Текст книги "Ніч перед кінцем світу"
Автор книги: Рей Дуглас Бредбері
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)
Золотий Змій і Срібний Вітер
– У подобі свині? – вигукнув Мандарин.[40]40
Притчовий характер оповідання зумовив і вибір імен його персонажів. Мандарин (санскр. «Heidel|mantrin|», «радник») – європейська назва державних урядовців у феодальному Китаї.
[Закрыть]
– У подобі свині, – підтвердив посланець і відбув.
– Що за лихий день лихого року, – прокричав Мандарин. – Коли я був маленьким, місто Ґуань-сі, що за горою, не могло похвалитися розмірами, а тепер воно настільки розрослося, що вони взялися мурувати стіни.
– Але ж як могло статися так, що стіни, які муруються аж ген за дві милі, можуть розгнівати мого найдобрішого батечка менше, ніж за одну годину? – тихо спитала його донька.
– Вони мурують свою стіну у подобі свині! – відказав Мандарин. – Хіба ти не розумієш? Мури нашого міста збудовані у подобі помаранчі. Ця свиня із жадібністю націлилася на нас!
– А!
Вони обоє замислилися.
Життя сповнене символів та прикмет. Куди не глянь, там зачаїлися демони. У сльозинці нипає смерть, поворот крила мартина означає дощ; ось таким чином підхоплене віяло, кривизна даху і, так, навіть міські мури відігравали величезне значення. Подорожні та гості, каравани, музики, лицедії прибуватимуть до обох міст, будуть однаково оцінювати знаки і промовлятимуть: «Що? Місто в подобі помаранчі? Ні! Я обираю місто в подобі свині і тому процвітатиму, їстиму все, гладшатиму від доброї долі та достатку!»
Мандарин заплакав.
– Усе втрачено. Ці символи та знаки жахають. Лиха година настала для нашого міста.
– Тоді, – заявила його донька, – гукай своїх мулярів та будівничих храмів. Я шепотітиму до них із-за шовкової ширми, і ти зможеш почути ці слова.
У відчаї старий сплеснув у долоні.
– Агов, мулярі! Агов, будівничі міст і палаців!
Хутко прибули знавці мармуру та граніту, оніксу та кварцу. Мандарин і собі не знаходив місця, поки чекав на шепіт із-за шовкової ширми, що знаходилася позаду його престолу. Нарешті звідти почулося:
– Я скликав вас тут, – казали слова.
– Я скликав вас тут, – голосно повторив за ними Мандарин, – через те, що наше місто має подобу помаранчі, а цього дня порочне місто Ґуань-сі змурувало свої стіни в подобі невситимої свині…
Муляри застогнали і заплакали. У дворі перед палацом смерть простукотіла своєю патерицею. Злидні забухикали вологим кашлем у тінях покоїв.
– Отже, – правив далі шепіт, правив далі Мандарин, – ви, що вгору здіймаєте мури міста, беріть свої кельми, беріть каміння і міняйте подобу нашого міста!
Зодчі і мулярі од подиву порозкривали роти. Сам Мандарин од подиву роззявив рота. Шепіт шепотів. Мандарин продовжував:
– І ви зміните подобу нашого міста на дубець, яким побивають і відганяють свиню!
Муляри з криком скочили на ноги. Навіть Мандарин у захваті від слів, що злетіли з його вуст, плескав у долоні і спустився зі свого престолу.
– Хутчіше! – крикнув він. – До роботи!
Коли його люди пішли, завзяті і веселі, Мандарин із любов’ю розвернувся до шовкової ширми.
– Донечко, – прошепотів він, – дай-но я пригорну тебе.
Йому ніхто не відповів. Мандарин рушив за ширму, але нікого там не побачив.
Яка скромниця, подумав він. Тихенько вислизнула і залишила мене торжествувати, немовби це торжество належить мені.
Новина швидко поширювалася містом. Мандарина всі хвалили. Всякий містянин ніс каміння до мурів. Люди запалили феєрверки, і демони смерті та злиднів не барилися в місті, адже всі спільно працювали. Наприкінці місяця мури змінили свої обриси. Тепер місто мало подобу дебелого кийка, яким годиться далеко ганяти свиней, вепрів і навіть левів. Мандарин щоночі вкладався спати щасливий, немов лис.
– Хотів би я побачити Мандарина Ґуань-сі, коли він зачує про цю новину. Стовпотворіння, істерика. Напевно, він кинеться в прірву! Налий мені ще вина, о, донечко, що мислить, немов син.
