Текст книги "Марево"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

СУД НА МАЙДАНІ

Вночі, коли над садом заблимали спокійні волохаті зірки, в зіндан знову опустили драбину і чорні постаті на краю ями наказали:

– Вилазь!

Олег неквапно поліз нагору.

– Швидше! – закричали звідти.

– Встигнеш, – сказав Трубачов. – Чого кричиш?

Як тільки він ступив на поверхню землі, на нього накинулося кілька чоловік і почали в'язати йому руки. Олег не боронився: що він міг зробити з десятком відгодованих, до зубів озброєних бандитів? Тим більше, що майбутнє його не дуже лякало: рано чи пізно все з'ясується, винні дістануть по заслузі, і їхня експедиція зможе продовжувати свою роботу, яку злочинці перервали на самому початку.

Із зв'язаними руками Трубачова провели через сад, виштовхали за огорожу, і він побачив у темряві невиразні силуети високих горбатих тварин.

– Будуть кудись везти і, мабуть, далеко, раз на верблюдах, – догадався він, і в ту мить його збили з ніг.

Він ударив черевиком в чиюсь темну морду, що нахилилася над ним, але з другого боку на нього напало одразу три чи чотири бандити, затиснули його ноги і почали їх теж в'язати. Зв'язаного, його понесли до одного з верблюдів і запхали у вузький, як домовина, ящик, прив'язаний до спини верблюда. Олег зрозумів, що його поклали в кеджавегу, в ящик, у якому перси інколи перевозять своїх жінок, коли хочуть, щоб їх ніхто не побачив. Така подорож обіцяла мало приємного. Як тільки караван рушив, Трубачов одразу відчув на собі всю незручність подібного способу пересування.

Верблюд, на якому висів кеджавега, ішов широким нерівним кроком, від чого його високий горб, та й уся спина, метлялися сюди й туди. Кеджавегу з Трубачовим кидало в усі боки, і Олегові здавалося, що ще хвилина такої божевільної подорожі – і він втратить свідомість. Від верблюдів, які перед тим, мабуть, понаїдалися верблюдячої колючки, нестерпно тхнуло, і Олега почало нудити.

Верблюди завжди бадьоріше несуть свою ношу, коли чують приємні для їхнього слуху звуки. Тому іранці прив'язують їм по два бубонці біля колін або вішають дзвіночок на шию. Мелодійний передзвін таких дзвіночків діяв на Олега заспокійливо, заколисував, навівав дрімоту, гнав геть неприємні думки. Ось незабаром, думав він, бандити привезуть його в якийсь великий населений пункт, передадуть представникам влади, ясна річ, приклавши всіх зусиль до того, щоб обвинуватити його, Трубачова, в діяльності, направленій проти Ірану. Тоді він доб'ється зустрічі з фармандаром, розповість йому про все, що трапилося з їхньою експедицією, і про події у Великому оазисі – і банда доктора Томберга буде ліквідована, бідні люди повернуться до своїх осель, звідки їх вигнало страшне марево.

Глухими гірськими стежками три дні й три ночі бандити везли Олега в Келат, де передали його як «радянського агента» до рук поліції.

Трубачова одвели до місцевої тюрми. Це була невелика, складена з дикого каменю халупа на дві камери без вікон і з маленьким коридорчиком для наглядача. Наглядач, невисокий перс з пофарбованою бородою, у ватяному халаті, поли якого були закочені й підв'язані під лівою пахвою, перевальцем, мов гусак, пройшов у кінець коридорчика, відчинив двері однієї з камер і мовчки вказав туди Олегові.

Здвигнувши плечима, Трубачов переступив поріг. Двері, зроблені з нещільно пригнаних одна до одної грубих колод, зі скрипом зачинилися за ним, і пітьма, яку лише в кількох місцях розрізали вузенькі смужечки світла, що пробивалося крізь двері, огорнула молодого перекладача. В камері не було ні стола, ні стільця, ні ліжка. Тільки оберемок напівзотлілої рисової соломи лежав у кутку, під вкритою цвіллю стіною.

