Текст книги "Людина"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

– I що ж далi, докторе? – питав радник пригнетеним голосом.

– Нiчо. Просила лиш, щоб я об тiм нiкому нiчого не згадував, а з нею самою також про те бiльше не говорив. Коли я спитав, чому про те з своїми не говорить, вiдповiла: "Нащо?"

"А так собi, Олено. Geteilter Schmerz ist halber Schmetz" [15]15
  – Подiлений бiль це половина болю (нiм.).


[Закрыть].

Вона похитала головою.

"Нi, пане докторе; перше треба менi самiй перемогти горе; як довго воно в грудi лютує, нiхто менi не поможе".

– Вона, Епамiнондасе, одна з тих, котрi самi з собою справляються.

Радник лиш зiтхнув.

– Якби вона була хлопцем! – почав наново лiкар, – були б з неї i вийшли люди. А так жiнка… що почне жiнка з надвишком розуму при горшках i мисцi?

– Ох, доленько моя! – застогнав радник; – як же ти мене гiрко навiстила, мене i моїх безвинних дiтей! Тепер же я розумiю, чому вона за К. вийти не може.

– Ну, що до сього питання, то спробуємо ще, – вiдповiв доктор. – Супроти отрути вживається також отрута. Як вiддасться, так i затреться все горе, вся гризота. Таких випадкiв маємо доволi. Вона буде противитись, буде обурюватись, буде слiзьми заливатись… може, навiть сильно заливатись: любила його, бач, чимало, нема тут що й сумнiватись, однак чи ж для того має вже цiле життя горювати та за ним побиватись? Чи ж не женяться вже в свiтi удруге нi вдiвцi, нi вдовицi?

– Ах, розумiється, що женяться!

– Адже людина – лиш людиною! – доказував лiкар. – I чим властиво бiльше? Нiчим бiльше, нi менше як… звiриною, i то товариською, розумною звiриною. Спосiб вiдживлюватися, боротьба о iснування, спосiб розмножуватися – все те вона має таке саме, як звiрина. Сього годi заперечити, наколи не хочеться йти якраз супроти всякого розуму. А що єсть по правдi, те й по розумi. Будемо отже доти апелювати до її розуму, доки вона квiнтесенцiї не зрозумiє. А коли зрозумiє й вiддасться, то побiда по нашiй сторонi. Тут i втихомириться усякий бiль, прибуде родина… одне, друге… домашнi клопоти i т. i., i буде ще менi i тобi вдячна. А для вас, старих, для вас було б се те саме, що Наupttreffer! [16]16
  – Великий виграш (нiм.).


[Закрыть]

– Говори з нею! – умоляв радник. – Говори, одинокий мiй потiшителю! Я не в силi. О, боже! За що караєш ти мене так тяжко!

***

I доктор дiйсно говорив з нею. Умiв так приладити, що застав її саму дома. Лежала в фотелi недбало одягнена й курила. Вiн довго її не бачив, i вираз її лиця здивував його. Все здавалось у тiм лицi супокiйним. Нi слiду нiякого горя. Сказав би-сь, все життя в нiй завмерло, лиш мiж бровами спряталось щось… щось, чого вiн не розумiв, що однак здавалось йому знакомим. "Божевiльнiсть" – мелькнуло йому через думку. I з пильною цiкавiстю звернув назад на неї погляд та на її пречуднi, тепер супокiйнi очi.

– Чого дивитесь на мене так чудно, пане докторе? – питала вона, привiтавшись.

– Ви… ви… курите, Олено? – спитав змiшаний, не даючи нiякої вiдповiдi на її запитання.

– Адже бачите…

– Але ж бо досi ви не могли знести папiроски в жiночих устах!

– Так. Однак мож i полюбити се, що передше ненавидiлось. Наприклад, папiроску в жiночих устах. – I знов замовкла.

Вiн почав був говорити про нервовiсть, i що вона мусить берегтись. Говорив багато про обов'язки, котрi маються супроти себе й супроти других; особливо проти родичiв. Замiтив, мiж iншим, що людина – звiрина привички i що суть люди, в котрих чутливiсть – джерело всякого безталання…

Вона лиш десь-колись вiдповiдала, i то вiднехочу, байдужно. Нарештi вiн почав говорити i про їхнi домашнi обставини, порушив поведення брата, видатки батька, його турботи, гризоту, його зламаний душевний настрiй…

– Не мож iнакше збирати, як сiялось… – закинула вона байдужно. – Родичi [17]17
  – Родичі – тут батьки.


[Закрыть] самi виннi, що вiн пропадає. А пропадає вiн без рятунку. Опроче… я вiрю i в дiдичнiсть блудiв [18]18
  – Дідичність блудів – спадковість помилок.


[Закрыть].

