Текст книги "Людина"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)

Коли впали снiги i настала санна, приїздив вiн кождої недiлi i забирав усiх на прогульку. Тодi сидiла Iринка з наймолодшою сестрою разом, а вона бiля нього напередi. Або знов трафлялося, що вiн приїздив лише по ню саму й вiдвозив її у сусiднє село до жiнки тамошнього надлiсничого. Тодi пiд час їзди питав її щохвилi, як сидить i чи їй не зимно.

В остатнiм часi стратив багато зi своєї звичайної смiливостi супроти неї. Зате вона бувала розмовна, весела i опанувала його зовсiм. Коли вiн бувало розговориться про яку рiч, не передчуваючи, що говорить якраз проти її поглядiв, тодi спинявся на ньому гордий, холодний погляд Оленин i вiн мiшався.

– Чого говорите про речi, котрих добре не розумiєте? Се ж вам не личить! Будьте таким, яким ви є, i не думайте йти другим пiд лад!

– Тиранка з вас, панно Олено!

– Чого мене слухаєте? Не робiть сього, наколи вам неприємно.

– Чому ви до мене такi гострi? – питав з вимушеним усмiхом. – Завсiгди маєте щось на менi критикувати, а мене се болить.

– Я не хочу, щоб над вами хто глумився, – вiдповiла вона м'яким, перепрошуючим голосом. – Людям не слiд над собою насмiхатись, а лише себе доповнювати. А тому, що я вас добре знаю, знаю, що ви лiпшi вiд других, то й представляюсь такою, яка власне єсьм.

Тодi вiн знов цiлував її руки.

– Ви мiй ангел-хоронитель! – говорив вiн рознiженим голосом i був би стерпiв, хоть би вона йому й ногу на карк поставила. Вона се вiдчувала, i її обгортала якась злослива вiдраза, їй було б приємнiше, наколи б вiн був їй противився; а так пiддався охотно її сiтям…

Раз небагато вже бракувало, щоби їй освiдчився, однак вона збила його з пантелику такими рiзкими словами, що очi його зайшли слiзьми, i вiн, ухопивши капелюх, забрався. В тiй хвилi, правда, вона не застановлялася над тим, що сама привела його систематично до такого настрою. В тiй хвилi бачила вона перед собою попросту мужчину, котрий не був їй пiд нiяким взглядом пiд пару, котрого не могла нi полюбити, нi поважати; котрого ограниченiсть її дражнила. Була отже до нього немилосердна i поводилася супроти нього в спосiб, котрого несправедливiсть помiчала лише опiсля.

При слiдуючiй стрiчi вiтала вона його зате привiтно i питала журливо, чи вiн не гнiвається на неї; просила сердечно не чинити сього: адже вона вже така "фатальна", а властиво – дуже нещаслива. Говорячи таке, вона казала правду…

***

Настав Великдень.

Олена перша була на ногах. Заглянувши всюди по господарствi, де було треба, повисипала парубкiв та дiвчат до церкви, а сама пiшла на город. Сонце давно вийшло з-за лiсу, а раннє зарево поблiдло. Був се правдивий весняний поранок, iз своїм здоровим свiжим воздухом, з своїми тихими чарами, що людську грудь наповняють новою надiєю. Поодинокi звуки дзвона старої церкви долiтали до неї, немов щось святе та зворушуюче залягло у спокiйнiй, тихiй природi…

"Великдень!" При тiм словi затремтiло її серце, немов його хто краяв, а брови стягнулись неначе в фiзичному болю.

Вона не могла бути весела. I чим їй тiшитись? Тепер жила хiба на те, щоби не вмерти. Навiть вiдживаюча природа не розiгнала її байдужностi. Все здавалося для неї мертвим. Вона притисла затомленi руки, неначе в глухiй розпуцi, до чола, згадала минувшiсть, подумала про будучнiсть i пiд ваготою думок немов угиналась…

Попри сад йшла стара лепетуха Катря, мати сiльського двiрника [37]37
  – Двірник – староста.


[Закрыть] i, як iнодi жартом її прозивали, "стара штафета".

– Христос воскрес! – кликнула.

– Воiстину! – вiдповiла Олена. Стара затрималася.

– Не йдете до церкви, паннунцю?

– Пiду трохи згодом.