– Що ж, – сказав вголос Трубачов. – Відпочинемо поки що, а там буде видно… Завтра почну воювати з правосуддям…

В коридорі було тихо. Олег ліг на солому, заплющив очі і одразу ж відчув надзвичайну полегкість у всьому тілі, вимученому довгою подорожжю в незручному кеджавегу. Він незчувся, як і задрімав, і прокинувся від якогось незрозумілого бурмотіння. Розплющив очі – в камері було ще темніше, ніж перед тим Очевидно, вже настав вечір. В коридорі, майже під самими дверима камери, хтось швидко-швидко бурмотів по-персидськи:

«В ім'я бога милосердного й всемилостивого! Слава богові, повелителю творінь, цареві останнього суду! Тобі молимося, тебе, помічника в скорботах, кличемо: веди нас на шлях істинний, але істинний шлях тих, кому ти зробив добро, а не тих, на кого ти вилив свій гнів, а також і не на шлях тих, які помиляються, ходять в пітьмі. Амінь».

То молився наглядач. Він ще якийсь час зітхав, кректав, потім, мабуть, підвівся, двічі вимовив «салам алейкум!» і замовк. Через півгодини він знову зашарудів у коридорі, зняв засув з дверей камери, одчинив їх і, присвічуючи каганчиком, тихенько покликав:

– Рус, рус!

Олег продовжував лежати, не обзиваючись.

– Рус, ти хочеш їсти? – запитав наглядач.

– Спасибі, я не голодний, – відповів Трубачов.

– А пити?

– За ковток води буду вдячний, – сказав Олег.

Наглядач, обережно ступаючи ногами в зелених сукняних панчохах, вніс у камеру глек з водою, поставив його біля Олега і, усміхаючись, почав розглядати свого в'язня.

– Чого смієшся? – запитав його Олег.

– Вперше бачу руса, – відповів той. – Ти сильний і мужній юнак, але твій одяг робить тебе схожим на горобця.

– А ти в своєму одязі схожий на стару бабу, – щоб не лишатися в боргу, відповів Трубачов.

– Пий воду, – примирливо сказав перс. – Для чого нам сваритися? У тебе тепер буде багато вільного часу, і я зможу розповісти тобі, чому ми носимо такий напівжіночий одяг.

– Ти думаєш, що я буду тут довго сидіти? – поцікавився Олег.

– У нас тільки двічі на тиждень буває суд – в понеділок і четвер. Понеділок сьогодні – він уже закінчився, отже, раніше четверга тебе не покличуть до суду. Зволож свої уста цією водою. Вона приємніша за поцілунок красуні. Ти граєш в нарди? [35]35
  Нарди – гра, що нагадує шашки.


[Закрыть]

– Ні.

– Тоді, може, ти знаєш седренц, або сто турбот?

– Ти маєш на увазі шахи?

– Так. Ми називаємо цю гру сто турбот тому, що вона примушує людину багато думати й спрямовувати свій розум на різні обставини. Але ходімо до мене, на палас. Там буде зручніше.

– А ти не боїшся, що я зв'яжу тебе й утечу звідси? – жартома запитав Олег.

– Не витрачай марно своїх зусиль, бо двері тюрми замкнені знадвору, – посміхнувся наглядач.

– Знадвору? – не повірив Олег. – Але хто ж це зробив?

– Мій друг пасбан [36]36
  Пасбан – поліцай.


[Закрыть].

– Для чого?

– Ми повинні охороняти тюрму, тобто не спати цілу ніч, а так я сплю тут на паласі, а пасбан вдома.

– І тобі не страшно залишатися на ніч з ув'язненим? – запитав Трубачов.

– Якщо в'язень не викликає довір'я, я не відчиняю дверей, – усміхнувся наглядач.

– Виходить, ти мені віриш?

– Ти рус, – була відповідь, – а я чув, що всі руси – чесні люди. Під час війни, коли в Хорасані були руські війська, я жив у Белуджистані і не мав нагоди дати втіху своїм очам від споглядання цих справедливих людей. Тому я з такою радістю дізнався, що до мене везуть руса. От тільки шкода, що ти шпигун.

– Я шпигун? – вигукнув Олег. – Хто це тобі сказав?

– О, про це зараз говорить увесь Келат, – підняв руку наглядач.

– Але ж це неправда!

