Текст книги "Син землі"

Автор книги: Осип Турянський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

– Чому нерозумне?.. – дивувалася Степанія.

– Тому, що неможлива річ, аби цей лист написала ваша сестрінка.

– Чому неможлива річ?.. – запитала з мимовільним збентеженням пані Степанія.

– Тому, що ваша сестрінка не здібна до таких мудрих листів...

– Не розумію вас, пане Іване.

– Достойна пані, справа мається так: намір написати такий лист до мене вийшов, безперечно, від вашої сестрінки... Але форма, в яку цей лист убраний, свідчить про високу мудрість, до якої ваша сестрінка не доросла... З тієї причини, розумієте, цей лист на бажання вашої сестрінки написала якась особа, що мудрістю стоїть ціле небо вище від неї...

– Може, навіть краща від неї?.. – докинула пані Степанія.

– Це саме собою розуміється, прошу пані, бо ж, ясна річ: душа, що визначається такими високими прикметами, мусить без сумніву жити в гарнім жіночім тілі...

– В тім я годжуся з вами, пане Іване.

– В такім випадку ви, достойна пані, як тонко чутлива, освічена й гарна жінка, мусите розуміти те, на перший погляд дивне, явище, що я після прочитання того листа мусив виполоти з душі всякі почування супроти вашої сестрінки та відразу закохатися на життя і смерть у чудовій авторці отого листа...

– Розумію це, пане Іване, розумію... але...

– Яке «але», прошу пані?..

– Не можу, пане Іване, позбутися при тім одного жіночого почування...

– Якого, прошу пані?..

– Заздрощів, любий пане Іване...

– Чому? – питав з удаваним дивуванням Іван Куценко.

– Адже ви знаєте, пане Іване, що ви мені не байдужі. А втім... якби я відносилася до вас навіть холоднокровно... то, ви, ви розумієте жіночу вдачу...

– В якім напрямку?..

– Це проста річ, пане Іване: не тільки я, але й кожна інша жінка на мойому місці сказала би в нашому випадку так:

– Ах, чому я не є оця найкраща й наймудріша жінка? І чому я не є авторкою того славетного листа?..

Іван Куценко закликав з захопленням:

– Ах, прошу вас, достойна пані, це просто дивна річ, як наші думки годяться разом!..

– Чому? – зацікавилася пані Степанія.

– Я, прошу пані, весь час думав: ясновельможна пані Степанія наділена всіма найкращими тими прикметами, про які ми щойно згадали... Та що з того?.. На жаль, не вона написала цей лист. А я собі присягнув, що доти не спочину, доки не знайду тієї жінки, доти не зазнаю щастя, доки не впаду їй до ніг і, оп'янілий з любовних розкошів і шалу, до неї не закличу:

– Пані, кохай мене, бо я твій душею й тілом або вбий мене, бо життя без тебе – найстрашніша мука і повільна смерть...

Ті слова вимовив Іван Куценко з таким природним пафосом, що пані Степанія повірила в їхню щирість.

Тепер її душа закипіла бажанням признатися до написання листа в тій надії, що ця молода людина кинеться їй до ніг і стане сліпим рабом її любовного шалу. Але одночасно страх перед можливим протилежним наслідком наказував їй бути обережною.

Іван Куценко дивився на неї та зміркував хід її думок. Якраз він тепер надумувався, що йому в найближчій хвилині робити, коли пані Степанія перебила коротку мовчанку ось якими словами:

– А якби цей лист написала дійсно я, то що тоді?..

Іван у тисячній частині хвилини подумав:

«Прости, мавко, моя мріє, я це зроблю для твойого добра...»

Опісля скоро клякнув перед нею й обняв її за коліна. Пані Степанія зблідла, як хустка, і хвилинку вдивлялася великими очима нерухомо, мов поражена, в гарне та задумане лице Івана. Потім нагло обмотала його шию обома руками та устами впилася в його уста. Але Іван у тій же хвилині відсунув легко її голову від своєї, сів біля неї, та, між тим, як вона, важко дишучи, силкувалася далі тримати його за шию й наближитися йому до уст, Іван обізвався:

– Ах, як гарно, як чудово це було б, якби ви, пані, справді були моїм тим вимріяним ідеалом, котрий цей лист написав!..

