355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Осип Турянський » Син землі » Текст книги (страница 3)
Син землі
  • Текст добавлен: 20 сентября 2016, 18:58

Текст книги "Син землі"


Автор книги: Осип Турянський


Жанр:

   

Прочая проза


сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

Дівчина засміялась:

– Отже, як із мене мавка,– капелюх набік!

І з тими словами скинула капелюх, який зісунула з сосни на землю.

Куценко скочив, і підняв його, й повісив на галузці.

Знову сів на пень і хвильку приглядався, як мавка рукою справляла зачіску та кидала на нього супокійне сяйво розцікавлених очей.

Її русяве і густе, немов повісмо, кучеряве та буйне волосся опливало золотими хвилями її ніжне, рожево-біле, чарівне обличчя і спадало на плечі довгою здоровою косою, яка, виринувши з бурунів волосся, спливала на долину золотою струєю.

Із її великих, синіх, мов блакить небес, очей дивилася на світ інтелігенція, що намагалася у пестрім перехресті найрізнородніших поглядів, звичаїв, забобонів та пересудів знайти, схопити та створити свою власну, від нікого незалежну думку.

Її малі, рожеві, гармонійно до поваги і до сміху складені уста горіли краскою вишень і пристрасним бажанням тішитися орлиним словом і гарячим, чистим почуванням.

Її маленькі руки й голі, круглі, незвичайно білі рамена, уся її подоба говорили про те, що найвищий Творець доповнив твір людської природи, щоби люди, молоді, старі, малі, великі, нуждарі й багаті, дивлячись на цю істоту, говорили з захопленням:

– Яка краса! Яка досконалість!

XIV

Коли мавка пригладила собі волосся, кликнула:

– Тепер ви розкажіть мені, як це ви стали лісовиком і який зв'язок має ваше життя з піснею про дівчину, яка перемінилася у гомін?

Ні. Знаєте, ця пісня така гарна, що я хочу її зараз мати. Чи це ви самі переклали її із Овідія?

– Це, властиво, не переклад, лиш переспів. Мотив узятий від Овідія, але форма й думка самостійні.

– Так? – дивувалася дівчина.– Значить – ви поет?

Глянула на нього оком, у якім замерехтіла доброта, любов поезії, цікавість і жіноча кокетерія.

– О, пані... мавко... – зважився Куценко так її назвати,– я не поет... Я... Але перше всього прошу... Я вам напишу на картці цю поезію.

– Ні. Ви мені диктуйте, а я сама писатиму. Знаєте, українська мова така гарна й поетична, що я її добре вивчилася.

Вийняла з торбинки нотатку й наливне перо та під диктант Куценка написала пісню.

Опісля прочитала її голосно.

Коли вона писала, опісля читала пісню, Куценко поглядав на неї з боготворною пошаною і перший раз у свойому житті відчув і зрозумів, яка до безконечності могутня, світлосяйна, життєтворна сила променіє із єства, що зветься: гарна, добра й мудра жінка.

Він аж горів бажанням це сказати їй, одначе замовчав із страху, щоби вона не зрозуміла його не так, як слід.

Мавка тричі прочитала пісню й тішилася нею, як дитина.

– На другий раз, як доживемо й зустрінемося,– казала,– я вам її задекламую.

А тепер мені подайте руку, хай я за цю пісню вам її стисну.

Взяла мозолисту Куценкову лапу у свою ніжну біленьку руку та, усміхаючись, стиснула її.

Куценко і не чув того стиску слабенької жіночої істоти.

Зате почув, як від її руки розкішна, тепла хвиля спливла в його душу й несла її настрічу чудодійним і незнаним зорям.

– Сідайте тут на сосну біля мене,– знов промовила дівчина,– й розкажіть мені, що саме думали б ви, якби під час вашого декламування пісні про дівчину-гомін – із гомону назад постала дівчина?..

– Це вже сталося,– Куценко відказав.

– Що сталося?.. Як?.. – розцікавилася мавка.

– З гомону повстала знову дівчина...

– Де ж вона?.. Як її на ім'я?..

– Граф'янка Олена, мавка...

Весняний, соняшний сердечний сміх дівчини розгомонівся довгим гомоном по мовчазному лісі і живучою росою впав на пелюстки квіток і на зелено-темні кучері дерев.

– За цей мудрий дотеп ви мені подобаєтеся, немов розумний, добрий друг,—защебетала мавка,– одначе це незгідне з дійсністю... а то давніше мусила б я бути гомоном...

