Текст книги "Одіссея капітана Блада (вид. 1959)"
Автор книги: Рафаель Сабатіні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
– Але, сер… – почав був один із них.
– Розмову скінчено. Мене звуть Блад. Я – капітан «Сірко Льягас», захопленого як військовий трофей у дона Дієго д'Еспіноса-і-Вальдес, що зараз перебуває на борту корабля як бранець. Вам час зрозуміти, що я вдався до зброї не тільки заради того, щоб побити іспанців. Он трап. Ви побачите, що краще спуститися по ньому, ніж летіти через борт. А це може статися, якщо ви затримаєтесь.
Офіцерів легенько підштовхнули, і вони пішли, незважаючи на несамовиті протести полковника Бішопа. А коли Бішоп лишився один на милості людей, які мали всі підстави ненавидіти його, він так оскаженів, що аж тремтів.
З колишніх рабів тільки шестеро, якщо не рахувати хворого Джеремі Піта, мали деякі знання в морській справі. Хагторп, колишній стройовий офіцер, хоч і не вивчав навігації, однак умів сяк-так керувати судном, і під його командуванням колишні раби почали готуватись до відплиття.
Знявшись із якоря і поставивши вітрила на грот-щоглі, вони при легкому бризі пустилися до виходу у відкрите море. Форт мовчав.
Коли ж фрегат проходив повз мис у східній частині бухти, Пітер Блад підійшов до полковника, що, охоплений відчаєм, понуро сидів на кришці головного люка, і ніби жартома спитав:
– Ви вмієте плавати, полковнику?
Полковник Бішоп з страхом подивився на нього. Широке обличчя його пожовтіло і обвисло, а маленькі очиці стали ще меншими.
– Як ваш лікар, я приписую вам купання. Це трохи прохолодить ваші розпалені нерви, – люб'язно сказав Блад і, не дочекавшись відповіді, додав: – Вам пощастило, що я не такий кровожерливий, як дехто з моїх друзів. Нелегко було мені утримати їх від помсти. Але я й досі не певен, чи варті ви затрачених зусиль.
Блад говорив неправду. Ніякого сумніву щодо цього останнього в нього не було. І якби він діяв за покликом своїх власних бажань та інстинкту, то, звичайно, повісив би полковника і вважав би, що це нормальне явище. Та думка про Арабеллу Бішоп примушувала його бути милосердним і не дозволяти своїм товаришам вчинити справедливий акт помсти, хоч це за малим не викликало бунту. Тільки завдяки тому, що полковник Бішоп був її дядьком, хоч той навіть не підозрював, кому він завдячував, до нього було виявлено таку ласку.
– Вам доведеться трохи поплавати, – вів далі Пітер Блад. – До мису щонайбільше чверть милі, і, якщо нічого не трапиться, ви легко туди дістанетесь. До того ж, на вас багато жиру, не потонете. Ну, мерщій! Не баріться, а то попливете з нами в далеке плавання, і сам біс знає, що з вами може статися завтра або післязавтра. Вас тут люблять не більше, ніж ви на те заслуговуєте.
Полковник Бішоп опанував себе й підвівся. Безпощадний тиран, що ніколи навіть не знав, як можна стримувати свої почуття, іронією долі був приречений поводитися сумирно і покірливо – і це в той час, коли гнів та обурення його досягли найвищої межі.
Пітер Блад віддав наказ, і впоперек планшира[29]29
Плаишир – брус, що проходить поверх фальшборта судна.
[Закрыть] прив'язали довгу дошку.
– Прошу, полковнику, – сказав Блад, граціозним жестом запрошуючи Бішопа на цей своєрідний трап.
Полковник метнув на нього злобний погляд і, зібравшись з духом, з виразом цілковитої зневаги на обличчі, роззувся, скинув з плечей красивий камзол з світло-коричньової тафти і виліз на дошку.
Чіпляючись руками за ванти,[30]30
Ванти – відтяжки до бортів (з стального або луб'яного троса), що служать кріпленням для щогл.
[Закрыть] він на якусь мить завагався, з острахом дивлячись, як там унизу, на відстані двадцяти п'яти футів від нього, важко перекочуються зеленаві хвилі.
– Ну, ще крок, любий полковнику, – заохочував спокійний, насмішкуватий голос.
Усе ще тримаючись за ванти, полковник Бішоп нерішуче озирнувся і побачив уздовж фальшборта[31]31
Фальшборт – легка обшивка борту вище верхньої палуби.
