Текст книги "Людина"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)

Немов змучена, пiдняла Олена голову i з вiдверненим лицем оперлась мовчки о поруччя крiсла, ще й очi закрила рукою. Боже! Дiйсно, чого ж вона ще хотiла? що оставалось їй ще хотiти? Писати? До того не мала вона таланту, а всяке дилетантство було їй ненависне. Отже, що ж їй почати? Думати? Говорити? Майже на се виходило. А наколи на се вийшло, стало смiшним…

Стара дама завважила муки молодої дiвчини i, не змiняючи нi пози, нi тону, говорила далi:

– Дiйсно, Олено, в тiм взглядi не можу похваляти твого рiшення. Що задумуєш чинити, воно, їй-богу, недобре!

Однак вона чула, що добре. Чула, що коли не буде придержуватися сеї думки, то пропаде, як тисячi перед i за нею. А того вона не хотiла.

– Що мучить тебе, моя дитино? – обiзвалась знов, бачучи, що Олена сидiла безмовно та нерухомо. – Невже ж тобi жаль твоїх поглядiв на життя, котрi ти, може, змiнити мусила б? Iди ж бо, iди! Яка ти собi там i поступова, а в тiм напрямi осталась ти все-таки iдеалiстка. Оглянься лиш у життю i скажи сама, чи подружжя, котрi лучились без любовi, в тисячних случаях не щасливiшi вiд таких, що справдi не раз лиш любов мали за пiдставу? Думала було, що ти якраз скорше вступиш у так зване "розумне подружжя", а ти замiсть того любуєшся в романтичних засадах i не хочеш у те вiрити, що ми не в силi кермувати нашою долею, що на те є вища сила. Правду сказавши, свiт висмiє тебе, довiдавшись, що через те вiдмовила К…, бо його не любила!..

– Свiт, Маргарето? – вiдказала гордо Олена, i згiрдливий усмiх промайнув по її лицi. – Та маса наших знакомих? Анi їх хвальба, анi їх догана не були нiколи в силi постановити для мене якесь правило! Менi просто неможливо розстатись iз думкою, що так, як воно є, є недобре; що наступить одначе хвиля, в котрiй правда смiло заволодiє; справедливiсть перестане бути якимось даром ласки, i настане час, коли жiнка не буде примушена жертвувати свою душу фiзичним потребам…

– От i маєш, Олено! Твої погляди про правду становлять власне причину твого терпiння. Се головне вони творять розлад, безталанну дисгармонiю в твоїй душi. Завернись, люба дiвчино! – казала вона серйозно. – Завернись, доки ще молода, доки ще можливий рятунок, доки не будеш мусила собi сказати, що серед людей осталась ти одна-однiська!

– Годi мене вже урятувати, – вiдповiла молода дiвчина, сумно усмiхаючись. – Не в тiм змислi, в якому, було, задумали. Одначе, одному мушу заперечити. Мої погляди не такi iдеалiстичнi, як ви думаєте. Коли б була, як доктор А. казав, менш розважним критичним умом, не була б я анi в частi такою безталанною серед нинiшнього ладу суспiльного, не була б я такою самотньою, якою єсьм дiйсно.

– Твоя уява надто роздразнена.

– То дайте поживу моїй душi; дайте менi серйозну, тривалу працю. Одначе нiколи не стояло виразнiше перед моєю душею, що єсьм "нiчо", єсьм якимось недокiнченим, неповним сотворiнням, котре, оставшись таким, саме не здолає опанувати долi! Що менi з самої волi? Що остається менi? Нiчого, Маргарето, нiчого, крiм прокляття, насмiшок i милостинi.

Трохи згодом, немовби собi що пригадувала, додала рiшуче, нiби бiльше до себе:

– Нехай врештi все б'є на мене, я хочу до остатньої хвилини оставатись праведною, а хто в силi чинити бiльше, нехай робить…

– А за потреби життя забула, серце? – спитала знову вдовиця, посилаючи мрачний, майже острий погляд з-поза окулярiв.

– Моральна нужда а абсолютна бiднiсть – се одне й те саме. Наслiдки їх однаковi. Будьте ласкавi, – додала опiсля спiшно, – дати менi аркуш паперу. Хочу написати до нього.

Вона встала, перейшла звiльна кiмнату i станула врештi перед старою женщиною. Нiколи не видавалась вона їй такою поважною, однак нiколи й такою чужою.

– Се твоя невiдмiнна постанова?

– Невiдмiнна.

– I чи ти того свiдома, що запропащуєш сама свою будучину?

– Так, я того свiдома, що не брешу…

– Годi, бог з тобою, безталанна!..

