Текст книги "Марево"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

З МІШКОМ НА ГОЛОВІ

У пустині рідко трапляються жирні, крихкотілі люди. Сонце і вітер висушують тут не тільки ріки, дерева й трави – вони й на людині, яка потрапляє надовго в піски, не залишають жодного грама зайвого м'яса. Постійний житель пісків, бадійє-нешин, як його називають в Ірані, вражає насамперед своєю незвичайною легкістю, стрункою поставою, що зберігається до глибокої старості, красивим, сухорлявим обличчям з крупними мужніми зморшками.

Тому коли Григорій Микитович і Елла побачили перед собою здоровенного бороданя з випуклим черевом і одвислими щоками, вони одразу зрозуміли, що це, мабуть, і є той Алаяр-хан, про якого їм говорив перекладач в Марестані.

– Вклоніться, – прошепотів перекладач. – Перед вами сам Алаяр-хан.

Але професор і Елла стояли прямо і дивилися просто у вічі товстому хану. Цілий день і цілу ніч їх везли майже без перепочинку, не знімаючи мішків з голови, і тепер їм обом хотілося впасти на пісок, заснути хоч на годину, але вони не робили спроби навіть присісти, не подавали виду, що смертельно втомилися.

Алаяр-хан щось швидко сказав, і перекладач передав професорові його слова:

– Хто ви і що ви робите в нашій пустині?

Професор мовчав, мовчала й Елла.

– Коли Алаяр-хан питає, не слід залишати його питання без відповіді, – злякано прошепотів перекладач.

– Я хотів би спершу знати, хто він такий, – спокійно сказав професор, – а вже тоді вирішувати, варто говорити з ним чи ні.

– Не роздмухуй вітром заперечень полум'я його гніву! – вигукнув перекладач. – Ти повинен уподібнитись тілу мертвяка в руках обмивача трупів мурдашира.

– Навіть так? – засміявся професор і раптом швидко пішов до Алаяр-хана. Той злякано відступив назад; бандити, що стояли біля нього, вхопилися за гвинтівки.

– Спитайте його, – повернувся професор до перекладача, киваючи на Алаяр-хана, – він, здається, поранений?

Не чекаючи відповіді, він підійшов впритул до Алаяр-хана і доторкнувся до його правої руки, яка біля передпліччя була обмотана товстим сувоєм шовкової тканини.

– Розмотайте! – наказав Григорій Микитович тим, що наставили на нього гвинтівки.

Вони загрозливо завертіли білками очей, але Алаяр-хан щось буркнув, і його охоронці вгамувалися. З намету позад хана вискочив худий, довгорукий чолов'яга з рідкою сивуватою борідкою на хитрому обличчі і, вклонившись Алаяру до самої землі, почав викрикувати окремі слова, серед яких найчастіше траплялося слово «аллах». Алаяр-хан одвернувся од нього й підставив руку професорові.

– Григорію Микитовичу, – підбігла до професора Елла. – Невже ви будете лікувати цього розбійника?

– Перш за все я – лікар, моя мила, – сказав їй Григорій Микитович. – Коли я бачу, що людина страждає, мій обов'язок – допомогти їй.

– Але хіба ви не бачите, що це за люди?

– Бачу, бачу, приготуйте, будь ласка, матеріали для перев'язки.

Алаяр-хан слухав цю словесну перепалку між професором і його помічницею, намагався хоч що-небудь зрозуміти і ніяково усміхався, що вже було зовсім не до лиця такому грізному ханові. Врешті він опам'ятався і закричав перекладачеві, щоб той пояснив, про що говорили між собою російські пезешки.

– Вони хочуть вилікувати твою рану, – коротко відповів той і пішов допомагати Еллі розшукувати серед тюків необхідні медикаменти.

А Григорій Микитович тим часом вже розмотував руку Алаяра. Під шовковим сувоєм виявилася бараняча шкура.

– Це що? – строго запитав професор хана. – Для чого ще тут баран?

– Баран? – засміявся Алаяр.

– З бородою, а дурень. Чого смієшся? – суворо сказав Григорій Микитович і різко смикнув шкуру вниз. Шкура, виявилося, була міцно обшита навколо руки, так то зняти її можна було тільки розрізавши. Озирнувшись, професор побачив у одного з бандитів за поясом кинджал, спокійно підійшов до нього, витяг кинджал з ножен, повернувся до Алаяра й полоснув шкуру гострим лезом. Довгорукий чолов'яга злякано загаласував, потрясаючи кораном перед носом Алаяр-хана. Але той, скривившись чи то од болі, чи то од цього пронизливого вищання, відмахнувся від свого надокучливого опікуна.

