Текст книги "Син землі"

Автор книги: Осип Турянський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Бачу перед собою скляну гору та й так собі думаю: «Давай, будемо пнятись на неї, до тої царівни, що на вершку мене чекає». Але відкіля узяти коня вороного? Одні не мають, другі не хочуть позичити. Тоді я думаю: «Мій кінь гнідий, малий, але має те до себе, що мій власний». Усівся я на нього, розігнався, як бог приказав, і на скляну гору саджу, як сатана. За першим разом я назад упав на землю та й собі боки обтовк. За другим разом знову скотився на долину. За третім те ж саме. За четвертим разом звихнув ногу і ребро зломив, і так далі. Досить, лежу з моїм гнідим на землі й від усіх потовчень і поломань не можемо рушитися ні вперед, ні взад, ні вгору. Щойно за одинадцятим разом я вибіг на вершок гори. Серце в мене дзвонить, гейби великодній дзвін, бо це, рахувати, не яка-небудь історія: таж за хвилину найкраща царівна буде моя навіки! З розкоші і перевтоми аж якась тьма мені очі заступила. Я ледве слабенько побачив царівну й упав перед нею чолом до землі та кажу:

– Найкраща ти моя царівно! Прийми мене, свого лицаря Костя Єгомостя, за свойого чоловіка.

Відчиняю очі і – побий мене божа сило! – хто це такий? Замість царівни – переді мною стоїть моя стара з кописткою в руках!.. Я роззявив рота, а вона до мене кричить:

– А, ти сякий-такий! Чого ти кобилі копита підбив? Зараз веди коняку до стайні та підкинь їй вівса!

– Відчепися від мене, сатано!

А вона сміється, та й до мене кличе:

– О, небоже, так не буде. Ти мене звоював на скляній горі, то я тепер буду твоя жінка навіки.

При останньому слові Костя обізвався з-поміж гостей гнівний голос:

– І що ти вже не вигадуєш, старий!..

Коли сміх ущух, Кость одповів:

– Ну, ну, не гнівайся, стара. Ти тому невинна, що ти не царівна.

V

Коли досі гості слухали всього, що говорив Іван, мавка, Кость Єгомость і другі особи при головному столі, то тепер розмова стала розростатися, немов гілки, що виділяються із головного пня. Через те не можна було чути ні одного слова кожному, що трохи збоку слухав. Він тільки чув перемішані і злиті разом голоси, які нагадували клекіт хвиль і різнобарвний шум дерев, кущів і трав.

У тому місці, де старезна яблуня приперлась до стола та кидала на стіл і на людей мистецько вирізьблену світлотінь, ішла така розмова:

– Приходжу з панського до хати, а моє мале чудило, Маруся, знаєте? – до мене:

– Тату,– каже,– в нас була пані й пан, і пані сказала: «Скажи татові, хай дивиться на образ, а цей образ татові щось дасть».

– Що за пані й пан?.. – питаю.

Але що ж? Воно мале, дурне, не знає.

– На котрий образ дивитися? – питаю.

А дитина:

– Не знаю,– каже.

Ну, що робити? Я беру й дивлюсь на кожний образ. Дивлюсь на образ, а образ на мене, та й нічого. Образ німий, а я дурний. Тоді я шпикулюю так:

– Ти, свята Параско, не даси мені нічого, бо ти бідна. Ти, святий Миколаю, вже усе роздав, що мав. Ти, Сусе Христе, не даси мені також нічого, бо ти висиш, на хресті розп'ятий. Але ти, Пречиста Діво, в одній руці ти Сусика тримаєш, але другою таки щось можеш дати... Мати божа, ой змилосердися наді мною бідним.

– І змилосердилася?.. – спитав Микола Шумський, швець.

– Чекайте. Я молюся, ба нічого. Тоді я, знаєте, здіймаю образ з стіни й під сподом – матінко божа – находжу п’ятдесят корон! Ну, тепер скажіть мені самі: хто ті гроші дав?

– Куме,– обізвався Семен Мадрига, той, що має найкращі коні у селі,– та пані тикнула за образ, і вже.

– Ба, але що за пані?.. – допитувався Панько.

– Панна граф'янка.

На те Панько:

– Знаєте, я теж так думаю. Ну, ба: але чого ж пан Іван сказав, що ані він, ані панна граф'янка не були в моїй хаті?

