Текст книги "Одіссея капітана Блада (вид. 1959)"
Автор книги: Рафаель Сабатіні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
Кінець кінцем Нетталл вирішив піти на плантацію полковника Бішопа. Може, Блад там. Якщо немає, то він знайде Піта і передасть доручення Бладу через нього. Піта він знав і знав, що той бере участь в організації втечі. Розшукувати Блада він буде на тій вигаданій підставі, що йому потрібна медична допомога.
Саме тоді, коли глибоко занепокоєний Нетталл, байдужий до задушливої спеки, подався на узгір'я, до плантації, Блад, значно полегшивши стан губернатора і діставши дозвіл залишити його, виїхав, нарешті, з губернаторського будинку. Він був верхи, і, якби не випадкова затримка, то досяг би плантації раніш за Нетталла, а тоді, звісно, не сталося б кількох дуже неприємних подій. Причиною ж його несподіваної затримки стала Арабелла Бішоп.
Блад і Арабелла зустрілися біля воріт, що вели в розкішний губернаторський сад. Міс Бішоп, яка теж їхала верхи, здивувалася, чого це Пітер Блад на коні. А Блад цього разу був у доброму настрої: стан губернатора значно поліпшився, і лікареві повернули надану йому раніше свободу пересування. Цього було досить, щоб від смутку, який не покидав його останні дванадцять годин, не лишилося й сліду. Проте ртутний стовпчик його настрою стрибнув значно вище, ніж дозволяли обставини. Він сприймав світ оптимістично, повіривши, що те, чого не вдалося зробити минулої ночі, неодмінно вдасться сьогодні. І, зрештою, що таке один день? Канцелярія губернатора може, звісно, завдати клопоту, але принаймні найближчі двадцять чотири години боятися її нічого. А тим часом утікачі будуть далеко.
Така впевненість стала першою причиною нещастя. Другою було те, що його хороший настрій поділяла і Арабелла. Вона не затаїла в серці образи на Блада. Обидві ці обставини і стали причиною затримки, яка мала такі сумні наслідки.
– Доброго ранку, сер, – жартівливо привітала дівчина лікаря. – Ось уже місяць, як я вас не бачила.
– Якщо бути точнішим, то двадцять один день, – сказав він. – Я лічив.
– Правду кажучи, я вже почала думати, що ви померли.
– Тоді я мушу подякувати вам за вінок.
– Який вінок?
– На мою могилу, – пояснив Блад.
– Ви так завжди жартуєте? – поцікавилась вона і з докором глянула на нього, пам'ятаючи, що його жарти обурили її в час їхньої останньої зустрічі.
– Людині не шкодить часом і посміятися з себе, а то вона збожеволіє, – сказав він. – Мало хто розуміє це. Тому на світі так багато божевільних.
– З себе можете сміятися скільки вам завгодно, але мені здається, що ви смієтеся саме з мене, а це нечемно.
– Клянусь честю, ви помиляєтесь. Я сміюся тільки з кумедного, а ви аж ніяк не кумедні.
– А яка ж я? – не втерпіла дівчина і посміхнулась. Якусь мить Блад із захопленням дивився на неї: яка перед ним гарна, чиста і водночас – така проста і довірлива дівчина.
– Ви племінниця полковника, кому я належу як раб, – нарешті сказав він ніби якось несерйозно. І це дало їй право наполягати.
– Ні, сер. Ви ухилились од відповіді. Ви таки скажете мені правду і саме сьогодні.
– Правду? Тут взагалі не знаєш, як вам відповісти, а не те, щоб правду!.. Ну, якщо так, то скажу: щасливий буде той, чиєю дружиною ви станете. – Йому хотілося додати ще багато чого, але він стримався.
– О, це занадто чемно! – сказала Арабелла. – Ви ще й мастак на компліменти, містер Блад. Інший би на вашому місці…
– Повірте, хіба я не знаю, що сказав би інший на моєму місці? Хіба я не знаю чоловіків? – перебив він її.
– Часом мені здається, що знаєте, а часом ні. У всякому разі ви зовсім не знаєте жінок. Доказ цьому – випадок у госпіталі.
