Текст книги "Ніч перед кінцем світу"

Автор книги: Рей Дуглас Бредбері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

– Відчиніть! Я викликаю поліцію!

Сьюзен і Вільям швидко глянули одне на одного, а тоді на двері.

– Адміністратор рветься сюди, – сказав містер Мелтон. – Швидко!

Витягнули камеру. З неї вирвалося синє світло, яке вмить залило всю кімнату. Світло ширилося, і шукачі почали один за одним зникати.

– Швидше!

За мить до свого зникнення Сьюзен побачила зелену галяву, пурпурові і жовті, сині і малинові стіни, бруківку, що текла, неначе ріка, чоловіка верхи на віслюкові, котрий прямував до теплих пагорбів, хлопчика, що пив апельсиновий сік. Сьюзен відчувала у горлі солоднечу того напою; вона відчувала струни під пальцями гітариста, котрий стояв на площі у затінку дерева. А ген там, далеко-далеко, вона розгледіла море, голубе і ласкаве море, яке обійняло її і понесло.

Після цього вона зникла. Зник і її чоловік.

Двері різко відчинилися. В номер увірвалися адміністратор із персоналом.

Кімната була порожня.

– Але ж вони щойно були тут! Я на власні очі бачив, як вони прийшли, аж раптом – їх нема! – вигукнув адміністратор. – На вікнах залізні решітки. Через них вони не могли втекти!

Під вечір запросили священика, знову відімкнули кімнату і провітрили її, священик покропив святою водою всі закапелки і прочитав молитву.

– А що робити із цим? – запитала прибиральниця.

Вона показала на шафу, де покоїлися шістдесят сім пляшок із «Шартрезом»,[12]12
  «Шартрез» – французький лікер, виготовлений ченцями картезіанського ордена у винних льохах Вуарона в Ізері, на кордоні гірського масиву Шартрез.


[Закрыть] коньяком, «Creme de Cacao»,[13]13
  «Creme de Cacao» – шоколадний лікер світло– або темно-карамельного кольорів.


[Закрыть] абсентом, вермутом і текілою, сто шість пачок турецьких сигарет і сто дев’яносто вісім жовтих коробок зі справжніми гаванськими сигарами – по п’ятдесят центів за штуку…

Ніч перед кінцем світу

– Що б ти робила, якби знала, що завтра кінець світу і в тебе є лиш одна ніч?

– Що б я робила? Ти серйозно?

– Так, цілком.

– Не знаю. Я про це не думала.

Він налив собі кави. В іншому кутку вітальні, на килимі, двоє дівчаток гралися кубиками у зеленавому світлі ламп-«блискавок». У вечірньому повітрі витав сильний аромат свіжозвареної кави.

– Ну, тоді почни думати вже зараз, – порадив чоловік.

– Не може бути!

Він кивнув.

– Війна?

Чоловік заперечливо похитав головою.

– Воднева чи атомна бомба?

– Ні.

– Бактеріологічна зброя?

– Не вгадала, – сказав він, повільно помішуючи каву. – Просто кінець історії, скажімо так.

– Не впевнена, що розумію тебе.

– Та я і сам не впевнений, просто передчуття якесь дивне. Іноді воно мене лякає, але буває, що я перестаю боятися і роблюся спокійним, як олімпієць.

Він подивився на дівчаток, на мить затримавши погляд на відблисках світла у їхньому русявому волоссі.

– Це вперше сталося десь днів чотири тому. Не хотів тобі казати.

– Про що?

– Про сон. Мені приснилося, буцімто всьому прийшов кінець і якийсь голос сказав, що скоро насправді так і буде. Я жодного разу в житті подібного не чув, але то був точно голос. От він і каже, мовляв, скоро все закінчиться. Зранку я про цей кошмар забув, але коли прийшов у офіс, побачив Стена Вільямса. Була обідня перерва, а він стоїть і так задумливо дивиться у вікно. Я його питаю: «Що це ти тут замріявся, Стене?» А він каже, що приснився йому минулої ночі сон, і лише він почав його розказувати, як я вже все зрозумів. Я думав розказати йому першим, але вийшло навпаки.

– Сон був той самий?

– Той самий. Я сказав Стенові, що мені він теж снився. Його це чомусь не здивувало, він навіть якось розслабився трохи. Потім ми пішли офісом; просто так, знічев’я. Фрази «давай пройдемося» ніхто з нас не сказав, саме собою вийшло. Ідемо ми так і бачимо, що люди скрізь сидять, нічого не роблять, а лише дивляться задумано на столи, на свої руки або у вікна виглядають. Я з кількома поговорив, і Стен теж.

– Їм усім теж снився цей сон?

– Усім. Той же самий сон, до дрібниць.

– І ти повірив у це?