– Iдiть, iдiть! От була я вчора в панi фештерки [38]38
  – Фештерка – лiсничиха (вiд нiм. Forster – лiсничий).


[Закрыть], там була й панi професорка [39]39
  – Професорка – учителька.


[Закрыть], та й завдала менi вам сказати, щоб ви прийшли нинi до церкви. Мають вам щось дуже важне сказати. А напекли там знов!.. Боженьку, на пiвмилi чути той запах! Але ж бо там знов i гостей!

– Хто ж прибув?

– Сестра якась помершої фештерки, тої першої, бачите, її мати; донька фештерового брата жiнки; молодий пан фештер з гарними кiньми та сивим капелюхом, що то минувшої недiлi був у вас. Все забуваю, яке його iм'я. Моя голова стара. Якесь дуже панство з мiста, що то її пан вiд людей податки збирає та й докупи кладе; якийсь цiсарський пан, бачите, шаблю носить. Але тепер iду. Хотiла лише те сказати. Хочу також пiти до церкви, мушу однак уперед сi писаночки занести моїм унучатам. Нате й вам одну; ся жовта, красна, менi дорого коштувала. Отже, iдiть, паннунцю, до церкви та помолiться св. Миколаєвi, щоби дав, аби ви уже вiд сьогодня за рiк свячене не самi їли, а з чоловiком та дiтьми. Не годиться дiвувати увiк [40]40
  – Увік – вічно.


[Закрыть]. Бог та святi най дадуть мому Iвановi небо… Вiн був добрий чоловiк i газда. А любив мене, любив!! Боженьку! Вже як було мене часто б'є. Лише як побрались, то гадала, от тепер твоя година, Катре! Все, бачте, зачерез те, що без його дозволу на танець забiгала…

– Заслужили-сьте, коли так…

– I чому нi? Якби був мною не журився, то й не бив би. Не дурно й кажуть: "жiнка не бита, а коса не клепана – одно й те саме"! Одного разу то полежала я три недiлi. А з мого волосся осталася майже половина в його руцi, але-бо я й волосся мала!!.

– Iдiть, Катре, iдiть; ви знов пересаджуєте!

– Так? Пересаджую? Дай, боже, стiльки щастя моїм дiтям та й унукам, скiльки брехнi я наговорила! З мiсця най не рушуся, коли се неправда! Але чоловiковi можна таке робити, на те вiн i чоловiк… Земля пай му пером стане! Щодо мене, – додала нараз голосним шепотом, близько приступаючи до Олени, – то я вам бажаю за те, що читали листи вiд моєї доньки, щоби ви стали панею молодого пана фештера. Чую, купив знов вiд пана барона з П. яловицю. Два роки минуло їй навеснi. Червона з бiлими латками… за вiсiмдесят п'ять з. р. [41]41
  – з. р. – ринський.


[Закрыть] Такої ще наше село, мабуть, i не видiло. Ну, але зате вже вона й вiд барона… Тепер бiжу далi.

Вона поступила пару крокiв уперед, станула однак знов, наче вкопана.

– Ну, i була б забула вам сказати, що панич пана професора i панi професорки теж приїхали. Не той молодший, а старший, той, що дивиться зизом [42]42
  – Зизом – скоса.


[Закрыть]. Боже, прости менi грiхи мої (вона голосно по устах ударилась), се вiн, мабуть, вiд науки обiрвав. Так, так, се певно, що так… Щоби, було, не здурiв… Син нашого дяка оповiдав одного разу, що якийсь так багато вчився, що аж здурiв. Той старший, знаєте, той дуже крутиться коло чорнявої панни нашого панотця. То теж добре панство. Завсiгди дає менi молока, коли моя корова перестає доїтись. Дай їй, боже, панування! Майтеся гаразд! – I попленталась вона скоренько, як на старi ноги.

Олена дивилась довго байдужно за нею. Далi вернулася звiльна у хату… Трохи згодом пiшла цiла родина до церкви…

***

Того самого дня по обiдi зiйшлися гостi, запрошенi Оленою i її родичами: старi вчителi з синами, надлiсничий, священик iз родиною i молодий Фельс. Забава розпочалась, як се звичайно буває на Великдень, їдженням "свяченого". Старi бажали собi притiм обопiльне усього добра, здоров'я, потiхи з дiтей та унукiв. Згадували сумно давнi добрi часи i запечатували довгi бажання голосними поцiлуями. Опiсля складали бажання старi молодим, а коли вже молодi собi складали бажання, тодi виступили на їх очах сльози. Вони споглянули на себе глибоким зрозумiлим поглядом i оставили "любу молодiж" саму.