[Закрыть] засмаглі обличчя. Ще вчора вони зблідли б від одного його погляду, а зараз усі зловтішно повишкіряли зуби.
На якусь мить лють подолала в ньому страх і обережність. Він уголос злісно й недоладно вилаявся, потім випустив вірьовку і пішов по дошці. Ступивши три кроки, втратив рівновагу і сторчма полетів у зелену безодню.
Коли він, жадібно хапаючи ротом повітря, виринув на поверхню моря, «Сінко Льягас» був уже за кілька сот ярдів від нього з підвітряного боку. Але до Бішопа ще долітали глумливі прощальні вигуки бунтівників, і невимовно важкий тягар безсилої злоби ще глибше запав йому в душу.
Розділ X
Дон Дієго
Від сильного болю в голові дон Дієго д'Еспіноса-і-Вальдес опам'ятався і каламутним поглядом обвів каюту, залиту сонячним промінням, яке падало крізь квадратні віконця, що виходили на корму. Потім він застогнав од нестерпного болю і, заплющивши очі, спробував визначити себе в часі та просторі. Але страшний біль і плутанина в голові заважали йому мислити логічно.
Почуття неусвідомленої тривоги примусило його знову розплющити очі і уважніше оглянути все навколо.
Безсумнівно, він лежав у великій каюті на своєму кораблі «Сінко Льягас». Отже, підстав для тривоги не було. А проте збуджена пам'ять, прийшовши на допомогу, тривожно доводила, що не все гаразд. Сонце стояло низько, вливаючись золотим світлом у квадратні віконця, і це навело його на думку, що був, мабуть, ранок; це коли припустити, що корабель ішов на захід. Потім виникла протилежна думка. Можливо, вони йдуть на схід – у такому разі зараз мав бути час надвечір'я. Те, що корабель рухався, він відчував по ледве вловимому кільовому погойдуванню судна. Але як сталося, що він, капітан, не знає, чи пливуть вони на схід чи на захід, і взагалі не може навіть пригадати, куди ж прямує корабель?
Думки його повернулися до вчорашніх подій, якщо події ті справді були вчора.
Ясно пригадувався напад на Барбадос. В уяві чітко вимальовувалась кожна дрібничка до того моменту, коли він ступив на палубу власного корабля. А тут спогади несподівано й незрозуміло обривалися.
Його вже починали мучити різні здогади та припущення, коли відчинилися двері, і на свій превеликий подив, дон Дієго побачив, як до каюти увійшов його найкращий камзол. Це був дуже елегантний, оздоблений срібними позументами, іспанський костюм, пошитий для нього з чорної тафти рік тому в Кадіксі. Дон Дієго добре знав найменшу деталь на ньому і помилитися ніяк не міг.
Ось камзол зупинився, щоб причинити за собою двері, потім попрямував до дивана, на якому лежав дон Дієго. В камзолі був гарний джентльмен, зростом і всією поставою дуже схожий на самого дона Дієго. Помітивши, що іспанець здивовано стежить за ним, джентльмен прискорив крок.
– Прокинулись? – запитав він по-іспанськи.
Іспанець розгублено глянув у блакитні очі на смаглявому обличчі, навколо якого вилися чорні локони. Від хвилювання дон Дієго не міг вимовити й слова.
Тимчасом пальці незнайомого злегка торкнулись потилиці дона Дієго. Той скривився і зойкнув.
– Болить? – спитав незнайомий, намацуючи великим та вказівним пальцями пульс дона Дієго. І тільки зараз приголомшений іспанець наважився запитати:
– Ви лікар?
– Так, крім усього іншого, – відповів смаглявий джентльмен, усе ще не випускаючи руки хворого. – Пульс повний і рівний, – заявив він і пустив руку. – Вам не завдали великої шкоди.
Дон Дієго насилу підвівся і сів на дивані, оббитому червоним плюшем.
– Хто ви такий, чорти б вас ухопили? – запитав він. – І якого дідька ви тут робите в моєму власному костюмі і на борту мого корабля?
Рівні чорні брови незнайомця вигнулися в дугу, а на устах майнула ледь помітна посмішка.
– Боюся, що ви все ще марите. Це не ваш корабель, а мій. 1 одяг мій.
– Ваш корабель? – приголомшено перепитав іспанець і не менш приголомшено додав: – Ваш одяг? Але… Тоді… – Він безтямно озирнувся навколо, потім ще раз уважно оглянув каюту, пильно вдивляючись у кожну знайому річ. – Невже я збожеволів? Адже це «Сінко Льягас».
– Так, «Сінко Льягас».
