Текст книги "Ніч перед кінцем світу"

Автор книги: Рей Дуглас Бредбері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

– Тобі не слід було змушувати його робити це, – сказав Лесперанс.

– Не слід? Ще зарано про це говорити. – Тревіс штовхнув нерухоме тіло. – Він житиме. Наступного разу він не вирушить полювати на таку здобич. Гаразд, – він втомлено підняв великий палець у бік Лесперанса, – вмикай. Повертаймося додому.

1492. 1776. 1812.

Вони вимили руки і обличчя. Вони перевдягли свої затверділі від крові сорочки і штани. Екельз опритомнів, але продовжував мовчати. Тревіс пильно дивився на нього упродовж десяти хвилин.

– Не дивіться на мене, – закричав Екельз. – Я нічого не зробив.

– Хто зна…

– Усього лише зійшов із Стежки, це все, трохи болота на моїх черевиках. Що ви хочете від мене – впасти на коліна і молитися?

– Цілком можливо, що це знадобиться. Я попереджаю вас, Екельз, що все ще можу вас убити. Моя гвинтівка напоготові.

– Я не винний. Я нічого не вчинив. 1999. 2000. 2055.

Машина зупинилася.

– Виходьте, – наказав Тревіс.

Кімната була такою самою, якою вони її залишили. Проте не зовсім такою самою. Той самий чоловік сидів за тим самим письмовим столом. Проте не зовсім той самий чоловік не зовсім за тим самим письмовим столом. Тревіс поспіхом роззирнувся.

– Все нормально? – нервово запитав він.

– Прекрасно. Ласкаво просимо додому!

Тревіс не розслабився. Здавалося, він розглядає кожен атом повітря на шляху сонячного проміння, яке линуло крізь високе вікно.

– Гаразд, Екельз, забирайтеся звідси. І більше ніколи не повертайтеся.

Екельз не рухався.

– Ви мене чули? – сказав Тревіс. – На що це ви витріщилися?

Екельз стояв, принюхуючись до повітря, і в повітрі щось було. Якась хімічна домішка – настільки незначна, настільки мізерна, що лише ледве чутний голос підсвідомості попереджав його про неї. Кольори – білий, сірий, блакитний, оранжевий, на стіні, на меблях, на небі за вікном – були… були… І було якесь відчуття. Його тіло тремтіло. Руки трусилися. Він стояв, усіма порами тіла всотуючи невідповідності. Десь хтось начебто свиснув в один із тих свистків, що їх чують лише собаки. Його тіло беззвучно закричало у відповідь. За цією кімнатою, за цією стіною, за цим чоловіком, котрий був не зовсім тим самим чоловіком, який сидів за письмовим столом, що був не зовсім тим самим столом… знаходився цілий світ вулиць і людей. Неможливо було сказати, яким був цей світ тепер. Він міг відчувати, як вони рухаються там, за стінами, майже як маленькі шахові фігурки, звіювані сухим вітром.

Однак в першу чергу кидалося в очі оголошення, намальоване на стіні офісу, те ж саме оголошення, яке він уже читав сьогодні раніше, коли вперше увійшов сюди.

Оголошення змінилося:

САФАРІ УЧАСІ, КОРПОРАЦІЯ

САФАРІ У БУДЬ-ЯКОМУ РОЦІ

МЕНУЛОГО

ВИ ВЕЗНАЧАЄТЕСЯ

ІЗ ЗДОБЕЧЮ

МИ ДОПРАВЛЯЄМО ВАС ТУДИ

ВИ ЇЇ ВБЕВАЄТЕ.

Екельз відчув, як він падає у крісло. Він у шаленстві обмацував товстий шар болота на своїх черевиках. Його тремтяча рука підняла грудочку болота.

– Ні, цього не може бути. Таж не через таку дрібницю, як ця. Ні!

Втоптана у болото плямка виявилася метеликом, що виблискував зеленню, золотом і чорнотою, метеликом дуже гарним і дуже мертвим.

– Через таку дрібницю! Через метелика! – закричав Екельз.

