Текст книги "Одіссея капітана Блада (вид. 1959)"
Автор книги: Рафаель Сабатіні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
У Блада не було підстав любити іспанців. Два роки в іспанській тюрмі і участь у війні в Іспанських Нідерландах дали йому змогу ознайомитися з такими рисами іспанського характеру, якими аж ніяк не можна було захоплюватись. Проте він чесно виконував обов'язки лікаря, як кажуть, з душею і навіть з якоюсь, може, удаваною прихильністю до своїх пацієнтів. Іспанці були дуже здивовані, що їх лікують, замість того, щоб негайно ж повісити, і виявляли незвичайну, як для їхнього брата, покору. Їх, правда, обходили своїми щедротами жителі Бріджтауна, які носили в госпіталь пораненим англійським морякам фрукти, квіти і делікатеси. Та й не тільки це. Бо коли б узяти до уваги побажання декого з цих жителів, то іспанців, як цуценят, кинули б на повільну смерть.
Пітер Блад це прекрасно розумів.
Якось, вправляючи з допомогою негра, присланого для догляду за пораненими, зламану ногу одному з іспанців, Блад почув, що до нього хтось різко звернувся низьким, хрипким голосом. Лікар одразу впізнав цей голос, – він усім своїм єством ненавидів його.
– Ти що тут робиш?
Блад не підвів очей і не відірвався од роботи. В цьому не було потреби. Як уже було сказано, він знав цей голос.
– Вправляю зламану ногу, – відповів Пітер.
– Я це сам бачу, дурню! – і на фоні вікна над Бладом виросла огрядна постать полковника. Напівголий змучений іспанець, що лежав на соломі, з жахом втупив чорні очі в прибулого. Не треба було знати англійську мову, щоб відчути, що перед ним ворог. Різкий, загрозливий тон досить ясно говорив за себе.
– Бачу, дурню. Так само, як бачу й те, хто цей негідник. Хто дозволив тобі лікувати іспанців?
– Я лікар, пане полковнику. Людина поранена. Не моя справа шукати різницю між пораненими. Я виконую свій обов'язок.
– Обов'язок! О боже! Якби ти шанував його раніше, то не потрапив би сюди.
– Навпаки, саме через те я тут.
– Чув, чув твою побрехеньку. Полковник презирливо посміхнувся. Але, бачачи, що Блад спокійно продовжує свою роботу, Бішоп розійшовся. – Кинеш ти панькатися з мерзотою, коли з тобою говорить хазяїн?
Пітер Блад залишив хворого, але тільки на мить.
– Людині боляче, – сказав він коротко і знову нахилився над пораненим.
– Чи чуєте – цій клятій піратській собаці боляче! Сподіваюся, що це справді так. А ти послухаєш мене нарешті, нахабо?
Полковник аж пінився, розлютований тим, що, на його думку, було відвертою непокорою. Він уже замахнувся для удару своєю довгою бамбуковою палицею, але блакитні очі Пітера Блада вчасно помітили, як майнула палиця, і, щоб відвести удар, він швидко заговорив:
– Я не нахаба, сер. Я виконую наказ губернатора Стіда.
Полковник остовпів, роззявивши від подиву рота; його широке обличчя густо почервоніло.
– Губернатора Стіда, – повторив він. Потім опустив палицю, різко крутнувся і, не кажучи й слова, перевальцем пішов у протилежний кінець барака, де саме стояв губернатор.
Пітер Блад вдоволено посміхнувся. Але це вдоволення диктувалось не стільки почуттям гуманності, скільки усвідомленням своєї перемоги над озвірілим повелителем.
Розуміючи, що в цій сварці, якщо не докопуватись до її глибоких причин, лікар стоїть на його боці, іспанець насмілився ледве чутно запитати, що сталося. Але Блад мовчки хитнув головою і взявся до роботи. Він напружив слух, намагаючись почути, про що говорили між собою Стід і Бішоп. Полковник шаленів і бризкав слиною, вся його масивна постать нависла, мов та вежа, над миршавенькою постаттю вичепуреного губернатора. Але маленького чепуруна було не так просто залякати. Його превосходительство знав, що за ним сила громадської думки. Можливо, тут і знайдуться люди, які дотримуються тих самих кровожерливих поглядів, що й полковник Бішоп, але їх небагато. До того ж його превосходительство не любив ділити з іншими свою владу. Це таки за його наказом Блад займається пораненими іспанцями, а всі його накази треба виконувати. І нема чого про це говорити.