– Тоді… – І голос іспанця зненацька обірвався, а погляд став ще стурбованішим. – Господи! – закричав він голосом людини, душу якої роздирає нестерпний біль. – Чого доброго ви зараз скажете мені, що ви дон Дієго д'Еспіноса?
– О ні, – мене звуть Блад, капітан Пітер Блад. Цей корабель, так само, як і цей красивий костюм, – мої за правом переможця. А ви, дон Дієго, мій в'язень.
Хоч і дивним було це пояснення, все ж воно трохи заспокоїло дона Дієго, бо здалося далеко не таким страшним, як намалювала була його уява.
– Але… Хіба ви не іспанець?
– Ви лестите моїй іспанській вимові. Я маю честь бути ірландцем. Ви, мабуть, думаєте, що сталося якесь чудо? Якщо чудо й сталося, то Це тільки завдяки мені.
Тут капітан Блад стисло розповів йому про останні події. Слухаючи Блада, іспанець аж мінився на виду. Приклавши руку до потилиці, дон Дієго нащупав там ґулю завбільшки з голубине яйце – доказ того, що Блад говорив-правду. Після цього він вп'явся божевільними очима в усміхненого капітана Блада.
– А мій син? Що з моїм сином? – вигукнув він. – Він разом зі мою був у човні.
– Вашому синові нічого не загрожує. Він, веслярі і гармаш із своїми людьми, хоч і закуті в кайдани, затишно влаштувалися у трюмі.
Дон Дієго знову впав на спину, а його блискучі темні очі все ще пильно вивчали смагляве обличчя Блада, який стояв перед ним. Він приборкав свої почуття. Зрештою, він не був позбавлений стоїцизму, необхідного в його небезпечній професії. Цього разу йому не пощастило, карти випали не на його користь. Успіх, здається, випорснув із рук в останню мить. Його побили його ж власною зброєю. З витримкою фаталіста він скорився своїй долі і дуже спокійно запитав:
– І що ж буде далі, синьйоре капітан?
– Отже, – почав капітан Блад, якщо зберегти за ним звання, яке він сам собі присвоїв, – як людина гуманна, я мушу висловити співчуття, що ви не померли від удару. Адже це означає, що вам доведеться помирати вдруге.
– Хіба? – вирвалося з грудей дона Дієго. – І це так необхідно? – запитав він, нічим не виявляючи свого розпачу.
Блакитні очі Блада схвально оцінили витримку свого в'язня.
– А ви спитайте себе самого, – сказав він. – І скажіть мені, будь ласка, як би ви, заклятий і кровожерливий пірат, зробили на моєму місці?
– Але між нами є невелика різниця. – Дон Дієго підвівся, щоб обговорити це серйозне питання. – Справа в тому, що ви хизуєтеся своєю гуманністю, якої мені бракує.
Капітан Блад сів на краєчку довгого дубового стола.
– Але ж і я не дурень, – сказав він. – І не допущу, щоб природна ірландська сентиментальність стала на перешкоді розуму. Небезпечно залишати на кораблі вас і ваших негідників. До того ж і корабель недостатньо забезпечений водою та провізією. Правда, нас тут небагато, але ви й ваші люди небажано збільшуєте кількість ротів. Самі бачите, що хочеш не хочеш, а доведеться послухатись розуму і відмовитись від такого приємного товариства, як ваше. Мусимо підготувати ваші ніжні серця до неминучого і люб'язно запросити вас переступити через борт.
– Розумію, – скрушно мовив іспанець і, сівши на край дивана, обхопив голову руками. Він розгадав, що за людина цей Блад, і вирішив говорити з ним тоном напускної вишуканості і удаваної незворушності. – Визнаю, – згодився він. – Ви маєте рацію.
– О, – ви знімаєте з мене такий тягар, – сказав капітан Блад. – Мені не хотілося б бути надто брутальним без крайньої необхідності, враховуючи те, що і я й мої друзі багато чим вам завдячуємо. Які б не були наслідки вашого нападу на Барбадос для інших, а для нас цей напад був дуже вчасним. Тому-то мені приємно чути, що ви згодні зі мною. Іншого вибору, як бачите, у нас нема.
– Але, мій друже, можна ж знайти інший вихід.
– Якщо ви маєте якісь пропозиції, я радо вислухаю їх.
Дон Дієго погладив свою гостру чорну борідку.
– Ви дозволите мені подумати до ранку? У мене мало не розвалюється від болю голова, і я не можу зосередитись. Погодьтеся, що така справа вимагає серйозного підходу.