Та вдоволення, подібне до зимової квітки, швидко в’яне. Того самого дня в палати ввірвався посланець:
– О, Мандарине, недуги, рання туга, лавина, сарана та отруєна вода в криницях!
Мандарин здригнувся.
– Місто Ґуань-сі, – проказав посланець, – що було зведене в образі свині, яку ми відігнали, перебудувавши власні мури на подобу могутнього кия, розсіяло наше торжество зимовим попелом. Тепер їхні мури нагадують собою багаття, в якому згорить наш дубець!
Серце Мандарина пожухло, ніби осінній плід на старожитньому дереві.
– О, боги! Подорожні тепер гребуватимуть нами. Купці прочитають знаки, відвернуться від кийка, який можна так легко знищити у вогні, що поглине нас усіх!
– Ні, – проказав шепіт, упавши сніжинкою з-за-ширми.
– Hi, – повторив приголомшений Мандарин.
– Перекажи моїм мулярам, – дощинкою капнув шепіт, – щоб вони змурували наші стіни в подобі осяйного озера.
Мандарин виголосив усе це, і його серце зігрілося.
– Цим озером води, – казав шепіт і старий, – ми зіб’ємо полум’я і згасимо багаття назавжди!
Місто знову зраділо, коли дізналося, що їх укотре порятував неперевершений Імператор вигадки. Вони побігли до мурів і перекроїли їх ближче до нового образу і подоби, і робили вони це під співи, щоправда, не такі голосні, як минулого разу, адже тоді містяни працювали цілий місяць, а того мусили покинути свої звичні справи, зерно не вродило, тож люди були дещо охлялі та вбогі.
Після цього збігла низка страшних і дивовижних днів, кожен із яких гніздився в попередньому, наче моторошні шкатулки.
– Ох, Імператоре, – вигукнув посланець, – Ґуань-сі перебудував свої мури на подобу вуст, які осушать наше озеро.
– Тоді, – відповідав Імператор, умостившись під самісінькою шовковою ширмою, – збудуйте стіни на подобу голки, якою ми зашиємо ці вуста!
– Імператоре! – викрикнув посланець. – Вони перетворили свої мури на меч, яким зламають вашу голку!
Імператор тремтів і не випускав із рук шовкову ширму:
– Тоді, перемістіть каміння так, щоби вкласти їхнього меча до наших піхов!
– Зглянься! – заридав посланець удосвіта наступного дня. – Вони працювали всю ніч і перемурували власні стіни на громовицю, яка вдарить і розіб’є наші піхви для меча!
Хвороби ширилися містом, немовби зграя злих собак. Крамниці позамикалися. Люд, який тепер нескінченними місяцями невпинно працював над перебудовуванням міських стін, сам нагадував собою Смерть, яка торохтить білими кістьми, як музичними інструментами на вітрі. На вулицях з’явилися похоронні процесії попри те, що стояла середина літа – час, коли всі мають доглядати за іншими та жнивувати. Мандарин так сильно занедужав, що закрив власне ложе шовковою ширмою і вже звідти жалюгідним голосом віддавав архітектурні накази. Слова звучали слабко і ледве чутно, немов вітер попід стріхою.
– Ґуань-сі – орел. Отже, наші мури повинні бути тенетами, у які він утрапить. Вони – сонце, що спече наші тенета. Що ж, ми збудуємо місяць, який заслоне собою сонце!
Ніби зіржавілий механізм, місто повністю зупинилося.
Нарешті голос із-за ширми гукнув:
– Іменем богів, пошліть за Ґуань-сі!
Останнього дня літа Мандарина Ґуань-сі, дуже хворого та змиршавілого, до палацу внесли на ношах четверо служителів.
– Покладімо цьому край.
Старі чоловіки кивнули.
– Так не може тривати далі, – промовив слабкий голос. – Наш народ не займається нічим іншим, крім як перебудовуванням наших міст у різні подоби щодня і щогодини. Їм бракує часу на полювання, на рибалення, на кохання та гідне вшанування пращурів та дітей їхніх пращурів.
– Не можу не погодитися, – проказали мандарини міст Клітки, Місяця, Списа, Багаття, Меча і ще багатьох інших речей.
– Винесіть нас на світло! – наказав голос.
Старих винесли на сонце і поставили їхні ноші на пригірку. Цього пізнього літнього надвечір’я небагато худющих дітлахів запускали повітряних зміїв у подобі дракона всіх барв сонця, жаб і трави, усіх кольорів моря, монет і пшениці.
Донька першого Мандарина стояла обіч його ложа.
– Погляньте, – сказала вона.