Рана почала вже гнити. Шкіра навколо неї почервоніла, вкрилася пухирцями, а в глибині рани ворушилися білі черви. Все це зверху було присипано якимсь сіруватим порошком.

– Та-ак, – сказав професор. – Тепер зрозуміло. Свіжу рану присипали порошком з потовченого панцира черепахи, потім зашили руку в шкуру тільки що зарізаного барана й читали коран, чекаючи, поки почнеться гангрена.

– Табіб? – суворо запитав він Алаяра, вказуючи по черзі на брудну рану й на чоловіка з кораном, що ніяк не міг вгамуватися.

– Табіб, – ствердно кивнув головою хан, який став зовсім лагідним, глянувши на свою жахливу рану.

– Жени його в шию звідси! – сказав професор, беручи з рук Елли, що підійшла в супроводі двох носіїв, шматок мила.

– Вода у вас є? – запитав він перекладача. – Руки мені треба помити…

Один з бандитів приніс у череп'яному глечику холодну прозору воду. Професор вимив руки й почав робити перев'язку.

– Послухайте, – звернувся він до перекладача. – Що значить по-персидськи слово «баран»?

– Дощ, – відповів той. – Чому це вас цікавить?

– Та так, – тамуючи посмішку, сказав професор, обмотуючи товсту, схожу на жіночу ногу руку Алаяр-хана білосніжним бинтом. – Тепер передайте своєму ханові, щоб він нікого до пораненої руки не допускав, гнав під три чорти всіх своїх табібів і не займався ніякими справами. Спокій для нього – це зараз найголовніше.

Перекладач передав слова Григорія Микитовича Алаярові і, вислухавши його відповідь, вклонився професорові.

– Мудрий Алаяр-хан обіцяє, якщо ти вилікуєш його рану, подарувати тобі свого найкращого коня.

– Передайте ханові мою подяку, – звернувся Григорій Микитович до перекладача. – Скажіть, що мої роки й моя професія не особливо сприяють такому заняттю, як гарцювання на скакунах. Зараз же я хочу, щоб нас негайно відпустили звідси, тому що в Марестані залишилась тяжко поранена фельдшерка – член нашої експедиції, а також десятки хворих людей, яких ми повинні лікувати.

Алаяр у відповідь на ці досить різкі слова професора запросив його бути гостем його намету.

– Тільки при тій умові, що зі мною буде й моя помічниця, – відповів Григорій Микитович.

– Але наші звичаї не дозволяють жінці бути присутній при чоловічій бесіді, – зітхнув Алаяр-хан.

– А наші звичаї не дозволяють старому батькові лишати свою доньку одну між чужих людей без допомоги й підтримки, – сказав професор і ще раз повторив: – Я прошу негайно відпустити нас!

Алаяр-хан заявив, що, на жаль, він повинен буде затримати їх на деякий час, але хай ця затримка їх не хвилює, про їхніх друзів і хворих потурбуються.

Професора й Еллу одвели в невеличкий намет з цупкого білого брезенту, що стояв на самому кінці цього маленького тимчасового селища. Бандити жили в наметах, більш зручних і легких при переїздах, ніж повстяні кибитки кочовиків. Озброєні бандити буди коротенькими автоматичними гвинтівками, що, без всякого сумніву, мали таке ж іноземне походження, як і ці намети. Одягнені вони були по-різному. Одні в шовкових халатах і дорогих папахах з золотистого каракуля, інші в простих бавовняних чапанах, підперезаних дешевими хустками, за якими стриміли кинджали й ручні гранати. Деякі красувалися в білосніжних чалмах і важких англійських ботинках на товстелезній підошві. Цілий день над табором вився дим від вогнищ, на яких жарили баранів, варили плов і юшку-шурпу. Час од часу невеличка група їхала кудись у піски і через півгодини звідти поверталася інша група. Можна було подумати, ніби десь за буграми через рівні проміжки часу змінюються караули.

Професорові й Еллі принесли велетенське блюдо з паруючою бараниною, але вони були такі змучені довгою подорожжю, що, навіть не доторкнувшись до їжі, поснули на кошмах, які прикрили зверху своїми простиралами.