Капітан Блад, підвівшись, узяв з полиці тридцяти-хвилинний пісковий годинник, повернув його піском догори і поставив на стіл.
– Пробачте, дон Дієго, можливо в такій справі не слід так квапитись, але час, який я можу вам дати, сплине разом з піском цієї скляночки. Якщо й тоді ви не зможете запропонувати прийнятного для мене варіанту, то я змушений буду попросити вас і ваших друзів піти прогулятися за борт.
З цими словами капітан Блад, вклонившись, вийшов і замкнув двері.
А дон Дієго лишився в каюті і, підперши долонями підборіддя, спостерігав, як пересипається з верхньої скляночки в нижню поруділий пісок. Він мовчки дивився на пісок, і на його худому засмаглому обличчі дедалі глибше проступали зморшки.
І тільки-но впали останні піщинки, як знову відчинилися двері каюти.
Іспанець зітхнув і випростався, зустрічаючи капітана Блада готовою відповіддю, по яку той прийшов.
– Я знайшов вихід, синьйоре капітан, але все залежить від вашого милосердя. Чи ви не можете висадити нас на берег одного з островів цього огидного архіпелагу, вручивши нашу долю у наші власні руки?
Капітан Блад стиснув губи.
– У цьому є і свої труднощі, – з притиском сказав він.
– На іншу відповідь я й не сподівався… – Дон Дієго зітхнув і підвівся. – Тоді краще припинити всякі розмови.
Блакитні очі Блада наскрізь пронизали іспанця, мов два стальні жала.
– І ви не боїтесь померти, дон Дієго? Іспанець, насупившись, відкинув голову назад.
– Ваше запитання образливе, сер!
– Тоді дозвольте мені викласти його інакше, в більш прийнятній формі: чи хочете ви жити?
– О, відповісти на це я можу. Дуже хочу сам жити, а ще більше хочу, щоб жив мій син. Проте це аж ніяк не означає, що з мене можна зробити боягуза собі на втіху, пане глумителю.
Цього разу він не стримався і виявив свій внутрішній гнів.
Капітан Блад відповів не одразу… Як і раніше, він сів на краєчок стола.
– А не хотіли б ви часом, сер, заслужити життя й волю собі, вашому синові і решті іспанців, що перебувають на судні?
– Заслужити? – здивувався дон Дієго, і спостережливі блакитні очі Блада враз зауважили, як він здригнувся. – Заслужити, кажете? Що ж, коли ваша пропозиція не зачіпає моєї честі…
– Хіба мені можна закинути подібне? – обурився капітан. – Хіба я не розумію, що і в пірата є честь? – І він одразу ж виклав свою пропозицію. – Коли ви, любий друже, глянете в ті вікна, то на обрії помітите щось схоже на хмаринки. То острів Барбадос. Цілий день ми йшли на схід з одним наміром – збільшити, наскільки можливо, відстань між нами й Барбадосом… Але зараз, коли ми з вами розмовляємо, нікому керувати судном. Єдиний моряк серед нас, який розбирається в навігації, лежить у гарячці і марить. Такий сумний результат нелюдського поводження з ним на березі, до того як ми забрали його з собою. Я, приміром, можу керувати судном у бою, на борту знайдеться ще кілька чоловік, які допоможуть мені, але ми нічого не тямимо у тих вищих таємницях, за законами яких прокладаються шляхи в безмежних просторах океану. Триматися землі й ходити навмання навколо цього, за вашим влучним висловом, огидного архіпелагу – означало б накликати на себе біду. Ви розумієте це не гірше за мене. Отож моя пропозиція така: ми хочемо найкоротшим шляхом дістатися до голландської колонії Кюрасао. Ви дасте, мені слово честі, що приведете фрегат туди, якщо з свого боку я дам вам слово відпустити вас? Якщо ви погодитесь, ми відпустимо вас і всіх ваших людей зразу ж, як тільки прибудемо в Кюрасао.
Дон Дієго схилив голову на груди і замислений підійшов до вікон, що виходили на корму. Він дивився на залите сонцем море і на вируючий кільватерний струмінь[32]32
Кільватерний струмінь – слід, який залишається на воді позаду судна.
[Закрыть] фрегата, його фрегата, який захопили оці англійські собаки. А тепер вони просять ще й доставити його в порт, і його, мабуть, переобладнають для військових операцій проти його батьківщини. На терези покладено оці міркування і життя шістнадцяти чоловік; до чотирнадцяти з них йому не було ніякого діла, але інші два – це він та його син.
