Текст книги "Людина"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)

Ольга  Кобилянська

ЛЮДИНА

Повість з жіночого життя

                                                   Присвячено високоповажній Наталі Кобринській.

Das Reich der Luge ist aufrecht, wie es noch niemals gevesen. Die Wahrheit selbst wagt sich, nur in gleissenden Fetzen vermummt, aus ihrem Winkel hervor… [1]1
  – Царство брехнi панує, як ще нiколи дотепер. А правда вiдважується виповзати зi свого кутка не iнакше, як закутана в привабливо-яскравi ганчiрки… (нiм.).


[Закрыть]

Пан Епамiнондас Ляуфлер прожив добрi часи. Був ц.к. [2]2
  – ц. к. – цiсарсько-королiвський.


[Закрыть] лiсовим радником, мав велике поважання, великий вплив i великi доходи. А що вiн мав мiж iншим, так "побiчно", ту слабу сторону, що любив одушевлятись гарячими напитками, – се не мало нiкого обходити. Про се не мав вiн нiкому здавати справоздання. Хiба б собi самому. А тому, що був з собою у згодi, тому, що розумiв себе, як розумiв i свої лiсовi справи, тож i ходив (як кажуть простенькi люди) "годинник зовсiм у порядку". Вiдтак, коли слаба сторона змоглась та стала збагачуватись бiльшими наслiдками, коли показалось, що великi причини спроваджують i великi подiї… тодi й настало… та про се вже опiсля…

Пан Ляуфлер був жонатий i мав чотири доньки й одного сина. Остатнього любив вiн несказанно, ба навiть обожав. "Се буде гординя мого життя, свiтило цiлої родини, се чоловiк будучини!" – мовляв вiн часто до своєї жiнки й добрих знакомих. Добра женщина, котра так само обожала одинака, вiрила смiлому вiщуванню свого мужа. Вона бачила сама не раз у своїх мрiях сина лiсовим радником, бачила, як вiн їздив у елегантнiй колясцi, гордими кiньми, бiля нього багата жiнка, його здоровлять низенько малi й великi, старi й молодi; бачила його також поважним лiкарем-радником у товариствi високих осiб, що з ним дружно балакають. Часами змiняв муж будучими свiй завiд [3]3
  – Завід – професія.


[Закрыть] й вибирав становище надворного радника. Супроти того не мож було вже нiчого закинути. А як се звучало шумно! "Високоповажний пан Герман-Євген-Сидор Ляуфлер, ц. к. надворний радник!" Надворний радник! Нi, надворним радником буде, мусить бути. Се якраз мудрiше, нiж лiкарським радником або лiсовим радником! Ну, щодо остатнього, то воно припало їй лише так еn раssant [4]4
  – Між іншим (франц.).


[Закрыть] на думку, бо її муж займав припадком те становище. Однак усякий, хто мав лише цятинку дару думати, мусив признати, що лiсовий радник не те, що надворний радник! А коли є вже хто раз надворним радником, тодi й до мiнiстра судiвництва недалеко. Ой, боженьку, що то не коїться все в чуднiм бiгу часу! Вона не була одна з тих, котрi вiрують в чуда, в протекцiю, або що таке. Борони боже: так низько вона ще не упала, тож саме i не думав так нiхто в домi її та її мужа. Вона хотiла речi лише так брати, як вони сам; собою представлялись. Наприклад, хто був от хоть би там i Гамбетта (котрого вона бачила оногди в раnорtiсum), нiм став славним на цiлу Францiю? Яким був Колумб, нiм вiдкрив Америку? Певно, "не таким славним, яким уже став опiсля. Був i ще такий один, що сягав немов пiд небеса. Ах, що то їй все так iз пам'ятi вибилось, i вона собi нi iменi, нi року не могла пригадати! Головне однак в тiй подiї було те, що хтось там в молодих лiтах був пастухом, а на старiсть став митрополитом. Однак – куди ж вона загналась? Аж смiх бере. Герман-Євген-Сидор не був анi бiдним хлопцем, що вичiсував вовну у свого батька (як се робив той бiдняка, той Колумб), а вже найменше пастухом. Вiн був сином ц. к. лiсового радника i мiг легше, нiж кождий iнший, дiстатись на таку висоту. Iнших перепон не могла доля поставити. Щождо тих пари шкiльних рокiв, про котрi люди стiльки заводять, то вона ними мало журилася. А коли є вже хто раз в унiверситетi, то лiта минають, неначе б їх i не було. Герман-Євген-Сидор не виказував на тепер особлившої охоти до науки, але (того б вона й рада бачити, хто б науку любив) чи ж можна було йому, тому живому хлопцевi, робити з сього закид? Вiн же не належав до тих бездушних натур, котрi вмiють годинами нерухомо на твердих шкiльних лавках пересиджувати; а противно, був один iз тих величаво уложених характерiв, котрi вимагають iншого проводу й поведення, як, примiром, звичайнi сини; урядникiв, або – надто мужикiв!! Однак висушенi тверезi професори (вона їх ненавидiла), котрi з пожовклими щоками, наче мумiї, проходжувалися й молодостi, мабуть, зовсiм не розумiли, вони не могли його зрозумiти! Немилий наслiдок сього був такий, що збилися з правого шляху, що взяли "пiк" [5]5
  – Взяти "пiк" – завзятися, присiкатися.


