Текст книги "Ніч перед кінцем світу"
Автор книги: Рей Дуглас Бредбері
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)
Дрезина покотилася заіржавілими рейками. Її гул поволі затих і зник. Разом із дрезиною вдалині, поміж пагорбів, зникли чоловік, жінка і дитина.
Коли їх не стало, рейки ще зо дві хвилини ледь дрижали, а потім затихли. Впали пластівці іржі. Вклонилася квітка.
Море сердито шуміло.
Покара без злочину
– Ви хочете вбити свою дружину? – спитав смагляволиций за столом.
– Так. Тобто ні… Точніше, я хотів би…
– Ім’я?
– Її чи моє?
– Ваше.
– Джордж Гілл.
– Адреса?
– Одинадцята південна, Сент-Джеймс, Гленв’ю.
Чоловік за столом незворушно записував.
– Ім’я вашої дружини?
– Кейт.
– Скільки їй років?
– Тридцять один.
Питання посипались одне за одним. Колір волосся, очей, шкіри, улюблені парфуми, талія, розмір одягу й взуття…
– Ви маєте її стереофото? Запис на плівку її голосу? Бачу, маєте. Чудово. Тепер…
Це тривало цілу годину. Джорджа Гілла всього вкрило потом.
– Так… – Смагляволиций підвівся і похмуро подивився на клієнта. – Отже, ви не відмовляєтесь від свого наміру?
– Ні.
– Тоді підпишіть ось тут… – Чоловік за столом зітхнув. – Ви знаєте, що це протизаконно?
– Так.
– І що фірма не відповідає за можливі наслідки?
– Ради Бога! – скрикнув Джордж. – Ви вже й так мало не всю душу вивернули, кінчайте скоріше!
Чоловік за столом ледь посміхнувся.
– Поки приготують копію, мине дев’ять годин. Ви тим часом можете поспати, це заспокоїть вам нерви. Третя дзеркальна кімната ліворуч до ваших послуг.
Джордж повільно й беззвучно рушив до тієї дзеркальної кімнати. Там ліг на голубу оксамитову канапу, і від ваги його тіла ввімкнувся механізм, що приводив у дію дзеркала на стелі. Якийсь лагідний голос замугикав: «Спи… спи… спи…»
Джордж пробурмотів:
– Кейт, я не хотів сюди приходити. Це ти мене примусила. Це ти винна. Боже, краще б я сюди не приходив, сидів би вдома. Я не хочу тебе вбивати!
Поволі обертаючись, дзеркала тихенько дзумотіли.
Джордж спав.
Уві сні він помолодшав, йому знов було сорок один рік, удвох з Кейт вони гасали по зеленому пагорбку, неподалік стояв вертоліт, яким вони прилетіли сюди на пікнік. Вітер маяв волосся Кейт золотистими пасмами, і вона сміялась. Тримаючись за руки, вони цілувались, цілком байдужі до їжі. Вони, здавалося, забувши про все на світі, читали одне одному вірші.
Потім інші сцени. Швидка зміна барв, політ. Вони з Кейті летять над Грецією, над Італією і Швейцарією, стоїть така погожа довга осінь 1997 року. Вони летять і летять.
І раптом якийсь кошмар. Кейті і Леонард Фелпс. Джордж аж скрипів крізь сон.
Як це сталося? Звідки цей Фелпс узявся? Чому він звалився їм на голову? Чому життя не може бути просте й добре? Чи все від того, що вони такого різного віку? Джорджеві під п’ятдесят, а Кейті така молода, така молоденька! Чому це, чому?!
Сцена була незабутньо яскрава. Леонард Фелпс і Кейт у зеленому парку за містом. Джордж з’явився на алеї саме вчасно, щоб побачити, як вони цілуються.
Спалах люті. Сутичка. Спроба вбити Леонарда Фелпса.
Нові й нові дні, нові кошмари.
Джордж Гілл, ридаючи, прокинувся.
– Містере Гілл, для вас усе приготовлено.