– Ви розмовляєте, наче якийсь іспанець, полковнику, – не стримався губернатор і цим завдав самолюбству полковника болючої рани, яку не скоро загоїш. Бішоп занімів від образи і кулею вилетів з барака, охоплений люттю і не знаходячи слів висловити її.
Через два дні після того знатні дами Бріджтауна – жінки та доньки плантаторів і купців – зробили свій перший благодійний візит на пристань, принісши подарунки пораненим морякам.
Пітер Блад і цього разу був на своєму місці, подаючи допомогу своїм пацієнтам, тим нещасним іспанцям, на яких ніхто не звертав уваги. Все милосердя, всі подарунки призначалися членам команди «Прайд оф Девон», і Пітер Блад вважав, що це цілком природно. Але зненацька, підвівшись після перев'язки одного з поранених, він, на превеликий подив, побачив, що якась дама, відійшовши від гурту, поклала банани і жменю цукрових тростин на плащ, який служив ковдрою одному з його пацієнтів. На ній було красиве вбрання з блідо-лілового шовку. Слідом за нею ніс кошик напівголий негр.
Пітер Блад, без камзола, з засуканими до ліктів рукавами грубої сорочки і з закривавленою ганчіркою в руці, якусь мить пильно розглядав даму. А вона, повернувшись до Блада, враз упізнала його і привітно посміхнулася. Це була Араббела Бішоп.
– Цей чоловік іспанець, – сказав Блад тоном людини, яка виправляє непорозуміння, і в голосі його прозвучала ледве вловима нотка злої іронії. Посмішка, якою Арабелла привіталась з лікарем, враз зів'яла на її устах. Вона нахмурилась, згорда глянула на Блада і з неприхованим докором відповіла:
– Я це знаю, але він теж людина. Така відповідь вразила лікаря.
– Ваш дядько, полковник, іншої думки, – сказав він, опам'ятавшись. – Він вважає, що це черва, яку слід залишити на муки й смерть від ран.
Тепер їй стала зрозумілою іронія, що звучала в його голосі. Не зводячи з лікаря здивованих очей, вона спитала:
– Навіщо ви говорите це мені?
– Хочу попередити вас, що ви можете накликати на себе гнів свого дядечка. Якби його воля, то мені б ніколи не дозволили перев'язувати цих поранених.
– А ви, напевне, вважаєте, що думка мого дядька має бути й моєю думкою? – Голос дівчини пролунав владно, а в карих очах спалахнув лиховісний вогник.
– Навіть у думці я не буваю брутальним із жінкою, – сказав Блад. – Але якщо ваш дядько дізнається, що ви роздаєте подарунки іспанцям… – Він зупинився, не знаючи, як закінчити речення. – Ото буде!
Проте це_ пояснення аж ніяк не задовольнило дівчину.
– Спочатку ви приписуєте мені нелюдяність, потім боягузтво. Клянусь честю, зовсім непогано для чоловіка, який навіть у думці не буває брутальним з жінками. – Вона розкотисто, по-хлопчачому засміялася, але тон цього сміху змусив Блада знітитися.
Йому здалося, що зараз він бачить дівчину вперше, і Пітер зрозумів, які помилкові були його попередні судження про неї.
– Пробачте мені, але як я міг догадатись, що… що племінниця полковника Бішопа – ангел? – вирвалось у Блада.
– Звичайно, ви не могли догадитися – для цього треба бути кмітливішим.
З цими вбивчими словами вона зміряла його насмішкуватим поглядом, повернулася до негра і, схилившись над кошиком, якого той ніс, почала щедро обдаровувати фруктами та делікатесами поранених іспанців. На той час, коли вона наділила останнього з них, кошик спорожнів, її землякам нічого не залишилось. Та вони й не потребували її уваги. Арабелла це сама помітила – їх щедро засипали подарунками інші дами.
Випорожнивши кошик, вона гукнула на свого негра і, не сказавши ні слова і навіть не глянувши на Пітера Блада, з високо піднятою головою вийшла з барака.
Пітер подивився їй услід і зітхнув.