– Ще ніколи не був такий упевнений.

– І коли все скінчиться? Я кажу про світ.

– У нас в цей час буде ніч. І так, услід за темрявою, по всій планеті. На це піде доба.

Якусь хвилину вони мовчали, забувши про каву. Потім підняли чашки і надпили, дивлячись одне на одного.

– Хіба ми це заслужили? – запитала вона.

– Та річ же не в цьому. Просто так склалося. Я бачу, тебе це не дуже тривожить. Чому?

– Ну, в мене теж є причина.

– Така ж, як і в моїх колег в офісі?

Вона небавом кивнула.

– Я не хотіла тобі нічого казати. Це було минулої ночі. Сусідки про це сьогодні говорили. Що вони теж бачили сон. Я гадала, це збіг.

Вона взяла до рук вечірню газету.

– Тут нічого про це не пишуть.

– Всі і так знають, нащо зайвий раз чорнило витрачати.

Він відкинувся на спинку стільця, не зводячи з неї очей.

– Ти боїшся?

– Ні. Завжди думала, що у такій ситуації боятимусь, але мені не страшно.

– І де той інстинкт самозбереження, про який всі стільки торочать?!

– Не знаю. Коли речі мають логічне пояснення, їм не дивуєшся. А тут все логічно – наш спосіб життя лише до такого і міг призвести.

– Хіба ми були настільки погані?

– Але й не надто хороші. Гадаю, в тому-то і біда: ми думали лише про себе, в той час як в інших частинах світу творилися жахливі речі.

Дівчатка у вітальні засміялися.

– Я завжди уявляла, що в такий день люди вибіжать на вулицю і кричатимуть від розпачу.

– А знаєш, крім тебе й дівчат, я ні за чим сумувати не буду. Роботу свою я не люблю, місто наше мені ніколи не подобалось. Лише вас трьох мені не вистачатиме. А ще, мабуть, мінливої погоди, склянки холодної води в спеку і сну. Скажи, от як ми можемо так просто сидіти і говорити про це?

– А що нам іще залишається робити?

– Ти права, якби було що – то ми б робили. Гадаю, це перший раз в історії людства всі точно знають, чим себе зайняти вночі.

– А мені цікаво, що зараз роблять інші, як планують провести найближчі години.

– Сходити на виставу, послухати радіо, подивитись телевізор, зіграти в карти, вкласти дітей спати і влягтися самим – от і всі плани. Все як завжди.

– Ти так кажеш, ніби цією рутиною можна пишатися.

Якийсь час вони сиділи мовчки, потім чоловік долив собі кави.

– А чого ти вважаєш, що це буде сьогодні вночі?

– Тому що.

– Чому це не сталося в якусь із ночей минулого століття або п’ятсот чи хоча б десять років тому?

– Може, через те, що в історії ще ніколи не було 19 жовтня 1969 року – а це сьогодні; а може, тому, що ця дата чомусь важливіша за всі інші; а може, й тому, що саме, цього року світ став називати речі своїми іменами – от і настав кінець.

– А ще зараз по обидва боки океану готуються до вильоту бомбардувальники, котрі вже ніколи не торкнуться землі.

– Так, це ще одна причина. Ну, – сказав він, підводячись із-за столу, – що робитимемо далі? Давай посуд помиємо?

Удвох вони перемили весь посуд і з особливою ретельністю виставили його в кухонній шафі. О 20.30 вклали дітей спати, побажали їм «добраніч» і ввімкнули маленькі нічники. Двері за собою закривати не стали, лише трохи їх причинили.

– От навіть не знаю… – сказав чоловік, вийшовши з дитячої. Він поглянув назад і зупинився з люлькою в руці.

– Що?

– Чи зачинити двері, чи лишити їх так, щоби світло пробивалось до кімнати?

– Не станемо ж ми дітей будити, щоби спитати.

– Звісно, ні.

Вони сіли читати газети. Потім говорили, слухали музику по радіо, насамкінець вмостилися разом біля каміна, дивлячись на тліючі жарини. Годинник тим часом пробив пів на одинадцяту, потім одинадцяту й одинадцяту тридцять. Вони думали про всіх людей на світі, про те, як кожен житель цієї планети по-своєму проводив цей вечір.

– Ну, що ж, – зрештою мовив чоловік і подарував дружині довгий поцілунок.

– Хай там як, а ми одне з одним добре ладили.

– Хочеш поплакати? – запитав він.

– Ні, не думаю.

Вимкнувши скрізь світло, вони пішли до своєї кімнати. Стоячи в прохолодній нічній пітьмі, чоловік та дружина стелили собі ліжко.

– Простирадла такі чисті, приємні.

– Я втомилася.

– Ми всі втомилися.

Вляглися.

– Я зараз, – сказала вона.

