Текст книги "Одіссея капітана Блада (вид. 1959)"
Автор книги: Рафаель Сабатіні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
Розділ ХІІІ
Тортуга
Настав час розкрити читачеві той факт, що відомості про подвиги капітана Блада дійшли до нас виключно завдяки сумлінності Джеремі Піта-шкіпера із Сомерсетшіру. Цей милий юнак володів не тільки мистецтвом навігації, але й невтомним пером, яким він енергійно користувався, натхнений неприхованою симпатією до Пітера Блада.
Піт був шкіпером, або штурманом, фрегата, який мав на собі сорок гармат; він вів судновий журнал, і вів так, як ніхто до нього. Журнал цей складався більше як з двадцяти томів різного формату; деякі з них не збереглися, в інших бракує багатьох сторінок. Але якщо я, ретельно вивчаючи їх у бібліотеці містера Джеймса Спека із Комертина, часом страшенно сердився через ці прогалини, то нерідко мені завдавала чималого клопоту і надмірна багатослівність Піта, бо в цій безладній масі документів важко було іноді відокремити справді істотні факти від другорядних.
Перший том Піта заповнений виключно спогадами про події, що відбулися до першого приходу Блада на Тортугу. Том цей, так само як і зібрання протоколів державних судових процесів, поки що є головним, хоча й не єдиним джерелом, звідки я брав матеріали для розповіді.
Піт наполягає на тому, що саме обставини, які я щойно виклав, і тільки вони примусили Пітера Блада шукати притулку на Тортузі. Він пише докладно і пристрасно (а це свідчить, що в той час були й протилежні думки), що ні Блад, ані його товариші навіть на думці не мали приєднатися до піратів, які, прикриваючись напівофіціальним захистом французів, зробили з Тортуги лігво, звідки виходили на страхітливий піратський промисел. Нападали головним чином на іспанські кораблі та колонії.
Спочатку Блад, як розповідає нам Піт, мав намір добратися до Франції або до Голландії. Але за довгі тижні марного чекання судна, яке могло б доставити його в одну з цих двох країн, він помалу витратив усі свої гроші. Літописець свідчить, що в ті дні він помічав у свого друга ознаки якогось прихованого неспокою. На думку Піта, саме цей неспокій та бездіяльність і призвели Блада до зловживання міцним вест-індським спиртом, до якого він так був пристрастився. І, власне, через це Блад опустився до рівня заклятих авантюристів, з якими він зустрічався на березі. Я не збираюся звинувачувати Піта в навмисному вигадуванні якихось виправдань для свого товариша, бо в ті дні й справді душа Пітера Блада не знала спокою. З думки не йшла Арабелла Бішоп, а вона, безумовно, в його житті посідала найперше місце. Чарівність дівчини, та недосяжність щастя з нею зводили його з розуму. Він любив Арабеллу, хоч і розумів, що вона втрачена для нього назавжди. Збираючись до Франції чи Голландії, він не мав перед собою ясної мети, не знав, що, власне, він там робитиме. Та що й казати, він був збіглий раб, людина поза законом для батьківщини і бездомний вигнанець для будь-якої іншої країни. Лишалося море, гостинне для всіх, а особливо принадне для того, хто оголосив справжню війну суспільству.
Отже, взявши до уваги ту непосидючість Блада, яка в свій час спокусила його до мандрів просто заради пригод, зваживши, що цей потяг до мандрів був посилений безрозсудністю, породженою вигнанням, а також, врахувавши те, що його військовий досвід та вміння командувати кораблем лише підсилили спокуси, які постали перед ним, навряд чи хто дивуватиметься або дорікатиме йому за те, що він кінець кінцем здався. До того ж не забувайте, що спокусливі пропозиції не лише від знайомих піратів-авантюристів, постійних відвідувачів таверн Тортуги, але й від губернатора острова Тортуги д'Ожерона, який забирав у піратів десяту частину здобичі за право стояти в гавані. Крім того, д'Ожерон непогано заробляв і на комісійних дорученнях, беручи готівкою і видаючи натомість векселі, що оплачувались у Франції.
