Текст книги "Безпека життєдіяльності"
Автор книги: П. Біда
Жанры:
Медицина
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)
Парадокс резервування свідчить про високу надійність і невичерпні можливості подальшого розвитку розумових здібностей людини, у тому числі й пам’яті.
За структуроюпам’ять людини поділяють на генетичну (вона зберігає безумовні рефлекси та інстинкти і передається спадково), репродуктивну (набуту у навчанні), зарезервовану (фактично ще не вивчену фізіологами). За формоюпам’ять поділяють на миттєву (інформація у ній зберігається протягом 10-60 секунд, але її складно затримати і відтворити), оперативну (інформація у ній зберігається декілька хвилин і піддається підсвідомій селекції), довготривалу, де інформація зберігається протягом років і десятиліть.
За видамипам’ять поділяють на рухову, зорову, слухову, образну, емоційну, символічну (словесну і логічну). Можливості людини щодо використання пам’яті визначаються її фізичним і психічним станами, тренованістю, професією, статтю, віком.
До 20-25 років пам’ять більшості людей тренується і покращується, до 30-40 років вона залишається на досягнутому рівні, а після 45-50 років поступово йде на спад. Але професійна пам’ять зберігається навіть у похилому віці. Пам’ять є найважливішою характеристикою пізнавальних здібностей людини.
Запам’ятовуванню інформації сприяє високий рівень розумової діяльності і тренованість людини, висока мотивація навчання, висока емоційність внутрішнього світу людини. Щоб якнайкраще запам’ятати деякий матеріал (наприклад, матеріал лекції), слід керуватися такими правилами:
а) краще повторювати матеріал лекції частіше і потроху, ніж рідше і багато;
б) краще прочитати матеріал лекції 2 рази уважно, ніж 10 разів неуважно, поверхово;
в) треба чергувати складний матеріал із більш доступним, цікавий із менш цікавим, використовуючи при цьому усі види пам’яті: зорову, словесну, образну, емоційну.
§3. Психічні властивості людини.
Темперамент та його типи
Темперамент (від лат. temperamentum – узгодженість, устрій) – це індивідуальні особливості людини, що виявляють себе у силі, швидкості, напруженості й урівноваженості перебігу її психічної діяльності, а також у порівняно більшій або меншій стійкості її настроїв.
Історія виникнення вчення про темперамент бере початок у Давній Греції, де празасновник сучасної медицини Гіппократ (V-IV ст. до н.е.) узявся пояснити особливості поведінки людини, виходячи із домінуючої у ті часи теорії Арістотеля щодо побудови речовини з чотирьох елементів-властивостей.
За Арістотелем, першоцеглинами Всесвіту є 4 елементи: сухість, холод, вологість, тепло. При своєму поєднанні сухість і вологість утворюють землю, холод і вологість – воду, вологість і тепло – повітря, тепло і сухість – вогонь. Гіппократ, за аналогією, висунув гуморальну (рідинну) теорію темпераменту, пов’язуючи наявність в організмі жовтої жовчі („hole”) із холеричним типом темпераменту, наявність слизу („phlegma”) із флегматичним типом темпераменту, наявність чорної жовчі („melas hole”) із меланхолійним типом темпераменту, а наявність крові („sanguis”) – із сангвіністичним типом темпераменту.
За спостереженнями Арістотеля кожний холерик нестримний у своїх діях, кожний флегматик впертий у діях, меланхолік – малоактивний, сангвінік – барвистий у мові.
Термін темпераментувів у вжиток давньоримський лікар Гален (130-200 рр. н.е.), автор праці „Про частини людського тіла”. На відміну від Гіппократа, Гален нараховував вже 13 типів темпераменту, дотримуючись, як і Гіппократ, наївної гуморальної теорії, котра так і не знайшла фізіологічного обґрунтування.