Проснулися, коли вже стемніло, та й то не від того, що спати вже не хотілося, а від неясного відчуття, що в їхньому наметі є хтось сторонній.

Справді, біля входу сидів, склавши калачиком ноги, старий перекладач і беззвучно ворушив губами. Професор, думаючи, що перекладач хоче йому щось сказати, деякий час посидів теж, але, нічого не почувши, пішов умиватися. Вийшла умиватися й Елла. Якусь хвилину вони постояли біля намету, з задоволенням вдихаючи прохолодне вечірнє повітря.

– Куди ми потрапили? – прошепотіла Елла. – Цей дервіш…

– Ходімо в намет, негоже залишати гостя самого, – замість відповіді сказав професор.

Вони повернулися до намету, сіли. А гість все мовчав і ворушив губами.

– Чого ж ти мовчиш? – сказав йому професор. – Ти ж, мабуть, прийшов щось нам сказати?

– Багато думок товпиться в моїй голові, – відповів перекладач. – А хто багато думає – мало говорить.

– Припустімо, – згодився Григорій Микитович.

– У кожного правовірного мусульманина в складках чалми завжди схований шматочок рідної землі, кесек. І тому, де б він не був, де б не носили його руки часу й долі, він завжди спить на зігрітій теплом свого тіла землі дідів і батьків, – замислено промовив перекладач.

– Я чув про цей хороший звичай, – сказав Григорій Микитович. – його зберігають і китайці, які врізають в підбори свого взуття коробочки з землею, щоб завжди ступати по рідній землі.

– Ти не зрозумів мене, – сумно всміхнувся старий. – Я хотів сказати тобі, що ось вже більше тридцяти років ношу в своїй чалмі кесек, взятий в землі Бухари, благословенного міста, де пройшла моя молодість, де жили мої батьки й діди, де була в мене любима дівчина під червоною паранджею…

– Он як! – здивувався професор. – Тоді я тобі співчуваю, нещасний ти чоловік.

– Роки мої вже кволі, скоро я помру, моє тіло завернуть у тюрбан, який я проносив на голові половину життя, і поховають з шматочком бухарської землі, з таким маленьким, зовсім маленьким шматочком…

– Ти міг би жити й трудитися на тій землі, а не вдовольнятися цим крихітним кавалком, – осудливо зауважив Григорій Микитович.

– У мене там надто багато ворогів, – похитав головою перекладач.

– Навпаки, ти, очевидно, колись був їхнім ворогом, – сказав професор. – Але якби ти повернувся на землю своїх батьків і сказав, що хочеш разом з іншими прикрашати її трудами своїх рук, ніхто б не вважав тебе більше за ворога. Твій народ далеко великодушніший, ніж ти вважаєш.

– Хто вважає, що в нього немає ворога, той тішить своїх ворогів, – відповів перекладач.

– Мати друзів – це набагато краще, ніж наживати собі ворогів, – не згодився з ним Григорій Микитович.

– У гордих людей завжди є вороги, – стояв на своєму старий. – Хіба доля змагається з кимось, крім тих, кому висока ціна?

– То гордись тим, що доля змагається з тобою, – не приховуючи насмішки, подивився на нього професор.

– Я надто старий і немічний, щоб підтримувати зелений прапор пророка в священній боротьбі проти зневіри, – заплющуючи очі, промовив перекладач. – Все переплуталося на цім світі, мов шерсть на папасі у молодого джигіта. Ми думали мати все і не маємо нічого, як Зул-Карнейн, якого ви називаєте Олександром Македонським.

– Ну, Олександр Македонський все-таки був великий полководець, – засміявся професор. – Про це в нас знають всі учні, його з басмачами рівняти не можна.

– Але коли він захопив весь світ і повернувся додому в Дамган, то перед смертю заповів: «Покладіть мене в домовину, а в домовині зробіть два отвори і руки мої просуньте в ці отвори з розкритими долонями і так несіть, щоб люди бачили, що захопили ми весь світ, а покидаємо його з порожніми руками».

– Ти б розповів цю легенду Алаяр-хану, – порадив Григорій Микитович перекладачеві.