Метелик упав на підлогу – граційний, мізерний дріб’язок, що порушив рівновагу і повалив ряд маленьких кісточок доміно, потім великих, а тоді гігантських: крізь роки вздовж Часу. Голова Екельза запаморочилася, думки сплуталися. Метелик не міг змінити світобудову. Смерть одного метелика не могла спричинити такі наслідки. Чи могла?

Його обличчя було похолодніло.

– Хто... хто переміг на президентських виборах учора? – тремтячими губами запитав він.

Чоловік за письмовим столом засміявся.

– Ви жартуєте? Ви і самі знаєте. Звісно, Дойчер! Хто ж іще? Не цей же слимак Кейт. Тепер у нас сталева людина, людина із сильною вдачею. – Службовець отерепів. – Що з вами?

Екельз застогнав. Він упав на коліна. Тремтячими пальцями потягнувся до золотистого метелика.

– Чи не можемо ми, – благав він увесь світ, себе, службовців, Машину, – чи не могли би ми повернути його назад, чи не могли би ми знову його оживити? Чи не можемо ми почати все спочатку? Можливо…

Він застиг непорушно із заплющеними очима, чекав, тремтячи. Він чув, як голосно дихає у кімнаті Тревіс, він чув, як Тревіс перекладає гвинтівку, знімає із запобіжника і піднімає її.

І загриміло.

Вбивця

Музика йшла за ним білими коридорами. Він пройшов повз двері: вальс із «Веселої вдови».[22]22
  «Весела вдова» (нім. «Die lustige Witwe») – оперета австро-угорського композитора Франца Легара (1870–1948).


[Закрыть] Наступні: «Відпочинок фавна».[23]23
  «Відпочинок фавна», точніше йдеться про «Прелюдію до „Пообіднього відпочинку фавна“» («Prelude a I’apres-midi d’un faune», 1892–1894) – симфонічний твір французького композитора Клода Дебюссі (1862–1918).


[Закрыть] Треті: «Поцілуй мене знову».[24]24
  «Поцілуй мене знову» («Kiss Me Again») – пісня з оперети «Мадмуазель кравчиня» («МНе Modiste») американсько-ірландського композитора, віолончеліста і диригента Віктора Герберта (1859–1924).


[Закрыть] Він звернув у боковий коридор: «Танок із шаблями»[25]25
  «Танок із шаблями» – знаменитий танок із балету «Гаяне» (1942) вірменського композитора і диригента Арама Ілліча Хачатуряна (1903–1978).


[Закрыть] накрив його з головою цимбалами, барабанами, глечиками, виделками, ножами, сковорідками, громом і олов’яними блискавками. Все зникло. Він попрямував у вестибюль, де сиділа секретарка, зачарована «П’ятою симфонією» Бетховена.[26]26
  «П’ята симфонія» (Симфонія № 5 до мінор, ор. 67) геніального німецького композитора і піаніста Людвіга ван Бетховена (1770–1827).


[Закрыть] Він пройшов прямо перед нею, але вона його так і не помітила.

Його наручник задзижчав.

– Так?

– Це Лі, тату. Не забудь переказати мені гроші.

– Так, синку, добре. Я зараз зайнятий.

– Я просто хотів нагадати, тату, – сказав наручник.

«Ромео і Джульєтта» Чайковського[27]27
  Йдеться про увертюру-фантазію «Ромео і Джульєтта». Цей симфонічний твір видатного російського композитора Петра Ілліча Чайковського (1840–1893) написаний ним під враженням від однойменної трагедії англійського драматурга Вільяма Шекспіра.


[Закрыть] заглушила його голос і побігла нескінченними коридорами.

Психіатр ішов по вулику кабінетів, через суміш мелодій, де Стравінський зустрічався з Бахом, Гайдн як міг відбивався від Рахманінова, а Дюк Еллінґтон шматував Шуберта.[28]28
  Бредбері називає тут видатних композиторів світового масштабу, а саме – російського композитора і диригента українського походження Ігора Федоровича Стравінського (1882–1971); німецького композитора, органіста і скрипаля Йоганна Себастьяна Баха (1685–1750); австрійського композитора Франца Йозефа Гайдна (1732–1809); російського композитора, піаніста-віртуоза і диригента Сергія Васильовича Рахманінова (1873–1943); афроамериканського джазового музиканта, композитора і керівника всесвітньо відомого оркестру Дюка Еллінґтона (автонім – Едвард Кеннеді Еллінґтон, 1899–1974) й австрійського композитора Франца Петера Шуберта (1797–1828).