Гілл незграбно підвівся. Зиркнув на себе у високому й непорушному тепер дзеркалі – вигляд він мав анітрохи не молодший від своїх літ. То була страшна помилка. В такому віці брати молоду дружину – все одно що втримати грудочку цукру у воді. Він гидливо приглянувся до свого тіла. Обвислий живіт. Обвисле підборіддя. Забагато сивини на голові й замало енергії у м’язах…
Смагляволиций провів його до другої кімнати.
Джордж Гілл сахнувся:
– Кімната Кейті!
– Ми намагаємось робити бездоганно.
– Її кімната, все достеменно до дрібниці!
Джордж Гілл підписав чек на десять тисяч доларів. Чоловік узяв чек і вийшов.
У кімнаті було тихо й затишно.
Джордж сів і помацав пістолет у кишені. Купа грошви. Тим-то багачі й можуть собі дозволити розкіш «очищувального вбивства». Насильство без насильства. Вбивство без убивання. Джорджеві полегшало. І раптом прийшло заспокоєння. Він втупився в двері. Цієї хвилини він дожидав довгих півроку, і тепер нарешті вона настала. Зараз увійде сюди прегарний робот, маріонетка на дротиках, і тоді…
– Привіт, Джордже.
– Кейті!
Джордж зірвався на ноги.
– Кейті! – видихнув він.
Вона зупинилася на порозі. На ній була звійна зелена сукня, на ногах – виткані золотом сандалі. Іскристе волосся спадало на її шию, очі ясніли блакиттю.
Цілу хвилину Джордж не міг видобути з себе ні слова.
– Ти прекрасна, – нарешті вражено промовив він.
Голос його звучав звільна і якось неприродно.
– А хіба я можу бути інакшою?
– Дай-но я роздивлюсь тебе.
Він невпевнено простяг перед собою руки, як це робить сновида. Серце мляво билося. Він важко рушив до неї, немов долаючи товщу води навколо. Потім обійшов її з усіх боків, ледь доторкнувся.
– Ти що, не надивився на мене за всі ці роки?
– Таки не надивився, – відповів він, і очі його наповнилися слізьми.
– То про що ж ти збирався поговорити зі мною?
– Дай мені час, ради Бога, почекай трошки.
Він сів і приклав до грудей тремтячі руки. Примружився.
– Це неймовірно. Наче ще одне видиво. Як вони тебе такою зробили?
– Нам заборонено про це говорити, щоб не порушувати ілюзії.
– Це якісь чари.
– Це наука.
Доторк її був теплий. Нігті на пальцях у неї вилискували, мов перламутр. Ніяких швів, ніякого ґанджу. Він дивився на неї і пригадував слова з «Пісні над піснями»,[48]48
«Пісня над піснями» (інші назви – Книга Пісні Пісень Соломона, Книга Пісень) – книга Старого Заповіту, що приписується цареві Соломону і є збіркою любовних гімнів, які розкривають взаємні почуття Соломона й Суламіти і вихваляють красу одне одного.
[Закрыть] яку вони читали вдвох у ті давні добрі часи. Ти прекрасна, моя люба. Ти прекрасна! Очі твої – голубки за твоїм покривалом. Твої губи – немов кармазинова стьожка, і твоя бесіда мила. Твої перса, як двоє оленяток-близнят, що серед лілей пасуться. Жодної вади нема в тобі.
– Джордже!
– Що? – Очі його були склисті.
Йому закортіло поцілувати її в уста.
– Мед і молоко у тебе під язиком, і запах твоїх шат мов запах з Лівану.
– Джордже!
Оглушливий гул у вухах. Уся кімната йде обертом.
– Зараз, зараз, хвилиночку.
Він стріпнув головою, відганяючи той гул.
– Які бо гарні твої ноги у сандалях, о князівно! Круглота твоїх стегон мов намисто, руками мистецькими виточена.
– І як вони це зробили? – вихопилось у нього. – І так швидко!
За дев’ять годин, поки він спав. Перетоплене золото, найтонші годинникові пружини, діаманти, блистки, сухозлотиця, розкішні рубіни, рідке срібло, мідні нитки? А які це металеві комахи випряли її волосся? Розтопили жовтий вогонь і потім остудили?..
– Слухай, коли ти й далі так поводитимешся, я піду, – сказала вона.