***

Щось у годину пiзнiше покинула Олена стару товаришку. Надворi стало ще темнiше. Ледве що десь-не-десь блимали зорi, а по мiсяцi таки мчалися хмари. Лише вихор гудiв та свистiв безнастанно, та гнав тихими улицями…

Прощання обох женщин було холодне i нiме. Щось стануло мiж ними, що їх роз'єднало; вони обi се порозумiли…

Смiливо кинулась Олена в нiчну темряву. Сильний подув вiтру загасив свiтло в руках вдовицi, а дверi за молодою дiвчиною луснули сильно i замкнулись.

– Чого, властиво, вона хоче? – пробурмотiла стара нетерпеливо i вертала звiльна напомацки у свою свiтлицю. – Чи при умi вона?

***

Чаша горечi, яку довелося випити родинi Ляуфлерiв, не була ще повна. Новi, зовсiм незнанi чуднi звуки наповнили солодкою гармонiєю серце Германа-Євгена-Сидора. Наче одним замахом зрозумiв вiн поезiю, в котрiй, зливалось мiсячне свiтло й соловейкове щебетання. Зрозумiв журчання чистих хвиль, зрозумiв золоту їх пiсню, казочну. Зрозумiв сумраку вечiрнього чародiйну силу. Вiн потонув у найнiжнiших чувствах… вiн, Герман-Євген-Сидор… любив. Одначе його любка (була се жидiвка) оставалася глухою для тих його чудних, сердечних звукiв. Його просьбу, щоби стала його дружиною, вiдкинула вона рiшуче i холодно, його горя i розпуки не в силi описати нiяке слово людське; i вiн постановив зникнути iз сцени подiй. Сталось воно тим чином, що вiн вистрiлив собi в лоб…

Недовго по тiм усунено радника з служби… i гарнi, золотi часи, про котрi знав оповiдати вiн, його товаришi та добрi знакомi, – стали tempi passati! [24]24
  – Минулим часом (італ.).


[Закрыть]

***

З чотирьох доньок була лиш найстарша i Iрина замужня. Перша вийшла за старого, однак багатого кавалера i проживала безжурно далеко вiд родичiв. Ледве що раз або два в рiк питала листовно, як живеться родинi. Тодi звичайно Олена вiдписувала їй точно й коротко. Обi сестри нiколи не годились з собою, а вiд часу, як найстарша вiддалась, вiдчужились ще бiльше. Тяжко приходилось тепер Оленi до неї i її мужа вiдсилати письмо, котре мало характер просьби. Той її швагер мав далеко вiд мiста кiльканадцять фальчiв [25]25
  – Фальча -щось біля десятини.


[Закрыть] поля з обiйстям, i теє хотiла тепер панi радникова за порадою Олени взяти в оренду, бо не знали iншого виходу з лихих обставин. Частина пенсiї, котру з ласки полишено радниковi, була така мала, що ледве вистарчила б на життя одному. Крiм того, були в них ще й довги i, заки тих не сплачено, не можна було грошей обертати на iншi потреби. Довго треба було ждати на вiдповiдь, дуже довго, – аж i прийшла нарештi. Зять, хоч i неохотно, пристав на предложення своєї свекрухи i заключив тверду, некорисну для них угоду, котру однак i Олена мусила пiдписати.

Небавом вiдтак переселилася далеко-широко знана i поважана родина (з виїмкою наймолодшої доньки, котру найстарша забрала до себе: "заки зааклiматизуєтесь" – писала) в нужденне пусте село i почала нове життя.

***

Минув уже п'ятий рiк, вiдколи проживали на селi, вiдлученi вiд iнтелiгентного свiту, вiд усяких товариських зносин. Кождий виїзд у мiсто був сполучений з видатками, i для того вони рiдко коли виїздили. Тяжко приходилось їм хоч i якутам малу суму грошенят вiдложити. Винаймленi поля приносили мало доходу, а про частiшу продаж яких-небудь продуктiв рiдко коли мож було думати. Життя, яке вони тепер вели, було тихе та сумне, приправлене бурливими вибухами пияцтва Ляуфлера. Вiн просиджував цiлими днями в нехарних [26]26
  – Нехарний – неохайний, брудний.


[Закрыть] сiльських корчмах, п'ючи та сперечаючись з мужиками. Тут i вироблював їм рiзнi подання i суплiки та залагоджував i iншi справи, а за те платили йому мужики горiвкою або i грiшми, котрi вiдтак пропивав знов з ними. Нiхто не здержував його бiльше вiд такого життя. Коли при суперечцi попадав у злiсть, поводився наче божевiльний. Одного разу вернувся вiн бiльше, як звичайно, напiдпитку додому. На його вид впала радникова в таке роздражнення, що не могла спокiйно заховуватись. Вона лаяла, проклинала i казала йому назад вертати туди, де провiв цiлий день. На столi бiля нього лежав великий залiзний молоток; розлючений її словами, шпурнув ним за жiнкою. Близесенько бiля її виска пролетiв вiн i упав Оленi перед ноги. Наче розлючена вовчиця, кинулась вона на нього i потрясла його сильними руками.

