Текст книги "Марево"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

Спробувавши виміряти довжину галереї рукою, Елла переконалася, що це дійсно підземний хід, а не ніша в стінці колодязя, як їй спершу здалося.

«Що б це таке було?» роздумувала вона, повертаючись до намету.

Професор з зацікавленням вислухав її розповідь про галерею.

– Здається, ми натрапили на розгадку природи нашого незвичайного колодязя, – сказав він. – А ви не помітили, далі, в напрямку підземної галереї, ніде на поверхні немає подібних колодязів?

– Я не звернула на це уваги, – відповіла Елла.

– Виливайте цю воду, я піду до колодязя ще раз і спробую перевірити своє припущення, – швидко сказав Григорій Микитович. – У мене виникла ідея.

– Яка саме?

– Потім дізнаєтесь. Треба спершу впевнитися, що я не помилився.

Професор майже бігцем кинувся з намету і повернувся лише через півгодини.

– Все правильно! – радісно закричав він. – Ми врятовані. Вихід знайдено!

– Але ж як, що ви маєте на увазі? – благально склала руки Елла. – Я ще нічого не знаю і не розумію.

– Зараз зрозумієте, – сідаючи, сказав професор. – Зрозумієте й зрадієте не менш за мене. Слухайте ж. Цей колодязь, з якого ми щодня беремо воду, – не що інше, як кяриз, або канат.

– Що це значить?

– Ну, так тут називають підземні галереї, з допомогою яких проводиться вода в засушливі місця.

– Як же це робиться?

– Дуже просто. Тобто, я хотів сказати просто по ідеї, тому що саме проведення вимагає величезних затрат людської сили. Робиться ж це так. Десь в передгір'ях знаходять джерело, здебільшого підземне, тобто таке, яке обіцяє бути більш-менш постійним. Від цього джерела в тому напрямку, де потрібна вода, починають рити підземний тунель. Тому що довго під землею без повітря не просидиш, та й вириту землю треба кудись викидати, через кожні п'ятдесят чи сто метрів роблять колодязь на зразок оглядових каналізаційних колодязів у наших містах. Розумієте? І от цей кяриз, або канат, тягнуть на кілька кілометрів у пустиню, аж доки вода не вийде на поверхню. Вгадати, де проходить підземний тунель, можна по цих колодязях. Тільки що я пройшовся вздовж канату, який постачає воду в наш колодязь, і переконався, що він тягнеться далеко в піски, очевидно, до самих передгір'їв.

– Все ж мені не зовсім зрозуміло, яке відношення має цей кяриз до нас з вами, – сказала Елла.

– Ну, це вже зовсім просто, – засміявся професор. – Хто з нас в дитинстві не читав романів, герої яких подорожують по підземеллях. А в нас з вами тепер є цілком реальне, позбавлене всякої романтики підземелля, яке виведе нас в гори.

– Хіба кяриз можна використати для цього?

– А чому б ні! Тунель має достатню ширину й висоту, щоб в ньому вільно могла пролізти людина. Я не кажу, що це буде дуже приємна прогулянка – повзти кілька кілометрів у тісному підземеллі по холодній воді, але в нашому становищі й це добре.

– А коли раптом з гір поллється вода і затопить тунель?

– Тунель ніколи не буває заповненим до краю, – запевнив Еллу Григорій Микитович. – Зараз же в ньому майже зовсім зникла вода. Це, очевидно, пояснюється тим, що тривалий час стоїть спека, в горах теж не випадають дощі, й головне джерело обміліло. Крім того, я ж вам вже сказав, ще через кожні п'ятдесят метрів є колодязі, куди при потребі можна буде вилізти.

– Але ж чим ближче до гір, тим колодязі, мабуть, будуть глибшими?

– Про це я, дійсно, не подумав.

– І можна добратися до самого джерела і не мати змоги вилізти на поверхню? – продовжувала Елла.

– Так, так, – прикусив губу професор. – Ви маєте рацію. Можна, звичайно, допустити, щоб будівники канату залишили в колодязях виїмки або ж робили їх такими вузькими, щоб з них можна було легко вилізти, впираючись ногами й спиною в протилежні стінки, але це тільки припущення.