– О ні, не йди!
– Тоді ближче до діла, – холодно промовила вона. – Ти хотів поговорити зі мною про Леонарда.
– Дай мені хвилинку, поки я оговтаюсь.
– Ні, зараз, – наполягала вона.
Гнів у ньому не знати де й подівся, розвіявся від самої її появи. Він почувався хлопчиськом з брудними думками.
– Чого ти хотів побачитись зі мною? – суворо запитала вона.
– Ради Бога!
– Ти мусиш сказати. Це через Леонарда, так? Ти ж знаєш, що ми з ним кохаємось.
– Кейт, перестань! – Він заткнув пальцями вуха.
Вона невблаганно провадила своє:
– Ти знаєш, що я тепер весь час із ним. Ми вдвох об’їздили всі ті місця, де колись я бувала з тобою. Пригадуєш ту галявину на Монте-Верде? Ми були там удвох минулого тижня. А місяць тому ми з ним літали в Афіни, взяли з собою ящик шампанського…
Він облизав губи.
– Ти не винна, ні, ти не винна! – Він підвівся і взяв її долоні. – Ти така незвичайна, ти… зовсім не вона! Це все вона винна, а не ти. Ти – зовсім інша!
– А от і ні, – відказала жінка. – Я – це і є вона. Я поводжусь тільки так, як вона поводиться. Жодна часточка в мені не чужа їй. У нас із нею ті самі нахили й мотиви.
– Але ж ти нічого того не робила, що вона!
– Робила. Я цілувала його.
– Ти не могла цього робити, ти тільки-но народилася!
– Нехай і так, проте я народилася з її минулого і з твоєї пам’яті.
– Послухай, – заблагав він, торсаючи її, щоб привернути до себе увагу. – Невже не можна знайти якийсь спосіб, ну скажімо, щоб я заплатив більше грошей і забрав тебе з собою? Ми б поїхали в Париж, у Стокгольм чи куди тільки ти захочеш!
Вона засміялася.
– Маріонетки тільки наймаються. Вони ніколи не продаються.
– Але в мене є гроші!
– Таке вже не раз пробували. Це безглуздо. І неможливо. Навіть те, що ми тут робимо, незаконне, ти сам знаєш. Влада і так нас ледве терпить.
– Я тільки одного хочу – бути з тобою, Кейті!
– Але це зовсім неможливо – саме тому, що я Кейті, вся, до найменшої цятки, – Кейті. Та й, крім того ж, конкуренція. Маріонеткам не дозволяється виходити за межі приміщення: надмірна прискіпливість може викрити секрети фірми. Та годі вже про це. Я тебе попереджала, що на ці теми не треба говорити. Ти порушуєш ілюзію. І вийдеш звідси, не задовольнивши своєї потреби. Ти гроші заплатив? Тож і роби те, задля чого прийшов.
– Я не хочу тебе вбивати!
– Якась частка твоєї волі хоче цього. Ти просто стримуєш її, не дозволяєш їй переважити.
Він витяг з кишені пістолет.
– Старий дурень, і чого я сюди приходив! Ти така гарна!
– Сьогодні ввечері у мене побачення з Леонардом.
– Замовкни!
– А завтра вранці ми удвох вилітаємо до Парижа.
– Ти чула, що я сказав?
– Потім до Стокгольма. – Вона звабливо засміялась і поплескала його по підборіддю. – Отак, мій череватенький.
Щось похмуре заворушилося в ньому, його обличчя зблідло. Він бачив, до чого йдеться. Прихований гнів, відраза й ненависть пульсували в його мозку, а втовчене телепатичне плетиво в її чарівливій голові сприймало ті смертодайні імпульси. Ця маріонетка з її невидимими пружинами! Та це ж він сам породжував усі її слова!
– Пузанчик! А колись же ти був нівроку.
– Перестань! – вигукнув він.
– Та ти ж старе порохно, а мені лише тридцять один. Ах, Джордже, сліпак ти – пустив намарне всі ці роки й дав мені нагоду знову закохатись! А Леонард дуже милий, правда ж?
У нестямі він підніс пістолет.