Іван виглянув і побачив, що повіз наближається до роздоріжжя, з котрого одна дорога веде у присілок Бабине, а друга – ліворуч, у ліс. На бажання Степанії візник повернув повіз у напрямку лісу. Іван запитав її неждано:

– Невже ти дійсно мене кохаєш?..

– Ох, найсолодший мій Іване, я з любові до тебе все зроблю, що тільки хочеш...

– Поки що, кохана, я від тебе хочу лиш одної речі: мусиш бути все зі мною щира, так як досі, й говорити мені найчистішу правду, так, як досі... Отже, в ім'я нашого кохання я тобі заявляю: чим щиріше і правдомовніше ти мені розкажеш, як ти усувала з дороги всі перешкоди та особи, що тобі не давали доступу до мене, тим гарячіше я кохатиму тебе... Нічого не бійся, любочко. Я знаю, що твоєю одинокою суперницею була твоя сестрінка і ти мусила звести важку боротьбу... Мені було б дуже приємно почути від тебе, як ця боротьба виглядала...

Замість безпосередньої відповіді пані Степанія почала обсипати Івана рясними цілунками...

– Іванчику... мій найсолодший... – шепотіла пані Степанія, заливаючи його майже безупинно вогнем своїх уст – я все тобі розкажу.

– Де ж тепер твоя сестрінка і що з нею?.. – ніби мимоходом запитав Іван Куценко.

– Вона в безпечному місці... їй не станеться нічого злого...

Коли Іван це почув, обняв Степанію за шию та приклав уста до її уст.

– Де ж це безпечне місце?..

– Вона тепер находиться в «Товаристві святої терпеливості», серед великого Лопатинського лісу...

– Хто ж її туди завіз і навіщо?..

– Якраз вона збиралася іти до тебе сьогодні рано, а я заїхала їй дорогу і попрохала її поїхати зі мною на кілька хвилинок оглянути той дивний дім. Вона сіла, і я її туди завезла та повертаю відтіля якраз тепер назад...

– Яку ж ти мала ціль її замкнути в тому домі?..

– «Товариство святої терпеливості» запевнило нас, що до кількох днів вона або згідно з нашими бажаннями вийде замуж за графа Козицького, або стане монахинею...

– А як вона не схоче ні одного, ні другого?..

– Товариство заявило нам, що воно має доволі способів перемінити її вдачу. Не дурно ж воно називається «Товариством святої терпеливості»...

Іван Куценко пригадав собі середньовічні тортури, й мороз пішов по нім. Почув у лісі стукіт сокир і шорохіт пил. Це селяни стинали сосни, призначені мавкою для них. Іван спинив повіз і сказав Степанії, що за хвильку вернеться назад до неї, а тепер мусить з кількома старшими селянами побалакати про те, чи не краще, з огляду на змінені обставини, перестати зрубувати ліс?.. Іван прибіг дуже скоро до селян, зібрав їх миттю разом і сказав:

– Пан Гаєвич хоче панну граф'янку віку збавити за те, що вона така добра для вас. Замкнув її в чорнім домі в Лопатинському лісі. Де ваші коні?..

– Тут пасуться біля лісу,– відповіли селяни.

– Тридцять з вас хай зараз сідає на коні і поможе мені рятувати панну граф'янку. Візьміть сокири з собою та їдьте п'ятдесят кроків за повозом, котрим я їду до того дому. Зробіть це зараз.

Селяни кинулися на свої коні,– а Іван Куценко вернув до повозу та їхав поволі. Приспішив їзду, коли побачив у віддалі п'ятдесяти кроків не тридцять, а сотню селян на конях.

XVII

Іван Куценко мав тепер у повозі Степанії чимало клопоту. Що буде, як за хвилину Степанія захоче вертати додому? Коли він до того допустить, і коли вона побачить селян на конях, вона миттю догадається, що його «любовні» слова, обійми і поцілунки з нею – все те було лиш його потворним підступом, нечуваними хитрощами й чорною облудою, щоби від неї видобути зізнання, що вона зробила з сестрінкою, та де її поділа. Іван міг би утікти від її такого підозріння, якби разом з нею їхав повозом назад додому. Але за ніщо у світі того він не зробить, бо не може стратити найменшої хвилинки у своїм бажанні рятувати мавку та не може кинути селян, з котрими зараз мусить їхати до того дивного товариства.

Іван думав:

«Не пущу її додому... Мусить їхати разом зі мною до монастиря... Її легко всередину пустять... А за нею і мою кінноту...»