– Вони були, були, я сам видів, як вони з вашої хати виходили,– сказав Михалко Шарко, котрий на старість своїм дітям гуси пас.

– Чого ж таке добро затаювати? – запитав Панько.

На те Семен Мадрига:

– Як-то казали наш єгомость? Права рука дай, а ліва не знай.

Цю думку доповнив Павло Шморгун, що торгував коровами, ось як:

– За це буде більший процент у небі.

Там, де черешня нахилила через стіл свою найдовшу бічну гілляку, люди подивляли вроду мавки.

Гандзя молодичка, жінка Василя Казанівського, того, що торік до Пруса на роботу їздив, раз у раз дивилася на мавку й не могла на неї надивитися.

– Я сиділа б так не знать як довго,– говорила,– і вдивлялася би у цю ясну панночку.

– Та бо ж є й на кого подивитися,– притакувала Настя, та, що з нею мешкала лиш через перелаз.

– Але ж бо й Іван собі нівроку вдався,– обізвалась молодичка Гандзя.

– Вони обоє так допарувалися до себе, як дуб і береза,– так захоплювалася Яцинова Маруся.

Настин чоловік Семен зітхнув:

– Ех, якби така панночка граф'янка тільки раз мене поцілувала, їй-богу, я б теж матуру здав...

– Цікава я,– заговорила Гандзя молодичка,– чи такі делікатні пани, як панночка граф'янка, любляться, кохаються й так само цілуються, як ми, люди?..

У тому місці, де стіл ішов попри комору у садку, гурток гостей оповідав собі про Івана Куценка. Юрко Шумський розказував:

– Я був капралом при полку у Львові, як Іван нарокував до служби. Робимо ми маневри далеко поза Львовом. А Іван,– щоб не забути,– служив у тім самім цугу, що я. Знаєте, мені так було прикро, що я, простий чоловік, мушу над ним старшувати, бо він, хоч, рахувати, вчений, але був простим фантеристом. Ну, робимо ми маневри і, як це, знаєте, при війську буває: рів не рів, баюра не баюра, шкода не шкода – просто марш! Аж тут перед нами пшениця, та така вам буйна, що аж розкіш дивитися. Але що! Як бефель, то бефель! І ціла моя компанія просто валить через пшеницю. А Іван вибігає вам наперед компанію і кричить «гальт»! І вже ціла компанія стоїть у пшениці. Я підбігаю до нього й: «Іване,– кажу,– бійтеся бога, адже це військо! Що ви робите?» Підбігає до нього фельдфебель і як не крикне:

«Хто тобі казав загальтувати компанію?»

А він, пам'ятаю так, як нині, каже:

«Гріх топтати людську працю».

Фельдфебель видвинув руку та й тарах його в лице!.. А Іван – сьогодні ще мороз по мені йде – як не трісне фельдфебеля межи очі! Фельдфебель упав на землю, й аж його юха залляла. Прискочив на коні капітан. Що, куди, як? І зараз дав йому кару «анбіден». Потім застромили Івана до криміналу в гарнізоні на три місяці. Але по двох місяцях йому сказали:

«При війську не треба таких сицілістів, як ти. Забирай свої манатки і з війська – марш!»

* * *

Іванова мати розказувала про те, як її Іван любив учитися і книжки читати.

– Бувало, як приїде на вакації, то тільки порозмовляє трошки з нами і трошки розглянеться по божому світі – ого! Вже бере книжку в руки й наставляється кудись.

– Куди ти йдеш, Івасю? – я його питаю.

– Іду, буду читати,– каже він.

– А не забудь на обід прийти.

– Прийду, мамо.

На обід я йому зварила курочку й вареників з сиром та й вичікую його. Вже сонце геть перехилилося з полудня, а його нема й нема. Що ж тут робити? Все повистигало, хоч бери та й другий раз вари. Виходжу я на двір, шукаю його в садку, в городі: ніде нема, Кличу його раз, другий, третій: «Івасю, де ти?»

Аж чую його голос і думайте, що він обзивається де зі стодоли, чи комори, або з конопель?.. Відкись так, якби з неба кличе: «Я тут, мамо».

Я дивлюся на небо: падоньку ж ти мій! А він, знаєте, на крислатому ясені, що бачите перед собою, звив собі ніби гніздо, ніби клітку, як на щигла, і там сидить між гіллям і собі книжки читає!