– Кейті!
– Голова його з чистого золота… – прошепотіла вона.
– Кейті, мовчи! – закричав він.
– Кучері у нього закучерені й чорні, як ворон, руки його – стовпці золоті, оздоблені берилом…
Як вона вгадала ці слова! Адже це йому в голові вони снувались, як могла вона прикладати їх до нього?!
– Не примушуй мене стріляти, Кейті!
– Щоки його, немов пахуча грядка, – пробурмотіла вона, з заплющеними очима плавно рухаючись по кімнаті. – А лоно його – твір мистецький зі слонової кості, вкритий сапфірами, ноги його – колони мармурові…
– Кейті! – заволав він.
– Уста його – солодощі…
Гримнув постріл.
…Такий мій любий…
Ще постріл.
Вона впала.
– Кейті, Кейті, Кейті!
Ще чотири кулі вгородив він у її розпростерте тіло.
Вона лежала, конвульсивно здригаючись. Її рот безживно розкрився, але якийсь безнадійно понівечений механізм ще примушував її знов і знов повторювати:
– Любий, любий, любий, любий…
Джордж Гілл знепритомнів.
Прийшов до тями він від доторку холодної шматини до скроні.
– Все скінчено, – сказав смагляволиций.
– Скінчено? – прошепотів Джордж Гілл.
Смагляволиций кивнув.
Джордж напівнестямно глянув на свої пальці. Вони ж були заюшені кров’ю. Непритомніючи, він упав на підлогу. Останнє, що він запам’ятав, – це як справжня кров лилась йому на руки.
А тепер вони були чистесенькі.
– Мені вже пора йти, – промовив Джордж Гілл.
– Якщо маєте силу.
– Зі мною все гаразд. – Джордж підвівся. – Тепер я просто звідси поїду до Парижа. Мені ж, мабуть, не треба телефонувати Кейті, а тим паче стрічатися з нею.
– Ваша Кейті мертва.
– Справді! Це я її вбив, чи не так? Боже, а кров була як справжня!
– Ця деталь для нас – велике досягнення.
Ліфтом він спустився на вулицю. Дощило, але йому хотілося так іти й іти світ за очі… Гнів, жага помсти – все це зникло. Згадки про недавнє переживання були такі моторошні, що йому тепер більше ніколи в житті не захочеться вбивати. Навіть якби реальна Кейті раптом оце з’явилася перед ним, він би тільки подякував Богу й самозабутньо бухнув навколішки. Але вона тепер мертва. Він зробив те, чого жадав! І ніхто про його злочин не довідається.
Дощ холодив йому обличчя. Він має негайно виїхати, поки не розвіялося відчуття полегкості. Бо ж і який сенс такою ціною очищати душу, коли знову почнеш ятрити ті самі болячки? Зрештою, маріонетки саме для того й призначалися, щоб упередити реальний злочин. Коли тобі припекло відлупити, вбити, замордувати когось, то й зганяй свою злість на одному з цих начинених дротами автоматів… Повертатись тепер додому ні до чого. Там може бути Кейті. Про неї краще думати, як про мертву – що вона заслужила, те й дістала.
Джордж Гілл зупинився край тротуару і втупив погляд у машини, що одна за одною мчали вулицею. Він глибоко вдихнув прохолодне повітря, відчуваючи всім тілом приємну розслабленість.
– Містер Гілл? – почувся чийсь голос йому з-за плеча.
– Так, а що?
На зап’ястках у Гілла замкнулися наручники.
– Ви арештовані.
– Але ж…
– Проходьте. Сміт, ви з рештою хлопців підніміться нагору, арештуйте кого треба.
– Ви не маєте права!.. – почав Джордж Гілл.
– Ні, це все законно. На вас падає підозра в убивстві!
У небі загуркотів грім.
Була восьма п’ятнадцять вечора. Десять днів безперестану лив дощ. І тепер він зрошував стіни в’язниці. Джордж простягнув руки крізь ґрати, щоб відчути, як краплі стікають в калюжки на його тремтячих долонях.