[Закрыть] Він кивнув секретаркам, котрі щось наспівували під носа, і лікарям, які бадьоро насвистували, займаючись ранковою роботою. У своєму кабінеті він звірив кілька документів зі стенографісткою, що теж наспівувала впівголоса, а тоді зателефонував капітану поліції, котрий сидів поверхом вище. Через кілька хвилин блимнув червоний вогник і голос зі стелі сказав:

– Арештованого доправлено у камеру для допитів номер дев’ять.

Він відчинив двері камери, увійшов і почув, як за ним клацнув замок.

– Ідіть геть, – сказав в’язень, усміхнувшись.

Психіатра вразила ця посмішка. Дуже сонячна, приємна, тепла посмішка, що випромінювала яскраве світло. Вранішня зоря серед темних пагорбів. Полудневе сонце опівночі – ось якою була ця посмішка. Блакитні очі безтурботно сяяли над цим білозубим виявом впевненості в собі.

– Я тут, щоби допомогти вам, – сказав психіатр, насупившись.

Щось із кімнатою було не так. Він відчув це, щойно увійшовши. Він озирнувся навколо. В’язень засміявся.

– Якщо ви дивуєтесь, чого це тут так тихо, то це тому, що я щойно забив радіо до смерті.

«Агресивний», – подумав лікар.

В’язень угадав цю думку, посміхнувся і заспокійливо махнув рукою:

– Ні-ні, я небезпечний тільки для механізмів, що базікають без упину.

Уламки трубок і уривки дротів настінного радіо лежали на сірій підлозі. Не звертаючи на них уваги і відчуваючи на собі цю посмішку, немов тепло від лампи, психіатр сів навпроти пацієнта у незвичній тиші, наче перед штормом.

– То ви – пан Елберт Врок, що називає себе Вбивцею?

Врок люб’язно кивнув.

– Перш ніж ми почнемо… – Невловимим рухом він зняв наручник із докторової руки, стиснув його зубами так, що той аж заскреготав і хруснув, як горіх, і повернув ураженому психіатру з таким виглядом, неначе зробив їм обом послугу. – Отак краще.

Психіатр дивився на розламаний пристрій.

– Ви ще збільшили розмір заподіяної вами шкоди.

– Мені все одно, – усміхнувся пацієнт. – Як у тій старій пісні: «Хай буде, що буууде!»[29]29
  Імовірно, мається на увазі однойменна пісня Боба Віллса (автонім: Джеймс Роберт Віллс, 1905–1975) – одного із популярних виконавців вестерн-свінгу наприкінці 30-х рр. XX ст.


[Закрыть] – Він промугикав її.

Психіатр запитав:

– Ви готові почати?

– Так. Першою або однією з перших моїх жертв став телефон. То було жорстоке вбивство. Я запхнув його у кухонний подрібнювані Але подрібнився він лише наполовину – бідолаха-подрібнювач вдавився. А після цього я застрелив телевізор!

Психіатр хмикнув.

– Випустив шість куль прямо в екран. Видовище його шматочків, що із дзенькотом розлітались на всі боки, було прекрасним. Неначе впала кришталева люстра.

– У вас розвинене образне мислення.

– Дякую. Я завжди мріяв стати письменником.

– Розкажіть мені, коли ви вперше усвідомили, що ненавидите телефон.