– У всякому разі, його можна перевірити на найближчих колодязях, які, я сподіваюся, по настільки глибокі, щоб з них не можна було вилізти, – сказала Елла.

– Це добра думка, – зрадів Григорій Микитович. – Повернутися ми можемо завжди. Це не проблема.

– Чому ви говорите «ми»? – запитала Елла.

– Тому що нас двоє, коли я не помиляюся.

– Але полізу по канату я одна.

– Це ж чому? – дозвольте довідатися.

– Тому, що, по-перше, для вашого здоров'я тривале перебування в крижаній воді небезпечне…

– А по-друге? – поцікавився професор. – Що ви ще вигадали?

– А по-друге, зникнення нас обох бандити помітять швидше. А так я вже буду в горах, поки вони встигнуть кинутися в погоню. Вам вони нічого не зроблять, бо Алаяр-хан боятиметься втратити лікаря. А тих кількох днів, поки бандити вас не чіпатимуть, мені цілком вистачить для того, щоб добратися в Келат, знайти Олега й Кайнарова, попросити допомоги у фармандара і звільнити вас звідси.

– Все це досить дотепно вигадано, але я не відпущу вас одну, – твердо сказав професор.

– А я не дозволю вам лізти у воду, – заявила Елла. – Не відпустити ж мене ви не маєте права, як начальник експедиції, за долю якої ви відповідаєте.

– Ми ще подумаємо про це, – ухильно відповів Григорій Микитович.

– Нічого думати, сьогодні вночі я спускаюся в кяриз!

– Ну, гаразд, гаразд, – примирливо сказав професор. – Давайте снідати. Нам вже несуть он страви з кухні самого Алаяр-хана.

А пізно вночі, коли бандитський табір спав міцним сном, Григорій Микитович тихо підняв задню полу намету, і Елла, поцілувавши старого професора, непомітно вислизнула надвір.

Вона прокралася якнайдальше від наметів, знайшла другий колодязь, закиданий сухими гілками саксаулу, і, обережно відсунувши гілки вбік, полізла в чорне страшне підземелля.

Вона ніколи не відзначалася особливою хоробрістю. Вже дорослою, маючи диплом лікаря в кишені, продовжувала боятися темної кімнати, вночі могла прокинутися й потім довго не спати, бо їй все ввижалося, що хтось лізе у вікно. А під час грози мерщій витягала з волосся всі металеві шпильки, вважаючи, що вони можуть притягувати атмосферну електрику, хоч добре знала всю безглуздість подібних побоювань.

Але зараз треба було забути всі свої страхи, відкинути всі вагання, побороти нерішучість і повзти по цьому тісному, задушливому, наповненому запахом цвілі тунелю. Зігнувшись, на колінах вона поповзла в холодній воді по гострих крупинках піску, яким вода за довгі роки щільно покрила дно тунелю. Випростати спину й хоч трохи відпочити можна було тільки в наступному колодязі, але шлях до нього здався Еллі таким довгим, що вона вже навіть почала непокоїтися: а може, Григорій Микитович помилився і колодязів попереду немає? Та ні, професор сказав правду. Ось, нарешті, над спиною вже не нависає шар темної землі, вже можна стати на весь зріст, набрати повні легені свіжого, запашного повітря, що лине сюди з безмежних просторів пустині, дати спочинок зітертим ниючим колінам і втомленим до краю рукам. Але часу обмаль, вона не має права стояти тут, милуючись спокійними зорями в дивовижно чорному небі над пустинею і рясним дощем кривавочервоних метеоритів, що сиплються й сиплються з високості на мовчазну невидиму землю. Вона мусить іти вперед і вперед.