– Це звичайні повітряні змії, – відповіли старі.
– Але що являє собою такий змій на землі? Нічого. Чого він потребує для того, аби виявити всю свою красу і піднесення духу?
– Певно, що вітру!
– А що потрібно небу і вітру для того, аби всі навколо бачили їхню красу?
– Мабуть, повітряний змій – багато зміїв, за якими кудись зникне одноманітність та постійність неба. Кольорові змії на вітру!
– Отже, – промовила донька Мандарина, – ви, Ґуань-сі, востаннє перебудуєте мури власного міста, які повинні мати подобу нічого іншого, а вітру. А ми зведемо місто в образі золотого повітряного змія. Вітер додаватиме краси змію і піднесе його до небачених висот. А повітряний змій уквітчає одноманітність буття самого вітру, надасть йому значення та мети. Одне без одного вони ніщо. Вкупі – взірець краси ти співпраці на знак-тривалого життя.
Обидва мандарини так зраділи, що вперше погодилися щось із’їсти за останні кілька днів. Обід вернув їм сили, вони пригорнули одне одного і подарували слова вдячності і похвали одне одному, назвали Мандаринову доньку хлопцем, чоловіком, стовпом кам’яним, воїном і щирим незабутнім сином. Не барячись, вони попрощалися, поквапилися до своїх міст, гукаючи навсібіч і співаючи пісні слабкими, зате щасливими голосами.
Минуло трохи часу, і міста стали відомими як Місто Золотого Змія і Місто Срібного Вітру. Люди повернулися на лани і до своїх справ. Знову наснажені, мешканці прогнали всі недуги, і ті втікали, немов перелякані шакали. І щоночі мешканці Міста Повітряного Змія відчували дужий вітер, який підтримував їх, а в Місті Вітру лунав спів і шепіт повітряного змія, люди відчували його підйоми і те, як він додає їм краси.
– Тож нехай буде так, – промовив Мандарин перед шовковою ширмою.
Вишивання
Сутеніло, повітря на темному ґанку пронизували спалахи голок, схожі на блискіт срібних комах у сонячному промінні. Три жінки, спілкуючись, схилилися над роботою. Крісла-гойдалки тихо поскрипували, злегка колисаючи їхні тіла назад і вперед. Кожна уважно дивилася собі у руки, ніби тримала в них власне серце.
– Котра година?
– За десять п’ята.
– За хвилину треба йти лущити горох на вечерю.
– Але ж… – вимовила інша жінка.
– Ох, точно, я, дурна, геть забула… – Перша жіночка відклала вишивання та поглянула крізь відчинені двері веранди, крізь теплий спокійний будинок у тиху кухню. На столі, ніби найяскравіший з усіх відомих їй символів домашнього затишку, лежала купа вимитого горошку в охайних пружних шкарлупках, очікуючи, як її руки вивільнять кожен біб.
– Ну, йди, полущи, якщо тобі від цього стане краще, – промовила друга пані.
– Ні, – відказала перша. – Не буду. Не буду, і все.
Третя жінка зітхнула. Вона вишивала троянду, листочок та маргаритку на зеленому полі. Голка то виринала, то ховалася у гаптуванні.
Друга працювала із найвитонченішою, найскладнішою частиною вишивки, спритно вколюючи, витягаючи та повертаючи назад із нескінченної кількості подорожей швидку голку. Кожен свій рух вона швидко окидала поглядом чорних очей. Квітка, людина, дорога, сонце, будинок – із-під її руки поставала картина, краса в мініатюрі, досконала в кожному окремому стібку.
– Інколи, ось так, як зараз, здається, що все в житті залежить від рук, – сказала вона, а решта закивали головами так, що крісла знову загойдалися.
– Я думаю, – сказала перша пані, – що душі знаходяться у нас в руках. Адже все на світі ми робимо руками. Інколи мені здається, що ми і впівсили не працюємо руками, не кажучи вже про голови.
Вони ще більш зосереджено поглянули на руки у роботі.
– Правда, – сказала перша жіночка, – згадуючи всі ті роки позаду, розумієш, що у пам’яті залишаються швидше не обличчя, а руки та їх витвори.
Вони заговорили про всі покрови, що їм доводилося піднімати, всі двері, що вони їх відкривали та зачиняли, про квіти, які вони збирали, про всі вечері, приготовані моторними чи неквапливими руками, що відповідали характеру та звичкам їхніх хазяйок. Споглядаючи минуле, бачиш безліч рук зі сну фокусника, а ще – прочинені двері, відкриті крани, стерті віники, відлупцьованих дітей. Натомість єдиними звуками було тріпотіння рожевих долонь, а решта – німий сон.