Він чув, як дружина встала і пішла на кухню. За мить вона повернулась.

– Кран забула закрутити.

У цьому було щось настільки смішне, що чоловік не стримався і розсміявся. Жінка сміялася разом із ним, вона знала, що вчинила досить кумедно. Потім вони перестали сміятись і знову вляглися на холодні простирадла, взявшись за руки і притулившись одне до одного.

– Добраніч! – сказав він через хвилину.

– Добраніч!

Гуркіт грому

Здалося, що неонове оголошення на стіні попливло, наче потрапило під тонку плинну плівку теплої води. Екельз відчув, як повіки, закриваючись, на якусь мить прикрили зіниці, проте навіть у миттєвому мороці оголошення продовжувало сяяти.

САФАРІ У ЧАСІ, КОРПОРАЦІЯ.

САФАРІ У БУДЬ-ЯКОМУ РОЦІ

МИНУЛОГО.

ВИ ВИЗНАЧАЄТЕСЯ ІЗ ЗДОБИЧЧЮ.

МИ ДОПРАВЛЯЄМО ВАС ТУДИ.

ВИ ЇЇ ВБИВАЄТЕ.

Теплий клубок застряв у горлі Екельза, і він судомно глитнув. М’язи навколо його рота утворили посмішку, коли він неспішно підняв руку, в якій просто перед носом службовця за письмовим столом заколихався чек на десять тисяч доларів.

– Сафарі гарантує, що я повернуся живим?

– Ми не гарантуємо нічого, – відповів службовець, – окрім динозаврів. – Він повернувся. – Це містер Тревіс, ваш сафарі-гід у Минуле. Він скаже, що і де застрелити. Якщо він каже «не стріляти», отже, не стріляти. Якщо ви не виконуватиме інструкції, то заплатите значний штраф – ще десять тисяч доларів. Крім того, у такому разі після вашого повернення можливі урядові санкції.

У дальньому кінці офісу Екельз раптом розгледів безформну і незрозумілу масу із скручених кабелів і сталевих коробок, що безнастанно гуділа, а над нею – мерехтливі спалахи оранжевого, срібного і блакитного кольорів. Гул був такий, що здавалося, наче це у велетенському багатті згоряє увесь Час, наче всі роки, всі пергаментні сувої, всі години жбурнули в одну височенну купу і підпалили.

Один дотик руки – і це палання відразу ж слухняно відступить. Екельз пам’ятав оголошення до останньої літери. «Із попелу й праху, із пилу й золи постануть, немов золоті саламандри, старожитні роки, юні роки, і трояндами світ запахтить, і сивоголові стануть мов Чорні ірландці,[14]14
  «Black Irish» (чорний ірландець) – термін, що його вживають американські ірландці стосовно людей ірландського походження із темно-коричневим чи чорним волоссям.


[Закрыть] і старість щезне з очей; усе, геть усе знову посіяним бути захоче, і від смерті втече, повернувшись до первнів своїх, і сонця вставатимуть на заході, а заходитимуть на сяйливому сході, наперекір законам світобудови місяці заясніють від повні до молодика, геть усе чисто позникає одне в однім, неначе китайські шкатулки,[15]15
  Китайська шкатулка – популярний у світі китайський сувенір у вигляді дерев’яної шкатулки із вкладеними одна в одну шкатулками менших розмірів.


[Закрыть] неначе кролики у капелюхах, геть усе чисто – і насіння, і юнь – повернеться до смерті нової, до часів, що були перед створенням світу. Достатньо лише одного дотику руки, звичайного дотику».

– Неймовірно, – видихнув Екельз; на його худому обличчі миготіло світло від Машини. – Справжня Машина Часу. – Він аж струсонув головою. – Я гадаю, що якби вчора результати виборів були іншими, то я мусів би ховатися тут. Слава Богу, що переміг Кейт. У Сполучених Штатів буде хороший президент.

– Так, – згодився чоловік за письмовим столом. – Нам пощастило. Якби перемогу здобув Дойчер,[16]16
  Натяк на Адольфа Гітлера («Der Deutscher» у перекладі з німецької означає «німець»).


[Закрыть] у нас була би найжорстокіша форма диктатури. Це людина, котра виступає проти всього – миру і віри, людяності і розуму. Ви знаєте, що люди нам уже телефонували, ніби й жартуючи, хоча… Казали, що якщо Дойчер стане президентом, вони хочуть перейти жити у 1492 рік.[17]17
  У 1492 році іспанський мореплавець італійського походження Христофор Колумб (1451–1506) відкрив Америку.


[Закрыть] Звісно ж, ми не займаємося втечами, а лише організовуємо сафарі. У будь-якому разі, зараз президентом є Кейт. Тож усе, про що вам слід турбуватися, це…

– …вбити мого динозавра, – докінчив за нього Екельз.