– Гадюко! – кричав вiн несамовитим голосом. – Кара божа! Вiдчепися, коли не хочеш почути отсього молотка, щоб раз назавжди успокоїлась!

Далi махнув за нею рукою, щоби її ударити, однак втрафив уже в воздух. Вона звернула голову до нього i страшний зимний усмiх викривив їй уста.

– Зноси тягар, батьку, доки ще мати жиє. Не забувай, однак, що родичi виннi, коли дiти суть для них тягарем, – i вийшла.

Вона була тою, котра управляла цiлим господарством i на котрої плечах спочивав гаразд цiлої родини. Так – цiлої родини. Вiд двох рокiв проживала й Iрина при родичах, та вже вдовицею. А i наймолодшу Геню виекспедiйовано назад додому, – "щоби привикла до вiдповiдних обставин та мала образ своєї будучини", – як писала найстарша. – "За урядника не вийде, бо тим грошей треба, а тому, що вона не є гарною, то ще найлучче буде випровадити її на добру газдиню i охоронити її вiд усякої вищої освiти, котра в нашiй родинi вiдiграла таку нещасну роль…"

***

Була осiння сонячна днина… Пiзно по обiдi. В селi панувала тишина. Велика часть мешканцiв забралась на ярмарок, а й на полях не видко було нiкого. Давно позвожено. все додому, i далеко та широко видко було голий простiр, – далеко, доки око засягне! Сумний, тужливий був се вид. Мимовiльно зверталось око до темного дубового лiсу, котрий, припираючи до захiдної сторони села, становив для себе якийсь окремий свiт. Близько бiля нього йшла сiльська дорога i не один утомлений вандрiвник, не один робiтник звертав пiд старi дуби, щоби в їх тiнi вiдпочити. Осiннє червоно-жовте березове листя дрожало безнастанно на лагiднiм вiтрi i набирало при захiднiм сонцi рiшуче кривавої краски. Особливо ж вражала одна група берiз очi всiх прохожих. Вони росли на узгiр'ю, низько до землi схиляючи свої сплетенi вiти, i нiби умисне висунулись iз лiсової гущi, ближче до дороги. В ясних мiсячних ночах виглядали їхнi бiлi повигинанi пнi iз срiбним листям, наче грiзнi мари. Тепер, правда, виглядали вони мирно, привiтливо. Се завважила, мабуть, i Олена, що вийшла отcе iз глибини лiсу та оглянулась за мiсцем до спочинку. Оглянула насамперед допитливим зором биту дорогу, а не бачучи на нiй нiкого, усiла потрохи знеохочена…

Чи була вона ще гарна? Чи не оставило п'ять рокiв глибоких слiдiв на її лицi? Так – i нi. Вона належала до тих щасливих, котрi не старiються скоро, на котрих лицi вiдбивалося, однак, духове життя. Потемнiло та обгорiло колишнє лiлiєвобiле лице. Бiля уст уклалась морщина, котрої перше не було i котра надавала тепер цiлому лицю вираз глибокого суму i утоми. Лиш очi сивi дивились однаково лагiдно. А що ще бiльше вчинив iз нею той час? Той, хто не проживав у безлюднiм мiсцi, вiдiрваний вiд усяких товариських зносин, тяжко працюючи в неустаннiй одностайнiй боротьбi з журбою, той i не в силi оцiнити наслiдкiв такого життя на чутливу душу. Нема тяжчої кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергiйних, а надто iдеально уложених натур – як таке життя. Шумна се фраза, будто би природа сама могла чоловiка вдоволити. Недбалим, до думання лiнивим, вона вистарчає; вдовольняє вона i мешканцiв мiста, що опускають галасливе товариство, щоби на свiжiм воздусi скрiпити зав'яле тiло; однак, нiколи не вистарчає вона для мислячих, дiяльних людей. Вiд днини до днини, вiд мiсяця до мiсяця примiчала Олена на собi наслiдки того тупого бездушного життя. I вона була остроумна i надто добре розумiла людську натуру, щоб не знати, що з часом перейде незамiтно до тих людей, котрим розходиться лише о фiзичний добробут.

