Текст книги "Син землі"

Автор книги: Осип Турянський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

– Запхаємо їм пельку гілляками! Хай наситять свою хапчивість!

Багачі, з Шмендриком і Купчинським на чолі, піднесли палиці разом з гайдуками під проводом Пенкальського і стали викрикувати:

– Жебрачня! Дідоводи! Вас наділити торбами, не соснами.

XIII

Іван Куценко силкувався разом з секретарем і Костем надаремне прийти до слова. Серед розогнених пристрастей, під'юджуваних з укриття паном Гаєвичем, усі три втратили вплив на юрбу багачів і бідаків, які підступали щораз грізніше одні до других. На поляні нагло виріс живий ліс палиць над людськими головами серед лісу дерев. А коли Шмендрик крикнув до Панька Гавриша: «Ти, голотнику!», а Панько Гавриш відповів йому ударом у лице, почався справжній бій між багачами й бідаками. Тихий досі ліс перестав мовчати, перехоплював людські дикі крики, верески, прокльони, стогони й на крилах гомону ніс їх од дерева до дерева, наче дивувався та хотів закликати: «Люди, люди! Які ви всі бідні!»

А пан Гаєвич придивлявся з гущавини несамовитій метушні і з розкоші обидвома руками виривав ягідник з землі. На поляні хвилями здавалося, що пощезали люди і вростає в землю або виростає з землі якесь потворне одноцільне тіло, що котиться, перевертається, товчеться, корчиться, сопе і стогне і, хрипучи, знов паде на діл, щоб десь запастися у глибинах. А на цьому великанському тілищі видніють білі плями – людські сорочки, вгору злітають пороздирані шматки та стріпті одежі, як мацавки, підносяться палиці, щезають руки, пнуться вгору ноги, то знов судорожно кривляться уста, шкіряться зуби, дико блискають очі. Вся та велика звірюка борсається, шарпається, звалюється сама на себе, паде, повзе, дере, гризе землю під собою і випльовує з слиною кров.

Аж ось те одноцільне тіло серед тремтіння, реву й судорогів розрубало себе на двоє, троє, четверо та розпадається на щораз більше купок. Кожна купка ділиться на багату й бідну частину. Палиці поламані, поторощені, валяються по землі, а в рух ідуть кулаки, ноги, руки й зуби. Купки вертяться, крутяться, повзуть, перевертаються окремо, самостійно, як гадюка, порозтинана на багато частин. Хвилями всі тіла роздирають ліс і небо біснуватим криком, то знов хвильками душать взаїмно тихо з такою повагою, неначеб не шаліла боротьба, а розгравалася якась велика та чудна містерія життя.

Як гомерівський Нестор, так і Кость Єгомость, який опинився там, де вир борні крутився та метушився найбільш головокружно, зняв руки над обома розвойованими сторонами і силкувався втихомирити їх словами:

– Люди, бійтесь бога! Чи ви показились?

Нараз прибіг до нього Шмендрик і захриплим голосом до нього крикнув:

– Чи ти багач, чи бідний?

– Відчепись од мене, сатано. Я ж уже усім сказав, що я бідний і багатий в одній особі,– відповів Кость.

– Як ти бідний,– ревнув Шмендрик,– то на тобі від багача...

З тими словами Шмендрик штовхнув Костя кулаком у груди. Кость заточився дрібними скорими кроками взад і впав задом на хребет Панька Гавриша, котрий привалив собою Дмитра Семенюка й виправляв йому лице долонями. Коли він хвилинку так лежав, надбіг багач Іван Проць і, думаючи, що Кость разом з Паньком хоче задушити його свояка Шмендрика, вхопив його за волосся і стягав на землю з Панька. Кость крикнув до Проця:

– Не шарпай, бісів сину, я ж багач!..

Коли це вчув Панько, на котрого спині лежав Кость, лежачи, штовхнув його ногою в зад з словами:

– Марш до багачів!

Кость летів мимоволі знов до багачів і впав по дорозі між багача Петра Купчинського й бідака Василя Терновського, які мняцкалися на траві, зчіплені докупи.

– Ух, ти дідоводе! – крикнув праворуч Костя Купчинський і почав обробляти його кулаками, де попало.

– Ти багацький глитаю! – кричав ліворуч Василь Терновський і, впихаючи йому силоміць в уста траву, гримав до нього:

– На, пасися і вдавися!