Професія, яку можна було б назвати ганебною, коли б на захист її висловлювались тільки брудні, підпилі авантюристи, мисливці, лісоруби та прибережні збирачі того, що викидається морем – всякі там англійці, французи, датчани – ставала почесною, замалим не офіціальною формою каперства, коли її визнавав вишукано одягнений, немолодий джентльмен, який, представляючи «Французьку Вест-Індську компанію», здавалося, представляв саму Францію.
Більше того, всі, хто втік з Пітером Бладом із барбадоських плантацій і не знав, куди подітись, не виключаючи і Джеремі Піта, в якого потяг до моря був у крові, – усі вирішили приєднатися до великого «берегового братства», як називали себе пірати. І всі вони приєднали свої голоси до тих, хто вмовляв Блада й надалі бути їх ватажком і присягався віддано йти за ним, куди б він їх не повів.
Отож, із слів Піта видно, що Блад під тиском зовнішніх і внутрішніх причин поступився, поплив за течією долі.
– Fata viam invenerunt,[42]42
Fata viam invenerunt (лат.) – Від долі не втечеш.
[Закрыть] – висловився він сам відносно цього.
Якщо Пітер і опирався так довго, то його стримувала, на мій погляд, думка про Арабеллу Бішоп. Те, що їм, можливо, не судилося більше зустрітися, не мало тут ніякісінького значення. Він малював собі в уяві, з яким презирством вона почує, що він став піратом, і це завдавало йому такого болю, наче все це було справді. Навіть і тоді, коли він остаточно погодився стати піратом, думка про Арабеллу ніколи не залишала його. Пітер Блад пішов на компроміс із власною совістю, яка під впливом спогадів про Арабеллу зробилась такою вразливою. Однак він поклявся, що думка про неї завжди допомагатиме йому тримати руки чистими, навіть у цій відчайдушній професії, за яку він брався. Він, мабуть, ніколи не мав навіть ілюзорних надій добитися любові цієї дівчини або взагалі побачити її, проте пам'ять про неї повинна була завжди жити в його душі, як зразок чистого, величного. Любов, якій не судилось користуватися взаємністю, нерідко залишається провідним ідеалом людини на все її життя.
Зважившись стати піратом, Блад енергійно почав готуватись до піратського життя. Д'Ожерон – найлюб'язніший з усіх губернаторів, позичив йому грошей для відповідного обладнання «Сінко Льягас», перейменованого тепер на «Арабеллу». Блад дав фрегату це ім'я не без вагань, боячись відкрити свої почуття. Але його барбадоські друзі сприйняли це як звичайний прояв живого гумору, властивого їхньому командирові.
Блад непогано розбирався в людях. До двох десятків своїх прихильників він одібрав ще шістдесят чоловік з різних авантюристів, що тинялися на Тортузі. Як було заведено серед «берегового братства», з усіма ними він уклав угоду, за якою кожному сплачувалась певна частка від захопленої здобичі. Проте, щодо всього іншого, то ця угода дуже відрізнялася від загальноприйнятих там договорів. На борту «Арабелли» суворо заборонялася та огидна анархія, яка звичайно панує на піратських суднах. Ті, що плавали з Бладом, зобов'язувалися дотримуватись суворої дисципліни і в усьому підкорятися йому та обраним ними ж офіцерам. Кому цей пункт договору був не до вподоби, той міг шукати собі іншого ватажка.
Наприкінці грудня, коли закінчився сезон штормів, Блад вийшов у море на добре оснащеному судні з добірною командою, і за короткий час слава про нього розійшлася по Карібському морю, мов гнані вітром хвилі.
На початку плавання у Навітряній протоці відбувся бій з іспанським галеоном, що закінчився потопленням останнього. Потім на кількох пірогах було здійснено сміливий напад на іспанську флотилію, що займалася добуванням перлин біля Ріо-дель-Хачі. Цей напад приніс корсарам особливо багату здобич. Після цього організували десантну експедицію на золоті копальні Санта-Марія на Мейні. Розповідь про неї вражала своєю неймовірністю. Було ще кілька менш цікавих пригод, і завжди команда «Арабелли» здобувала честь переможців і захоплювала багату здобич, зазнаючи при цьому тільки деяких втрат.
Отже, перш ніж «Арабелла» в травні наступного року повернулася на Тортугу для додаткового ремонту та переоснащення, бо ви самі розумієте, що фрегат не міг залишитися зовсім неушкодженим, – слава про цей корабель та його капітана Пітера Блада вихором пронеслася від Багамських до Навітряних островів і від Нью-Провіденс[43]43
Нью-Провіденс – острів із групи Багамських островів.