Нiхто не мiг гордитись того дня таким гумором, як Олена. Нiхто не жартував стiльки, що вона. Нiхто не мiг мiрятися з нею дотепами. Очi Фельса так i впилися в її гнучку стать, в її гарне лице з незвичайно сяючими очами. Коси спустила вона нинi на плечi i здавалась о багато молодшою. Його визначувала вона замiтно: ледве, що вiдступала вiд нього. Для кождого з його дотепiв мала привiтну усмiшку i визиваючий погляд; а присутнi знали з "певнiстю", що з них вийде "пара", i то пара рiвної краси. Обоє високi, гарнi. А вiн – о, вiн знав, що не належав до "перших-лiпших". Панi надлiснича не потрiбувала йому того й казати. Не був вiн нi слiпий, нi глухий…

– Знаєте, панно Олено, – оповiдав їй, мiж iншим, iз щасливим усмiхом, – що я придбав собi уже до вiсiмсот з. р.?

– Думаєте, що менi не звiсно, що ви знаменитий господар?

– З того куплю собi урядження до мого помешкання.

– Воно буде, без сумнiву, хоч не коштовне, однак, певно, гарне.

– О, панно Олено!

Вiн глядiв на неї сяючими очима, i вiдгорнув з чола своє гарне, густе волосся. Був зворушений. Вона смiялась напiвсвавiльно, напiвнасмiшливо – сама теж несупокiйна…

Iринка виглядала дуже утомлена. Неустанно слiдила за сестрою, її тайну викрила вона давно, i її се болiло несказанно. Зразу старалась вона цiлий план тайком розбити; пiзнiше говорила прямо з Оленою. Та однак просила її коротко й дуже рiшуче, щоб їй не перешкоджала.

– Я не маю вже нiчого до страчення, – говорила нервовим голосом, – а вам усiм треба пристановища…

– Я не можу прийняти твоєї жертви, – вiдповiла Iрина у глухiй розпуцi i плакала.

– Се не задля тебе, серденько, а так, задля родичiв… – потiшала її Олена, причiм виминала її погляд. В дiйсностi була Iринка головною причиною цiлої притичини. Олена любила пристрасно сю тиху, нiжну женщину, котра ще й хоровита, була б i пропала без неї.

Тривожно слiдила з того часу Iрина тi, як Олена казала, "лови". А нинi… нинi була Олена наче пориваюча. I нинi мусило все рiшитись.

Iрина усiла до фортеп'яну i заграла механiчно якийсь там танець. Вiн приступив ближче i, спершись на фортеп'ян, дивився на ню.

– Ви прецiнь дуже подiбнi до панни Олени! – обiзвався нараз.

– Гадаєте, – замiтила вона привiтно.

– Так. О, панна Олена – пречудна особа!.. Чий се фортеп'ян? – спитав трохи згодом.

– Олени…

По його лицi промайнула немов блискавка, i вiн знову звернувся до Олени.

Нетерпеливо дожидала молода жiнка вiд'їзду гостей, особливо ж Фельса. "Коли б лише не освiдчився", – думала неустанно. Крiм того, була нервова i сього вечора дуже утомлена. Старший син учителiв видобував перед нею все своє знання. Маячив про рiзнi системи виховання. Заявив з притиском, що читав теж Песталоццi "'Wie Gertrud ihre Kinder lehrt" [43]43
  – "Як Гертруда вчить своїх дiтей" (нiм.).


[Закрыть] i що хоче ще лише J. J. Rousseau "Еmilе" [44]44
  – Ж. Ж. Руссо "Емiль" (франц.).


[Закрыть] переглянути, його мати, худа костиста особа, стрiляла за ним лютими очима. Вдовиця була гарна, – вiн самий ще молодий. Однак вдовиця не внесла ще нiколи другому чоловiковi щастя в дiм… Се знала вона ще вiд своєї небiжки бабунi…

Було вже пiзнiм вечором, як гостi попрощались. Олена шукала десь у третiм покої за якоюсь хусткою, щоб провести трохи надлiсничих, коли се нараз Фельс появився нечутними кроками теж у покою i бiля неї. Вона переходила власне коло вiкна й заглянула в нього.