– Більше не буде вечері, ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра, – проказала третя жінка.
– Більше не прочинятимуться і не закриватимуться вікна.
– Більше не палитимемо взимку вугіллям пічку у підвалі.
– Більше не вирізуватимемо з газет статті про кулінарію.
Раптом вони заплакали. Сльози тихо котилися по обличчях та падали на шитво у пальцях майстринь.
– Сльозами горю не зарадиш, – сказала врешті перша пані та витерла повіки великим пальцем, тоді подивилася на нього.
– Гляньте, що я накоїла! – вигукнула роздратовано друга жіночка. Інші відірвалися від роботи та схилилися до неї. Гаптувальниця тримала вишивку, що зображала загалом ідеальну картину: вишиване жовте сонце світило на вишите зелене поле, а вишита брунатна дорога звивалася до вишитого рожевого будиночка, на дорозі стояв чоловік, та щось із його обличчям було не те.
– Доведеться переробляти весь малюнок, аби виправити це, – сказала друга пані.
– От халепа, – вони всі уважно вп’ялися очима на прекрасну картину, зіпсовану ґанджем.
Друга жіночка заходилася вправно і хутко витягувати маленькими ножицями нитки. Стібок за стібком малюнок зникав. Вона майже зі злістю висотувала шитво. Щезло обличчя чоловіка. Вона продовжила рвати нитки.
– Що ти робиш?! – спитала її інша.
Вони схилилися і побачили, що накоїла майстриня.
Чоловічка на дорозі не було. Вона висмикала його всього.
Ніхто не сказав ні слова, всі продовжили роботу.
– Котра година? – запитав хтось.
– За п’ять хвилин п’ята.
– Це має статися о п’ятій?
– Так.
– І вони не знають, що буде, як це трапиться?
– Ні, не знають.
– Чому ж ми їх не зупинили, доки було ще не пізно і це не набрало таких масштабів?
– Це вдвічі більше, ніж раніше. Та де там, удесятеро, в тисячу разів більше.
– Це геть не так, як уперше, або й у подальші десяток разів. Цього разу все інакше. Ніхто не знає, що буде, коли все станеться.
Вони чекали на веранді, охопленій пахощами троянд і скошеної трави.
– Котра година?
– За хвилину п’ята.
Голки пронизували тканину срібними вогниками, пірнали, ніби табунці маленьких металевих рибок у літніх сутінках.
Десь почулося комарине дзижчання. А тоді – щось, схоже на бій барабанів. Усі три жінки звели голови, прислухаючись.
– Ми ж нічого не почуємо, правда?
– Кажуть, не повинні.
– Та, може, ми дурні? Може, після п’ятої ми продовжимо лущити горох, прочиняти двері, мішати супи, мити посуд, готувати обіди, чистити апельсини…
– Боже, ну ми й нарегочемося, згадуючи, як злякалися старого експерименту! – Майстрині посміхнулися одна одній.
– П’ята.
Почувши це, усі змовкли і знову заходилися працювати. Пальці бігали по тканині. Обличчя нахилені, очі спостерігали за несамовитими порухами рук, із-під яких виринали візерунки. Квіти бузку, трави, дерева, будинки та ріки народжувалися на вишиваному полотні. Жінки мовчали, та у тиші на ґанку було чутно їхнє дихання.
Минуло півхвилини.
Друга жінка врешті полегшено зітхнула.
– Знаєте, пішла я все ж таки чистити горох на вечерю, – промовила вона. – Я…
Та навіть голови не встигла підвести. Периферійним зором побачила, як світ засяяв і запалав. Вона знала, що це, і не підняла обличчя. Ні вона, ні інші не зводили очей, і навіть в останню мить їхні пальчики пурхали над полотном. Вони не підняли погляду, не дивилися, що відбувалося із їхньою країною, містом, будинком і навіть ґанком. Вони лише втупилися у картину, якою бігали пальці.