– О, ні, – замахав той руками. – Алаяр-хан ще молодий, він ще вірить в успіх, у його руках зараз є зброя, послана самим пророком, і незабаром вся пустеля й усі передгір'я будуть належати одному Алаяр-хану.

– Цікаво, що ж це за зброя?

Але перекладач, мабуть, злякавшись, що наговорив зайвого, замовк і знову почав ворушити губами.

– Мене зовуть Саїд-Мухтар, – згодом промовив він, ніби крізь сон. – Я родом з Бухари, і в мене вже тридцять років болить серце при згадці про священні камені цього міста.

Неподалік від намету почувся якийсь протяжний звук, сумний і одноманітний.

– Хтось плаче? – сказала Елла.

– Співає, – поправив її Саїд – Мухтар.

Пісня булькала в горлі в невидимого співака, ніби вода в шийці пляшки, вона розтікалася в темряві, заповнюючи весь простір своєю тугою й смутком.

– Пісні – це єдине, що у нас ще лишилося, – тихо промовив Саїд-Мухтар. – У кожного з нас є багато різних пісень. Є пісні осінні, весняні, – зимові, літні, є пісні про розлуку, про побачення, про докір і відмову, про незгоду і вірність, про жорстокість і насолоду. Пісні старі, які ми чули ще од своїх дідів, і є зовсім нові, що виникають тут же, в пустині, як та, що ви зараз чуєте.

– Про що ж вона? – поцікавилась Елла.

– О, це дуже сумна пісня, – зітхнув Саїд-Мухтар. – Зараз я спробую вам розповісти, про що в ній співається.

Він заплющив очі і, похитуючись в такт словам, почав говорити речитативом:

 
Ісфаганську троянду
З вологих долин голестана [25]25
  Голестан – місце, де росте багато троянд.


[Закрыть]
Вихор кинув в пекучу пустиню,
І плаче троянда;
Пелюстки розімкнулись,
Одкрили тичинки тендітні,
Листя спека нещадна зв'ялила,
І плаче невтішно троянда.
Чорний вихор розвіяв
Пелюстки по полях непривітних,
І в розпуці під небом чужим
Гірко ридає троянда.
 

– Невесела пісенька, – сказав професор.

– В ній співається про гірку долю таких сіром, як я, – не розплющуючи очей, промовив перекладач. – Нас теж закинув сюди вітер часу, одірвавши від домівок і рідних країв…

– Ну, це не зовсім так, – поправив його Григорій Микитович. – Людина – це все ж не безвольна квітка, яку можна вирвати з коренем і перенести куди завгодно. Людина мусить чинити опір, простіше висловлюючись, боротися..

– Хто з нас не бореться? – зітхнув Саїд-Мухтар. – Всі ми боролися і боремось до цього часу, але ж…

– Якщо купка людей бореться з цілим народом, то заздалегідь відомо, що переможе народ, – здвигнув плечима професор. – Невже ти думаєш, що ті басмачі, які є тут у вас, або шукачі легкої наживи, яких Алаяр-хан поназбирував, мабуть, з усього Ірану – це сильні, одважні люди? Це просто… ну, як тобі сказати… Ну, бандити, і більше нічого.

– Я нічого не думаю, – прошепотів Саїд-Мухтар. – Я надто старий, щоб думати. Я тільки страждаю…

– То якого ж біса! – вигукнув професор. – Плюньте на цього Алаяр-хана і розійдіться по домівках, станьте чесними людьми. Якщо цього не наважуються зробити молоді, то хай їм покажуть приклад такі старі, як ти…

При останніх словах Григорія Микитовича Саїд-Мухтар підвівся і поправив заткнутий за хустку, якою був підперезаний його халат, великий кривий кинджал.

– Ти, рус, говориш криво, хоч і сидимо ми прямо, – сказав він суворо. – Я не прийшов до тебе домовлятися про зраду Алаяр-хану, хай буде над ним мир і благословіння аллаха. Я хотів вдихнути з твого одягу порох моєї рідної землі, з якої ти недавно приїхав. Я. старий, мої очі сльозяться вже не тільки от диму наших похідних вогнищ, а навіть від осінніх туманів і сонця, але в мене ще вистачить сили закінчити те, що я почав тридцять років тому.

І він вийшов, рвучко відхиливши полу намету.

– Якийсь божевільний, – здивовано промовила Елла.

– A на мою думку, це був просто шпигун Алаяр-хана, – відповів їй професор. – Подивимось, що ці джентльмени придумають завтра.