– Все на світі переплуталося зараз, ніхто не розбере, де правда, а де неправда, – посміхнувся наглядач. – Хіба ти повіриш, коли скажу, що я закінчив медресе [37]37
  Медресе – вища духовна школа мусульман.


[Закрыть]в Ісфагані, знаю напам'ять весь священний коран, «Голестан» великого шейха Сааді і всю «П'ятерицю» незрівнянного Нізамі.

– Ти освічена людина і працюєш наглядачем у тюрмі? – не повірив йому Олег.

– Так, – сумно похитав головою перс. – Як сказав благословенний Шемс-ед-дін Мухаммед: «Хафіз, надію кинь на щастя в цьому світі, немає блага в ньому і все на шкоду нам». Важко знайти роботу в Ірані старій людині, коли вона не забула про честь, про славне минуле своєї батьківщини…

– Дивний притулок для чесної людини – тюрма, – пробурмотів Олег.

Наглядач розставив на дошці заяложені, зроблені з пальмового дерева шахи і запропонував Трубачову ходити першому.

– Ти хотів знати, чому ми носимо широкий і вільний, мов у жінок, одяг, – продовжував він, коли було зроблено кілька ходів з обох сторін. – То слухай. Це трапилося в той час, коли цар Нін воював з бактрійцями і обложив головне їхнє місто Бактру. Серед його воєначальників був і Менон, управитель Сірії. У цього Менона була надзвичайно вродлива й розумна дружина по імені Семіраміда (вона потім стала дружиною самого царя Ніна й збудувала Вавілонські стіни). Облога затяглася надовго, і нетерплячий у коханні Менон вирішив викликати у військо свою дружину. А щоб в дорозі її ніхто не впізнав, він наказав пошити їй одяг, не схожий ні на чоловічий, ні на жіночий. Коли ж вона прибула у військовий табір і, завдяки її мудрій пораді, обложене місто незабаром було здобуте, то Семіраміду всі стали поважати. Всім сподобалася і сама Семіраміда і її одяг, і багато хто почав наслідувати їй. Пізніше цар Кір наказав носити цей одяг своїм воїнам.

– Я читав про це у грецьких істориків Ксенофонта і Діодора Сіцілійського, – сказав Трубачов. – Але, на мою думку, це просто легенда, бо люди, багато чого на перший погляд незрозумілого, намагаються пояснити з допомогою всіляких історій. Насправді ж одяг ваш є простим пристосуванням до навколишніх умов.

– Ти говориш розумні речі, – зауважив наглядач. – Звідки ти все це знаєш?

– Я вчений і повинен знати все це, – розвів руками Олег.

– Хіба ти вчений?

– Так. Власне, готуюся ним стати.

– Але ж мені сказали, що ти шпигун?

– Тепер твоя воля вибирати, кому вірити.

– Якщо ти не шпигун, то хай кожен твій день стане для тебе тисячею днів, – сказав перс.

– Тільки не в цій тюрмі, – засміявся Олег.

– А коли ти задумав щось лихе проти моєї країни, то тебе судитимуть ті, кому належить це зробити, і не моя справа розбиратися в тому, хто винний, а хто ні. Отже, розкажи мені про все, що з тобою трапилося.

І Олег почав довгу розповідь про події у Великому оазисі.

Другого дня почалося слідство. Фармандар, побачення з яким просив Трубачов, від зустрічі відмовився. До Келата почали стягатися якісь підозрілі особи, що фігурували в справах слідства як «свідки», з Тегерана прибув спеціально призначений на цей процес дадбан – державний прокурор.

Все йшло до того, щоб звинуватити ні в чому неповинного радянського юнака і тим самим прикрити чорні справи, які творила у Великому оазисі іноземна компанія.

Тегеранські газети «Етелаат», «Посте Техран», «Кейхан» виходили тепер щодня з величезними на чверть сторінки заголовками: «Комуністична небезпека в серці Азії», «Червоний агент серед лагідних дітей пустині!», «Радянська Армія приготувалася до стрибка на Іран!» З іранської преси справа Трубачова перекочувала до реакційних закордонних органів, агентство «Парс» в перекрученому вигляді брало факти звідти, перебріхувало їх ще раз і знову давало в іранські газети. Внаслідок всіх цих метаморфоз постать Трубачова набувала щораз найнеймовірнішого забарвлення. То про Олега писали, ніби він, замаскувавшись басмачем, проник у Іран ще в 1924 році (хоча насправді він тоді лише встиг народитися), одружився на персіянці, проліз навіть у воєнне міністерство і зник лише під час війни, коли в Іран були введені війська союзників. То його називали полковником радянської контррозвідки, який все своє життя займався переслідуванням правовірних мусульман.