Друга пані спостерігала, як зникає вишита квітка. Вона спробувала вигаптувати її знову, та вогонь розповзався, зникла дорога і травинки. Вона бачила, як полум’я, ніби в уповільненому кіно, охопило вишиваний будиночок та злизало його, листок за листком зжерло маленьке зелене деревце у п’яльцях, а потім відділило сонце від загального полотна. Тоді вогняний язик зачепився за голку, яка все ще пурхала над картиною; жінка дивилася, як полум’я просочувалося їй між пальці, побігло по руках та тілу, розмотуючи нитку її життя так старанно, постаючи перед нею у всій своїй пекельній красі, відриваючи малюнок від тканини у її руках. Вона так і не дізналася, що відбувалося з іншими майстринями, з меблями, з берестом у садку. Зараз, саме зараз, воно рвало біле шитво її тіла, рожеву нитку щік і, врешті-решт, знайшло серце. Тендітну червону троянду прошило полум’я, випалило молоді ніжні пелюсточки одну за одною…
Канікули
День був свіжий, немов отава, що пнеться до сонця; немов хмаринки, що безтурботно плинуть собі в піднебессі; немов метелики, які безжурно пурхають унизу. Це був день, зітканий із тиші бджоли та квітки, з мовчання океану і суходолу: але це не було абсолютне мовчання, тому що весь цей світ все ж таки майже нечутно рухався, трепетав, колихався, здіймався і падав – як справіку призначено світу. Край зоставався непорушним, проте все в ньому рухалося. Море дихало спокоєм, але не німотним. Парадокс вливався у парадокс, тиша накладалася на тишу, а звук – на звук. Квіти погойдувалися, і на духмяну конюшину поодинокими крапелинами золотавого дощу спадали бджоли. Хвилі пагорбів і хвилі океану – дві різних стихії – відокремлювала залізниця – забута, з іржавими рейками, залізниця, по якій, вочевидь, вже багато років не ходили поїзди. За тридцять миль на північ колія губилася в імлистій далині, а на тридцять миль на південь пронизувала леткі острівці туману обабіч далеких гір, які на очах змінювали свої обриси.
Але нараз рейки затремтіли.
Сидячи на одній із них, дрізд відчув щоразу ближчий ритм, так ніби десь далеко, за милі звідси, забилося чиєсь серце.
Дрізд спурхнув над морем.
Рейки продовжували легенько вібрувати, допоки врешті з-за вигину колії, що прослалася вздовж узбережжя, не виринула невелика дрезина, двоциліндровий двигун якої із фурчанням і тріскотом порушив глибоке безгоміння.
Зверху на цій чотириколісній машинерії, на здвоєній лавці, що дозволяла оглядати краєвиди з обидвох боків, під невеликим тентом від сонця сиділи чоловік із дружиною та їхній семирічний син.
Поки дрезина долала один безживний клапоть за іншим, вітер хльостав мандрівників по очах і метляв їхнім волоссям, проте ніхто із трійці не озирнувся, а дивився лише вперед. Інколи вони поглядали на черговий вигин колії з нетерпінням, інколи – із незмірною печаллю, і весь час нашорошено, готові до будь-яких несподіванок. На рівнісінькій ділянці двигун зненацька зачмихав і завмер. В оглушливій тепер тиші здавалося, що це саме спокій, яким дихали земля, небо та море, і спричинив зупинку механізму.
– Бензин закінчився!
Зітхнувши, чоловік поліз під сидіння за запасною каністрою і залив пальне у бак.
Його дружина і син сиділи мовчки, дивлячись на море, прислухаючись до його притлумленого гуркоту і шепоту, коли воно розсувало велетенську завісу, зіткану із піску, гравію, шумовиння та водоростей.
– Море гарне, правда? – спитала жінка.
– Мені подобається, – відповів син.
– Може, поснідаємо тут, біля нього?
Чоловік зосереджено дивився у бінокль на зелений острівець зелені.
– А чому б і ні? Рейки дуже заржавіли. Попереду розрив колії. Вам доведеться чекати, поки я її поремонтую.
– Та скільки завгодно! – відповів хлопчик. – А ми поки перекусимо!
Жінка вимушено посміхнулася, а потім серйозно поглянула на чоловіка.
– Чи багато ми сьогодні проїхали?
– Майже дев’яносто миль.
Чоловік усе ще напружено дивився у бінокль.
– Та я й не хочу за день долати більше. Якщо їхати швидше, то нічого не побачиш. Ми досягнемо Монтерею[41]41
Монтерей (англ. Monterey) – місто, розташоване біля бухти Монтерей на Тихоокеанському узбережжі в центральній Каліфорнії.
[Закрыть] післязавтра, а наступного дня, якщо захочете, вже будемо в Пало-Альто.[42]42
Пало-Альто (англ. Palo Alto) – місто в північно-західній частині округу Санта-Клара, в районі затоки Сан-Франциско (шт. Каліфорнія). Назване за ім’ям дерева пало-альто (ісп. El Palo Alto – високе дерево).