Пізніше пошуки фізіологічної основи темпераменту продовжувалися. У IX-XX століттях їх шукали у морфологічних особливостях людської голови (Ф.Галль), у товщині нервових волокон (В.Бехтерєв), у конституції людського тіла (Е.Кречмер, Уїльям Шелдон), але безуспішно.Нобелівський лауреат Іван Павлов (Росія) фізіологічні основи темпераменту знайшов у специфіці функціонування великих півкуль головного мозку, яка визначає умовно-рефлекторну діяльність людини.
За Павловим, САНГВІНІК – людина із сильним рухливим, урівноваженим типом нервової системи; ХОЛЕРИК – людина із сильним рухливим, але неврівноваженим типом нервової системи; ФЛЕГМАТИК – людина із сильним, врівноваженим, але інертним типом нервової системи; МЕЛАНХОЛІК – людина із слабким гальмівним типом нервової системи.
У сучасній практиці тип темпераменту визначають шляхом тестування. Найбільшої популярності набрало тестування Г.Айзенка (коло Айзенка): У сучасній психології виділяють вже 72 типи темпераменту – цілу періодичну систему (на кшталт Періодичної системи хімічних елементів).
У нормальних умовах темперамент проявляє себе лише в особливостях індивідуального стилю діяльності
В екстремальних умовах вплив темпераменту на ефективність життєдіяльності суттєво зростає, бо попередні засвоєні форми поведінки стають неефективними і виникає потреба у додатковій мобілізації організму, аби впоратися із несподіваними чи дуже сильними зовнішніми впливами. У масових професіях властивості темпераменту, впливаючи на діяльність, тим не менш, не визначають її продуктивності, бо одні психічні властивості можуть бути компенсовані іншими. (індивідуальній системі прийомів і способів дій, характерних конкретній особі), який не з’являється стихійно, а виробляється поступово іноді протягом усього життя.
У професіях, де діяльність відбувається в екстремальних умовах, пов’язаних із значним ризиком прояву небезпек та великою відповідальністю (льотчик-випробувач, диспетчер аеропорту, оператор швидкоплинних процесів тощо), вимоги до психіки і, зокрема, темперамент, визначають професійну придатність.
Найефективнішою є організація робочих пар у складі: холерик-сангвінік, сангвінік-меланхолік, меланхолік-флегматик.
Оволодівати властивостями свого темпераменту, навчитися їх компенсації можна, розпочавши це у дитячі роки, розвинувши під час навчання і виховання, завершивши у процесі трудової діяльності.
§4. Психічні стани людини.
Стрес і стресові реакції організму.
Стрес (від анг. stress– напруга) – це сукупність захисних психічних реакцій, які виникають в організмі людини у відповідь на несподівану напружену ситуацію, спричинену діями зовнішніх факторів (стресорів).
Під час стресу виділяються гормони, змінюється режим роботи багатьох органів і систем людського організму. Доведено, що стресові реакції мають гормональне обґрунтування.
У певної групи людей дія стресорів викликає надлишкове виділення наднирковою залозою гормону – адреналіну. Належність до цієї групи означають як А-тип нервової системи. Його проявами є підвищена тривожність, загострення почуття відповідальності, працелюбство („до нестями”).
В іншої групи людей дія стресорів викликає надлишкове виділення наднирковою залозою іншого гормону – норадреналіну. Належність до цієї групи означають як НА-тип нервової системи. Його проявами є підвищена внутрішня напруженість, недовірливість, скритність і владолюбство.
Існує проміжний А + НА – тип нервової системи, проявами якого є тривожна недовірливість, підвищена емоційність, емоційні спалахи, коли спостерігаються коливання настрою від безмежної радості до глибокого відчаю.
Вироблення адреналіну наднирковими залозами кроликів, а норадреналіну – наднирковими залозами левів першим виявив американський дослідник Гудол у 60-і роки XX століття. Відповідно, у літературі належність до А-типу нервової системи іноді асоціюють із „ кроликами”, а належність до НА-типу – із „ левами”.
Переважне виділення адреналіну або норадреналіну наднирковими залозами людини першим виявив шведський дослідник М.Франкенхойзер у 1960 році.