– Яка знов нинi чудова нiч, – завважила стиха напiв до себе, напiв до нього.

– Гм?.. Що?..

– Настала знов чудова нiч, – повторила знов пiвголосом.

– Чому? Тому, що мiсяць i зорi так ясно свiтять?

– Може, й тому. Красу i взнеслiсть у природi можна лiпше вiдчути, як описати. Не вiдчуваєте ж ви того, пане Фельс?

– Не знаю. В тiй хвилi я вiдчуваю що iншого.

Голос його звучав м'яко. Вона поглянула на нього й перелякалась, його лице було блiде геть аж до густого волосся, наче б уся кров iз нього зникла. Голубi, звичайно безвиразнi очi палали гарячим огнем, її холодом обняло. Знала нараз, що сталося те, до чого вона стремiла i перед чим тепер сама задрожала, – пристрасть. Хотiла поступитися дальше, однак якесь незрозумiле чувство, немов струя електрична, перейшла вiд нього на неї, i вона задержалась.

– Олено!

– Що ж?

– Я не знаю. Я…

– I я не знаю… – вона усмiхнулась насилу.

– Оленочко!.. – повторив вiн.

– Бажаєте чого-небудь?..

– Так. Се бачте… ви…

Вiн її боявся, її ж взяла колишня дика нетерпеливiсть й вона задрожала на цiлiм тiлi.

– Iдiот! – виривалося на її устах, однак вона змовчала.

– Ви знаєте, що ви такi гарнi-гарнi…

Вiн станув нараз близько перед нею, i вона зачула вiд нього вино; але в тiй же таки хвилi, заки вона змогла се завважити, пiрвав її палко до себе. Вона скричала й вiдтрутила його далеко назад, її обняла сильна, несказанно глибока фiзична вiдраза.

– Тихо! – кликнув вiн у сильнiм зворушенню. – Я вас люблю, Олено; не завдавайте менi болю!..

Брови його стягнулися грiзно; закусивши долiшню губу, глядiв на неї заiскреними очима.

– Чому вiдтрутили ви мене? Я вас люблю, Олено, будьте моєю жiнкою! – сказав вiн пристрасно.

Вона стояла перед ним, оперта о стiну, блiда, з широко створеними очима, з дрожачими нiздрями, у важкiй боротьбi. Сильно товклось в грудях її серце. Ноги дрожали пiд нею, i вона не змогла уст одтворити.

– Олено, дорога, вiдповiджте менi!

Вона мовчала.

– Чи ви втратили мову? О, скажiть лише одне слiвце.

Вона ледве глянула на нього, опiсля закрила розпучливим рухом лице й застогнала. Вiн зсунув лагiдно з лиця її руки та шукав її очей. Вона вiдвернула голову вiд нього.

– Ви не любите мене? – прошептав, глибоко зворушений. – Не хочете бути моєю жiнкою? Не хочете?

Минула мала хвилина, в часi котрої чути було лише її важкий вiддих.

– Коли так, то простiть!

– Я хочу, Фельс! О, боже, я хочу, хочу… – вирвалося з її уст.

А вiн, почувши се, вже пiрвав її в свої обiйми, покривав смертельно блiде її лице гарячими поцiлуями, шептав пристраснi любовнi слова, смiявся…

Вона мовчки зносила тi любощi, й лише голова її опадала чим раз, то глибше на його рам'я…

Вже було пiзно по пiвночi. Мiсяць свiтив ясно в кiмнату обох сестер, а крiзь створене вiкно долiтав iз саду спiв соловiя. А як вiн спiвав, виспiвував! Далеко-далеко лунав нiжний щебет серед тихої ночi! Здавалось, немов старий лiс дубовий, i тихе село, i все, сповите в синяво-срiбне свiтло мiсяця, причаїло дух та прислухувалось пiснi… Лише старий годинник iшов собi своїм спокiйним ходом, одностайно; а його одностайне тикання переривав хiба часом гiркий нервовий плач…

– Не плач, Iринко!