Його вразило відкриття, що навіть сама думка про гнів Арабелли непокоїть його. Ще вчора такого б не було. Це сталося зараз, після того, як він зрозумів її справжню вдачу. «Хай йому всячина, так мені й треба. Здається, я зовсім не розуміюся на людях, – думав він. – Але звідки було мені знати, що родина, яка зростила цього сатану полковника Бішопа, могла викохати й такого ангела, як Арабелла?»
Розділ VI
Плани втечі
Відтоді Арабелла Бішоп щоденно відвідувала барак на пристані, принос ячи полоненим іспанцям фрукти, а потім гроші й одяг. Але вона навмисне вибирала для своїх відвідин такий час, коли не боялася зустріти там Пітера. Блад ніколи більше не бачив її в бараку, бо й він сам, у міру того, як видужували його пацієнти, бував там дедалі рідше й рідше. Та обставина, що всі поранені, які перебували під його доглядом, почували себе чудово і видужували, в той час як третина всіх тих, що їх доглядали Вакер і Бронсон – два інші хірурги міста, – померли від ран, сприяла зростанню авторитету засудженого бунтівника серед жителів Бріджтауна. Можливо, успіх його був випадковий, але населення острова дивилося на такий факт інакше. Все це призвело до звуження практики його колег, до збільшення роботи у Блада, а звідси і до зростання прибутків його хазяїна. І от Вакер та Бронсон виробили план, як покінчити з таким несприятливим для них станом речей. Але не будемо забігати наперед.
Одного разу, чи то випадково, чи навмисне, Пітер Блад прийшов на пристань на цілих півгодини раніше, ніж звичайно, і зустрів Арабеллу Бішоп, яка саме виходила з барака. Пітер зняв капелюха і посторонився, щоб дати їй дорогу, але дівчина гордо пройшла повз нього, навіть не глянувши в його бік.
– Міс Арабелла! – благально промовив Блад. Дівчина вдала, що тільки зараз помітила його, і подивилася глузливо:
– Ах! Це вихований джентльмен! Пітер тяжко зітхнув.
– Невже ви так ніколи й не пробачите мені? Благаю вас, не гнівайтеся на мене.
– Яке самоприниження!
– Це так жорстоко – кепкувати з мене, – вів далі Блад, з виразом підкресленої покори. – Звичайно, я лише раб. Але може статися так, що й ви захворієте.
– Ну то й що ж?
– Вам буде ніяково посилати по мене, коли ви вважаєте мене за свого ворога.
– Хіба ви єдиний лікар у Бріджтауні?
– Але я найменш шкідливий.
Тепер у душу дівчини закралася підозра, що він дозволяє собі іронізувати з неї. Змірявши його зневажливим поглядом, вона ущипливо зауважила:
– Здається, ви поводитесь занадто вільно!
– Привілеї лікаря.
– Я вам не пацієнтка. Запам'ятайте це, будь ласка, на майбутнє.
З цими словами Арабелла сердито повернулась і пішла геть.
«Або вона мегера, або я дурень, або і те й друге», – подумав Пітер і пішов у барак.
Цьому ранкові судилося стати ранком хвилювань. Приблизно через годину після зустрічі з Арабеллою, коли Блад виходив з барака, до нього підійшов Вакер, молодший з двох лікарів Бріджтауна; вже сам цей вчинок був нечуваною милістю, бо досі жоден із них не помічав Блада, обмежуючись черствим і випадковим привітанням.
– Якщо ви йдете до будинку полковника Бішопа, я пройдуся трохи з вами, докторе, – сказав Вакер, присадкуватий, товстий чоловік років сорока п'яти, з одвислими щоками і вицвілими блакитними очима.
Пітер Блад здивувався, але не показав цього.
– Я йду в резиденцію губернатора, – сказав він.
– А! Зрозуміло! До дружини губернатора… – і лікар засміявся якось так, що Блад не міг збагнути, чи глузує він, чи ні. – Я чув, що вона забирає у вас багато часу… Що ж… молодість і врода, докторе! Молодість і врода… Вони дають неоціненну перевагу в нашому ділі, так само як і в інших, особливо там, де замішані жінки. Пітер пильно подивився в очі Вакера.
– Здається, я розумію вашу думку, – сказав він. – Але краще ви поділіться нею з губернатором Стідом. Можливо, це трохи розважить його.
– Та ви не так зрозуміли мене, голубе!
– Хотілося б, щоб я помилився.