– Він лякав мене ще з дитинства. Мій дядько називав його Машиною Привидів. Безтілесні голоси. Я боявся його до смерті. І в подальшому житті я не міг спокійно ним користуватись. Телефон здавався мені якимось нелюдським приладдям, яке може пропустити особистість людини через свої дроти, якщо захоче. А якщо не захоче, то просто відфільтрує вашу особистість так, що голос, який дійде до іншого кінця дроту, буде холодним, як риба. Повним сталі, міді, пластику, чого завгодно, тільки не тепла і справжності. По телефону легко казати не те, що думаєш; телефон перекручує значення слів. Нажити ворога по телефону дуже легко. Ще, звісно, телефон – така зручна річ; просто він завжди поруч і вимагає, щоб ви зателефонували тому, хто не хоче, щоб йому надокучали. Друзі увесь час телефонували, телефонували і телефонували мені. Чорт, у мене не було вільного часу. Як не телефон, то телевізор, як не радіо, то фонограф. Як не телевізор, фонограф чи радіо, то фільми з кінотеатру за рогом, фільми, що проектуються на низькі купчасті хмари із перервами на рекламу. Дощ уже не дощ, а наче змилки якісь. Як не реклама на хмарах, то музична реклама з естради у кожному ресторані; музика і реклами в автобусах, якими я їздив на роботу. Як не музика, то переговори по інтеркому чи мій нічний жах – наручний радіопередавач, по якому друзі і дружина телефонували мені кожні п’ять хвилин. Що такого у цих «сучасних зручностях», що робить їх такими спокусливо зручними? Як це уявляє собі пересічна людина? Ось я, ось у мене є час і ось мій наручник – чого б мені не набрати старого друзяку Джо? «Алоу, алоу!» Я люблю друзів, люблю свою дружину, людство, дуже люблю, але ось дружина телефонує, щоби спитати: «А де ти зараз, любий?» – а наступної миті телефонує друг і каже: «Щойно почув класний непристойний жарт. Був собі один чолов’яга…» – а потім телефонує якийсь незнайомець і викрикує: «Це опитування компанії Файнд-Факс. Яку гумку ви жуєте цієї самої миті?» Ну?

– Як ви почувалися упродовж тижня?

– Гніт було підпалено – я неначе стояв на краю стрімкої скелі. Того ж дня по обіді я зробив те, що зробив у конторі.

– А саме?

– Вилив склянку води в інтерком. Психіатр позначив щось у блокноті.

– Сталося коротке замикання?

– І пречудове! Прямо пересувний День незалежності! Боже, стенографісти бігали з такими загубленими виразами обличчя! Здійняли такий галас!

– Тимчасово стало трохи легше, чи не так?

– Просто прекрасно! Тоді мені заманулося втоптати наручник у тротуар. Він пронизливо кричав на мене: «Опитування народу номер дев’ять. Що ви їли на обід?» – і я вичавив із нього дух!

– Стало ще легше?

– Мені це подобалося дедалі більше! – Брок потер долоні. – І я подумав: чого б не почати особисту революцію, щоби звільнити людство від деяких «зручностей»? Для кого це зручно? Зручно для друзів: «Егей, Еле, подумав, чи не зателефонувати тобі. Я тут сиджу в роздягальні у Ґрін Гіллс. Грав у гольф і забив в останню лунку з першого удару! З першого удару, Еле! Чудовий день. Вже пропустив скляночку віскі. Подумав, що тобі буде цікаво, Еле!» Зручно для контори, коли я працюю на виїзді. Моя машина обладнана рацією, тож я кожної Божої миті на зв’язку. На зв’язку! Який гидкий вислів! Зв’язок, чорт забирай. Радше: на прив’язі, у тенетах, де тебе б’ють, розтягують і товчуть модульовані голоси. Не можна вийти з машини, щоби не відмітитись: «Зупинився, щоб зайти в туалет на заправці». – «Добре, Брок, давай! Брок, чого так довго?» – «Пробачте, пане». – «Дивися наступного разу, Брок». – «Так, пане!» То знаєте, що я зробив, лікарю? Я купив кілограм французького шоколадного морозива і нагодував передавач із ложечки.

– Чи була якась особлива причина того, що ви обрали саме французьке шоколадне?

Брок подумав хвильку і посміхнувся.

– Моє улюблене.

– Он воно що, – сказав лікар.

– Мені спало на думку, що те, що подобається мені, сподобається і моєму передавачеві.

– А що вас наштовхнуло на ідею взяти для цього саме морозиво?

– Того дня було спекотно.

Лікар трохи помовчав.

– І що було далі?

– Далі була тиша. Боже мій, це було чудово. Радіо ж ґелґоче увесь день. Брок, іди сюди. Брок, піди туди. Брок, прийом. Брок, відбій, гаразд. Брок, час обідати, Брок, обід закінчився, Брок, Брок, Брок. Тиша була така, неначе я морозива собі у вуха напхав.

