Текст книги "Марево"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

– Це ще не доведено, – здвигнув плечима Олег. – З повним правом можна стверджувати також і те, що вчителем Бехзада був Сеїд-Ахмед з Азербайджана.

– Ну, яка різниця. – здивовано підняв брови доктор Томберг, – все одно іранська нація – і азербайджанці і таджики, і перси. Бо всі жили в межах однієї держави.

– Ви помиляєтесь, – не згодився з ним Трубачов. – Поняття «іранська нація» немає і ніколи не було. Є іранські народи, тобто нації, що живуть в межах Ірану – перси, курди, таджики, туркмени, азербайджанці, але це не одна нація.

– А мова? – стояв на своєму доктор Томберг. – Адже ж всі народи Ірану мають одну спільну для всіх мову – фарсидську. Хіба це не ознака нації?

– По-перше, вони зовсім не говорять однією мовою, – сказав Трубачов. – Їм хочуть нав'язати цю мову – це так. Але ж не станете ви стверджувати, що ні курди, ні туркмени, ні азербайджанці не мають своєї власної мови лише на тій підставі, що всі державні документи складаються на фарсі? По-друге, одна лиш єдність мови ще не дає підстави робити висновок про те, що дані народи складають одну націю.

– А релігія? – стояв на своєму місіонер. – Що ви зможете заперечити проти релігії? Адже ніщо так не об'єднує людей, як віра в єдиного бога. Всі народи, що населяють Іран, за винятком незначної купки вогнепоклонників-гебрів, – мусульмани. Це зріднює їх душі сильніше за все на світі.

– Іслам сповідають уже тисячу з чимось років не тільки перси, але й турки, араби, афганці. То, по-вашому, їх всіх треба віднести до однієї нації? – запитав Олег.

– Здаюся, – жартівливо підняв руки місіонер. – Мабуть, я надто поганий теоретик, щоб змагатися з таким настирливим молодим ученим, як ви. Єдине, в чому я відчуваю перевагу, – це в знанні тутешніх мешканців, яких ви, як я пересвідчився, ще зовсім не знаєте, про що свідчить хоча б той нещасливий випадок, що трапився з вами в пустині.

– Але то був зовсім не випадок, – не згодився Олег. – Я впевнений, що тут криється якась страшна провокація.

– Ну що ви, що ви? – поклав йому на плече руку місіонер. – Яка може бути провокація?

– А жахливе марево, від якого втікають жителі великого оазису?

– Мій юний друже, у вас просто були галюцинації, що виникли в наслідок надто довгого перебування в пісках.

– Але я сам бачив марево!

– Немає нічого дивного. Коли проїдеш день верхи під таким сонцем та ще до цього наслухаєшся всяких розмов про жахи, які готує для новака пустиня, то побачиш не тільки марево, а навіть кінець світу.

– Але ж в мене стріляли! – вигукнув Олег. – Вони вбили мого коня.

– Ваш кінь потрапив ногою в якусь нору і тому впав, – просто пояснив доктор Томберг.

– Але ж я чув постріл.

– Дорогий мій, – намагався заспокоїти Олега місіонер, – кожному, хто падає з коня й б'ється головою об камінь, чується постріл. Повірте старій досвідченій людині.

– Може й так, але мені здається… – задумливо промовив Трубачов.

– Нехай вам нічого не здається, – заспокоїв його доктор Томберг. – Єдине, що можна припустити, це те, що вас просто хотіли налякати ваші, так звані, друзі. Ви ж самі говорили, що кудись зникли ваші товариші і що з вами були потім якісь іранські студенти.

– Це чесні хлопці! – заперечив Олег. – Вони ніколи не могли…

– О, ви погано знаєте цей народ, – застережливо підняв палець місіонер. – Ми, європейці, надто знесилені традицією відкритої дії і тому тут, на Сході, де на кожному кроці чатує підступність, хитрощі, нам доводиться дуже важко.

«Ну, ти не дуже знесилений «традицією відкритої дії», подумав про місіонера Олег, але вголос сказав інше: – Дійсно, я в Ірані вперше і знайомий з ним і його народом був до цього часу лише з книг.