[Закрыть] до Трінідада.
Відгомін цієї слави докотився й до Європи. Іспанський посол при Сент-Джеймському дворі[44]44
Сент-Джеймським двором називався тоді двір англійського короля.
[Закрыть] вручив англійцям роздратовану ноту, на яку йому відповіли, що капітан Блад не тільки не перебуває на королівській службі, а ще й засуджений бунтівник і збіглий раб, а тому будь-які заходи його католицької величності проти Блада зустрінуть цілковите схвалення короля Якова II.
Дон Мігель д'Еспіноса – адмірал Іспанії у Вест-Індії – та його небіж дон Естебан, який плавав із ним, палали бажанням якнайскоріше схопити і повісити цього авантюриста на нок-реї свого корабля. Для них полювання на Блада, яке набрало тепер міжнародного характеру, було також і родинною справою.
Отож Іспанія, в особі дона Мігеля, не скупилася на погрози в адресу Блада. На Тортугу ці погрози дійшли одночасно з заявою дона Мігеля про те, що в нього є повноваження на спіймання Блада не тільки від своєї країни, але й від англійського короля.
Проте погрози хвалькуватого адмірала не злякали капітана Блада. Він не сидів на добре захищеній Тортузі, склавши руки. За все, що йому довелося вистраждати, Блад вирішив помститись на Іспанії, зробивши її козлом відпущення. Цим він сподівався вбити двох зайців: задовольнити власну жадобу помсти і водночас виконати свій громадянський обов'язок, тільки не перед королем Яковом II, якого Блад ненавидів, а перед Англією і разом з нею перед усім цивілізованим людством, якому жорстока, підступна, фанатична Іспанія намагалася всіма засобами перешкодити спілкуватися з Новим Світом.
Якось одного разу, коли Блад, смокчучи люльку, сидів разом з Хагторпом та Волверстоном за пляшкою рому в пропахлій смолою та тютюновим димом портовій таверні, до нього привітався якийсь суб'єкт у гаптованому золотом камзолі з темно-синього атласа, підперезаний широчезним шарфом малинового кольору.
– Це ваше ім'я Ле Санг?[45]45
Санг (le sans) – по-французьки «кров».
[Закрыть]
Перш ніж відповісти йому, капітан Блад подивився на розрядженого головоріза. Перед ним стояв високий чоловік, будова тіла якого свідчила про спритність і силу; смагляве, з орлиним профілем обличчя було грубувато-вродливим. На пальці його не дуже чистої руки, що лежала на ефесі довгої рапіри, вигравав усіма кольорами великий брильянт, а у вухах поблискували золоті сережки, що майже зовсім ховалися під довгими кучерями його масного каштанового волосся.
Капітан Блад вийняв з рота люльку:
– Моє ім'я Пітер Блад, – відрекомендувався він. – Для іспанців я дон Педро Сангре, а француз може називати мене Ле Санг, якщо це йому подобається.
– От і добре, – сказав авантюрист по-англійськи і, не чекаючи на запрошення, підсунув стілець до заяложеного столу. – Мене звуть Левасер, – в свою чергу відрекомендувався він трьом співбесідникам, з яких принаймні двоє позирали на нього спідлоба. – Можливо, ви вже чули це ім'я.
Так, ім'я це вони добре знали. Левасер командував двадцятигарматним капером, що тиждень тому кинув якір у Тортузькій бухті. Команда капера складалася переважно з французів-мисливців, які жили у північній частині Гаїті, людей, що мали набагато солідніші підстави ненавидіти іспанців, ніж англійці. Левасер нещодавно повернувся на Тортугу після не зовсім вдалого походу. Однак знадобилося дещо більше, ніж звичайна поразка, щоб збити страшенну пиху з цього типа. Полюбляючи сварки, випивку, гру в карти або кості, цей негідник набув широкої популярності серед дикого «берегового братства». Ходила за ним. також і слава зовсім іншого характеру. В його розгнузданості і привабливій зовнішності жінки знаходили якусь особливу принадність. І Блад не дивувався, коли Левасер відверто вихвалявся своїми перемогами, його вражало тільки те, що хвастощі ці були небезпідставні.
