Текст книги "Марево"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

ТАК ОТ ЗВІДКИ ЦЕ МАРЕВО!

Того місця, де раніше стояла машина Кайнарова, Олег не впізнав в темряві.

З десяток вогнищ палахкотіло в чорній пітьмі біля підніжжя високих скель, високі язики полум'я підстрибували вгору і виривали з темряви незграбні постаті людей, поодиноких верблюдів. Але звідки тут стільки людей, звідки могли взятися верблюди?

Не наважуючись їхати прямо на вогонь, Трубачов наказав Сетард лишитися з кіньми, а сам разом з Хедаятом поповз ближче до табору. Вони наблизилися на таку відстань, з якої вже добре було чути людські голоси, і Олегові навіть здалося, що він розрізняє серед них голос Кайнарова. Олег зробив знак Хедаяту, і вони поповзли ще ближче. Дійсно, Трубачов не помилився. Біля одного з вогнищ сидів Кайнаров і розповідав щось дуже веселе, мішаючи туркменські й персидські слова, допомагаючи собі руками. Навпроти нього, склавши ноги калачиком, примостився біля самого вогню тонкошиїй Зрбі і реготав разом з усіма іншими, слухаючи побрехеньки шофера про хитрого чоловіка, який обдурив муллу і багатого бая.

– Кайнаров! – тихо покликав Олег.

Кайнаров озирнувся, намагаючись зрозуміти, звідки почувся цей голос. Радість, що відбилася на обличчі шофера, остаточно переконала Олега, що ніяка небезпека йому тут не загрожує, і він сміливо ступив до вогню.

– Олег! Дорогий товариш Трубачов! – побачивши його, закричав Кайнаров і кинувся в обійми до свого товариша.

– Ну, розповідай, що тут у вас, – сказав Олег, коли були приведені коні й осли і він з Сетард і Хедаятом сіли біля вогнища, де їм дали місце.

– Я можу тобі пояснити, чому зламалася полувісь в машині, – засміявся Кайнаров. – Виявляється, колесо потрапило в отвір оглядальпого колодязя якогось кяриза, що йде звідси в пустиню.

– Мене це зараз не цікавить, – зітхнув Олег, – тим більше, що машині все одно нічим не зарадиш. Що з Григорієм Микитовичем і Еллою? Нічого не чути?

– Про це хай тобі розповість Зрбі.

– Мені соромно говорити, – червоніючи, промовив Зрбі. – Ми показали себе поганими мужчинами в той пам'ятний день, коли кинули тебе одного в пісках…

– Ну, не треба про це згадувати, – спинив його Олег.

– Ми поводились, як найгірші боягузи і безчесні люди, – гірко прошепотів Зрбі.

– Я ж тобі сказав уже, мій молодий друже, щоб ти не повертався до цього, – зауважив Трубачов. – Розкажи краще, що ти робив ці дні, як себе почував?

– Нам було соромно того вчинку, і ми з товаришем поклялися зробити все, щоб знайти тебе і твоїх товаришів, щоб дізнатися про причину цього проклятого марева, яке виганяє з оазису і з зелених передгір'їв останніх жителів. Тоді ж, після того, як марево зникло, ми вернулися в піски, на те місце, де покинули тебе, але знайшли тільки вбитого коня-сура, що приніс всім нам таке нещастя.

– Ну, тепер вже, по-моєму, ясно, що нещастя приніс зовсім не сірий кінь, – засміявся Трубачов.

– Так, – згодився Зрбі. – Якщо цей бідний кінь і приніс кому-небудь нещастя, то тільки собі, бо він лежить під барханом мертвий, а від його трупа йшли сліди, схожі на сліди вашої машини.

– Я цю машину вже бачив, – сказав Олег. – Продовжуй, будь ласка, далі.

– Що було нам робити? Ми їздили в Пай-аб до бахшдара, ще раз зверталися до нього за допомогою, але він обізвав нас божевільними і не захотів навіть слухати ні про міраж, ні про російських лікарів. Тоді ми повернулися до Кайнарова, порадилися з ним і попрямували в гори збирати відважних людей, щоб одним ударом покінчити з тим нещастям, яке впало на голови бідаків у пустині і яке втягло в своє згубне коло і тебе з твоїми друзями. Ми довго їздили по селищах, поки з нами не пішли ці люди, яких ти бачиш тут біля вогнищ. Ми дістали найвитриваліших скакунів і найшвидших верхових верблюдів. І от сьогодні не встигли ми прибути сюди, як появився ти. Це добрий знак, і ми раді вітати тебе живого й здорового.