Я до нього: «Івасику, бійся бога! Таж упадеш, і нещастя буде». Але він сміється та й до мене:

«Не бійтеся, мамо,– каже,– моє гніздо кріпко тримається».

А знов часом, як туча йде, а збіжжя в копах іще на полі стоїть, то ми його не тягнем до роботи. Але він сам так вам снопи кладе на фіру, так хутенько порається та звивається, що вам виручив і десятьох робітників.

– Кумо, ваш Іван то чудо-диво, не дитина,– так його прихвалювала тітка Хима, та, що жила у Глухім Куті, з котрого перший раз по дев'яти літах прийшла сюди на празник.

– А скільки мій Іван тих різних книжок має, коби ви бачили, кумо! Це якісь книжки з цілого світу: великі, малі, грубі, тонкі, з образками, без образків, білі, чорні, сині, жовті,– кажу вам: де яку книжку на світі змайстрували,– кожна в нього є.

Тітка Хима дивувалась чимраз більше та питала:

– Кумо, скажіть мені: і всі ті книжки мусив Іван уміти при тій своїй матурі?

– Аякже, кумо. Все те питали його геть напам'ять,

– Геть напам'ять, кажете?

– Геть напам'ять, кажу вам, аякже!..

А щоб ви знали, кумо, яку купу тих своїх книжок мій Іван має, то я вам таке скажу: кумо, якби у вас було стільки дров, скільки у мого Івана книжок, то ви мали б цілу зиму чим палити.

Тепер тітка Хима з подиву та остовпіння не була вже в силі опанувати своїх почувань. Вона підійшла до того місця, де сидів Іван, станула напроти нього, заломила руки й, дивлячись на нього, мовби на яке велике чудо світу, голосно закликала:

– Тож-то ти, Івасунцю, десь тепер умієш читати й писати!

VI

Там, де тінь од великанського ясеня поклалась на стіл, ішла мова про Пенкальського. Мабуть, у зв'язку з тим, що той пан одного разу зацькував собаками робітників, які допоминалися від нього залеглої заплати, Прокіп Шкраба розказав ось яку притичину:

– Мав я, знаєте, невеличкого пса й охрестив його на ім'я Босий. Був це не такий звичайний пес, як людський, лиш якийсь інакший. Так міркувати по його фігурі, то мусив він походити з якоїсь панської породи псів. Такий був, знаєте, форемний, добре вихований і делікатний. Я того песика так полюбив, як рідного синка. Беру його з собою скрізь у поле, в ліс, у луг, і всюди він мені приємно гавкає і хвостиком по-панському вимахує, ну, словом, то не песик – тільки чиста радість, так мені він душу звеселяє. Але, як мені раз уночі злодії вкрали колесо від воза, я взяв і прив'язав його. Та це не помогло, бо хтось мені почав щоночі кури красти. Уночі пес гавкає, а кури тягом пропадають. Протягом двох тижнів щезло вже мені аж десять тих курей. Жінка ґвалт, аж руки ломить, бо то, знаєте, так на жіночий господарський розум, то це величезна страта. Аж я переходжу попри буду і що бачу? Перед будою лежать два курячі маленькі пір'ячка. Заглядаю я до буди і – паларуш би тебе нарушив! – знаєте?.. а мій Босий, як який вельможний пан барон, розлігся й розвернувся на перині з курячого пір'я!

– Як же це?.. То ваш пес вам кури крав?..

– Ну, а хто крав? – сказав Прокіп.

– Як же ж він ловив ті кури, коли був прив'язаний? – спитав Микола Пукас.

– Зараз я скажу вам, як він показав свій незвичайний псячий розум. Пес, як знаєте, вилизує дочиста миску. Я, наприклад, чув, що є такі жінки на світі, котрі замість миски вимити, дають їх псам вилизувати й через те не треба тим жінкам помийниці. Отже, мій пес був такий хитрун, що миски не вилизував тоді, як лапав кури. Робив він це для того, щоб курку заманити перед буду, щоб курка мала коло буди, знаєте, що дзьобати.

На те зауважив Юрко Шумський:

– Звірина має часом більший розум від людини.

Прокіп Шкраба запитав:

– А тепер скажіть мені, чому мій пес так любив кури їсти?