Нараз він нагально станув, і знадвору долетів голос візника:

– Прошу пані... За нами хмара хлопів на конях іде!..

Іван трошки збентежився, відхилив дверцята до повозу та закликав до візника:

– Далі їдь!

Тим часом Степанія відслонила віконце у задній стіні повозу й, коли побачила селян на конях, запитала Івана:

– Що це значить?..

Іван теж поглянув крізь віконце й відповів спокійно:

– Нічого... Я сказав селянам, що панна граф'янка нагло забажала стати монахинею й тепер не знати, що буде з її лісовою даровизною для них... Видно, що вони їдуть у монастир запитати панну граф'янку, чи мають далі стинати дерева, чи ні?.. Це їхня справа.

– Куди ж ми їдемо тепер?.. – питала пані Степанія.

– На прохід... Ми обоє можемо уже вертати...

– Де ж ми, Іване?..

– Якраз ми виїхали з лісу...

Степанія закликала:

– Це вже задалеко... Вертаймо назад! Іване, скажи візникові, хай вертає.

В повній свідомості того, що має зробити, Іван одхилив дверцята, щоб дати доручення візникові їхати назад. Але зараз зачинив дверцята і закликав до Степанії так, начеби щойно тепер він упав на цю думку:

– Ах! У мене блиснула нараз оригінальна ідея!..

– Яка?.. – спитала Степанія і пригорнулася до нього.

Іван узяв голову Степанії у свої обидві руки і устами доторкнувся її уст.

– Ми тепер поїдемо обоє на хвилинку до того дому в лісі... – сказав Іван.

Якби нагло скорпіон її вкусив, отак Степанія відскочила від Івана, зблідла, очі витріщила і до нього крикнула:

– Що це значить?..

– Я хочу дати доказ твоїй сестрінці, як я, Степочко, тебе кохаю...

– Іванчику, невже це дійсна правда, що ти кажеш?..

– Так...

– Отже, присягни мені, Іване, чи це дійсна правда...

Іван, який заздалегідь уложив це речення, щоби воно було двозначне та не допускало кривоприсяги, супокійно відповів:

– Присягаю тобі, що я сказав правду...

– Іванчику, який же доказ ти хотів би дати перед моєю сестрінкою на те, що ти лише мене кохаєш?..

– На очах сестрінки я обійму тебе й закличу: «Ти, Степочко, моє єдине й вічне вогняне кохання...»

– Мій найсолодший, хай буде так... одначе з одним маленьким застереженням...

– Яким?..

– Обіймеш мене... і навіть поцілуєш на очах сестрінки, але, за винятком її, хай ніхто не бачить і не знає цього...

– Чому?..

– Бо, знаєш, якби чоловік довідався, були б великі неприємності...

– А від сестрінки не довідається?..

– Він їй ніколи не повірить... Він її має за пострілену людину...

– Так не можна говорити. Мусиш бути справедливою супроти неї, тим більше, що вона твоя сестрінка. Отже, згідно з правдою обоє мусимо сказати, що твоя сестрінка – незвичайно мудра та розумна панна.

– Значить, Іване, я не тільки гарна, але і мудріша, й розумніша жінка від сестрінки, правда?..

Іван пригорнув її до себе.

Тим часом Івана вже стала брати досада, й він тепер продумував над тим, як би висвободитись від слинявих ніжностей Степанії. А вона розжалоблювалася:

– Ох, яка я нещасна! Я поїду на відпуст до Лопатина... Багато грошей дам на величаву службу божу, щоби ти, найкращий, найсолодший мій Іване, був вічно мій.

Іван глянув на Степанію і нагло стрепенувся, йому здавалося, що те єство, що тремтючі рамена до нього простягає і з затьмарених очей несамовиті блискавиці викидає,– це не Степанія, дружина шляхтича. Це уосіблений, потворний, всемогутній, ірраціональний та сліпий інстинкт, котрий з любові до життя – життя руйнує, до мети йде по трупах, любується розпукою людей, любується кайданенням народів і розкішно божевільним торощенням та топтанням усього, що найсвятіше.

Іван одхилив двері й закликав до візника:

– Гов! Стань!

– Що ти робиш, Іване?.. Чого ти з повозу виходиш?..

Іван не обізвався. Вийшов скоро та махнув рукою до селян на конях, аби приблизилися до повозу. Задудніла земля від чотирьох соток кінських копит, а мовчазний понурий ліс перехоплював жадібно гомін тупоту та ніс його у безвісті й, немов словами, гомонів:

– Так-так-так-так...