– І ви ніколи його не забудете?
– Ніколи.
– Яка ж ви злопам'ятна. Невже в мені не знайдеться нічого хорошого, про що ви могли б подумати?
– Ні, дещо є.
– Наприклад? – Він мало не згорав від нетерпіння.
– Ви чудово говорите по-іспанськи.
– І це все? – Блад занепав духом.
– Де ви цю мову вивчали? Ви були в Іспанії?
– Так. Я пробув два роки в іспанській тюрмі.
– У тюрмі? – В тоні дівчини прозвучало збентеження, і він поспішив заспокоїти її.
– Як полонений, – сказав він, щоб розвіяти її сумнів. – Мене захопили в одному з невдалих боїв, коли я служив у французькій армії.
– Але ж ви лікар! – вигукнула вона.
– Я думаю, що це моя друга спеціальність. Основний мій фах – солдат, принаймні я був ним десять років. Цей фах не приніс мені великого багатства. Але від нього мені було більше користі, ніж від медицини, яка, – ви це самі бачите, – привела мене до рабства. Мабуть, на небі вважають, що краще винищувати людей, ніж лікувати їх.
– Та як же це трапилося, що ви стали солдатом і служили у французів?
– Розумієте, я ірландець, вивчав медицину… Ми, ірландці, – впертий народ… Але це довга історія, а полковник чекає мого повернення.
Проте їй дуже хотілося послухати його розповідь. Якщо він зачекає хвилинку, вони поїдуть назад разом. Вона, на прохання свого дядька, тільки довідається про стан здоров'я губернатора.
Він зачекав, і вони разом повертались до дому полковника. Дехто з перехожих бачив, як поволі ступають коні і в яких дружніх взаєминах цей лікар-невільник з племінницею власника, і не міг не висловити свого здивування. Можливо, хтось із них навіть дав собі слово натякнути про це полковникові. Але Пітер і Арабелла того ранку забули про всіх і про все на світі. Він розповів їй про бурхливі дні своєї юності і закінчив докладним описом свого арешту і суду.
Блад якраз скінчив розповідати, коли вони під'їхали до дверей будинку і злізли з коней. Блад передав коня одному з негрів-конюхів, який повідомив, що полковника немає вдома.
Арабелла ще затримала Блада:
– Шкода, містер Блад, що я не знала всього цього раніше, – вимовила вона, і в її ясних карих очах затремтіло щось, дуже схоже на сльози. З неприхованою щирістю вона простягла йому руку.
– Хіба від цього що змінилося б? – запитав він.
– Трохи змінилося б. Я бачу, що доля обійшлася з вами дуже суворо.
– Могло бути й гірше. – І на неї з-під рівних чорних брів глянули палкі проникливі очі. Від того погляду дівчина враз зашарілась і вії її затремтіли.
Перш ніж попрощатись, він поцілував їй руку. Вона не заперечила. Потім він повернувся і пішов до табору, розташованого за півмилі звідти. Але перед очима в нього невідступно стояв образ дівчини, осяяний якимсь дивним світлом. У ту хвилину Блад забув, що він засуджений повстанець і що попереду ще десять років рабства, забув, що сьогодні заплановано втечу, забув про небезпеку викриття, що нависла над ними через подагру губернатора.
Розділ VII
Пірати
Байдужий до спеки Джеймс Нетталл поспішав до плантації полковника Бішопа. Якщо коли-небудь була створена людина для швидкої ходи в жаркому кліматі, то цією людиною був Джеймс Нетталл з коротким худим тулубом і довгими кощавими ногами. Джеймс здавався таким висохлим, що важко було повірити, щоб у ньому ще залишились якісь життєві соки, а проте соки ці напевне ще були, бо коли він підходив до табору, де жили невільники, з нього градом котився піт.
Біля воріт він замалим не наскочив на наглядача Кента – присадкувату, клишоногу тварюку з руками геркулеса і щелепами бульдога.
– Я шукаю лікаря Блада, – випалив Нетталл, ледве переводячи подих.