– Критичний у вас розум, Олено, – говорив вiн з важкою мiною, – аналiзуючий, розважуючий дух. Вам я можу щось важного вiдкрити. Правда, се, що скажу, невiдрадне. Des Lebens undemischte Freude ward keinem Irdischen zu teil [19]19
  – "Нiхто iз смертних не був цiлком щасливий" (нiм. – Фр. Шiллер).


[Закрыть], – цитував вiн патетично. – Однак ви зумiєте се перенести, ба, i других навчити зносити такi пригоди…

Вона нiчого не вiдповiдала й не питала нiчого. Думала лиш, що сильним духом суджено й багато перенести. А вiн почав говорити. Зразу манiвцями та оборотами, а трохи згодом таки прямо, без усяких застережень. Протягом одної години довiдалась, що всi вони знищенi, що її батька через якусь-то суму, котру мав у себе в сховку й котрої недоставало, вiддалять зi служби.

Вона не ворухалась. Побiлiла лиш, немов стiна.

– На те була я давно приготована, пане докторе, – ледве прошепотiла. – Давно; однак, що можна проти того вдiяти?

– Проти того… нiчого! Надiймось, що, може, йому, хоть з ласки, друга або i третя частина пенсiї дiстанеться. Ви однак можете чимало вдiяти!

– Для кого?

– Для ваших родичiв, для вашої сестри, а найбiльше для себе.

– Справдi не знаю…

– Знаєте, Олено, приймiть К…го, Вiн незабавки проситиме вас о руку…

Стало тихо.

– Не можу.

– А чому?

– Бо, як ви й самi сказали, в мене аналiзуючий i розважуючий дух, критичний розум…

– Не розумiю вас зовсiм; говорiть яснiше!

– Бачу, що не розумiєте мене. Буду отже ясно говорити. Не люблю його, i нашi погляди на життя розходяться далеко. Я не в силi його й себе оббрiхувати.

– Ви сього й не робите. Вiн вас хоче, а ви годитесь на се.

– Не зношу його й сумнiваюсь, чи зможу ще кого-небудь у життю полюбити. Се вам вiдомо, пане докторе. А подружжя без любовi се, по моїй думцi, бруднi вiдносини. А я не хочу в нiякi такi входити.

– Ще перед хвилиною казали ви, Олено, що мож i полюбити се, що ненавидiлось.

– Так, але папiроска – се не людина.

– О, Олено, Олено, – кликнув вiн, – у що ви вжилися? Куди загонюєтеся ви у своїй хоробливiй, пересадженiй уявi?

Вона наче гадина та звинулась, випростувалась, та й так чатувала на його слова.

– Подумайте, ради бога, i про свою будучину. Згляньтеся на нещасних, горем прибитих родичiв. Не залишайте задля якоїсь уяви стати для них пiдпорою. I ви можете колись бути матiр'ю!

– Дальше, пане докторе, дальше…

– Я й хочу дальше говорити. Куди, питаюся вас, куди дiнуться вашi родичi, наколи не прийдуть звичайнi мiсячнi грошi? До найстаршої сестри? Вона має сама вже дiти; i, як нам обоїм звiсно, хоробливо скупа. До Iрини? Доходи вчителя музики, хоч i спосiбного й дуже iнтелiгентного, худенькi. Крiм того, вiн хоровитий, а що йому з часом може лучитись, звiсно менi аж надто добре, а i вам не може се лишитись тайною. Що станеться з вами, з наймолодшою сестрою? А батьковi й матерi аби не було де на старiсть i голову склонити?!

– Чи ж я тому винна, пане докторе?

– Сього я не кажу; однак ви не смiєте забувати, що вiн i ваш батько!

– Вiн мiй батько, а я його донька…

Старого чоловiка обгорнула сильна нетерпеливiсть.

– Ради бога! – скликнув. – Адже дiти мають якiсь обов'язки супроти родичiв! Се би вам прецiнь знати!! А наколи всього iншого не хочете узнавати, то мусите признати, що вiн вас живив!

Її очi замиготiли.

– Тут i дiйшли ми до мети… – сказала вона з зимним усмiхом, пiдчас коли з її лиця неначеб зникла й остатня крапелька кровi. – Живив мене. Сього я не можу забути й нiколи не забуду, пане докторе, нiколи! – сказала врочисто. – Вiдповiдно до моїх сил, вiдповiдно до моїх здiбностей, а властиво вiдповiдно до мого знання, котрим мене мiй батько i теперiшнiй устрiй суспiльний вивiнували, хочу собi сама заробляти на кусник хлiба, а заробленим щиро дiлитись з родичами… Однак задля обов'язку проти волi сковуватись з мужчиною, з обов'язку його i себе оббрiхувати… В чiм менi тут добачувати святiсть обов'язку, коли самий сей обов'язок стане брехнею? Закиньте вашу думку, пане докторе! – сказала, глибоко вiддихуючи i слабо усмiхаючись. Я не вернусь бiльше з раз обраного шляху. Бачите? – додала вона. – Я дiйсно одна з тих "розважних критичних умiв", котрi анi себе, анi других не щадять. Я все аналiзую й не маю милосердя нi над собою…

– Нi над вашим батьком?