Куценко зітхнув:

– Ви, панно граф'янко і мавко, були і є і будете для мене все не дійсністю, а тільки невловимим і далеким, недосяжним гомоном...

– Не розумію вас... Чому?.. – спитала дівчина.

– Чи знаєте, мавко, яка віддаль між найбільшою висотою на землі й найглибшою безоднею у морі? Отже, ця різниця – це дрібниця у порівнянні із прірвою, котру доля викопала поміж вами й мною... Ви, щаслива доню долі,– небо, а я – земля...

– Чому?.. – цікавилася чимраз більше Мавка.

– Чуєте, мавко, як за вами недалеко зозуля кує?

– Вона кує для вас... Віщує вам добро.

Хвилинку обоє мовчали, вона – вдумана в його слова й заслухана в пісню зозулі, він – задивлений в темряву свойого животіння.

Нараз він закликав приглушеним голосом:

– Чуєте, мавко?..

Вона здригнулася і крикнула:

– Сова!..

– Так, мавко. Там, за моїми плечима квилить сова – для мене...

Мавка стрепенулася й закликала бадьоро:

– Лісовику, не будьте забобонні... А втім... це, може, навпаки: зозуля кує вам, сова квилить мені...

– Коли ж ви вірите у віщування птах, то мусите тим більше вірити такій химерній пташці, як є нею, вибачайте, я…

– Як це розуміти?.. – усміхнувся Іван.

Мавка своїм срібнострунним голосом почала наслідувати кування зозулі, яка, почувши дивну суперницю, затихла.

Коли мавка перестала кувати, закликала з великою пустійською повагою:

– Прийміть, лісовику, до відома, що я, зозуля, вам кую...

Кування мавки, поважно-пустотливий вираз її прегарного обличчя, її слова та світляне мерехтіння її волосся, на якому соняшне проміння іскрилось і самоцвітилось надземним, сонно-мрійним сяйвом, обдали такою чародійною приманою дівочу цю істоту, що Куценко рад був кинутися їй до ніг і просити ясні сили десь високо понад лісом, щоб вони спинили час і йому лишили цю небесну злуду якнайдовше.

Та хоч йому ці почування груди розривали, то він над собою запанував і мавці їх не виявив.

На її питання, чому він у лісі живе, Куценко оповів їй коротко історію свойого життя. Розказував, як був добрим учнем у гімназії, але в сьомому класі не міг стати визначним учнем через труднощі з математикою та через дивні болі голови. Образив професора математики за те, що він насміхався з Шевченка. Утратив віру у можливість скінчення гімназії й хотів стати просвіченим господарем, тим більше, що його батько найбільший багач у селі. Але батько разом з його старшим братом кидались на нього в часі його праці, відганяли його з поля й замикали перед ним хату і страву. А коли його брат хотів його в часі сну зарубати, він, збудившися впору на крик сестри, видер братові сокиру з рук і тоді переконався, що йому немає місця в батьковій хаті, бо або брат його уб'є, або він сам, доведений до розпуки, може стати братовбивцем, Каїном. Щоб до того не допустити, він присягнув собі, що його нога більше не переступить порога хати, у котрій він народився. Не міг шукати приміщення в якому бюрі або стати наймитом у кого-небудь із тієї причини, що йому неможливо жити розбитком і викидком життя, коли його душа загубила віру в людей. Адже його найближча рідня поводилася з ним, як нелюди. Що варт життя, коли йому нема тепла нізвідки? Коли тебе найближчі душі заморозили сибірським холодом і маревом загибелі? Ось тому він став скитальцем, нуждарем і одчайдухом, який, не маючи відваги відібрати собі життя, живе у лісі не з романтичного настрою, не лише з любові до природи, але головно тому, що уважає ліс, а ще до того панський – власність панни граф'янки – місцем, у котрім його постигне найскоріше смерть.

– Не говоріть про смерть!.. – перебила його бентежно мавка.

– Дивіться, мавко, незадовго сонце вже зайде. Коли мене не будете стидатися, як ледаря й непотріба, то я прохаю вас: дозвольте мені для вашої безпеки провести вас на край лісу, а там... дорогою, що йде полями, вже самі зайдете до палати.

Мавка, яка з щораз більшим зворушенням слухала Куценкового оповідання, сказала:

– О, ні, ви мене проведете аж під хату, не для того, начеб я боялася якої-небудь небезпеки. Ваша трагедія будить у мені думки, які мушу вам висловити. Ходім!