Теорію стресу як специфічної психічної реакції розробив видатний канадський вчений Ганс Сельє у 1936 році. За теорією Г.Сельє, на дію стресорів організм відповідає типовими реакціями, у складі яких можна виділити 3 стадії: 1 – тривога; 2 – збудження; 3 – виснаження.
На стадії тривоги несподівана дія стресора може викликати раптове зниження психічних функцій організму – шок. Шок може супроводжуватися виконанням інстинктивних захисних дій, котрі є неадекватними ситуації (непотрібна метушня, заціпеніння тощо).
На стадії збудження (означеного Г.Сельє як евстрес) спостерігається підвищення психічних функцій організму до рівня, вищого за звичайний. Утім, на цій стадії стресової реакції може виникати психогенна анестезія, котра може тривати від декількох хвилин до кількох годин (не сприйняття фізичного болю, здатність розвинути неочікувано велику фізичну силу тощо).
На стадії виснаження нервової системи (означеної Г.Сельє як дистрес) можуть спостерігатися фізіологічні порушення (спазми судин, головний біль, гіпертонічний криз тощо). На цій стадії людині, як правило, потрібна фахова допомога лікаря, психолога.
Наслідками частих надмірних стресових перевантажень, дистресів є численні хронічні хвороби: виразка шлунку, рак, діабет, очні хвороби, гіпертонія. Вважають, що дистрес – причина неврозів, на які страждає близько 85% населення Землі.
Особливим стресором є натовп людей: випадковий, експресивний, конвекційний. Зменшення наслідків стресових навантажень можливо за рахунок профілактичних та охоронних заходів: психологічного розвантаження, помірних фізичних навантажень, гігієни праці, належного професійного відбору.
§5. Проблема професійного добору кадрів
за психофізичними показниками
Для безпечної праці важливим є вибір людиною сфери професійної діяльності і спеціальності, яка якнайкраще відповідає її психофізичним властивостям. Є люди, які за усю свою професійну діяльність жодного разу не були травмовані, але непоодинокі випадки, коли у тих самих умовах інша людина травмується кілька разів на рік.
Причини травматизму поділяють на антропофізіологічні і психофізіологічні. У свою чергу, психофізіологічні причини складаються з тих, що носять тимчасовий характер (визначаються психічними процесами і психічними станами), і з тих, що мають постійний характер (визначаються психічними властивостями людини).
В Україні перелік робіт, де є потреба у професійному доборі працівників, затверджено спільним наказом Мінохорони здоров’я України і Держнаглядохоронпраці України від 23 вересня 1994 року №263/121.
Вимога щодо стійкості до випливу стресорів і здатності витримувати значне психофізичне навантаження висувається до працівників, зайнятих на підземних роботах (5-а у переліку вимог), до працівників, що виконують верхолазні роботи (5-а у переліку вимог), до працівників, котрі виконують аварійно-рятувальні і пожежні роботи (6-а у переліку вимог), до працівників, зайнятих управлінням усіма видами транспорту (7-а у переліку вимог), до операторів енергопостачальних систем (5-а у переліку вимог), до працівників, зайнятих у видобуванні нафти і бурильних роботах (4-а у переліку вимог), до працівників, зайнятих у металургії та доменному виробництві (3-а у переліку вимог).
Вимога щодо належного рівня зорової і слухової пам’яті висувається до працівників, зайнятих на підземних роботах (3-а у переліку вимог), до працівників, що виконують верхолазні роботи (3-а у переліку вимог), до працівників, котрі виконують водолазні роботи (3-а у переліку вимог), до працівників, котрі працюють на електроустаткуванні із напругою до 1000 В (4-а у переліку вимог), до працівників, котрі використовують вибухові матеріали (4-а у переліку вимог), до працівників, котрі здійснюють управління усіма видами транспорту (5-а у переліку вимог), до авіадиспетчерів (4-а у переліку вимог).
Пізнання особливостей психіки людини та характерних рис її прояву – це шлях до підвищення безпеки її життєдіяльності.