– Так, пане докторе.

– З жалем переконуюсь, Олено, що з вас говорить нелюдський егоїзм, якась божевiльнiсть. Нi, – говорив вiн згiрдливо, – ви, справдi, не спосiбнi до самопожертвовання!

– Називайте се в мене егоїзмом, однак не забувайте, що се, що силує мене виходити замуж за К…го, зi сторони моїх… також самолюбство…

– Ви софiстка!

– А ви лихий оборонець правди, пане докторе…

– Гiрко будете ви колись сього жалувати! – кликнув вiн. – Ви ще не знаєте життя, однак воно само буде вас батожити й здере полуду з ваших заслiплених очей! Страшна буде для вас тота хвиля, в котрiй каяння i сумлiння обiзвуться в вашiм серцi!

– Я супроти усього озброєна! – говорила вона з тим самим слабим усмiхом, а її очi стали мимоволi вогкi.

– Не проти всього, Олено; проти безмилосердної прози життя – нi. Опроче, вже й сильнiшi характери, як ви, зламалися.

– Як ви се розумiєте?

– Бiда ломить i залiзо, а ви лиш людина… Вона здригнулася i глянула на нього несамовитим поглядом.

– Нiколи, пане докторе, – вiдповiла опiсля з супокiйною гордiстю. – Власне для того, що я людина.

По його лицi промайнув якийсь загадочний усмiх. Вiн пiднявся i схопив капелюх.

– Зносiть iз гiднiстю наступаючий удар! – сказав i подав їй руку на прощання.

– Дякую вам за ваше спiвчуття, пане докторе! – вiдповiла холодно.

***

Щось у двi недiлi пiсля сеї розмови вернув радник сильно пiдпитий додому. Доктор оповiстив йому результат своєї розмови з Оленою, а внаслiдок сього i внаслiдок випорожнених багатьох фляшок був вiн у лихiм настрою.

Вiн змагався з жiнкою, котра робила йому гiркi докори з причини його нещасного налогу й наслiдкiв, якi вiн тепер на них спровадив. Вiн вiдгукувався їй грубими словами, заявляючи, що не має зовсiм намiру так поводитись, як се дурним бабам захочеться. Вiн був уже доволi довго терпеливим: тепер однак не стає вже i йому тої сили…

– Як можеш такi дурницi плести, чоловiче! – боронилась радникова. – Хто оставався завсiгди паном своєї волi й розпоряджував грiшми? Хiба ж я? Слiпа я була й недосвiдчена, що не наложила тобi зараз з першого разу поводiв; не найшлась би я нинi в такiм положенню, котре доводить мене до розпуки. Тобi i маю завдячити, що нинi люди показують на мене пальцями; на свої старi лiта буду жебрати кусника хлiба в дiтей або в зарозумiлих своякiв! Однак лучче умру, доки се справдиться!

– Ха-ха-ха! – розсмiявся чоловiк замiсть усякої вiдповiдi.

Радникова стривожено повернула до нього своє лице, що в остатнiм часi сильно вихудiло.

– Ще й смiєшся! – питала вона гiрко-згiрдливо.

– Ти менi хотiла би поводи наложити? – реготався вiн злосливо. – Ти, що не маєш навiть настiльки сили, щоб супроти своєї доньки показати свiй материнський авторитет? Зноси ж тепер наслiдки твого лiберального виховання й любуйся думкою, що Олена зостанеться старою химерною панною. Вона не хоче й чути про К…го.

Радникова так i здригнулась при його словах; було по нiй видно, що вона угиналась пiд їх тягарем.

– Чи се дiйсно правда, Епамiнондасе? – питала вона несмiливо й нервово дрожачою рукою вiдсунула на столi лампу набiк, щоби лiпше заглянути йому у лице. Се не могла бути правда. Адже се подружжя мусило статись рятунковим средством супроти всякої нужди для неї i для її бiдненької наймолодшої дитини.

– I я хотiв би, щоби се не була правда… – вiдповiв радник насмiшливо. – Тепер можеш iти до неї i їй подякувати. А коли нi, то наложи їй поводи… Чому ж нi? Дрантя бабське! – пробурмотiв пiд нiс i зачав нервово ходити по хатi.

Жiнка сiла та лиш закрила лице руками…

– З наймолодших лiт мала вона завсiгди свiй розум! – лютував вiн дальше. – Робила мiй дiм посмiховиськом та метою всяких дотепiв. А тепер ще хочеться їй доповнити мiрку безталання? Те вже їй не вдасться. Ще жию я; а коли до сього часу з батькiвською волею ще не познакомилась, то познакомиться з нею тепер. Вона мусить за нього вийти!