– Дякую, дорогі друзі, – розчулено промовив Олег. – Найбільшою втіхою для мене є думка про те, що я не лишився самотнім в цій чужій країні, що мені допомагали й будуть допомагати великодушні й відважні сини цієї землі. Я прошу тебе, Зрбі, познайомити мене з усіма товаришами, які згодилися піти на таку небезпечну справу.

Вони пішли од одного вогнища до другого, і скрізь Олега зустрічали дружні посмішки, скрізь прояснювалися обличчя при появі русявого радянського юнака, і той або інший з людей після знайомства тикав пальцем в груди Трубачова й говорив:

– Москоу?

– Москва! – відповів Олег.

– Сеталінград?

– Сталинград! – гордо говорив Трубачов.

– Хуб, хуб, [32]32
  Xуб – добре.


[Закрыть]– кивали головами всі інші.

– Жителі Хорасана на протязі сотень років терплять різні злигодні, – говорив у цей час Зрбі. – Посіви на полях їхніх прадідів толочили коні воїнів кривавого Тамерлана. Потім тут безчинствував жорстокий Надир-шах, який переселяв з місця на місце цілі народи, перетворюючи квітучі міста в мертві руїни й примушуючи людей селитися в диких горах і сухих пустинях. А пізніше Реза-шах під приводом переводу кочовиків на осідлість почав одбирати в бідняків землі й роздавати їх своїм сановникам і поміщикам і загнав племена на вузенькі клаптики безплідної землі. Тепер, очевидно, комусь і це не сподобалося, і вони вирішили зігнати людей з їхньої землі, пустити по світу жебраками і перетворити цей населений край в безлюдну смугу. Хто знає, для чого це робиться. Може, тут хочуть побудувати аеродроми, прокласти сюди асфальтові дороги, наповнити цю прикордонну смугу військами й машинами, щоб потім можна було загрожувати Радянському Союзу. Може, ці невідомі злочинці переслідують іншу мету, але як би там не було, ми мусимо стати їм на заваді.

– Хуб, хуб, – чулося з усіх боків.

– Я хотів би попросити тебе про одну річ, – звернувся Олег до Зрбі. – Зі мною приїхав юнак, по імені Хедаят, з ним – його наречена. Вони втекли від поганої людини і тепер у всьому Ірані не мають жодного знайомого, який би їм міг допомогти, і взагалі не знають, що будуть робити далі. Чи не зміг би ти їх підтримати, Зрбі? Хедаят молодий, сильний. Він може працювати на промислах, на заводі, в порту. Але ж у вас в Ірані не так то вже й легко знайти роботу.

– Щось зробимо, – запевнив його Зрбі. – У мене в Тегерані багато друзів, і Хедаяту зможуть допомогти. Поки що він може бути з нами.

– Ми зараз спитаємо його про це, – сказав Трубачов, прямуючи де того вогнища, де сиділи Хедаят і загорнута в покривало Сетард, що не зважувалася одкрити своє обличчя перед чужими чоловіками.

– Я говорив із Зрбі, – звернувся до нього Олег, – і він обіцяв допомогти влаштувати твоє життя. Він тільки просить почекати деякий час, поки ми будемо зайняті розшуками марева в пустині.

– А хіба я не буду з вами? – запитав Хедаят.

– Я не знав, чи згодишся ти на це ризиковане діло.

– Чи згоджуся я? А чого ж тоді ми з Сетард їхали через перевал? Ми будемо разом з вами скрізь, де будете ви. Я і Сетард. Правда ж, Сетард?

Дівчина мовчки хитнула головою.

– Гаразд, – сказав Олег. – Я нічого не маю проти. Чи не станеш заперечувати ти, Зрбі?

– Я радий вітати ще двох наших товаришів, – просто відповів Зрбі.

– А коли так, то давайте веселитися! – вигукнув Хедаят, зриваючись на ноги і розмахуючи руками. – У кого є бубон?