[Закрыть] на нього, прозивали його сильну волю "упрямiстю i злосливiстю", а його смiлi, свобiднi бесiди i дотепнi дiла називали вони попросту трiйлом для цiлого класу, ще й переслiдували його, в повнiм значеннi слова, на смерть…

Пiд час, коли син невпинно розвивався, пiдростали й доньки. Природа обдарувала їх пiд кождим взглядом щедро; крiм того, посилала їх панi радникова на науку французької мови й музики; батько займав гарне становище, тож по балах, домашнiх забавах та iнших вечiрках рвалися за ними молодi люди… I так усмiхалась панi радниковiй будучина ясна та чиста, наче та днина весняна, i вона називала її в своїм серцi своєю "другою будучнiстю".

I газдiвство розумiли вони неабияк! Розумiли його так, як його в нинiшнiх часах не розумiє перша-лiпша жiнка! Про се дбала панi радникова ще заздалегiдь. Вона не належала до тих жiнок, котрi супокiйним оком глядять на доньок, наколи тi беруть книжку до рук i в будню днину та читанням безбожних любовних дурниць, або й iнших пустих дiл крадуть час боговi. Правда, зовсiм без грiху в тiм взглядi не були її двi середущi доньки (найстарша перебувала в одної кревнячки, а наймолодша була ще незрiла до того трiйла), Олена й Iрина. Через се вона мала не раз i гiркi хвилi. Особливо Олена спричинювалася головно до сього. Повинишпорювала, бог зна звiдки тотi варiяцтва [6]6
  – Варіяцтва – божевілля.


[Закрыть] на день божий та й проглитала їх у цiлiм значеннi того слова! А як розумiла про се опiсля розказувати! Юрбою окружали її мужчини, i то ще молодi, а вона говорила, розбирала i перечилась, що тiльки – боже, змилуйся! Бесiди пекучi, – немов залiзо, небезпечнi слова, як: соцiалiзм, натуралiзм, дарвiнiзм, питання жiноче, питання робiтницьке бринiли, мов бджоли, бiля чесних ух панi радникової й лякали, наче страшила, в бiлiй днинi її набожну душу, денервували її та спроваджували безсоннi ночi… Мало що розумiла вона з того; вiдчувала однак (справдешнє чисте серце материнське завсiгди на правiй дорозi), що дуже лихий i небезпечний демон заволодiв душею доньки, котру панi радникова так обережно стерегла, та й внiс її в країну смiшливостi й безумства! Наче iскри огнянi сипалися слова з уст дiвочих i падали важкими ударами на бiдну женщину. Ах, що вона сього дожити мусила, що її донька розвивала нежiночi, хоробливi, безбожнi погляди та говорила про якусь рiвноправнiсть мiж мужчиною i жiнкою!!! В таких хвилях була би вона найраднiше з сорому та лютостi в землю запалась, її донька! Донька ц. к. лiсового радника висказувала думку, щоби жiнкам було вiльно ходити в унiверситети, там нарiвнi з мужчиною набувати освiту; в життю самiй удержуватися, не ждати лише подружжя, котре сталося простим прибiжищем проти голоду й холоду! Се якраз виглядало, наче б її нiчого не учили, i вона мусила побоюватися о свою будучину! Матiнко божа: вона, така прегарна, поважна, потрiбувала щось подiбне ще й явно голосити!..

Се все вона таки на свої уха чула. Що однак при iнших нагодах i публiчно говорила, доносили їй добрi, поважнi товаришки i знакомi:

– Наколи ви їй тi дурницi не виб'єте з голови, то будете наслiдкiв гiрко жалувати; вола ще молода, буйна!

– Дiвчина губить легкодушно свою будучину i вiдстрашує вiд себе i вiд других сестер женихiв!

– Де, ради бога, нассалась вона того трiйла? – питала знов iнша з товаришок.