Узяла на себе капелюх, і обоє пустилися в дорогу, не крізь гущавину, яка вже стала покриватися вечірньою росою. Як тільки вийшли на битий шлях, Куценко глянув на задумане обличчя дівчини й у приступі жалю й самобичування обізвався:

– Прошу мені вибачити, що я вразливу вашу душу, мавко, засмутив, здається.

Мені наказує моє сумління, наскільки воно ще в мене є, не прикидатись перед вами ліпшим, ніж я ним є в дійсності.

Я скажу ще більше. З великої безмежної пошани до вас, мавко, і в бажанні, щоб ви були якнайщасливіші у своїм житті, я прохаю вас:

– Забудьте все, що я сказав вам, і в майбутньому мене минайте та втікайте все від мене!

Мавка загадково усміхнулася і сказала:

– Значить, інакшими словами так: ледве ви побачили мене та побалакали зі мною трошки, а вже хочете мене позбутись раз на все...

Ті слова ударили в Куценка гірше грому.

Він станув і на мавку споглядав очима, повними терпіння й туги.

Мавка пристанула теж і дивилась на нього з співчуттям, у якому блиснула цікавість, що він відповість тепер?

Нагло Куценко клякнув перед нею, взяв її руку і приклав собі до уст.

Устав і сказав розбитим голосом і – з вогкістю в очах:

– Присягаю на любов до батька й матері... ні... батька й матері немає в мене... Присягаю на любов до правди і краси життя, що ви, мавко, мене хибно зрозуміли...

Мавка приложила свою руку собі до уст і хвильку так її тримала.

– Що це? – зважився спитати її Іван.

Мавка подивилась лагідно й спокійно в його очі й відповіла тихим голосом, як пісня-шепіт ангела:

– Я з своєї руки устами стерла сльозу шляхетної, нещасної людини...

Схвильований, потрясений до дна душі тими словами й тим учинком мавки, Іван, котрого вже від трьох літ погорда та прокльони били, впав цій дивній дівчині до ніг.

Вона йому веліла встати, та обоє йшли хвилинку мовчки, начеби боялися, щоб слово не розвіяло чогось великого, святого, що нишком линуло із-поза меж великопанськості і горя, і весняною росою клалося на молоді дві душі.

XV

Ось вони вже вийшли на край лісу.

Перед ними по обох боках дороги лани за ланами буйного збіжжя мерехтять у золото-зеленій повіні світла вечірнього сонця. А там... на крайнебі з-поміж городів і хмари овочевих дерев, тополь, ясенів, лип і верб ледве визирають білі лиця хат, як тісно обняла та оповила їх яблуневими руками мати-природа!

На краю села здіймається широко й гордо над хати й сади селян, немов твердиня, темно-зелена стіна дерев панського парку.

Поля, роса, хати, на церкві хрест, який горить у сяйві сонця, синє небо – все життя радіє, дише пахощами, силою, красою і весняно усміхається до неба, що любовно нахиляється над морем зелені, щоб шепнути:

– Земле, я люблю тебе!

Іван стояв напроти сонця, що ховалося за синім лісом на далекому крайнебі й поглядав на мавку із німим боготворінням.

Вона дивилася на нього, але він не був у силі видержати супокійного вогню її очей.

Йому було ніяково та соромно, що перед нею мусив плакати.

Одночасно він радів, що завдяки його сльозі розкрилася перед ним велика тайна.

В нім воскресла життєвими допустами вбита віра у безмежну доброту й невинність людської, жіночої душі.

І мавка відкривала інший світ, котрий донині був цілком чужий для неї.

Вона, розпещена дитина долі, приваблена піснею про дівчину-гомін, пішла сьогодні в ліс, аби на хвильку утекти від морозної заскорузлості, бездушності та плиткості великопанського життя.

І справді утекла.

Одначе...

Замість проходу та пізнання самої пісні й заспокоєння самої поетичної цікавості вона відкрила несподівано важку трагедію молодої, гарної і доброї людини.

І, може, граф'янка була би звичаєм великих панів одвернулась байдуже від образу нужди й упадку селянського сина.

Але, що було правдоподібне у граф'янки, неможливе це було у мавки.

В цій дивній дівчині промовила стихійно чорноземна кров її бабуні, що колись була селянкою.