– О, який же ви запальний! – лікар взяв Пітера під руку. – Запевняю вас, я хочу допомогти вам. Ось послухайте. – Інстинктивно його голос перейшов майже на шепіт. – Рабство, в якому ви перебуваєте, мусить бути дуже неприємним для такої здібної людини, як ви.
– Яка проникливість! – глузливо кинув Блад. Але Вакер не помітив глузування і зрозумів його слова буквально.
– Я таки не дурний, мій дорогий лікарю. Я розпізнаю людей відразу, а часто навіть читаю їх думки.
– Ви примусите мене повірити в це, якщо вгадаєте, що думаю я, – сказав Блад.
Вакер ще ближче підійшов до Блада, коли вони крокували вздовж пристані, і заговорив ще таємничіше. Його вицвілі блакитні очі запобігливо заглядали в розумне насмішкувате обличчя супутника, який був на голову вищий за нього.
– Хіба я не бачу, з якою тугою ви дивитесь на море і в цей час думка ваша світиться в ваших очах? Хіба я не знаю, про що ви тоді думаєте? Коли б вам пощастило втекти з цього пекельного рабства, то на волі ви могли б з задоволенням і користю для себе віддатися професії, прикрасою якої ви є. Світ великий. Крім Англії, є ще багато країн, де людину ваших здібностей приймуть з дорогою душею. Крім англійських колоній, є ще багато інших. – Тут голос Вакера зазвучав ще тихіше, поки остаточно не перейшов на ледве чутний шепіт, хоч поблизу нікого не було. – Звідси зовсім недалеко до голландської колонії Кюрасао. В цю пору року туди без будь-якої небезпеки можна добратися на легкому човні. А Кюрасао був би перекидним містком до великого світу, який відкривається перед вами після втечі з рабства.
Вакер замовк. Він аж зблід і трохи задихався, але не зводив своїх бляклих очей з обличчя свого спокійного супутника.
– Отже? – сказав він, помовчавши якусь хвилину. – Що ви на це скажете?
Проте Блад відповів не зразу. Збентежений несподіваною пропозицією, він намагався опанувати свої почуття, щоб обміркувати її. І почав він з того, чим інші, можливо, закінчили б.
– У мене немає грошей. А для цього потрібна красненька сума.
– Хіба я не сказав, що хочу бути вашим другом?
– Чому? – запитав Пітер Блад прямо.
Та він уже не слухав, що говорив Вакер у відповідь. Поки той божився, що його серце обливається кров'ю за свого колегу, який знемагає в рабстві і позбавлений тих благ, які міг би легко мати завдяки своїй обдарованості, Пітер Блад зразу зловив справжню причину такої гуманності: Вакер і його колега бажали спекатися того, хто ніс їм розорення. Блад ніколи не зволікав, приймаючи рішення. Там, де інші ледве повзли, він ішов швидко і впевнено. Отже, думка про втечу, яка досі ніколи не з'являлася в його голові і яку вперше подав зараз Вакер, негайно почала набирати конкретних форм.
– Розумію, розумію, – сказав він, удаючи, що вірить у щирість Вакера. – Це дуже благородно з вашого боку. Справді по-братньому, як і належить людям медицини. У подібному випадку я зробив би так само.
– Отже, ви згодні?
– Згоден? – всміхнувся Блад. – А якщо мене спіймають і привезуть назад, то мені висмалять на лобі тавро на все життя.
– А все ж варто рискнути, – голос спокусника затремтів ще дужче.
– Звичайно, – погодився Блад. – Але однієї сміливості для цього замало. Потрібні гроші. За шлюпку, напевне, треба заплатити не менше двадцяти фунтів стерлінгів. А де їх узяти?
– Гроші будуть. Це буде позичка, яку ви повернете нам… повернете мені, коли зможете.
Те зрадницьке «нам», так раптово виправлене, підтвердило здогад Блада, що другий бріджтаунський лікар теж замішаний у цій справі.
Вони наближались до людної частини молу. Коротко, але красномовно Блад висловив колезі свою подяку, хоча й знав, що той на неї не заслуговує.
– Ми поговоримо про це ще завтра, сер, – закінчив він. – Ви запалили в мені вогонь надії.
Цими останніми словами принаймні Блад сказав щиру правду. Почував він себе так, як почуває людина, перед якою несподівано розчинилися двері темної в'язниці, де вона приречена була провести все своє життя.