Поширювались настирливі плітки, що навіть мадемуазель д'Ожерон, донька губернатора Тортуги, теж стала жертвою його дикої вроди, а Левасер дійшов до такого нахабства, що попросив її руки. Правда, д'Ожерон дав йому на це єдину можливу відповідь – він показав йому на двері. Розлючений Левасер пішов, але поклявся, що все одно одружиться з мадемуазель д'Ожерон, хоча б проти нього повстали всі батьки християнського світу, і що мосьє д'Ожерон гірко каятиметься за образу, заподіяну своєму майбутньому зятеві.
Отакий чоловік підсів до капітана Блада з пропозицією об'єднати свої сили для спільних дій.
Дванадцять років тому, ще двадцятирічним юнаком, Левасер плавав із жорстоким виродком – піратом Л'Оллоне, – і його майбутні «подвиги» довели, що учень гідний свого вчителя. Серед «берегового братства» у ті дні не було запеклішого негідника, ніж Левасер. А проте, хоч і дуже відразливим здався капітанові Бладу сам Левасер, він визнавав, що пропозиції цього суб'єкта не позбавлені сміливої винахідливості і що разом з ним без риску можна провадити операції в більших масштабах, ніж діючи нарізно. Центральним місцем у проекті Левасера був напад на Маракайбо, багате місто на материку. Блад розумів, що для такої операції потрібно буде щонайменше шістсот чоловік, а на їхніх кораблях такої кількості людей не перевезеш. Отже, спочатку треба було двома-трьома нападами на інші об'єкти здобути ще хоч кілька кораблів.
Щоправда, Бладові не сподобався автор цього плану, тому він утримався від будь-яких зобов'язань, а погодився лише обміркувати пропозицію. Але кінець кінцем під натиском Хагторпа та Волверстона, які не поділяли особистої антипатії свого капітана до француза, договір між Лева-сером і Бладом був підписаний не тільки ними, а, як це було заведено, і представниками обох команд.
Угодою, між іншим, передбачалося, що навіть і тоді, коли їх кораблі діятимуть окремо, вони повинні будуть давати один одному повний звіт про здобуті трофеї; корабель, якому належатиме здобич, залишає за собою три п'ятих здобутого, а дві частини віддає своєму союзникові. Всі трофеї належить потім розподілити між членами команд кожного корабля за договором, укладеним між капітаном даного корабля та його людьми. В усьому іншому угода ця була стандартна, включаючи й пункт, за яким того, хто спробує вкрасти або приховати частину трофеїв, хай це буде навіть одно песо, буде негайно повішено на нок-реї.
Владнавши і погодивши найменші деталі договору, вони приготувалися до виходу в море. Проте за день до відплиття Левасера мало не підстрелили під час його романтичної витівки, коли він намагався перелізти через стіну губернаторського саду, щоб ніжно попрощатися з палко закоханою в нього мадемуазель д'Ожерон. Він відмовився од свого наміру тільки тоді, коли вартові, що засіли в кущах, двічі пальнули по ньому. Вирушаючи в похід, Левасер поклявся після повернення на Тортугу вдатися до більш дійових заходів.
Ту ніч Левасер спав на борту свого корабля, названого ним з властивою йому пишномовністю «Ла-фудр».[46]46
Ла-фудр (франц.) – блискавка.
[Закрыть] На цьому ж кораблі відбулася наступного дня його зустріч з капітаном Бладом, якого Левасер з іронією назвав своїм адміралом. Ірландець приїхав остаточно погодити з французом деякі пункти договору, з яких найістотнішою для нас була домовленість про те, що, коли судна розійдуться випадково чи з необхідності, вони повинні якнайшвидше знову зустрітися на Торту зі.
Після цього Левасер почастував свого адмірала обідом, і вони випили за успіх експедиції, причому Левасер не обмежував себе і незабаром ледве тримався на ногах.
Тільки надвечір капітан Блад залишив «Ла-фудр», і шлюпка доставила його на борт «Арабелли», червоний фальшборт і позолочені амбразури якої вигравали пломенистими барвами у промінні призахідного сонця.