Кость випльовував траву і кричав до обох:

– Пустіть мене ви, багацько-бідняцькі сучі сини. Я не багач і не бідний!

Аж тоді, коли Кость перед ударом зігнув голову вдолину і кулак Купчинського попав у чоло Терновського, Терновський і Купчинський пустили з рук Костя й відновили перерваний бій між собою.

Тепер Кость, може, перший раз у життю так розлютився, що набрав теж великого бойового духа. Він розглянувся, як той ранений лев по пустині, кого б тут проковтнути. Аж навинувся йому під руки Шмендрик, який був причиною його побоїв і гніву. З словами: «Га, маю тебе, пташку!» Кость замахнувся з усієї сили, щоб заїхати йому кулаком межи очі. Але в тій же хвилі Шмендрик упав на землю, повалений Семеном Волошиним, а замість Шмендрика Костів кулак гримнув у лице Пенкальського, котрий надбіг на місце Шмендрика.

Бій тривав уже кілька хвилин і не хилився ні в один, ні в другий бік. Іван Куценко приглядався з великим болем бійці і спершу думав, що йому не лицює мішатися до нього, наскільки його слова будуть даремні. Аж нараз Іван побачив ось яку картину: Кость Єгомость лежав між панськими наймитами на землі, а йому на грудях сидів Пенкальський та добирався до його горла. Іван Куценко кинувся в той бік, ухопив Пенкальського попід рамена у свої руки, підніс його лицем догори і, розмахнувши його, як мачугу або як косу, в одній хвилі поклав покотом на землю наймитів, котрі позривалися зараз з землі та почали втікати, биті ногами свого пана. Цей момент незвичайної сили Івана Куценка рішив боротьбу на користь бідаків. Багачі, позбавлені помочі від панських слуг, не важилися ставити опір Куценкові, котрий мав в руках таку гармату, як Пенкальський. Вони під напором бідаків кинулися на край поляни, щоби втікати в ліс разом з панськими гайдуками. Але бідаки заступили їм дорогу, відперли назад на поляну і, взявши їх, так би сказати, в полон, окружили їх на поляні довкола й берегли їх, як яку воєнну добичу.

Те, що служба пана Гаєвича брала участь у бійці з бідаками, було для Івана доказом, що весь той виступ підготував у порозумінні з багачами пан Гаєвич. Тепер Куценкові ішло про те, чи Гаєвич особисто був у лісі, чи ні. Іван знав, що коли спитає Пенкальського в тій справі, то він йому відповість, що його пана взагалі тут не було. Тому він, замість запитати, чи пан Гаєвич є в лісі? – спитав несподівано і скоро Пенкальського:

– Чи пана Гаєвича нема вже тут?..

Заскочений та переляканий Пенкальський одповів:

– Нема вже!

Те «вже» доказувало, що Гаєвич дійсно у лісі був і зорганізував та вів напад на бідаків. Тепер Гаєвича вже не було, бо, як тільки він побачив, що бідняки під проводом Куценка беруть верх над багачами, з остраху за свою власну шкуру мерщій чкурнув з лісу. Іван запитав з тривогою, чи є які жертви в людях, чи всі держаться на ногах, чи, може, дехто лежить важко поранений. Після перешукання боєвища стверджено, що жертви були невеликі. Іван був дуже задоволений таким лагідним вислідом боротьби й запитав, хто в бою стратив ухо? Коли ніхто не обзивався, Іван обкинув очима людей, і в тій же хвилині Панько Гавриш приніс кусок уха з великою церемонією на листку з папороті та наставив його до Пенкальського з словами:

– Пане, беріть назад, це ваше...

Іван прогнав Пенкальського з службою з лісу і вже хотів громаді сказати кілька слів, коли нараз явилася мавка. Після привітання з Іваном вона глянула на людей і спитала:

– Що це таке?.. Попідбивані очі... напучнявілі уста... подерте убрання... Дядьку Костю, що вашому носові?..

Кость Єгомость одкашлянув легенько і сказав:

– Прошу ясновельможної панночки... між нами було маленьке непорозуміння...

– «Маленьке непорозуміння», кажете?.. А чого ж ваш ніс такий великий?..

– Воно, прошу ясної панночки, все так на світі буває: великі речі виростають з маленьких початків...