Блад хотів скоріше лишитися на самоті, щоб хоч трохи вгамувати своє хвилювання і. ясніше спланувати, що робити далі. Треба неодмінно порадитися з ким-небудь і він уже знав, з ким саме. Для такої подорожі потрібен штурман, а штурманом був Джеремі Піт. Так от насамперед треба порадитися з молодим штурманом, кого залучити до цієї справи, якщо тільки будуть охочі.
Весь день під впливом нових сподівань голова Блада йшла обертом. Він не міг дочекатись, коли настане ніч, яка дасть йому можливість обговорити справу з Пітом. Не встигло ще й смеркнути до ладу, як Блад уже був на просторому подвір'ї, обгородженому частоколом, за яким стояли халупи рабів і великий білий будинок наглядача. Тут йому пощастило непомітно перекинутись із Пітом кількома словами.
– Сьогодні ввечері, коли всі поснуть, приходь до мене. Я щось маю тобі сказати.
Той здивовано глянув на Блада. Багатозначний тон цих слів пробудив його від тривалого сну цілковитої байдужості, в який він останнім часом безпробудно поринув через нелюдські умови життя. Піт кивнув головою, і вони розійшлися.
Шість місяців життя на плантаціях Барбадоса знівечили тіло й душу молодого моряка. Від його колишнього запалу та енергії не лишилося й сліду, обличчя його зів'яло, очі потьмарились, і ходив він якось лякливо, зіщулившись, ніби незаслужено побитий пес. Юнак вижив, стерпівши всі муки голоду і каторжно виснажливої праці на цукрових плантаціях під нищівним сонцем і нагаєм наглядача. Та дорогою ціною зберіг він життя, втративши всі людські почуття і дійшовши мало не до рівня тварини. Проте, як видно, людська душа в ньому ще не заснула назавжди, хоча й скам'яніла у відчаї, – вона враз стрепенулась від отупіння, прокинулась, тільки зачувши слова Блада, і заплакала:
– Втеча? – захлинаючись вимовив Піт. – О боже! – І, обхопивши голову руками, заридав, як дитина.
– Тс-с! Заспокойся! Не треба! – пошепки втішав його стривожений Блад. Він ближче присунувся до Піта і ніжно поклав руку йому на плече. – Ради бога, візьми себе в руки. Якщо нас почують, нам не минути побоїв.
Одним із привілеїв Блада було те, що жив він у окремій халупі, де зараз вони й сиділи тільки вдвох. Однак халупа ця була сплетена з лози і обмазана тонким шаром глини, а двері були з бамбукових палиць і пропускали найменший звук. Хоч табір і поринув у глибокий сон – було вже далеко за північ, – проте кожної хвилини міг наскочити наглядач. Піт зрозумів це і вгамував раптовий вибух почуттів.
Після цього вони ще довго шепталися. Надія знову запалила згаслий до того розум Піта. Вони вирішили, що до цієї справи треба залучити чоловік шість-десять.
Серед двох десятків прихильників Монмута, яких купив Бішоп, слід вибрати найкращих з тих, кому пощастило вижити. Бажано б мати людей, які знають море. Але таких було тільки двоє, та й ті недосить обізнані з технікою морської справи. Це Хагторп, який служив у королівському флоті, і Ніколас Дайк, що був молодшим офіцером за часів покійного короля. Був ще й третій – гармаш Огл.
Перед тим як розійтися, друзі домовились, що Піт почне з цих трьох, а потім завербує ще шість-сім чоловік. Він повинен діяти дуже обережно, ретельно перевіряючи людей, перш ніж довірити їм що-небудь, щоб викриття однієї якоїсь деталі не могло знищити всього плану. Працюючи разом із своїми товаришами на плантації, Піт матиме всі можливості непомітно викласти їм суть справи.
– Будь обережний, – було останнє напучення Блада. – Тихше їдеш – далі будеш. І пам'ятай, що коли засиплешся, то загине вся справа, бо ти єдиний штурман серед нас, а без тебе годі буде й думати про втечу.
Піт запевнив Блада, що все зрозумів, потім потай прокрався до своєї халупи і впав на солому, яка правила йому за постіль.
Наступного ранку Блад зустрівся на пристані з дуже збудженим Вакером. Той всю ніч думав про справу і пообіцяв дати Бладу тридцять фунтів стерлінгів на купівлю шлюпки для втечі. Блад, як годилося, подякував, нічим не виказуючи, що йому добре відома справжня причина такої щедрості свого колеги.