– Чи завважали ви ту двозначну усмiшку в молодого К., коли вона остатнiм разом розводилась про жiнок-лiкарок, доводячи, що вони були би правдивим добродiйством для суспiльностi? А молодий К., се ж прецiнь всiм звiсно, перша партiя в мiстi!

– Хто ж буде дома їсти варити, наколи жiнка стане до уряду ходити? Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина? Ха-ха-ха! Чи ж се не чиста дурниця розводити такi теорiї? Я поважаю й шаную вас високо, ласкава панi радникова, однак ви супроти того дiвчати не заховуєте достаточно материнського авторитету. Най би моя дитина виступила з такими нiсенiтницями, я її вже скоро привела б до розуму! Або чи ви чули, що про ню панi С. говорила? А вона прецiнь теж щось знає!

– Що, ради бога, що казала панi С.?

– Казала: цiле її поведення то лише вища тактика кокетерiї; я женщина й доволi знаю тайнi ходи жiночої думки.

На такi слова правди не знала панi радникова нiчого вiдповiсти. Сидiла, наче б здеревiла, по таких бесiдах.

– Що ж менi дiяти, дорога панi докторова? – питала вона стиха.

– Що? Попросту книжки забрати i читання хоробливих авторiв раз на завсiгди заборонити!

– Сього я не можу вчинити Оленi – не можу! Щодо заборони, то забороняю, i як ще; але книжки забирати… того я справдi не можу, панi докторова!

Тут виринула перед її душею висока стать молодої дiвчини з снiжнобiлим обличчям та супокiйними лагiдними очима…

– I що ж вона таке, що ви супроти неї такi безсилi?

– Що? "Мамо", каже: "дозволь, нехай я тебе поважаю та не причислюю до тих, котрi навмисне не хочуть зняти полуду з очей; що, боячись правди, немов свiтла сонячного, затопчують своєвiльно людськi права"…

Такi i тим подiбнi хвилi переживала панi радникова. На жаль, ся дiвчина вмiла все її супокiйну душу виводити з рiвноваги, як-небудь вона за кождий раз по таких бесiдах (з болем i лютiстю заразом) висказувала їй свої думки. Се нiколи не помагало. Наче тiнь, пiдiймалася за старшою сестрою й Iрина, i, терпелива та лагiдна, якою завсiгди бувала, вмiла в таких хвилях, немов правник, заговорювати й заспокоювати паню радникову а гаряче боронити поступки й погляди сестри. Десь-колись прилучувався до них i один молодий чоловiк, медик, Стефан Лiєвич. Повернувши з-за границi на ферiї додому, заходив вiн у дiм пана радника та затроював життя панi радниковiй…

Чого вже вiн не оповiдав!.. Боже, змилуйся! А вони прислухувались йому, неначе б апостол правди витав мiж ними та розказував про все блаженство небес. Оповiдав, примiром, про студiюючих жiнок i iнших, тим подiбних; говорив, що багато з них здає екзамен з найлуччим успiхом, а раз оповiдав (то се вже брехав, як собака), що декотрi з професорiв поженились таки iз своїми студентками!!! I багато, багато чудного розказував ще…

– Емансипацiя жiноча в Швейцарiї або i в iнших поступових краях – се точка давно виборена. Приходиться соромитися, що тут жiнки остались ще так позаду за другими народами; не то, що не журяться самi про се, щоби здобути собi рiвноправнiсть iз мужчинами, але вважають її якоюсь химерою. Заграбавшись мiж свої чотири стiни, не завдають вони собi навiть настiльки працi, щоби дещо путнього прочитати, щоби хоч тим часом сею дорогою очиститись з перестарiлих, дурних, просто смiшних пересудiв. А про якусь основну освiту, про розумiння природознавства та матерiалiстичної фiлософiї нема вже й бесiди. Освоєнi поверховно з поодинокими галузями наук, з поодинокими фактами всесвiтньої iсторiї, думають, що вони справдi доволi озброєнi супроти вимог життя. I вони задумують з горсткою того наукового краму при невiдраднiм положеннi, яке тепер займають в суспiльностi, вести боротьбу о iснування! – Тут i розсмiявся вiн. – Аж розпука бере, – говорив вiн раз, наколи Олена з блiдавим лицем i широко створеними очима прислухувалась його словам, – коли подумаєш, в якiм глибокiм снi остаються ще нинi жiнки, як мало журяться про свою самостiйнiсть!..

– Вони тому не виннi, Лiєвичу, – перебивала тодi, боронячи, Олена. – Се лиш наслiдки нещасного виховання та вкорiненого пересвiдчення, що думати-знати пристоїть мужчинi, а жiнцi має воно служити за оздобу!