– Tyrannosaurus Rex. Ящір-тиран, наймерзенніше чудовисько в історії. Підпишіть це. Що би з вами не трапилося, ми за це не відповідаємо. Ті динозаври голодні.

– Намагаєтесь мене залякати? – аж спалахнув Екельз.

– Щиро кажучи, так. Ми не хочемо, щоб туди вирушила людина, яка злякається першого ж пострілу. Минулого року було вбито шість керівників сафарі і дюжину мисливців. Ми тут для того, щоби організувати вам пригоду, про яку тільки може мріяти справжній мисливець. Ми відправляємо вас на шість мільйонів років назад, аби ви могли вполювати найбільшу здобич усіх часів. Ваш чек все ще там. Порвіть його.

Містер Екельз подивився на чек. Його пальці тремтіли.

– Успіху, – сказав чоловік за письмовим столом. – Містере Тревіс, займіться ним!

Прихопивши свої рушниці, вони мовчки пішли через кімнату до Машини, до срібного металу і ревучого світла.

Спочатку день, потім ніч, потім день, потім ніч, потім день-ніч-день-ніч. Тиждень, місяць, рік, десятиріччя! 2055 р. Наша ера. 2019. 1999! 1957! Проїхали! Машина заревіла.

Вони одягнули кисневі шоломи і перевірили навушники.

Екельз гойдався на м’якому сидінні – обличчя бліде, зуби стиснуті. Він відчув тремтіння у руках, поглянув униз і побачив, що його пальці міцно стискають нову гвинтівку. У Машині було ще четверо чоловіків. Тревіс, керівник сафарі, його помічник Лесперенс і ще двоє мисливців – Біллінґз і Кремер. Вони сиділи, дивлячись один на одного, а роки миготіли навколо них.

– Чи може ця зброя вбити динозавра? – мимоволі вирвалося в Екельза.

– Якщо ви поцілите в нього правильно, – сказав Тревіс через радіошолом, – у деяких динозаврів два мозки: один у голові, а другий – значно нижче по хребту. Ми тримаємося подалі від таких. Краще не випробовувати долю. Зробіть два перші вистріли в очі, якщо вам це вдасться. Коли осліпите його, тоді беріться за мозок.

Машина завила. Час був неначе кіноплівка, прокручувана назад. Сонця пролітали, а за ними проносились десятки мільйонів місяців.

– Це ж помислити лише, – сказав Екельз, – будь-який мисливець, котрий коли-небудь жив, позаздрив би нам сьогодні. Тут і Африка видаватиметься Іллінойсом.

Машина сповільнила хід; її рев перейшов у гудіння. Машина зупинилася.

Сонце застигло в небі.

Туман, що окутав Машину, розсіявся, вони були у непам’ятних часах, у справді непам’ятних часах, три мисливці і два керівники сафарі, у кожного на колінах – блакитна металева рушниця.

– Христос ще не народився, – сказав Тревіс, – Мойсей ще не піднімався на гору поговорити з Богом.[18]18
  Як стверджує Старий Заповіт (Вихід 19), після виходу євреїв із єгипетського рабства Мойсей, вождь і законодавець єврейського народу, був покликаний Господом на гору Синай, звідки через 40 діб повернувся із отриманими безпосередньо від Бога Десятьма заповідями.


[Закрыть] Піраміди ще й досі в землі, чекають, коли для них витешуть і складуть камінь. Пам’ятайте про це. Александр, Цезар, Наполеон, Гітлер – нікого з них ще не існує.

Чоловіки кивнули.

– Це, – тицьнув пальцем містер Тревіс, – джунглі за шістдесят мільйонів дві тисячі п’ятдесят п’ять років до президента Кейта.

Він вказав на металеву доріжку, яка вела над розпареним болотом у зелені зарості, звиваючись поміж велетенських папоротей і пальм.

– А це, – сказав він, – доріжка, прокладена фірмою «Сафарі у часі» для вас.

Вона знаходиться на висоті шість дюймів над землею. Не торкається жодної травинки, квітки чи дерева. Це антигравітаційний метал. Її призначення – за будь-яких обставин не допустити вашого контакту із цим світом минулого. Залишайтеся на доріжці. Не сходьте з неї. Я повторюю. Не сходьте. За жодних обставин! Якщо ви впадете з неї – штраф. І не стріляйте у жодну тварину без нашого дозволу.

– Чому? – запитав Екельз.

Вони сиділи у первісних заростях. Вітер доносив далекі пташині крики, запах смоли і давнього солоного моря, вологих трав і квітів кольору крові.