– Не гроші мені потрібні, – сказав він, – а сама шлюпка. Бо хто зважиться продати мені шлюпку і накликати на себе кару, яку обіцяно в наказі губернатора? Ви, звичайно, читали його?
М'ясисте обличчя Вакера враз спохмурніло. Він заклопотано шкріб підборіддя.
– Так, читав… Але я сам аж ніяк не збираюся діставати вам шлюпки. Про це обов'язково довідаються. А покарання суворе – ув'язнення і штраф двісті фунтів стерлінгів. Це розорить мене. Розумієте?
Спалах надії в душі Блада почав згасати. Тінь відчаю впала на його обличчя.
– В такому разі… – промовив він розгублено. – Нічого не можна зробити.
– Ні, ні становище не таке вже й безнадійне, – доктор Вакер якось не до речі посміхнувся, не розмикаючи уст. – Про це я подумав. Ви подбайте, щоб той, хто купить шлюпку, поїхав разом з вами, тоді йому не доведеться відповідати.
– Але хто ж поїде зі мною, крім таких самих невільників, як я? А чого не можу зробити я, того не зроблять і вони.
– А хіба на острові тільки невільники, є ж і засланці. Кілька чоловік відбувають строк за борги; вони були б раді розпрямити крила. Приміром, такий чоловік, як Нетталл, корабельний тесля, радо скористався б з нагоди втекти.
– Але його можуть запитати – звідки в нього, в боржника, гроші на шлюпку?
– Звісно, можуть. Та коли все зробити як слід, із розумом, то – лови вітра в полі, – питати буде нікого.
Блад кивнув головою, стверджуючи, що все зрозумів, і лікар, узявши його за рукав, докладно розповів про свій план.
– Ви одержуєте від мене гроші і негайно ж забуваєте, що їх дав я. Коли вас спитають, то можете сказати, що у вас в Англії є друзі або родичі, які переслали гроші одним із ваших пацієнтів, ім'я якого ви, як людина честі, ні в якому разі не відкриваєте.
Сказавши це, він замовк і запитально глянув на Блада. Блад кивнув на знак згоди. Тоді лікар з полегкістю зітхнув і заговорив знову:
– Але запитань ніяких не буде, коли ви діятимете з розумом і обережно. Домовтеся про все з Нетталлом. Прийміть його в своє товариство – корабельний тесля стане вам у великій пригоді. Доручіть йому підшукати придатну шлюпку. А самі заздалегідь підготуйтесь, щоб, як тільки прибуде шлюпка, негайно ж тікати, до того, як почнуться неминучі допити. Розумієте?
Блад аж надто добре зрозумів його, і не минуло й години, як він уже зустрівся з Нетталлом і з'ясував, що той, як передбачав Вакер, справді схильний тікати. Вони домовились, що Нетталл знайде потрібну шлюпку, а Блад негайно ж дасть гроші на неї.
Однак розшуки затягнулися довше, ніж сподівався Блад, якому лишилось тільки чекати, носячи в кишені камзола, позичене золото. Тільки наприкінці третього тижня Нетталл, з яким Блад тепер бачився щодня, повідомив, що він знайшов придатний човен і що власник хоче за нього двадцять два фунти. Того ж таки вечора на березі, сховавшись від людських очей, Пітер Блад передав потрібну суму своєму новому спільникові, і Нетталл пішов закінчувати купівлю. Він повинен був привести шлюпку наступного дня ввечері до пристані, де під захистом ночі до нього приєднаються Блад та інші товариші.
Нарешті все було готове. У порожньому бараці, де ще недавно були поранені полонені, Нетталл сховав необхідні запаси: центнер[15]15
Англійський центнер – близько 50 кг.
[Закрыть] хліба, кілька кругів сиру, барильце води, кілька пляшок канарського вина, компас квадрант,[16]16
Квадрант – кутомірний інструмент для вимірювання висот небесних світил і сонця; застосовувався в старовину, до винаходу досконаліших приладів.
[Закрыть] морську карту, пісковий годинник, лаг,[17]17
Лаг – найпростіший прилад для визначення відстані, пройденої судном.