– Чого поспішаєш, – накинувся Кент. – Який біс тебе колошкає? Близнята?
– Га? Та ні, ні. Я неодружений. Це… це мій двоюрідний брат, сер.
– Що з ним?
– Він занедужав, сер, – враз збагнув, що сказати Нетталл, скориставшись із слів самого Кента, який підказав йому привід для розшуків Блада. – Лікар тут?
– Он його халупа, – недбало вказав Кент. – Якщо він не там, тоді шукай десь в іншому місці. – І Кент пішов. Ця тварюка завжди була похмурою й брутальною. Для нього мова нагая була звичайнішою, ніж звичайна людська мова.
Коли наглядач пішов, Нетталл провів його поглядом і кинувся в двір, до Блада. Та лікаря вдома не було. Розважлива людина, можливо, сіла б і зачекала, розуміючи, що це, зрештою, найшвидший, найнадійніший спосіб. Але Нетталлу бракувало розсудливості. Він вискочив з подвір'я, якусь мить покрутився на місці, вибираючи напрямок, і, нарешті, вирішивши за краще піти куди завгодно, аби тільки не туди, куди пішов Кент, бігцем пустився пересохлою саванною до плантації цукрової тростини, суцільна стіна якої відсвічувала золотом у сяйві сліпучого сонця. Масив стиглої янтарної тростини перетинали широкі стежки, поділяючи його на великі квадрати. В кінці однієї з цих стежок він помітив працюючих рабів. Вони байдуже подивилися на прибулого, коли той підійшов. Піта серед них не було, а запитати про нього він не наважувався. Так Нетталл розшукував Піта майже годину, обійшовши одну за одною всі стежки. В одному місці до нього присікався наглядач, чого він тут вештається. Нетталл відповів, що шукає лікаря Блада – захворів, мовляв, двоюрідний брат. Наглядач послав його під три чорти і наказав негайно вшиватися з плантації, – Блада тут немає. Можливо, він у своїй халупі за частоколом.
Нетталл ніби помилково пішов у протилежному від вказаного наглядачем напрямі – до найвіддаленішого закутка плантації, де вже починався густий ліс. Задушлива спека так розморила наглядача, що він полінувався сказати Нетталлу про його помилку.
Спотикаючись, Нетталл нарешті дійшов до кінця стежки, завернув за ріг квадратної ділянки і там зіткнувся з Пітом, який чистив дерев'яною лопатою іригаційний канал. Тіло його від пояса до колін прикривали широкі подерті бавовняні штани, – єдиний одяг, якщо не зважати на крислатий солом'яний бриль, що захищав його давно нечесану золотаву голову від тропічного сонця. Побачивши його, Нетталл уголос подякував богові, аж Піт з подивом глянув на нього, і тут-таки скрушним голосом виклав сумну звістку: або він зараз повинен знайти Блада і взяти в нього десять фунтів стерлінгів, або вони всі загинуть.
– Дурню! – гнівно сказав раб. – Якщо ти шукаєш Блада, то чого ж тут марнуєш час?
– Я не можу знайти його, – пробелькотав Нетталл, ображений таким прийомом. Він, звичайно, не догадувався, як напружились нерви Піта після безсонної ночі і тривожного чекання. – Я думав, що ти…
– Ти думав, що я кину лопату і побіжу шукати лікаря? Боже мій! І в руках такого бовдура наше життя! Ти тут стовбичиш, а час біжить. І що буде, коли наглядач застукає нас? Що ти йому скажеш?
Від обурення у Нетталла на якусь мить аж подих перехопило і він втратив здатність говорити. Нарешті, у відчаї випалив:
– Я шкодую, що встряв у цю халепу. Атож, клянусь… Що він ще хотів додати, лишилось невідомим, бо в ту ж хвилину із заростей тростини виринула дебела постать у камзолі з ясно-коричньової тафти, а слідом за ним з'явилися два негри, одягнені у бавовняні штани і озброєні тесаками. Нечутно ступаючи по м'якому, розпушеному грунті, полковник виринув не далі як за десять ярдів[18]18
Ярд – англійська міра довжини, дорівнює 3 футам, близько 91 сантиметра.