У дверях забрязкотіли ключем, але він не ворухнувся, а так і стояв, виставивши руки на дощ. Адвокат підвів погляд на свого підопічного на стільці під вікном і сказав:
– Уже нема надії. Сьогодні вночі вас буде страчено.
Джордж Гілл усе прислухався до дощу.
– То ж була тільки лялька! Я не вбивав.
– Але такий закон, ви знаєте. Інших теж засуджено до страти. Президент компанії «Маріонетки інкорпорейтед» помре сьогодні опівночі. Троє його помічників – о першій ночі. Ваша черга – десь так о пів на другу ночі.
– Я вдячний вам, – сказав Джордж. – Ви зробили все, що могли… А це все-таки було вбивство, хоч як там на нього дивитись. Бо й намір такий був, і добре виплеканий, і зважений. Єдине, що тільки замість живої Кейті – маріонетка.
– Але тут ще випав момент невдалий, – зауважив адвокат. – Десять років тому вас за це не покарали б на смерть. І через десять років теж ні. А зараз їм когось треба для прикладу, щоб іншим було зась. Тих маріонеток останнім часом стільки наплодилося, просто жах. Тож хоч не хоч – доводиться наганяти на публіку страху, і то добрячого страху. Адже коли й далі так піде, то ми бозна до чого докотимось. Та й взяти хоча б духовний бік справи: де життя починається, де воно кінчається? Роботи – живі вони чи мертві? Скільки он церков сушить собі цим голову! Навіть якщо вони неживі, то все одно близькі до того, бо здатні реагувати на подразники, здатні думати. Ви ж знаєте, що два місяці тому парламент прийняв «Закон про живих роботів», і ви підпали під дію цього закону. Просто такий момент прикрий випав, та й годі.
– Що ж, уряд має слушність. Тепер я й сам у цьому пересвідчився, – сказав Джордж Гілл.
– Я радий, що ви розумієте позицію правосуддя.
– Так. Зрештою, не можна узаконювати вбивство. Навіть коли воно стосується механізмів, телепатійних пристроїв і воскових фігур. Це б нікуди не годилося, якби я вийшов сухим з води. Адже те, що я вчинив, – то був таки злочин. Я і сам відтоді почуваюся винним. І згоден, що мене треба покарати. Дивно, правда? Отак, бува, діють на тебе суспільні зв’язки. Почуваєшся винним навіть тоді, коли, здається, і підстав для цього немає…
– Мені вже пора йти. Може, у вас є якесь прохання?
– Ні, дякую, мені нічого не треба.
– Що ж, тоді прощавайте, містере Гілл.
Двері замкнулися.
Джордж Гілл усе так само стояв на стільці, висунувши за ґрати руки. Раптом на стіні блиснула червона лампочка. Голос із репродуктора промовив:
– Містере Гілл, до вас на побачення прийшла дружина…
Він стис сталеві прутини.
«Вона ж мертва!» – промайнуло в голові.
– Містере Гілл! – озвався знову голос.
– Вона мертва! Я її вбив!
– Ваша дружина чекає у кімнаті побачень. Ви хочете з нею побачитись?
– Я бачив, як вона впала, я її застрелив, вона впала мертвою!
– Містере Гілл, ви мене чуєте?
– Та чую! – вереснув він, накинувшись на стіну з кулаками. – Чую вас! Чую! Вона мертва, мертва, нехай дасть мені спокій! Я вбив її, не хочу її бачити, хай іде геть!
Пауза.
– Воля ваша, містере Гілл, – пробурмотів голос.
Червона лампочка погасла.
Блискавка перетяла небо й освітила його обличчя. Він притулився розпашілим обличчям до холодного пруття і чекав, а дощ усе не вщухав. Через якийсь час десь там відчинилися двері на вулицю і він побачив, як з канцелярії в’язниці вийшли дві постаті у плащах з каптурами. Зупинившись у світлі ліхтаря, вони глянули вгору.
Це була Кейті. А з нею Леонард Фелпс.
– Кейті!
Вона відвернулася. Супутник узяв її під руку. Вони перебігли вулицю під чорною хлющею і сіли в приземкувату машину.