Невесело було на душі у Блада в ту хвилину. Як уже говорилося, він непогано розбирався в людях, і від враження, справленого на нього Левасером, у його душу закралися сумніви, які з наближенням години відплиття дедалі зростали. Про сумніви ці він і сказав Волверстону, який зустрів його на борту «Арабелли»:
– Це ти умовив мене підписати з ним договір, кат би тебе взяв. Я не певен, що такий союз доведе до добра.
Велетень примружив своє налите кров'ю єдине око і посміхнувся, випнувши важку щелепу:
– Ми скрутимо собаці в'язи, якщо він тільки спробує зрадити.
– Скрутимо, якщо до того часу нам їх не скрутять, – кинув Блад і, йдучи до своєї каюти, додав: – Виходимо вранці, на початку відпливу.
Розділ XIV
«Подвиги» Левасера
Вранці, за годину до відплиття, до борту «Ла-фудр» підплив легенький човен-каное. З нього по мотузяному трапу на корабель піднявся мулат у коротких штанях з не-вичиненої шкури і з червоною ковдрою на плечах, що правила йому за плащ. Мулат привіз для капітана Левасера згорнутий в кілька разів аркуш паперу.
Капітан розгорнув листа, пом'ятого й заяложеного брудними пальцями посланця, і прочитав:
«Коханий мій! Я на голландському бризі «Джонгроув», який от-от вийде в море. Жорстокий батько, вирішивши назавжди розлучити нас, посилає мене під опікою мого брата до Європи. Благаю тебе, врятуй! Звільни мене, мій любий герою!
Твоя нещасна в коханні Мадлен».
Таке палке благання до глибини душі зворушило нашого коханця-героя. Насупившись, він кинув погляд на бухту, шукаючи в ній голландський бриг, який мав вийти в Амстердам з вантажем шкір та. тютюну. Серед суден, що стояли у вузькій гавані, стиснутій скелястими берегами, брига не було. Розлютований Левасер накинувся на мулата, вимагаючи сказати, куди подівся бриг.
Замість відповіді мулат показав рукою у бік моря, де спіненим валом хвиль позначалася лінія рифів – одного з головних оборонних рубежів фортеці. Там, далеко за рифами, білів парус.
– Он він, – сказав мулат.
– Ото?! – Француз зблід і вп'явся поглядом у морську далечінь, та зразу ж, не стримавши люті, загорлав: – Де ж ти досі волочився, проклята твоя душа? Відповідай!
Мулат злякано зіщулився. Паралізований страхом, він не міг дати ніякого пояснення, навіть якщо воно й було в нього. Схопивши його за горло, Левасер з сердитим гарчанням двічі струсонув ним і шпурнув до борту. Падаючи, бідолаха вдарився головою об планшир і нерухомо простягнувся на палубі; з його рота цівочкою потекла кров.
Левасер з огидою потер долоні, наче на них був бруд.
– Викиньте цю мерзоту за борт! – наказав він піратам, що без діла тинялися на шкафуті. – І зразу ж піднімайте якір. Ми вирушаємо в погоню за голландцем!
– Спокійно, капітане. Що тут сталося?
На плече Левасера лягла міцна рука. Обернувшись, він побачив перед собою широке обличчя лейтенанта Каузака – кремезного, дужого, кривоногого бретонця.
Щедро пересипаючи свою мову непристойностями, Левасер пояснив йому свій намір.
Каузак похитав головою:
– Голландський бриг? Ні, цього не буде! Цього нам ніхто не дозволить.
– А який біс нам може не дозволити? – вибухнув Левасер, і в його голосі зазвучали і подив і лють.
– Насамперед – твоя команда не дуже охоче підтримає цю авантюру, та й про капітана Блада не слід забувати.
– Капітана Блада я не боюсь…
– Даремно. В нього є сила, зброя, люди і, наскільки я його знаю, він раніше потопить нас, аніж потерпить напад на голландців. Я попереджав тебе, що в цього капітана свої погляди на каперство.
– Он як? – процідив Левасер і скреготнув зубами. Втупившись поглядом у білі вітрила, він замислився, але ненадовго. Багата уява та винахідливість цієї людини, підмічені свого часу і капітаном Бладом, незабаром знайшли вихід.