[Закрыть] від Нетталла й Піта.
Дико озирнувшись на всі боки, Нетталл, мов сполоханий заєць, стрімголов помчав у ліс, зробивши цим самим найбезглуздіший і найзрадливіший вчинок, на який він був здатний. Піт тяжко зітхнув і закам'янів, схилившись на лопату.
– Гей ти! Стій! – заревів полковник Бішоп услід втікачеві, додавши кілька страхітливих погроз. Але втікач не озирнувся і щодуху мчав уперед, сподіваючись, що полковник не запам'ятав його обличчя. Адже влади та впливу в Бішопа вистачить, щоб повісити будь-кого, якщо, на його думку, тому краще буде переселитися в інший світ.
Тільки тоді, як втікач зник в чагарнику, плантатор опам'ятався від обурення й подиву настільки, що згадав про двох негрів, які йшли слідом за ним, наче сторожові пси. Це були охоронці, без яких він ніколи не наважився б з'явитися на своїх плантаціях, після того як кілька років тому один з рабів кинувся на нього і мало не задушив.
– Доженіть його, чорні свині! – гукнув він на негрів. Та ледве охоронці зірвалися з місця, як він зупинив їх.
– Стійте, прокляті!
Йому раптом спало на думку, що не варто гаяти час на втікача. На полювання в проклятому лісі довелося б витратити, може, й цілий день, тимчасом як у нього в руках є Піт. От Піта й примусять сказати ім'я його полохливого товариша і зміст їхньої таємничої розмови. Раб, звичайно, може затятися. Тим гірше для нього. Винахідливий полковник мав багато способів – нерідко це був дивовижний витвір фантазії, – щоб зламати впертість цих приречених. Він повернув до раба свою почервонілу від гніву й сонця личину, і очі його спалахнули недобрим вогником. Замахнувшись легкою бамбуковою палицею, плантатор ступив наперед.
– Що то був за бродяга? – запитав він вкрадливим тоном, який не віщував нічого доброго.
Джеремі Піт, що похнюпився, спершись на лопату, почав нервово переступати на місці босими ногами. Марно шукати відповіді на запитання в голові, яка в ту мить могла тільки клясти того дурня Джеймса Нетталла.
Плантатор боляче вдарив бамбуковою палицею по голій спині юнака.
– Відповідай, собако! Як його звуть?
Джеремі похмуро, майже з викликом, глянув на огрядну постать Бішопа.
– Не знаю, – сказав він, і в голосі його забриніла нотка непокори, підсиленої ударом, на який він не смів відповісти. Зовні він все ще був спокійним, хоч у душі його знялася буря.
– Не знаєш? Що ж, доведеться нагадати. – І палиця кілька разів сіконула плечі раба. – Ну як? Пригадав його ім'я?
– Ні, я його не знаю.
– А-а… Ти ще впираєшся? – полковник на мить зупинився, примруживши очі, але потім його знову охопила лють. – Чи бачили таке! Ти вирішив глузувати з мене, клятий собако! Думаєш, що це тобі так минеться!
Піт повів плечима, знову переступив з ноги на ногу і вперто мовчав. Це був виклик, а полковник Бішоп не терпів навіть натяку на щось подібне. В ньому прокинувся звір. Не тямлячи себе од люті, він почав оскаженіло шмагати беззахисного юнака, супроводжуючи кожен удар брутальною лайкою. Біль був нестерпний. І раптом у серці Піта яскравим полум'ям спалахнуло почуття людської гідності, і юнак кинувся на свого ката.
Але охоронці були насторожені. Мускулясті бронзові руки грубо схопили змучене тіло, скрутили рабові руки і міцно зв'язали їх.
Обличчя Бішопа покрилось плямами. Поривчасто дихаючи, він якусь мить подумав, а потім наказав:
– Заберіть його!