– Ви, здається, дуже любите морозиво.

– Я просто купався у відчутті тиші. Мене немов загорнули у найм’якішу, найлагіднішу в світі тканину. Тиша. Ціла година. Я просто сидів у машині, всміхався і насолоджувався дотиком до цієї диво-тканини. Я сп’янів від Свободи!

– Продовжуйте.

– Тоді мені спало на думку озброїтися діатермічним апаратом.[30]30
  У даному випадку мова йде про апарат, у якому створюється струм високої частоти.


[Закрыть] Я взяв його напрокат і прихопив із собою в автобус, яким їхав додому того дня. В автобусі сиділи стомлені роботяги, що їхали у свої передмістя зі своїми наручниками і розмовляли з дружинами: «Зараз я на Сорок третій вулиці, зараз на Сорок четвертій, а ось я уже на Сорок дев’ятій, звертаю на Шістдесят першу». Один чоловік лаяв дружину: «Нехай тобі, забирайся з того бару, трясця, і йди додому, починай готувати вечерю – я на Сімнадцятій!» Радіо грало «Казки Віденського лісу»,[31]31
  «Казки Віденського лісу» (нім. «Geschichten aus dem Wienerwald», op. 325) – назва вальсу австрійського композитора, диригента і скрипаля Йоганна Штрауса-сина. Вальс був створений у 1868 р.


[Закрыть] рекламна пташка співала щось про першокласну вівсяну кашу. І тоді я ввімкнув діатермічку! Статика! Незаконне втручання! Жінки залишились без чоловіків, що жалілися їм на важкий робочий день. Чоловіки залишилися без жінок, що саме розповідали, як їхнє чадо сьогодні розбило вікно! «Віденський ліс» було зрубано під корінь, рекламна пташка замовкла навіки! Тиша! Жахлива, несподівана тиша. Людям в автобусі довелося розмовляти одне з одним. Паніка! Справжня, первісна паніка!

– Поліція схопила вас?

– Звісно, автобус не міг їхати далі. Ще б пак, музика ж бо закінчилася, чоловіки з жінками втратили зв’язок із реальністю. Скандал, бунт і хаос. Заметушились, як білки у клітці! Прибув спецзагін, мене миттєво вичислили, визнали винним, оштрафували і привезли додому, забравши діатермічний апарат, на раз-два.

– Пане Брок, насмілюся зауважити, що поки що весь ваш підхід мені здається не дуже практичним. Якщо вам не подобалося радіо в автобусах, офісах, службових автомобілях, чого ж ви не вступили у громадську організацію радіоненависників, не писали петицій, щоб знайти законні і конституційні рішення? Врешті-решт, на те ж і демократія.

– А я, – сказав Брок, – я той, кого називають меншинами. Я вступав у організації, влаштовував пікети, звертався в суд, подавав петиції. Я протестував рік за роком. Усі сміялися. Усім іншим подобалося радіо в автобусі і реклама. А я йшов не в ногу.

– То, може, в такому разі ви мали повестись як дисциплінований солдат, вам так не здається? Рішення приймає більшість.

– Але вони зайшли занадто далеко. Трошки музики і зв’язку – це ж чарівно, от вони і подумали, що багацько того і другого буде вдесятеро чарівніше. Це вийшло з-під контролю! Прийшов я додому і бачу – дружина в істериці. Що трапилося? У неї зовсім не було зі мною контакту, цілих півдня. Пам’ятаєте, я станцював на своєму наручнику? Отож, того вечора я вирішив убити свій будинок.

– Ви впевнені, що хочете, щоб я це записав саме так?

– Так буде вірно за змістом. Вбити. Це один із тих будинків, що розмовляють, співають, гудять, читають вірші, цитують класиків, брязкають, дзеленчать і співають вам колискові, коли ви лягаєте спати. Будинок, що оглушує вас оперними партіями в душі і вчить вас іспанської, коли ви спите. Один із тих гомінких барлогів, нашпигованих електронними оракулами, що ставляться до вас, як до нікчеми, де плити кажуть: «Я абрикосовий пиріг, я готовий», чи: «Я відмінний ростбіф, покваптеся!», чи ще щось белькочуть на зразок цього. Там ліжка, що заколисують вас увечері і розбуркують вранці. Будинок, який ледь-ледь терпить людей, кажу вам. Двері, що гавкають: «У вас брудні ноги, пане!» Пилосос, що йде за вами з кімнати в кімнату, як собака, принюхується і втягує найменший зрізаний нігтик чи порошинку, що впаде з вас. Боже, милостивий Боже!