Кленучи в душі на чім світ стоїть угоду з Бладом, пірат обмірковував, як краще обійти її. Безумовно, Каузак мав рацію: Блад нізащо не потерпить нападу на голландців. Але хіба цього не можна зробити в його відсутність? Пізніше Блад, хоче він того чи ні, змушений буде простити цей вчинок, адже протестувати буде пізно.
Через годину, а може, й менше, «Арабелла» і «Ла-фудр» вийшли разом у море. Блад не розумів, що саме примусило Левасера змінити план: адже збиралися вирушити пізніше. Проте поведінка союзника не викликала в нього підозри, і, помітивши, що Левасер підняв якір, Блад також наказав вирушати раніше призначеного часу. Весь день попереду в них біліли вітрила голландського брига, хоча надвечір він зменшився до ледве помітної цятки в північній частині горизонту. Курс, яким мали йти Блад і Левасер, пролягав на схід вздовж північного узбережжя Гаїті. Всю ніч «Арабелла» трималася визначеного курсу, але, коли зайнявся світанок, виявилось, що вона лишилася одна. «Ла Фурд», піднявши на реях усі вітрила, під прикриттям ночі повернув на північний схід.
Каузак ще раз спробував сперечатися проти самочинства свого капітана, але той гримнув на нього:
– Ішов би ти, хлопче, під три чорти! Корабель є корабель, байдуже, голландський він, чи іспанський. А кораблі – це те, чого нам зараз бракує. Команду задовольнить таке пояснення.
Лейтенант промовчав, але, знаючи зміст листа і догадуючись, що справжньою метою капітана була дівчина, а не судно, він похмуро похитав головою. Однак нічого не поробиш. І Каузак, перевалюючись на своїх кривих ногах, пішов віддавати необхідні розпорядження.
На світанку «Ла-фудр» був уже за милю від брига. На «Джонгроуві» занепокоїлись. Адже брат мадемуазель д'Ожерон добре знав корабель Левасера. Голландці, намагаючись утекти від «Ла-фудр», підняли додаткові вітрила. Пірати звернули трохи вправо і не припиняли погоні, аж поки не змогли дати пострілу впоперек курсу голландця. Це було попередження. У відповідь «Джонгроув», повернувшись кормою, відкрив вігонь, і невеликі гарматні ядра з свистом пронеслись над кораблем Левасера, завдавши незначної шкоди вітрилам. Бій тривав недовго, голландцям пощастило зробити тільки один бортовий залп.
Через п'ять хвилин абордажні гаки, кинуті з «Ла-фудр», міцно вп'ялися в «Джонгроув», і пірати з криком вдерлися на його шкафут.
Капітан голландського корабля, побагровівши від гніву, сміливо вийшов назустріч корсарові. За ним ішов тендітний, блідий джентльмен, в якому Левасер упізнав свого майбутнього шуряка.
– Капітане Левасер, це ж нечуване нахабство, за яке вам доведеться відповідати! Що вам потрібно на моєму кораблі?
– Спочатку я мав намір забрати тільки те, що в мене вкрали. Але оскільки ви першими розпочали воєнні дії, своїм вогнем завдавши шкоди моєму кораблю, і вбили п'ять матросів, то нам залишилось тільки прийняти виклик, і ваш корабель стане моїм воєнним трофеєм.
Мадемуазель д'Ожерон стояла біля поручнів кормової рубки і, затамувавши подих, не зводила закоханих очей із свого героя. Владний, сміливий, він справді здавався їй втіленням героїзму. Левасер угледів дівчину і з радісним вигуком кинувся до неї. Голландський капітан, простягнувши руки, намагався зупинити його, але Левасеру не терпілося скоріше обняти свою кохану. Він розмахнувся алебардою, і голландець з розколотим черепом повалився на палубу… А пристрасний коханець, у якого й на обличчі світилася радість, переступив через труп і кинувся до дівчини.
Однак перелякана мадемуазель д'Ожерон відсахнулася. Це була висока, струнка дівчина, що обіцяла стати чарівною жінкою. Важкі чорні кучері вигідно відтіняли її обличчя кольору слонової кістки, а низько опущені вії великих чорних очей тільки підкреслювали властиву їй гордовитість.
За якусь мить Левасер був коло неї і, відкинувши закривавлену алебарду, простягнув руки, щоб пригорнути свою кохану. Проте, потрапивши в його обійми, з яких їй уже не легко було вирватись, дівчина тільки зіщулилась; страх спотворив її вродливе обличчя, зігнавши з нього звичайний вираз гордовитості.