Іван моргнув до селян і голосно закликав так, аби Степанія могла почути:

– Пані Гаєвичева боїться... їдьте по обох боках... візьміть повіз поміж себе...

Передні їздці мовчки розділилися надвоє й зараз виконали Йванове доручення.

Тоді Іван велів візникові далі їхати й сам сів до повозу.

– Іване,– шепотіла, стогнучи, Степанія,– нащо ти це зробив?

Іван відповів з ледве помітною іронічною усмішкою:

– Маєш гвардію... Вже тепер боятися не будеш...

– Іване, я ще гірше боюся тепер...

Степанія хвилину придивлялась коням і їздцям, і нагло вхопила Івана за руку, й злебеділа:

– Сокири... Ліс сокир на конях!..

Іван погладив по руці Степанію та успокоював її:

– Яка ж ти боязлива!.. Та чого?.. Невже в тебе сумління нечисте.

– Моє сумління людське... Та нащо так багато сокир?..

– Для твоєї охорони... Будь розумна... Це одно. Опісля ясно: годі було тим робітникам знаряддя праці покинути в лісі.

– Іване, завертаймо назад!..

– Вернемо... вернемо... Вже за хвилину чорний дім...

Степанія затягнула по свойому боці заслону на шибу повозу й закликала:

– Іване, спусти заслону!.. Я не можу дивитися на ті сокири... Спусти заслону!..

– Не можна. Люди будуть думати бозна-що...

– Хай думають. Моя любов до тебе більше варта, ніж усякі поговори...

Степанія силкувалася заслонити шибу повозу по Івановому боці. Однак Іван одсунув заслону назад. Тоді Степанія почала неспокійно повертатися то в один, то в другий бік, ломила руки і стогнала:

– Іване, мені тут тісно... Я не можу дихати... Щось мене за горло хапає... Я тут задушуся...

– Успокійся, Степо, успокійся!..

– Вони з тими сокирами їдуть освободжувати мою сестрінку... вони про все дізнаються... Сестрінка скаже їм, що я її замкнула в чорнім домі... і виставила її на сміх, на позорище, на муку...

При останніх словах Степанії Іван здригнувся й зараз виглянув з повозу та крикнув до візника:

– Скоро! Скоро! Жени, що коні вискочать!

Тепер повіз і їздці, як буря, гнали, а все мовчазний, похмурий ліс, неначе задоволений, гудів таємно:

– То-то-то-то! Так-так-так-так!

А Степанія почала плакати та лепетала:

– Коли моя сестрінка перед хлопами заплаче, то за ту всю кривду, що я їй зробила, хлопи мене зарубають...

– Про яку це муку сестрінки ти говориш?.. – запитав Іван стривоженим, кров'ю закипілим голосом.

– Я сказала людям у монастирі: як моя сестрінка буде вперта, то беріть її й на муки, щоби приневолити її вийти за муж за Козицького, або стати монахинею... Іване, золотий Іванчику, рятуй мене!.. Я грішна... Не дай мене сокирами зарубати!..

Іван відповів понуро:

– Селяни сліпо слухають мене. Без моєї волі з голови тобі і волос не спаде...

– В кожнім випадку?.. – питала-прохала Степанія.

Іван хвилинку подумав, потім одказав:

– Коли сестрінці не заподіяли в тім чорнім домі кривди, тоді можеш бути спокійна. Коли ж її на муки взяли, я тоді не буду мати впливу на селян...

Степанія стиснула судорожно руки Йвана і стогнала:

– Іване, завертаймо віз! Завертаймо віз!

– Не можна. Селяни не пустять. Мусиш бути в чорнім домі...

Степанія клякнула перед Іваном:

– Рятуй мене, Іване! Ти ж мене кохаєш, правда?..

* * *

З-поміж темного клубовища гілляк перед очима Йвана і селян на конях виринули чорні мури дивного будинку з рідкими і маленькими, присліпуватими віконцями, що визирали з закаменілою понурістю на ясний світ і йшли трьома рядами в мурах над собою. Боки і крівля того дому начеби вросли у скрути і лабіринти гущі гілля, листя і чатиння так, що важко було розібрати, де кінчився ліс, а де починався мур. Перед домом розіслалась невелика площа, відгороджена від лісу грубим, чорним і високим муром, між котрим видніла брама, що була зачинена й окована міцним заліззям. Ні каплиці, ні хреста ніде не було видно, тільки скрізь грубезні, тут і там покриті мохом мури... На чорнім паркані сторчали раз у раз заржавілі гаки, наїжені густим кільчастим дротом. Так і здавалося, що це не пристань супокою та душевної задуми після життєвої бурі, а якась предивна кам'яна твердиня в боротьбі з життям, якесь несамовите, хиже та потворне морозне кубло, завішене бозна-коли та ким на дужих та могутніх раменах тисячолітніх мовчазних дубів.