Змовчу про тотi хвилi, в котрих переживала вона несказаннi муки, в котрих її молода душа, що бажала дiяльностi, силкувалась переломити вузькi границi, якими окружало її теперiшнє життя. Як той спiйманий орел, побивалась вона у в'язницi, думала неустанно про вихiд з тої глухої одностайностi; i як все наново мусила переконуватися, що теперiшнє життя дожидало її i в будучинi. В такi хвилi сум страшний налягав на її душу, i в таких хвилях була вона супроти свого окруження безоглядно-гостра, ба, безмилосердна! Незамiтно упадала вона пiд вагою нiмих мук. Правда, сi муки можна було завважити на її лицi, однак нiхто не журився нею. В господарствi, котре було на її головi, йшло все звичайним ладом, i лише спущенi вiка i якась утома свiдчили про її психiчнi терпiння…

Хустка зсунулася їй з голови, однак вона того не завважала. Її цiла увага була звернена на мурашню, що пiднiмалась маленьким горбком бiля неї. Вона думала про подiл працi у тих комах, а нараз i пригадалась їй чомусь стаття Писарєва "Бджоли".

Було вже доволi давно, коли се читала. В яке гарячкове роздражнення попала тодi по прочитанню того твору! Як багато гарячих думок пiднiмалось тодi в її душi проти "трутнiв"… – Тепер читала вона дуже рiдко.

Наче б забула i себе i все навкруги, так задивилась на комах. Як вони ворушились, бiгали, все однаково, без перестанку, без утоми. Тут панував строгий лад, i кожда комашка мала свою роботу. Чи життя, яке кипiло в тiм свiтi дрiбних сотворiнь, збудило в її душi яку думку, який спомин? Вона сягнула нагло до кишенi, витягнула пом'ятий лист i прочитала. Чинила се, може, в сотний раз. Се був лист, писаний до неї ще перед двома мiсяцями її найстаршою сестрою. Писала, що мусить продати обiйстя й поля; випущенi в оренду; що радить Оленi заздалегiдь порозумiтися з новим властителем щодо дальшого винайму грунтiв, бо в противнiм разi могли би уже за рiк остатись без пристановища, їй неможливо iнакше зробити; обставини приневолили їх до сього; сини й дочки попiдростали, а наука чимало коштує i т. д… Всi знали о тiм i всi сумнiвались, чи остануться дальше на господарствi. Здавалось, що жиють тепер, лише дожидаючи чогось нового. Радникова, та колишня гарна i горда женщина, зломилась. Ледве можна було її пiзнати. Лише волiклась пiд вагою щоденної тяжкої журби. А коли Олена розповiла їй змiст листя, вона сплакала, замiсть що-небудь на вiдповiдь сказати. Iрина, звичайно хоровита, жила лише сестрою, про котру часто говорила, що вона – її "сила", що вона єсть сею точкою, що в'яже її з життям. Наймолодша сестра, давно доросла, гарувала [27]27
  – Гарувати – тяжко, без спочинку працювати.


[Закрыть], побивалась, неначе мужчина, дома i по полях. Одне ставало другому до помочi, одначе, пiдстава цiлої будiвлi стала порохнявою i захиталась…

Ще мовчала Олена. Ще не мала вiдваги подiлитись iз старою ненькою й обома сестрами найновiшою вiсткою, себто тою, котру одержала вже вiд нового властителя їх пристановища. На її запитання щодо дальшої оренди вiдповiв вiн коротко, привiтно, що по упливi року вiдбирає поля i стане сам газдувати…

Над тисячними вихiдними точками думала бiдна дiвчина. Думала, як би оберегти родину вiд грозячої абсолютної бiдностi, нужди; щоби їм при оповiщенню сумної звiстки подати заразом i нову спасенну раду. Одначе не видумала нiчого. Не видумала? Адже хто її добре знав, той знав також, що з нею коїлося щось вiд найновiшого часу. I дiйсно. Нiколи не виходила вона з дому так часто i не бавилась так довго по прогульках [28]28
  – Прогулька – тут веселе проводження часу.


[Закрыть]. Особливо ж сусiднє село її немов причарувало…

Мовчки всунула вона тепер лист назад в кишеню, а її погляд полинув знов долиною по дорозi. Сонце ладилось заходити, i на заходi запалало небо рожевим блиском. Нараз долетiв до неї туркiт воза i тупiт кiнських копит. Вона заворушилась i вп'ялила очi в той бiк. Показався малий легкий вiзочок, тягнений двома палкими кiньми. В нiм сидiв однiський мужчина i поганяв сам конi.

Лице її спалахнуло кров'ю, а серце затовклось сильно.