– Кейті! – Він кричав, шарпав ґрати, лупив по бетонному закрайку. – Вона жива! Наглядач! Наглядач! Я бачив її! Вона не мертва, я її не вбивав, випускайте ж мене! Я нікого не вбивав, це все жарт, помилка, я бачив її, бачив! Кейті, вернися, скажи їм, скажи, що ти жива! Кейті!
На крик прибігли наглядачі.
– Не вбивайте мене! Я ж ні в чому не винен! Кейті жива, я її бачив!
– Ми теж бачили її, сер.
– Так випустіть же мене! Дайте мені волю!
Це було явне божевілля. Він похлинувся і мало не звалився вниз.
– Суд усе це вже розглянув, сер.
– Але ж це несправедливо! – Він підскакував, хапався за вікно і далі репетував.
Кейті з Леонардом від’їхала у машині. Від’їхала до Парижа, до Афін, до Венеції, і до Лондона наступної весни, і до Стокгольма – влітку, і до Відня – восени…
– Кейті, вернися, ти ж не можеш так мене покинути!
В холодному дощі зблиснуло червоне хвостове світло машини. Він усе кричав і кричав, коли ззаду підбігли й схопили його наглядачі.
Іржа
– Сідайте, юначе, – сказав офіцер.
– Дякую. – Юнак сів.
– Мені дещо розповідали про вас, – привітно мовив офіцер. – Щоправда, нічого такого особливого. Просто, що ви стали нервові. І що вам ні в чому не щастить. Уперше я почув про це вже кілька місяців тому і ось тепер вирішив поговорити з вами. Подумав, що, може, вам хочеться змінити місце роботи. Може, ви воліли б поїхати за море, кудись на терен воєнних дій? Можливо, канцелярська робота вас виснажує і ви хотіли б знову кинутись у саму колотнечу?
– Ні, здається, що ні, – відповів молодий сержант.
– Тоді чого ж ви, власне, хочете?
Сержант знизав плечима й подивився на свої руки.
– Хочу жити в мирі. Хочу почути, що за одну ніч якимось чином усі гармати в світі покрились іржею, хвороботворні бактерії в оболонках бомб стали нешкідливими, танки вимерли, мов доісторичні страховиська, потонули в асфальтових болотах. Оце такого мені хочеться.
– Такого, звичайно, кожному з нас хотілося б, – промовив офіцер. – Однак облишмо цю дуалістичну маячню, ви краще скажіть мені, куди вас перевести. Можете самі вибирати – або Західну військову зону, або Північну.
Офіцер постукав пальцем по рожевій карті, розгорнутій перед ним на столі.
Але сержант перебирав руками, дивився собі на пучки і говорив далі, ніби не чуючи начальникових слів:
– А що робили б ви, офіцери, і ми, солдати, та й увесь світ, якби одного дня всі прокинулися й побачили, що гармати сточила іржа?
Офіцерові було вже зрозуміло, що до сержанта слід серйозно взятися. Він стримано посміхнувся.
– Це цікаве питання. Я й сам люблю побалакати на такі теми, і скажу вам, що тоді всіх охопила б паніка. Кожна країна вирішила б, що тільки вона, єдина в світі втратила зброю, і стала б винуватити в цьому своїх ворогів. Почалися б масові самовбивства, катастрофічно б упали біржові акції, сталося б безліч трагедій.
– А потім? – спитав сержант. – Після того як усі зрозуміли б, що це правда, що в усіх країнах не стало зброї, що вже нема кого боятись, і що настав усесвітній мир? Що після цього?
– Після цього всі чимдуж узялися б знову озброюватись.
– А якби їм не дати такої змоги?
– Якби іншої ради не було, то пішли б у діло кулаки. На кордонах держав збиралися б стовпища у боксерських рукавичках зі сталевими вкладками. А якби забрати у них рукавички, почали б битися пазурами й ногами. А якби ноги їм повідрубувати, плювалися б один на одного. А якби язики повиривати й роти позатикати, вони б споганили повітря таким духом ненависті, що й комарі б повиздихали, і птахи б попадали трупом з телеграфних дротів.
– То ви гадаєте, що це ні до чого доброго б не привело? – спитав сержант.