А наступного дня їм знову понадівали на голови смердючі вовняні мішки, в яких було важко дихати і крізь які не видно було навіть сонця.

Елла спробувала пручатися, кричати, коли до намету ввалилося кілька бандитів і почали в'язати їй руки, але Григорій Микитович заспокоїв її.

– Не треба, Елло. Все одно вони сильніші за нас, їх більше. Треба шукати якогось іншого виходу. Ну, і потім, я сподіваюся, що Олег не забув про нас…

Вони сиділи поряд, не бачачи одне одного, мовчали і ловили кожен звук, що долинав знадвору, – а раптом приїде Олег, щоб їх визволити.

Та навколо було тихо. Кудись пропали всі бандити, не чути було ні розмов, ні кінського тупотіння, ні дзеленчання збруї. Лише важко сопів вартовий перед наметом та цокотів годинник на руці у професора.

І раптом мертву тишу пустині розбив неймовірний, ні з чим незрівнянний гуркіт. Ревіння велетенських казкових звірів, вибухи бомб і гуркіт грому, шум води, що прорвала шлюзи, і гул землетрусу, коли руйнуються гори й провалюються в безвість цілі міста – все змішалося в цьому несамовитому гуркоті.

Сидіти зі зв'язаними руками з мішком на голові, чути ці незрозумілі звуки і не мати змоги дізнатися, звідки вони виникають, – хіба це не мука? А може, це якраз і є та надзвичайна зброя Алаяр-хана, про яку говорив учора Саїд-Мухтар? Може, бандитський хан вже почав свою чорну справу по знищенню всього живого в оазисах пустині й зелених передгір'ях Хорасанських гір?

– Григорію Микитовичу, я більше не можу, – простогнала Елла. – Що твориться навколо нас? Куди ми потрапили?

– Спокійно, моя мила, – сказав їй професор. – Найголовніше для нас – це спокій і витримка. З мішком на голові на ті питання, що виникають у вас зараз, відповісти не так легко, тому доведеться почекати.

– Але чого ж чекати?

– Не забувайте, що ми радянські люди, дужі, розумні і, якщо хочете, відважні. Отже – терпіння. Домовились?

Елла мовчала. Професор, злякавшись, що дівчині стало погано, почав гукати вартового, хоч і мало сподівався, що напівсонний бандит почує його голос крізь несамовите ревище звуків, які роздирали небо над пустинею.

ПРИТУЛОК СВЯТОГО СЕБАСТЯНА

В темряві хтось уже давно й настирливо дзвенів на одній струні. Спочатку це діяло заспокійливо, клонило на сон, але зрештою стало набридати, і Олег голосно запитав, ні до кого не звертаючись:

– Де це грають?

Йому ніхто не відповів, а струна все бриніла й бриніла.

– Та перестаньте ж нарешті! – закричав Олег.

1 тоді, мабуть, щоб його заспокоїти, до звуку струни приєднався чийсь безбарвний голос:

– Джаним, ти невдоволений звуком тара? Але знай, що чотири струни тара зроблені у відповідності до чотирьох людських темпераментів. Якщо слухач вродливий і повнокровний, грай на другій струні; якщо блідий і жовчний – на верхній; коли він смаглявий і худий і схильний до меланхолії – більше грай на третій струні; коли ж він білолиций, жирний, крихкотілий – грай лише на баскові…

І в унісон цьому голосу дзижчала й дзижчала друга струна тара, і здавалося, що то маленька мушка потрапила в міцні тенета павука і борсається в них, знемагаючи, і скаржиться, кличе на допомогу, невтішно ридає перед смертю.

– Якщо ви не перестанете, я розіб'ю цього тара! – виведений з терпіння, крикнув Трубачов і прокинувся.

Він лежав на справжньому європейському ліжкові, вкритий білим, як сніг, простиралом, в кімнаті з білими стінами, з двома великими вікнами, за якими сіріла кам'яна стіна.

В ніс ударив різкий запах ліків, і одразу зринула думка в напівсонному мозку: невже він у лікарні? Але як він потрапив сюди? І потім… він же не був хворий! А раптом його вкусив той москіт, який, за словами професора, кусає лише чужинців і передає їм якусь страшну лихоманку?