Вiзок приближувався чим раз, то скорше. З-пiд тонких скорих кiнських нiг вилiтали iскорки, а вона, затявши зуби, почала звiльна спускатись iз горбка. В очах її горiв дивний огонь, нiздрi дрожали…

Мужчина, побачивши її, здержав одним рухом конi i привiтався. Був се гарний, сильний мужчина, лiт, може, 29. З його одежi мож було вiдразу вiдгадати, що вiн був лiсничим. Вiн смiявся, показуючи з-пiд вуса ряд густих, бiлих зубiв.

– Я вас пiзнала, пане Фельс! Можете мене зараз з собою забрати! – сказала вона з притаєним зворушенням.

– Буде менi мило, дуже мило! – вiдповiв вiн радо.

Опiсля зробив їй мiсце бiля себе по лiвому боцi, помiг усiсти, затяв конi, що аж пiдскочили, i вiдтак помчався уперед…

Почали бесiдувати. Вiн тiшився, що стрiнулись, а вона вiдповiдала ввiчливо i скоро. Вiн говорив багато. Мiж iншим, оповiдав (що вже вона й знала), що вiн лишається у барона в сусiдньому селi i дальше у службi, а може, i на завсiгди. Що казав йому, Фельсовi, нинi в мiстi, що закупив ще одне село; далi, що i замiняв собi нинi коня, он того сивого гуцула…

Олена подивляла гарного коня. Вiн iшов дуже гордо i мав густу гриву, котра майже зовсiм закривала голову. Вiд часу до часу пiдкидував бутно [29]29
  – Бутно – буйно, завзято.


[Закрыть] голiвкою вгору; був, очевидно, ще молодий i мало запряганий.

– Поводити кiньми становить особлившу приємнiсть, – сказала вона. – Менi так i сверблять пальцi, коли бачу, що другi поганяють.

– Таж се можете й ви вчинити, – вiдповiв, усмiхаючись. А той усмiх був широкий i без значення.

– Але ви мусили б мене сього навчити.

– Для чого ж нi? Така учениця зробить мене гордим! Можемо врештi зараз зачинати.

Тут i передав їй поводи i навчав, як їх держати, коли i як стягати або попускати. Вона прислухувалась послушно, а раз заглянула йому глибоко й уважно в очi.

Вiн мав великi, голубi, потрохи безвиразнi очi й виглядав свiжо i дуже молодо.

Вона поводила так, як вiн казав, а його погляд спинився на її тонких руках.

– Але держати треба неабияк! – завважила, повернувши голову легко за ним. – Чи ви не втомлюєтесь нiколи?

– О, я? – вiн смiявся. – Сього в мене не буває!

– Цiле тiло неначе в напруженнi…

Його погляд так i промайнув по нiй i спинився на її м'якiм профiлю. Її щоки зарум'янiлись потрохи, i вона виглядала дуже гарно.

– Панi дуже нiжнi, однак ми, мужчини, всi єсьмо сильнi.

– Зате ми, жiнки, витривалiшi. Не повiрите, може, що я можу раз по раз витягати п'ять до шiсть вiдер води…

Вiн широко створив очi.

– Дiйсно?

– Можете менi вiрити, я все кажу правду.

В його очах показалось щось нiби подив, а заразом i спiвчуття. Вона була така гарна…

– О, панi, ви не повиннi щось подiбного робити!

– I чому нi? Як нiкого нема, а треба худобу напоїти, то муситься робити. А наколи з вас добрий господар, то признаєте се самi.

А вiн справдi був добрий господар i знав, що воно не йшло iнакше. Одначе, щоб вона щось подiбного робила, ще й говорила про се так свобiдно – вона, що зовсiм не подобала на тих, що займаються такого працею.

– Панi, ви дуже господарнi.

– Я не перебираю в працi. Опроче знаєте? Я завсiгди кажу: чим ти є, тим треба цiлком бути. Iнакше не дiйдетесь нiколи до мети!

– О, певно, – вiдказав поважно. – Доньки нашого священика також дуже господарнi. Наприклад, старша, панна Омелiя, вона дуже образована панночка. Грає на фортеп'янi, вiд неї й дiстаю я завсiгди рiзнi часописи до читання.

– Т-а-к? – завважила протяжно Олена, i в сiй хвилi потягнула вона сильнiше поводи до себе. – Ви, певно, буваєте там частiше?..

– Не надто часто. Панна Омелiя дуже привiтна, просить частiше заходити; однак моя служба не позволяє на се, хоть i як би сього бажалося. А ви, панi, знаєте панну Омелiю?

– Знаю, – сказала вона байдужне. – Чим вона вам iмпонує? – спитала трохи згодом i обернулась бистро до нього. Холодна, насмiшлива усмiшка промайнула ледве слiдно по її обличчю. Вiн вiдчув її.

– О, менi! – кликнув, зарум'янiвшись, теж насмiшливо.