– От бачите, – жваво підхопив доктор Томберг. – Тому ви можете стати жертвою обману, та, власне, вже й стали. Не вірте персам. Їх благочестя здебільшого лицемірне, їх внутрішня суть – це невіра, почуття правди зовсім відсутнє в цих людей, чого вони навіть самі не усвідомлюють, бо неясні суфітські фрази, які не сходять у них з язика, алегорії й систематичне духовне утримування – кетман, цілковито затемнили їх розум і підірвали почуття моральності. Перс над усе цінує вдалий вірш, багатий незвичайними порівняннями і зворотами, і ніскільки не соромиться його блюзнірського або непристойного змісту. Брак життьової енергії, брак високих ідеалів і активності штовхають персів у обійми наркоманії, розпусти і злочинства.

«Ого! – подумав Трубачов. – Мій «приятель» поступово розкриває своє справжнє обличчя. Спочатку клявся у своїй відданості і любові до іранського народу, а тепер обливає його брудними помиями. Та ще як обливає!.

– Ви можете не вірити мені, – сказав доктор Томберг, – але з часом переконаєтесь у цьому самі.

– Я гадаю, що дійсно зможу з часом переконатися, – ухильно відповів Олег.

Наступного дня доктор Томберг запропонував Трубачову прогулянку в пустиню.

– Я звик через день їздити в піски, щоб побути на самоті, – признався він. – Дякуючи цій щасливій звичці я й натрапив на вас в той жахливий день.

– То виходить, ваш притулок зовсім недалеко від того місця? – з надією в голосі запитав Олег.

– Якщо я в той день їздив у тих місцях, то це ще зовсім не означає, що вони лежать недалеко звідси, – засміявся місіонер. – Ви зараз переконаєтесь в цьому самі.

У доктора Томберга був новенький міцний «вілліс», добре пристосований до дальніх подорожей, керував машиною місіонер сам, і тому вони поїхали тільки вдвох.

Довго кружляла машина в горах, піднімаючись все виїде й вище, пробігаючи інколи по вузеньких карнизах, під якими було не менше як тисяча метрів повітря. Вони проїхали перевал, спустилися в долину. Перед ними лежала пустиня.

Доктор Томберг повів машину по пісках, щоразу змінюючи напрямок, аж поки вдалині не показався табунець якихось жовтуватих прудконогих тварин.

– Бачите? – показав на них доктор Томберг. – Джейрани. Найкрасивіші тварини пустині. Зараз ми подивимось на них зблизька.

І він погнав машину прямо на табун. Джейрани якийсь час стояли, полохливо озираючись, а потім кинулися врозтіч. Місіонер вибрав найкрасивішу газель і пустив машину слідом за нею. Граціозна кізка побігла ще швидше і, хоч стрілка спідометра вже стояла на цифрі сімдесят кілометрів, машина не могла наблизитись до тварини навіть на один метр.

– Не наздогнати вам, – сказав Олег, радіючи за маленьку тваринку.

– О, джейран – прекрасний бігун, – відповів доктор Томберг. – Окремі екземпляри можуть мчати з швидкістю в сто кілометрів. От і цей покладає всі надії на свої ноги, але вся його трагедія в тому, що машина може їхати з швидкістю сімдесят кілометрів з годину й дві, і навіть добу, а він не витримає такого темпу навіть півгодини. Та ви побачите це зараз самі.

Дійсно, джейран вже почав вибиватися з сил. Все частіше й частіше він повертав свою голову в бік переслідувачів, ніби хотів пересвідчитися, що машина справді наздоганяє його. У нього вже почали тремтіти ноги, запалі боки ходили, здавалось, швидше, ніж мелькали ноги, бідна тварина щохвилини втрачала сили, задихалася. А невблаганне залізне чудовисько, грізно гуркочучи, сповнюючи чисте повітря задушливим смородом, мчало, не збавляючи швидкості. Ось уже джейран зовсім близько од машини. Олег бачить, як він, мабуть, востаннє озирається, востаннє хоче подивитися своїми прекрасними чорними очима на рідну пустиню. Незвичайний сум і розпач відбиваються у вологих очах джейрана, він робить останній стрибок, перевертається через голову і падає перед самим радіатором машини.

Доктор Томберг натиснув на тормоз, вискочив з машини і підбіг до тварини. Джейран був мертвий. Від шаленого бігу в нього розірвалося серце.