І знову холодна до судорг вода і гострий, мов сотні ножів, пісок під долонями рук і колінами, знову непроглядний морок перед очима. Скільки вона так повзла, їй уже важко було сказати. Пам'ятала тільки, як все світлішими й глибшими ставали колодязі – то наближався день, а вона занурювалася все глибше в канат. Здається, стояла в одному колодязі і, вкрай стомлена, спала, обіпершись спиною, але чи довго спала, не могла потім згадати. Спочатку пробувала лічити колодязі, але, нарахувавши їх з сотню, збилася з ліку. Та й яке це мало значення. Вона повзла під землею не десяток і не сотню метрів, а вже кілька кілометрів і буде ще повзти стільки. Так, кілометр за кілометром, далі від табору бандитів.

Світло в колодязях поступово стало згасати, і Елла зрозуміла, що настає знову ніч. А може, це колодязі вже були такі глибокі, що на їхнє дно не проникало світло? Адже всі вони зверху були прикриті сухими колючками, які, хай нещільно, але все ж закривали отвір. Може, спробувати вилізти на поверхню, скориставшись тими ледь помітними виїмками, що їх залишив у стінці колодязя заступ будівника канату? Ні, треба йти вперед! До кінця, в гори, де її вже ніхто не зможе знайти.

Раптом вона відчула, що тунель скінчився. Це не був колодязь, бо рука не намацувала його шорстких стінок, а око не вловлювало хоч слабких променів світла, але це вже не був і канат. Перед Еллою одкрився якийсь великий підземний простір, може, водосховище, може, підземне озеро, які, вона читала про це колись, трапляються іноді в горах Тут Елла вперше за весь час свого перебування під землею згадала про сірники, коробочку яких Григорій Микитович завбачливо поклав їй в нагрудну кишеню. Вона спробувала засвітити сірник, але сірка на ньому від вологи стала м'якою, кришилася і не давала навіть іскорки.

Але як же знайти вихід звідси? Якщо це підземне водосховище, то воно обов'язково мусить бути з'єднаним з поверхнею землі, інакше як же його могли будувати. Боячись загубити в темряві тунель, Елла зробила кілька несміливих кроків вперед і мало не закричала з жаху. Над головою у неї раптом почулися звуки, схожі на зітхання, щось черкнуло по її обличчю, ще й ще раз, і вся печера наповнилася шумом і вітром. Серце у Елли стукотіло так гучно, що вона злякалася. Хвилину-другу стояла нерухомо, важко дихаючи. Чи не дурепа! Адже це напевне якісь птахи або ж летючі миші, що люблять такі темні закапелки. Чого ж тут боятися? Ось зараз вона візьме й гукне на всю печеру. Хай вони її бояться!

Але кричати Елла не стала. Як знати, може тут ховаються не тільки кажани. Від цієї нової думки дівчині знову стало страшно, і вона вирішила, що найкраще повернутися по тунелю до останнього колодязя й спробувати вилізти на поверхню.

Намацавши руками вхід до тунелю, Елла поповзла назад. Незабаром дісталася до колодязя. До крові обламуючи нігті, вона впиралася руками в піщану стінку колодязя, щоб через мить, тримаючись з допомогою ніг і спини, перехопити руками на десяток сантиметрів вище. Інколи зупинялася для спочинку, а потім знову просувалася вгору.

І ось нарешті її руки вже на поверхні, вона ліктями опирається на кам'янисті краї колодязя, пильно дивиться в темряву ночі.

Але що це?

В кількох метрах від колодязя темніли круглі, такі знайомі автомобільні колеса. Далі, зліва від машини, горіло велике багаття, навколо якого сиділи люди. «Чи не бандити ждуть її? – раптом промайнула тривожна думка. – Але чому серед них Кайнаров? Адже це він! Вона могла б заприсягтися в цьому. Покликати його? Ні, треба спершу вилізти на поверхню». Ще одне зусилля – і її ноги торкнулися теплого каміння.

А біля вогнища вже помітили її. Кайнаров, злякано схопившись, закричав щось по-туркменськи. Та й хто б не злякався, побачивши, як у кількох метрах від нього з-під землі несподівано з'являється жіноча голова?