Знайшовся бубон і навіть гиджак, що чимось нагадував скрипку. Всі зібралися до вогнища, де були Олег і Зрбі, швидко утворювалося велике коло. Хедаят підморгнув комусь в натовпі і злегка провів пальцями по туго натягнутій шкірі бубна. Бубон відповів глухим, заспокійливим гудінням. Тоді Хедаят кинув на нього, мов горохом, одразу пучками п'ятьох пальців і одразу ж пройшовся по бубну кісточками руки. Це був тільки початок танцю, запрошення до нього, виклик. Всі чекали, хто ж вийде в освітлене виблисками вогнищ коло і, дрібно перебираючи ногами, плавними рухами тулуба й рук поведе німу жагучу пісню-танок. Ось Хедаят ще раз розсипав дріб по гладенькій поверхні бубна, і в цю мить всі побачили посеред кола гнучку, мов виноградна лоза, дівчину, з одкритим смаглявим лицем, зі звабливою посмішкою на мигдалевих устах. Бубон загримів веселіше й звучніше, він здригався тепер вже не од п'яти, а од всіх десяти пальців Хедаята, підлітав угору й падав майже до самої землі, замовкав на мить і знову гримів і гримів, як молодий весняний грім над садами теплих долин.

Сетард танцювала довго, і всі присутні супроводжували її танок ритмічними сплесками долонь. Але ось бубон замовк зовсім і настала черга гиджака…

Струни задзвеніли, і Сетард, не перериваючи танцю, заспівала сильним і високим голосом. Вона співала про те, що на одній з площ далекого Тегерану стоїть гармата туп-є-морварид, до якої стікаються жінки з усього Ірану. Люди говорять, що жінка, яка пройде сім разів перед дулом цієї гармати, буде щаслива, але далеко звідси Тегеран і не вірять бідні жінки Ірану, що їхнє щастя ховається в дулі гармати. Не вірить і вона, Сетард, щастя якій допоміг знайти сафідму рус – білоголовий росіянин, що сидить тут посеред нас.

– Вона співає мов казковий птах мусикар, – прошепотів хтось поруч з Олегом.

– Мовчи, – цитькнули на нього. – Коли тобі співають, ти слухай.

Сетард співала на мові фарсі, а в колі сиділи люди з найрізноманітніших хорасанських племен: курди, лури, кашкайці, туркмени, бахтіари, афшари, каджари. Більшість з них не розуміли персидської мови, але їх зачарував один лише вигляд цієї надзвичайної, прекрасної, сміливої дівчини, яка, мабуть, виросла в суворих умовах гір, де жінка ніколи не знала, що значить закривати обличчя сіткою з кінського волосу, де вона завжди почувала себе нарівні з чоловіком.

А Олег тим часом вів тиху розмову з Кайнаровим і Зрбі.

– Як Монгані? Ви були в неї? – питав він Зрбі.

– Їй вже трохи краще. Вона просила не турбуватися про неї.

– Чи з'являлося марево після того, як я зник?

– Двічі, – відповів Кайнаров. – І обидва рази, як я помітив, у тихі, зовсім безвітряні дні, до обіду. У вітряну погоду марева не було.

– Дивно, – замислено потер щоку Трубачов. – Звичайне природне марево буває теж тільки в безвітряні дні. Невже ми помилилися? Але ж отой гуркіт і потім самий вигляд міражу… Ні, це не може бути звичайним явищем природи… Надто багато тут загадковою й підозрілого. Дервіш, огир з золотими зубами, Алаяр-хан, місіонер, що їздить на своїй машині якраз в районі виникнення марева, – все це веде до одного якогось клубка, який ми повинні розмотати за всяку ціну.

– Завтра вранці вирушаємо, – сказав Зрбі.

– А по-моєму, не треба ждати ранку, – запально вигукнув Кайнаров. – Давайте спробуємо захопити їх до схід сонця.

– Кого «їх»? – запитав його Олег.

– Ну, тих, що ховаються десь у пісках і пускають це прокляте марево.

– А ти впевнений, що там дійсно хтось ховається?

– Чи впевнений? Ні, я переконаний в цьому точнісінько так само, як і в тому, що в мене був день народження.

– Коли так, – засміявся Олег, – то тут вже заперечувати нічого. Але як же, на твою думку, люди могли створювати такий міраж?

– Хіба довго вигадати яку-небудь пекельну машину, – сказав шофер. – Злякати людину легше, ніж заспокоїти її й дати їй хороше життя.

– Це так, – зітхнув Зрбі. – І як гірко думати про те, що якраз у моїй бідній країні, де люди живуть ще дуже й дуже погано, замість хороших, корисних машин раптом з'являються апарати, подібні до тих, що зараз встановлені в пустині, щоб наводити жах на її жителів.

– Ви обидва говорите з такою впевненістю, ніби вже бачили ці машини, – зауважив Олег. – Це ще треба перевірити.