Дадбан, який вів слідство, щодня приносив Олегові газети і, вказуючи кривим волосатим пальцем на заголовки, які звивалися чорними, мов змії, персидськими літерами, говорив, що вимушений все це включити до свого обвинувального висновку.

– Але ж це вигадки, як вигадане все, що стосується моїх ніби злочинних намірів! – вигукував Олег. – Невже ви не розумієте всього безглуздя затіяного процесу?

Та дадбан був упертий, мов ішак. Він усміхався, потирав свої пухкенькі, нафарбовані хноєю долоні, гучно сякався просто в полу халата і говорив:

– Ви спалили кишлак, ви налякали жителів Марестана, заявивши, що будете стригти всіх жінок, ви вкрали персидську дівчину по імені Сетард і сховали її в горах, ви…

– Все це брехня, – втомлено відказував Трубачов, – заклинаю вас всім дорогим для вас і для ваших дітей не вірити словам так званих свідків, а організувати офіціальну перевірку… Мова йде не про мене особисто, – я нічого не боюся, тому що моє сумління чисте. Але в той час, поки ви тут вишукуєте нові докази проти мене, у Великому оазисі лютує марево і останні мешканці цього відвойованого в пустині шматка землі, кидаючи все своє добро, втікають звідти світ за очі.

– Ніякого марева немає, це все ваші вигадки, – відмахувався прокурор.

– Але перевірте, прошу вас, перевірте, переконайтеся в правдивості моїх слів. Ще раз повторюю, що мова йде не про мою долю, а про долю тисяч іранців, про долю цілої іранської області, яка, можливо, вже завтра опиниться в руках жорстоких і підступних ділків.

– У вас немає ніяких доказів, ви хочете заплутати слідство, – стояв на своєму прокурор.

– Доказ у мене один: в чорних пісках, на схід од Келата, щодня в тиху погоду з'являються в повітрі страхітливі примари, які з шаленим гуркотом мчать на кожного, хто перебуває поблизу. Побачивши марево, кочовики мерщій женуть свої отари з передгір'їв, караванбаші завертають свої каравани, з кишлаків оазису, де ще є мешканці, втікають перелякані чоловіки й жінки, діти й білобороді діди. Невже іранські власті не знають і не хочуть знати, що відбувається в їхній країні? Невже їх не цікавить доля своєї землі й свого народу? Невже вони спокійно будуть спостерігати, як пожадливі чужинці розтягатимуть по шматку Іран, висмоктуючи з його надр нафту, вирубуючи його сади, щоб збудувати на їх місці аеродроми, розкрадаючи багатства цієї древньої країни?

– Це все пропаганда! – закричав прокурор. – У вас немає ніяких доказів! Відповідайте на запитання, а не читайте мені лекції! Я вас обвинувачую, а не ви мене!

Тоді Олег відповів прокуророві старовинним персидським віршем:

 
Джіре джіре джірах яні джа
Адаміра демах яні джа
Джіре джіре джірах ес тері буд
Адаміра демах чері буд.
 

Що означало:

 
Чому тріщить свічка,
Чого боїться й кричить чоловік?
В першій невистачає сухого жиру,
В другому є домішка ослячого жиру.
 

Розлючений прокурор заявив, що суд відбудеться завтра ж.

Коли Олег сказав про це наглядачеві, з яким за ці дні міцно здружився, той довго зітхав, заплющивши очі, а потім раптом запитав:

– Хочеш, я випущу тебе цієї ночі на волю?

– Ти ризикуєш своєю долею й долею своєї сім'ї, – відказав Трубачов.

– У мене ніколи не було сім'ї, а життя такої бідної людини, як я, не має особливої вартості. Та й для чого тобі турбуватися про мене? – Я теж втечу з Келата. Іран досить великий, щоб у ньому сховався нещасний старий чоловік, переслідуваний долею.