– Техніка, – гордо сказав місіонер, кладучи руку на гарячий радіатор машини.

– Варварство, – відвертаючись, сердито промовив Олег. – Невже вам не жаль цієї нещасної тварини?

– Ну, пробачте мені це невеличке захоплення, – благально подивився на нього доктор Томберг. – Хіба ви ніколи не захоплювалися полюванням?

– Полювання і вбивство – речі різні, – похмуро зауважив Трубачов.

– Ну, не будемо сваритися, – примирливо сказав місіонер. – Більш цього не повториться.

– А хіба ви гадаєте, що я у вас довго пробуду? – запитав Олег.

– Ні, я не думаю, щоб надто довго, але принаймні до того часу, поки знайдеться професор, – відповів доктор Томберг.

– Боюся, що він не знайдеться сам, а його доведеться розшукувати.

– Про це ми ще поговоримо, коли повернемося додому.

– А чи не міг би я не повертатися більше до вашого притулку? – поставив Олег пряме питання.

– Що ви, що ви? – замахав на нього руками доктор Томберг. – Як можна? Ви загинете в цій пустині. Треба повідомити місцеві власті про все, що трапилося з вашою експедицією, почекати, подумати…

– Треба не думати, а діяти! – рішуче заявив Олег.

– Впізнаю молодість, – поблажливо всміхнувся місіонер. – Але пам'ятайте, що в пустині гарячі голови стають ще гарячішими.

– Тому їм потрібний охолоджувальний компрес? – ущипливо зауважив Трубачов.

– Ясна річ.

– І таким компресом для моєї голови може послужити ваша холоднокровність?

– Ви не помиляєтесь.

Як захотілося Олегові в цю хвилину плюнути на сухореброго доктора, махнути на все рукою і піти геть! Але куди підеш, коли навкруги мертві піски, а в тебе немає жодної краплі води і навіть крихти хліба? Хіба взяти місіонера за горло й примусити його дати половину тих припасів, що є в машині? Але так роблять тільки грабіжники, а він чесна людина. Чорт з ним, з цим доктором Томбергом, доведеться їхати в його притулок. А може й дійсно розумніше буде в першу чергу заявити про все іранським властям.

– Що ж, – сказав він місіонерові. – Я ваш полонений. – їдемо.

– Ну, який же ви полонений? – засміявся місіонер. – Навпаки, я в полоні у вас, це мене ви причарували до себе своїм розумом, своїм прекрасним характером, своєю поведінкою…

Пізно вночі вони добралися до притулку святого Себастяна.

Ніч була вітряна, місячна. Вітер падав з високих вершин у долини, виривався звідти, зі свистом проносився крізь ущелини, знову піднімався вгору до самого місяця й линув звідти на принишклу, темну, похмуру землю, зібгану велетенськими силами природи в мільйоннотонні кам'яні брижі. Коли доктор Томберг зупинив машину біля притулку і виключив мотор, Олег здивовано глянув на місіонера.

– Послухайте, – прошепотів він, – ви чуєте це виття? Що це? Шакали?

– Помиляєтесь, мій друже, – засміявся вдоволений доктор Томберг. – Це зовсім не шакали, а та зброя, про яку я вам говорив напередодні. Правда ж чудовий концерт?

Справді, над притулком творилося щось неймовірне. В повітрі на тисячі голосів щось вило, скавучало, скімлило, гарчало, плакало, свистіло. Темні похмурі гори, безформні будови притулку, осяяні примарним місячним світлом, ї цей різноголосий лемент, що виникав невідомо де і від кого, – все це не могло не злякати і найодважнішу людину.

– Тепер вам, сподіваюся, зрозуміло, чому я живу без всякої охорони і не боюся ні бандитів, ні грабіжників, – сказав доктор Томберг. – Притулок побудований по моєму власному проекту з врахуванням місцевих кліматичних умов. Я навмисне вибрав якраз цю долину, яка тут зветься долиною тисячі вітрів, бо вітри тут справді дмуть на протязі цілого року й по три, по чотири рази на день змінюють свій напрямок. Ви, очевидно, звернули увагу на незвичайні сферичні дахи над притулком? Це теж мій винахід. В куполах зроблено сотні отворів різної форми і неоднакового розміру. Коли дме вітер, він потрапляє в ці отвори, завихрюється в куполах і, вилітаючи, починає співати, вити, свистіти і що завгодно. Місцеве населення вважає, що це виє нечиста сила, і тому до притулку вночі не підійде жодна жива душа.