Негри потягли нещасного раба довгою стежкою між золотавим муром високої восьмифутової тростини. Його проводжали очима на смерть перелякані невільники, що саме працювали поблизу. Піта охопив відчай. Якими б страхітливими не здавалися катування, – не вони турбували його. Душу юнака гнітило передчуття, що їхня старанно запланована втеча з цього пекла провалилася саме тоді, коли все вже було готове.
Вони вийшли на зелене плато і попрямували до табору, а там завернули до білого будинку наглядача. Вздовж пристані погойдувались на причалі кілька невеличких човнів. І Піт спіймав себе на тому, що подумав – в одному з цих човнів вони були б уже далеко в морі, якби мали хоч крихту талану. Очі його тужним поглядом вп'ялися в морську далечінь і зупинилися на Карлайлській бухті. Звідси, з узгір'я, вона здавалася справді чудовою картиною, блакитне полотно якої з одного боку обривалося фортом, а з другого – рядом довгих пакгаузів. І там, під легким бризом, що ледь-ледь морщив сапфірову поверхню Карібського моря, велично йшов червоний фрегат, на щоглі якого майорів англійський прапор.
Полковник Бішоп зупинився і, прикривши м'ясистою рукою очі від сліпучого сонця, почав розглядати корабель. Незважаючи на легенький бриз, судно посувалося тільки під нижнім парусом на передній щоглі. Решта були згорнуті, що давало можливість ясно бачити величні обриси корпусу корабля – від кормової надбудови, що баштою здіймалася над палубою, до позолоченої голови на форштевні, яка палала вогнем у сяйві сонячного проміння.
Корабель входив в бухту надто повільно, а це свідчило, що шкіпер його погано знав ці води і вважає за краще посуватися обережно, вимірюючи глибину бухти лотом. При такій швидкості йому, напевне, буде потрібно не менше години, щоб стати на якір у порту. Поки полковник розглядав корабель, милуючись його граціозністю, Піта завели за частокіл і закували там у колодки, що були готові кожної хвилини прийняти бунтівливих рабів.
Незабаром сюди ж повагом прийшов полковник Бішоп.
– Непокірна дворняга, що вишкіряється на свого хазяїна, мусить навчитися покори ціною посмугованої шкіри, – тільки й сказав він, беручись за обов'язки ката.
Те, що він власноручно взявся за роботу, яку більшість людей його сану із самоповаги доручали слугам, показувало, до якого здичавіння дійшла ця людина. Він немилосердно, з якоюсь незбагненною насолодою шмагав свою жертву по голові й по спині, ніби задовольняючи кровожерний інстинкт звіра. Від ударів бамбукова палиця незабаром розкололася на кілька окремих гнучких смуг із гострими, мов бритва, краями. Муки катованого були нестерпні.
Коли, нарешті, знесилившись, полковник Бішоп відкинув залишки потрощеної палиці, вся спина бідолашного Піта являла собою криваве місиво.
Жодного звуку не почув полковник від юнака. Тільки коли бідоласі було вже надто сутужно, з уст його зривався ледве чутний стогін.
Екзекутор поставив ногу на колодки і нахилився над своєю жертвою. На його грубому м'ясистому обличчі з'явилася невблаганна, потворна посмішка.
– Думаю, що це навчить тебе належної покори! – сказав він. – Ти будеш тут без їжі і води – чуєш – без їжі і води! – поки не скажеш мені, як звуть твого полохливого приятеля і чого він сюди приходив. – 3 цими словами-кат крутнувся на підборах і пішов геть у супроводі своїх охоронців.
Його слова вчувалися Піту немов у сні. Після неймовірних страждань його охопив безмежний відчай, і юнакові було байдуже, чи житиме він, чи ні.
Проте з цього тупого заціпеніння, викликаного нелюдським болем, його скоро вивели нові муки. Колодки стояли на відкритому місці під палючим сонцем, від проміння якого посічена, закривавлена спина Піта взялася пухирями, наче її смажили на вогнищі. До того ж мухи, прокляті мухи Антільських островів, приваблені запахом крові, хмарою обліпили його рани. Недарма винахідливий полковник Бішоп, який так добре розумівся на мистецтві розв'язування язиків упертим рабам, вважав, що немає потреби вдаватись до інших засобів катування. При всій своїй звірячій вдачі він не зміг би вигадати мук, страхітливіших і нестерпніших за ті, яких Пітові додала сама природа. Закутий у колодки невільник звивався від укусу мух, рискуючи повикручувати собі ноги.