– О, нарешті ти моя! Моя наперекір усьому! – театрально вигукнув корсар.
Але дівчина, упираючись щосили руками в його груди, силкувалась відштовхнути свого героя.
– Наві… навіщо ти вбив його?
Як і личить героєві, Левасер засміявся, і з міною бога, який зглянувся на простого смертного, пишномовно відповів:
– Він став між нами! Хай смерть його буде символом і пересторогою для тих, хто наважиться стати між нами! Вони згадають його і затремтять!
Усе це було невимовно красиво – його слова, широкий жест, його привабливість були непереборними, і дівчина, відкинувши свій безглуздий страх, безсило впала йому на груди. А він, перекинувши її через плече, під схвальні вигуки команди легко й урочисто поніс дорогоцінну ношу на палубу свого корабля. Правда, необачний брат мадемуазель міг би порушити ту романтичну ідилію, якби завжди спостережливий Каузак спокійнісінько не збив його з ніг і не зв'язав йому міцно руки.
Поки капітан у каюті втішався посмішками коханої, Каузак зайнявся воєнною здобиччю. Голландській команді було наказано взяти баркас і забиратися хоч у пекло. На. щастя, голландців виявилося не більше тридцяти, і баркас, хоч і перевантажений, вмістив усіх. Після цього Каузак, оглянувши вантаж, залишив на «Джонгроуві» свого старшину і два десятки людей з наказом іти за «Ла-фудр», який він вів на південь – до Надвітряних островів.
Настрій у Каузака був препоганий. Риск, на який вони пішли, захопивши голландський бриг і вчинивши насильство над членами сім'ї губернатора Тортуги, був незмірно вищий, ніж вартість здобутих трофеїв. З понурим виглядом він висловив це Левасеру.
– Прибережи свої думки для себе, – відповів йому капітан. – Невже ти думаєш, що я дурень, і, підставляючи шию для петлі, не подбав про те, щоб розрізати мотузок? Я поставлю губернаторові Тортуги такі умови, яких він не зможе не прийняти. Веди корабель на острів Вірген Магра. Там ми зійдемо на берег і все влаштуємо. Та накажи привести в каюту того молокососа д'Ожерона.
І Левасер знов повернувся до дами свого серця.
За якусь хвилину туди ж привели і її брата. Капітан підвівся зустріти його, пригнувшись, щоб не стукнутись головою об стелю каюти. Мадемуазель д'Ожерон також встала.
– А це навіщо? – звернулась вона до Левасера, вказуючи на зв'язані руки брата.
– Мені самому жаль, – мовив Левасер, – і хочеться покласти цьому край. Хай мосьє д'Ожерон дасть мені слово честі…
– Ніякого слова, – випалив зблідлий юнак, якому не бракувало мужності.
– От бачиш… – Левасер знизав плечима, ніби висловлюючи цим глибокий жаль; обурена дівчина звернулася до брата.
– Анрі, це ж безглуздо! Ти поводишся не так, Як мій друг. Ти…
– Кажуть – як мале то й дурне, – відповів їй брат, хоча слово «мале» аж ніяк не пасувало до дівчини, бо вона була вища за нього. – Невже ти думаєш, що я міг би залишитися твоїм другом, якби принизився до переговорів з цим мерзенним піратом?
– Спокійно, молодий півнику! – Левасер засміявся, але сміх цей не віщував нічого приємного.
– Невже ти не розумієш, – говорив Анрі, – скільки лиха принесло твоє безумство! Скільки загинуло людей з примхи цього виродка! Невже ти не бачиш, що потрапила в лабети звіра, собаки, народженого на смітнику і вихованого серед злодіїв та вбивць?..
Він міг би багато дечого додати, та Левасер обірвав його мову, вдаривши юнака в обличчя. Видно, правда Колола очі піратові.
Мадемуазель д'Ожерон ледве стрималася, щоб не зойкнути, а брат її, поточившись від удару, прихилився з розсіченою губою до стіни каюти. Та дух хлопця не було зломлено, він шукав очима сестру, і на його блідому обличчі заграла глузлива посмішка.
