 у.о., заплатила п. Миронові за роботу свою бібліотекарську зарплатню і дуже тішилась, що невдовзі отримаю гроші від «Пост-шопінгу». Вода перестала цяпати. Опівночі вона очманіло засичала шаленим струменем. Приїхала аварійка, за десятку перекрила воду у підвалі. Потім з'явився п. Мирон, якому я телефонувала на мобільний телефон і наклав хомут. Сказав, скине інформацію на e-mail зварному, той прийде, як тільки звільниться. «Пробачте, що потурбувала Вас серед ночі», – виправдовувалась я тоді. «Нічого, – поблажливо посміхнувся п. Мирон, – робота у мене така: проблеми вирішувати.» А моя бабуся казала «купиш пляшку»… Ой, Ромцю, Ромцю, і чого тебе понесло в ту кібернетику, був би сантехніком – жили б по-людськи…

Затріскотів будильник. Сеанс магії закінчився.

Увійшовши до кімнати, я застала брата перед екраном телевізора. Він захоплено пожирав очима виступ шоу-балету Бориса Моєсеїва.

– Тобі це справді подобається? – підозріло поцікавилась я.

– Авжеж, – захоплено відповів він, не відводячи погляд від «голубого» маестро. – Ти поглянь, яка досконала пластика!

Усе зрозуміло. Мій брат – хореограф, і танці для нього – наркотик. А каже, що це я схиблена!

– Але тхне від тебе, – чхнув він. – Неповторний букет індійського сандалу та гнилої скумбрії. Ще й собі піджак увесь залив цими помиями!

З того часу минуло два тижні. Ромко не повернувся. Зате біля мого під'їзду я все частіше помічаю розкішний «мерс» пана Мирона. Тричі він передавав мені троянди через власного шофера. А одного разу запросив до ресторану. З піднятим комірцем чорного плаща до п'ят він був просто супер-герой голлівудського трилеру, але, нічого не вдієш – я паталогічно закохана у свого безпорадного, недоумкуватого Ромка.

Зате у брата проблеми, здається, серйозніші від моїх. Кілька разів на день йому телефонує Борис Моєсеїв (ми й гадки не маємо, звідкіля у нього наш номер!), пропонує роботу у своїй труппі. Квіти поштою надсилає. Цукерки, блакитних плюшевих ведмедиків. А 9 жовтня збирається приїхати до Львова власною персоною, начебто з гастролями. Уже й афіші по місту розклеїли…