– Се дiйсно так, дiйсно, наслiдки пересудiв i темноти; однак, наколи яка женщина пiдiйметься i, щиро беручись за дiло, старається збудити сонну сестру, чому кидаються на ню, неначеб вона торкала їх огняними клiщами? Чому, примiром, ганять вас, Олено, наколи ви їм висказуєте свої просвiченi, здоровi погляди? Се є власне те, чого я жiнкам не можу простити. Щодо решти, то вони справдi невиннi. Доки сучасний устрiй суспiльностi iснуватиме, доти остануться вони малолiтнiми; однак, i сей лад не вiчний. Будучина жiноча лежить в їх руках. Нехай озброюється кожда по можностi, пiсля обставин, а зброя їх… яка чиста, яка сильна, як варто по ню сягнути!! Се – знання, Олено!

Так говорив вiн часто, а часом ще бiльше. А панi радникова знала, що всi тi "об'ясняючi" розмови вiдносились до неї, бо вона поборювала ту модну, божевiльну й деморалiзуючу хоробу на кождiм кроцi. Для того й ненавидiла вона його з цiлої душi, всiма нервами її величезного материнського серця! Для Герман-Євгена-Сидора не мав вiн нiколи приємного погляду, анi доброго слова. Вiн важився прибирати позицiю й манери ментора, неначеб вона його осе коли-небудь просила або її чоловiк, радник, хоч би одним звучечком!!. Нечемний!.. Iз своєю великанською постаттю, густою русою гривою видавався вiн наче фiрман бiля нiжної грацiозної фiгурки Германа-Євгена-Сидора…

Одного разу роззухвалився навiть вiн до того ступеня, що вичитав йому в брутальний спосiб лiтанiю [7]7
  – Лiтанiя -молитва у католикiв, тут нотацiя.


[Закрыть]. Вона лиш припадком зачула остатнi слова плебейської проповiдi й то, власне, коли вступала в малi офiцини [8]8
  – Офіціни – бічна або задня частина будинку.


[Закрыть], в котрих мешкав хлопець, але забути їх вона нiколи не зможе!

– Наколи б я мав вас у руках, ви, нiкчемний, з глибини душi зненавиджений хлопче, – сичав вiн, – може, й удалось би менi вас ще видобути з сього болота, в котре ви як-небудь, ще такi молодi, залiзли по вуха; а так iдете чимраз дальше до згуби! Тепер…

– Ви не маєте менi нiчого розказувати, нiчого приписувати! – боронився Герман-Євген-Сидор. – Зрештою iду зараз до Олени й розкажу їй, як чемно вмiє говорити апостол жiночий.

– Безвстиднику! – закипiв молодий чоловiк. – Зрештою йдiть! Вона буде тiшитись, коли довiдається про аванс свого брата, котрий їй i без того наводить безсоннi ночi.

З тої хвилини давала вона (радникова) йому при кождiй нагодi зрозумiти, що його присутнiсть їй ненависна; а вiн (наколи вже йому надто було) блiд, однак – мовчав, чого вона нiколи зрозумiти не могла, i – з'являвся наново…

Так зiтхала панi радникова не раз з глибини серця, згадуючи згубнi химери своїх доньок. Могла однак говорити й думати, що хотiла; могла невтомимо нагадувати донькам границi жiночого свiтогляду, – все було надармо. Вони оставалися вперто при своїх фарсах i носили голови iнакше, як випадало донькам ц. к. радника лiсового…

***

Був пiзнiй ясний вечiр i вже по великоднiх святах. Мале мiстечко утихло, i виразно було чути шум гiрської рiки, що прорiзувала мiсто. Воно лежало в долинi, а по обох сторонах пiдiймались величаво гори – Карпати. У мрячну синяву сповите верхiв'я, освiчене магiчним свiтлом мiсячним, викликувало чуднi тужливi чуття в людськiй грудi…

З одної малої незначної хатини вийшли Олена i Лiєвич. Вона довiрливо сперлась на його рамено, i обоє звернули в одну з тихих улиць.

– Який нинi чудовий вечiр, Стефане, – промовила вона стиха, поважно. – Наче б для тебе бог наказав супокiй, щоб ти його мiг подивляти ще востаннє в цiлiй супокiйнiй красi!

– З тобою, Олено. Що вiн менi без тебе? Який я щасливий, що перебув з тобою остатнiй вечiр. А все ж таки, – додав вiн трохи згодом, – мiшається з сим чувством важкий сум, коли подумаю, що вже завтра мушу вiд'їжджати вiд тебе, i то на два роки!!