– Дивись, – спокійно сказав юнак. – Він б'є бранця, у якого зв'язані руки.
Прості слова, вимовлені з презирством, розбудили в Левасера нестримну лють, яка завжди тільки й чекала нагоди, щоб вибухнути.
– Цікаво, що зробив би ти, щеня, коли б тобі розв'язали руки? – загорлав він і, схопивши свого в'язня за комір камзола, з силою трусонув ним. – Відповідай, що зробив би ти, пустодзвоне, базіко! Ти!.. – Слідом за цим хлинув потік слів, значення яких дівчина не знала, але підсвідомо могла догадуватися про їх брудний та огидний зміст.
Сполотнівши від жаху, вона крикнула Левасеру, щоб той припинив знущання. У відповідь пірат, скорчившись, розчинив двері» і виштовхнув її брата з каюти.
– Киньте цей мотлох у трюм, до нових розпоряджень! – гаркнув він і зачинив двері.
Заспокоївшись, він з улесливою посмішкою обернувся до дівчини, але її скам'яніле обличчя лишалося незворушним. Тільки тепер їй відкрилося справжнє нутро її героя, і те, що вона побачила, було відразливим і страшним. Перед очима постала картина звірячого вбивства голландського капітана, і вона нарешті зрозуміла, що її брат сказав правду. Вираз панічного страху спотворив обличчя Мадлен, і, щоб не впасти, вона схопилася за стіл.
– Що це, горличко, з тобою? – спитав Левасер, підходячи до неї. Дівчина позадкувала. В його посмішці, в полум'ї його очей було щось таке, від чого у неї боляче стислося серце. А коли вона дійшла до кінця каюти і далі відступати було нікуди, він схопив жертву своїми довгими руками і грубо притяг до себе.
– Ні, ні! – задихаючись, кричала дівчина.
– Так, так! – жартома вторив він, але яким страшним і потворним був цей жарт. Дівчина пручалася, намагаючись вирватися з його обіймів, а Левасер, навмисне завдаючи їй болю, незграбно притиснув її до себе і поцілував, зірвавши з себе залишки маски героя.
– Справді, як мале, то й дурне! Хіба ж ти не чула, як твій брат говорив, що ти в моїх руках? Не забувай, – загорлав він, – що ти прийшла сюди за власним бажанням. Я не з тих, хто дозволяє жінкам дуріти. Отож раджу взятися за розум, моя мила, ти ж знала, на що йшла. Маєш те, чого хотіла. – Він ще раз поцілував її, на цей раз майже з презирством, і відштовхнув від себе, порадивши: – Годі гніватись! Бо щоб потім не довелося пошкодувати.
У двері хтось постукав. Проклинаючи непроханих гостей, Левасер пішов відчинити. Перед ним стояв Каузак. Обличчя бретонця було похмуре. Він прийшов повідомити, що в корпусі корабля, пошкодженому голландським ядром, виявлена теча. Стривожившись, Левасер вийшов разом з ним. У хорошу погоду ця теча не була загрозливою, але на випадок шторму вона могла стати серйозною небезпекою. За борт спустили матроса, щоб він прикрив пробоїну парусиною. Запрацювали насоси.
Попереду, низько над обрієм, з'явилася хмарка. Каузак пояснив, що це найпівнічніший з групи Віргінських островів.
– Треба якнайшвидше дійти туди. Там ми знайдемо собі притулок і відремонтуємо судно, – сказав Левасер. – Ця спека надто підозріла. Шторм може захопити нас раніше, ніж ми досягнемо суші.
– Або шторм, або щось інше, – лиховісно промовив Каузак. – Он подивись… – І він рукою показав праворуч.
Левасер глянув, і йому перехопило подих. Миль за п'ять від них він побачив два великі кораблі. Вони прямували до них.
– А що, коли вони почнуть нас переслідувати? – не міг заспокоїтися Каузак.
– Що? Будемо боронитися, незалежно від того, готові ми чи ні, – рішуче відповів Левасер.
– Рішення, породжене відчаєм, – в'їдливо зауважив Каузак і, немов на підтвердження свого презирства, сплюнув на палубу. – Ось що буває, коли виходиш у море з закоханим ідіотом. Треба взяти себе в руки, капітане! З цієї безглуздої історії з голландцем ми так просто не викрутимось.