– Я так думала, – i знов усмiхнулась.

– Чому б мала менi iмпонувати?

– Знати те – се ваша рiч.

– Так я сього не знаю, – вiдповiв вiн свобiдно. I вiн дiйсно не знав того. Не любив вiн узагалi думати, а був бiльше чоловiк чувства. Се зрозумiла вона з першої хвилини, коли з ним познакомилась.

– Читаєте радо? – спитала його опiсля.

– Радо.

– Можу вам також книжок позичити, маю їх дуже багато.

– А ви, панi, не читаєте?

– Тепер нi. Не можу.

Вiн дивився на ню цiкавим поглядом; очевидно, не розумiв її.

– Так менi лучче, – вiдiзвалась стиха.

– То лиш час забирає, – обiзвався, – а надто жiнкам при господарствi. Вже мужчина, то примушений читати…

Вона вiдвернула голову вiд нього, i її погляд полинув десь далеко. Сонце сховалось уже за темний лiс, i остро, виразно вирiзувались його лiнiї на огняно-червонiм небi.

Їй стало холодно, i вона стиснула одною рукою кордикову [30]30
  – Кордикова – тонка, подiбна до шовкової.


[Закрыть] хустку пiд бородою i пробувала її тiснiше зв'язати. Чи конi почули легку непевну руку, що ними поводила, чи, може, лiвий побачив що-небудь край лiсу, бо скочив убiк так, що легкий вiзок мало що не вивернувся, а Олена похилилась уперед. Блискавкою обняла її його рука й узяла заразом поводи. Вона була на хвилину неначе замкнена в його обiймах. Злякана освободилась, а вiн став лютий i ударив конi, що рвались уперед, немов скаженi.

– Бестiя, – муркотiв крiзь зуби.

– Я тому винна, – промовила.

– Нi, – вiдповiв нетерпеливо. – Се лучається нинi вже третiй раз. Однак, я його вiд сього вiдзвичаю. Ви перелякались? – додав опiсля м'яким голосом. – Я був би, прецiнь, не допустив, щоб ви впали!

Вона не вiдповiдала нiчого.

– Я стала боязлива, – говорила вона тихо з сумним усмiхом.

– Як? – i вiн нахилився трохи вперед.

– Боязлива стала. Але се, певно, тому, що виїжджаю рiдко, а нашi конi старi й супокiйнi.

– А чому рiдко виїжджаєте? – спитав вiн.

– Конi все в роботi, годi їх вiдривати, а других просити не хочу!

– Сього вам i не треба чинити, – сказав iз вiдтiнком гордостi i увiчливостi. – Тих драбiв ось тут мушу щодня проїжджати, щоб стали слухнянi. Можете їх кождим разом дiстати, наколи лише захочете.

– Дякую, одначе без вас я не поїду, – сказала вона м'яким голосом.

Чудно-приємне чувство так i обгорнуло його. Вiн знову нахилився крихiтку, i їх погляди стрiнулись. В її очах затлiло щось наче огник, i вiн глядiв через хвилину в її гарне лице з очевидною приємнiстю. Опiсля пiдвiв гордо голову i сказав рiшуче:

– Я й не допустив би, щоб ви самi їхали. А i не маю нiкого, на кого б мiг конi супокiйне лишити. За чотири днi мушу знов їхати до мiста. Наколи б ви, панi, мали охоту, то ми могли б спiльно вiдбути малу подорож.

Вона не вiдповiдала скоро. Стала лише ледве замiтно блiдша; а трохи згодом сказала:

– Хочу…

Дальша їзда вiдбулася супокiйно i "лiвий" iшов послушно, неначе дитина. Олена говорила багато, питала мало, а його очi спинялися з подивом на гарних лiнiях її обличчя, на її устах. Такою вiн її ще не бачив i не чув, щоб вона коли так бесiдувала. Правда, бував з пару разiв i в домi її родичiв, хоть лише за орудками, однак тодi бувала вона завсiгди тиха, занята. Деколи видавалась йому гордою, неприступною, а тепер їхала з ним, сидiла бiля нього. Вiн вiдчував її дотики. Нинi була вона зовсiм iншою. А те, що говорила i як говорила, було рiшуче iнакше, як се буває у других дiвчат. Неподалiк її помешкання просила його станути. Наколи наставав на тiм, щоб її завезти аж перед дiм, вiдповiдала живо.

– Мушу ще на хвильку зайти до учительки, – i подала йому руку на прощання, причiм уникала його погляду. – Далi хотiла б я вас о щось просити, а властиво остерегти, – додала м'яким шепотом, – щоб ви не їздили так напрасно [31]31
  – Напрасно – швидко.