Мавка мусила засміятись, а за нею сотки напухлих уст судорожно розтяглися до сміху. Іван розказав мавці все, що сталося в лісі, та висловив свої здогади щодо намірів пана Гаєвича. Мавка довго дивувалася, опісля запитала:

– Пане Шмендрику, для чого ви зв'язалися з паном Гаєвичем? Чому ви не прийшли з своїми жалями до мене? Чому ви не подумали над тим, що пан Гаєвич хотів обернути моє діло в сором і ганьбу і всіх вас ошукати?

Мавка обернулась до Івана і сказала:

– Адже це справжнє чудо, що та війна між багатішими й бідаками не скінчилась проливом крові, каліцтвом, а навіть смертю людей! Видно, що добрі сили на небі мене не забувають, і їх воля така, щоби з добра виростало добро. Отже, пане Шмендрику, і всі йому подібні, скажіть: для чого ви повелися так негарно?

Шмендрик одповів:

– Ясновельможна панночко... вибачте мені... Я сам тепер не знаю, чому я так зробив... Або щось до мене приступило, або мене, вибачте, паляруш нарушив...

– Я вам вибачу тоді,– сказала мавка,– як ви всі перепросите дядька Костя Єгомостя і всіх бідних...

Шмендрик і багачі були загорді штуки, щоб просити вибачення у тієї жебрачні, яка їх і побила, й поборола. Але лагідні слова мавки розбудили в них надію, що на випадок чемності вони, може, теж не вийдуть відсіля з порожніми руками?.. Тому Шмендрик не хитався довго. Приступив до Костя, торкнув ліктем його ліктя і промимрив:

– Куме Костю Єгомостю... я не хотів вас, знаєте?.. Але я маю в городі добре зілля... Воно вам витягне всю біль з носа...

Кость Єгомость глянув на нього спідлоба й відповів:

– У, ти роззяво... іди в мирі й більше не согрішай...

Коли ж мавка побачила, що Василь Терновський і другі бідаки теж Костя перепрошують, тим дуже зацікавилася й запитала, для чого це роблять. Тоді Кость розказав, що він, як бідний і багатий в одній особі, мусив боротися один з усім селом і зносити удари з усіх усюдів на обох фронтах. Мавка і все село при Костевім оповіданні заходилися з сміху, з таким гумором Кость оповідав про свої геройські подвиги. З свойого оповідання Кость витягнув ось такий висновок:

– Якийсь пилосоп каже, що, мовляв, середина дороги золота. Ану, якби той пилосоп був ішов серединою дороги, так, як я нині, то я цікавий, чи така мудрість була б йому вискочила з голови? Їй-богу, той пилосоп сказав би так:

– Ти, Костю Єгомостю, мудріший від мене, коли ти кажеш:

– Середина дороги не золота, бо посередині дороги найбільше болото.

Лагідність мавки й оповідання Костя увели всіх селян у такий лагідний настрій, мовби забулися важкі боєві переживання з-перед хвилі. Мавка промовила:

– За подвійну біль дядько Кость Єгомость одержить подвійну кількість будівельного матеріалу. Тепер так: я уважаю всіх мешканців нашого села бідними, й моя воля ось яка: я хочу показати всім ворогам, що їх лиха воля, облуда й підступи безсильні супроти добрих діл. Далі я хочу, щоб з приводу мойого недалекого вінчання з паном Іваном Куценком ніхто з селян не мав причини нарікати, що при наділюванню найбідніших деревом хто-небудь з них потерпів слушно чи не слушно яку-небудь найменшу кривду. З тієї причини я наділю всіх селян деревом на хати.

Після тих слів мавки ліс, який тому кілька хвиль ніс у далечінь стогони і прокльони, тепер тисячами дерев, ніби тисячами горл, довго розносив радісний голос і гомін:

– Славно! Многая літа!

XIV

Пенкальський, викинутий Іваном Куценком після борні з лісу, не йшов, а снувався, мов блудний вогонь манівцями. В його ногах, якими мимоволі бив своїх парубків, пік і сіпав гострий біль, так, що його хід подобав на хромання старця-каліки. Хоч завинув собі надірване ліве вухо, то проте безупинне щеміння нагадувало йому раз у раз, яка нещасна доля його переслідує на кожному кроці. Ніколи він не думав супокійно. Але тепер його пристрасть і його важкі невдачі обернули його свідомість у розпалений кущ вогню.