– Ми не хочемо змінювати майбутнє. Ми для цього Минулого – чужинці. Уряд не схвалює, що ми тут. Ми змушені давати великі хабарі за ліцензію. Машина часу – дуже делікатний бізнес. Мимоволі ми можемо вбити важливу тварину, маленьку пташку, плітку чи навіть квіточку, чим зруйнуємо необхідну ланку у розвитку виду.

– І все ж незрозуміло, – сказав Екельз.

– Гаразд, – продовжив Тревіс, – припустимо, ми випадково убили тут одну мишу. Це означає, що усі нащадки цієї конкретної миші також знищені, правильно?

– Так.

– І всі нащадки нащадків нащадків цієї однієї миші. Наступивши на мишу, ви знищуєте не одну, а дюжину. Тисячу, мільйон, мільярд мишей, які могли народитися!

– Гаразд, вони мертві, – сказав Екельз. – То й що?

– То й що? – Тревіс тихо фиркнув. – Гаразд, а як щодо лисиць, яким будуть потрібні ці миші, щоби вижити? Через відсутність десяти мишей помирає лисиця. Через відсутність десяти лисиць помирає з голоду лев. Через відсутність лева загинуть всі види комах, грифи, безкінечні мільярди життєвих форм. І підсумовуючи: через п’ятдесят дев’ять мільйонів років печерна людина, одна із дюжини у цілому світі, вирушає полювати на дикого кабана чи шаблезубого тигра. Але ви, мій друже, знищили всіх тигрів у цій місцевості. Наступивши всього лише на одну мишу. Отож, печерна людина помирає з голоду. А ця печерна людина, зауважте, будь ласка, це не просто така собі людина, ні! Це цілий майбутній народ. З її чересел прийшли би у світ з десятеро синів. З їхніх чересел – сто синів, і так вперед до цивілізації. Знищіть цю одну людину, і ви знищите расу, народ, історичну епоху. Це те ж саме, що вбити кількох онуків Адама. Те, що ви наступили ногою на одну мишу, можна порівняти із землетрусом, який міг би потрясти нашу землю і долі крізь Час, аж до самих основ. Зі смертю цієї однієї печерної людини мільярди інших ще ненароджених будуть задушені ще у материнському лоні. Можливо, Рим ніколи не постане на семи своїх пагорбах. Можливо, Європа назавжди залишиться непрохідним лісом, і лише Азія розквітне. Наступіть на мишу – і ви зруйнуєте Піраміди. Наступіть на мишу – і у вічності ви залишите слід завбільшки як Великий Каньйон.[19]19
  Великий Каньйон, або Великий каньйон Колорадо (Grand Canyon), розташований на північному заході американського штату Аризона на плато Колорадо. Його довжина 446 км, глибина – до 1600 м.


[Закрыть] Королева Єлизавета[20]20
  Мається на увазі Єлизавета I (Elizabeth I of England, 1533–1603) – королева Англії та Ірландії між 1558 та 1603 роками, за час правління котрої Англія перетворилася у володаря морських просторів.


[Закрыть] може ніколи не народитися, Вашингтон ніколи не перетне Делавер,[21]21
  Йдеться про знану історичну подію часів Війни за незалежність СІЛА – форсування ріки Делавер у різдвяну ніч із 25 на 26 грудня 1776 р., здійснене майбутнім першим президентом СІЛА Джорджем Вашинґтоном та його загоном.


[Закрыть] Сполучених Штатів взагалі ніколи не буде. Отож будьте обережними. Залишайтеся на Стежці. Ніколи не сходьте з неї!

– Зрозуміло, – сказав Екельз. – Тож нам просто так не минеться навіть доторк до трави.

– Правильно. Загибель тієї чи іншої рослини навряд чи суттєво змінить довколишнє. Проте маленька помилка тут примножується упродовж шістдесяти мільйонів років. Звісно, цілком можливо, що наша теорія хибна. Можливо, ми не можемо змінити Час. Чи, можливо, ми можемо змінювати його лише незначним чином. Мертва миша тут спричинює певне відхилення у світі комах там, потім – популяційну диспропорцію, згодом – неврожай, депресію, голод, і, врешті-решт, соціальні зміни у країнах, що знаходяться у часі далеко від нас. Можливо, вплив буде значно менш відчутним: легкий подих, шепіт, волосинка, пилок у повітрі – така дрібничкова, незначна зміна, що поки не приглянетесь пильніше, не побачите її. Хто знає? Хто може насправді сказати, що йому це відомо? Ми не знаємо. Ми лише припускаємо. Але допоки ми не знаємо напевне, до чого призведе наше блукання у Часі – до значної веремії чи ледве вловимого шелесту в історії, до тих пір ми повинні бути з дідька обережні. Ця Машина, ця Стежка, ваші одяг і тіла, як вам відомо, перед мандрівкою були стерилізовані. Ми носимо ці кисневі шоломи, тому не можемо перенести наші бактерії у стародавню атмосферу.