Нарешті він обернувся. Обличчя в нього було бліде, як смерть, але Блад цього не помітив, бо дон Дієго стояв спиною до світла.
– Я згоден, – сказав іспанець.
Розділ XI
Синівська шанобливість
Давши слово честі привести фрегат у Кюрасао, дон Дієго д'Еспіноса, який виконував обов'язки штурмана, дістав право вільно ходити по кораблю, що належав колись йому. Через те, що повстанці не могли вивести корабель з небезпечних вод, які омивають береги іспанського Мейну,[33]33
Мейн – колишня назва іспанських володінь на північному узбережжі Південної Америки, починаючи од гирла р. Оріноко до півострова Юкатан.
[Закрыть] а також через те. що навіть події у Бріджтауні не навчили їх бачити в кожному іспанцеві зрадливу, жорстоку собаку, яку слід убивати, вони, у відповідь на його вишукану чемність, прихильно поставилися до нього. Обідав дон Дієго у великій каюті разом з Бладом і трьома офіцерами: Хагторпом, Волверстоном і Дайком.
Дон Дієго виявився приємним і цікавим співбесідником, а його мужність і незворушливий спокій, з якими він переносив своє лихо, посилювали дружні почуття до нього.
Ніщо не викликало підозри, що дон Дієго веде нечесну гру. Здавалося, що він завжди був щирим з усіма, тим більше, що він зразу ж указав англійцям на їхню помилку: залишивши Барбадос, вони, мовляв, пішли за вітром, а треба було, прямуючи від архіпелагу в Карібське море, залишити острів з підвітряного боку. Саме через цю помилку їм довелося тепер знову перетнути архіпелаг, щоб повернути до Кюрасао, а шлях цей не можна було пройти без деякого риску для себе. В першому-ліпшому місці між островами вони могли зіткнутися з таким же або й набагато сильнішим іспанським чи англійським кораблем. І те й інше було небажаним, бо команда їх невелика і їм аж ніяк не можна вступати в бій. Щоб якомога зменшити цей риск, дон Дієго обрав курс спочатку на південь, а потім на захід. Пройшовши між островами Тобаго та Гренада, вони проскочили небезпечну зону і ввійшли в порівняно безпечні води Карібського моря.
– Коли цей вітер не переміниться, – сказав дон Дієго за вечерею, пояснюючи їхнє місцеперебування, – то не мине й трьох діб, як ми будемо в Кюрасао.
Вітер дув три дні, другого дня він навіть подужчав, а проте, коли настала третя ніч, ніяких ознак землі вони ще не побачили. «Сінко Льягас» борознив океан, запнутий з усіх кінців блакитним шатром неба. Занепокоєний капітан Блад нагадав дону Дієго його обіцянку привести фрегат у Кюрасао на третій день.
– Завтра вранці, – спокійно й переконливо відповів той.
– Клянусь усіма святими, ви, іспанці, завжди говорите «завтра вранці», а те «завтра», друже, ніколи не настає.
– Але цього разу «завтра» настане, будьте певні. Як би рано ви не прокинулися, ви все одно побачите землю, дон Педро.
Задоволений капітан Блад пішов навідати Джеремі Піта, свого пацієнта, стан здоров'я якого, власне, врятував дону Дієго життя. Ось уже другий день, як у хворого минула гарячка, а його посічена спина, дбайливо забинтована Пітером Бладом, почала гоїтися. Він уже настільки одужав, що почав нарікати на своє ув'язнення в задушній каюті. Зваживши на прохання хворого, Блад дозволив йому подихати свіжим повітрям, і, коли в небі згасли останні промені денного світла, Джеремі Піт, спираючись на руку капітана, вийшов із каюти на палубу.
Сидячи на кришці люка, юнак жадібно вдихав прохолодне вечірнє повітря, запевняючи, що тепер хворобу мов рукою зняло. За звичкою моряка він, підвівши голову, почав розглядати темне шатро небосхилу, усіяне міріадами золотих цяток. Якийсь час він дивився на небо байдуже і неуважно, але враз погляд його став зосередженим. Оглянувшись навкруги, він подивився на капітана Блада, що стояв поруч, і спитав:
– Ти розумієшся хоч трохи на астрономії, Пітер?
– На астрономії? На жаль, не зміг би відрізнити пояс Оріона від пояса Венери.[34]34
Непередавана гра слів. Пояс Оріона – сузір'я Оріона. Пояс Венери – навмисне перекручена Бладом назва стрічкової морської тварини Венерин пояс, що водиться в тропічних морях.