Олег спробував поворушити руками – вони слухалися, перевірив ноги – вони також були цілі. В тілі не почував болю. Тільки голова була важка, ніби причепили до неї каменюку, і в очах плавали чорно-жовті кружала. Він уперся руками в матрац і сів. Тієї ж хвилини двері, що були зліва від ліжка, трохи прочинилися, і у вузенькій щілині з'явилося чиєсь чорне око.

– Хто там? Увійдіть! – гукнув Трубачов.

Око швидко сховалося, двері причинились, і знову тиша запала в кімнаті.

– Дивно, – пробурмотів Олег. – Чи не завезли мене в Мешхед або в самий Тегеран? Бо де ж в Ірані може бути така лікарня. А що це справжня лікарня – сумніватися не доводиться…

Двері відчинилися знову, на цей раз уже сміливо й широко, і до кімнати ввійшла людина.

Це був високий, дуже худий чоловік, схожий на сучкуватий дрючок, з довгим волоссям піщаного кольору, що вибивалося з-під крислатого фетрового капелюха, ретельно виголений, у чорному, наглухо застібнутому костюмі, з високим білим, добре накрохмаленим комірцем, з маленькою книжечкою в руці. Шкіра на обличчі, на шиї, на руках у нього була вся зморщена, ніби на старому портфелі, непевного жовтуватого кольору, який заважав хоч приблизно вгадати його вік.

– Я прошу пробачити, що вхожу так раптово, не попередивши, – на ламаній персидській мові звернувся чоловік до Олега. – Але мені сказали, що вам уже краще, й тому я поспішив, мій молодий друже, щоб дати втіху своїм старим очам побачити вас у доброму здоров'ї.

– Де я? – запитав його Трубачов.

– Ви у добрих друзів, і вам нічого турбуватися, – заспокійливо сказав чоловік.

– А точніше?

– Якщо це вас так цікавить, то ви – в притулку святого Себастяна, – відповів чоловік, продовжуючи стояти посеред кімнати.

– Ага, значить ви – місіонер? – догадався Трубачов.

– Слуга господній, – нахилив чоловік голову. – З ім'ям нашого господа Всевишнього на устах, під ферулою святого мученика Себастяна, який прийняв стільки страждань в ім'я спасіння своїх братів, я допомагаю бідним жителям цієї країни, закинутої далеко від цивілізованого світу.

– Дякую вам за допомогу, – сказав Олег. – Мені, здається, було дуже погано, я впав з коня, у мене стріляли… Все це мов уві сні.

– Не треба зараз згадувати про те, що було з вами в пустині, – підійшов ближче місіонер. – Ви відпочинете у нас і потім зможете продовжити свою подорож. Зараз же я до ваших послуг. Моє прізвище Томберг, доктор Томберг. Я сподіваюся, що ми з вами здружимось і…

– Якщо вас не лякає таке здруження, – усміхнувся Олег і назвав себе.

– О, мене нічого не лякає, – запевнив його доктор Томберг. – Стільки років жити тут самотньому, забутому всіма, серед диких людей – це хоч кого зробить відважним, позбавленим всякого страху

– І давно ви тут живете, пробачте за цікавість? – запитав його Трубачов.

– Дуже, дуже давно, – запевнив його місіонер. – Я розповім вам про це потім, коли ви видужаєте остаточно.

– Але я себе й зараз добре почуваю, – спробував встати з ліжка Олег.

– Ні, ні, лежіть, лежіть, – притримав його Томберг. – Вам необхідний спокій. Зараз вам принесуть поїсти, потім ви поспите, а вже завтра ми з вами зможемо навіть прогулятися. Дайте-но ваш пульс…

Він довго держав руку Олега, думаючи про щось своє, і одпустив її тільки тоді, коли дужий молодий перс з зеленою чалмою на голові вніс до кімнати вечерю.

Побажавши приємного апетиту, доктор Томберг зник. Олег спробував було заговорити з персом, але той тільки глипнув на нього великим чорним оком і мовчки вийшов з кімнати.

«Дивний притулок» подумав Трубачов, беручи паличку кебаба [26]26
  Кебаб – м'ясна страва.


[Закрыть]і вмочаючи його в червоний від перцю соус.

Спав він погано: всю ніч непокоїли думки про те, де зараз професор і Елла, що з Кайнаровим, куди поділися Зрбі і його товариш. Але, незважаючи на це, ранком він був цілком здоровий, і доктор Томберг не знайшов у ньому ніяких ознак перенесеного удару.