– О, ми дуже довго думали над цим, – сказав Зрбі. – Ясна річ, темних, неосвічених людей легко злякати, їх легко можна примусити повірити, що це кара божа, що це початок страшного суду, що слідом за цим маревом появиться верхи на ослі анти-мухаммед, який знаменує собою кінець світу. Але той, чий мозок не затемнений фанатизмом, хто не особливо прислухається до байок мулл і дервішів, зрозуміє, що справа тут не в міфічному страшному суді, а в чиїйсь злій волі.

– Це добре, що ти і твої друзі не вірите в надприродне походження марева, – сказав Олег. – Але чи зможеш ти поручитися, що у всіх вистачить витримки і що ніхто не поверне назад, побачивши перед собою жахливі примари?

– Тому я й говорю, що треба захопити ці машини до того, як зійде сонце, – втрутився Кайнаров. – Ніч в пустині коротка. Небо вже почало світлішати. Чому б нам не вирушити зараз?

– Яка буде твоя думка, Зрбі? – запитав Трубачов.

– Я теж вважаю, що треба виступати зараз.

– Тоді скажи людям, хай готуються.

Зрбі пішов по колу, тихо говорячи щось кожному з присутніх, а Кайнаров присунувся ближче до Олега і, намагаючись зазирнути йому в очі, спитав:

– А я?

– Що – ти? – не зрозумів Трубачов.

– Я сьогодні теж поїду з вами?

– А машина? – в свою чергу поцікавився Олег.

– Машина – що? Вона все одно нікуди не дінеться.

– Помиляєшся, Кайнаров. Машина для нас зараз – найдорожче. Це наш притулок, пункт збору, продовольчий склад і все що завгодно. Позбутися машини – значить остаточно перетворитися в бездомних кочовиків. Машина – це, якщо хочеш, символ, часточка нашої Батьківщини. Уяви собі, як дивляться на неї тутешні мешканці. Адже це радянська машина!

– Ну для чого такі слова? – докірливо поцмокав язиком шофер. – Хіба Кайнаров не розуміє? Кайнаров усе дуже добре розуміє. Але йому теж хочеться поїхати з вами. – і хіба це погано?

– Я не можу тобі цього дозволити, – стояв на своєму Олег.

– А коли б я щось придумав? – примружив око Кайнаров.

– Наприклад?

– Серед нас є жінка.

– Дівчина, ти хотів сказати?

– Так, дівчина, ханум. Вона розумна і, мабуть, відважна.

– Ну то й що?

– Хай вона залишиться біля машини.

– Я подумав про це раніше за тебе. Вона справді залишиться біля машини.

– То чого ж ми сперечаємося? – здивувався Кайнаров. – Значить, я можу дякувати свою долю за те, що вона послала сюди цю прекрасну ханум, і спокійно їхати разом з вами?

– Нікуди ти не поїдеш.

– Але ж ця дівчина, Сетард?

– Ти відповідатимеш і за машину і за Сетард.

– Ой, ой, – вхопився за голову Кайнаров. – Я думав, що вона залишиться замість мене, а виходить – мене примушують охороняти і машину й ханум. Клянуся бородою свого дідуся – тут же нічого не трапиться. Я сиджу біля машини вже десять днів, і ніхто, крім шакалів, не пробував добратися до неї.

– Не пробував – ще не значить, що не захоче спробувати.

– І якраз сьогодні вдосвіта?

– Можливо, якраз сьогодні вдосвіта.

– Знаєш що, Трубачов? – сердито підвівся Кайнаров.

– Ну, що?

– Бачив каміння в горах?

– Ну, бачив.

– Ти гірший за нього. Твердий і… без серця. Камінь – і все.

– Що ж, камінь то й камінь. Нічого не поробиш.

– Тьфу! – сплюнув шофер і одійшов у темряву.

Через півгодини табір знявся з місця.

Ніч уже відступала в темні гори, звільняючи піски від своєї непроглядної запони. Спочатку все зливалося в один колір: і сірі піски, і сірі верблюди, що йшли широким швидким кроком, і сіре досвітнє повітря Навіть вороні й рижі коні майже не виділялися на загальному сірому тлі. Але ось повітря стало прозорішим, сіра пелена упала з нього, і стало видно довгий караван струнких, тонконогих верблюдів, групу вершників у голові каравану і Олега верхи на золотистому ахалтекинці на чолі всієї колони.