У ЗІНДАНІ

Олега довго везли з мішком на голові і лише надвечір, скинувши мішок і розв'язавши йому руки, штовхнули в глибоку брудну яму. По цьому яму одразу ж закрили міцними сталевими ґратами, і Трубачов зрозумів, що він у зіндані, цій своєрідній східній тюрмі, в якій людей хоронять живими. В голову полізли жахливі історії, які він колись чув про зіндани, згадалося, як в зіндан просто на в'язня кидають ядовитих змій, як населяють зіндан ядовитнми кара-куртами, фалангами, скорпіонами, тарантулами, як примушують ув'язнених задихатися від власних нечистот, як днями не дають води і регочуть, коли збожеволіла людина набиває рот вологою землею, взятою з дна ями.

«Ну що ж, – подумав він. – Скаржиться ні на кого. Треба було діяти розсудливіше».

Він був спокійний. Вбивати його ніхто не думає, інакше для чого б вони везли його так далеко від свого бандитського табору? Можливо, захочуть використати його в якихось своїх цілях? Хай спробують. У всякому разі найкраще, що йому залишалося – це ждати, а значить, примирившись з незручностями зіндану, відпочити як слід перед завтрашнім днем.

І Олег, розтягнувшись на дні зіндану, незабаром вже спав і усміхався уві сні своїми повними рожевими губами.

Він спав довго, аж поки не зійшло сонце й не зазирнуло крадькома в глибоку яму. Від ласкавого дотику сонячного променя Олег глибоко зітхнув і розплющив очі. Просто йому на голову згори спускалася сучкувата, почорніла від часу драбина. Він одсахнувся од неї і почув, як зверху зареготали.

– Ей! – гукнули звідти. – Вилазь, тебе жде головний арбаб [33]33
  Арбаб – пан, хазяїн.


[Закрыть].

Олег швидко поліз по ветхих щаблях. Іти хоч до самого диявола в гості, аби лише не сидіти в цій жаб'ячій копанці.

Вибравшись на поверхню, Олег опинився в саду. До його обличчя тягнулися гілки, унизані соковитими персиками, хизувалася. своїми пухнастими плодами маленька айва, звабно зеленіла густа стіна виноградника.

– Пішли! – штовхнув його вартовий прикладом у плече. – Арбаб жде…

Олег пішов по добре втоптаній глинястій стежечці, що пролягала через гущавину саду. Мабуть, немало ніг топтало цю стежку, немало в'язнів бачили ці дерева востаннє.

Стежка привела на вкриту соковитою травою галявинку, де, сховавшись в густому затінку пишного карагача, сидів одягнений у персидський шовковий халат жовтолиций доктор Томберг. Перед місіонером був простелений багатий дастархан [34]34
  Дастархан – скатертина.


[Закрыть], на якому стояли підноси з фруктами й ласощами і три глеки з напоями.

Побачивши Трубачова, доктор Томберг усміхнувся і, зробивши такий жест, ніби він хотів підвестися йому назустріч, сказав:

– Я радий знову зустрітися з вами, мій молодий друже!

– Чого я не можу сказати про себе, – похмуро відповів Олег.

– Ну, нам зовсім недоречно сваритися після того, що з вами трапилося. Вірте мені, що як тільки я дізнався про це прикре непорозуміння…

– Ви сіли в свого «вілліса» й поспішили мені на допомогу? – ущипливо додав Трубачов.

– Уявіть собі, ви не помилилися, – зітхнув доктор Томберг. – Але чому ж ви стоїте? Сідайте, будь ласка. Вам давали що-небудь їсти? Ні, я так і знав. Ці іранці – жахливі люди! Хвала Всевишньому, що ви маєте такого відданого друга, як я. Але ви не слухайте мого базікання. Прошу вас – їжте, пийте. Найголовніше для людини – зберегти свої сили.

Місіонер мав рацію, і Олег, не чекаючи повторних запрошень, взявся за їжу.

А доктор Томберг тимчасом все говорив і говорив, і Трубачов ніяк не міг збагнути, що хоче від нього цей старий, облізлий шакал.

– Ви краще скажіть мені одне, – запитав він нарешті місіонера. – чи я знову буду змушений повернутися до зіндану?