[Закрыть] кiньми, не довiряли дуже власнiй силi. Ви надто вiдважнi…

Вiн схилився й поцiлував руку, що спочивала ще в його руцi.

– Добре! Смiю однак за чотири днi по вас вступити?

Вона потакнула мовчки головою, а опiсля того вiн завернув вiзок i вiд'їхав. Ще раз оглянувся за нею i поздоровив її. Вона стояла, випростувавшись, з холодним усмiхом на устах, немов на чатах, i дивилася за ним. Опiсля з'явилось теє неприязне "щось" у неї мiж очима, i здалось, що її горда постать западається в себе… З похиленою головою i з посоловiлим поглядом вертала вона додому. Ледве що замiчала поздоровлення деяких знайомих газдiв…

***

Чотири днi пiзнiше, якраз о тiй самiй порi, затримався знов вiзок пана лiсничого бiля помешкання Олени. Вiн вискочив скоро i зняв її. Вона не супротивлялась сьому. Виглядала дуже втомлена, вiдповiдала одначе привiтно й лагiдним голосом. При прощанню вiн поцiлував знов у руку, а вона просила його приходити.

– Розумiється! – кликнув вiн радiсно, – i то так часто, як часто позволите…

З того часу стала Олена дома сумна, мовчалива. Вона була дражливiша, як уперед, ба не раз аж рiзка. Часто траплялось, що, коли Iрина несподiвано вимовляла його iм'я, Олена уникала її погляду. Молода жiнка бачила, що з нею дiється щось замiтне, одначе не питала. Знала доволi, що заговорить вона лиш тодi, коли сама захоче…

Одного дня спитала її радникова, коли буде вже раз [32]32
  – Раз – нарешті.


[Закрыть] писати до нового властителя в справi оренди.

– Пождiмо ще, мамо, – вiдповiла знехотя i немов задивилась за чимось у вiкно.

– Ще ждати? Таж ти говорила менi про се ще перед двома тижнями; я не вiрю, щоби дожидання принесло нам який-небудь рятунок.

– Може, мамо. Може, й принесе. Я беру се на себе. Радникова задоволилась. Вона знала, що ся дiвчина не говорила нiколи на вiтер. Iрина, що якраз у тiй хвилi увiйшла до кiмнати, почула остатнi слова.

– Що ти знов береш на себе, Оленко? – спитала журливо. – Може, знов тi утяжливi гафти? Лиши їх; заплата за них надто вже мiзерна!

– Вас беру на себе! – вiдповiла в тонi, нiби жартовливiм.

Iрина приступила й собi до вiкна, i її погляд задержався на сестринiм лицi. Виглядала змучена, а попiд очi виступили перстенi. Вона знала, що сестра терпiла на безсоннiсть.

– Дуже сумний отакий осiннiй краєвид на рiвнинi! – вiдiзвалась Олена, щоби повернути розмову на що iнше. I дiйсно. Надворi було дуже сумно. В городi [33]33
  – В городі – в саду (діалектне).


[Закрыть] видно було садовину, чорну, сумну, без листя, а вiтер так i здiймав сухе листя вгору й уносив усе далi.

Дрiбонький дощик сiяв неустанно вже з самого ранку. На голих полях виглядало пусто i глухо. I ворон не було видко, як звичайно: десь також пощезали, може бути, полетiли в лiс…

– Маю тобi передати поздоровлення, Олено, – заговорила Iрина по якiйсь хвилинi, пiд час котрої обi мовчки задивились на краєвид. Олена спаленiла i перелякалась.

– Вiд Фельса. Я була в учителiв i подибала там його.

– Так? – обiзвалась Олена, одначе обернулась у сiй хвилi до столика i чогось шукала. Рiвночасно вийшла з кiмнати радникова, котру викликала наймолодша донька.

– Що ж вiн там робить?

– Не знаю. Останеться там, правдоподiбно, аж до вечора. Дожидає вчителя, що поїхав у мiсто на ярмарок i має йому щось привезти. Менi видиться, Олено, – додала по хвилi, – що вiн iнтересується тобою.

– Так? – сказала вона зворушеним тоном. – I що ж, Iринко?

Iринка здвигнула плечима.

– Вiн добрий чоловiк, але дуже ограничений…

– Ну, так, але все ж таки вiн має доходи; а головна рiч: вiн добрий чоловiк!..

Тривога i здивовання заграли нараз на лицi молодої удовицi. Вона не розумiла сестри, одначе не могла не зрозумiти тону, в котрому вона се сказала.

– Здається менi, що вiн пересиджує охотно в жiночiм товариствi, особливо в молодiм… – казала вона далi звiльна, не зводячи очей iз сестриного обличчя.