– Але звідки нам відомо, яких тварин можна вбивати?

– Вони позначені червоною фарбою, – сказав Тревіс. – Сьогодні перед нашою мандрівкою ми відправили сюди Лесперанса на Машині. Він прибув саме в цю епоху і прослідкував за деякими тваринами.

– Вивчав їх?

– Саме так, – відповів Лесперанс. – Я простежую все їхнє життя, примічаючи, хто з-поміж них живе найдовше. Таких обмаль. Скільки разів вони спаровуються? Не часто. Життя коротке. Коли я знаходжу тварину, яка повинна померти – на неї впаде дерево чи вона потоне у смоляній ямі, я зазначаю точну годину, хвилину і секунду. Я стріляю бомбою з фарбою. Вона залишає червону пляму на її боці. Не помітити її неможливо. Потім я розраховую наше прибуття у минуле таким чином, щоби ми зустріли Монстра не раніше, ніж за дві хвилини до його неминучої смерті. Тож ми вбиваємо лише тих тварин, у яких немає майбутнього, які більше ніколи не спаряться. Бачите, наскільки ми обережні?

– Але якщо ви були тут сьогодні зранку, – схвильовано сказав Екельз, – то мали наштовхнутися на нас, на наше сафарі. Як воно закінчилося? Чи було успішним? Чи всі залишилися живими?

Тревіс і Лесперанс поглянули один на одного.

– Це був би парадокс, – сказав останній. – Час не допустить такої плутанини, аби людина зустріла саму себе. Коли з’являється загроза таких випадків, Час відходить убік. Щось схоже на те, коли літак потрапляє у повітряну яму. Чи відчули ви, як Машина підстрибнула саме перед тим, як ми зупинились? Це ми проминули самих себе по дорозі назад у Майбутнє. Ми не бачили нічого. Тому неможливо сказати, чи була ця експедиція успішною, чи вбили ми нашого монстра або чи всі ми – точніше ви, містере Екельз, – залишилися живими.

Екельз витиснув якусь подобу посмішки.

– Припиніть, – відрізав Тревіс. – Усім встати.

Вони були готові вийти з Машини.

Джунглі були високими, і джунглі були широкими, і джунглі були цілим світом довіку. Небо повнили звуки, схожі на музику, і звуки, схожі на ляскання парусини, і це були птеродактилі, що ширяли на пористих сірих крилах, велетенські кажани із марення і нічного жахіття.

Балансуючи на вузькій Стежці, Екельз жартома прицілився зі своєї гвинтівки.

– Припиніть! – сказав Тревіс. – Навіть жартома не цільтеся, чорт вас забирай. Якщо ваша зброя раптом вистрелить…

Екельз почервонів.

– Де наш тиранозавр?

Лесперанс поглянув на свій годинник.

– Попереду. Ми перетнемо його шлях через шістдесят секунд. Шукайте червону пляму! Не стріляйте, допоки ми не скомандуємо. Залишайтеся на Стежці. Залишайтеся на Стежці!

Вони рушили назустріч ранковому вітру.

– Дивно, – пробурмотів Екельз. – Попереду – шістдесят мільйонів років, день виборів минув. Кейт став президентом. Усі святкують. А ми тут, і мільйонів років немов не було, їх просто не існує. Речі, про які ми непокоїлися упродовж місяців, усе життя, ще навіть не з’явилися у світі, їх не існує навіть у задумі.

– Всім зняти рушниці із запобіжників, – наказав Тревіс. – Ваш постріл перший, Екельз. Другий – Біллінґз. Третій – Кремер.

– Я полював на тигра, вепра, буйвола, слона, але це зовсім інша річ, – сказав Екельз. – Я тремчу, наче дитина.

– Тс! – сказав Тревіс.

Усі зупинилися.

Тревіс підняв руку.

– Попереду, – прошепотів він. – У тумані. От де він. Зустрічайте Його Королівську Величність.

Джунглі були широкими і сповненими щебету, шереху, бурмотіння і зітхань.

Раптом усе затихло, наче хтось зачинив двері.

Тиша.

Гуркіт грому.

Із туману, за сто ярдів попереду, з’явився Tyrannosaurus Rex.

– О Господи, – прошепотів Екельз.

– Тс!