– Авжеж ні. Це однаково, що зняти панцир у черепахи. Цивілізація б задихнулась і сконала від шоку.
Юнак похитав головою:
– А може, ви просто дурите і себе, й мене, бо так вигідно тут влаштувалися?
– Нехай це буде на дев’яносто відсотків цинізм, але на десять відсотків – реальне розуміння становища. Тож викиньте геть цю свою іржу й забудьте про неї.
Сержант рвучко підвів голову.
– А як ви здогадались, що вона у мене є?
– Що є?
– Та ця іржа.
– Про що ви говорите?
– Розумієте, я ж можу це зробити. Я міг би почати навіть зараз же, якби захотів.
Офіцер засміявся:
– Що за жарти!
– Ні, без ніяких жартів. Я вже давно збирався поговорити з вами. І радий, що ви мене викликали. Я тривалий час працюю над винаходом. Скільки мріяв про нього! Справа полягає у структурі певних атомів. Адже в сталевій броні атоми розміщено в певній послідовності, і я шукав, чим би порушити їхню рівновагу. Заглибився у фізику, в металургію. І ось мені сяйнуло, що збудник іржавіння постійно ж є в повітрі! Це звичайні водяні випари. Треба було тільки знайти спосіб, як доводити сталь до «нервового розладу». А тоді вже зробили б своє водяні випари.
Але, звичайно, нe з усім металом. Наша цивілізація побудована на сталі, а я не хотів би знищити більшість будівель. Я мав на меті лише гармати й снаряди, танки й бойові літаки, військові судна. При потребі можу скорегувати свій прилад і на мідь, бронзу, алюміній. Мені досить пройти близько від цієї зброї, і вона вся розсиплеться на порохно.
Офіцер нахилився над столом і пильно дивився на сержанта:
– Можна запитати вас?
– Будь ласка.
– Вам ніколи не спадало на думку, що ви Христос?
– Ні, але я не раз думав, що Господь був добрий до мене, коли дозволив здійснити моє жадання. Ви це мали на увазі?
Офіцер дістав з нагрудної кишені дорогу авторучку, металевий ковпачок якої мав форму гільзи від патрона, попробував перо і почав заповнювати якийсь бланк.
– Я хочу, щоб ви сьогодні ж сходили до доктора Метьюза, нехай він докладно огляне вас, не думаю, що з вами щось таке серйозне, ні. Та хіба ви самі не згодні, що вам треба порадитися з лікарем?
– Думаєте, я все це вигадую про свій прилад, – сказав сержант. – Але це правда. Він такий маленький, що його можна сховати навіть у цій пачці сигарет. І діє на дев’ятсот миль навкруг. Настроївши свій прилад на певний різновид сталі, я можу за кілька днів об’їхати всі Штати. Іншим державам це не дасть ніякої переваги, бо тільки-но вони наблизяться до нас, їхня зброя теж розсиплеться. Потім я полечу до Європи. І через якийсь місяць світ назавжди позбудеться воєн. Зовсім не розумію, як мені вдалося його винайти! Це щось неймовірне. Так само неймовірне, як і атомна бомба. Я вже цілий місяць зважую все це. Мене непокоїть – а що станеться, коли зняти панцир, як ви сказали. Але тепер я вже майже вирішив. Розмова з вами допомогла мені все з’ясувати. Колись нікому й на думку не спадало, що з’являться літаки, що будуть атомні вибухи, як ось і тепер ніхто не вірить, що коли-небудь на землі настане мир. А він таки настане.
– Цей папір віддасте докторові Метьюзу, гаразд? – хутко мовив офіцер.
Сержант підвівся.
– Отже, ви не переведете мене в іншу зону?
– Ні, зараз ні. Я передумав. Нехай Метьюз вирішує.
– Ну, тоді я вже сам вирішив, – сказав юнак. – За кілька хвилин я вийду з табору. У мене перепустка. Дуже дякую, сер, що витратили на мене стільки свого дорогоцінного часу.
– Послухайте, сержанте, не беріть усе це надто близько до серця. Нікуди вам не треба виходити. Ніхто не збирається вас чіпати.