– Був там ще хто? – спитала неспокiйно.

– Нi, але погляд, котрим мене змiряв, упав менi в очi. Опроче, що вiн нас обходить?

Чудна змiна зайшла в Оленинiм лицi. Її очi заiскрились, i вона сказала швидким i рiзким голосом:

– I чому б не мав вiн нас обходити?

Молода жiнка замовкла та в наглiм перестраху спустила очi. В тiй самiй хвилi приступила Олена до неї, вхопила її за руку i поцiлувала.

"Я ж його не люблю", – хотiли вимовити її побiлiлi уста, однак, не вимовили. Грудь її пiдiймалась iз сильного зворушення.

– Не думай зле про мене! – простогнала вона тремтячими устами.

– Не знаю нiчого, – втихомиряла Iрина, глибоко зворушена.

– Менi дiється так, немов тiй собацi, що покiрно зносить, як її копають, – сказала Олена. Опiсля вiдтрутила сестрину руку вiд себе i скоро вийшла з кiмнати.

Iрина осталася одна, i її очi звернулись, як i передше, на краєвид. Тим разом уже не бачила нiчого. Так лише блукали її очi безцiльно, несупокiйно, а несказанно важке, сумне чуття обгорнуло її душу…

Що сталося з дiвчиною? Чи любила Олена? Сьому не могла вона вiрити. Вже ж будучи такою, якою вона була, не могла того полюбити. А коли б уже так сталось, то, боже милий, якого роду була ся любов?..

Вона так i затопилась у важку задуму, одначе небавом вiдвернулась назад вiд вiкна. Висока, струнка стать мигнула попiд вiкна… Наче блискавка блиснула одна думка в головi молодої жiнки. Вона станула немов укопана на мiсцi i слiдила тривожними очима за сестрою. Ах, вона вже знає, куди ся прямує. Вона туди йде! I дiйсно. Олена йде туди, щоб побачитись iз Фельсом…

Вона йшла звiльна, щоб успокоїтись. Їй справдi дiялось, немов собацi, покаранiй за якусь провину. Вона паленiла, згадавши погляд сестри, тої сестри, котра досi в ню вiрила. Вона вiдчувала, що з постановою статись його жiнкою утратила теє щось, що її оберiгало дотепер вiд усякої брехнi, вiд усякої неправди. Вона знала, що опiсля заживе лиш фiзичним життям. Однак вона не може собi iнакше порадити. Що про ню тепер думає Iрина? – гадала вона далi. – "Чи я його люблю?" – i вона усмiхнулася слабо: "най собi се думає". Лише до правдивої причини не смiла Iрина дiйти, нi за що в свiтi не смiла… Люблячи Олену, вона могла б одним замахом усе розбити…

Потiм стала думати про нього. Вона уявила собi його постать. Вона мусить у ньому вiднайти щось таке, що б її до нього притягало. Вона знає докладно, що вiн буде говорити, як уперше заговорить. Знає той усмiх, котрий зраджує, що вiн ограничений, i котрого їй встидно… Лише чоло має вiн бiле, гарно сформоване, котре надає виказ [34]34
  – Виказ – вираз.


[Закрыть] цiлiй статi, й сильно збудовану постать рiдкої краси. "Се ж дiйсно щось гарного – така сильна i здорова людина", – думає вона. Який вiн сильний!.. Тодi, наприклад, зняв її з вiзка так легесенько, наче б вона була легка, мов перо i (згадавши се, паленiє ще тепер), здiймаючи, притис її на хвильку до серця…

– Боже милий, що я дiю? – прошептала нараз i стала, немов укопана… – Iти? Iти! – вiдповiла опiсля наче не своїм голосом. I її уста усмiхнулись у несказаннiм огiрченню. Так, вона все до чогось придатна…

I знов думала про нього. Думала й вiрила в те, що його любов не зостанеться на ню без впливу. Любов має те в собi, що наколи походить вiд симпатичних осiб, викликає i в нас настрiй, подiбний до любовi…

Часто стрiчалась вона з ним i кождим разом умiла так зарядити [35]35
  – Зарядити – влаштувати.


[Закрыть], що з її родини не був нiхто присутнiй; а коли трафлялось, що Фельс появлявся iнодi дома в її родичiв, то ставала мовчазною й шукала заняття в пекарнi [36]36
  – Пекарня – кухня.


[Закрыть]. Здивований, споглядав тодi за нею. Його очi слiдили неустанно кождий її рух, однак, тут була Iринка та iншi; була й "наймолодша", котру радникова консеквентне придержувала в кiмнатi, i вiн бавився переважно з ними. Лише при його вiдходi з'являлася точно i позволяла, щоб вiн цiлував її руки при всiх…