Сам не вповні того свідомий, де находиться, плутався і швендяв межами буйного збіжжя, а полум'я, котре облизувало його думання, викидало з його нутра ось які іскри:

– Ганьба!.. Чи ще мало?.. Тепер кінець!.. Мусить бути кінець!.. Хай мене собаки роздеруть! Ні?.. Добре... Ох, я їм покажу!.. Я їм покажу!.. Пекло злякається!.. Смерть!.. Кому?.. Га?.. Кому ж?.. Як-то кому?.. Чи ти божевільний?.. Ще питаєш?.. Вистріляю, вивішаю всіх!.. Спалю весь світ!.. Зачинаю відсіля... Сірники?.. Є. Спалю збіжжя, ліси... Гаснеш, драбе?.. З Куценком тримаєш?.. Другий згас... Ух, малий сірник, а дивіться: яка велика зволоч... Ні, ні...

Добре... Так має бути... Що ти винен, бідний колосе?.. А ти, лісе?.. Невже твоя вина, що хлопське гайвороння тебе роздзьобує?.. Хати... ціле село пустити з димом! Там сидить твій сором, чоловіче!.. дай спокій!.. Не село... не хати... Іван Куценко... Га, хлопський лицарю! Сповідайся! Сповідайся! Страшний суд іде!.. Го-го, чи ж я піп?.. Я не пішлю тебе до неба... На самий спід пекельного кітла! Я тебе стрілятиму та різатиму поволі... делікатно... по-шляхетськи... зі смаком... Ха-ха-ха-ха!

Пенкальський сів на межу та котив настрічу заходячому сонцю регіт радощів на думку, як він буде мучити Івана Куценка. Опісля піднявся так скоро, як тільки був у силі, плівся в напрямку до парку при дворі, де жила мавка. Він знав, що Іван Куценко йтиме з нею разом через парк, одводячи її додому. Непомітно, нишком Пенкальський сховався у клумбі, зараз біля палати, і ждав, а його почування виливалися з нього ось яким вогненно-кипучим потоком:

– Ти, пане Пенкальський, шляхетський виродок... Ти нікчемник, падлюка... Чому його досі не вбив?.. Га? ти, шляхтичу, забув пощочину від хлопа?.. Не закатрупив хлопа зараз?.. Га, негіднику!.. Рятуй бодай тепер свою шляхетську честь!.. Тепер?.. Чому тепер?.. Так пізно?.. Хай буде пізня помста, аби була помста! Я горів жагою вбити того хлопа! Я не міг!.. Не міг, трусе?.. Простіть мені, небесні сили: я не міг... Вона... Граф'янка... Не я винен... Вона винна... Брешеш!..

Останнє слово вимовив Пенкальський так голосно, що аж тривога напала на нього, щоб, може, не почув хто його голосу. Розпаленими, наче жар, очима обвів він парк довкола клумби, а коли переконався, що не зрадився нікому, пустив далі волю пороздираним думкам, котрі кипіли в нім:

– Не вона... я винен... Чому я сліпну, як на неї гляну?.. Рука мені мертвіє у її прияві... Я раб, земля, багно супроти неї... Ох, ясна панно, коб ти знала!.. Я тисячу разів його вже був би вбив! Мільйон разів боявся я... не його, тебе, граф'янко... Нахабний хлоп!.. Він хамською відвагою тебе здобув!.. А я?.. Мені ще й досі не дозволила моя шляхетська делікатність і дискреція тобі до ніг упасти та закликати: «Ясновельможна граф'янко! Я божевільно кохаю тебе!» Однак сьогодні – вже кінець! Не хочу кохання... Помсти хочу...

Його очі заступив червоний туман, по котрому, як гадюки, скакали довгі іскри. А він клав на той туман слова:

– Кінець! Кінець! Кінець!

Нараз оту червону мряку роздерли дві постаті: одна, мов цвітнобілий голуб над кривавими страхіттями життя, і друга, що ішла з нею разом: мавка та Іван.