[Закрыть]
– Он воно що. Мабуть, і всі наші новоспечені моряки такі ж неуки в цьому, як і ти?
– Ти був би ближче до істини, коли б припустив, що вони розбираються в цьому ще менше.
Джеремі вказав на яскраву зірку, праворуч від носа корабля.
– То Полярна зоря, бачиш? – сказав він.
– Хіба? Їй-богу, просто дивно, як її відрізняють від інших.
– Якщо Полярна зоря попереду і висить майже над правим бортом, то це значить, що ми йдемо курсом норд-норд-вест або просто норд-вест, бо я не певен, що ми знаходимося більше, ніж на десять градусів на захід.
– Ну то й що? – мляво здивувався капітан Блад.
– Ти ж казав мені, що, пройшовши між островами Тобаго і Гренада, ми рушили на захід від архіпелагу, взявши курс на Кюрасао. А якби ми йшли таким курсом, то Полярна зоря була б у нас на траверсі[35]35
Траверс – напрям, перпендикулярний курсу судна.
[Закрыть] – он там.
Якісь тривожні передчуття мов струмом пройняли Блада, і від його млявості не лишилося й сліду. Він хотів щось сказати, але в цей час промінь світла з дверей каюти на кормі розітнув темряву в них над головою. Двері зачинились, і незабаром почулися кроки по трапу. То йшов дон Дієго. Пальці капітана Блада вп'ялися в плече Джеремі, і, покликавши іспанця, він звернувся до нього англійською мовою, переходячи на неї завжди, коли при розмові з іспанцем був присутній хтось із його товаришів.
– Розв'яжіть, будь ласка, нашу невеличку суперечку, дон Дієго! – звернувся він жартівливо. – Ми з Пітом сперечаємося, яка з цих зірок є Полярна.
– Он як! – спокійно відповів іспанець. У тоні його звучала одверта зневага. – Ви начебто казали мені, що містер Піт – ваш штурман.
– За браком кращого, – засміявся капітан з добродушною іронією. – Я готовий закластися на сто песо, що Полярна зірка он та. – І він недбало вказав рукою на першу-ліпшу світлу цятку в небі.
Пізніше Блад признався Піту, що коли б дон Дієго згодився тоді з ним, то він негайно проткнув би його своєю шпагою. Але іспанець не приховував своєї зневаги до знань Блада.
– Ви програли, дон Педро. Та це й не дивно. Полярна зірка он де, – і він показав на неї.
– А ви певні в цьому?
– Дорогий мій дон Педро! – з тону іспанця було ясно, що його тішила така розмова. – Хіба ж можливо, щоб я помилився? Крім того, у нас є компас. Підійдіть до нактоуза[36]36
Нактоуз – дерев'яна шафка, на верхній основі якої встановлюється корабельний компас.
[Закрыть] і подивіться, яким курсом ми йдемо.
Така абсолютна відвертість і спокійний тон людини, якій нічого приховувати, відразу розвіяли сумнів, що так несподівано закрався в душу капітана Блада. Проте не так легко було заспокоїти Піта.
– В такому разі, дон Дієго, чи не скажете нам, чому ми йдемо в Кюрасао цим курсом? – спитав він.
І знову дон Дієго не виказав ні найменшого збентеження.
– У вас є всі підстави запитати мене про це, – сказав він і зітхнув. – Я сподівався, що цього не помітять. Я був недбалим, злочинно недбалим. Нехтував спостереженнями. Зі мною це трапляється не вперше. Я занадто самовпевнений! Дуже покладаюсь на навігаційне числення шляху. І от сьогодні, витягши, нарешті, квадрант, я виявив, що ми ухилилися на півградуса на південь, так що Кюрасао зараз лежить майже на північ від нас. Саме це й викликало затримку. Але вранці ми будемо там.
Це докладне, щире пояснення, висловлене з такою готовністю та відвертістю, не залишило місця для будь-яких сумнівів щодо чесності дона Дієго. І коли дон Дієго пішов, капітан Блад зауважив Пітові, що взагалі безглуздо було брати його під сумнів. Яким би не було його минуле, він довів свою чесність, коли заявив, що краще помре, ніж прийме на себе зобов'язання, які могли б заплямувати його честь або честь його батьківщини.
Не знаючи Карібського моря і звичаїв тутешніх авантюристів, капітан Блад усе ще мав якісь ілюзії щодо них. Але світанок розвіяв їх раз і назавжди.