Її пройняла легка дрож i вона з нервовим посмiхом сховала золотi коси глибше пiд хустку i, пригорнувшися ближче до нього, мовчала…

Вiн похилився вперед i заглянув їй в очi. Вона видалася йому блiдою.

– Ти не кажеш, Олено, нiчого? – питав вiн стиха.

– Не можу говорити, Стефане… Буду тобi писати.

– Однак я хотiв би, щоб ти говорила. Хочу чути твiй голос. Хочу його чути до останньої хвилини!

– Може, тобi зложити присягу вiчної любовi й вiрностi? – питала вона його з вимушеним усмiхом.

– Нi. В присяги не вiрю. Ти се знаєш. Вiрю лише в силу любовi. А ти ж мене любиш… ти! – сказав вiн з утiхою, з трепещучим щастям у голосi. – Скажи! Я хотiв би ще раз се почути!

– Люблю! – сказала вона, майже смiючись.

– З першої хвилини? – питав вiн у недовiрчивiм тонi, а гучний усмiх промайнув по його обличчю.

– Так, Стефане, з першої хвилини, коли тiльки я переконалась, що ти говорив правду, а не так, як багато мужчин, як взагалi так багато людей, не боявся нiколи i нiчого.

– А з другої хвилини?

– З другої… що був дiйсно цiлою людиною, не дробився в кусники для всiх i нiкого, не гнувся, а прямував безглядно до одного, до праведного; що задивлювався на жiнок не очима нинiшнього брудного егоїзму, а людини людяної…

– А з третьої, рибчино?

– З третьої… коли переконалась я… ах, що! – перервала нараз жартiвливо. – Пощо казати? Щоб ще став зарозумiлий, як другi, що далi вже не будуть знати, що з собою починати, як поводитись, яким чином доказувати, що ось то вони!.. Ах, як вони менi всi збридли!..

– А з четвертої?

Вона смiялася тихенько.

– Що не чути було вiд тебе помад та пахощiв на милю, що – "пардон" – не обертав ти себе в якусь модну малпу. Великий та здоровий, – жартувала вона, – стояв мiй "пан i король" мiж блискучим, вигладженим гуртом i не знав порядно гуляти кадриля, а ще менше у вiдповiднiй хвилi прискакувати до дам iз плащем i рукавичками. Наче справдiшнiй московський медвiдь!

Обоє смiялися.

– Якби то так тебе твоя мати почула! – обiзвався вiн.

Вона здвигнула плечима.

– Я мовчу, бо мене не питають. Наколи б спитали, сказала б правду.

– Я знаю, що й ти не боїшся. Тому й вiрю тобi, голубко, однак менi досадно, коли згадаю, що твоя родина мене не терпить, їм може забагнутись присилувати тебе, щоб ти вийшла за когось другого, що, по їх думцi, гiднiший доньки радника!

Вона розсмiялась.

– Присилувати, Стефане? Хто може мене присилувати? Мiзерна гордота моїх родичiв? Iди ж бо: пригадай собi лучче, що я тобi казала, коли мовила, що стану твоєю.

– Се я добре пам'ятаю, Олено. Казала, мiж iншим, i те, що не могла би-сь без любовi нi до кого належати, хiба би-сь перестала чувствувати. А тодi, – казала, – людина що?

– Бачиш, Стефане? – обiзвалась вона тихо, – природа каже правду, а супроти неї йти, значило б те саме, що звертати зброю проти себе.

– Вони, може, будуть тобi яку partie brillant [9]9
  – Блискуча партiя (франц.).


[Закрыть] надставляти, а не що б ти хотiла! О, Олено, i залiзо ломиться!

– Так ти не вiриш менi, Стефане?

– Вiрю.

– Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти?

– Бо ти також людина…

Вона висвободила свою руку з його i гордо повернула голову.

– Ти думаєш, я належу теж до тих, котрi уперед спокiйно важать становище i всi обставини якоїсь там людини, все розмiркують, а наколи все гарно згоджується, починають любити? Думаєш, що можна би у моїм серцi любов штучно виплекати? Стефане, – почулось трохи згодом докiрливо, – думаю, що ти повинен мати нинi для мене iншi слова, а не себе i мене мучити сумнiвами.

– Прости менi, Олено! – просив вiн пристрасно. – Однак гадка, що ти могла б належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, i я не зношу її простої

– Успокiйся, любчику! – прошептала вона лагiдно. – Вiр у мою любов. Чому не мучусь я, що протягом двох рокiв могла б i тобi iнша сподобатись? Адже й ти лиш людина! Тебе в'яже лише любов до мене. Iнших обов'язкiв не маєш супроти мене; нашi заручини – тайна.