Пенкальський прикипів до місця. Широкими розжареними очима він пожирав їх обоє, а його думки спліталися в ось яку картину:

– Далеко ще... Холодна сталь... з кишені в руку! Добре плюнь!.. Застріль обоє!.. Геть кохання!.. Честь над усе!.. Стають... надслухують... Може, вони... мене... Га?.. Цілуються! Пожди! Ще час!.. Хай ближче підійдуть! Ах! Застигли в поцілунку! Чорте, дай терпцю дивитися і не тріснути з шалу!.. Над пальцем два листки стулилися докупки... Що це за листя?.. Га!.. Він бере її на руки!.. Вона йому шию обплела руками!.. Знов цілуються! Впади в пекло ти, прокляте небо! Нащо ти видумало муку приглядатися чужим цілункам! Ходіть уже! Не стигніть в обіймах! Я вам скажу два тверді, кругленькі словечка... і, хе-хе-хе, застигнете на все... Він її на землю ставить... ідуть... ідуть!.. Я – чи знову сліпну?.. Га, що це?.. Вона йде, як сонце сходить... Рішайся, чоловіче!.. Смерть – любов?.. Смерть... Ні... смерть і любов! Смерть йому... А їй: виява моєї любові!.. Божевілля! Уб'єш його – ніколи до неї не приступиш...

Мавка і Іван переходили вже повз клумбу, а Пенкальський затискав кулаки з безсильної скаженості, бо чув, що його всі невідхильні постанови не дозріли ще до виконання в тій же хвилі. У відношенні до мавки сталося з ним те саме, що з самітною хмарою, котра в сяйві сонця розпливається в ніщо. Однак тепер у нім дозріло лиш одно хотіння, яке він рішив виконати за всяку ціну. Це хотіння виснувалося у нього з таких почувань:

– Переходять... Стріляй!.. Честь!.. Ух... Ти блазень, лайдак... Рука тремтить. Щось кричить, ні!.. Гаразд!.. Не буде смерті – хай живе любов!.. Ох, розкоші кохання!.. Зажду... Вона буде сама... В чотири очі... Ти трус у справі смерті... Будь герой в любові... Умій здобувати, а здобудеш... Вона кладе йому руку на плечі... Він її обгортає за стан... Боже, ти дивишся і не грянеш громом?.. Вже під дверима... Знов цілуються!.. Ох, не витримаю!.. Відчиняються двері... За дверима обоє щезли... Невже він буде ночувати в неї?.. Ждатиму... Терпен, спасен... А, грім би тріс таке спасіння!.. Но-но, я вже діждусь такої хвилі, що побалакаю з нею сам на сам – свобідно!..

Пенкальський прикучнув у клумбі і з очима, впертими у двері, рішився ждати, хоч би і цілу добу, щоб дістати нагоду зустрінути саму граф'янку. У своїй бурливій вдачі, розгаряченій безупинними невдачами, та в несамовитій пристрасті до мавки він дійшов тепер до переконання, що одиноким рятунком для нього з усіх його мук і упокорень буде відвага супроти граф'янки та рішуча, мужеська й геройська виява граф'янці його любові до неї. Можливості її відмови він навіть не брав під увагу тому, що його розпалена свідомость уважала бажання за дійсність. Пережиті почування ганьби, дика ненависть до всіх його кривдників і почуття його станової вищості над ними розвивали в його розогненній свідомості, тепер у клумбі, ось яку картину:

– Чому я скоріше не подумав?.. Чудова ідея!.. Треба буде – впаду перед нею на коліна... Все скажу... Їй одчиняться очі... Вона напевне мене вислухає.. Я ж маю першество перед хлопським сином Куценком... Куценко мав панську відвагу... Я, пан, був супроти граф'янки хлопська лемішка... Ая, ая, хлопська лемішка, ха-ха-ха-ха!.. Тепер буде інакше... Тепер вона буде моя... моя... моя.... моя... га-га-га!.. Може, любочко, не схочеш добровільно?.. Ей, ні, схочеш, схочеш... Ні?.. Го-го! Я тебе здобуду силою!.. О, я знаю... Найкраще жінка тоді любить, як її візьметься силою... Так, так... Сила – це все...