– Бо був голодний.

– Але ж де голодний? Я ж його годував, як бог приказав. Я, знаєте, чув таку історію: грішна душа не йде по смерті відразу до чистилища, тільки входить найперше в якусь дуже паскудну звірину, наприклад, у блощицю. Там та душа має своє чистилище й відбуває покуту. І як позбудеться трохи тих своїх гріхів, то входить у трохи делікатнішу тварину, наприклад, у блоху. З блохи входить у вовка, потім у кота, у пса, в вівцю, коли це бабська душа, а в барана, коли хлопська. А з вівці чи барана та душа вже просто йде до неба.

– Напроти чого ж ви так балакаєте, куме,– запитав Луць Семенюк.

– Напроти того, що в моїй собаці, коли він кури їв, не сиділа його власна собача душа, тільки чиясь інша: може, якого економа або піддячого...

На другому кінці стола розмовляли про що інше:

– Тепер людям трошки легше дихається, а знаєте чому? – говорив Прокіп Шкраба,– зарібки у Пруса і в Америці рятують народ.

– Але що буде, як той Прус і Америка, не дай боже, урвуться?

– Що прийде? Нужда, війна, революція, кінець світу,– віщував Андрух Дідух.

Юрко Шумський оглянувся, чи хто його не підслухує та обізвався до сусідів таємничим шепотом:

– А я вже бачу наперед революцію в нашім селі...

– Не може бути! Що ви кажете?..

– Дивіться,– говорив Шумський,– на нашу граф'янку й на Івана, як вони любо сидять біля себе. І дай боже їм найбільше щастя на землі. Але згадаєте моє слово: через ту пару буде революція в селі...

– Ей, куме, ви маячите. Для чого так говорите?

– Я вам кажу: революція розпочнеться вже від завтра. Що ви гадаєте? Адже за таку вродливу панну, як наша граф'янка, напевне, різні графи, барони, князі, а може, й навіть королевичі б'ються. І ви думаєте, що вони спокійні будуть, як довідаються, може, навіть нині, так, напевно нині, що та прекрасна панна граф'янка відбуває нині заручини з хлопським сином? Я певний, що тут близько коло нас один або кілька шпіонів підслухують усе, що тут говориться. А той страйк у пана Гаєвича? Що ви думаєте?.. Це ж початок революції. Го-го! Хто знає пана Гаєвича, а я його добре знаю, пане добродію, той собі всю ту заверенцію з його страйком так розміркує: пан Гаєвич дасть себе живцем порізати та посікти, ніж мав би на макове зерно поступитися й дати робітникам більшу платню.

– Ваша правда, шваґре,– сказав Прокіп Шкраба та додав від себе:

– Але не забувайте такого пункту: у пана Гаєвича така натура, що перше всього він буде старатися порізати й посікти других.

– Ей, куме, наприклад? – затривожився Хведько Мельник, той, що мав вітряк на греблі під селом.

– Він усю свою жовч оберне на панну граф'янку й на Івана Куценка.

– Ніби за що, наприклад? – питав Мельник.

– Ей, куме, вам так мало розпартиції у голові! Хто ж підніс робітникам платню?

– Панна граф'янка, знаю.

– А хто їй поміч дав у тім інтересі?

– Пан Іван Куценко.

– Отож бачите. Тепер я набрав пари в рот і більше не говорю ні мур-мур. Хай ваші голови самі далі штудирують.

– Хай буде, що хоче,– обізвався Панько Дідух,– але я тільки те одно знаю: якби через того пана Гаєвича чи через його посіпаку Пенкальського один волосок упав панні граф'янці або Іванові з голови, то... то... я не знаю, що я зроблю...

– Зробимо всі те саме! – аж крикнув Семен Незаривай.

На те Юрко Шумський:

– Ну, що ж тоді буде? Революція.