В такому стані його й знайшов Пітер Блад, що несподівано з'явився перед затуманеним від болю поглядом Піта. В руках у Блада був великий пальмовий листок. Ним він повідгонив ненажерливих мух, що присмокталися до спини юнака, а тоді, прив'язавши листок до його шиї, прикрив ним скривавлену спину, щоб захистити її од в'їдливих мух і немилосердного сонця. Після цього сів поруч, поклав голову нещасного на своє плече і змочив йому обличчя холодною водою. Піхт нервово здригнувся і, важко зітхнувши, застогнав.
– Пити! – вимовив він, задихаючись. – Пити, ради бога!
Блад підніс кухоль до його тремтячих губів, і Піт почав жадібно пити, відірвавшись лише тоді, коли висушив кухоль до дна. Вгамувавши спрагу і відновивши таким чином сили, Піт спробував сісти, але скрикнув од болю.
– Ой, спина!
В очах Блада спалахнув гнівний вогник, губи рішуче стиснулися. Але, коли він заговорив, голос його пролунав спокійно й рівно:
– Заспокойся, друже. Не все зразу. Твоїй спині, принаймні поки що, не буде гірше – я накрив її. Скажи мені, що сталося. Ти, мабуть, думаєш, що ми зможемо обійтися без штурмана, коли дав привід тварюці Бішопу мало не вбити себе?
Піт сів і знову застогнав, але цього разу скоріше від душевного болю, ніж від фізичного.
– Не думаю, що тепер вам знадобиться штурман.
– Що?! – вигукнув Блад.
Піт, як тільки міг стисло, пояснив обстановку. Час від часу йому не вистачало дихання, і він затинався.
– Я гнитиму тут, поки не скажу ім'я того, хто приходив і чого він приходив, – закінчив він.
Блад гнівно підвівся:
– Прокляття на твою голову, мерзенний рабовласнику! – вихопилось у нього з грудей. – А втім, ми повинні щось придумати. К чорту Нетталла! Чи внесе він заставу за шлюпку, чи ні, чи дасть пояснення чиновникам, чи не дасть, – шлюпка однак залишається в наших руках. Ми тікаємо, і ти з нами.
– Ти мариш, Пітер, – сказав нещасний моряк. – Ні, ми не втечемо, навіть якщо наляканий Нетталл і не викаже нас і нам не затаврують лоби. Оскільки заставу не внесено, чиновники конфіскують шлюпку.
Блад одвернувся і з тугою в очах подивився на море, на ту блакить, по якій він так сподівався повернутися на волю.
На цей час великий червоний корабель підійшов уже зовсім близько до берега. Плавно, велично входив він у бухту. Кілька шлюпок відчалили від пристані назустріч кораблю. З того місця, де стояв Блад, видно було, як виблискували мідні гармати, встановлені на вигнутому в формі пташиного дзьоба носі корабля, і можна було розрізнити навіть постать моряка, який нахилився біля переднього якірного ланцюга на лівому борту, щоб підняти лот.
Чийсь сердитий окрик обірвав невеселі роздуми Пітера.
– А ти що в дідька тут робиш?
Широко ступаючи, полковник Бішоп повертався за частокіл, як завжди, у супроводі негрів.
Блад повернув до нього своє смагляве, золотаво-коричньове від загару обличчя і вдавано чемно повторив:
– Що роблю? Виконую свої обов'язки. Підійшовши ближче, розлютований полковник помітив на лавці біля пораненого порожній кухоль і пальмовий лист, що прикривав йому спину.
– Це ти посмів таке зробити? – На лобі плантатора вузлами здулись вени.
– Я, звичайно. – У голосі Блада почулася нотка здивування.
– Я наказав, щоб йому без мого дозволу не давали ні їжі, ні води.
– Вибачте, але я не чув цього.