Пенкальський дуже радів тими винаходами і з радощів гладив рукою листя та гілки на клумбі. При тім його думки так укладалися: «Та гілка, листя, дерева... все на свойому місці... Люди?.. Пан на землі сидить, хлоп цілується з граф'янкою в палаті... Світ обернувся догори ногами... Треба світ перевернути назад на давнє місце... Хлоп Куценко буде клумби чистити... Пан Пенкальський буде цілуватися з граф'янкою, ха-ха-ха-ха!.. Так мусить бути!.. І буде!.. Буде!.. Хоч би світ перемінився в купу гною... хоч би я сторчав, як черв з того гною... то так буде... Слово гонору!.. Та невже ж він буде ночувати?.. Ой! Що я бачу?.. Обоє виходять... Чудово!.. Тихо, ша!.. Знов цілуються!.. Ух! Уже гидь мене бере дивитися! Йдуть... Уже біля мене. Перейшли. Певне вона його трошки проводить... О, скарлупілий світе!.. Граф'янка проводжає хлопа... Добре... добре!.. Так тепер і треба... Вона вертатиме сама... Чудово!.. Щезли поміж деревами... Місяць сходить... Ух, який пихатий, пузатий!.. Смієшся з мене, небесний вітрогоне! Ні, ні... Ти хочеш бути свідком мойого кохання з граф'янкою... Все в порядку... Любовні заклинання при місяці... ха-ха!.. Люблю романтичність... Вона вже йде!.. Кріпися, шляхтичу!.. Ух, не сама!.. За нею він теліпається... А кольки б тебе скололи! Чого ще раз лізеш, лайдаку?.. Не може відчепитися одно від другого!.. Га, я вас одчеплю так цупко, що й дідько вас не зчепить більше!.. Стають при самій клумбі... Цить! Слухай!.. Щось говорять».

– Тут уже розстанемося...

– Ще підведу тебе до дверей...

– Добре, а я тебе назад іще трошки... Опісля, щоб не було кривди ні тобі ні мені, попрощаємося всередині парку... Добре?..

– Добре...

– Чудово!.. як у казці!.. Ну, йдіть уже!.. Ах, яка вона гарна! Буду мати любовний пир з нею! Ха-ха-ха-ха! Вже під дверми!.. Назад ідуть... Перед клумбою... Три кроки від мене... Одійшли... Стають... Середина парку... Прощаються... Знов те прокляте цмокання! Гу-гу-гу! Досить, досить!.. Ваш анахтемський вогонь печену бульбу з мене зробить... Пішов сам... Вона стоїть і дивиться за ним... Пане шляхтичу!.. Будь одважний, як лев голодний, як тигр вимовний, як теща...

Коли Пенкальський міркував, що Куценко вже мусив зникнути граф'янці з очей, бо вона перестала махати до нього рукою, вийшов нагло з клумби й пустився до мавки, що все ще стояла, обернута до нього плечима. Він підійшов нишком на п'ять кроків до неї і станув теж та ждав, аж вона обернеться до нього. Та заки мавка, побачивши його, схаменулася, він упав перед нею навколішки й почав ось як перед нею сповідатися:

– Ясновельможна панно граф'янко! Простіть... але я досі не міг... Тепер можу... нині моя душа вавілонськими трубами гримить... Місяць перед хвилькою зійшов, щоб бути мені свідком...

Мавці, яку нагла поява Пенкальського спершу збентежила, стало тепер чудно, досадно і смішно від дивної його поведінки, й вона закликала різко:

– Чого ви хочете?.. Нащо вам місяця за свідка?..

Ті мавчині слова ще більше збили з пантелику Пенкальського, й він лепетав:

– Моя душа багата... язик бідний... собаки б його з'їли!.. Змилосердіться наді мною, ясна панночко граф'янко, вислухайте розпучливих дзвонів мого серця... Хай до вас промовляють мої, як до молитви складені, руки... і мої коліна... що до вас навколішки прибігли... Я хотів би вам сказати...

– Ви п'яні, правда? – перебила мавка.

– Я п'яний нектаром кохання...

– Яке ж мені діло до того?..

– Сонце кохає землю, а я, ясновельможна панно, княжно мого серця, кохаю вас...

Мавка глянула з презирством на Пенкальського й сказала:

– А я вас ненавиджу й бажаю собі не бачити вас більше на очі. Уступіться мені з дороги!

Коли Пенкальський не уступався й далі клячав перед нею, вона виминула його й пустилась до палати. Пенкальський скочив на ноги, забіг їй стежку і знов кинувся навколішки перед нею та почав прохати:

– Я умру... сконаю... збожеволію без вас... Рятуйте душу людини, що високо держить прапор шляхетського роду... Ви ще молоденькі... Та ви вже тепер повинні знати, що я, правовірний шляхтич, ліпший для вас од найліпшої людини з хлопського роду... наскільки взагалі хлоп може бути людиною...

Ледве Пенкальський сказав ті слова, аж тут нагло прибігла величезна собака-вовчур і, побачивши Пенкальського навколішках перед мавкою, вхопила його зубами ззаду. Він крикнув з несподіваного страху й болю, а коли по гарчанні пізнав, що це пес, то скипів з великого обурення й замість дальших слів: «ви, ясна панно, ще мене покохаєте...» – ревнув до собаки:

– А, грім би тебе тріснув!