– Сього вона не вчинить, Епамiнондасе! – простогнала радникова. – О, коли б я була тодi передчувала, що той буде причиною її нинiшнього поведення! Якою ненависною, якою незносною бувала для мене його присутнiсть!

– За твоєю спиною пiддержувала вона любовнi зносини, кореспондувала, а ти була слiпою й глухою! – говорив радник дальше. – Тепер збирай, що посiяла! Що мене стосується, то кажу ще раз, що я покажу їй, хто голова родини. Не буду терпiти, щоби вона противилась моїй волi задля якогось божевiльного фарсу. Буду… – i вiн замовк нагло. В покоях почулися легкi кроки, а трохи згодом стала Олена на порозi. Була одягнена в темний плащ, голову завила в чорну хустку, а пiд пахою держала грубий звiй нот. Здавалось, що ступає дуже неохотно, однак побачивши радника i зламану матiр, в одну мить усе зрозумiла i приступила ближче.

– Iду до Маргарети, мамо, – сказала, вагаючись, – i не буду дома на вечерi. Ключ вiд мого покою забираю з собою, бо, правдоподiбно, забавлюсь довше, а, повернувшись, не хотiла б я нiкого будити.

Радникова кивнула лиш головою, однак радник станув визиваюче перед нею.

– Що за дiло маєш тепер у вчительки музики? Надворi ллє дощ немов iз коновки, i я думаю, що в такий час не виходиться, як не муситься.

– Справдi так, тату; i я мушу.

– Чого?

– Маю там дiло, – вiдповiла неохотно.

– Що ти можеш увечерi у старої вчительки за дiло мати? Може, знов яку тайну? Яке rendez-vouz? [20]20
  – Побачення (франц.).


[Закрыть] Бережись! Все має свої границi, i я перестав бути зглядним i терпеливим!

Молода дiвчина приступила скоро до стола i поклала збиток нот. Її бiле змарнiле лице вiдбивало сильно вiд чорної хустки, а в тiй хвилi схилила його глибоко вдiл… було їй, очевидно, тяжко виявити се, до чого забиралася…

– Се ноти, котрi я вiдписала за грошi; мушу їх вiднести, – говорила поспiшно. – Бiльше в мене, тату, нема нiякої тайни…

Радникова прокинулась на софi, а радник станув у першiй хвилинi мовчки, наче вкопаний; однак лиш на хвилинку. В слiдуючiй уже хвилi приступив вiн кiлькома кроками до неї, а його очi заiскрились.

– Що? За грошi намазала ти ту дрань отут? Отже ти вiдважуєшся менi ще i в тiм нечесть робити? Схаменись, божевiльна! – кричав вiн дрижачим iз лютостi голосом. – Як довго ще в мене стане терпеливостi!

– Що хочете тим сказати, тату? – спитала вона спокiйно, звиваючи назад розсипанi ноти.

– Хочу тим сказати, що не зможу порядним людям у лице подивитись, коли згадаю, що моя донька своїм дурним поступованням дає причину до всяких поговорiв; що вiдкидає поважного чоловiка, й замiсть того, наче бiдолашний писар, маже ноти за грошi; що безчестить моє iм'я, цiлу мою родину; що хоче а tout prix [21]21
  – За всяку ціну (франц.).


[Закрыть] вiдогравати якусь роль. Я тебе встидаюсь, – кричав, – встидаюсь, кажу тобi!!.

Вона лиш поблiдла, i очi її здавались бiльшими; опроче осталась, як i перше, спокiйною.

– Годi менi вам помогти, тату, – вiдповiла вона. – А що предложення поважного чоловiка не можу прийняти, а не хочу, щоб моя особа була тягарем для вас, буду для того на себе сама заробляти. Як вам i другим ся справа представляється, не можу я, розумiється, знати; однак iнакше поступати також не можу.

– Ти однак мусиш, коли я кажу!! – кликнув голосно, грубо. – В остатнiй хвилинi пiзнаєш ти ще, що батько голова родини, що його воля – воля всiх!

– Чому якраз в тiм випадку? – питала Олена, i її великi очi зачали миготiти.

– Бо – ти дурна, i я собi того бажаю!

Вона здвигнула плечима й легко усмiхнулася.

– Нiхто не є управнений мати бажання, котрi в життю другого мали би вiдогравати якусь рiшаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були зреалiзованi. Я їх не можу визнавати. Сама єсьм, тату! Сама, як птиця, як деревина в лiсi. Маю сама право йти за собою або проти себе. Для того кажу раз на завсiгди, що не вийду за К…го, i що нiколи, нiколи не буду жити брехнею…

– Позавтра вiн тобi освiдчиться, i ти приймеш його! – говорив вiн бiля неї засапаним голосом.