– Той, хто не почуває за собою провини, не втікає, – сказав Олег.

– Значить, ти не підеш звідси, якщо я навіть одчиню двері?

– Ні, не піду.

– Але ж тебе завтра будуть судити, одвезуть до Тегерана і кинуть у в'язницю.

– Уряд моєї країни ніколи не залишає в біді своїх громадян. Рано чи пізно мене звільнять.

– У вашій країні живуть щасливі люди, – пробурмотів наглядач і вийшов із камери.

Після сходу сонця прийшли молоді міцноногі пасбани й повели його на келатський базарний майдан, де мав відбутися суд.

Мабуть, люди, які спровокували цей процес, були зацікавлені в тому, щоб на ньому було якомога більше присутніх. Через те судове засідання було винесене на базарний майдан і мало відбутися на підвищенні – накара-хане, на якому міські музиканти щодня супроводжували захід сонця грою на флейтах, барабанах і велетенських мідних карнаях. Цього звичаю, заведеного ще Тамерланом, в Келаті неухильно дотримувалися й до цього часу.

В звичайні дні над майданом стояв гамір, в повітрі клубилпея хмари пилу й диму з печей і ковальських гори, сьогодні ж тут панувала тиша, вся площа заздалегідь була ретельно полита водою. Скрізь, біля закритих крамниць і рундуків, між кочовиками, що не злазили з своїх ослів і верблюдів, біля перукарень і галерей, де сиділи ювеліри й торгівці коштовностями, мелькали зелені мундири пасбанів.

Суд засідав на накара-хане, застеленою товстим килимом, трохи збоку стояла кафедра для прокурора і лава для підсудного, огороджена кам'яним парапетом.

Перш ніж приступити до справи, судді випили по чашечці чаю, запропонувавши промочити горло й обвинуваченому. Потім прокурор, якому, мабуть, хотілося якомога швидше покінчити з цим зухвалим юнаком, щось шепнув голові суду, і той, ставши навколішки, похапцем помолився, присяжні й члени суду зробили те ж саме, і процес почався.

Прокурор підійшов до кафедри, розгорнув сувій паперів, відкашлявся і почав:

– Бо ім'я бога милосердного й милостивого! Ми, Агасі-бек Ібн-Джарі, мусимо заявити судові про те, що…

І він почав довгий перелік злочинів, яких Трубачов ніколи не робив, і ворожих намірів по відношенню до Ірану, яких радянський юнак ніколи не мав.

– Цей невірний, – вигукував дадбан, – не хоче визнати своєї тяжкої провини. Він хоче заплутані правосуддя, вигадуючи байки про якесь марево, що нібито лютує над великим оазисом поблизу чорних пісків. Але мудрість і благословення аллаха завжди з нами, і ми легко розпізнали під поверхнею неправди дійсні вчинки й наміри цього злісного комуністичного агента. Я вимагаю від суду з усією суворістю поставитися до цього небезпечного шпигуна і тим самим захистити наш народ від жахливої небезпеки…

Прокурор говорив і говорив. Віті пересипав свою промову висловами з корана й з персидських поетів, він здобрював свій обвинувальний висновок доброю порцією східного красномовства, і поки вій читав це безконечне еддеа-наме [38]38
  Еддеа-наме – обвинувальний висновок.


[Закрыть], на протилежному кіпці майдану з'явився якийсь караван. То був дуже великий караван з верблюдів, коней і ослів, і на спинах у тварин копичилися не звичайні в'юки, а незграбні предмети, що нагадували чи то металеві конструкції, чи то дерев'яні деталі збірних будинків. Майже ніхто з присутніх не звернув уваги на караван, бо всі дивилися вперед, туди, де засідав суд, і не бачили, що робиться в них за спинами. Судді й присяжні засідателі, що, куняючи, слухали верескливий голос дадбана, теж не помітили прибуття каравану.