– Заспокойтеся, будь ласка, – сказав психіатр.

– Пам’ятаєте пісню Гілберта і Салівана «Все запишу, нічого не забуду»?[32]32
  Автор має на увазі арію Ко-Ко «Колись може статись» («As Some Day It May Happen», акт I) із комедійної опери «Мікадо» («Mikado», 1885) знаменитого англійського тандему композитора Артура Сеймура Саллівана (1842–1900) і лібретиста Вільяма Швенка Ґілберта (1836–1911).


[Закрыть] Я всю ніч лічив завдані мені образи. Наступного дня я зранку купив пістолет і навмисно забруднив черевики. Підходжу до свого парадного входу, а той як заверещить: «Ноги в пилюці, ноги в багні! Витріть їх! Зробіть ласку мені!» Я вистрілив клятим дверям у замкову щілину. Я побіг на кухню, де плита якраз скиглила: «Переверніть мене!» Порішив її, не давши досмажити омлет. О, як вона шипіла і кричала: «Мене замкнуло!» Тоді, як розбещена дитина, заскиглив телефон. Я запхнув його у подрібнювач. Тут я мушу зауважити, що не маю абсолютно нічого проти подрібнювача; він був лише свідком. Зараз мені шкода, що я використовував його для цього. Він справді дуже корисна річ, ніколи слова не промовить. Більшість часу він тільки мурчав, як сонний лев, і переробляв недоїдки. Обов’язково його полагоджу. Тоді я пішов далі і пристрелив телевізор – цього підступного звіра, цю Медузу, що гіпнотизує[33]33
  Мається на увазі горгона Медуза – найвідоміша з трьох сестер горгон, чудовисько із жіночим обличчям і зміями замість волосся. За давньогрецькою міфологією, її погляд перетворював людину у камінь.


[Закрыть] мільярди людей кожного вечора і обертає їх на камінь, цю сирену, що приваблює солодкоголосим співом,[34]34
  У давньогрецькій міфології – морські істоти, що уособлювали чарівну, але оманливу морську гладінь. Зображувались у вигляді напівжінок-напівптахів. Перші згадки про сирен знаходимо в «Одіссеї», де розповідається, ніби вони живуть на острові між землею Кірки та Скіллою і зваблюють усіх мореплавців. Подорожні, почувши спів сирен, забували про все на світі, не могли вже керувати кораблем, підпливали до чарівного острова й гинули.


[Закрыть] обіцяє так багато, а дає, врешті, так мало. Я завжди до неї повертався, на щось сподіваючись, чогось чекаючи, аж поки – бабах! Як дурнувата індичка, з порогу зойкнула дружина. Приїхала поліція. І ось я тут!

Брок із задоволеним виглядом відкинувся назад і закурив.

– А чи ви усвідомлювали, що, скоївши ці злочини, вивівши з ладу наручник, передавач у машині, телефон, радіо в автобусі, інтеркоми в офісі, ви зіпсували чиєсь майно?

– Я б усе це зробив знову, клянуся.

На психіатра линуло сяйво блаженної посмішки.

– То чи може вам ще чимось допомогти Департамент Здорового Глузду? Ви готові відповісти за свої вчинки?

– Це лише початок, – сказав Брок. – Я – авангард невеликої групи людей, які вже стомилися від шуму і від того, що їх зневажають, ними попихають, на них кричать, які стомились від музики кожної миті, від безнастанного зв’язку з якимись голосами: зроби те, зроби це, швидше, швидше, туди, сюди. Ось побачите. Повстання почалося. Моє ім’я увійде в історію!

– Ммм. – Здавалося, психіатр замислився.