Зрбі порівнявся з Олегом і щось сказав йому. Трубачов підвівся на стременах, озирнувся на колону і, махнувши рукою, ніби запрошував усіх інших не відставати, погнав коня чвалом. Верблюди, звиклі ходити в довгих ланцюгах караванів один за одним, спочатку не слухалися своїх верхівців і не хотіли порушувати чіткого строю, але потім один за одним почали вибігати вбік і, далеко вперед викидаючи свої довгі ноги, помчали навздогін за ахалтекинцем.

Вже зовсім розвиднілося. Олег з жалем подумав, що вони виїхали все-таки надто рано, тому що марево не з'явиться до сходу сонця, а знайти його, поки воно само не викриє місця свого зародження, буде не так легко.

– Дивіться! – закричав Хедаят.

Олег кинув погляд у той бік, куди вказував Хедаят, і зліва, на самому краю чорних пісків, побачив ціле містечко з білих полотняних наметів. Він спинив коня і машинальним рухом протер очі: чи не марево це знову? Але ні, намети стояли на тому самому місці і зникати, здається, не збиралися. Трохи збоку від них виднілися якісь незграбні споруди, теж покриті сірою парусиною, і Олегові навіть здалося, що він бачить там кілька людських постатей. Але це могло тільки здаватися, бо на такій відстані важко було розглядіти що-небудь, крім білих наметів.

Звертала на себе увагу та обставина, що в селищі, яке лежало перед ними, не було жодної повстяної кибитки з круглим куполом, не було й тих куренів, які звичайно напинають бідняки з однієї кошми, перекинутої через палицю. Жодного шматка рудої повсті, такої характерної для всіх поселень, постійних і тимчасових, пустині, жодної речі, яка б вказувала на те, що там зупинилося якесь місцеве плем'я. Ні, дивлячись на ці світлі намети, можна було б подумати, що тут отаборився загін військ якоїсь європейської держави або ж зупинилася для тривалої роботи велика дослідницька експедиція.

«Невже це й є те саме місце, звідки появляється марево?» подумав Олег і стьобнув коня.

– Вперед! – крикнув він.

Вершники на конях і верблюдах сипнули за ним.

Вже було видно, що в містечку є люди. Спочатку вони забігали біля тих споруд, що були збоку, потім замелькали й поміж наметів, ось там знялося в повітря кілька ніжноблакитних димків, слідом за якими почулися різкі звуки пострілів. Олег озирнувся – чи не злякався хто-небудь? Ні, ці люди, які з дитинства звикли до звуків пострілів, як до виття вітру над головою і до сипучих пісків під ногами, не звернули навіть уваги на ті кілька куль, що проспівали десь високо вгорі, розрізаючи прохолодне ранкове повітря.

Лавина вершників на конях і верблюдах, не збавляючи швидкості, продовжувала мчати вперед.

Від наметів ще раз дружно вдарили постріли. Але вони нікого не зупинили. Попереду від усіх скакав Хедаят, білі стрункі верблюди намагалися перегнати швидконогих коней, і в тиші, що запанувала після другої черги пострілів, чувся лише глухий тупіт копит та важке дихання тварин.

– Зараз ми оволодіємо таємницею цього міражу, – повторював про себе Олег Трубачов, – зараз ми…

Спереду сердито забубонів кулемет. Він в одну мить наповнив повітря виючим свинцем, і першим упав Хедаят. Юнак повільно зсунувся набік, потім його ноги випали з стремен, і вороний кінь з голосним іржанням вже біг без свого вершника. Олег ще не встиг навіть зрозуміти як слід, що трапилося, як побачив, що Зрбі, який от-от мав наздогнати Хедаята, теж посувався з сідла і впав на чорний пісок біля молодого керманського перса.

Бідний Зрбі! Ти хотів вивчитися на лікаря, щоб допомагати своєму темному, нещасному народові, який знемагає від хвороб, – і от лежиш зараз на холодному чорному піску нерухомо, і невідомо, чи вже зможеш піднятися. Ти мріяв віддати своє життя твоїм зубожілим, переслідуваним горем братам, але вороги твого народу забрали в тебе життя, не давши йому розквітнути. Ти клявся, що жоден бідак не пройде повз тебе без того, щоб ти не подав йому руку підтримки, але от лежить біля тебе юнак Хедаят, і ти вже нічим не зможеш допомогти йому. Та й чи потрібна йому тепер допомога?