– Я не плачу…

– Плачеш…

– Плачеш! О, змилуйся, перестань, а то я здурiю?

– Менi серце пукає [45]45
  – Пукати – розриватися.


[Закрыть], я не можу… I знов тихо, i знов плач, лише тихший, розриваючий серце.

– Iринко!

– Завернись, Олено!..

– Пощо? Се не мало б цiлi…

– О, боже, боже, боже!

– I що ж на тiм, Iринко? – прошепотiла скоро Олена. – I я, i ти, всi дiстанемо пристановище…

Вона зареготалась пiвголосом, неначе божевiльна, i усiла прямо в лiжку. Горiла, немов у гарячцi, а за висками товклись у неї живчики, немов молотки.

– Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто питає про правду, або про любов? Врештi я була мiж вами найсильнiша, то хрест нести припало менi.

– В тiм нема для мене нiчого потiшаючого…

– Що ж хочеш? Я сповнила своє "завдання". Чи ж нi?

– Дiйсно!

– Чи ж маю я тепер плакати?

Iрина не вiдповiдала.

– Се було б тепер злишнє. Не муч мене бiльше, Iринко! – додала глухим голосом, коли молода жiнка все ще не втихала. – Не буди в менi колишньої людини! Могло б ще все розпастись, а се ж була б велика дурниця!..

– Успокiйся, дурна!! Ти не знаєш людської натури? Не знаєш, що то "людина"? Ха-ха-ха!

***

Тихо стало мiж сестрами. Iринка i не ворушилась бiльше. Олена лежала, немов у полум'ї, й думала неустанно про нього. Неустанно, але – нiчого ясного, нiчого, що б купи держалося. Барвнi думки, чуднi образи хвилювали та гнали, неначе скаженi, одна за одною. Аж по довгiм часi вона задрiмала, їй здавалось, неначе б величезнi, шумлячi, морськi хвилi чим раз, то ближче i ближче пiдходили до неї i збивались над її головою. Бурнiли, шумiли грiзно, а промiж їх шумом долiтав голосний, могучий, лаючий голос, що аж земля задрижала i чуднi дрожi пробiгли по її тiлi… Її очi полинули понад хвилi, освiченi червонозолотим блиском. Все ближче доходив до неї голос, аж до глибини душi її. Серце у неї билось, мало не пукло. Хотiла крикнути, обiзватись, однак море… воно стало нараз спокiйне i гладке, а по його золотавiй площинi ступав мужчина, високий, вiдважний, з сяючим чолом: прямо пiдiйшов до неї i… усмiхнувся…

I не дивувались вони, що так довго не бачились. Любувались собою i сперечались, а мiж тим шумiло море прастару звiсну пiсню, пiсню про любов. А сонце горiло на заходi червоним сяєвом…

***

Щось у мiсяць опiсля, тихого ясного вечора iшов далекою просторою толокою молодий пастух за малою чередою i виспiвував якусь тужливу, сумну думку. Далеко лунав його молодий голос i тремтiв у воздусi. Зблизившися до помешкання Ляуфлерiв, спiвак замовк. На дорозi перед зiльником, що розложився якраз перед фронтовою стiною помешкання, на подвiр'ї стояла зiбрана велика юрба сiльських людей. Стара Катря ходить мiж ними з поважним лицем та фляшкою горiвки i частує газдiв та газдинь. Кождим разом, коли подає кому наповнену чарку, додає з повагою: "За здоров'я молодих!"

Заїзна брама стояла широко створена, i вiз за возом заїздив на подвiр'я. Се весiльнi гостi. На весiлля Олени запрошено усiх знакомих з околицi. Фельс наставав на те, щоби весiлля вiдбулось гучно, а вона не противилась тому анi одним словечком. I от появились усi запрошенi. Гратулюють удруге сяючим з утiхи родичам. Займають урочисто вказанi мiсця у святочно прибраних кiмнатах. З головою, гордо пiднесеною, проходжується нинi радникова помiж своїми гiстьми. Чудно: її обгорнуло щось, неначе б дух колишнiх добрих часiв… Давня зарозумiлiсть, що мовби давно завмерла, вiджила тепер наново в тiй прибитiй жiнцi. Вона подала ласкаво надлiсничим руку, а вчителiв привiтала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби вона i не проживала з ними нiколи у ближчих товариських вiдносинах. Вони нiби вперше, i то з ласки, знайшлися в її домi… Правда, се вiддавалася її донька… Її доньку вибрав найгарнiший мужчина з цiлої околицi за жiнку… А он там, пiд дзеркалом, на убраному квiтами столi лежали дарунки, котрi подiставала молода вiд рiзних давнiх i нових знакомих. Однак не їх вид наповняв серце панi радникової гордiстю, материнським задоволенням… Нi, її погляд спинився лише на одному мiсцi стола, а то на серединi… Там пишалась прекрасна китиця рож, а бiля неї лежала велика касетка [46]46
  – Касетка – скринька.