VII

Ще сонце стояло з-над два хлопа понад лісом, як мавка вертала додому у товаристві Івана. Обоє ішли не селом, а пастівниками, що великанським півколесом зі сходу входили в село та очаровували око соковитою, буйною зеленню ярин і трав. Обоє хотіли бути самі, щоби могли без перешкоди розказати собі вражіння з сьогоднішніх переживань і висловити, виспівати одне другому чародійну, величаву пісню радості життя й кохання. І дійсно, куди оком не кинь, ніде ні живої душі, бо майже всі люди ще зісталися на празнику. Обоє чули за собою празниковий гамір людей і звуки музики, що невтомно грала й душі веселила. В міру того, як Іван і мавка тонули у зелені, людський голос і музика щораз більше тихли й лиш тоді, як війнув південний вітер і пестливий легіт дунув бадьоріше, радісні оклики людей, голоси скрипок і задоволене простогнування баса нагло ударяли в їхні вуха з старою силою. Та здавалося при тому одночасно, начеб ті щораз то дальші голоси доходили до них із-поза загадкового, примарного серпанку і будили почування, що переносили душу поза межі дійсності, в таємну понаддійсність, у якій душа є в силі в мільйонній частці хвильки пережити невислівні радощі існіння. Тоді людина почувається безмежно малою й безмежно великою, несвідомою й одночасно всевідучою, дрібнесеньким атомом і всесильною істотою, що в собі лучить супротивні кінці безконечності.

І неначе білий, таємний голуб-дух пливе по срібнім океані вічності.

Отак мавці та Іванові здавалося тепер, що вони обоє два малесенькі метелики, що мерехтять над квітами буття.

Одночасно бачилось їм, що море синяви небес над морем зелені землі, хвилі золотого сонячного світла, у якому світ утонув, жайворонки, що крильцями гладили блакитне небо, сонце, що сміялося з-поза топіль,– весь цей ясний світ – це чародійне, непонятне й величне проміння, що з їх душ виходить і до них солодко кличе:

– Радуйтеся, діти, радістю кохання й щастя.

Обоє станули й понад зелений луг, понад хати, що поховалися у гіллі черешень і яблунь, дивилися на сонце, що за хатами примостилося у верховітті лип і скупаними в зелені проміннями пестилось кучерями мавки та їх золото ще більше золотило.

Дивилися мовчки, втонуті в зеленому і у блакитно-золотому сяйві світу.

Іван оглянувся немовби з острахом довкола, взяв у руки руку мавки й, дивлячись на неї з почуванням боготворення, озвався тихим голосом:

– Ні... Це не дійсність. Так мені здається: я живу у казці... Мені сниться дивний, понадземний сон із раю, що його на цій землі немає.

Веселкою на небі мавка усміхнулась і сказала:

– Я тебе збуджу з твойого сну, Іване.

Закинула обидві руки, мов дві лебедині шиї, Йванові на шию. Іван стрепенувся. Обняв мавку сильними руками, і їх уста злучилися в одно жагуче полум'я.

Мавка, заливаючи Івана світлом радісного сміху, закликала:

– А що? Невже збудила я тебе з твойого сну недійсності?

– Ні, моя весно...

– Чому? – сміялася та дивувалася мавка і сказала: – Мені здається: хоч би ти вмер, то я тебе збудила б до життя. Давай спробую ще раз і тепер я певна, що збуджу тебе.

Тепер цілунок був ще довший і ще гарячіший, так, що від його вогню Іван поблід, а груди мавки неспокійно хвилювали. На її яблунево-цвітнім, білім личку раз у раз перетягали густо-рожеві хмарочки кохання, пристрасті, здоров'я. Була така чудова, що сам найвищий мистець, творець людської краси, зійшовши з неба на землю, мусив би в ній закохатися.

– Я думаю,– сміялась мавка,– що тепер мені вдалось вже тебе стягнути з казкових висот на землю дійсності.

– Ні!.. – сказав Іван з допитливим усміхом.

Мавка глянула з почуттям ніяковості на Івана.

– В такім випадку це значить, Іванчику, що немає в мене сили довести тебе до того, щоб з неба ти зійшов на землю...

– Ні, немає в тебе сили... – відказав Іван.

Мавка нахмарилася, а її малі уста такий прибрали вигляд, як у маленької дитини, коли її уста складаються щораз то більше до плачу. Іван це бачив, але не питав її, яка причина цьому, тільки мовчки усміхався. Тоді мавка сказала:

– Коли так, то нічого я не варта.

З тими словами вона стала звільна стежкою йти далі, та лишила Йвана за собою. Іван забіг їй стежку травою, станув кілька кроків напроти неї і закликав:

– Прошу станути.

Мавка обізвалася:

– Я гніваюсь на себе й на весь світ... Я нічого не варта...