– Не згадуйте більше про цей жахливий зіндан, – замахав на нього руками доктор Томберг, – я приїхав сюди спеціально для того, щоб визволити вас і зробити вам одну надзвичайно приємну пропозицію.

– Що ж, кажіть, – втомлено промовив Олег. – Єдине, що залишилося в моєму становищі, – це слухати.

– І відповідати також, – усміхнувся доктор Томберг.

– Коли виникне така необхідність, – уточнив Трубачов.

– Скажіть, у вас є батько, мати? – без певного зв'язку з попереднього розмовою запитав місіонер.

– Дивне питання, – подивився на нього Олег. – У кожного з нас мусять бути і батько і мати.

– Мусять-то мусять, але не в кожного вони є. Мої рідні, наприклад, вже давно покояться на нашому родинному кладовищі в Браувайлері. Є таке містечко біля Кельна на Рейні.

– Прийміть мої співчуття, – сказав Олег.

– О, це надто давня історія, щоб про неї зараз згадувати, – скупо всміхнувся місіонер. – Поговоримо краще про ваших рідних.

– На жаль, я вимушений буду позбавити вас цієї можливості: мої батько й мати загинули під час війни. Їх убили німецькі фашисти.

– Так, деякі мої співвітчизники дійсно творили негарні речі, – зітхнув доктор Томберг, – але я все своє життя був на службі у країн, прямо протилежних по своїх устремліннях фашистській Німеччині.

– Наскільки я пам'ятаю, ви рекомендувалися, як служитель господа бога, а не якихось країн, – зауважив Трубачов.

– Одне другому не заважає, – відповів місіонер. – Але повернемось до нашої головної теми. Ви сказали, що ваших рідних немає в живих Це дуже добре, тобто я хотів сказати, що так буде краще для вас…

– Це тоді, коли мене задушать тут у вашій ямі? – насмішкувато подивився на нього Трубачов.

– Ну для чого такі похмурі думки? – сплеснув руками місіонер.

– Не станете ж ви переконувати мене в тому, ніби я буду мати змогу повернутися на свою Батьківщину живим і здоровим?

– Батьківщина для людини там, де їй краще жити, – ухильно відповів місіонер.

– Чи не думаєте ви, що в зіндані, населеному фалангами й скорпіонами, мені краще, ніж було вдома, на рідній землі?

– Не будемо згадувати про ті неприємні години, які ви провели в темниці, – застережливо підніс руку місіонер. – Вважайте, що в зіндан ви ніколи більше не повернетеся.

– Рано чи пізно ви змушені будете мене відпустити! Не може ж людина пропасти в пустині, мов голка. Тим більше, коли ця людина – громадянин великої держави.

– Мова може йти лише про добру волю, – поблажливо усміхнувся доктор Томберг. – Інколи навіть велика країна нічого не може зробити з маленькою купкою рішучих і сильних людей. Але уявіть собі все ж, що у людей, яким ви завдали чимало турбот своєю, я б сказав, хлоп'ячою легковажністю, виникло бажання зробити для вас усе можливе…

– Цікаво, – примружив око Олег.

– Зробити все можливе для вашого особистого щастя.

– Найбільшим щастям для мене було б зустрітися з своїми друзями і поїхати на Батьківщину, – сказав Трубачов.

– А що б ви сказали, якби вам на досить вигідних умовах запропонували зміняти свій соціалістичний світ на…

– На світ капіталістичний? – доказав за нього Олег.

– Можете користатися й цим терміном, – охоче згодився доктор Томберг. – А зараз будемо говорити про діло. В даному випадку я виступаю як представник однієї досить впливової компанії, яка має солідні капіталовкладення майже по всій земній кулі.

– Що це за компанія? Чия вона? Німецька, французька, англійська, американська?

– Вона… як би вам сказати?.. Вона космополітична, так би мовити, в її склад входять представники різних країн…

– Ясно. Скільки вони платять вам?

– О, ви надзвичайно практична людина. Це мені подобається. Недарма я відчув до вас таку щиру приязнь ще під час нашого першого знайомства.