Тут усюди чатувала скам'яніла тиша. Кожна сюди заблукана людина почувала, що усе живе, погідне, ясне та рухливе з острахом минало той куток у лісі. Ані вітер тут не шелеснув листком, ні пташка тут гнізда не звила, ні, здається, навіть сонце, що однаково і вічно сяє на гаї та на калюжі, не світило тут так, як деінде.

XVIII

Повіз станув перед брамою, перед котрою гуртувалися також селяни, сидячи на конях. Іван висів з повозу, з якого вийшла теж Степанія. Іван шарпнув за дзвінок і, вижидаючи відчинення дверей, дивився на образ, намальований невмілою рукою на брамі.

За хвилю обізвався хтось з-поза брами:

– Хто там?..

– Я, тітка панни граф'янки,– відповіла Степанія.

Скрипнув ключ, і брама відчинилася, а в ній показалась жіноча постать в рясі.

– Що тут робить граф'янка Воронська?..

Постать відповіла підбаском:

– Молиться.

– Дякую вам... брате чи сестро. Прошу вас завести до граф'янки.

– Тим людям на конях не вільно ввійти всередину...

Іван до селян:

– Хлопці! За мною! Коні лишіть на подвір'ї, самі йдіть за нами! А ви, брате чи сестро, ведіть!

Постать бігла, а за нею Іван з Степанією, а за ними, позсідавши з коней, бігло сто селян. Сходи тріщали, підлога дудніла, мури стогнали від навали й поспіху людей. Щойно на другім поверсі в куті були двері, за котрими мала бути мавка. Іван шарпнув двері – не відчинилися. Він пхнув їх руками, й вони розскочилися. Хвилинку став у дверях, біля нього Степанія, за ним мур селян з піднесеними сокирами. Напроти нього, під стіною, прив'язана до крісла, сиділа мавка, вся заплакана, напроти неї посередині кімнати куняли чорні постаті, обернені лицем до неї, а всередині поміж тими постатями стояв молодий граф Козицький.

– Іване, рятуй мене! – закликала розпучливо мавка.

– Не бійся, мавко! – кликнув Іван, а до чотирьох постатей і до Козицького наставив револьвер і крикнув:

– Руки вгору!

Сім чорних подоб, а за ними граф Козицький підняли вгору руки й позирали німо на Івана. Дивна та несамовита була ця картина через те, що всі ті постаті були подібні одна до одної, а всі разом до тієї, котра відчинила браму. Здавалося Іванові хвилинку, що ті постаті повстали з тієї двернички чи дверника, а в найближчій хвильці з сімох повстане сімдесят, з сімдесятьох сімсот, і всі вони кинуться на нього й на його селян і або їх уб'ють, або заворожать їх своїми страшними очима. Іван почув, що від поглядів отих подоб якісь несамовиті морозні голки уверчуються йому в очі і в усе його єство.

По наказу Івана селяни миттю роздобули шнурів, пов'язали всі ті постаті докупи, прив'язали теж до них графа Козицького і всіх поклали покотом, немов снопи, на землю.

Під час того, як селяни були зайняті тією роботою, Іван прискочив до крісла, на котрім сиділа мавка, її руки, ноги й голова були шнурами прив'язані до крісла так, що вона не була в силі ворухнутися, ні навіть повернути головою. З її очей двома струмками плили сльози, а волосся на її голові було все зверху перемокле... Іван розтяв шнури і взяв на руки мавку. Тоді вона, як дитина, що збудилася з потворного сну, вхопилася руками кріпко шиї Йвана, стала його цілувати й радісно кликати:

– Єдиний мій Іване! Я знала, що ти мене спасеш. Однак я не сподівалася тебе так хутко тут. Тепер і смерть нас не розлучить, правда, Йване?..

– Так, моя весно!