Він ішов на велетенських лискучих, пружних, довгих ногах. Велетенський бог зла, притискаючи свої тендітні лапки годинникаря до маслянистих грудей рептилії, він вивищувався на тридцять футів над половиною дерев. Кожна нога – поршень, тисяча фунтів білої кістки, перев’язаної товстими канатами м’язів, захищених мерехтливою шорсткуватою шкірою, схожою на кольчугу безстрашного воїна. Кожне стегно – тонна м’яса, кістки і сталевої кольчуги. А з велетенської дихаючої грудної клітки звисала пара ніжних рученят, рученят із кистями, які могли би підняти і вивчати людей, неначе іграшки. В той час як зміїна шия звивалася, сама голова – тонна різьбленого каменю, легко підіймалася вгору. Із широко роззявленої пащі виднівся частокіл схожих на кинджали зубів. Його очі, завбільшки як страусячі яйця, оберталися, не виражаючи нічого, крім голоду. Він закрив свій рот із смертельним оскалом. А тоді побіг, ламаючи задніми ногами довколишні дерева і кущі, його кігтисті стопи передирали вогку землю, залишаючи сліди завглибшки шість дюймів там, куди він переносив свою вагу. Він біг плавним балетним кроком, аж надто врівноваженим і збалансованим як для його десяти тонн. Він обережно перемістився на освітлену сонцем ділянку, промацуючи повітря своїми гарними рептилячими рученятами.

– О Господи, – губи Екельза тремтіли. – Він міг би випростуватися і схопити місяць.

– Т-с-с, – злісно урвав його Тревіс. – Він нас ще не побачив.

– Його неможливо вбити, – тихо озвучив свій вердикт Екельз, і це прозвучало як аксіома. Він обмізкував усі факти, відтак дійшов цього обдуманого висновку. Гвинтівка у його руках видавалася іграшковою. – Ми цілковиті дурні, якщо прибули сюди. Це неможливо.

– Заткніться, – засичав Тревіс.

– Жах.

– Кругом! – скомандував Тревіс. – Ідіть спокійно до Машини. Ми повернемо вам половину суми.

– Я не сподівався, що він буде настільки великим, – сказав Екельз. – Прорахувався, от і все. А тепер я хочу вибратися звідси.

– Він бачить нас.

– Он червона пляма на його грудях.

Ящір-тиран випрямився на весь свій зріст. Його броньована плоть виблискувала наче тисяча зелених монет. Вкриті слизом, монети парували. У слизі звивалися крихітні комахи, тож здавалося, що все тіло посмикується і похитується, навіть коли сам монстр не рухався. Запах сирого м’яса завис над пралісом.

– Виведіть мене звідси, – сказав Екельз. – Таке зі мною вперше. Я завжди був упевнений, що залишуся живим. У мене були хороші провідники, вдалі сафарі і відчуття безпеки. Цього разу я прорахувався. Зізнаюся, це мені не під силу. Я з цим не впораюся.

– Не біжіть, – сказав Ласперенс. – Поверніться кругом. Заховайтеся у Машині.

– Гаразд, – здавалося, Екельз заціпенів. Він поглянув на свої ноги, наче намагаючись змусити їх рухатися, і застогнав від безсилля.

– Екельз!

Він зробив декілька кроків, мружачись і ледве тягнучи ноги.

– Не туди!

Щойно він зробив перші кроки, монстр із жахливим криком кинувся вперед. Він подолав сто ярдів за чотири секунди. Гвинтівки злетіли вгору і вистрілили. Ураган із рота чудовиська оповив їхні залпи смородом слизу і старої крові. Монстр заревів, його зуби заблищали на сонці.

Екельз, не оглядаючись назад, насліп ступив на край Стежки, його гвинтівка безцільно хилиталася у руках. Він зійшов із стежки і, сам того не усвідомлюючи, поплентався у джунглі. Його стопи потонули у зеленому моху. Ноги несли його вперед, він почувався самотнім і далеким від тих подій, що відбувалися позаду.

Гвинтівки вистрілили знову. Їхній звук потонув у людських криках і пронизливому громовому реві ящера. Велетенський хвіст рептилії злетів угору і, наче батіг, почав шмагати навсібіч. Дерева вибухали хмарами листя і гілок. Монстр різко опустив вниз свої рученята ювеліра, щоби приголубити людей, розірвати навпіл, розчавити, наче ягоди, запхати їх у свою пащу, у волаючу горлянку. Здавалося, що його схожі на валуни очі були врівень із людьми. Вони побачили у них свої відображення і вистрелили у металеві повіки і вилискуючі чорні зіниці.

Tyrannosaurus упав. Наче кам’яний ідол, наче снігова лавина. Ревучи, він чіплявся за дерева, звалюючи їх. Він зім’яв і розірвав металеву Стежку. Люди позадкували, а тоді кинулися назад. На землю гримнуло десять тонн мертвої плоті і костомах. Рушниці вистрелили. Монстр ударив своїм броньованим хвостом, клацнув своїми зміїними щелепами і затих. Із його горла струменів фонтан крові. Десь усередині тріснув мішок із речовинами, й огидний потік залив мисливців. Облиті чимось червоним і блискучим, вони заціпеніли.