Іван дивувався:

– Для чого так говориш?

Мавка відповіла:

– Або я не маю сили над тобою, або ти замало мене любиш. Це я стверджую тепер. Одно і друге так мене болить, що прошу мені уступитися з стежки...

Іван засміявся голосно й закликав:

– Але ж, дитино! Ти мене й себе не зрозуміла...

– Чому не зрозуміла?

– Слухай, моя весно. Себе ти тим не зрозуміла, що посунула до крайності свою жіночу скромність, коли сказала двічі, що ти нічого не варта. Твоя краса і твоя душа такі великі та чудові, що ти варта не мене, хлопського сина, не графа й не князя, а якогось казково гарного і казково мудрого лицаря! Царевич закохався би на смерть у тобі.

– Ти, Іване,– обізвалась мавка тихо,– є моїм тим лицарем. Та що з того? Ти мене не кохаєш на життя і смерть...

– Чому?.. – чудувався Іван.

– Адже ти сам сказав, що мої цілунки не мають сили збудити тебе зі сну до дійсності...

– Так, це правда,– відповів Іван.

– А бачиш?.. Отже, що це значить? Що ти мене не любиш над усе...

Після тих слів мавка уступилася Іванові зі стежки та хотіла далі йти сама. Однак Іван узяв її за руку, засміявся голосно й закликав:

– Послухай, в чім діло. Отже, те, що я сказав, ти мусиш не інакше розуміти, тільки так!

Ти, мавочко моя, ніколи не будеш мати сили стягнути мене з неба на землю, тільки навпаки: ти з землі та з життя усе для мене небо створюєш і створювати будеш.

І хоч би стала ти навіть бідною, а я бездомним жебраком, то з тобою разом і найбільша нужда перестане бути нуждою і стане сном, і казкою, і світляною дійсністю для мене.

Коли мавка вислухала до кінця тих слів Івана, кликнула захоплено:

– Ох, яка я глупа й недогадлива була сьогодні! Мій Іване! Прости мені, що я на тебе сердилась. Я тебе перепрошу гарненько...

Мавка кинулась Іванові на шию, а Іван взяв її на руки, як дитину, і тримав її, причому мавка оплела руками шию Івана і свої уста злучила з устами Йвана. Цілувались так гаряче, наче би одно одному забажало вицілувати серце й душу з тіла.

Коли мавка з рук Івана знову станула на землю, вся рум'яна, розгарячена закликала:

– Ох, яка солодка втома! Аж уста мені чогось пашать, горять. Іваночку, що це таке?.. Невже тобі так само?

– Так,– відповів Іван.

– Яка тому причина, Йване?

– Така, що ми обоє цілувались дуже пристрасно. Коли й надалі будемо кохатися з таким огнем, то нам загрозить небезпека.

– Яка? – цікаво й живо запитала мавка.

– Обоє ми станемо білими муринами...

– Що це значить, Іване?..

Іван відповів:

– Дістанемо тоді обоє муринські товсті уста...

Мавка заходилася від сміху і закликала:

– Це нічого. Будемо мати чим цілуватися...

Обоє раділи, як діти. Від їхнього сміху, кохання і щастя небесна блакить іще більше синіла, а сонячне світло ставало ще більше світляним і небо ще більше небесним.

Взялися за руки і стежкою далі йшли.

Тепер мавка почала розмову про свої враження з нинішнього празника. Розказувала про своє захоплення усім, що бачила та чула. Подивляла всі укриті скарби вдачі й духа українського народу. Дивувалася оригінальності характеру у простолюддя і стихійній силі таланту, який дрімає у селянських душах і марніє, невідкритий і занедбаний.

– Візьмім, наприклад, під увагу перше всього твого батька, Йване,– говорила мавка.– Не можу собі уявити більш оригінальної людини. Він був скупий, жорстокий, невблаганний супроти тебе, Йване. Ти чудово нині висвітлив характер свого батька. Так. Він був скупий не для самої скупості, жорстокий не для жорстокості. Чи він жалів тобі матеріальних засобів, коли ти ще був у гімназії?

– Ні, мавко,– батько тоді давав мені більше грошей на утримання, ніж було треба.