– А не боїтеся ви підірвати віру в свого бога тим фактом, що його служитель знається з нечистою силою? – запитав Олег.

– О, навпаки, – жваво відповів місіонер. – Якщо навіть служитель господній зумів приборкати нечисту силу і примусив її служити собі, то яким же сильним в такому випадку буде сам бог!

– Справді, я над цим не подумав, – неуважно промовив Трубачов.

Щоб хоч трохи розважити свого гостя, доктор Томберг вирішив влаштувати біля притулку ослячі скачки.

Площадка біля струмка була розмічена білими камінцями, на стартовій лінії вишикувалося вісім верхівців, що сиділи на низеньких худих ішаках. Доктор Томберг махнув жовтим прапорцем – і скачки почалися. Учасники змагань повинні були проїхати в кінець площадки, повернутися назад і втретє перетнути площадку, щоб дістатися нарешті до фінішу.

Приймаючи до уваги витривалість ослів і невеликі розміри площадки, можна було подумати, що скачки ці не являють особливого інтересу, але вже з першої ж хвилини стало ясно, що це зовсім не так. Одразу ж після сигналу доктора Томберга всі верхівці загаласували, намагаючись зрушити своїх ішаків з місця, почали штрикати їх у гриви гострими паличками, але лише двом вдалося від'їхати від старту на кілька метрів. Всі інші осли стояли на місці, не звертаючи ніякісінької уваги на галас своїх хазяїв і на штрикання паличками. Верхівці почали бити ішаків ногами в здухвини, вони підстрибували на них так, ніби хотіли переламати маленьким тваринам хребти, але це дало зовсім незначні наслідки. Деякі ішаки починали навіть бігти якимсь собачим галопом, але раптом ставали, мов вкопані, і їх господарі від несподіванки падали на землю. Деякі робили спробу просуватися вперед, але потім, мабуть, роздумавши, повертали назад, незважаючи на прокльони, якими осипали їх верхівці. Ще інші повертали вліво або вправо. Але жоден ішак не біг в потрібному напрямку, і Олег зрозумів, як важко примусити цих впертих тварин тричі підряд пробігти по площадці.

Але ось один з верхівців, високий молодий перс з красивими чорними очима, нарешті знайшов спосіб, щоб примусити свого великого хамаданського осла бігти вперед. Він зскочив з осла, вхопився за його пишний, мов новий віник, хвіст, і щосили потягнув до себе. Осел злякано заревів і, щоб звільнити свій хвіст, зробив кілька стрибків уперед. Але перс, не одстаючи від осла, не випускав хвоста з рук і ще дужче смикав його до себе. Тоді осел, вже зовсім переляканий, пустився учвал. Він добіг до кінця площадки і, побачивши, що його переслідувач не відстає, кинувся назад. Інші верхівці, помітивши вдалу вигадку свого товариша, теж почали хапати своїх ослів за хвости, але наздогнати молодого перса вже не пощастило нікому.

Доктор Томберг урочисто вручив переможцю приз – халат з кольорового шовку – і оголосив скачки закінченими.

– Як вам сподобалося? – запитав він Олега, витираючи сльози, що виступили в нього від нестримного сміху. – Бачили, мій Хедаят виявився найхитрішим.

– Це ваш слуга? – кивнув Трубачов на молодого перса, хоч одразу впізнав у ньому того юнака, який приносив йому в кімнату їжу.

– Так. Я врятував його від голоду, взявши з однієї бідної сім'ї, – не без гордощів відповів місіонер. – І тепер маю розумного й відданого помічника. Слуга – це не те слово. Одна людина не може служити іншій, це недобре. Допомагати – інша річ.

– Сподіваюся, що ви не образитесь, коли я нагадаю вам про деяку допомогу мені? – запитав його Трубачов.

– Для вас я зроблю все, що ви захочете, – запевнив його доктор Томберг. – Кажіть – і я покоряюся.

– Ви самі говорили мені про необхідність повідомити іранські власті про те, що трапилося з нашою експедицією.