Грім затих.

Джунглі мовчали. Після обвалу – зелений спокій. Після нічного жахіття – ранок.

Біллінґс і Кремер всілися на Стежку, де їх вирвало. Тревіс і Лесперанс стояли з рушницями, з яких все ще вився дим, і лаялися.

У Машині Часу, тремтячи усім тілом, лежав долілиць Екельз. Йому вдалося повернутися до Стежки і заповзти у Машину.

Підійшов Тревіс, глянув на Екельза, узяв із металевого ящика марлю і повернувся до тих, які сиділи на Стежці.

– Повитирайтесь.

Вони витерли кров із шоломів і теж почали лаятися. Монстр лежав, схожий на гору м’яса. Зсередини доносилися зітхання і бурмотіння – це відмирали клітини, органи переставали функціонувати, рідини востаннє текли із порожнини у мішечок, а звідти – у селезінку, все припиняло функціонувати, завмирало назавжди. Так наче ви стоїте коло розбитого локомотива чи екскаватора, що закінчує свою роботу – усі клапани відкриті або міцно затиснуті. Затріщали кістки; багатотонна маса некерованої власної плоті – мертва маса – розтрощила притиснуті до землі крихкі передпліччя. Коливаючись, м’ясо осіло.

Ще один тріск. Високо над їхніми головами від стовбура відламалася велетенська гілляка. Вона впала на вже мертве чудовисько, наче остаточно засвідчуючи його смерть.

– Ну ось, – Лесперанс глянув на годинник. – Секунда в секунду. Це саме те дерево, яке і мало впасти і вбити тварину, – він поглянув на двох мисливців. – Вам потрібна фотографія трофею?

– Що?

– Ми не можемо забирати здобич у Майбутнє. Тіло мусить залишитися тут, де тварина і мала загинути, щоби комахи, птахи і бактерії могли дістатися до нього, для чого вони і були призначені. Все повинно перебувати у рівновазі. Тіло зостається, але ми можемо сфотографувати вас біля здобичі.

Двоє чоловіків спробували зібратися з думками, але за мить відмовилися від цього, похитуючи головами.

Вони дозволили провести себе вздовж металевої Стежки. Втомлено опустившись на сидіння всередині Машини, озирнулися і ще раз глянули на застиглий пагорб – вбите чудовисько, на паруючій броні якого вже метушилися дивні птахоящери і золотаві комахи.

Раптовий звук змусив їх заціпеніти: на підлозі Машини Часу, тремтячи, сидів Екельз.

– Пробачте, – сказав він врешті-решт.

– Встаньте, – крикнув Тревіс.

Екельз підвівся.

– Йдіть на Стежку, – сказав Тревіс, цілячись у нього з гвинтівки. – Ви не повернетеся назад у Машину. Ми залишаємо вас тут!

Лесперанс схопис Тревіса за руку:

– Зачекай…

– Не лізь, – Тревіс струсив його руку. – Через цього сучого сина ми ледь не загинули. Але це ще не все, ні. Його черевики! Поглянь на них! Він зійшов зі Стежки. Це розорить нас! Один Бог знає, скільки нам доведеться заплатити! Десятки тисяч доларів страхівки! Ми гарантуємо, що ніхто не зійде зі Стежки. Він зійшов. Ідіот! Мені доведеться доповісти уряду. Вони можуть відкликати нашу ліцензію на подорожі. Хто знає, що він накоїв у Часі, в Історії!

– Не переймайся так, ну, зібрав він трохи болота.

– Звідки нам знати? – закричав Тревіс. – Ми не знаємо нічого! Це таємниця! Забирайтеся звідси, Екельз!

Екельз лише посмикував сорочку:

– Я заплачу будь-які гроші. Сто тисяч доларів!

Тревіс втупився поглядом на чекову книжку Екельза і сплюнув.

– Виходьте. Монстр біля Стежки. Запхайте руки по лікті у його пащу. Після цього ви зможете повернутися з нами.

– Це несправедливо!

– Монстр мертвий, нещасний виродку. Кулі! Кулі не можна залишати. Вони не належать Минулому, вони можуть щось змінити. Ось мій ніж. Виріжте їх!

Джунглі знову ожили, сповнилися первісними звуками і пташиними голосами. Екельз повільно повернувся, щоби роздивитися купу доісторичного непотребу, цей пагорб жахіть і страху. Через тривалий час він, наче сновида, почовгав уздовж Стежки.

Він повернувся, тремтячи усім тілом, через п’ять хвилин. Його руки були по лікті мокрі і червоні від крові. Він протягнув долоні вперед. На кожній було декілька сталевих куль. Потім він упав. І лежав там, де впав, непорушно.