– Це правда. Бо ніхто не вірить мені. На все добре, сер.
Сержант відчинив двері й вийшов. Двері зачинились, і офіцер лишився сам. Хвилинку він стояв, дивлячись на двері. Потім зітхнув і провів руками по обличчю. Задзвонив телефон. Офіцер механічно підняв трубку.
– А, вітаю, докторе. Я сам хотів вам зателефонувати. – Пауза. – Так, я збирався послати його до вас. Подивіться, що з ним. Чи це нормально?.. Якщо ви так вважаєте, докторе. Мабуть, йому треба відпочити, і добре. У бідного хлопця якісь чудні химери. Так, так. Ганьба, звичайно. Але що вдієш – шістнадцять років війни даються взнаки.
Голос у трубці щось продзижчав у відповідь. Офіцер слухав і притакував, киваючи головою.
– Одну хвилинку, я запишу. – Він почав шукати свою авторучку. – Зачекайте трошки. Завжди отак покладеш десь… – Мацнув по кишені. – Ось тільки-но тут була… Я зараз.
Він відклав трубку й став перебирати речі на столі, висувати всі шухляди. Знову обмацав нагрудну кишеню. І раптом скам’янів. Тоді повільно засунув руку в кишеню й ще раз перевірив. Нарешті двома пальцями видобув з дна кишені купку якоїсь речовини.
Висипавши її на вимочку в себе на столі, він побачив, що це жовтувато-руда іржа.
З хвилину офіцер тупо вдивлявся в цю потерть. Потім кинувся до телефону.
– Метьюз, – сказав він, – негайно покладіть трубку!
Коли телефон кламцнув, офіцер набрав інший номер.
– Алло, вартовий пост! Зараз повз вас пройде один чоловік, ви знаєте його, це сержант Голліс. Зупиніть його, застрельте, убийте, коли треба! Ні про що не розпитуйте, вбийте сучого сина, чуєте? Це ваш начальник говорить. Так, убийте його, чуєте?
– Але, пробачте… – почав розгублений голос на тому кінці. – Я не можу, просто не можу!..
– Якого біса «не можу»! Що це означає?
– Тому що… – Голос урвався. Чути було, як вартовий десь там за милю хекає в слухавку.
Офіцер шарпнув телефон:
– Слухайте мене, слухайте. Тримайте зброю напоготові!
– Я нікого не можу застрелити, – пробурмотів вартовий.
Офіцер знесилено сів у крісло і, заплющивши очі, з півхвилини відсапувався.
Десь там зараз – йому не треба ні самому бачити, ані чути чиїхось свідчень – ангари розсипалися на м’яку руду іржу, літаки ставали буруватим порохом, що його розвіює вітер, а танки повільно осідали у розжарений гудрон шляхів, тонули, мов динозаври (так він їх назвав, здається) в доісторичних асфальтових болотах. Ваговози розпадалися в коричнюватих омахах диму, шофери вискакували на дорогу, і тільки самі шини все котилися вдалину.
– Сер… – озвався вартовий, що десь там бачив усе це в живі очі. – О Боже!
– Слухайте, слухайте мене! – закричав офіцер. – Біжіть за ним, зловіть його, задушіть голіруч, лупіть кулаками, переламайте йому ребра, скрутіть в’язи, що завгодно, аби лиш схопити його! Я зараз у вас буду!
Він кинув слухавку.
Інстинктивним рухом він шарпонув нижню шухляду стола, де лежав його пістолет. У новенькій шкіряній кобурі було повно червонястої іржі. Офіцер вилаявся і вискочив із-за столу.
Підбігаючи до дверей, він схопив стільця. «Дерево, – промайнула думка. – Добре старе дерево, добрий старий клен». Він гепнув ним об стіну, раз і другий, поки не розсадив його. Потім ухопив одну з ніжок і міцно затис у кулаці. Лице йому побагровіло, рот був широко відкритий, ніздрі роздимались із свистом. Він ударив себе по долоні тією ніжкою, пробуючи її на міцність.
– Нічого, згодиться, хай йому чорт! – вигукнув він.
Дико закричавши, він вибіг з кімнати і хряснув за собою дверима.