– А, пам'ятаю, пам'ятаю. Не турбуйтеся про це й повністю покладіться на мене.

– Але я теж хотів би зустрітися з кимось з представників місцевої влади. У шофера нашої експедиції зберігається офіційний лист фармандара, я б зміг…

– Гаразд, гаразд, – закивав головою місіонер. – Про все це ми ще домовимося. У нас є ще час…

– Я не бачу цього часу, – здвигнув плечима Олег. – Мої товариші, можливо, десь страждають, вони, може, в смертельній небезпеці, а я тут дивлюся ослині скачки, п'ю прохолодний шербет і слухаю ваші, нехай і не позбавлені певної чарівності, але все ж не зовсім доречні в моєму становищі розповіді.

– Обіцяю вам завтра ж розпочати турботи про вашу долю, – урочисто пообіцяв йому місіонер.

Вночі, коли Олег вже збирався лягати спати, до нього в кімнату прийшла дівчина.

Легкий халатик з стрільчастої тканини вільно облягав її постать, окреслюючи ніжні лінії плечей і грудей, крізь широкі блакитні шаровари з хан-атласа чітко вимальовувалися стрункі сильні ноги. В руках у дівчини був бронзовий кумган з водою для вмивання. Поставивши кумган на столик, вона повернулася до Трубачова, і Олег побачив її обличчя. Від природи смагляве, воно зараз було бліде, під чорними бровами, що становили майже суцільну лінію, тривожно поблискували очі, вологі й налякані, мов у тієї газелі, затравлеиої Томбергом у пустині.

Дівчина стояла біля дверей, мовчки дивлячись на Олега, ніби ждала його наказів.

– Спасибі, – по-фарсидськи сказав їй Олег. – Тепер можете йти, спокійної вам ночі.

Та дівчина не йшла.

– Ви, мабуть, хотіли щось мені сказати? – запитав її Трубачов.

Не то посмішка, не то болісна гримаса пробігла по блідому обличчю дівчини, але й після цього вона не промовила й слова.

– Ви маєте якийсь наказ доктора Томберга? – починаючи де про що догадуватися, знову запитав Олег.

Дівчина злегка кивнула головою.

– Що ж це за наказ?

– Він сказав, щоб я не виходила звідси до ранку, – хрипким голосом відповіла дівчина.

– До ранку? – червоніючи, вигукнув Трубачов. – Послухайте, та він негідник, цей ваш доктор Томберг!

– Він велів мені показати тобі моє тіло, – продовжувала вона, потупившись, – тіло, якого ще не торкалася рука чоловіка, яке вже тричі натирали розім'ятим кишмишом, щоб на ньому не було жодної волосинки, бо руський юнак любить тільки ніжну, мов пелюстка, шкіру. Так він звелів сказати.

– Який негідник! – вхопився Олег за голову й почав бігати по кімнаті, соромлячись глянути в очі дівчині.

– Як тебе звуть? – нарешті запитав він її.

– Сетард.

– Так от, Сетард, я зараз піду до Томберга й заявлю йому, що він падлюка й мерзотник.

– Хазяїн буде лаятися! – злякано сказала Сетард.

– Розумію, – потер лоба Трубачов. – Ти його боїшся. Ну, гаразд. Тоді йди, спокійно спи, ми йому нічого не скажемо поки що. А потім, може, щось вдасться придумати.

– Спасибі тобі, – тихо промовила дівчина і, низько вклонившись, безшумно зникла з кімнати.

Олег, розлючений таким ганебним вчинком місіонера, продовжував міряти кімнату вздовж і впоперек.

– От тобі й слуга господній, – бурмотів він. – От тобі й свята людина.

Зненацька його погляд упав на двері. Вони були нещільно причинені, і в темній щілині блищало чиєсь чорне велике око. Сумніву не могло бути, це знову той же Хедаят, якому, мабуть, доктор Томберг наказав слідкувати за кожним кроком свого в'язня.

– Хедаят! – сердито покликав Олег.

Двері відчинилися, молодий перс увійшов до кімнати і впав навколішки.

– Це ще що таке? – здивовано відступився Олег. – Ану встань!

– Я не встану до тих пір, поки моя подяка не дійде до твого серця, великодушний рус, – прошепотів Хедаят, і Олег побачив, як у нього побігли по щоках сльози.