Вийшовши на палубу до схід сонця, Блад побачив попереду землю, як і обіцяв їм іспанець учора звечора. Приблизно миль за десять на обрії, розтягнувшись на схід і на захід, лежала довга берегова смуга, а просто перед ними врізувався в море великий мис. Вдивляючись у береги, Блад спохмурнів. Він ніколи не думав, що острів Кюрасао такий великий. І правді, те, що він бачив, скоріше скидалося на материк, аніж на острів.
Справа на борту, десь за три-чотири милі від них, він-помітив великий корабель; наскільки можна було судити з такої відстані, тоннажність його була такою ж, коли не більшою, як і тоннажність «Сінко Льягас». Поки Блад розглядав його, корабель змінив свій курс, розвернувся і в крутому бейдевінді пішов на зближення.
З десяток товаришів Блада вибігли на бак, нетерпляче вдивляючись у береги. З протилежного кінця корабля долинали їх галас та регіт.
– Оце і є та обіцяна земля, дон Педро! – промовив позад нього чийсь голос по-іспанськи.
Нотка прихованої радості в цьому голосі знову розбудила в Блада підозру і розігнала всякі сумніви щодо іспанця. Він так рвучко повернувся назустріч дону Дієго, що хитра посмішка ще не згасла на обличчі іспанця, коли очі капітана Блада зустрілися з його поглядом.
– Не розумію, чому ви радієте, побачивши цю землю, якщо взяти до уваги всі обставини? – сказав Блад.
– Чому? – іспанець потер руки, і Блад помітив, що вони тремтять. – Задоволення моряка.
– Або, точніше, зрадника? – спокійно запитав його Блад. І коли іспанець, змінившись на лиці, відступив перед ним, це тільки ствердило всі підозри Блада, і він, вказуючи рукою в напрямку далекого берега, суворо запитав: – Що це за земля? Невже у вас вистачить нахабства твердити, що це берег Кюрасао? – Він рвучко пішов на дона Дієго, і той крок за кроком почав відступати. – Сказати вам, що це за земля? Сказати?
Впевненість, з якою говорив Блад, приголомшила іспанця, і він мовчав. Тоді капітан Блад навмання, а може й не зовсім навмання, рискнув висловити своє припущення. Такі обриси берегів належать якщо не материкові, – а він знав, що це не міг бути материк, – то Кубі або Гаїті. Але острів Куба лежав далі на північний захід, отже, Блад одразу збагнув, що, наміряючись зрадити, дон Дієго, мабуть, повів корабель до найближчої з цих іспанських колоній.
– Це острів Гаїті, зраднику!
Сказавши це, Блад втупився в зблідле обличчя іспанця, щоб переконатися в правильності свого припущення. Але, відступаючи, іспанець уже дійшов до середини шканців,[37]37
Шканці – верхня частина судової палуби між середньою й задньою щоглами.
[Закрыть] а там бізань,[38]38
Бізань – нижній косий парус на бізань-щоглі.
[Закрыть] як ширма, закривала їх обох від очей англійців, що стояли внизу. Губи дона Дієго скривилися в глузливій посмішці.
– Ти надто багато знаєш, англійський собако! – задихаючись, процідив він і, кинувшись на Блада, схопив його за горло.
Якусь мить вони, міцно обхопивши один одного руками і похитуючись, стояли на місці, потім Блад підіставив іспанцеві ногу, і обидва разом покотились по палубі. Іспанець покладався на свою неабияку силу, але вона не могла зрівнятися з силою твердих м'язів ірландця, загартованих останніми випробуваннями в неволі. Дон Дієго сподівався задушити Блада і таким чином виграти півгодини, необхідні для підходу того красивого корабля, який прямував до них. Корабель, той, напевне, іспанський, бо чий же ще наважився б так сміливо розтинати іспанські води біля Гаїті? Але цим нападом дон Дієго остаточно викрив себе. Він зрозумів це, коли Блад, спритно поклавши його на лопатки, притис до палуби і став коліном на його груди. Тим часом на поклик капітана по трапу піднімалися його люди.
– Може, помолишся за свою паскудну душу? – глузливо й водночас суворо запитав капітан Блад.
Але іспанець, хоча і втратив будь-яку надію на порятунок, все ж витис із себе посмішку, відповівши не менш уїдливо:
– Хотілося б знати, хто помолиться за твою душу, коли той галеон візьме вас на абордаж?
– Отой галеон? – перепитав капітан Блад, усвідомивши раптом страшну істину, що їм уже не уникнути наслідків зради дона Дієго.