І ця селянська кров і інші почування, винесені сьогодні мавкою з лісу, несвідомо промовили тепер її устами так:

– Вас я мушу врятувати! Ви мусите скінчити всю свою науку.

Пустилися в дальшу дорогу поміж пшеницями, а Куценко радісно закликав:

– Мавко... ви мене вже врятували!..

З усмішкою, позолоченою заходячим сонцем, мавка запитала скоро:

– Як?..

– Коли сьогодні я вас, мавко, вижидав у лісі, мені не сходили з думки слова, що ви – моя доля...

Я довго роздумував над тими словами, як їх розуміти. Ви, мавко, так високо стоїте своїм родом, красою і щастям, а я, хлопський син, так упав на дно життя, що між нами не може бути нічого спільного, бо ви – сонце, а я сліпа кертиця, котра порпається під землею.

Але я думав:

«Я побачив мавку, свою долю, завдяки пісні про дівчину-гомін. А тому, що книжка дала мені знання цієї пісні й уможливила мені побачити вас, мавко, я прийшов до висновку, що розуміти вас, мавко, як мою долю, значить: докінчити перервану науку». Я з радості поцілував книжку й чуюся безмежно вдячний, мавко, вам за те, що завдяки вам я віднайшов загублену мету життя.

– Я дуже тим радію й допоможу вам,– тішилася мавка.

– За духовну поміч,– казав Куценко,– буду вам вдячний. Матеріальної помочі ніколи не прийму від вас.

Тепер обоє підійшли під парк, обведений високим парканом, поздовж котрого по тім боці дороги ріс широкий лан пшениці.

Мавка запитала з усміхом жіночої цікавості:

– За що ви, кажете, поцілували книжку?..

– За те, що завдяки науці я знайшов для свого чорного життя світлу, недосяжну мрію...

Мавка запитала швидко:

– Хто ж ця ваша світляна, недосяжна мрія?..

Іван мовчав.

– Що або хто ця мрія?.. Будьте зі мною щирі.

– Я не можу й боюся сказати...

– Чому?..

– Це було би святотатство...

– Я нагніваюся, коли не будете зі мною щирі. Отже: хто для вас ця мрія?..

Іван поблід з остраху, немов би мав за зраду тайни потерпіти смерть, і ледве чутно шепнув:

– Ви, мавко...

Мавка усміхнулась й легенько спаленіла.

Однак не можна було розпізнати, чи рожева хмарка на її обличчі походила від останнього Іванового слова, чи від золотистої рожевості проміння сонця, що ховалося вже за садки в селі.

Вже хотіла відповісти, аж нараз із нетрів панської пшениці вдарив їх обоє дикий та гидкий і біснуватий регіт, подібний до іржання раненого, ошалілого коня.

Обоє глянули в той бік і слухали, збентежені, як регіт клекотів, заржавіло хрипів та добувався звідкись, наче злобний, мстивий крик із челюсті конаючого чорта.

– Що це?.. Хто це?.. – шепнула мавка.

Куценко відповів:

– Якась душа сміється. Не в силі зрозуміти, як ясновельможна граф'янка може розмовляти з нуждарем і викидком життя, таким, як я...

– Так ви думаєте?.. Отже, прошу прийняти до відома, що я завтра пополудні знов прийду до лісу й дам вам відповідь на ваші слова про недосяжну мрію.

До побачення.

Куценко мовчки уклонився мавці й, коли вона зникла за входом до парку, ще довго дивився за нею. Здавалося йому, що вона відійшла занадто нагло й несподівано... Не подала йому руки...

Аж мороз пішов по нім на думку, що він, може, несвідомо вразив її немило словом, рухом, поглядом очей?..

Певно, мусив її неприємно діткнути дикий регіт, котрий він так одверто з'ясував їй...

Однак чому вона, немов на злість тій адовій душі в пшениці, заявила:

«Отже, прошу прийняти до відома, що я знов прийду...» Те її «отже» обдало його великою радістю. Адже те слово характеризує всю її істоту!.. Те її «отже» – це, на його думку, визов людській заскорузлості та глупоті, це скеля власної особистості і власної думки... Це міст, перекинений понад прірву межи щастям суспільно високопоставленої людини та між горем найбіднішого, богом і людьми забутого нуждаря...

Але відкіля той холод при розстанні одночасно з її бажанням говорити завтра знов з ним?..

Не міг інакше того з'ясувати, як химерністю жіночої вдачі.

Він думав:

«Жіноча химера – як погода і сльота: не знати, відкіля й коли прийде, не знати, куди й коли піде.