– Позавтра довiдається, що не стану його жiнкою…

– Олено, змилуйся над твоєю нещасною матiр'ю, набери розуму, – побивалась радникова.

– Маєте ви, може, надi мною милосердя? – питала вона з несказанним огiрченням. – Бере, може, хто мою думку i чуття на розвагу? Наче якусь штучну механiчну пружину натягали б ви мене i пристосовували до обставин! Я однак не дамся до сього ужити! Нiяка сила свiту не стопче в менi мислячої самостiйної людини, а коли б вам те прецiнь удалося, тодi успокiйтесь… Тодi… я – не я…

– Яка подяка за мої безсоннi ночi, за мою муку, мою любов материнську! – стогнала радникова. – Що жиє в твоїм безталаннiм серцi!

– Правда, мамо, й те, що виплекалось.

– Прокляття на тебе, невдячна гадюко! – засичав радник.

Вона збиралась до вiдходу, однак на тi його слова задержалася. Звернувши легко голову, глянула на нього iз спiвчуттям.

– Вашi слова, тату, мене не болять… – говорила. – Вам i не слiд iнакше говорити, лиш так, як дух, котрий вас дотепер провадив, вами володiв, вам i велить говорити. На мене не має вiн нi впливу нiякого, нi сили. Вважаю його лише нездоровою, брудною силою, котра не має змислу для чистого шляхетного чувства; тiй силi в грязi гаразд, вона рада б усе їй противне загарбати у свiй круговорот i приглушити. Iду! – говорила вона дальше. – Не маємо собi бiльше нiчого сказати. А так як справи стоять, не будемо мати i на будучину собi нiчого сказати, анi розумiтися не будемо.

– Я тобi маю лише стiльки сказати, – кричав радник, – що позавтра приймаю освiдчення К…го. Ти ще неповнолiтня, а тепер – iди!

Вона знову станула, наче прикована, а її очi засвiтились чудно.

– Так? – сказала протяжно. Хотiла ще щось сказати, однак, надумавшись трохи, замовчала. Теє "щось", що доктор порiвнював iз помiшанням, показалось нараз у неї мiж очима. Не пiдводила повiк бiльше. Не сказала нi словечка. Забравши ноти з стола, вийшла.

Мiж старими урвалася розмова…

II

Es lebt in mir die Liebe zur Freiheit, der feste Entschluss, mich nicht knechten lassen zu wollen, es sei von wem es sei, nimter mein Haupt zu beugen, wo meine Seele es nicht kann; mein Leben zu leben, wie ich es verstexe, den Weg zu geben, den ich mir vorgezeichnet, und mich durch nichts von diesem Wege abbringen zu lassen; durch keine Drohung, mag er denn fuhren, wohin er will…

("Allzeit voran" von Fr. Spielhagen) [22]22
  – У менi живе любов до свободи, в менi тверда постанова не дати себе поневолити, ким би це не було; нiколи на хилити своєї голови, де цього не може моя душа; жити своїм життям так, як я сам це розумiю, iти шляхом, що я сам намiтив, куди б вiн не вiв, i не дати звести себе з цього шляху нiкому нi пiдлещуванням, нi погрозами. ("Завжди вперед", Фр. Шпiльгаген).


[Закрыть]

До тої самої незначної хатини, отiненої старинезними смереками, з котрої Олена виходила з Лiєвичем перед майже трьома роками, прямувала й сього вечора. Темнiська нiч укладалась, а дощ лляв неустанно. Вiд часу до часу пiднiмався сильний вiтер i бив її дощем так у лице, що волосся на чолi перемокло, а рука, що пiднiмала довгу сукню, зацiпенiла iз студенi… Се був один iз тих неприязних зимних вечорiв осiннiх, котрi заганяють додому усе, що лиш має яке-небудь пристановище…

Утомлена вступила Олена в хату. Тут мешкала її стара вчителька Маргарета С. Учителькою, правда, перестала вона бути здавна, однак стала для неї щирою порадницею й подругою.

Який лагiдний супокiй, який мир привiтали її в тiй тихiй кiмнатцi! Була лиш напiвосвiтлена. В притикаючiм маленькiм салонi, котрого дверi стояли широко створенi, сидiла старенька дама при фортеп'янi, цiлком затоплена в Шопенi. Вiн був її любимцем, i вона виконувала його твори майстерно. Без шелесту розгорнулась дiвчина з плаща та хустки, тяжкi коси так i розпустила по плечах. За висками товклись у неї живчики, а голова сильно розболiла iз зворушення.

Пiд вiкном стояв старомодний фотель старої дами, а перед ним столик до роботи. Тут i опустилась вона, щоби спочити, як се часто робила. Се не першина, що її гонили та слiдили, наче яку небезпечну дику звiрюку…

Наче хвилi, припливали до неї м'якi звуки фортеп'яно. Раз любовнi пристраснi, то знов западали вони глибоко в душу; нiби бавлячись ними, перейшла Маргарета незамiтно на iншу тему. Начала Шопена "Impromptu phantasie".