Коли Степанія, котра стояла недалеко і тремтіла, почула ті слова Івана та побачила, як він цілує й обіймає мавку, нагло вибухнула якимось диким криком, у котрім на переміну було чути біснуватий регіт і важке ридання. Голі, темні та понурі, плісню й вогкістю скипілі стіни тієї кімнати, стухлі коридори та увесь цей загадковий дім лунали й гомоніли таємничо і потворно радісно від того реготу-плачу Степанії, неначе би в тій неприродній двійності почувань віднайшли споріднення з усіма тими чорними подобами, котрих життя й вигляд – теж несамовита двійність.

Коли Степанія перестала плакати й сміятись одночасно та немов вовчиця позирала на Івана й мавку, мавка закликала:

– Іване, це вона – моя тітка запроторила мене силоміць сюди. Вона мене хотіла віку збавити. Що я їй завинила?..

Степанія почала кричати до Івана як несповна розуму:

– Ти нікчемний! Ти мене зрадив! Ти ж мені присягнув, що лиш мене кохаєш! Тому тільки я тобі сюди шлях показала!

З тими словами Степанія прискочила до Івана, наставила йому уста і кричала до нього:

– Цілуй мене! Цілуй мене, нікчемнику!

Мавка пригорнулася до Івана і закликала тривожно:

– Що вона говорить?.. Вона божевільна!..

– Хлопці, зв'яжіть її! – приказав Іван.

Селяни миттю виконали приказ. Лежачи на землі, Степанія якийсь час кричала, плакала і реготалася, потім успокоїлася.

Тепер мавка розказала, що з нею діялося і що вона переживала.

– Коли тітка,– говорила мавка,– силоміць мене тут лишила, зараз ті чорні постаті мені заявили, що приневолять мене вийти замуж за Козицького, коли я не схочу це зробити добровільно. Вони тричі питали мене, а я їм відповіла:

«Я тільки раз говорю: не вийду за Козицького, хоч би ви мене вбили».

Тоді котрась з тих постатей, котрої я не в силі відрізнити від других, сказала:

«Краплина вижолоблює каміння та нівечить людську волю».

Опісля прив'язали мене до того крісла, посідали напроти мене та почали мене прошибати своїми страшними очима. Я не могла на них дивитися й замкнула очі. Нараз я чую, як щось холодне починає падати мені на голову. Одна з постатей сказала:

«За три години прийде сюди священик і тебе звінчає з графом Козицьким».

Коли від того крапання краплин моє волосся стало щораз більше мокнути, і студена вогкість розповзувалась щораз більше по моїй голові, мені здавалося, що якийсь маленький, сталевий, холодний молоток раз у раз мене б'є у тім'я. Та найстрашніше було те: мені здавалося, що за кожним капненням той молоток росте, росте й росте. Я відчинила очі, та як тільки глянула на постаті, що вишкірилися на мене, я почула, що молоток обернувся нагло в ледяний сталевий молот, котрий безпощадно гримає та гримає в мій мозок. Я почала шарпатися та хотіла бодай дрібку відхилити голову, щоб той молот не бив мене в те саме місце. Але так мене цупко прив'язали, що я не могла змінити положення голови. Тоді я почала плакати, прохати, благати ті постаті, щоб змилувались наді мною та не мучили мене вже довше. Але всі вони сиділи, як закам'янілі, та чекали терпеливо, вірні свойому кличеві, що вони «Товариство святої терпеливості».

Тоді кожна краплина була вже для мене не молотом, але обернулася в жахливу ледяну брилу, що несамовито падала мені вже не на тім'я, але з гуком, шумом, громом розбивала та торощила усе моє єство. І чую, що я була би збожеволіла або, бозна-що було би зі мною сталося, якби ти, мій найдорожчий Іване, й ви, мої любі селяни, не були явились тут якраз у саму пору.

* * *

Була дванадцята година в полуднє, як мавка й Іван у повозі Степанії заїхали перед палату графині Воронської. При висіданні, Іван велів візникові назад негайно їхати до «Товариства святої терпеливості», забрати паню Гаєвичеву й завести її до чоловіка.

Коли стара графиня побачила свою внучку, з радощів заплакала й не знала, що почати з надміру почувань. Обіймала й цілувала внучку й рівночасно дякувала богу за її спасення та її питала: чи здорова, чи їй не заподіяв хто кривди, де була і хто урятував її?