– Я, Олено, я! Зi мною рiч iнша. Я паную над обставинами й тому можу сказати, що вiд мене залежить моя доля. Жiнка однак, вона тепер полишена на волю долi…

– Дiйсно, – сказала вона з вимушеним усмiхом. – А так були б ми вже з сим i готовi, i могли б о чiмсь мудрiшiм поговорити. Вже недалеко до дому, – додала тихим голосом.

– Нi. – I обоє замовкли.

– Але ти будеш часто писати… – перервала вона перша тишину.

– Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кiнцi кождого мiсяця посилати.

– Вони, може, прецiнь скоро проминуть, тi два роки, Стефане?.. – її голос краяв його серце.

– I для чого б нi, серденько? Один рiк у В., а другий, коли буду асистентом… Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фiзично сильна, а тодi все легше перебувається.

– Я буду берегтись, – вiдказала вона лагiдно i слухняно. – Я й тепер смiюсь модi в лице. Але ти, Стефане, бережись i ти… ах!

– Що, любко?

Вони станули й споглянули на себе. Обоє були блiдi.

– Ми вже дома.

– Навiть i не завважив, – вiдповiв вiн придавленим голосом.

– I менi не здавалося, що так близько… З її побiлiлого лиця горiли стривоженi очi. Приступила близько до нього.

– Бувай здоров, Стефане! – i, вхопивши його за руку, сильно стиснула. – Пам'ятай про мене… – шептала в несказанному зворушеннi. – Чуєш? Пам'ятай!!

– Олено!

Вiн пристрасно притис її до серця. Опiсля цiлував мало що не кождий палець. Ледве замiтив, як ухопила його за руку й теж цiлувала. Вiн злякався, а вона скричала з болю. Одночасно опустила голову на його груди й заплакала.

– Сили… дорога дiвчино! – просив вiн беззвучним голосом, а в горлi неначе давив його корч.

– Боюсь о наше щастя! – простогнала вона ледве чутно.

– Я… я… нi… – вiдповiв вiн. – Ми ж любимося.

– Любимося, Стефане, любимося…

***

Будучина настала. Вона приволiклась i знiчев'я уставилась, довго й гаряче дожидана й тисячний раз проклята, з своєю чудною барвною мiшаниною горя й утiхи. Радниковi нанесла вона чимало жури й болю. Особливо "свiтило родини" наводило немилосердно хмару за хмарою на безжурну голову пана радника i його жiнки. Як скоренько, здавалось добрiй женщинi, пройдуть шкiльнi роки! Як легко осягне становище придворного радника!

Сього бажала вона за всяку цiну в свiтi! Однак iнакше склалося.

Почавши вiд найнижчих класiв, треба було для Германа-Євгена-Сидора тримати домашнього iнструктора. I як-небудь пан радник з професорами жив на найлiпшiй стопi, через се дiм його був для них кождого часу отвертий; все ж таки Герман-Євген-Сидор приносив кождого пiврiччя чимраз то гiрше свiдоцтво. При таких нагодах змiнялись любов i пестощi вiтця в скаженiсть. Поводився наче божевiльний i був би роздер сина, коли б не сестри. Небоги мали вже сховок, в котрiм держали хлопця доти, доки лютiсть батька не минула, i вiн знов у сердечний, супокiйний спосiб не запитував про "дитину". Тодi брала мати на себе тяжке завдання настроювати батька на "добре", вставляючись за ним гаряче.

– Воно ще таке молоде, дитинне, – мовляла вона, – мусить вибуятись; час i будучина наведуть його i без того до пуття, поваги i розуму. В тих школах i старi знетерпеливились би, а не то – воно!

Батько успокоювався, м'якнув, цiлував сина i умолював, щоби вiн уже раз прийшов до свiдомостi та поправився. Пiдвищив йому грошi на дрiбнi видатки, купив золотий годинник, купив коня вмисне лише для нього i т. п. Ах, що ж бо то вiн i не виправляв з тими кiньми – не надивився би-сь i за днину! I гнiватись на нього? Та за що?.. Що бистроумний? Хитрий? Ба! – Що вмiє до свого допняти? Тупий книгоїд сього не докаже… Так, примiром, замiсть до школи, забiжить тихцем до касарнi, де завдяки протекцiї якого там нижчого "оборонця вiтчини", дiстане схованку i приглядається годинами всiм штукам їздцiв та вiйськовим фарсам. Опiсля вiддає їх дома одну за одною неабияк, а сказав би-сь: par exellence! [10]10
  – Досконало (франц.).


[Закрыть]

В таких хвилях розходилось серце старих з розкошi, i пан радник присягався, що позволить йому вiдбути службу однорiчного охотника хоть би й при гусарах.