[Закрыть] з срiблом на дванадцять осiб. Се дiстала Олена вiд Фельсового барона. Вiн пiзнав її вже, i вона, як довiдалась панi радникова, мала йому дуже сподобатись. На весiлля не прибув вiн, звиняючись дуже привiтно, однак обiцяв не забувати про молодих, коли вже будуть на новiм газдiвствi.

Була тут i стара Маргарета. Вона прибула що лиш нинi ранком. Постарiлась дуже i стала ще хмарнiшою. В старомоднiй сукнi, з окулярами на носi, ходила мовчки з одної комнати до другої, або, опершись на руку радникової, слухала мовчки її балакання про Фельса. Який вiн щасливий, як безгранично любить Олену, з якою особлившою любов'ю й поважанням поводиться вiн з її родичами, як, довiдавшись, що вони мусять покинути дотеперiшнє мешкання, вiддав їм свою маленьку хатчину в мiстечку К. до повного ужитку.

– За безцiнь, дорога Маргарето. за нiчо! – запевняла радникова. – "Вам з Генею не слiд побиватись на селi, – говорив вiн. – У мiстi життя легше, можна собi скорше порадити". Iринка їде, розумiється, з Оленою; тi обi вже нерозлучнi. Вiн з доброї родини, – говорила далi з притиском i помiтним голосом, наколи Маргарета на все вiдповiдала мовчанням. – його батько був поштарем у С. На жаль, утратив родичiв ще дитиною, а з своякiв остався йому лише один старий вуйко, лiсничий, котрий його i виховав; тому й вiн посвятився сьому заводовi [47]47
  – Завід – фах.


[Закрыть]. Але що се має до речi, Маргарето? Вiн добрий, щирий хлопець, чесний, ретельний чоловiк, i Олена буде з ним щаслива!

– Дай боже! Дай боже! – прошептала стара дама. – Я бажаю їй усього найлуччого. Бо ж вона i заслужила на лiпшу долю. Не можу я, однак, їй дарувати, що вiдмовила тодi К – у, так сказала би-м "легкодумно"! Вiн собi тепер суддя, всюди його поважають; має краснi доходи, жиє безжурно, i то ще як жиє!!

– Вiн оженився, здається менi, з донькою якогось багатого броварника?

– Мабуть, так. Ах, якби була Олена зайняла се мiсце!

– Нема нiчого злого, щоби на добре не вийшло, люба Маргарето, – вiдповiдала радникова згори. – Все залежить вiд призначення. Хто знає, чи К… був би нам такий прихильний. Щоправда, матерiально була би собi лiпше стояла, як тут, однак вона поступала собi лише за власною волею. Ми її нiколи до нiчого не силували. Що опроче далеко не так склалось, як було могло скластись, винуватий лише той безталанний Лiєвич. В першiй хвилинi, як вiн лиш вступив в нашу хату, вiщувало вже моє серце нещастя. З тої хвилi i прикувалося воно до нас. Однак вона про все те буде щасливою: i поважана буде також, як жiнка Фельса.

При тих словах промайнув знов її погляд по пишнiм букетi та по срiбнiм дарунку, i вона була дуже задоволена…

Маргарета не вiдповiдала нiчого. Вона, мабуть, неустанно думала про Олену, котрої нинi ледве що не злякалась…

Чудно! Привiтавшись, обi бентежились, а опiсля Олена сказала з вимушеним усмiхом:

– Бачите, Маргарето, я таки вiддаюсь!

А Маргарета стиснула лише мовчки її руку.