– Невже ж? – дивувалася мавка.– Отже, бачиш: він такий неуступливий був пізніше, як ти виступив з гімназії, тому, що ти знищив, як йому здавалось, його честолюбність і його усю надію, не тому, що через тебе він мав грошову втрату. Коли ж ти цілком несподівано матуру здав, яка страшенна зміна сталася з тим чоловіком! Ти пригадуєш, Іване, що твій батько сказав тобі, коли хотів у дзвони дзвонити?

– Так, мавко, батько висловив тоді таку цікаву думку: «Я не вмію сказати, яка радість і коптентність мені груди розпирає. Для того хай те все, що в моїм серці діється, за мене дзвони скажуть».

– Так, Іване. Ці слова твойого батька вияснюють якнайкраще силу та оригінальність його вдачі. Так само празник, який він справив. Отже, в цілості про твого батька слід сказати ось що: людина, котра навіть рідній дитині скаже: «Коли ти схибив мету, то гинь!»

Коли ж його дитина мету осягнула, тоді цей жорстокий батько з радості сам став дитиною! Знаєш, Іване, мене тому зацікавила вдача твого батька, що – ану вгадай, чому?..

– Тому,– сказав Іван,– що якби не безоглядність мого батька, то тепер я працював би на ріллі, і ми обоє були би собі цілком незнані.

– Так, Іване. А тепер Кость Єгомость. Ах, яка це оригінальна постать! Яка стихія таланту неосвідомленого генія! Іване, я дивуюся, чому український народ, такий чисельно великий, такий душевно й тілесно здоровий і такий геніально талановитий, не має своєї власної держави і уже сотками літ свою здорову й сильну шию гне в ярмі неволі? Що це за причина? Можна собі з'ясувати політичну залежність поляків.

Це народ, якого географічне положення дуже некорисне. Крім того, поляки численно заслабі межи двома могутніми сусідами, німцями та москалями. Але того всього не можна сказати про нас, українців. Адже вони мають бодай із найважнішого боку природну границю: Карпати, Чорне море, Кавказ. Отже, як пояснити вікову політичну неволю українського народу?

Іван відповів:

– Причини політичної залежності українського народу слід шукати у його душевному роздвоєнні.

– Як це зрозуміти? – цікавилася мавка.

– Душевне роздвоєння треба так розуміти, що на витворення української національної вдачі у збірнім понятті склалися дві душі: геройська і невільнича душа.

Чому прапредки українців були в силі здобути для свойого політичного життя найбагатшу, медом і молоком текучу землю в Європі? Знаємо з історії, що, почавши від мандрівки народів за посідання пізнішої української землі боролися найрізнородніші племена, як гуни, болгари, авари, мадяри, печеніги, половці і другі. Чому ж тільки прапредки українців здобули буйну українську землю? Відкіля взялася у них сила прогнати з України інші могутні племена або знищити їх або зукраїнщити? Очевидно, тому тільки, що прапредки українців визначалися душевними і фізичними прикметами, якими в тінь поставили всі другі племена. Значить, удачу українських прапредків мусила знаменувати одчайдушна відвага, почуття племінної єдності, спільного ідеалу і боротьби за нього і погорда смерті та життя у боротьбі. Всі ті прикмети разом утворили цю геройську душу, завдяки котрій прапредки українців стали панами на найбагатшій землі в Європі і заснували могутню Київську державу. Геройську душу витворили предки українців і зберегли її в собі доти, доки мусили в багнах, пісках та мочарищах боротись важко за щоденний прожиток. За те потомки тих геройських предків не потребували на багатій українській землі, здобутій для них батьками, так тяжко боротись за існування, як їхні прапредки, бо буйна земля від них не вимагала вкладу усієї сили. Наслідком того ослабла в українських потомках первісна енергія батьків і їхня зачіпна й відпорна сила. А тому, що земельна самовистачальність кожного українського потомка витворила почуття особистої відмеженості від сусіда й окремішності, ослабло, затерлося, а то й затратилося почуття племінної й народної спільності і змагання до єдиної спільної мети. Значить, наслідком багатства славного українського чорнозему витворилася у потомків геройських батьків слаба, шкідлива, зіндивідуалізована, затомізована душа, котра не була вже в силі вдержати Київської держави й підлягла татарам, хоча предки дали собі раду і з більшими ворогами. Це й була ця друга, невільнича душа, що собою наверствувала первісну геройську душу предків. Ця невільнича душа потомків повстала наслідком багатства українського чорнозему, котрий у визначній частині увіссав у себе, усмоктав, поглинув первісну тверду, завзяту, геройську душу прапредків на підставі ось якого біологічного закону: чим бідніша земля, яку народ замешкує, тим більша його життєва енергія й державнотворча сила. І навпаки: чим багатіша хліборобськими засобами земля, тим слабша життєва й державно-творча сила народу.