– Куплю йому, – говорив вiн з ентузiазмом, – таку "бестiю", за котрою всi офiцери будуть губи гризти…

Матуру здав Герман-Євген-Сидор з тривогою, ледве що свiдомо. I вибила за нею година щастя, а заразом i година безiменного суму для родини Ляуфлерiв. Герман-Євген-Сидор вiд'їхав до В., щоб вiдбути там дожиданий рiк служби вiйськової, а радiсть родичiв не тривала довго. I нестямились вони, як стали чим раз, то частiше появлятись всякого роду векселi на поличках Ляуфлерiвського бюрка. А пан радник? Його самого можна було частiше, як перед тим, бачити в кав'ярнях. Деколи вiн таки там i ночував.

В протягу трьох лiт, почавши з вечора, в котрiм Олена розсталась з Лiєвичем, змоглася вже колишня "слаба сторона" радника в непогамований налiг…

I нинi пересиджував пан радник з своїми вибраними товаришами при "шклянцi" та нарiкав гiркими словами на своє безталання.

– Коли Сидор буде i дальше таке заводити, – жалувався вiн, – коли не перестане, то доведе до того, що пiду з торбами!

– Ще чого не стало! Воно не буде так зле, любий раднику! – потiшав один iз товаришiв. Радник розсмiявся гiрко.

– Не зле? Пиятика, картярство й проче ледарство – се в молодого двадцятидвохлiтнього хлопця не зле? Ой, прислужився вiн менi, що пiду з торбами… з торбами, кажу, бо вже я не в силi дальше сього тягара двигати!

– Лишiть його лиш, най вибуяється, – замiтив знов iнший, якийсь податковий урядник [11]11
  – Урядник – чиновник.


[Закрыть]. – Я вам ручуся, що вийде з цiлої iсторiї такий чистий, такий нетиканий, як лиш того треба! Буде ще найлiпшим мужем, найлiпшим батьком; у нього бистрий розум i духа чимало! Думаєте, що я був iнший у молодих лiтах? Думаєте, що надi мною не плакала не одну нiчку небiжка мати? I що ж з того? Я успокоювався помалу, от i пiшов, слава богу, у власних силах угору.

– Як, для бога, йому не гризтись!? – кликнув другий, лiкар i приятель родини Ляуфлерiв: – Подумайте лиш, з ласки своєї: вiн має ще двi незабезпеченi доньки дома, а той безсовiсний драбисько так i накладає тягарi на карб родини.

– Лярi-фарi [12]12
  – Лярі-фарі – пуста балаканина.


[Закрыть], любий докторе! Незабезпеченi! Дiвчиськами не журюсь зовсiм. Позабезпечуються самi!.. – вiдказав "податковець". – Зрештою одна, а саме Олена, так як би вже й заручена з молодим К.?.. Невже ж, Епамiнондасе?

– Нi, товаришу, не заручена, не освiдчився ще…

– Але ж бо люди так говорять; зрештою просиджує цiлими днями у вас!

– Вона його не хоче!

– Не хоче?

– Каже, що не любить.

Тут i настала нараз тишина.

– А що ти на те, старий?

Радник здвигнув плечима.

– Що ж я можу вдiяти? Силувати її? Вона не дасться присилувати!

Один старий майор, що прислухувався спокiйно розмовi своїх товаришiв, нараз зареготався.

– Тут i видно, – вiдозвався вiн, – хто верх веде дома! Бабське панування! Має вона хотiти? Чи вона, молода, є в силi сама рiшати про своє щастя, свою будучину? Встидайся, старий! У твоїй молодостi приспiвував ти iнакше. Адже молодий К. – се пишна, се славна партiя! Doctor juris [13]13
  – Доктор прав (лат.).


[Закрыть], судовий ад'юнкт, се б тобi прецiнь з рук не випускати!

Радник потупив очi у шклянку i знов здвигнув плечима.

– Що я можу вдiяти, товаришу? Чуєш, не любить його!..

– Не любить його! Начеб люди не побирались i не жили й без любовi! Дурниця! Химера! Колись вона сього гiрко пожалує, однак властивим виновником будеш ти! Дiти виховуються iнакше, пане Ляуфлер! Як довго ти живеш, доти ти й паном; але у тебе не знати, хто голова дому. Кождий сам собi паном. Кождий iде, куди йому догiдно, хоч би i до чорта. З того тепер показуються i наслiдки; от тепер i маєш "любов"!

– Ваша правда, майор, слово честi, що ваша! – вмiшався наново контролер.