Питання для самоперевірки
1. З’ясуйте роль нервової системи і людського чинника в забезпеченні життєдіяльності людини.
2. Поясніть, у чому полягає актуальність вислову Сократа: „Хочу зрозуміти, чому так стається – людина знає, що є добре, але робить так, що отримує зворотний результат”?
3. Чому пам’ять вважається найсуттєвішою характеристикою пізнавальних здібностей людини? Охарактеризуйте шляхи реалізації різних форм і видів пам’яті.
4. Якими є основні типи темпераменту, як і у чому вони виявляються? Визначте свій тип темпераменту за колом Айзенка.
5. Якими основними типовими реакціями відповідає організм на дію зовнішніх факторів (стресорів)? У чому полягає користь і небезпека стресу?
6. Які види професійної діяльності потребують професійного добору кадрів за психофізичним показниками?
4. Здоров ’ я людини як основна передумова її безпеки
Здоров’я і життєдіяльність. Формула здоров’я та її зміст. Соматичне здоров’я та оцінка стану серцево-судинної системи людини. Максимальне споживання кисню як фізіологічний показник здоров’я людини.
§1. Здоров’я і життєдіяльність
Життєдіяльність – активна взаємодія людини із її життєвим середовищем, під час якої людина намагається досягти свідомо поставленої перед собою мети – наситити певну потребу.
Життєдіяльність – це процес збалансованого існування та самореалізації людини (окремої особи, групи людей, людської спільноти, людства у цілому) в єдності її життєвих потреб і можливостей.
На усіх без виключення етапах життєдіяльності (дитинство-зрілість-старість) найвищою якісною цінністю людини є ЗДОРОВ’Я. Здоров’я визначає стан динамічної рівноваги живого організму із життєвим середовищем – тією частиною Всесвіту, де знаходиться у даний момент часу людина і де функціонують системи її життєзабезпечення.
Розрізняють 3 взаємопов’язаних рівня здоров’я: суспільний, груповий, індивідуальний.
Суспільний рівень здоров’я характеризує стан здоров’я населення (народу, нації, країни, раси тощо) загалом. Він є відображенням цілісної системи матеріальних і духовних відносин, властивих певній людській спільноті, суспільству.
Групове здоров’я характеризує особливості життєдіяльності людей певної соціальної групи, виділеної за їхнім місцем проживання (регіон, місто, гірська чи рівнинна місцевість тощо), віком і статтю (діти, підлітки, дорослі, люди похилого віку, хлопці або дівчата тощо), фахом чи видом професійної діяльності (школярі, студенти, військовослужбовці, спортсмени, шахтарі, верстатники, працівники сфери послуг тощо).
Індивідуальний рівень здоров’я характеризує фізіологічні і психічні особливості індивіда (конкретної особи) та той неповторний спосіб життя, який він (вона) веде.
Всесвітня організація здоров’я у преамбулі до свого статуту визначає, що : „здоров’я – це стан повного фізичного, психічного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад”.Виходячи з цього визначення доцільно говорити про фізичне, психічне і соціальне здоров’я людини.
Здоров’я слід оцінювати не у статиці, а у динаміці зовнішнього життєвого середовища.
Критерієм здоров’я є здатність людини до адаптації, тобто здатність пристосуватися до змінного навколишнього середовища (до примх природи, до росту і старіння, до лікування при хворобах, до суспільних змін тощо) не за рахунок інстинктивних реакцій, а за рахунок культурно окреслених реакцій на оточуючу фізично і соціально створену реальність.
Механізми пристосування людини до навколишнього середовища є різнорівневими і включають у себе: генетичний і фенотипів механізми, метаболізм, імунітет, механізм регенерації ушкоджених органів і тканин, сукупність безумовних та умовно-рефлекторних реакцій.