Мавка, що вже вповні охолонула з важкої змори серед дивних постатей в Лопатинському лісі, розказала бабці все докладно. А коли сказала, що була би марно згинула, якби в саму пору Іван був не освободив її з хижацьких рук «Товариства святої терпеливості», графиня взяла голову Івана у свої старі, тремтючі руки, й на його чоло упала сльоза радості і вдяки.

* * *

Іван і мавка ідуть у ліс. Довкола них буйні лани пшениці золотіють і далеко ген... на сході з синім небом обіймаються.

Добром налиті колоски торкають мавку та Івана в руки, нахиляються та туляться до них любовно.

Розпалена блакить небесного безкраю над пшеничним золотом землі ллє в душу мавки та Івана невимовне полум'я усіх таємних розкошів захоплення, життя й кохання.

Сонце, осамітнене в безмірній далечі всесвіту, з радощами споглядає на Івана й мавку і гаряче їх цілує та висвітлює їм стежку самоцвітним приском казкових ряден.

Обсипає їхню душу й тіло безконечними вогнями соняшної туги й щастя.

І мавка й лісовик ідуть дорогою життя, немов одно-єдине світло, що розділене на дивні та могутні два промені, з собою нерозлучно зв'язані навіки.

Ідуть обоє очаровані світляними променями, леліяні, заслухані душею в ясну пісню вічності і раю на землі.

А перед ними чимраз більше виступає, виринає та росте предивний велетень.

І вже свої могутні кучері у синяву небес умотує.

Ліс.

Мавка й лісовик так дивляться на велетня, як заворожені. Таємне тремтіння проймає обох.

Непонятна сила вабить, тягне та манить їх до оцього лісу-велетня. Предивним шелестінням їхні душі гомонять.

Їм тепер здається, що вони обоє – два листки, одірвані від цього лісу.

І ці листки тремтять розкішно з невияснених радощів, що крила туги їх несуть назад на лоно лісу-велетня. То знов здається мавці та Іванові немов вони обоє неподібні, всемогутні, понаддійсні дві істоти, що найшли своє життя та долю в цьому лісі.

Слухають обоє мовчки, як душа оцього лісу здалеку до їх душ посилає думку:

«Це забобон, Іване й мавко, що одне з вас родилося у хлопській хаті, друге у палаті...

Ви обоє, Йване й мавко – це одна душа, що вийшла з лона вічної, світляно-творчої землі.

Одну цю душу я надвоє розділила і вам сказала:

– Ідіть у цей, ненавистю розсатанілий, кров'ю та сльозами обкипілий світ.

Ідіть і в хорий світ здоров'я лісу понесіть.

Любов'ю там себе шукайте.

Себе найдіть і знов до мене поверніть.

Вітайте!»

* * *

– Як перший раз ми стрінулися в цьому лісі, Іване, пам'ятаєш? Ти себе тоді назвав лісовиком, а я на те сказала, що я мавка. Тоді, мабуть, ми жартом кинули оті слова.

А нині?..

Тепер мені здається, що я справжня мавка, а ти, Йване, справжній лісовик...

Чи теж тобі здається так, Іване?..

– Так, моя мавко.

– Моя душа живе не в мені, Йване, і не в хаті... і не між людьми.

Моя душа у цьому лісі...

Вона колишеться в якомусь дивно-павутинному гніздечку...

У густім повісмі гілля й кучерів сосон...

Там живе моя душа...

Де лиш іду... коли лише якесь добро вчинити хочу, все мені перед очима виринає таємниче світлотінне, заворожене і мовчазне мереживо гілок у лісі, де домівка, у якій моя душа живе.

І ця душа не я.

Ця одна душа – це ти і я, лісовику.

Іван поглянув на мавку з почуванням пошани й боготворіння.

Зауважив, що вона, мов сонно зачарована, вдивлялася у ліс, який шумів уже лиш кільканадцять кроків перед ними.

Боявся словом перебити її захоплення і мовчки йшов з її рукою у своїй руці.

Нараз собака Дора, що все бігла перед мавкою й Іваном, скочила назад і бистро завернула до мавки, ротом торкнулася її руки, бажаючи від неї пестощів.

Мавка стрепенулась і погладила собаку по чолі. Дора взяла теж таку саму данину ніжності і від Івана, миттю скочила вперед і, станувши на скраю ліса, почала наслухувати.

– Буде буря,– обізвався Іван.

– Ах, Іване, я так люблю бурю!

Тепер обоє вже ввійшли у ліс, котрий вітав їх чимраз голоснішим шумом.