– Звісно, на це потрібен час. Спочатку це було так спокусливо. Сама ідея таких речей, настільки практичних, була чудовою. Вони були радше іграшками, з якими бавились, але все це зайшло надто далеко. Люди звикли до них над усяку міру, загнали себе в шаблон суспільної поведінки і не змогли вийти за його межі, не змогли навіть визнати його існування. Вони просто підвели під це раціональну основу. «У сучасному світі», – кажуть одні. «У сьогочасних умовах», – кажуть інші. «В умовах стресу», – кажуть треті. Але, запам’ятайте мої слова, зерно впало на родючий ґрунт. Про мене по всьому світу оголосили по телебаченню, радіо, зняли фільми – ось у чому іронія. Це було п’ять днів тому. Мільярди людей почули про мене. Слідкуйте за фінансовими звітами. Це може статися будь-якої миті. Може, навіть сьогодні. Початок ознаменується бумом попиту на французьке шоколадне морозиво!

– Зрозуміло, – сказав психіатр.

– Можна мені тепер повернутися до моєї затишної камери, де я шість місяців насолоджуватимуся тишею і самотністю?

– Так, – тихо промовив психіатр.

– Не хвилюйтеся за мене, – сказав Брок, підводячись. – Я просто проведу якийсь час, заткнувши у вуха ту м’яку тканину, про яку я вам розповідав.

– Он як, – сказав психіатр, підходячи до дверей.

– На все добре, – сказав Брок.

– Так, – сказав психіатр.

Він набрав кодову комбінацію, двері відчинились, він вийшов, двері повернулись на місце і замкнулись. Він пройшов по коридорах. Перші двадцять метрів його супроводжував «Китайський тамбурин».[35]35
  «Китайський тамбурин» («Tambourin chinois», 1938) для скрипки і фортепіано – популярний твір австрійського композитора і скрипаля Фріца Крайслера (1875–1962).


[Закрыть] Далі йшли «Циганка»,[36]36
  Мається на увазі концертна рапсодія для скрипки і фортепіано (чи оркестру) французького композитора-імпресіоніста Жозефа Моріса Равеля (1875–1937), створена у 1924 р.


[Закрыть] Пассакалья і Фуга в якомусь мінорі Баха,[37]37
  Йдеться про органні п’єси Й. С. Баха – Пассакалью і Фугу у до мінорі, що були створені близько 1716 р.


[Закрыть] далі «Тигровий регтайм»[38]38
  «Тигровий регтайм» («Tiger Rag») – регтайм, зіграний вперше у 1917 р. новоорлеанським «Оріджінел Діксіленд Джаз Бендом» («Original Dixieland Jazz Band»).


[Закрыть] і «Кохання наче сигарета».[39]39
  «Кохання наче сигарета» («Love Is Like a Cigarette», 1936) – одна із популярних пісень Дюка Еллінґтона (див. примітку вище).


[Закрыть] Він витягнув з кишені поламаний наручник, що тепер був схожий на мертвого богомола. Психіатр повернувся до свого кабінету. Щось задзвеніло, зі стелі долинув голос:

– Лікарю?

– Я щойно закінчив з Броком, – сказав психіатр.

– Діагноз?

– Здається, повністю втратив соціальну орієнтацію, але залишився товариським. Не бажає сприймати найпростіші реалії свого оточення і працювати з ними.

– Прогноз?

– Неясний. Коли я виходив, він грався з якоюсь невидимою матерією.

Запасний наручник у шухляді столу дзижчав, як поранений цвіркун. Інтерком загорівся рожевим вогником і заклацав. Задзвонили три телефони. Шухляда задзижчала. Музика увірвалася через відчинені двері. Психіатр, тихенько мугикаючи, замкнув на руці новий наручник, натиснув кнопку інтеркому, поговорив хвилинку, взяв слухавку першого телефону, поговорив, взяв другий – поговорив, взяв третій телефон – поговорив, натиснув кнопку наручника – тихо і спокійно поговорив, сидячи посеред музики і вогників із незворушним виразом обличчя. Знову задзвонили два телефони, руки лікаря постійно рухались, наручник дзижчав, інтерком теревенив, голоси говорили зі стелі. В такому ритмі він і провів залишок цього прохолодного, кондиціонованого і такого довгого дня: телефон, наручник, інтерком, телефон, наручник, інтерком, телефон, наручник, інтерком, телефон, наручник, інтерком, телефон, наручник, інтерком, телефон, наручник…