– Ближче до діла.

– Прошу пробачення за моє недоречне базікання. Я все-таки, мабуть, старію. Отже, про головне. Ми дамо вам все: гроші, жінок, вілли, машини. Ви зможете поїхати куди завгодно: в Каліфорнію, в Ніццу, на Гаваї…

– На Гаваї? – здивувався Олег. – Але я не хочу на Гаваї, я хочу в Рязань.

– Це де? – не зрозумів доктор Томберг.

– Недалеко від Москви.

– Ви смієтеся, а я говорю цілком серйозно. Ви назавжди залишитеся в світі, де людина створена за образом і подобою самого господа бога. Там ви матимете змогу вільно пересуватись по всіх материках земної кулі, у вас не буде турбот про шматок хліба, ви зможете взяти від життя все, що воно може дати.

– Цікаво. А якщо я не захочу швендяти по всій земній кулі і не захочу ждати від життя чогось надзвичайного, що буде тоді?

– Тоді? Бачите, ви мені надто сподобалися ще з першого разу, щоб тепер говорити…

– Ага, розумію, тоді – знову в зіндан? – сказав Олег. – Отже, мені треба вибирати: або зіндан, або багатство? Це схоже на східну казку. Спробуємо дізнатися, чим вона кінчається. Припустімо, що я вибрав багатство.

– От і прекрасно, – зрадів доктор Томберг, – я знав, що ваш розум підкаже вам єдино правильний вихід.

– Але що я повинен дати за обіцяне вами багатство? – запитав Трубачов.

– Дрібницю, – замахав руками доктор Томберг, – сущу дрібницю, про яку не варто навіть говорити.

– А все ж таки?

– Ви повинні сказати кілька слів кореспондентам.

– Про те, що я відмовляюся від своєї Батьківщини?

– Так, ви приблизно вгадали, але, крім цього…

– Що ж ще?

– Ви повинні сказати, що вас разом з вашими товаришами закинули сюди з метою підняти повстання серед місцевих племен.

– Ого! Виходить, радянських лікарів, які приїхали боротися з епідемією тифу, треба перетворити в комуністичних агентів, які хотіли підняти повстання й приєднати цілу іранську область до Радянського Союзу?

– За винятком деяких деталей, ви вгадали.

– А коли я відмовлюсь?

– Тоді вас передадуть в руки іранських властей, і ті судитимуть вас як комуністичного агента.

– А докази? Ви забуваєте, що для суду потрібні докази.

– Доказів скільки завгодно. Ви спалили кишлак у пустині, ви повели в гори, де у вас є таємні склади зброї, населення Марестана і навколишніх кишлаків Великого оазису, ви вкрали персидську дівчину, потім напали на мирних подорожніх і, побивши їх, забрали у них коней…

– Он що! Добре ж ви все продумали. Але скажіть мені, будь ласка, чому вам так хочеться обов'язково сховати мене і моїх товаришів у тюрму? Невже тільки тому, що ми радянські люди?

– Я надто стара людина, щоб керуватися в своїх вчинках лише власними політичними симпатіями чи антипатіями, – відповів доктор Томберг. – Якби це було так, я б просто потурбувався, щоб вас тихенько прибрали – і кінець. Але я не вбивця, я чесна людина.

– Значить, ми вам заважаємо?

– Ви не помилилися.

– Але ми зовсім не ставили собі на меті провадити в пустині антирелігійну пропаганду.

– Справа не в цьому, – перебив його доктор Томберг. – Ви заважаєте мені не як місіонеру, а як представникові промислової компанії.

– Компанії? Що ж може робити ваша компанія в цій пустині? Може, будувати аеродроми біля кордону з Радянським Союзом? Зараз це досить модно. Здається, представники вашої компанії нещодавно вже прощупували міцність нашої прикордонної охорони?

– Ні, наша компанія цілком мирна, – заперечив доктор Томберг.