[Закрыть] шнур, деякі теслярські інструменти, ліхтар і свічки. В таборі засуджених теж усі приготувалися. До цієї рискованої справи, крім Хагторпа, Дайка і Огла, після ретельного відбору залучили ще вісім чоловік. У халупі Піта, де жило, крім нього, п'ятеро засуджених бунтівників, які теж вирішили спробувати вирватися на волю, протягом тих ночей чекання потай сплели мотузяну драбину, щоб з допомогою неї перелізти через частокіл. Імовірність викриття була, власне, незначною, адже все робилося тихо. Особливих заходів для охорони невільників не вживалося, обмежувались тим, що на ніч усіх замикали в таборі, обгородженому високим парканом. Бо, врешті, куди міг подітися на цьому острові дурень, який спробував би втекти? Найбільша небезпека полягала в тому, що їх могли викрити свої ж товариші, які залишалися. Саме через це необхідно було виходити обережно й тихо.
День, який вважався їх останнім днем на Барбадосі, був повний сподівань і тривоги для всіх дванадцяти учасників втечі, а з ними і для Нетталла, який перебував у місті.
Перед заходом сонця, пересвідчившись, що Нетталл вирушив по шлюпку, Пітер Блад неквапливо попрямував до частоколу, куди саме заганяли з поля рабів. Він посторонився біля воріт, щоб дати їм дорогу, і надія, що пломенилась у його очах, була для них красномовнішою за слова.
Увійшовши в ворота слідом за невільниками, Блад побачив полковника Бішопа. Плантатор з палицею в руках розмовляв з наглядачем Кентом, стоячи біля колодок, де карали за різні провини рабів.
Помітивши Блада, Бішоп обернувся і спідлоба глянув на нього.
– Де ти був цілий день? – гримнув він, і хоча полковник завжди говорив з погрозою, на цей раз Блад відчув, як серце його тьохнуло в якомусь передчутті.
– Був на виклику в хворих горожан, – відповів він. – У місіс Патч лихоманка, а містер Деккер звихнув ногу.
– Я посилав по тебе до Деккера, але тебе там не було. Ти почав байдикувати, мій любий. Доведеться всипати тобі як слід, щоб ти не зловживав своєю волею. Не забувай, що ти засуджений бунтівник!
– Мені про це щоразу нагадують, – сказав Блад, який ще й досі не навчився стримувати свого язика.
– Боже праведний! Ти з ким так зухвало розмовляєш?
Пам'ятаючи, що цим він ставить під загрозу всю справу і що в сусідніх халупах їх схвильовано слухають насторожені друзі, він одразу прокинувся незвичайно покірним.
– Даруйте мені, сер. Я… я дуже шкодую, що вам довелося шукати мене.
– Але ти пошкодуєш ще більше. У губернатора приступ подагри; він вищить, як недорізане порося, а тебе ніде не можуть знайти. Негайно біжи, дурню, до губернатора! Тебе чекають. Дай йому краще коня, Кент, а то цей бовдур не дістанеться туди й до ранку.
Вони квапили Блада, а він не смів виявити того небажання, що утримувало його на місці. Все це так невчасно, але зрештою справа ще не загинула. Втеча планувалася на північ, а до того часу він легко обернеться.
Блад сів на коня, якого підвів Кент, і вдав, ніби й справді збирається поспішити:
– А як я ввійду в табір, сер? – запитав він, рушаючи. – Ворота ж будуть зачинені.
– Не турбуйся, повертатися не буде потреби – сказав Бішоп. – У домі губернатора для тебе знайдуть якусь конуру до ранку.
Серце Блада боляче стислося.
– Але… – почав він.
– Рушай, тобі кажуть! Чи ти стовбичитимеш і патякатимеш до ночі? Його превосходительство не дочекається тебе!
І, піднявши палицю, полковник Бішоп з такою силою потягнув коня по стегну, що тварина рвонула вперед, мало не скинувши вершника.
Пітер Блад поїхав. Настрій у нього був близький до відчаю. Тепер втечу доводилось відкласти до наступної ночі, а всяка затримка могла викрити торговельні операції Нетталла і викликати появу запитань, на які важко буде відповісти.
Він мав намір прокрастися вночі, як тільки звільниться у губернатора, через. огорожу, повідомити Піта та інших про своє повернення – і їх план буде здійснено. Але при цьому Блад не врахував стану губернатора, у якого був дикий приступ подагри і не менш дикий приступ люті з приводу затримки Блада.