Але розмова граф'янки з нуждарем – хіба ж це не химери великопанської особи, жадібної нових вражінь?..»

Злякався тих думок, які були би в силі скаламутити хрустально-чисте сяйво мавки-мрії.

Став сердитися на себе та на дикий регіт темної душі і глянув на зелено-мовчазний пшеничний лан.

XVI

Коли Куценко так дивився, привітав його гурток селян, які вертали з роботи в полі. Майже всі були ті самі, що вчора ждали довго на зарплату й через нього отримали видатну підвишку зарібку.

Попереду йшов Панько Гавриш,

– Паньку,– обізвався Йван Куценко,– там у пшениці якась душа сидить... Добудьте її відтіля...

Панько збентежився:

– Душа? У пшениці?.. Пане Іване... я... боюся...

– Не бійтеся... Візьміть іще кількох і скочте...

Охочі зголосилися.

– Де ж та душа?..

Нараз Панько крикнув, показуючи рукою у пшеницю:

– Гляньте! Що це?..

Верхи пшениці розступаються!..

Рів робиться... Біжить глибоко в лан... у противний бік од нас!.. Душа боїться!..

Хлопці, за мною!

Панько, а за ним хлопці миттю скочили й пірнули у пшеницю.

За хвильку почув Куценко захриплий крик:

– Не руш мене! Загризу на смерть!

Одночасно Панько зарепетував із глибини пшениці:

– Мамо рідна!.. Не витримаю!.. Тріскає живіт!

Захиталася пшениця від сміху Панька і хлопців.

Куценко ще не охолов од вибухів веселості людей, як Панько Гавриш і другі виринули з пшениці й вивели на світ якесь несамовите, кострубате та кудлате чудо-диво, опира, чи вовкулака, як його уява в казці розмальовує.

Від шиї аж до ніг він мав на собі одежу з стебел пшениці, з коноплиння і з кукурудзиння, що було прив'язане до шиї перевеслом і підперезане так само в поясі.

Набрякле й повикривлюване обличчя, на котрому ніс, уста та очі мали намір, як здавалось, позамінюватись місцем осідку, розмикане, скуйовджене і розпелехане волосся та присліпуватий вигляд очей робили з тієї постаті страшну та одночасно і смішну тварину.

Як тільки ця подоба угледіла Куценка, стала шарпатись, човптися, борсатися й смикатися, щоби знов сховатися у пшеницю.

Однак не мала сили вирватися із цупкого перстеня обнять Панька і хлопців.

Хоч Куценко зараз догадався, що це мусить бути управитель, а проте спитав:

– Хто ти?..

Постать затремтіла й носовим, роздертим та порожнім голосом почала бурмотіти:

– Я – не я... Я... кукурудзяний дух...

Коли люди, що стояли разом з Куценком на дорозі, як довідалися від Панька, що цей страхопуд – це пан Пенкальський, дивувалися та порскали зі сміху.

– Що ви у пшениці робите весь день, пане шляхтичу Пенкальський? – запитав Куценко.

Управитель, що дійсно сидів у цій дивній подобі, з великого сорому, страху та ганьби поводився, мов несповна розуму, бо мимо того, що неможливо вже було затаїти себе, він заїло та запекло силкувався доказати, що він – не він.

Мабуть, поза острахом перед помстою селян він брав теж під увагу думку, що коли село і двір дізнаються, як він смертельно оганьбив та осмішив себе, тоді йому прийдеться якнайдалі утікати з тих околиць.

Та без уваги на все те, він, засліплений любовною жагою до граф'янки й біснуватою ненавистю до «всіх селян», не міг запанувати над собою.

Безсильне ревнування і злість на Куценка й на граф'янку задля того, що вона, на його думку, кидала в неславу дух аристократії, вибухла у ньому диким реготом, коли побачив граф'янку разом з Куценком.

Тепер він ошаліло силкувався знищити наслідки власного нерозуму, котрий його зрадив.

Тому на Куценкове питання, що він робив весь день у пшениці, він белькотів:

– Протестую!.. Я не пан Пенкальський!.. Я здалека... йду на відпуст до Милятина... Здрімнув собі в пшениці... Мої ноги були в черевиках... Буджуся... дивлюся... мої ноги босі... То не мої ноги...

Сміх селян, які сходилися щораз густіше, бухнув під вечірнє небо.