Один тільки Олег весь якось внутрішньо стрепенувся при погляді на цих сіруватих верблюдів, на їх незвичайний вантаж і на людей, які метушилися на другому кінці майдану, спускаючи на землю в'юки. Він спершу догадався, а через кілька хвилин, впізнавши серед караванщиків синій комбінезон Кайнарова, вже не мав ніякого сумніву, що то прибули його друзі. Але що вони привезли? І чому Кайнаров не йде сюди, щоб заявити протест, звільнити його, Олега, від цього ганебного суду? Чи тут професор і Елла, чи вдалося Кайнарову їх розшукати.

Та ось невеличка групка людей одділилася від каравану й потонула в натовпі, що заповнював майдан. Через кілька хвилин перед накара-хане стояли професор, Елла, Кайнаров, Зрбі з перев'язаним плечем і ще кілька незнайомих Олегові чоловіків. Пасбани загородили професорові вхід на накара-хане, тоді наперед вийшов Зрбі і щось сказав їм, як видно, різке, тому що поліцаї загрозливо схопилися за гвинтівки.

– Що там таке? – нахилився вперед голова суду. – Що треба цим людям? Хто вони?

– Ми вимагаємо пропустити нас, – закричав Зрбі. – Ми хочемо, щоб суд негайно вислухав нас!

– Арештуйте його, – наказав прокурор, якого перебили в найбільш патетичному місці його промови. – Цьому гольтіпаці, мабуть, дуже хочеться сидіти на одній лаві з підсудним.

Тоді знову наперед виступив професор і, владним порухом руки відсторонивши двох пасбанів, зійшов на підвищення, де засідав суд. Перш за все він підійшов до Олега, обняв його й міцно поцілував, потім зробив знак, щоб інші також піднялися до нього, і, звертаючись до прокурора, сказав:

– Я вимагаю зараз же припинити цю комедію.

Трубачов переклав слова Григорія Микитовича.

– Хто ти такий? – закричав дадбан. – Я зараз же накажу тебе арештувати!

– Я начальник експедиції радянських лікарів, яка приїхала у вашу країну боротися з епідемією тифу, – відповів професор. – Ми прибули сюди на запрошення іранського уряду, але знайшлися люди, яким ми стали на заваді своєю присутністю у Великому оазисі, і тому вони вирішили перешкодити нам займатися своєю справою. Мені прикро, що ви, державний прокурор і громадяни судді, теж стали жертвами обману і, замість того, щоб боротися з дійсними злочинцями, почали переслідувати зовсім невинного юнака, нашого перекладача.

– Ви топчете квіти [39]39
  Топтати квіти – ввічливий персидський вислів, який означає: «Ви говорите неправду».


[Закрыть], – перервав його дадбан. – У вас немає ніяких доказів. Це просто пропаганда, але, слава аллаху, ми не боїмося її і будемо продовжувати почате.

– Значить, ви не вірите, що у Великому оазисі діє банда злочинців? – запитав професор.

– І що там є якесь марево? – засміявся прокурор. – Я вже чув це від вашого молодого друга, і мені це набридло.

– Вам, очевидно, потрібні докази, якщо я не помиляюся? – знову запитав Григорій Микитович.

– У вас їх немає й ніколи не буде, – вигукнув дадбан. – Ей, ви, візьміть усіх цих людей і охороняйте їх так же пильно, як і підсудного.

Але не встигли пасбани оточити професора і його супутників, як Кайнаров, заклавши два пальці в рот, пронизливо свиснув, і тієї ж миті повітря над келатським майданом здригнулося від надзвичайно сильного струсу, над головами в присутніх щось загриміло, заревло, застугоніло, і просто на суд помчали тисячі страхітливих потвор. То було видовище, від якого здригнулися навіть ті, хто вже не раз бачив марево над чорними пісками. Елла зблідла, Кайнаров схопив Зрбі за здорову руку, Олег теж ступнув уперед, немов хотів ближче роздивитися на примари, що принесли стільки горя йому і його друзям, вже не кажучи про нещасних мешканців Великого оазису. А тим часом всі, хто був на майдані, включаючи й пиховитих пасбанів, попадали на землю і лежали, боячись поворухнутися. Прокурор як стояв, так і впав біля своєї кафедри, і звідти витикався тепер лише його обтягнутий смугастим шовком товстий зад. Присяжні засідателі ховалися один під одного, а старенький суддя зовсім збожеволів і намагався натягнути собі на голову здоровенний килим, на якому перед тим сидів.