– Давайте заздалегідь домовимося, – сказав Олегові доктор Томберг, – що кожен з нас залишається самим собою і не намагається впливати на іншого, нав'язуючи йому свої погляди. Я прекрасно розумію, як мало може бути спільного між молодим радянським вченим і скромним слугою господнім, який виконує волю й розпорядження ватіканської конгрегації пропаганди віри. Я знаю, що ви не вірите в бога і ніколи не повірите в нього, і тому зовсім не намагатимусь похитати ваші переконання. Я знаю, що ви зможете привести безліч незаперечних історичних доказів того, як іменем бога робилися на землі зовсім не божі справи. Ви, наприклад, можете розповісти, що фінікійський Молох вимагав принесення в жертву дітей, що богиня Тавріди вдовольнялася лише тоді, коли бачила кров чужинців, що кельтські друїди приносили в жертву своїм невблаганним богам всіх полонених, хто б вони не були: воїни, жінки чи діти, що бог, проголошений Магометом, вимагав підняти зелений прапор священної війни проти всіх іновірців і що, нарешті, служителі християнського бога перевершили усіх інших жерців у своєму вмінні проливати кров, вигадавши хрестові походи, інквізицію, убивства з-за рогу і провокуючи війни цілих народів…

– Ого, та ви й самі добре розправилися з усіма богами, – вигукнув Олег. – Дивуюся, як ви можете після цього виконувати свою місію.

– На світі є дещо вище земних чвар, суперечок, страждань і боротьби. Бо людина послана в цей світ лише для того, щоб добиватися спасіння своєї душі і думати про вічне блаженство…

– Ви, здається, першим починаєте порушувати свою ж умову не нав'язувати один одному своїх думок, – нагадав місіонерові Трубачов.

– Прошу пробачення, – спохватився Томберг. – Ходімо краще я вам покажу своє скромне господарство.

Притулок являв собою велику кам'яну будову з безліччю круглих, теж кам'яних куполів, що заміняли дах. Будинок не був чимсь єдиним, а складався з кількох башт і чотирикутників, зліплених докупи досить безладно й без достатнього смаку. Трохи збоку виднілися господарські будівлі, за будинком розстилалася велика й рівна площадка, в кінці якої пінився білий гірський потік. Дикі голі гори обступили притулок з усіх боків, і він, не огороджений, мав доволі беззахисний вигляд серед цих кам'янистих громад.

– Не страшно вам тут одному, без всякої охорони? – запитав Олег доктора Томберга. – Чи, може, служителям господа бога невідомі ці почуття?

– О, ви даремно вважаєте нас зовсім позбавленими людських почуттів, – засміявся місіонер. – Якщо ми закликаємо людей до страху й покори перед всевишнім, то як же можемо ми бути позбавлені страху? Так, мені, як і кожному на моєму місці, страшно в цих горах, страшно самотності…

– Бандитів, – підказав Олег.

– А хіба вони тут є? – подивився на нього доктор Томберг.

– Не знаю точно, але чув дещо.

– Це жахливо, – зітхнув місіонер. – Знову буде литися кров, знову страждатимуть люди… Але, на жаль, Іран така велика країна, в якій важко навести належний порядок.

– У нас країна набагато більша, – сказав Олег, – але в ній люди живуть спокійно…

– Так що я вам хотів сказати? – одразу перейшов на інше Томберг. – Ага, про захист свого притулку… Ось скоро підніметься сонце і в середині дня почнеться вітер, тоді я покажу вам дещо. А зараз глянемо на речі більш мирні й приємні…

Він повів Олега в одну з башт, і вони опинилися в невеличкому, дбайливо обладнаному музейчику.

У глибоких нішах за товстими стеклами виднілися сувої поруділих від часу рукописів, на маленьких лакованих столиках стояли фаянсові блюда й чашки, бронзові фігурки, срібні й золоті вази, лежали монети, кинджали в багато оздоблених ножнах, шаблі з дорогоцінними ефесами, за кожен з яких можна було купити ціле іранське місто. Одна стіна кімнати була геть вся вкрита килимами. М'які бархатисті ісфаганські килими висіли поряд з кашанськими і пендинськими з витонченим плетивом візерунків, йомудські вабили строгим прямокутним орнаментом, заспокійливо діючи на зір, втомлений від безлічі рослин і квітів, розкиданих на жовтих, білих, блакитних, зелених і коричневих полях ширазьких і найніжніших у світі керман-шахських килимів.