– Ти не чув, сволото? Як же ти міг чути, коли тут тебе не було?
– То як же тоді ви могли подумати, що я знав про ваше розпорядження? – промовив Блад засмученим голосом. – я побачив, що один з ваших рабів знемагає від мух та спеки. Отож я й кажу собі: це один з рабів полковника, а я полковників лікар і мій обов'язок доглянути за його власністю. Тому я дав юнакові ковток води і прикрив йому спину, щоб не пекло сонце. Хіба я був не правий?
– Правий? – Від обурення у полковника відібрало мову.
– Заспокойтеся, пане полковнику, заспокойтеся! – благав його Блад. – Ви накличете на себе параліч, якщо будете так хвилюватися.
З лайкою й прокльонами плантатор відштовхнув його і, підступивши до Піта, зірвав пальмовий листок з його спини.
– В ім'я людяності… – почав був Блад, але полковник люто обернувся до нього.
– Геть звідси! – заревів він. – І не підходь до нього, поки я не пошлю по тебе, якщо не хочеш, щоб і тебе обробили так само.
Вся його масивна постать вселяла жах своєю владністю і люттю, але Блад навіть не здригнувся. І під пильним поглядом його очей, напрочуд блакитних на смаглявому обличчі, схожих на бліді сапфіри в мідній оправі, полковникові раптом спало на думку, що цей негідник останнім часом знахабнів. Таке становище треба було негайно ж виправити. Тим часом Блад заговорив знову, спокійно й наполегливо:
– В ім'я людяності, – повторив він, – ви дозволите мені полегшити його страждання або, клянусь вам, я відмовлюсь від обов'язків лікаря, і будь я проклятий, якщо підійду хоч до одного хворого на цьому паскудному острові.
Якусь мить полковник від здивування не міг і слова вимовити. Потім він вибухнув лайкою.
– Сили небесні. Ти ще смієш розмовляти зі мною в такому тоні, собако? Ти смієш диктувати мені умови?
– Так, смію. – Блакитні очі Блада дивилися просто в обличчя полковникові, і в тих очах спалахнули диявольські вогники безрозсудливості, породженої відчаєм.
Кілька хвилин полковник мовчки розглядав непокірного раба.
– Я був занадто лагідним з тобою, – промовив він нарешті. – Але це не пізно виправити. – Він стиснув губи. – Я накажу пороти тебе доти, поки на твоїй брудній спині живого місця не залишиться.
– Он як! А що на це скаже губернатор Стід?
– Ти не єдиний лікар на острові.
Блад розсміявся.
– І ви скажете це губернаторові, якого скрутила подагра так, що він не може й кроку ступити? Ви добре знаєте, що він і не потерпить іншого лікаря. Він розумна людина і знає, що йому потрібно.
Та не так легко було вгамувати дику лють полковника.
– Якщо ти залишишся живим після того, як тебе оброблять мої чорношкірі, ти, можливо, отямишся.
Він повернувся до негрів, щоб розпорядитися, але голос його потонув у страшному гуркоті, що струсонув повітря. Полковник здригнувся від несподіванки, а разом з ним здригнулись і його негри і навіть зовні незворушний Блад. Усі четверо враз поглянули в бік моря.
Внизу, в бухті, на відстані одного кабельтова від форту, замість великого корабля видно було тільки верхівки його щогл над хмарою диму, що обгорнув корабель. Зграя сполоханих кроншнепів знялася з скель і закружляла в неозорій блакиті, галасливо виявляючи свою тривогу й незадоволення.
З височини, на якій стояли наші герої, не розуміючи, що сталося, вони побачили, як англійський прапор зісковзнув з флагштока на грот-щоглі і зник у хмарі диму. Ще мить – і на його місці замайорів золотаво-червоний прапор Іспанії.
І тоді вони все зрозуміли.
– Пірати! – заревів полковник. – Пірати!
В його голосі поєднались переляк і недовір'я. Засмагле обличчя його зблідло, а в маленьких очицях спалахнув лютий гнів. Охоронці сторопіли і, дико вишкіривши зуби, якось по-дурному вирячилися на володаря.