– Авжеж, отой самий! – повторив дон Дієго і ще з глузливішою посмішкою додав: – А знаєш, що то за корабель? Якщо ні, то я скажу. Це – «Енкарнасйон», флагманський корабель командуючого іспанським флотом у Карібському морі адмірала дона Мігеля д'Еспіноса, а дон Мігель – мій брат. Дуже вчасна зустріч. Як бачите, всемогутній на боці католицької Іспанії.
Від колишньої добродушності та чемності Блада не лишилося й сліду. В очах його спалахнув вогонь, обличчя стало рішучим. Залишивши іспанця в руках своїх товаришів, він наказав їм:
– Зв'яжіть його! Але не бийте – дивіться, щоб і волосина не впала в його голови!
Таке розпорядження не було зайвим. Ошалілі від думки, що, можливо, їм доведеться одну неволю замінити іншою, набагато жорстокішою, люди ладні були розтерзати іспанця на місці. І якщо вони зараз послухали капітана й стрималися, то лише тому, що несподівана металічна нотка в його голосі обіцяла дону Дієго д'Еспіноса-і-Вальдес дещо більше, ніж звичайна смерть.
– Підлий пірат! Паскуда! «Людина честі»! – Капітан Блад не переставав обсипати свого в'язня лайкою.
Але дон Дієго глузливо глянув на нього і зауважив:
– Ти недооцінив мене. – Він говорив англійською мовою, щоб усі могли зрозуміти його. – Я ж застерігав тебе, що не боюся смерті, і доведу це. Тобі не збагнути цього, англійський собако.
– Ірландський, коли твоя ласка, – виправив його капітан Блад. – А чого варте твоє слово честі, іспанське бидло?
– Ти думаєш, що я давав слово честі заради того, щоб залишити вас, ублюдки, на цьому прекрасному іспанському кораблі, на якому ви воювали б проти нас, іспанців? Ха-ха! – дон Дієго хрипко зареготав. – Ти, дурню, можеш убити мене! Пхе! Хіба ж не чудово: померти, чесно виконавши свій обов'язок. Не мине й години, як усіх вас закують у кайдани, а «Сінко Льягас» знову належатиме Іспанії.
При цих словах спокійне обличчя капітана Блада побіліло, незважаючи на загар. Тим часом навколо полоненого скупчилися жадібні до помсти бунтівники, розлютовані й злі.
– Зачекайте! – владно наказав Блад. Він крутнувся на підборах, підійшов до борту і глибоко замислився. До нього підійшли Хагторп, Волверстон і гармаш Огл. Мовчки дивилися вони на корабель, що наближався, ідучи їм навперейми.
– Десь за півгодини, – сказав Блад, – він зблизиться з нами, і його гармати зметуть чисто все з нашої палуби.
– Ми будемо битися! – вигукнув одноокий велетень, підкріпивши свої слова лайкою.
– Битися! – іронічно посміхнувся Блад. – Нас так мало. Двадцять чоловік! Хіба ми зможемо битися? Ні, в нас єдиний вихід – переконати їх, що ми іспанці, що в нас усе гаразд. Нам треба, щоб вони не перешкоджали нам іти своїм курсом.
– Та хіба це можливо? – запитав Хагторп.
– Ні, неможливо, – сказав Блад. – Якби… – Він урвав свою мову, і, замислившись, втупився в зелені хвилі.
З болісною ноткою сарказму в голосі Огл запропонував:
– Ми могли б послати туди шлюпку з доном Дієго д'Еспіноса та іспанськими гребцями, щоб він запевнив свого брата-адмірала, що всі ми вірнопіддані його католицької величності…
Капітан рвучко повернувся. Здавалося, ніби він хоче вдарити гармаша. Але раптом вираз його обличчя змінився: в очах засяяло натхнення.
– Їй-богу, ти маєш рацію! – Цей проклятий пірат не боїться смерті, але його син, можливо, дотримується іншого погляду. В Іспанії дуже розвинуте почуття синівської шанобливості. – Він повернувся і підійшов до купки людей, що з'юрмилися навколо полоненого. – Чуєте! – наказав він. – Тягніть його вниз!
Показуючи дорогу, Блад спустився через люк у трюм, де повітря просякло запахом смоли та канатів, і попростував на корму. Широко розчинивши двері просторої кают-компанії, він увійшов туди в супроводі півдесятка своїх людей, що тягли зв'язаного іспанця. Сюди охоче прийшли б усі, якби не суворий наказ капітана залишитися на палубі з Хаггорпом.