Рівень суспільного і групового здоров’я прийнято оцінювати за основними демографічними показниками: загальною смертністю населення, дитячою смертністю, середньою очікуваною тривалістю життя, народжуваністю. Ці показники називають інтегральними показниками здоров’я на груповому і суспільному рівнях. В Україні, як і більшості розвинених держав світу, створено систему охорони здоров’я, яка включає в себе: санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, науково-медичні, санітарно-епідеміологічні заклади.
Для характеристики індивідуального рівня здоров’я доцільно розглядати так звану „формулу здоров’я”.
§2. „Формула здоров ’ я” та її зміст
„Формула здоров’я” – графічно-аналітичне зображення сукупності чинників, урахування яких дозволяє оцінити і проаналізувати індивідуальний рівень здоров’я особи.
Доведено, що здоров’я людини рівною мірою визначається двома сукупностями чинників: об’єктивними факторами (50%) і способом життя, суб’єктивними факторами (50%).
До об’єктивних чинників здоров’я відносять: вплив за здоров'я навколишнього природного середовища, у тому числі й природнокліматичні умови за місцем проживання (цей „внесок” оцінюється у 20-25%), наявність генетично успадкованих хвороб і загальний стан генетичного фонду популяції (15-20%), стан медичної підтримки, своєчасна і кваліфікована медична допомога (5-15%).
Суб’єктивні чинники здоров’я (спосіб життя) є впливами, котрі обирає сама людина. До них належать: рухова активність, режим праці і відпочинку, режим і якість харчування, емоційно-психічні навантаження, наявність або відсутність шкідливих звичок, фізична тренованість і загартованість організму, ставлення до оточуючих (доброзичливість, милосердя, гумор, толерантність).
Сучасне суспільство постійно примножує досвід боротьби із хворобами, але практично не має досвіду зміцнення здоров’я. А ще римський філософ Сенека (4-65 рр. до н.е.) зазначав: „ Уміння продовжити життя – у здатності не скорочувати його”.
Хоча здоров’я має у своїй основі біологічні ознаки і може розглядатися як природний стан живого організму, воно формується також під величезним і постійно зростаючим впливом природних, антропогенних та соціальних факторів, кожний з яких оцінюється у БЖД через ризик погіршення здоров’я і працездатності людини.
Здоров’я людини, як дзеркало, відображає обличчя суспільства. Ключ до вирішення питання покращення здоров’я слід шукати у надрах економіки, політики, у способі життя і взаємовідносин людей.
§ 3. Індивідуальне фізичне здоров ’ я людини та оцінка стану серцево-судинної системи людини
Стан фізичного здоров’я особи визначає її здатність до цілеспрямованої діяльності, спрямованої на задоволення потреб (здатність до праці). Будь-яка трудова діяльність людини включає в себе механічний і психічний компоненти. Механічний компонент трудової діяльності визначається інтенсивністю та обсягом м’язової роботи (статичного або динамічного характеру).
Психічний компонент трудової діяльності визначається ефективністю залучення органів чуття, пам’яті, мислення, емоцій, вольових зусиль і т.п.
Із розвитком наук про функціонування людського організму під час трудової діяльності (зокрема, фізіології праці) стає зрозумілим, що виділення у складі людської діяльності механічного і психічного компонентів є досить умовним, оскільки кожен вид праці відбувається при регулюючій діяльності центральної нервової системи.
Основним фізіологічними показниками здатності людини до виконання м’язової (фізичної) роботи є стан її серцево-судинної системи і забезпечення постачання тканин та органів киснем. Своєрідна специфічна рідина, що примусово циркулює у кровоносній системі, забезпечуючи постачання живих тканин киснем і створюючи постійне середовище, у якому існують живі клітини, називається кров’ю.
Кров виконує у живому організмі складні життєво важливі функції: транспортну, фізичну, об’єднувальну, захисну. Зокрема, транспортна функція крові означає, що у легенях вона збагачується киснем і доставляє його тканинам та органам, у травному тракті вона отримує складові частини спожитих продуктів харчування і розносить їх по організму, вона видаляє з тканин продукти обміну (вуглекислоту, аміак, солі і т.д.), доставляючи їх до органів виділення – до нирок, легенів, шкіри.