[Закрыть]
Жінка розв’язала яскраво-жовті стрічки великополого солом’яного капелюха, зняла його із золотавого волосся і, ледь спітніла, відійшла подалі від дрезини. Вони стільки проїхали, так швидко рухались на деренчливій дрезині, що рух ніби увійшов у їхні тіла. І тепер, коли все зупинилося, вони почувалися якось дивно, наче от-от розпадуться.
– Давайте будемо їсти!
Хлопчик бігцем відніс плетений кошик із наїдками на берег.
Мама з сином вже сиділи перед розстеленою скатертиною, коли до них підійшов чоловік – в строгому костюмі, жилеті, краватці та капелюсі – так ніби по дорозі він мав ділову зустріч. Роздаючи сандвічі та витягуючи огірки із прохолодних зелених баночок, він послабив краватку та розстібнув жилет, час від часу озираючись, готовий будь-якої миті знову застібнутись на всі гудзики.
– Ми тут самі-самісінькі, тату? – жуючи, запитав хлопчик.
– Так.
– І ніде ні душі навколо?
– Ніде ні душі.
– А раніше були люди?
– Навіщо ти весь час про це питаєш? Це було не так вже й давно – лише кілька місяців тому. Ти й сам пам’ятаєш.
– Та не дуже. А коли щосили напружую пам’ять, то взагалі геть усе забуваю.
Хлопчик узяв у жменю піску і просіяв його між пальцями.
– Людей було стільки, скільки піску на березі? А що з ними трапилось?
– Не знаю, – сказав чоловік, і це було правдою.
Одного ранку вони прокинулись, і світ був безлюдний. У сусідів на мотузках для білизни все ще розвівалось якесь біле прання; перед ґанками інших котеджів виблискували автівки, котрі вже о сьомій ранку мали виїхати зі своїх стоянок; не чутно було звиклих прощань; не гуділи транспортні артерії міста; не здригалися від власного дзеленчання телефони і не галасували діти у гущавині соняшника.
Лише напередодні він разом із дружиною сидів на терасі, коли принесли вечірню газету, і він, не зважуючись переглянути заголовки, врешті сказав:
– Цікаво, коли Він втомиться від нас і всіх нас змете геть?
– Все це зайшло надто далеко, – мовила дружина. – І не видно цьому кінця. Які ж ми нерозумні, правда?
– Чи не краще було би… – він запалив люльку і випустив кільце диму, – якби ми завтра прокинулись, а в цілому світі ні душі, і починай усе початку!
Він сидів і попихкував люлькою, голова відкинута на спинку крісла, в руках згорнена газета.
– Якби можна було натиснути таку кнопку просто зараз – ти би зробив це?
– Гадаю, що так, – сказав він. – Але без насилля. Просто щоби все зникло з лиця землі, а залишилися лише земля і море, ну і вся зелень – квіти, трава, сади. І звісно ж, тварини також нехай зостануться. Хай зостанеться все, крім людини, котра полює, коли не голодна, їсть, коли сита, котра жорстока, хоча ніхто її не зачіпає!
– Звісно ж, ми залишимося?! – лагідно посміхнулась дружина.
– Я би дуже хотів цього, – задумливо промовив чоловік, – попереду в нас – море часу. Найдовші у світі літні канікули. І ми – на найдовшому за нашої пам’яті пікніку. Лише ти, я і Джім. Жодних поїздок на роботу. І не треба з усіх сил тягтися за Джонсами. Ніяких тобі автівок. Було би непогано винайти інший спосіб подорожувати – щось старовинне. Прихопити величенький кошик із провізією, три пляшки шипучки, а далі за потреби поповнювати припаси у безлюдних крамницях безлюдних міст, і попереду безкінечне літо…
Вони ще довго сиділи на ґанку, і згорнена газета лежала між ними.
Нарешті вона сказала:
– А нам не буде самотньо?
Саме так розпочався ранок нового світу. Вони прокинулись під лагідні звуки землі, що тепер була просто лугом, і міста знову потопали у морі гостролезого різнотрав’я, нагідок, маргариток і в’юнків. Спочатку вони це сприйняли навдивовижу спокійно – можливо, тому, що всі ці роки не надто любили місто, а їхні численні друзі були не такими вже й добрими друзями, та й жили вони вже прірву часу самотою, у механічному вулику.
Чоловік підвівся, визирнув з вікна і спокійно, начебто йшлося про погоду, зауважив:
– Всі зникли.
Він виснував це із відсутності звуків у місті.
Вони снідали не кваплячись, бо син іще спав, потім чоловік випростався у кріслі і промовив:
– Тепер мені треба помізкувати, що робити далі.