Кайнаров дав знак рукою – і марево зникло.

Люди, що заповнили майдан, поволі підіймалися, лякливо озираючись, деякі зразу ж намагалися втікати з цього жахливого місця, інші стояли мов укопані. Суддя, якому все ж пощастило сховатися під килим, все ще сидів там, а прокурор одним оком визирав з-за кафедри, не наважуючись вилізти звідти.

Та ось знову захвилювався натовп, розступився, утворюючи довжелезну живу алею, по якій в напрямку до накара-хане закрокували червономорді, вгодовані чоловіки в коштовних халатах, в тонких муслінових мендилях – чалмах, так нібито поверталися з далекої Мекки правовірні прочани, що ходили поклонитися чорному каменю Кааби [40]40
  Кааба – мечеть у Мецці (Саудівська Аравія).


[Закрыть]. Попереду йшов, мабуть, найтовстіший з усіх чолов'яга, з великим рубіном на чалмі, підперезаний одразу трьома шовковими хустками, що свідчило про його неабияке багатство. То був Алаяр-хан. За ним тяглася майже вся його банда. Їхня зброя була тепер у руках тих самих кочовиків, яких привів тієї ночі до Кайнара Зрбі, і сини пустині вели бандитів просто до суду.

– Ось, – вказав на Алаяр-хана і його помічників Григорій Микитович, – ось кого треба судити, панове судді! Подивіться на цих молодчиків!

Прокурор глипнув з-за кафедри своїм чорним оком у тому напрямку, куди вказував професор, суддя теж підняв краєчок килима й визирнув звідти, ніби пацюк з-під комори.

Народ на майдані, дізнавшись, кого ведуть, захвилювався, загомонів, заціпеніння у всіх пройшло, і люди вже оточували пекельні машини, привезені караваном.

Елла, яка до цього часу стояла, всіма забута, кинулася до Олега, вхопила його за обидві руки і голосом, що тремтів од хвилювання, промовила всього лиш два слова.

– Олег! Дорогий!

І по її щоках одна за одною покотилися великі прозорі сльози.

– Ну що ви, Елло? – ніяково сказав Олег. – Все гаразд, я дуже радий, що знову зустрів усіх вас… і мені, розумієте…

Він хотів сказати, що йому дуже хочеться стиснути її зараз у своїх обіймах, цілувати її миле обличчя, світле пишне волосся, прекрасні очі, але не сказав цього, лише потупцявся на місці, стискаючи Еллині руки, і спитав:

– А як же ви весь цей час? Де ви були? Як змогли потрапити до Келата?

– Це довга історія, – сказав професор. – Ми були в полоні у цих «джентльменів», яких ви зараз бачите перед собою. Елла підземною галереєю згодом вибралася з бандитського табору, випадково натрапила на Кайнарова, через три дні той підземеллям же привів у табір своїх нових товаришів. Вночі, коли майже всі бандити спали, вони захопили вартових, пов'язали бандитів, нав'ючили на верблюдів оту «передову техніку», яку тільки що тут демонстрували громадянам суддям, і попрямували до Келата, бо нам стало відомо про цей ганебний процес. Ми поспішали, щоб встигнути до початку суду, але, бач, все ж трохи запізнилися…

– Дорогий Григорію Микитовичу, ви з'явилися якраз вчасно, – схвильовано сказав Олег.

* * *

Увесь той день вони відпочивали в Келаті, а на ранок наступного дня їх запросив до себе фармандар.

– Я повинен уклінно просити у вас пробачення за всі ті неприємності, які спіткали вашу експедицію, – шанобливо звернувся він до професора.

– Неприємності дійсно дуже прикрі, – відзначив Григорій Микитович.

– Всі винні будуть суворо покарані, – запевнив його губернатор. – Ми зробимо все належне для заспокоєння мешканців Великого Оазису, а також для того, щоб ваша експедиція продовжила свою роботу.

– Хіба ви покараєте й тих іноземних спеціалістів, які керували апаратами, що охоронялись бандою Алаяр-хана? – поцікавився професор.

– У всякому разі я буду добиватися, щоб їх вислали з Ірану, – гаряче сказав фармандар. – Мені не зовсім зрозумілі технічні принципи дії цих апаратів, але зате я добре знаю, якої мети домагалися ці люди, виганяючи з Пайабського району всіх мешканців.