Основну роль у постачанні організму киснем відіграють еритроцити (червонокрівці): їхня концентрація в організмі чоловіків становить 130-160 г на 1 літр крові, а у жінок – 120-140 г/л. Доведено, що 1 літр крові, штучно позбавленої еритроцитів, здатен зв’язати лише близько 3 мл кисню, натомість 1 літр цільної крові зв’язує 200 мл кисню.
Встановлено, при невеликих навантаженнях організм людини здатен при постійному рівні кровообігу (без збільшення притоку крові) у декілька разів збільшити кількість речовин, потрібних для забезпечення життєдіяльності: кисню – у 3 рази, глюкози – у 3 рази, жирних кислот – у 28 разів, амінокислот – у 36 разів, вуглекислот – у 25 разів. Ця кратність збільшення постачання речовинами має назву „коефіцієнта безпеки” організму. Рух крові по серцево-судинній системі забезпечується роботою серця, скороченнями стінок кровоносних судин та скелетної мускулатури.
Основний показник роботи серця – частота серцевих скорочень (ЧСС) або пульс. ЧСС вимірюється кількістю скорочень серця протягом 1 хвилини. ЧСС залежить від віку, статі людини та ступеня її тренованості. Людина, підготовлена до сприйняття тривалих і виснажливих фізичних навантажень, має ЧСС 55-65 ударів за 1 хв.
Встановлено, що між ЧСС та інтенсивністю фізичних навантажень у межах до 50-90% від їхнього максимуму спостерігається лінійна залежність. Результати спостережень свідчать, що при ЧСС близько 120 ударів за 1 хв. людина пітніє.
Згідно із рекомендаціями Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) фізичні навантаження, які викликають збільшення ЧСС до 170 ударів за 1 хв., мають бути обмежені у часі до 60 секунд. Здатність людини збільшувати інтенсивність роботи серця визначається її тренованістю.
Оптимальна ЧСС під час тренувань розраховується окремо для чоловіків і для жінок. Для чоловіків максимальне (граничне) значення ЧСС розраховується відніманням від 205 половинного значення віку людини, тобто для особи 20-літнього віку максимально припустима ЧСС становитиме 205 – 20:2 = 195 (ударів за 1 хв.). Оптимальне значення ЧСС під час тренувань не повинно перевищувати 80% від знайденої величини, тобто має бути обмежене величиною 195∙0,80 = 156. Найкращий тренувальний ефект досягається при тривалості тренувань не менше 30 хвилин і їх повторюваності не рідше 5 разів на тиждень.
Для жінок максимальне (граничне) значення ЧСС розраховується відніманням від 220 половинного значення віку людини, тобто для особи 20-літнього віку максимально припустима ЧСС становитиме 220 – 20:2 = 210 (ударів за 1 хв.). Оптимальне значення ЧСС під час тренувань не повинно перевищувати 80% від знайденої величини, тобто має бути обмежене величиною 210∙0,80 = 168. Найкращий тренувальний ефект досягається при тривалості тренувань не менше 30 хвилин і їх повторюваності не рідше 5 разів на тиждень.
Тренувальний ефект у випадку, якщо ЧСС під час фізичних навантажень становить менше 130 ударів за 1 хв., практично відсутній. Важливим показником роботи серця і стану серцево-судинної системи є артеріальний (від слова артерія– кровоносна судина, по якій кров переноситься від серця до усіх органів і тканин) кров’яний тиск (АТ).
АТ має два показники – систолічний тиск (СТ) і діастолічний тиск (ДТ), які за традицією записуються у міліметрах ртутного стовпчика (мм рт.ст.).
Систола – це одна із двох фаз серцевого циклу, при якій кров нагнітається в артеріальну систему завдяки скороченню м’язів серця. Середнім для людини вважають СТ = 120 мм рт.ст.