– Що робити далі? Але… звісно ж, ти підеш на роботу!
– Ти усе ще не віриш? – засміявся він. – Ти не віриш, що я відтепер не вилітатиму щодня о восьмій десять з дому, поспішаючи на роботу, і Джім не ходитиме до школи? Навчання для всіх нас уже скінчилося! Більше не буде олівців, більше не буде книжок, більше не буде кривих поглядів боса! Ми вільні, дорогенька, і ми ніколи не повернемося до отої заяложеної нудотної рутини! Ходімо!
І він повів її тихими і безживними вулицями міста.
– Вони не померли, – пояснив він. – Вони просто… пішли геть.
– А як же в інших містах?
Він підійшов до телефонної будки і набрав Чикаго, потім – Нью-Йорк і Сан-Франциско.
Тиша. Тиша. Тиша.
– Ось так, – сказав він, кладучи слухавку.
– Я почуваюся винною, – сказала вона. – Вони щезли, а ми тут. І я… щаслива! Але ж чому? Я би мала почуватися нещасною!
– І чому б то? Це аж ніяк не трагедія. Адже їх не катували, не підірвали і не спалили. Вони зникли, навіть не здогадуючись про це. І ми нічого нікому не винні. Наш єдиний обов’язок – бути щасливими. Попереду тридцять років щастя: хіба ж це не чудово?
– Але… в такому разі нам слід мати більше дітей!
– Щоб знову заселити цей світ? – Він повільно й спокійно хитнув головою. – Ні. Нехай Джім буде останнім. Коли він зістариться і помре, нехай світ успадкують лише коні та корови, бурундуки і павуки. Вони продовжать життя. І котрогось дня якийсь інший вид, що зуміє поєднати природне щастя із природною допитливістю, побудує нові міста, які навіть близько не будуть схожі на наші, і житиме далі. А тепер піди розбуди Джіма, потім наладуємо кошик і розпочнемо наші тридцятилітні канікули. Ану хто швидше добіжить до будинку?
Він узяв із невеликої дрезини кувалду, і поки він із півгодини поправляв заіржавілі рейки, жінка з хлопчиком побігли на берег. Вони повернулися зі жменею мокрих черепашок – їх була ціла дюжина – та чудовою рожевою галькою, всілися, і мати почала навчати сина, і хлопчик олівцем у блокноті записував домашнє завдання, а потім опівдні до них спустився з насипу тато – без піджака та краватки – і вони пили апельсинову шипучку, дивлячись, як у пляшках рояться і рвуться догори бульбашки. Надовкола панувала тиша. Вони прислухалися до того, як сонце налаштовує старі залізні рейки. Над ними, у просякнутому сіллю повітрі, витав смолистий запах шпал, і чоловік легенько поплескав долонею по кишеньковому атласу.
– Наступного місяця, в травні, поїдемо до Сакраменто,[43]43
Сакраменто – столиця штату Каліфорнія.
[Закрыть] а потім вирушимо у Сіетл,[44]44
Сіетл (також Сіетл, англ. Seattle) – місто в штаті Вашингтон, морський порт.
[Закрыть] де пробудемо до першого липня. Липень – чудовий місяць для відвідин Вашингтона,[45]45
Вашингтон (англ. Washington, D.C.) – столиця США. Місто не входить до складу жодного зі штатів США.
[Закрыть] відтак, коли вже стане прохолодніше, попрямуємо у Єллоустон;[46]46
Національний парк «Єллоустон», або Єллоустонський національний парк (англ. Yellowstone National Park) – перший у світі національний парк, міжнародний біосферний заповідник, об’єкт Світової спадщини ЮНЕСКО.
[Закрыть] по кілька миль на день – там пополюємо, тут порибалимо…
Хлопчикові зробилося нудно, і він побрів до моря, де взявся кидати у море патички, а потім сам же й бігав за ними, наче дресирований пес.
Чоловік тим часом продовжував:
– Зиму перебудемо в Тусоні,[47]47
Тусон (англ. Tucson) – місто в американському штаті Аризона, адміністративний центр округу Піма.
[Закрыть] а наприкінці її вирушимо у Флориду. Навесні піднімемось уздовж узбережжя, а в червні, можливо, досягнемо Нью-Йорка. Через два роки, влітку, відвідаємо Чикаго. А як тобі зимове Мехіко, скажімо, через три роки? Поїдемо хоч світ за очі, куди лише приведуть нас рейки: а якщо натрапимо на стару покинуту колію, про яку геть нічого не знатимемо, то поїдемо нею, щоби просто побачити, куди вона приведе. І, присягаюсь, котрогось року ми попливемо на човні униз по Міссісіпі – я завжди про це мріяв. Мандрів вистачить на все життя.