Лікар не відходив од хворого до пізньої ночі, і, тільки пустивши кров, йому вдалося, нарешті, трохи полегшити страждання губернатора. Після цього Блад збирався йти. Але Стід і слухати про це не хотів. Лікар повинен ночувати у відведеній йому кімнаті на той випадок, якщо буде потрібна його допомога. Доля наче насміхалась над ним. Цієї ночі принаймні втеча зривалася.
Лише рано-вранці Пітеру Бладу вдалося на якийсь час утекти від губернатора, заявивши, що йому треба особисто піти по якісь ліки в аптеку.
Блад пішов прямо до Нетталла, якого застав у страшній паніці. Бідолашний боржник цілу ніч чекав утікачів і вже думав, що все розкрито і що прийшла його загибель. Пітер Блад заспокоїв його.
– Отже, втечемо сьогодні, – впевнено сказав Блад, хоч сам і не відчував особливої впевненості, – навіть якщо мені доведеться випустити всю кров губернатора. Будьте готові, як і минулої ночі.
– А що коли тим часом мене почнуть розпитувати? – промовив Нетталл. Дрібні риси його схудлого і блідого обличчя ще більш загострились. У хворих очах світився відчай.
– Вигадай що-небудь. Помізкуй, друже, тільки не бійся. А мені треба вже йти. – І Пітер Блад рушив до аптеки.
Не минуло й години після цього, як до вбогої халупи Нетталла завітав чиновник з канцелярії губернатора. Колишній власник човна в належний час – як того й вимагав спеціальний закон, відколи на острів прибули засуджені бунтівники – сповістив власті про продаж шлюпки і вимагав повернути йому заклад у десять фунтів стерлінгів, який вносили усі власники шлюпок. Проте канцелярія грошей не повернула, вирішивши перевірити, чи справді продано шлюпку.
– Нам стало відомо, що ви купили шлюпку у містера Роберта Форрелла, – сказав чиновник.
– Так, купив, – відповів Нетталл, подумавши, що прийшов йому кінець.
– Ви, здається, не квапитеся заявити про це в канцелярію губернатора.
Агентові канцелярії, що зробив це зауваження, аж ніяк не бракувало бюрократичної чванливості.
– З… заявити про це?
– Такий, голубе, закон.
– Даруйте, я не знав його.
– Та він же був надрукований і вивішений минулого січня!
– Я… я не вмію читати, сер. Я… я не знав.
– Ну, гаразд! – чиновник з презирством глянув на Нетталла. – Тепер ви про це знаєте. Отож не баріться і до полудня внесіть у канцелярію губернатора заставу – десять фунтів стерлінгів.
Набундючений чиновник пішов. Нетталла аж холодним потом обдало, незважаючи на спеку того ранку. Тесля був вдячний, що той не спитав, звідки в нього, боржника, взялися гроші на купівлю човна. Але він знав, що це тільки тимчасова відстрочка. Незабаром його запитають про це, і тоді він пропав. На чім світ стоїть, кляв він ту годину, коли пошився в дурні, повіривши базіканню Блада про втечу. Цілком можливо, думав тесля, що весь план втечі розкрито і його, Нетталла, або повісять або принаймні затаврують і продадуть у рабство, як тих засуджених бунтівників, з якими він мав нещастя зв'язатись. Якби в нього були ті десять фунтів стерлінгів, що їх вимагали для того проклятого закладу, який так невчасно випав з рахунків утікачів, то, можливо, справу зразу владнали б, і запитання були б відкладені на потім. Так само, як цей чинуша не доглядів, що Нетталл – боржник, так і інші чиновники можуть забути про це принаймні на день чи два, а тим часом він буде вже далеко. Але як добути гроші? Та ще й до полудня!
Нетталл натягнув капелюха і пустився на розшуки Пітера Блада. Однак де його шукати? Бредучи без будь-якої мети кривою, немощеною вулицею, він насмілився запитати в одного чи двох перехожих, чи вони бува не бачили містера Блада. При цьому він удав, що нездужає, а весь його вигляд справді підтверджував правдивість цієї вигадки. Проте перехожі не могли йому нічим допомогти, а оскільки Блад ніколи не говорив йому про участь Вакера в цій операції, то тесля пройшов байдуже повз двері єдиної на Барбадосі людини, яка охоче зарадила б його лиху.