– Відкіля такий закон? – дивувалася мавка.

– Я так думаю,– сказав Іван і говорив далі: – Цей закон я висновую з таких явищ: народи, що живуть на бідних, мочаристих, піскових, скелистих землях, як, наприклад, фінляндці, скандинавці, німці, давні греки і римляни, створили самостійні держави і вміли або вміють їх боронити та розвивати. А знов не тільки українці, але, наприклад, інди, яких земля така буйна й багата, як Україна, теж утратили свою державну самостійність.

– Як же ж це, Іване? З того виходило би, що доля українського народу безнадійна.

– Ні, мавко. Не забудьмо, що багатство, буйність і краса української природи створили теж незвичайно цінні скарби української душі, а саме: глибокопоетичну українську вдачу, яка дала світові найкращу народну поезію з найкращими мелодіями. Далі: українська мова своєю гармонійною красою звуків, м’якістю та рівночасно енергією вислову, своїм мелодійним повноголосом та милозвучністю перевищує під деяким оглядом навіть найкращу мову в Європі: італійську.

– Так, це правда, я сама це зауважила,– потакувала мавка.

Іван докінчував свої думки ось як:

– Держава – річ практичної організації. А що український народ визначається глибокопоетичною вдачею, то практичного, життєвого змислу в нього обмаль. І це теж причина, крім ізгаданих, чому український народ по утраті незалежності ще досі не здобув своєї давньої держави.

– Невже душа всіх потомків славних українських прапредків невільнича? – запитала мавка.

– О, ні. Стрічаємо у них геройські душі предків, але їх є небагато. В сучасності найбільше бачимо м'яких, перечулених, сентиментальних і пасивних душ, які я називаю невільничими. Є також багато українців, у котрих геройська душа предків і невільнича потомків перемішалася разом і витворила оригінальну, та не цілком органічну вдачу. Таку вдачу мали запорозькі козаки. З одного боку, бачимо у козаків геройську вдачу прапредків, себто небувалу на світі відвагу й одчайдушність і радість життя та вмирання. З другого боку, пасивність у державнотворчім напрямку. Адже мусимо сказати, що козацька держава під ніяким оглядом не дорівняла давній Київській державі. Чому це так було? Тому, що розхитана й гедоністична, значить, невільнича душа паралізувала в українських козаках геройську душу. Якби не те, то українці мали би сьогодні найбільшу державу та й наймогутнішу армію в Європі для її оборони.

– Знаєш, Іване, тепер я тебе цілком розумію. Твої виводи незвичайно цікаві і переконуючі. Але відповідь мені на це питання: – Коли український чорнозем став причиною національного лихоліття, то з того виходить, що треба його позбутися?

– Ні, мавочко. Тепер із чорноземом справа так стоїть: саме багатство без освіти – купа навозу без користі. Діло в тому, щоби виховати в національній українській школі якнайбільше інтелігентних одиниць, які були би в силі повести народ у бій за волю. Вороги це розуміють і тому на російській Україні школу цілком знищили, а в Австрії шкіл маємо дуже мало. Для виборення незалежності ми мусимо найперш вибороти національну українську школу.

Отак розмовляючи, мавка й Іван увійшли у великий парк, серед якого з-поміж гілля платанів і лип проблискували слабо білі стіни палати, що в ній жила мавка. Вона спитала з усміхом:

– А яка душа сидить у мене, Іване?

Іван відповів:

– В тобі, мавочко, живе геройська душа українських прапредків.

– Чому?

– Ти ще питаєш? Адже треба мати геройську відвагу, щоб любити мене, хлопського сина, та одверто заявити це перед цілим селом, а далі: стільки добра творити селянам і просто йти до мети.

– Іване, я не хочу більше чути з твоїх уст тих слів, «граф'янка», «хлопський син». Тепер прошу йти зі мною до моєї бабці.