Тим часом, як тривав бій між Пенкальським і собакою, мавка мерщій прибігла до палати і, станувши у дверях, закликала до себе Дору. Тоді, як Дора бігла до палати, Пенкальський сягнув до кишені по револьвер, щоб застрілити собаку за таке яскраве збезчещення та знищення його найсвяточніших почувань у житті. Одначе він зауважив, що у нього нема ні кишень, ані револьвера.

«Собака,– так він думав,– пся її кров собача, кишені мені подерла... Де ж револьвер?..»

Мерщій кинув парк, який для нього став місцем такої ганьби. Підтягав штани аж до колін, аби закрити наготу. Сів у житі одпочити після нинішніх важких переживань. Як пес на припоні, не могучи вкусити чужої людини, під час гавкання гризе зажерто яку-небудь річ біля себе, так і Пенкальський після думки «так закінчилися мої освідчини» вхопив у жменю житні колоски і гриз їх, мов скажений. Тепер він уважав себе осміяним непотрібом, опльованим ледащом. Доки він своїм, ще глибоким, умом міркував, що він одним махом виб'є граф'янці з голови хлопського сина, як тільки зважиться на сміливу вияву своїх почувань до неї, доти життя мало для нього приману. А тепер?..

Він глянув на повнолиций місяць і з новим вибухом шалу затиснув кулаки й сичав:

– Смієшся з мене, небесний злодюго!.. Але, як вільно собаці закпити мене... кпи й ти!.. Що я не почав, що я не зробив – усе мені вийшло на сором і ганьбу. Годі вже так далі... Хай тепер прийде смерть!.. Добре! Але заки здохну, як собака, щось таке вистрою, що всі чорти в пеклі на радощах сказяться!

XVII

На другий день рано отримав Іван Куценко почтою лист ось якого змісту:

«Вельмишановний пане!

Після довгої і зрілої надуми, я прийшла до переконання, що моє дотеперішнє життя не було нічим іншим, як тільки величезною помилкою. І хоч як мені жаль, що я силою обставин так дуже помилилася, то все таки я радію, що була в силі освідомити собі вповні всю невластивість моєї поведінки. Я тепер аж надто відчуваю й розумію, що мої почування супроти Вас не можна було за ніяку ціну уважати любов'ю. Це була тільки хвилева химера, що вже безповоротно з серця мені вишуміла, не лишивши жодного сліду в моїй душі. З різних причин, про котрі не треба розводитися, бо вони аж надто ясні й очевидні, не може бути мови про любов, не згадувати вже навіть про подружжя між нами. Для вашого й мойого добра я уважала необхідним зірвати листовно всі взаємини між нами. Моє рішення невідхильне й невідкличне. Для того прошу прийняти мою заяву спокійно, без ніяких дальших досліджувань і допитів за мною, тим більше, що, коли б Ви випадково й зустрінули мене, я вже буду законною жінкою людини, відповідної мені своїм суспільним становищем. Прошу теж нікого не винуватити, бо це безцільно, та не забувати, що всіх нас веде невидима і всемогутня рука долі, супроти якої усі наші починання – марний пух.

Олена Веронська»

Наглий, велетенський землетрус, котрий гори втоптує в безодні, а з незглибних западень висаджує вгору нові, вогнем кипучі скелі, не струснув би так людини, як цей лист потряс Іваном. Письмо випало йому з рук на землю, й він, вихром вирваний з землі з корінням, упав на крісло в самітній кімнаті в хаті батька. Але, як коротко триває осліплива блискавка, що роздере завісу святині та ударить громом у кивот завіту, так на коротку мить оце письмо притьмило, приглушило та роздерло свідомість Івана Куценка. Він стрепенувся і крикнув:

– Неможливо! Це не вона писала!

Підняв лист з землі й чим довше його читав, тим більше набирав переконання, що тут у гру входить чиясь потворна кириня, про котру його мавка навіть уявлення не має. Його серце й душа та кожна думка кричала до нього, що як цілком виключена можливість, аби світ нагло й несподівано вискочив з основ, так само непохитна любов мавки до нього. Але, щоб набрати теж розумової певності, щоб дістати формальний доказ підроблення отого листу, він порівняв його письмо з деякими записками, які мавка йому дала на збереження. Вислід порівняння був ось який; особа, що писала цей лист, силкувалася наслідувати письмо мавки, однак це їй не вдалося. Іван Куценко сховав лист до кишені й миттю побіг до двора. В палаті застав заплакану Воронську, перед якою на столі лежав якийсь лист. На питання Івана, де її внучка, дала йому прочитати письмо. Як тільки Іван Куценко глянув на нього, пізнав той самий почерк, що й на своїм листі. Зміст письма був такий:

«Найдорожча бабцю!