Діастола – це інша із двох фаз серцевого циклу, при якій мускулатура серця розслабляється. Середнім для людини вважають ДТ = 80 мм рт.ст. У більшості фізично здорових людей (із нормотонічною реакцією серцево-судинної системи на фізичне навантаження) СТ при переході від стану спокою до фізичних навантажень підвищується, причому при ритмічній м’язовій роботі СТ зростає протягом перших 1-2 хвилин, після чого стабілізується на рівні, що залежить від інтенсивності навантажень. Після зняття навантажень, СТ протягом кількох хвилин (5-8 хв.) повертається до нормальних попередніх значень.
У більшості фізично здорових людей (із нормотонічною реакцією серцево-судинної системи на фізичне навантаження) ДТ є мало чутливим до помірних фізичних навантажень і лише трохи зростає при значних фізичних навантаженнях. Різниця між СТ і ДТ називається пульсовим тиском (ПТ).
Відомості про артеріальний кров’яний тиск людини дозволяють за емпіричною формулою Старра розрахувати систолічний об’єм (СО) крові, тобто той об’єм, що його виштовхує лівий шлуночок серця під час одного серцевого скорочення:
СО (у мл) = 100 + 0,5∙ПТ – 0,6∙ДТ – 0,6∙В,
де: В – кількість повних прожитих людиною років.
Хвилинний об’єм (ХО) крові розраховують множачи СО на ЧСС. Для молодих осіб, котрі ведуть сидячий спосіб життя, ХО у стані спокою становить близько 5,1 л (за 1 хв.), при помірних фізичних навантаженнях він зростає до 17,0 л (за 1 хв.), а при максимальних фізичних навантаженнях – до 26,0 л (за 1 хв.).
Існують різноманітні тести, що дозволяють діагностувати стан серцево-судинної системи людини.
§4. Максимальне споживання кисню як фізіологічний показник здоров ’ я людини
Споживання людиною кисню зростає прямо пропорційно (лінійно) із збільшенням фізичного навантаження, однак обов’язково настає межа, коли подальше збільшення навантаження вже не супроводжується збільшенням споживання кисню. Цей рівень називається максимальним споживанням кисню (МСК).
МСК визначає найвищий досяжний для конкретної особи рівень аеробного обміну під час фізичного навантаження. Навантаження на рівні МСК виснажує людину за 5-10 хвилин, а навантаження, що перевищують МСК, призводять до виникнення кисневого боргу і протікання у м’язах анаеробних обмінних процесів..
МСК залежить від низки факторів, серед них:
1) резерви потужності серця;
2) стан серцево-судинної системи і можливості постачання кров’ю працюючих м’язів;
3) киснева місткість крові (концентрація у ній еритроцитів);
4) стан легеневої альвеолярної поверхні і дифузійної здатності легень;
5) інтенсивність легеневої вентиляції;
6) тип навантажень і маса м’язів, які беруть участь у роботі.
5. Систематичні тренування призводять до збільшення МСК на 16-33% (індивідуально для кожної людини). Добре тренована людина здатна протягом 8 годин витримувати фізичні навантаження на рівні 50% МСК, а нетренована – лише на рівні 25% МСК.
Довготривале перебування людини у ліжку (наприклад, під час хвороби) може знизити МСК на 17-33%. Для кожної людини МСК вимірюють у літрах на хвилину (л/хв.), а для отримання порівняльних даних МСК розраховують на 1 кг тіла людини і тоді його вимірюють у мл/хв./кг.
Як доведено американським вченим К.Купером (1970 рік), для того, щоб не страждати на хронічні захворювання і мати артеріальний тиск у межах норми, чоловікам слід мати МСК рівним 42 мл/хв./кг, а жінкам – 35 мл/хв./кг. Починаючи від 70-х років минулого століття, МСК є основним показником при визначенні функціонального стану і працездатності людини методом тестування. 12-хвилинний тест Купера для визначення функціональних показників систем життєдіяльності організму передбачає такі показники:
Тренування систем транспортування кисню і м'язової системи мають ґрунтуватися на короткочасних вправах високої інтенсивності, які чергуються із періодами відпочинку. Тривалість відпочинку має становити близько 50% від часу навантаження, а рівень навантажень повинен бути субмаксимальним, тобто має знаходитися на рівні 60-80% від МСК. Збільшення навантажень суттєво не підвищать тренувального ефекту.