– Як вам подобається ця колекція? – запитав Олега доктор Томберг. – Серед моїх килимів немає зараз тільки того, що є, я читав десь, у вас в Ашхабаді.

– Сподіваюся, що його у вас і не буде, – засміявся Трубачов.

– О, він надто великий для мого музею, – підхопив жарт місіонер. – Якщо вірити вашим газетам, його площа дорівнює ста дев'яноста трьом метрам, і важить він понад тонну.

– Так, для вас він важкуватий, – сказав Олег.

– Крім того, в мене немає ще того історичного килима, який був у персидського шаха Хосроя Парвеза. Ви чули про нього?

– Щось не пригадую.

– О, це був килим, який з такою досконалістю зображав весну, що взимку його стелили в приймальному залі царського палацу, щоб створити ілюзію розквіту природи. Він був 35 футів завдовжки і 30 футів завширшки. На ньому по золотому тлу був витканий сад із срібними стежками, галявини із смарагду, струмки з перлів, квіти й плоди з коштовних каменів. Ви розумієте, яке це багатство? Коли Омар завоював новоперсидське царство і в палаці останнього з Сасанідів Іездегерда був знайдений цей килим, халіф не знав, що з ним робити. У всій Медіні не знайшлося будинку, в якому можна було б розстелити коштовний килим. Тому Омар наказав розрізати його на шматки й розділити між родичами Магомета й воєначальниками.

– Мені за них пропонували великі гроші, – вказуючи на килими, продовжував доктор Томберг. – Кілька американців хотіли придбати їх для приватних колекцій, з привабливою пропозицією був тут представник Британського музею, але я не оддав їх нікому. Пам'ятки мистецтва мусять належати тому народові, який їх створив. Вони повинні бути в своїй рідній країні – це незаперечне правило.

– Але ж згодьтесь, що такі слова трохи смішно звучать у ваших устах, – промовив Олег, розглядаючи зібрання старовинних мініатюр на прикрашеному перламутром столику. – Ви говорите, що пам'ятки мистецтва повинні належати тому народові, який їх створив, а самі тримаєте під замком такі скарби. Адже ж я певний, що жоден іранець, крім кількох ваших гостей та, може, слуги, який доглядає за порядком у музеї, не милувалися цими колекціями.

– О, не все зразу, – всміхнувся місіонер. – Я скромний збирач, я присвятив цій справі все своє життя, і найбільшою радістю для мене буде в годину моєї кончини заповідати народові, на землі якого я провів стільки років, все те, що ви зараз бачите. У мене є дуже старі рукописи «Шах-наме» Фірдоусі, рукописи Хафіза [27]27
  Xафіз (рік народження невідомий, помер у 1389) – геніальний персидський поет (справжнє прізвище Шемс-ед-діи Мухаммед).


[Закрыть]й Рудакі [28]28
  Рудакі (народився в середині 9 ст., помер 941) – таджицький письменник.


[Закрыть]. По всьому світу іранці славляться торевтикою – виробами з бронзи й срібла, – у мене багате зібрання і цих речей. А гляньте на ці фаянси. Ви звернули увагу на цей металевий відблиск на посуді, що надає череп'яним предметам вигляду металевих виробів. Ви бачите, яких кольорів набирає цей відблиск? Блідозолотистого й темного, мов стара бронза, синюватого й веселкового, мов перламутр, вогняного й червоного, ніби рубін найчистішої води Мистецтво виготовлення такого посуду виникло в Ірані ще в дванадцятому столітті, пізніше його перейняли в Європі, але ще й досі не досягнуто такого багатства тонів, такої краси. А ці мініатюри! Їм вже півтисячі років, а вони мають такий вигляд, ніби художник лише вчора востаннє провів по них пензлем. Ось ці кілька мініатюр належать пензлю Касима Алі, а ці зроблені Кемаледдином Бехзадом, який разом з Касимом Алі був одним з найвизначніших персидських художників усіх часів.

– Між іншим, Касим Алі був таджик, а Бехзад – азербайджанець, – нагадав Олег.

– Але ж не станете ви заперечувати, що вчителем великого Бехзада був Мірек Хорасанський, перс по національності?