Тихесенько розпливались звуки, то зливались, виринали новi, пориваючi, чародiйнi, наче опановуючи себе, немов тая скована пристрасть, коли чоловiк з болю задрожить, застогне, а далi вмовляє в себе: "спокою, спокою, спокою!"…

Як часто i прислухувалась Олена тiй штуцi, все однак, що вiдчувала при тiм i думала, було однакове. Та сама гарячозимна дрож обгортала її, приковувала та загадочна сила музики, що нас пориває, додає сил, дотикає нас до найглибшої глибини душi… Нинi однак в тiй хвилi прокинулась вона так бистро, наче б її доторкнувсь який лихий демон; прокинулась i сховала розпучливим рухом лице в долонi. Се ж був його улюблений твiр. З того однак часу не хотiла його бiльше чути. Правда, стара вчителька не могла знати, що вона тут сидiла немов на вигнанню, а так i мусила прислухуватись; а хвилi звукiв не мали милосердя. З їх глибини виринула згадка i стала живою картиною. Одного разу, коли обидвоє зайшли до Маргарети на музику, а вона вiдогравала "Impromptu" по-мистецьки, тодi i виявив вiн їй кiлькома словами свою любов. Смеркалось, наче нинi. Вiн сидiв, уперед похилений, пiдперши голову на руки, i прислухався. Неподалiк вiд нього сидiла вона. Посерединi гри встав нараз i приступив до неї. Яка одинока незабутня хвилина! В якiм неописанiм зворушенню находився вiн тодi – звичайно спокiйний, гордий! Признання його тодiшнє було лиш вiдгомоном тої музики – скована пристрасть. А вона? Найнiжнiшi нерви дрожали, тремтiли в нiй. Адже обоє носили в серцю любов, однак i обоє були гордi, вразливi, i одне не хотiло другому признатись, аж таки вiн перший почав…

Не було се якесь упоєння, що їх обняло. Се була сила глибока, могуча, пiднiмаюча сила, котра не знає нiяких перепон, нiчого не жахається, котра, проломлюючи дорогу, пориває усе з собою, часто руйнує те, що закони i звичаї, i час з трудом збудували…

Правда, що музика пiдсичує i бiль у людськiй грудi аж до божевiльностi. Музика пiрвала тепер i молоду дiвчину у свої обiйми. Вона почала нервово реготатись, тихо, тихо, та так сердечно, що цiла її гнучка стать тремтiла. Оклик виривався їй з уст, однак вона притисла руки ще сильнiше до лиця, зацiпила зуби, хотiла бути спокiйною… О, боже, спокiйною!.. Адже не на се прибула вона сюди, не се гнало її в бурливу нiч, не сього вона бажала, бажала!.. Горде, непогамоване чувство!! Хто його не знає!..

Трохи згодом лежала вже її змучена голова нерухомо на спинцi крiсла, i лише рука закривала очi…

Пiзнiше, коли вже стара дама перестала грати i увiйшла з свiтлом до кiмнати, найшла молоду товаришку незвичайно втомленою. Не здивувалась вона її присутнiстю; то було вже її звичаєм приходити незамiтно й несподiвано, а часто вже по якiйсь хвилинi назад вертати. Вiд часу смертi Лiєвича стала вона такою непосидючою…

– Ще йде дощ надворi, Маргарето, – мовила Олена мiж iншим i притисла чоло до шиби. При тiм вдивлялась у нiчну темряву, наче б хотiла там конче щось добачити. Замiсть того бив дощ голосно о вiкна, а поза углом хати свистiв та вив вiтер, немов хотiв насилу зiрвати стару хатину. Лише старi смереки шумiли перед нею успокоююче i горнулись охотно за вiтром.

– Невже ж ти знов хотiла б вiдходити? – питала вдовиця з тривогою, а заразом любо… – I то в таку непогоду? Вибий собi лиш те з голови, я тебе не пущу.

– Нi, Маргарето, я ще остануся. Я принесла вам ноти, як собi їх на нинi бажали, а далi хотiла те дещо оповiсти, дещо написати…

– Лист?

– Лист.

Тут i розповiла вона старiй жiнцi все, що пережила в остатнiм часi, вiд сцени з доктором, аж до бурливої розмови з батьком.

– I що ж задумуєш чинити, Олено? В недiлю з'явиться напевно. Дожидав, як менi здається, лиш приїзду своєї матерi, котру хоче тепер взяти до себе.