Зацiкавленi сидять гостi, перешiптуються з собою врочисто та очiкують молодої та молодого. Молодий має небавом появитись, – а вона?

Iрина, котра нинi так успосiблена, одначе була б на похоронах, котра з самого зворушення майже дзвонить зубами, котра всюди з'являється, а не задержується нiде… говорить, що молода появиться зараз, що вийшла лише на пару хвилин нагору до лiтньої кiмнатки…

– Вона прощається з своєю дiвочою кiмнатою, – шепнула одна груба економка до учительки.

А та, кивнувши головою, усмiхнулась двозначне.

Олена справдi заховалась на хвилю в одинокiм тихiм кутку, який їй ще лишився.

В бiлiй довгiй сукнi, в довгiм аж до землi спливаючiм серпанку, стояла тут, занята дивною роботою. Виймала з малої касети один лист за другим i, не переглянувши їх навiть, роздирала їх скорими нервово-дрожачими пальцями. Тепер узяла до рук остатнiй. Сей легший, як iншi, i здається, короткого змiсту. Вона завагалась. Листок задрожав в її руках. Зуби затяла, а лице її поблiдло.

"Лише раз, в остатнiй раз!" – подумала й розгорнула письмо.

Тут стояли великими буквами олiвцем написанi слова:

"Що твiй медвiдь коли-небудь i заслабнути, а навiть i в лiжку лежати може, ти б, певно, й не думала, серденько! Тепер якраз пора, в котрiй посилаю тобi свої записки, Оленко; а що мене Василь, з котрим тепер разом мешкаю, насилу запакував до лiжка, а сам десь полетiв по якогось лiкаря, а самота така страшна, то й хочу по змозi до тебе говорити. Хотiв би я, моя рибчино, щоб ти була тут, тримала руку на чолi – твою легеньку малу руку… тодi й не болiла би вона так сильно. Я собi уявляю, що ти тут бiля мене, сидиш на лiжку… бачиш, Оленко? Любов таки найкраща з усього, що життя лише має!.. Тепер, наприклад, коли мене голова так шалено болить, ти б певно усього спробувала, щоб лише мiй бiль усмирити. Я переконаний; ти б се iнакше робила, як ми, лiкарi, а воно би, певно, скорше перейшло. Ах, скiльки мав би я тобi говорити! Маєш ще три мiсяцi перед собою – а потому великдень. Я все вiдкладаю на великдень… душа така повна, їй мене знаєш… так, але лежачи, писати утомився"…

Се були послiднi слова Стефана, писанi до неї. Василь їх пiслав до неї.

Вона порушила тепер устами, неначеб щось вимовляла, опiсля викривила їх в якусь гiрку усмiшку. Пристрасно притисла вона письмо до уст i подерла його на дрiбнi кусники. Її давило в грудях. Вона приступила до створеного вiкна i, спершись, закрила лице руками…

До неї вгору доходив упоюючий запах лелiй, а там якраз перед нею тягнеться лiс старий та шумить одностайно чуднi тихi слова…

Вона їх не слухає. Стоїть нерухомо. Трохи згодом почула, як один вiзок заїхав, немов гонений, на подвiр'я. Вона знає надто добре, хто ним приїхав. Чує його короткий, голосний смiх… Чого вона ослабає? Чого дрожать ноги пiд нею? Чим раз ближче чує вона скорi кроки; чує, як вiн перескакує два-три ступнi старих сходiв, спiшить до її покою.

Її очi спинились тривожно на дверях… вiн зараз увiйде. Iсусе Христе!! Їй бренить щось у вушах, а в горлi давлять її корчi. Всi нерви напруженi. Якесь незнане доти, упряме, дике чувство обгорнуло її – одне лише чувство. Вона ненавидить. Ненавидить з цiлої глибини своєї душi! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку… Чи – його? – Адже вона винувата!! Сама, самiська вона… I чим вона оправдається? Що вона людина?..

Вона заллялась несамовито смiхом.

…Приклякнувши до землi, вона ридала нервово-судорожним плачем; а коли увiйшов вiн, пiдняла руки, немов би просила рятунку.

Вiн пiдвiв її i притис до грудей.

– Ха-ха-ха! Ти плачеш, Олено? Ну, звичайно, як усi дiвчата перед шлюбом!

1891 р. Село Димка, на Буковинi.