Найкращий аеробний оздоровчий потенціал мають: ходіння на лижах, плавання, біг підтюпцем, їзда на велосипеді, ходьба. Непоганий ефект дають також: теніс, гандбол, ковзани, ритмічна гімнастика.
Ефективне тренування повинно супроводжуватися правильним і якісним харчуванням, побудованим на трьох відомих принципах:
1) добовий раціон харчування за енергетичною цінністю має відповідати енергетичним витратам організму;
2) фізіологічні потреби організму мають забезпечуватися харчовими продуктами у кількостях та пропорціях, які забезпечують їхню максимальну корисну дію;
3) режим харчування має бути таким, аби забезпечити ефективну роботу органів травлення, оптимальне засвоєння харчових продуктів і належний перебіг обмінних процесів.
Раціональний режим харчування передбачає, що між вуглеводами, жирами і білками має бути витримане співвідношення: 50:30:20. Енергетична цінність харчового продукту дорівнює кількості енергії, що виділяється при повному його засвоєнні.
При повному засвоєнні 1 кг білків виділяється 24,3 МДж енергії. При повному засвоєнні 1 кг жирів виділяється 38,9 МДж енергії. При повному засвоєнні 1 кг вуглеводів виділяється 17,6 МДж енергії.
Енерговитрати людини залежать від: 1) інтенсивності м’язової роботи, 2) інтенсивної насиченості праці, 3) ступеня емоційного напруження, 4) мікрокліматичних умов на робочому місці (температури, вологості, швидкості руху повітря тощо).
Добові витрати енергії працівників, зайнятих розумовою працею (інженери, лікарі, педагоги), становлять 10,5-11,7 МДж. Добові витрати енергії працівників, зайнятих механізованою працею або у сфері послуг (медсестри, продавці, робітники, котрі обслуговують автомати), становлять 11,3-12,5 МДж.
Добові витрати енергії працівників, зайнятих фізичною працею середньої важкості (верстатники, шахтарі, хірурги, ливарники, сільськогосподарські робітники), становлять 12,5-15,5 МДж.
Добові витрати енергії працівників, що виконують важку фізичну роботу (металурги, лісоруби, вантажники), становлять 16,3-18,0 МДж.
Тренована і фізично здорова людина, котра дотримується раціонального режиму харчування, має ідеальну масу тіла, яка може бути визначена за відомими формулами Мегоні:
– для чоловіків: ;
– для жінок: .
При використанні наведених формул беремо до уваги, що маса тіла буде отримана у кілограмах, якщо зріст людини узяти в метрах.
§5. Небезпека куріння та її вплив на здоров ’ я людини
Куріння є найпоширенішою в Україні шкідливою звичкою серед усіх верств населення. В осіб, що палять, домінанта здоров’я та високої працездатності схиляється у бік індивідуальних чинників ризику, які віднесені у „формулі здоров’я” до сфери способу життя.
Куріння є сухою перегонкою тютюну, у процесі якої у складі тютюнового диму утворюються понад 4200 речовин, серед яких нікотин, тютюновий дьоготь, синильна кислота, сірководень, аміак, поліциклічні ароматичні вуглеводні сполуки та інші.
Найвідоміша речовина у складі тютюнового диму – нікотин (франц . nicotine) – алкалоїд тютюну й махорки. Це сильна отрута, що порушує діяльність нервової системи і спричиняє хронічне отруєння організму. Назву ця речовина отримала від прізвища французького дипломата 16 ст. Ніко, який першим ввіз тютюн до Франції.
У малих дозах нікотин діє збудливо на центральну нервову систему людини, водночас посилюючи секреторну функцію слинних залоз, причащаючи дихання і підвищуючи кров’яний тиск.