Панько Гавриш підступив до Куценка й шепнув йому в ухо:

– Пане Іване, може б, його затовкти?.. за вашу і за нашу кривду... казав той... капут?.. Га?..

Іван остеріг його перед таким учинком і сказав зібраним селянам:

– Заведіть цього панка додому. Не знущайтеся над ним. Він своє вже відпокутував. Бувайте здорові!

По тих словах Куценко відійшов.

* * *

Майже половина села збіглася, щоб подивитись на видовище.

Люди витягли опира з пшениці на дорогу, не зважаючи на його погрози, крики і заклинання.

Поставили його посередині дороги, а самі зробили довкола густо збите колесо і стали так серед гамору, галасу, сміху, дотепів та погроз вести його на сільський майдан.

Управитель сліпо кидався, як муха в банці, вліво, вправо, взад, уперед, аби пробити людський живопліт і утекти, втекти, хоч би до пекла.

Однак за кожний раз, як він прискочив до людей, вони плічми, грудьми, то животами, стусанами відкидали його, і він летів, неначе м'яч, аби відбитися на протилежнім боці від людей та падати на свіжу все стіну і знов відбиватися.

За кожний раз вимикували хлопці з нього бадилля і грозила небезпека, що, заки зайде додому, зносить геть ту чудернацьку одіж і покаже на виставу наготу, створену на божий образ і подобу.

Щоб це не сталося, він, перетомлений і виснажений зі страху і стиду та безсильної скаженості, почав спокійно і мовчки йти посередині колеса і мусив слухати, як раз у раз об його вуха, наче град або розпалене залізо, ударяли голоси селян:

– Чи варт ти такої гарної процесії, бісів сину?..

– Куме Ничипоре, змірте йому своїм кравецьким ліктем потилицю!.. Бач, яке убрання видумав!.. Він вам хліб одбирає...

– На який-то, панцю, бал ви так манджаєте?..

– Він відьмар... Причепурився так до відьми...

– Ти хотів застрілити Куценка?.. Чортова мати твоя!..

– Панцю, чи бодай заплатите нам за параду?..

– Чи висушуватимете далі нашу шкуру?..

– Ух, ми тобі і твою скарбову шкуру та скарбуємо, скарбуємо!..

На майдані народ затримався з Пенкальським серед колеса.

Один парубок дірвав на смітнику розбитої макітри і настромив йому її на голову.

– Не скидай... а то тобі чуприну місяць осмалить...

Панько Гавриш успокоїв народ і запитав:

– Панове громадо! Ми найшли опира й відьмаря, що ссе, як той казав, нашу кров і не дає нам жити. Що зробити з тим кукурудзяним духом?

– Убити, як собаку!

Панько:

– Ні, бо його душа перейде в іншу собаку і далі кусати буде.

– Живцем паси з нього дерти!

Панько:

– Це не добре...

– На суху гілляку з ним!

Панько:

– Недобре, бо гілляка зломиться...

– Заголодити його!

Панько:

– І це не добре, бо він так обжерся нашою кривдою, що витримає голодівку до страшного суду... Знаєте, що? Тому, що це потвора – не людина, тільки відьмар, опир, чортяка, кукурудзяний дух,– спалім його.

Село загуло:

– Спалім, спалім його!

Управитель, що весь час мовчав, тепер, порваний жахом, почав тремтіти, аж його чудна одежа шелестіла, і лебедів:

– Панове, бійтеся бога... я не опир... я не чортяка... я управитель Пенкальський...

Від сміху селян дзвони на дзвіниці згомоніли.

З уданим великим здивуванням запитав його Панько:

– Невже ти – той самий бісів син, що людей виголоджував?

Мов з горла камінь витягав, так одповів Пенкальський:

– Той сам...

– Ти людей мав за худобу і в лице бив?..

– Я.– він видушив.

– Так?.. – удавав Панько.– Та ж ми думали, що нам навинувся в руки якийсь опир... Звідкіля ж ми мали знати, що той вовкулака, кровопиєць, чортів син,– вибачте за слово,– управитель пан Пенкальський? Чого ж ви з нами так зажартували?..

– Люди, тепер відведем його з парадою додому. А щоб він не спізнився, то ті, що він їм дав пам'ятку у плечі, груди, у лице, хай його підганяють, чим хто може...

Люди здерли з нього коноплиння, кукурудзу і пшеницю і гнали його голого напроти себе та не жалували йому штовханців.