А кулемет сіяв і сіяв смерть у повітрі, і Олег, озирнувшись, побачив, що вже Хедаят і Зрбі не самі лежать на піску. Може, треба було повернути? Та ні, вороття вже не було. Хай вони не справляться з озброєною до зубів бандою, хай половина з них поляже, але ж зате вцілілі дізнаються про причину виникнення страшного марева, щоб потім рознести по пустині правду, підняти все населення на боротьбу з невідомими бандитами і повернути до своїх жител тисячі наляканих людей.

Олег гнав свого ахалтекинця що було сили.

Розпалений кінь вніс його в тісну вуличку між наметами і став як вкопаний, а на Трубачова в ту ж мить навалилося з десяток здоровенних бородатих молодців.

Йому зв'язали руки, накинули на голову жорсткий вовняний мішок, і останнє, що він ще встиг побачити, був зелений «вілліс» доктора Томберга, який котився сюди з пустині.

ДЕСЯТЬ КІЛОМЕТРІВ ПІД ЗЕМЛЕЮ

Григорій Микитович першим почув стрілянину. Він швидко сів на кошмі й визирнув з намету. Але нічого, крім білуватого ранкового неба й темної широкої спини сонного вартового, що загороджував вхід до намету, професор не побачив. Тоді він почав будити Еллу.

– Елло Михайлівно, прокиньтеся, будь ласка, тут щось відбувається. Ви мене чуєте, Елло Михайлівно?

Елла прикрила очі рукою й невдоволено сказала:

– Господи, навіть поспати досхочу не можна.

– Але ж ви чуєте, стріляють! Стріляють, Елло Михайлівно! – вигукнув професор.

– Стріляють? – злякано підвела голову Елла. – Де стріляють? Хто?

– Стріляють десь тут поблизу, а хто – цього я, на жаль, сказати не можу.

– Можливо, це Олег? – запитливо подивилася дівчина на Григорія Микитовича.

– Цілком ймовірно, – згодився той.

– Але ж вони його вб'ють! – вигукнула Елла, пориваючись бігти з намету.

– Але куди ж ви побіжите? – тримаючи її за руку, сказав професор.

– Як куди? До цього негідника, якого ви лікуєте.

– Ви хочете йти до Алаяр-хана?

– А чому б мені до нього не піти?

– Але визнайте, що це зовсім не жіноча справа.

– По-вашому, жіноча справа – лише оплакувати мертвих? Так я не хочу плакати. Я хочу врятувати Олега.

– Вас просто не впізнати, Елло, – здвигнув плечима професор.

– Зараз це не має ніякого значення, – кинула дівчина, – пустіть мене.

– Але ж не треба гарячкувати, Елло Михайлівно. Спокій і ще раз спокій.

– Мені набридло спокійно чекати, поки ці бандити переріжуть нам горло.

– Але ж, Елло Михайлівно…

– Ви чуєте? Вони вже почали стріляти з кулемета! Я повинна піти до Алаяр-хана. Ви як хочете, а я піду.

– Звичайно ж, я з вами, – сказав професор. – Але зрозумійте, що гнів і запальність погані помічники в рішучі хвилини життя.

Вони вийшли з намету і. незважаючи на протести вартового, швидко попрямували до намету Алаяр-хана. Вартовий неохоче поплентав за ними.

Хана в його наметі не було. Не було там ні танцюриста, ні музиканта, яких Алаяр завжди тримав біля себе для звеселяння духу. Лише повар, товстий, безбородий чолов'яга, роздмухував вогнище біля намету, мабуть готував сніданок.

– Де Алаяр-хан? – запитав його професор.

– Алаяр-хан? – здивовано подивився той.

– Так, так, ваш Алаяр-хан, – підхопила Елла. – Де він?

Повар все ще не міг зрозуміти, що від нього хочуть, і щось запитав у вартового. Той пересмикнув круглими, як у жінки, плечима.

– Алаяр-хан, – почав було повар, але в цей час стрілянина раптом припинилася.

– Вони вбили його! – закричала Елла. – Мерзотники!..

– Заспокойтеся, Елло Михайлівно, – сказав він. – По-перше, Олег приїхав би сюди не сам, а з Кайнаровим, на машині…

– Тим гірше, значить вони вбили їх обох, – заплакала Елла.

– Але ж ми з вами не чули звуку мотора.

– Не чули? – зло вигукнула Елла. – То послухайте зараз!..

Справді, десь з пустині долинав шум автомобільного мотора.

– Дивно, – пробурмотів професор. – Що б це значило?