– Мавочко,– сказав Іван,– я бачу, що буде не дощ, а злива.

– Сховаємось у твоїй хатині, Іване.

Обоє прискорили кроку й незабаром посеред глухого рокотіння перших громів увійшли в Іванову хатинку в лісі.

Мавка розглядалася цікаво по хатині, мовби перший раз зайшла до неї.

– Знаєш, мій лісовику, цей острівець і ця хатинка так мені сподобалися! Ми будемо сюди тікати кожен раз, коли нам стане тісно там, поміж людьми. Добре?

Іван усміхнувся.

В тій хвилині недалеко в лісі вдарив грім.

Мавка пригорнулася до Івана і сказала:

– Мій лісовику, невже не можна би сказати, що буря – це вияв кохання у природі?

Іван горнув мавку до себе й гладив золоте проміння її кучерів.

– Чуєш, як ліс шумить?..

– Мені здається, що цей шум, це любовний шепіт – мова всіх дерев у лісі...

– Іване, я така щаслива! Ах, скажи мені, лісовику: що таке щастя?

Іван узяв мавку на коліна, обома руками пригорнув її до себе, і, тонучи очима в синяві її очей, шептав до неї:

– Що значить щасливим бути?

Чудо вдіяти чудес:

Небо до землі пригнути,

Землю зняти до небес.

XVII

Коли Іван і мавка вийшли з хатини, ліс вітав їх ледве чутним шумом.

І було у цім шумі-мові лісу, ніби супокійне дихання і тихі радощі природи після судорожних розкошів стихійної хуртовини – кохання.

Здовж потока обійшов Іван з мавкою весь острівець і в тому місці, де русло було найвужче, але бистре та кипуче, поклав кладку понад бистрину.

Прохав мавку, щоби почекала на цім боці, й перейшов сам на той бік, а за ним поскочила собака Дора.

Іван поправив кладку й перейшов по ній назад до мавки. Взяв її на руки й переніс так понад воду.

Знов засунув кладку в очерет, аби ніхто не міг дістатися до їх хатини, що її у гущі острівця не було видно з берегів потока.

Не могли йти далі, бо здавалось їм обоїм, що дух лісу на прощання промовляти став до них.

І вони, притулені до себе, станули і німо, наче заворожені, вдивлялися у величну красу, що нею пристроївся ліс.

Безбережний дунай соняшного світла розіллявся понад лісом.

Кучері дерев, і листя, й гілля, і чатиння, вгорнуті і пещені краплинами вже прошумілого дощу, спокійно пили соняшне проміння й кидали його, немов мрійно-казкове, тужливе прядиво на мавку й на лісовика.

Хотіли їх обоє обгорнути, оповити та опутати світляними серпанками.

Вчинити їх невидними або перемінити їх у дві прозорі, сонно-самоцвітні хмаринки.

Щоб лютий звір, щоб людська злоба, свої хижі очі видивила, осліпла, та їх обоє тут найти не змогла.

Весь ліс, росою купаний, горів, палав, жемчужився і самоцвітився в безкраїм сяйві світу.

Здавалося, що нині, після бурі, сонце розростається у безконечність.

І душа лісовика і мавки, ліс, земля і вмита синява небес – увесь безмежний світ переміняється сьогодні в сонце!

Нагло перед мавкою й Іваном з невідомих клубовищ гілля в лісі крикнуло щось...

Сова.

Від совиного голосіння половина світла в лісі згасла.

Мавка стрепенулася, й обоє пробудилися з неземного захоплення.

– Іване, я боюся... – шепотіла мавка,– йдім у протилежний бік... не туди, відкіля сова квилить...

Обоє обернулися й пірнули в повісмо листя і гілок.

Дора пробиралася кущами перед ними і щохвилини зупинялась і наслухувала. Опісля верталася до них, лизнула скоро їх обох в руку, і знову бігла попереду.

Запущена стежка у гущавині ставала прикра, бо кущі так густо поспліталися і так їх цупко обняли, неначеби хотіли попрохати мавку і лісовика:

– Останьте тут, між нами.

І Дорі було важко теж продиратися вперед. Вона дивилась допитливо на Івана й мавку, виляючи хвостом.

Мавчине збентеження ущухло. Їй стало весело у тім зеленім, чуднім захисті природи. Вона обсипала кущі легеньким усміхом, що срібними дзвіночками повис на листках.