Голос його поступово завмер. Він уже хотів було незграбними руками закрити атлас, коли це щось світле мигнуло у повітрі і впало просто на папір. Потім скотилося на пісок, перетворившись у мокру грудочку.
Дружина глянула на вологу плямку у піску, а тоді подивилася на чоловікове обличчя. Серйозні очі його підозріло блищали. А на щоці виднівся промовистий вологий слід.
Вона ахнула, а потім взяла його за руку і міцно стиснула.
Він зробив те саме з її рукою і, заплющивши очі, повільно, понад силу промовив:
– Було би добре, якби ми сьогодні заснули, і за ніч все якимось чином повернулося назад. Уся дурість і весь цей рейвах, уся ненависть, усі жахи та страхіття, усі ті злостиві люди і їхні оглашенні діти, увесь цей безлад і дріб’язковість, усі непорозуміння і всі сподівання – усе, чого ми так потребуємо і що так любимо. Як це було б чудово!
Вона ще трохи помовчала, потім кивнула.
Зненацька обидва здригнулися. Тому що між ними стояв – вони навіть не помітили, коли він з’явився – їхній син, тримаючи у руці порожню пляшку з-під шипучки.
Обличчя хлопчика було блідим. Вільною рукою він доторкнувся до батькового обличчя – там, де зоставила слід скупа сльоза.
– І тобі також… – мовив він. – Тобі, тату, також нема з ким гратися!
Дружина силкувалася щось сказати.
Чоловік хотів узяти сина за руку.
Хлопчик відсахнувся.
– Дурні! Дурні! Дурнуваті дурні! Ах ви тупаки, тупаки!
І, крутнувшись, він пішов у бік океану, де й застиг ридаючи ридма.
Жінка хотіла було піти за ним, проте чоловік зупинив.
– Не треба. Не чіпай його.
Потім вони обидвоє якось наче заціпеніли. Тому що раптом хлопчик там, на узбережжі, не перестаючи плакати, щось написав на клаптикові паперу. Потім запхав написане у пляшку, загвинтив її, підняв високо в повітря і щосили пожбурив у море.
Що, подумала жінка, що він написав у записці? Що там, у пляшці?
Пляшка гойдалася на хвилях.
Хлопчик перестав плакати.
Через якийсь час він підійшов до батьків і подивився на них. Його обличчя було ні похмурим, ні веселим, ані схвильованим, ані байдужим, ані рішучим, ані безвольним; це була дивна суміш – так ніби він змирився з часом, природнім лихом і цими людьми. Вони глянули спершу на нього, а потім ген туди, де у затоці, поблискуючи на сонці, гойдалася на хвилях вже майже невидима пляшка з нерозбірливими карлючками.
Чи написав він те, чого хотіли ми? – подумала жінка. – Те, про що ми щойно говорили, про що мріяли?
Чи це було лише його бажання, – роздумувала вона, – щоби, приміром, прокинутися завтра вранці й усвідомити, що ти сам як перст у безлюдному світі, і жодної живої душі поруч – ані жінки, ні чоловіка, ні мами, ні тата, жодних тобі недоумкуватих дорослих з їхніми ідіотичними бажаннями. І що тепер він самотою ітиме до колії, заведе дрезину і помандрує через здичавілий материк на свій вічний пікнік.
Про що ж ідеться у тій записці?
Про що?
Вона тривалий час дивилася у його безбарвні очі і не знаходила відповіді, а запитати про це не зважувалася.
Чайки, що пролітали над ними, своїми швидкоплинними тінями охолоджували їхні розпашілі обличчя.
– Пора, – сказав котрийсь із них.
Вони поставили кошик на платформу. Жінка старанно зав’язала жовті стрічки свого капелюха, черепашки склали на дошки, чоловік зав’язав краватку, одягнув жилет, піджак і капелюха, і всі троє вмостилися на лавку, поглядаючи на море, де вдалині, вже на самому горизонті, поблискувала закоркована пляшка з запискою.
– Чи достатньо самого лише бажання? – запитав хлопчик. – Чи це спрацьовує?
– Інколи аж занадто добре.
– Все залежить від того, чого ти просиш.
Хлопчик кивнув, думки його були десь далеко.
Вони глянули туди, звідки прийшли, а потім – вперед, куди збиралися їхати.
– Прощавай, краю, – сказав хлопчик і махнув рукою.