– Та що з тобою? – не зрозумів Трубачов. – Ти, мабуть, випив?

– О, ти помиляєшся, рус, – сказав Хедаят. – Нічого, крім води, не було в моїм роті. Але я бачив Сетард, і вона все мені розповіла.

– Ну, це не твоє діло, – похмуро промовив Олег.

– Ми з Сетард любимо один одного, – знову прошепотів Хедаят, і знову на його засмаглих щоках блиснули прозорі краплі.

– Он як, – сказав Трубачов. – Тепер зрозуміло. Хоча багато дечого для мене ще неясно. Ну, досить тобі стовбичити на колінах, вставай, сідай отут поруч зі мною і розповідай про все.

І Хедаят розповів йому коротку й сумну історію, які, на жаль, ще так часто трапляються з бідними людьми в цій країні.

Вони жили в одному селі поблизу безводного Кермана. Від постійних недоїдань, від хвороб люди вмирали, як мухи, і на все село був лише один чоловік, який викликав загальний подив своїм незвичайним для цих місць довголіттям: йому було… сорок п'ять років. Батько Хедаята був чарвадар, тобто погонщик верблюдів. Він ходив з караванами в Індію й Афганістан, не раз перетинав жахливу солончакову пустиню Деште-Кевір, але якось пішов туди й не повернувся більше. Мати померла від туберкульозу. Помирати б і Хедаяту, але в цей час через село проходив караван, що належав християнському місіонерові доктору Томбергу, який забрав юнака до себе. Сетард, тоді ще чотирнадцятирічну дівчину, місіонер купив у її бідних батьків, як купував він потім багатьох інших дівчаток по шляху просування каравана.

Хедаят разом з іншими будував цей притулок у горах, ось уже кілька років він був слугою у доктора Томберга, а Сетард місіонер готував для своїх гостей. У нього було багато таких дівчат, і він щоразу пропонував яку-небудь з них, якщо до нього приїздив хтось з його співвітчизників або навіть і з багатих іранців. Після цього дівчат продавали заміж. Така ж доля чекала й на Сетард, і Хедаят нічого не міг вдіяти, бо він бідний юнак і світ для нього звузився тепер до розмірів цього притулку, де він має шматок лаваша й дах над головою.

– Втікати тобі треба звідси, – сказав Олег. – Такий здоровий, сильний юнак і тремтиш тут перед якимсь нікчемним стариганом.

– Але куди втікати? – сумно запитав Хедаят. – Для бідної людини скрізь горе.

– Краще в горі бути щасливим, ніж мучитись душею, маючи набитий шлунок, – відповів йому Трубачов. – Бери Сетард, іди в Пехлеві або Бендер-Шах, наймайся вантажником у порту, заробляй хоч кілька кранів [29]29
  Кран – дрібна іранська монета.


[Закрыть]у день – і ти вже самостійна людина. Там зустрінеш товаришів, які навчать тебе багато дечому корисному, і ти перестанеш і в душі бути рабом. Людина повинна бути сміливою, як гірський птах.

– Це неможливо, – зітхнув Хедаят. – Це зовсім неможливо.

– Тоді ось що, – рішуче підвівся Олег. – Ти зараз же йдеш, збираєшся разом з Сетард, береш на дорогу, що зможеш з їжі й одягу, кличеш мене, і ми підемо разом.

– Але ж ти гість тут! – вигукнув Хедаят. – Чому ж ти хочеш іти?

– Я гість, якого хотіли б перетворити у в'язня, – засміявся Трубачов. – Мені треба неодмінно покинути це місце і поспішати туди, де ждуть мене мої товариші. Я допоможу тобі зробити перший крок звідси, ти покажеш мені дорогу, і так, допомагаючи один одному, ми підемо все далі й далі від цього непривітного притулку.

– Я боюсь, – похнюпився Хедаят. – У мене невистачить мужності…

– Вистачить, – поклав йому руку на плече Олег. – Вистачить у тебе і мужності, і сили. Отже йди, і через годину я жду тебе. Не здумай, будь ласка, піти і розповісти про все доктору Томбергу. Він стара людина, втомився за день – нехай собі відпочиває. А ми вирушаємо. Ну, іди ж, іди!..

І він майже виштовхав Хедаята з кімнати.