– Хочу йому правду сказати. Скажу, що знаю про його намiр щодо мене; заким однак рiшуче приступить до дiла, мусить одне дiзнатись; а то, що дiвчина, котру задумує на цiле життя взяти за жiнку i по котрiй з певнiстю надiється, що буде становити "душу" його дому, не любила його нiколи. Що коли б я хотiла за нього вийти, то вийшла б лиш з тої причини, щоби родичам, однiй незабезпеченiй сестрi i собi придбати якесь пристановище. Не єсть се нiяким услiв'ям, пiд котрим вона рiшилась-таки вийти за нього. Вона хоче лише йому тим ощадити неприємної, а подекуди i понижаючої хвилi, а заразом хоче i очиститись вiд закиду, будто вона слабує на гордоту i химери. За нього не вийде. Не могла б сього нiколи вчинити; попросту вона не може зобов'язуватись до доживотної брехнi…

– Се в тебе, Олено, дiйсно не…

– Жарт? Нi, Маргарето, правда.

Вдовиця мовчала через хвилинку.

– Кождий має свої погляди на такi речi, – обiзвалась опiсля; – однак, як то кажуть: "i мудрому чоловiковi не встид послухати поради…"

– Для мене нема поради, Маргарето, – вiдповiла тихо Олена. – "На милування нема силування", так само i на поважання; а виробленi погляди на життя, котрi тiсно зв'язанi з нашою совiстю, також не даються скинути, наче та одiж.

– Сього я й не хочу сказати. Я хотiла була лиш спитати, що властиво думаєш зробити з собою, коли не хочеш вiддатись?

– Задумую жити по своїй натурi i по правдi.

– По правдi! – усмiхнулась сумно старенька женщина. – Не знаю, що собi властиво пiд тим думати. Одначе, взявши все на розвагу, то що ти маєш супроти особи К…го? Що тепер його не можеш любити, розумiю дуже добре. Що, оскiльки тебе знаю, може, взагалi не будеш його любити, знаю аж надто добре. Думаю однак, що людська натура доволi знана, щоб будувати на ню i на будучину: наприклад, що привикнеш до нього. Вiн добрий чоловiк, се кождий знає. Вiн досi щиро спомагав матiр, а тепер навiть бере її до себе. Сього не вдiє нинi кождий.

– Дiйсно! – перебила її Олена, гiрко усмiхаючись. – Рiдка великодушнiсть! Кождому вiдомо, що доки вiн учився, вона, вдовиця, гiрко роботами заробляла грошики, щоб його удержувати на унiверситетi. Що її тепер, коли вже перестала бути продуктивною силою, не виганяє надвiр, то вже iмпонує свiтовi!

– Ох, Оленко! Огiрчення чинить тебе несправедливою. Вiн не грає, наприклад, у карти, не п'є, а те, бач, чимало значить.

– Нi, зате вiн чоловiк холодний, з вирахованням, котрий лиш хоче вживати, котрого "я" становить для нього одинокий свiт. "Уживати, бо лиш раз живеться" – се його засада, котрої вiн i пильно держиться. "Однак при тiм i другим дати жити" – се не його засада, Маргарето. На те спустiться. Се егоїст i чоловiк гордий, котрого, як вихвалювався раз перед Стефаном, нiчого на свiтi не дивує, котрий усього вживав, усього скоштував, котрого нiяка жiнка не в силi довший час придержати, бо, мовляв, знає наперед про кожду, що потрiбував би лише палець надставити, а мав би їх десять нараз, його, наприклад, важнi соцiальнi питання життя нiчого не обходять, бо на те, iмовляв, єсть доволi студентiв, фiлiстерiв i iнших божевiльних. Для нього його завiд – то лиш дiйна корова; а про мене говорив раз Стефановi: "Чи думаєте, що ся хоть крихiтку лiпша вiд других? У неї, як i у всiх жiнок, остатня фiлософiя: "вiддатися". Я їх знаю. Наколи б менi її дiйсно схотiлося i була б уже моєю, тодi й полишила б усi свої iдеї, при помочi котрих робиться тепер така iнтересна в родинному гнiздi. Зрештою, i не смiла б менi їх у мiй дiм заводити. А до делiкатної кухнi, яку я люблю, вона й не пасувала б", Що менi з такого чоловiка, Маргарето, без любовi? I чим була б я для нього? Нiчим бiльше, нi менше, як ключницею його дому… а там… – тут i урвала.

З ляком пiдвела старенька очi на молоду дiвчину. Такої бесiди вона ще вiд неї не чула; так суворо, безоглядно нiколи вона не говорила. В якi мрiї заганялась-вона при своїх спосiбностях! А знала свої думки так удатно прибирати в слова, що сказав би-сь деколи, що воно дiйсно так, а не iнакше. Однак вона любила сю дiвчину, немов свою рiдну дитину, i думала, що вона нiзащо в свiтi не повинна далi ступати тою тернистою й небезпечною дорогою.