– Абсолютизм у родинi – се рiч наймудрiша. Думаєте, що в мене iнакше? Моя воля – се воля всiх; а щодо точки любовi – покажу примiри. Чи женився я з любовi? Женились ви, може? Менi нараджено "мою", i я пiшов раз у дiм, далi другий, третiй, придивлявся всьому отвертими очима, прислухувався настарченими вухами, розпитувався, розумiється, делiкатно про теє-то, привик до неї, освiдчився – i кiнець. Менi видається, пане раднику, що ваша Олена геть-геть переросла вас. Коли б се робили хлопцi, се б менi було ще сяк-так до вподоби, але дiвчата – нiколи! Прислухався я їй раз, як вона вела якусь розмову, але кажу вам щиро, що наколи б була менше гарна, то не прощено би їй нiколи тих дурниць, котрi, немов цвiтами, повбирала гарними словами. Начиталася нездорових творiв, i то є конечнi наслiдки. Вам було їй поводи наложити, а й тепер ще не запiзно. Попробуйте лиш i переконаєтесь, що зiгнеться.

– Я се також завсiгди говорю, – обiзвався знов старий майор. – Дисциплiна мусить доводитись до остатнiх консеквенцiй [14]14
  – Консеквенції – наслідки.


[Закрыть], особливо ж у жiнок. Жiнка – то молодий кiнь. Почує сильну, залiзну руку, так i подасться i влiво i вправо. Я не кажу поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посерединi, тодi йде гарно кроком. Де-не-де цвяхнути батiжком. Перед трапом трохи острогiв, перед бар'єром – удар i остроги, поводи свобiдно, тодi летить! Надто замучувати не варто, особливо спочатку; се ж моя теорiя. Ляуфлер був завсiгди лихим їздцем, тому ж його i кождий кiнь скидає з сiдла. Так, так, – додав трохи згодом i задумавшись, – дисциплiна мусить проводитись, мусить…

– Дай-но менi раз з Оленою розмовитись, Епамiнондасе! – говорив доктор, коли оба верталися одною й тою самою дорогою додому.

– Говори. Скажи їй i те, товаришу. Те, ти ж знаєш… що її батько незабавки перестане тим бути, чим був досi, а то лiсовим радником…

– Вона добра, шляхетна, – вiдказав, потiшаючи, доктор. – Буде з усiх сил старатись, щоб її родина не терпiла убожества; коли б лиш того могла забути…

– Кого, любчику?

– Стефана Лiєвича…

– Помершого?

– Егеж…

– Боженьку, а вона… що з ним?

– Не знаєш нiчого, старий? Адже нервовiсть… на! Опроче се трапляється часто-густо, що батьки суть остатнi, котрих у такi справи втаємничується…

– Любила його?

– Авжеж! Обопiльне. Вiн вiд'їхав, як i то тобi вiдомо, на два роки з дому, щоб студiї покiнчити, щоби вернутися зовсiм "готовим"; тодi й мали свої заручини оповiстити, а там i побратись, та, на нещастя, набрався десь у шпиталi тифу й помер, бiдачисько, таки у В. Адже се, мабуть, знаєш?

Радник не знаходив слiв, щоб виразити своє зачудовання, аж по якiйсь хвилинi сказав сумним, гiрким тоном:

– А я об тiм нiчого не знав! Правда, вiн бував часто в моїм домi, вештався чимало бiля неї, однак нiколи не приходило менi щось подiбного на думку. А вона… i се ж подяка за мою любов? – кликнув огiрчений. – За мої батькiвськi старання? Ох, як се болить, болить!! Тобi, чужому, звiрилась, а перед своїм батьком, перед рiдним батьком, могла щось такого затаїти!..

– Успокiйся лиш, чоловiче, – утихомирював доктор. – До мене теж не приходила, щоб своє серце якраз передо мною вилити. Прийшла, щоб попросту порадитися зi мною, як з лiкарем. Мучила її безсоннiсть, i гарячка до крайностi пiдтинала її сили. Вона несказанно багато терпiла, i то тайком; а се, старий, вимагає чимало сили. "Не могли б ви, дитинко, менi сказати, – питався я, – що бiльше-менше могла би сьому бути за причина? Ви ж бували звичайно найздоровiшi з цiлої родини"!

"Чи се мусить бути, пане докторе?" – спитала вона.

"Авжеж, дитинко; се задля вас самих". Нате й розповiла дрожачими устами, розповiла менi цiлу iсторiю. Я ледве затаїв своє зворушення. Яка шкода, що доля обоїх так роздавила! Була б з них вийшла прегарна пара, а їх потомки, старий… їх потомки… ех! – тут i замовк нараз.