– Я й не кажу, що вона військова. Але це не завадить їй за добрі гроші збудувати в прикордонній зоні аеродроми, автостради, бомбосховища і інші не дуже приємні для моєї країни речі. І коли подумаєш, що в Ірана тисяча сімсот п'ятдесят кілометрів сухопутних кордонів з Радянським Союзом, то справді стають зрозумілими побоювання вашої компанії, як би їй ніщо і ніхто не завадив мати на цій не зовсім чистій справі добрячий зиск.

– Ви помиляєтесь, мій друже, – спокійно промовив доктор Томберг. – Якщо хочете, я можу розкрити вам нашу таємницю, і тоді ви переконаєтеся, що ніякої загрози з боку нашої компанії і її діяльності для вашої країни немає. Якщо хочете знати, то й спроба перейти кордон була розрахована на те, що ваші солдати, захопившись погонею, в свою чергу порушать іранський кордон. І поки там розв'язувався б цей конфлікт, ми б робили своє.

– Цікаво, – сказав Олег. – Що ж саме робить тут ваша компанія?

– Але я розповім вам лише з тією умовою, якщо ви дасте мені зараз слово ще подумати над моєю попередньою пропозицією,

– Даю слово, – повагавшись, відповів Олег, почуваючи, що зараз він дізнається нарешті про всі ті таємниці, які оточували його з того часу, як він потрапив у пустиню.

– Застерігаю однак, що в разі вашої незгоди на наші пропозиції, вам краще не згадувати на суді того, що я зараз вам розповім, бо вам все одно ніхто не повірить.

– Гаразд, я це знаю.

– Отже, вас цікавить діяльність нашої компанії. Будь ласка. Наші геологи знайшли в передгір'ях смугу чорних монацитових пісків, які ви, сподіваюся, бачили.

– Довелося, – підтвердив Олег.

– Ці піски містять у собі дуже багато радіоактивного торію, який, як вам, очевидно, відомо, знаходить зараз дуже широке застосування у виробництві атомної енергії і з успіхом замінює уран. Майбутнє торію – величезне, і той, хто має в своїх руках його запаси, з часом займе досить тривке місце в світі.

– Перспектива непогана, – відзначив Олег. – Але ж піски – іранські?

– Іранський уряд нічого про них не знає і ніколи б не дізнався. Місцеве населення теж не звертало уваги на ці піски, бо всі спроби оросити їх незмінно кінчалися крахом.

– Але я не розумію, чому могли стати на заваді ми? – здивувався Олег. – Адже ми зовсім не мали наміру втручатися у внутрішні справи Ірану.

– Ви були сторонніми людьми, а це вже небезпечно. Варто вам було сказати два-три слова про те, що ви бачили в пустині вишки розвідувальних експедицій, і все б пропало.

– А хіба цих вишок ще ніхто не бачив?

– Звичайно ж ні. Ми найняли спеціальний загін людей, щоб тримати в таємниці розвідки.

– А промислові розробки? – запитав Олег. – їх же не будеш вести таємно?

– Ми й не збиралися цього робиш. На той час вся земля в пустині й передгір'ях належала б нашій компанії.

– А люди, які там живуть?

– Вони переселяться в інші місця. Землі в Ірані багато,

– Поганої – так, – сказав Олег. – А от доброї землі щось я не бачив тут в достатній кількості.

– Ну, нас не турбує доля кількох талі тисяч туземців. Вони якось влаштуються.

– І ви сподівалися, що радянський громадянин може стати співучасником такого нелюдського злочину? – з дрожжю в голосі запитав Олег, підводячись з місця. – Та ви розумієте, що ви робите, старий мерзотнику? Ви гірший за фашиста! Ви…

– Вас зараз знову кинуть у зіндан, – спокійно промовив доктор Томберг. – Подумайте про свою долю. Ще не все втрачено. Я не чув ваших останніх слів.

– Я можу їх повторити, коли хочете! – в нестямі закричав Олег. – Плювати мені на ваш зіндан і на всю вашу банду.

– Ей, хто там? – покликав Томберг. – Візьміть його!

З-за кущів виступили два здоровенних бандити…