– Прислухуючись твоїй бесiдi, Олено, – обiзвалася, поважно, – можна б утратити вiру в добрi прикмети мужчин. Одначе я в тебе питаю, я маю до сього право. Чи був i Стефан без блудiв?

– Стефан? Нi, – вiдповiла трохи згодом Олена, пiдчас коли її великi очi глибоко засяли. – Вiн мав також свої блуди. Був нудний педант, був заздрiсний, був гарячка i мав ще блуд одiдичений, про котрий довiдавшись, я з жалю та розпуки мало що не збожеволiла. Се була тайна, його батько збожеволiв з пиття i помер з того, а вiн, Маргарето, як-небудь i не пив налогово, однак пив радо. Ви розумiєте, що се значило для мене мати такого чоловiка (а я змалку бридилась усiми напитками), у котрого та згубна пристрасть могла вибухнути кождого часу? Однак ми любились, i, вiруючи в нашу любов, ми думали се лихо перемогти. "Лише при твоїй помочi", – говорив вiн бувало, – "змiг би я ту нещасну хворобу задавити, а з другою жiнкою… нiколи". I я вiрила, що менi вдасться його вирятувати, при чiм i натерпiлась би, може, чимало, однак що було то все для мене? Я ж його так любила, Маргарето! А тут? Що за рацiя виходити за сього чоловiка? Ми вели б неустанну боротьбу мiж собою, котра б остаточно мусила виродитись у ненависть. Так, як я його знаю, то вiн не звернув би нiколи з шляху, раз обраного; а я, Маргарето, я не єсьм натурою, котра б могла зносити на своїм карку панування другого.

– Такi думки, дiвчино, – вiдповiла стара дама, хитаючи жалiсно головою, – не доведуть до нiчого. Коли, бач, усе розбереш, усюди заглянеш, так i стрiнеш усюди ключку. А все ж таки вiн узагалi вiдповiдна "партiя" для тебе, i ти привикнеш до нього. Привикає чоловiк, боженьку, чи до одного! Тим скорше до людини: з днини на днину, з мiсяця на мiсяць, а там… о, ти не знаєш, як гарно може ще твоє життя уладитись, якi хвилi береже ще воно для тебе! Чи хочеш, може, сама, на самотi жити, от, хоч би так, як i я? – i гiркий усмiх промайнув по її старечiм зжуренiм лицi. – Чи розумiєш ти хоч трохи, що то значить бути злишнiм? Або чи розумiєш ти направду, що то таке убожество? Недостаток болить, журба мулить, пригноблює, робить вовчкуватим, убиває! А як старiсть настане, сили уступлять, Олено? Фахової освiти не маєш. Чи хочеш сукнi паням шити? ноти цiле життя вiдписувати? Хочеш, Олено?

Молода дiвчина мовчала, її голова спочивала на згорнених на столi руках; ледве що видно було її блiде лице iз спущеними вiями.

– Хочеш сього, Олено? – обiзвалась iще раз iз притиском. – Нi, годi тобi того хотiти! Ти дiйсно не можеш мати ще правдивого розумiння про нужденне вегетування [23]23
  – Вегетування – існування.


[Закрыть], а то мусила би ти його повiтати, як свого ангела-спасителя!

– Нiколи, Маргарето; лучче вмерти! – почулося стиха.

– Умерти? – глянула понад окуляри на дiвчину стара Маргарета. Був се ледувато-насмiшливий, а заразом милосердний погляд, що на нiй спинився. Опiсля зареготалась вона i, беручись наново за панчоху, почала одностайним голосом дальше:

– Коли Стефан умер, казала, що також мусиш умерти; а прецiнь жиєш. Не вмирається воно так легко, Олено; вiр менi. Раз – се було, як i мiй чоловiк помер (щось у рiк, як ми побрались); – я думала тодi теж, як i ти, про смерть. Не знаю, чому не вмерла я, як i не знаю, чого живу? Всi вдовицi i старi панни, Олено, вони нiчо. Остатнi належать ще до тих безталанних, що ще до того i смiшнi. Самотнi блукають у життю, без приюту, без становища, сказала би-м, без змислу, атi – жиють, щоб не вмерти. Наприклад я: смертi не бажаю, як в молодих пристрасних днях. Знаю, що кiнець сам прийде, а буде се сумний, глухий кiнець… Чи хочеш i ти вести таке життя? Чи, може, хочеш для "Iдеї" жити? Наприклад, писати? Се тепер… неначе хороба в жiнок. Опроче, для iдеї живеться доти, доки не треба за кусником хлiба побиватись. Виб'є однак та година, так iдеї перестають бути метою життя. Врештi, нехай собi й так. Думаєш, однак, що праця для iдеї заступить тобi се живе щастя, котрого розумiння мусить ще жити в твоїй грудi, бо ж ти любила i була любленою? Чого ж, питаю ще раз, чого ж хочеш, Олено?