Простіть мені мою химерність, але я дбаю про те, щоби все скінчилось якнайкраще для Вашого й мойого добра. Для того я зірвала заручини з Іваном Куценком. Їду до Львова, де звінчаюся з чоловіком, якого справді кохаю й найпізніше за кілька днів верну до Вас.

До скорого побачення.

Ваша внучка Олена»

Коли тепер Іван прочитав лист, написаний до нього, стара графиня так само, як Іван, не сумнівалася в тому, що оба листи сфальшовані. Для графині було тепер найважніше не питання, хто підробив ті листи, тільки, для чого її внучки нема в неї, де вона тепер і що з нею могло статися. Ті всі питання довели стару графиню до того, що вона, у тривозі за долю внучки, майже безперестанно плакала й ломила руки. Вона підозрівала, що хтось мусив силоміць ухопити її у свої руки й тепер, певно, знущається над нею. Обставина, що в листі до неї згадується якогось графа, з котрим внучка ніби їде до Львова звінчатися, вказувала на те, що тією людиною, може, є граф Козицький.

– Це дуже безоглядна особа, здібна до найбільшого насильства.

По тих словах стала неспокійно ходити по кімнаті, а Іван Куценко успокоював її тим, що він іще сьогодні найде свою наречену і приведе її до графині.

XVI

Іван Куценко скоро йшов з двора селом у присілок Бабине й укладав по дорозі план поведінки з панею Гаєвичевою, щоб мерщій та нехибно видобути з неї визнання, де находиться його мавка. Одночасно він здавав собі справу з труднощів розмови з нею, коли пан Гаєвич буде дома. А може, пані Гаєвичевої не застане в Бабинім? Що тоді робити?

Нараз Куценко почув за собою туркіт коліс. Оглянувся – пані Степанія Гаєвичева їде! Іван Куценко зняв капелюх і почав їй з вишуканою чемністю і з незвичайно ввічливим усміхом кланятися. Пані Гаєвичева спинила карету й попрохала його сісти біля себе. Коли Іван це зробив, пані Степанія спитала його, куди він так спішиться.

– Шукаю наймудрішої й одної з найбільш уродливих жінок на світі... – відповів Іван і глянув на неї з непомітною іронією.

– Хто ж ця жінка, як не ваша панна граф'янка?.. – дивувалася пані Степанія.

– Так я думав досі, та я вже отверезів...

– Справді?..

– Справді...

– Ов! Що ж таке сталося?.. Бачу, що ваше отверезіння прийшло скоріше, ніж я думала. Яка ж цьому причина?

Йван вийняв з кишені підроблений лист до себе, а коли пані Степанія його прочитала, кликнула:

– А не казала я вам, що є куди кращі та мудріші жінки від моєї сестрінки. Пам'ятаєте, як ви обурювалися на мене за ті слова, на котрі маєте тепер незбитий доказ?.. Правда?..

Іван Куценко відповів з уданим болем:

– Це вже, мабуть, усе так буде, що в жіночих справах жінка все мудріша від мужчини...

– Бачите? Ви тепер повинні мене перепросити.

– Достойна пані, я вас дуже, а дуже перепрошую.

– Дуже, а дуже?.. Як саме?..

Іван Куценко приклав її ліву руку до своїх уст і цілував її довго, а при тім дивився їй у вічі. Він чув, як усе її тіло щораз більше попадає в судорожно розкішне тремтіння, з її очей виблимує вогонь і одночасно їх закриває мряка пристрасті.

– Такі це ваші перепросини після того, що вже було між нами?..

– Достойна пані, найбільші ніжності та пестощі я застерігаю для тієї наймудрішої й найкращої жінки, котрої я якраз шукаю...

– Хто ж це такий – ця жінка?..

– Авторка листа, що його ви тепер саме прочитали...

– Значить, моя сестрінка,– закопилила губи пані Степанія...

– Достойна пані, з вас дуже мудра особа, а проте таке нерозумне слово сказали...