– Технічні принципи я можу вам по змозі пояснити, – посміхнувся професор. – Це не так складно.

– Я весь перетворююся в увагу, – сказав фармандар.

– Ці люди, – почав професор, – встановили в пустині великі проекційні апарати, які можуть давати зображення просто в повітрі, використовуючи наявність у ньому шарів різної щільності, які виникають внаслідок сонячного нагрівання. Зробити кіноплівку з малюнками різних потворних істот, ви самі розумієте, було справою зовсім не важкою. Отже, вони показували тутешнім мешканцям щось на зразок вдосконаленого кінематографа, який обходиться без приміщення і навіть без екрана. Щоб не тягти в сипучі піски важку електростанцію, вони вирішили використати енергію сонця. Вам, очевидно, відомо, що енергія сонячного випромінювання, яка падає на площу в один гектар, могла б приводити в рух електростанцію потужністю в десять тисяч кіловат. Останнім часом вчені винайшли спосіб безпосереднього перетворення енергії сонячного світла в електричний струм. Для цього треба лише покрити певну площу пластинками з кремнійових напівпровідників, і ви матимете готову сонячну батарею. Я не зможу вам до ладу пояснити властивість цих дивовижних напівпровідників, скажу лише, що один з іноземних інженерів знайшов новий напівпровідник, який він назвав вікторітом і яким варто лиш покрити площу в кілька квадратних метрів, щоб мати достатню кількість електричної енергії для приведення в дію установки, що створює марево.

– І це все? – здивувався фармандар. – Так просто?

– Просто за своїми технічними принципами, але значно складніше за наслідками, – сказав професор. – Останнє нам ще не зовсім ясно. Ми знаємо, що тут діяла іноземна компанія, що малося на увазі захоплення великих родовищ цінних елементів. Але для чого було виганяти з оазису бідних людей?

– Це найбільше мене засмучує, – зітхнув фармандар. – Бачите, ця компанія могла б купити всі необхідні їй землі у нашого уряду, а він вже, в свою чергу, заплатив би мешканцям оазису чи допоміг би їм переселитися на нові землі. Але ви самі розумієте, що купувати такий добрячий шматок землі – це не так дешево. В цієї ж компанії з іранським урядом ще кілька років тому укладена угода, в одному з пунктів якої сказано приблизно таке: «Іранський уряд у відношенні всіх земель, які не використовуються Іраном в той момент, коли компанія звернеться з просьбою, дасть дозвіл на безкоштовне користування ними». Розумієте, у компанії була нагода одержати багатющі родовища торію зовсім безкоштовно. Для цього вимагалося лише одне: вигнати звідти населення і остаточно перетворити пустиню на дике, незаселене місце.

– Але для чого ж було укладати такий дивний договір! – запально вигукнув Трубачов. – Адже це означає навіть не продавати свою країну по шматку, а просто роздавати.

– Це все дуже складно, – сумно промовив губернатор. – Не думайте, що ми самі не розуміємо всіх переваг повної незалежності. З цього приводу я хотів би нагадати вам той факт, що ще в 1931 році меджліс прийняв закон «Про земельне володіння іноземних громадян в Ірані», який анулював право іноземних громадян на володіння землею в нашій країні. За цей закон голосував і мій покійний батько Салех Кашані. Але проходить час, і обставини змінюються. Наша країна надто відстала, щоб обходитися лише своїми силами. Нам погрібна допомога, а хто дає допомогу без користі для себе?

– Така країна є, – нагадав йому професор. – Радянський Союз, як вам, мабуть, відомо, допомагає багатьом країнам без будь-якої користі для себе.

– Я цього не знаю, – втомлено відповів фармандар. – Я маленька людина, чиновник, який служить своєму урядові, я не займаюся великими політичними проблемами. Так, так, я нічого не знаю. Але я люблю свій Іран, повірте мені.

– Ми вам віримо, – сказав професор. – Дозвольте подякувати за щире ставлення до мене і моїх товаришів і давайте, будь легка, домовимося про те, як нам продовжити нашу роботу.

І воші почали обговорювати план подальших дій.