Коли управитель побачив недалеко перед собою паркан, що окружав його хату, набрав такої сили, що випередив селян і блискавично перескочив огорожу та опинився на своїм подвір'ї.

Затиснув кулаки і не кричав, а несамовито ревів до людей, котрі вже не хотіли більше бавитися з ним і реготалися перед парканом:

– Я вас вистріляю всіх!

– Чуєте, люди? – говорив Панько.– Пусти потвору з рук, то будеш сам життя непевний. Чекай, чекай, кукурудзяний духу, на другий раз ми вже тебе не випустимо живцем.

XVII

Старенька графиня Воронська вже лежала в ліжку, коли її внучка прийшла до неї. Скинула капелюх і присіла до бабусі на ліжко.

– Присунься ще ближче до мене, дитино...

Так. Дай мені поцілувати свою русяву голівоньку...

От уже мені легше. Ти принесла мені повно пахощів весни і піль, моя квіточко весняна. Я вже хотіла на тебе гніватися за те, що ти мене покинула на все пополуднє. З нудьги я не знала, що почати, так мені скучно було б за тобою. Де ж ти була, дитино?..

– Бабцю, я ходила полями, лісами й тішилась весною...

– А весна тобою,– усміхнулась бабця.

Лелійний усміх внучки роздзвенівся божим даром по самітних кімнатах.

– Чому, бабцю?

– Бо ти така гарна, що найкраща весна тебе має за свою сестричку.– Ах, чи доживу я ще тієї щасливої хвилини, щоб відсвяткувати твоє вінчання з якимось гарним принцем або королевичем? Боже, я забула... Адже ти голодна, донечко.

– Потім, потім... Бабцю, як ті принци й королевичі такі розумні й гарні, як син графині Козицької,– дякую. Не хочу.

– Є різні, є між ними гарні та розумні.

– Ні, бабцю. Мудрість родиться з терпіння і з науки. В аристократів і в великих багачів нема одного ані другого, хіба десь дуже винятково. Тому найбільші духи, на котрі все людство горде, походять із убогої або середньої верстви. Правда, бабцю: Христос родився в стайні.

– Христос – це бог.

– Отже, тим більше, бабцю, нас дивує, чому бог родився в стайні, а не у графській палаті?.. Ми обидві мали вчора доказ: правда, бабцю, як бідний хлопський син своєю бистротою ума не знищив, але просто розтрощив наших аристократів! І не забувай, бабцю, що той бідний хлопський син ще не покінчив наук. А що буде, як він уже ціле знання здобуде? З нього, певно, вийде велетень думки й духа.

– Ні, квіточко моя. Не захоплюйся ним так дуже. Якраз він не хотів учитися, тому його батько прогнав від себе.

– Ні, бабцю, це не цілком так. Тепер він уже вчиться.

– Так?

– Так.

– Хто ж його навернув до науки?

– Я, бабцю.

– Ти, донечко?.. Як?

– Чи він тобі, бабцю, подобався вчора своїми відповідями? Правда, що подобався, так?..

– Так.

– А мене, бабцю, незвичайно захопила його бистроумність, його убивчий дотеп. Убивчий дотеп. Бабцю, це страшне оружжя духа, страшніше від гармат! Тому він мене дуже зацікавив, і я нині була там, де він живе.

– Де ж він живе?

– В лісі.

– Ти була у нього в лісі?

– Так.

Графиня хвилинку думала. Опісля обняла внучку обома руками за білу шию, начеби її хотіла боронити від якогось лиха, і сказала тривожно:

– Дитино, я боюся...

– Кого, бабцю? Куценка? Це найчистіша, найневинніша душа на світі. Подумай, бабцю, я йому сказала, що його мушу вирятувати, бо шкода, щоб він марно пропадав, а він мені каже:

– Ви вже мене вирятували, бо, завдяки вам, панно граф'янко, я бачу, що є ще добрі, ангельські душі на світі. І тому я,– каже він,– в ім'я тієї доброти людської душі докінчу свою науку. За моральну поміч,– казав він,– буду вам вічно вдячний, матеріальної помочі від вас ніколи не прийму.

Подумай, бабцю, ця людина,– це фізично медвідь, а душевно втілена невинність. Тому я маю до нього якнайбільше довір'я й хотіла б йому добро зробити, лиш не знаю, як? Бо хоч він селянський син, однак більш гордий від аристократа. Чи все-таки боїшся, бабцю?

Графиня поцілувала внучку.

– Ні, але боюся двох інших речей...