Непорозуміння їх розв'язав Алаяр-хан, який появився серед наметів у супроводі кількох бандитів, серед яких був і перекладач Саїд-Мухтар.

– Ти вбив їх? Вбив? Відповідай же! – кинулася назустріч йому Елла, і хан навіть зупинився від несподіванки. Він щось сердито запитав у вартового, але той не встиг відповісти, бо наперед виступив Григорій Микитович і, владним жестом примусивши всіх замовкнути, звернувся до перекладача:

– Ми вимагаємо від Алаяр-хана, щоб він пояснив причини сьогоднішньої стрілянини. Крім того, ми дуже стурбовані за долю своїх товаришів, які поїхали десь до фармандара і за смерть яких Алаяр-хан буде відповідати, якщо він або його люди стануть причиною цієї смерті.

Коли Саїд-Мухтар переклав ці слова ханові, той засміявся, підійшов до професора й поплескав його по плечу здоровою рукою. Потім він вклонився Еллі і щось сказав довге й заспокійливе.

– Алаяр-хан, – набожно піднявши очі, почав говорити Саїд-Мухтар, – просить пробачення за те, що перервав ваш солодкий сон так рано, коли довгорукий диявол Бушіаста не випускає з теплих обіймів постелі навіть найбадьоріших людей. Разом з тим він просить вас не турбуватись за долю ваших товаришів, які рано чи пізно (він вірить і молиться аллахові за це) обов'язково знайдуться. Він би радий був відпустити й вас, але просить побути тут ще деякий час, поки загоїться його рана, якій так добре допомогло неперевершене мистецтво російського лікаря.

– Гаразд, – сказав професор. – А стрільба? Спитайте Алаяр-хана, що значить ця стрільба?

– Ах, це була найзвичайнісінька учбова тривога, – відповів хан. – Професор, сподіваюся, чув, що у військах часто провадять подібну тривогу для того, щоб солдати були завжди напоготові.

– Хіба люди хана – солдати? – запитала Елла.

– Хан говорить, що чоловік не зобов'язаний давати відповідь на запитання, яке ставить жінка, – переклав Саїд-Мухтар, – але з поваги до професора він все ж скаже, що його люди справді солдати.

– Ще зовсім недавно хан намагався переконати, що він стоїть на чолі мирного племені, яке шукає собі щастя в пустині, – зауважив професор.

– Це правда, – відповів Алаяр-хан. – Ми нікому не об'являємо війни, ми ні на кого не нападаємо, ми, справді, сини пустині, які шукають свого щастя. Але нам платять за те, щоб ми охороняли оці піски, і ми їх охороняємо.

– Кому ж потрібні чорні, мертві піски? – здивувався професор. – І хто вам платить за їх охорону?

– Може, мій російський друг хотів би запитати мене про щось інше? – ухильно відповів Алаяр-хан.

– Добре, – згодився Григорій Микитович. – В такому разі скажи нам, що то за машина гула тут неподалік? Я знаю, що у тебе машин немає, а наші друзі повинні приїхати машиною. То чи не приховуєш ти їх приїзду?

– Професор хоче побачити машину, що прибула до нас в гості? – засміявся Алаяр-хан. – Я радий зробити йому задоволення, показавши цю машину.

Пропустивши поперед себе Еллу і Григорія Микитовича, Алаяр-хан з перекладачем і охороною попрямував вузькими завулками поміж наметами.

– Ось вона, – сказав він, коли всі вийшли на околицю білого містечка.

Там, посеред чорного, вилискуючого піску, стояв маленький зелений «вілліс».

Елла в знемозі від усіх цих хвилювань безсило обіперлася на плече Григорія Микитовича.

– От бачите, моя люба, – заспокійливо сказав їй професор. – Я ж казав вам, що не треба хвилюватися.

Але сам, коли вони повернулися до свого намету, схвильовано заявив:

– Елло Михайлівно, ми не можемо більше чекати, нам треба щось робити…

– Ще вчора ви говорили зовсім інше, – нагадала йому Елла.

– То було вчора. Ви думали, що я вірив цьому негіднику Алаяр-хану? Думаєте, я вірю йому зараз? Анітрохи! Я добре знаю, що він бандит, знаю, що вся його банда займається якимсь незаконним ділом і що про неї нічого невідомо навіть місцевим властям. Нас хан не одпустить, це вже напевне, більше того, – зараз, мабуть, десятки його бандитів нишпорять повсюди, шукаючи Трубачова й Кайнарова, щоб захопити й їх і таким чином зовсім приховати всякі сліди зникнення нашої експедиції.

– Я вам про це говорила ще в перший день, – зауважила Елла.

– А я робив вигляд, що не поділяю ваших побоювань лише тому, що не хотів вас ще дужче налякати. Я сподівався, що воно все якось розв'яжеться само, що Олег і Кайнаров знайдуть нас або ж звернуться за допомогою до фармандара. Ну, а тепер…

– Тепер ви вже не вірите в наше визволення?

– Ні, я не перестаю вірити, але, в свою чергу, хотів би якось сприяти цьому. З кожним днем навколо нас скупчується все більше й більше загадок. То ці мішки, крізь які ми нічого не можемо бачити, й незрозумілий гуркіт, то несподівана стрілянина, то ця нічим не з'ясована охорона мертвих чорних пісків.

– А хочете, я розгадаю всі ці загадки? – сказала Елла.

– Ми можемо висловлювати тільки ті чи інші припущення і не більше, – відмахнувся професор. – А цього замало, щоб пояснити те, що відбувається навколо нас. Та зараз і не час для теоретизувань. Треба діяти.

– Як саме?

– Наприклад, втікати.

– Втікати?

– Так.

– Але ж нас наздоженуть через годину, – сказала Елла. – Куди можна втекти в одкритій пустині?

– Це вірно, і тому треба втікати одному, а другий мусить зробити все для того, щоб зникнення його товариша тут не помітили якомога довше.

– І хто ж мусить втікати? – запитала Елла.

– Звичайно, я, – підняв брови професор. – Я мужчина, у мене більше витримки, сил…

– А мене, дівчину, ви вважаєте за можливе залишити саму серед цих головорізів.

– Стривайте, стривайте… Ви дійсно маєте рацію. Я про це не подумав. Тоді, на жаль, нам доведеться відмовитися від думки про втечу.

– Це ж чому?

– Ну, раз я не можу вас лишати тут, а вдвох тікати було б безрозсудно, то…

– Залишається ще один варіант, – нагадала Елла.

– Який?

– Втікати можу я.

– Ви?

– Так, я. Чому ви так здивувалися?

– Але цього я не можу допустити.

– Чому саме.

– Я знаю вас, як ніжну, звичайно, прекрасну й розумну дівчину, але для такої виснажливої подорожі по чорних безлюдних пісках…

– Я не народжена, ви хотіли сказати?

– Ніхто з нас не народжений для цього, але ви, крім того…

– Ви не вірите, що я можу добратися до передгір'їв? Але ж їх видно навіть у щілину намету. Я дійду туди навіть вночі, встигну добратися до них ще до того, як спохватяться бандити.

– Я не можу вас відпустити.

– Але ж, Григорію Микитовичу…

– Ні, ні, про це не треба й говорити. Не будемо більше повертатися до цієї теми. Давайте краще вмиватися.

– Ну, що ж, коли так, то дозвольте мені хоча б сходити по воду, – зітхнула Елла.

– Будь ласка, – засміявся професор. – Щодо цього в нас, здається, суперечок не буде.

Воду вони носили для себе самі, беручи її з невеличкого колодязя, що був у кількох десятках метрів від їх намету. Колодязь являв собою круглий отвір у грунті, прикритий зверху плитою з білого піщаника, і щоб набрати з нього води, треба було лише трохи відсунути цю плиту, нахилитися й зачерпнути глеком воду, яка виходила тут майже на поверхню. Григорій Микитович немало дивувався цьому чудодійному джерелу і навіть пробував якось спитати про його походження у Алаяр-хана, але той послався на аллаха і його пророка, а про колодязь так нічого й не сказав.

Щождо Елли, то їй тут все було байдуже: і полотняні намети, що мали явно не іранське походження, і іноземне озброєння бандитів, і цей незвичайний колодязь. Вона приходила сюди, машинально черпала воду й, думаючи про щось своє, повільно поверталася до намету. Так було й цього разу. Дівчина одсунула кам'яну плиту, нахилилася над чорним отвором, з якого тягнуло прохолодною вогкістю, й опустила туди глек. Не дивлячись вниз, вона знала, що зараз глек гучко булькне, її рука зануриться у воду і можна буде тягти посудину назад. Але сьогодні глек чомусь не булькав. Навпаки, він ударився об щось тверде, і Елла, глянувши вниз, побачила, що води в колодязі зовсім мало. Крім того, вона помітила з одного боку колодязя підземну галерею, яка раніше була заповнена водою.