– Яких, бабцю?..

– Перше всього: людські обмови, як тебе побачать люди разом з Куценком. Не наклепів селян: це найменше. Але пані графиня Козицька, пан Гаєвич, з котрим ти обійшлася так різко, пустять цілий млин сплетень на тебе та й на мене...

– Бабцю, чи нам обоїм так на них залежить? Це тупі з'їдачі хліба, яких ми тут не потребуємо. А коли я роблю добре діло, хай тоді і світ валиться – я спокійна.

– Добре кажеш, моя мудра донечко. Одначе друга річ...

– Яка, бабцю?

– Я боюся тобі сказати...

– Чому?..

– Ще розсердишся на мене...

– Ні, бабцю, сміливо кажи!

– Я......я боюся, моя квіточко весняна, що ти... що ти... борони боже!.. залюбишся в Куценка...

Внучка усміхнулась:

– Чи ви, бабцю, добре бачили його?.. Чи добре чули його мову?

– Чула.

– Тепер, бабцю, скажіть мені одверто, так, як я вам завсіди говорю: чи могла б навіть найкраща дівчина в нім не залюбитися?

– Це залежить від...

– Ні, ні, бабцю, незалежно від нічого іншого, лиш від його бистроумності та зовнішнього вигляду. Отже: чи могла б найкраща дівчина з ним не залюбитися?

Графиня після короткої надуми:

– На світі все можливе... Могла б...

Внучка розкотила самоцвітами сердечний сміх довкола, цілувала міцно бабцю і кликала:

– Бабцю, я вже в нім залюбилася...

Графиня відчинила широко очі:

– Не знаю, як тебе розуміти, любочко. Говориш мені найповажливішу річ на світі і смієшся одночасно...

Чи ти це жартом кажеш, чи поважно?..

Внучка перестала сміятися:

– Бабцю, я сама ще не знаю... Але будь певна, що я тобі не затаю... нічого... Буду докладно брати своє серце на іспит і про всі почування та їхні зміни говоритиму тобі.

– Запам'ятай собі, донечко: нема на світі другої такої гарної й розумної дівчини, як ти. Між тобою й поміж тим селянським сином не може бути нічого спільного. Ти не для нього, він не для тебе.

– Бабцю,– засміялась мавка,– адже ти мені балакаєш такі самі слова, які я чула від Куценка!..

– Що ж він тобі сказав?..

– «Панно граф'янко, ви – небо, а я земля... Між нами не може бути нічого спільного... Ви для мене будете все тільки гомін... і світляна, недосяжна мрія...»

– Так він тобі сказав, любочко?..

– Так, бабцю.

– Він балакав розумно, донечко. Але...

Тут графиня знов обняла обома руками внучку за шию і сказала:

– Оленко, не забувай, що з тебе ще дитина. Запам'ятай собі мої слова: кожний мужчина називає жінку, у котрій залюбиться, недосяжною мрією. Та чи знаєш, для чого він її так називає?..

– Ні, бабцю.

– Для того, бо мужчина хоче, щоб жінка, його недосяжна мрія, зійшла з недосяжних висот до нього так низько і близько, щоби міг він її досягнути...

Мавка сміялася:

– Чи кожний мужчина, бабцю?..

– Кожний, без винятку.

– Бабцю, Куценко – виняток.

– По чім це пізнаєш?..

– Я вірю, бабцю... Він мене страшно боїться...

– Тут віра нічого не значить без доказу...

– Я його візьму на іспит...

Графиня усміхнулась:

– Ну, донечко, гарно буде виглядати його наука з таким іспитом, коли ти, замість його спонукати до книжки, будеш намагатися розкохати його, щоб дізнатися, як він розуміє тебе, як недосяжну мрію...

– О, бабцю, в мене не буде найменшого фальшу супроти нього, так само, як не маю його супроти тебе.

– Моя дитино, ти задумуєш небезпечну гру з огнем. Прошу, благаю тебе, не роби того, серденько, бо той огонь спалить його й тебе. Але я певна, що ти не зробиш нічого нерозважного та легкодушного. Правда, квіточко?

– Правда, бабцю.

XVIII

У спальні, де графиня спить, лежить мавка на своїй постелі та не думає про сон.

Вона вслухується в тишу ночі.

Поважне, тихе, рівномірне тікання старезного годинника і ледве чутний, рівний віддих бабці ще збільшають почуття спокою, доброти й таємного благословення.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю