Текст книги "Оповідання"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 5 страниц)

Вступаючи на подвір’я, газда-орендар станув на хвилину і, скрутивши собі папіроску, запалив її. Кинув оком на леваду, котра простяглася, починаючи за тином подвір’я та невеличкою стайнею, добрий кусень рівниною дальше, а дерева, сливи, з чорним іще гіллям, корчами й паростками між собою вирізувалися виразно на яснім тлі небосхилу,– і задумався.

– А піду на леваду до сливок, погляну на них і на пупинки, чи показує цього року садовина на густий цвіт.

Сказавши це, він звернувся до левади, переступаючи перелаз; товариш за ним, а за ними прожогом і діти, а за дітьми, мов стріла, собака. Та, біжачи, оглядалася раз по раз, оставала, знов переганяла їх і так на відміну, побріхуючи втішно, не покидала їх. Марта одна не пішла. Випровадивши газдів за поріг, вернула до хати, перечислила гроші, заховала їх під постіль перед дітьми, взяла малий мішок, і, зачиняючи двері, подалася повільним кроком за прочими на леваду, щоб передати дітям колодку від дверей, заки поверне.

* * *

Клапоть білого снігу, що світився здалека між деревами, на леваді, мерехтів у сонці, мов обсіяний брильянтовим піском.

Діти побігли вперед до сливок, постойкуючи по хвилинці на чоловіка-орендаря, що йшов рівним однаковим кроком із повільнішим товаришем, а собака, щаслива зі своєї свободи, гнала вперед усіх, кидалася скоками вбік, ніби випробовуючи свої сили, що за зиму ослабли; раптом задержалася між сливами, і тут спішно переїжджала мордою по землі. Нарешті дійшли й чоловіки до цілі. Орендар, опинившися коло деревини, підняв руки вгору і, зігнувши галуззя до себе, приглядався уважно знахарським оком пупинкам. Придивлявся так якийсь час...

«Коли дасть господь добре літо, то й овочів буде доволі, нікому кривди не буде, і свої гроші, може, виберу з процентом...» – думав і оглядався.

– Ноги, ноги! – скрикнула нараз мала Зоня, що перша добігла до одної сливки, що виростала дальше, саме де стовпився сніг, і вказала на землю, де собака дряпала нетерпеливо лапами.– Ноги, мамо! Павлику!.. А диви, як сторчать!

Павлика не треба було кликати, він і так уже опинився коло неї.

Собака перервав на хвилю свою роботу, майнув радісно хвостом, а відтак почав далі щось добувати з землі. Діти поглянули мовчки на себе. Що було з мамою? Була ще так далеко від них, здавалося, ледве двигалася з місця... а тут ноги!

Коли дійшла Марта, врешті, до шматка снігу, застала вже й обох мужчин, що дивилися поширеним оком, похитуючи головою, на землю, з котрої справді визирало двоє озутих ніг.

Німо звернули свої обличчя до жінки, котрої очі впали на них.

– Оглядали сливки, пупчики? Буде що? – спитала.

– Оглядали. Що бог дасть, те й буде,– відповіли.– Але он...

І вказали на землю коло дітей, звідки собака не відступав.

– Що це за ноги, Марто? Ви не знаєте? – спитав нарешті орендар.– Тут хтось похований.

Марта поглянула на вказане місце й не обізвалася.

– Навіть недалеко від хати заховали чиєсь тіло. Землі жалували вкрити. Ви нічого не знаєте, Марто, що сталося? Марто!!!

– Чоловіче, лиши жінку в спокою,– обізвався товариш.– Це не наше діло, є суд на таке... Ходім! – сказав відвертаючися; а відходячи, діткнувся верха своєї шапки, сплюнув, як у хаті, по-своєму, далеко вперед себе, і відійшли оба.

* * *

Коли другої днини указалися сільською дорогою два жандарі однакового росту, що рівно, певно, в темнім мундирі, білих рукавицях, з крісом на плечах, мовчки, мов дві статуї, сунули в чаках із поблискуючими перами,– люди, побачивши їх, мовкли з жаху й переглядалися лякливо, дехто хрестився.

Ніхто не знав, чого вони нараз з’явилися в селі. Чи підуть вони далі, чи стануть? Чи заберуть кого? Ніхто нічого не знав, лише коли спитали одного прохожого, де живе Марта Клим і чи дома, ці питання пролетіли по селу, наче чорні круки.

* * *

Марта мішала кулешу, а з її уст не чутно було ні слова, лиш полумінь, що била з печі, красила її майже почорнілі щоки, що запались, мов у мерця.

Павлик не відводив очей від матері. Йому було ніяково, що вона нічого не говорила. Хоч би посварила, а то й то ні.

– Я так люблю... кулешку...– перебив нараз протяжно, ніби потішав мовчаливу матір.

– І я,– повторила Зоня і підступила ближче до матері.

В двері застукано, й рівночасно вони відчинилися. В хаті потемніло, й увійшли два жандарі.

– Ви Марта Климиха? – звернулися з питанням до Марти.

– Я,– відповіла й відразу звалилася їм у ноги.

– Ми маємо наказ скувати вас у залізо і приставити до суду. Ви свого чоловіка вбили і на леваді заховали?

– Так!

Вона свого чоловіка, непоправного п’яницю, за радою своєї старої няні, з розпуки вбила й на леваді поховала. Правда. Але це не все ще. І діти свої хотіла спрятати зі світу, щоби проти неї не свідчили й без неї не калічились. Пани «ласкаві й чесні» чи повісять її, чи навіки відлучать від сонця, дітей і...

І кінця не доказала.

Не було часу говорити.

Скували й випровадили з хати від дітей... що побіліли, мов свічки, і дивилися великими очима на все, що діялось.

Переступаючи поріг, Марта вмить звернулась, кинулась до землі й поцілувала поріг.

– Простіть мені, діти...– кликнула, залившись гіркими.– Вже вас мамка не доторкнеться на цім світі ні лихом, ні добром... А кулешку з’їжте, аби не були голодні...

– Я піду з вами, мамко... аби вас не вбили,– крикнув Павлик несамовито й кинувся за нею.

– І я,– зойкнула Зоня й мигнула за ним.

* * *

Дітей розібрали на службу; леваду обробляв орендар, а хату винаймали. Марту, що виповіла без опору що до найменшої подробиці свій проступок, умотивовуючи його розпукою задля п’янства чоловіка та безвиглядністю на будуче життя, на намовку старої пістунки, засуджено на три роки тяжкої в’язниці в С-ві.

* * *

По трьох роках випущено її на волю. Це було саме осінню, коли сонце не огрівало й не висушувало землі, коли вже кидало снігом і морозило воздух.

Вийшла з в’язниці прозоро-біла... худенька, з запавшими грудьми і пустилась пішки додому. Може, її приймуть діти, коли не повмирали, ачей же й село не викине її. Всі знали, яка була до свого нещастя. А її рідний шмат землі ще погодує її до смерті. Грошей не мала на залізницю, тому йшла пішо. Довго, перериваючи поворот благаниною о милостиню...

Осінь, як сказано, була змінчива, а вона, покрита випроханим лахміттям, жила лише хлібом милостині.

Одного дня, як перейшла границю і поступила на землю своєї батьківщини, залляла її кров. Падаючи, вона більше не встала. Лежачи на землі, край дороги, підіймалася, то знов падала, ніби та погибаюча конина, що не може вдержати голови над землею.

Її обняв холод, і вона відчула, що її тільки від одного тепла може прийти полегша. Бажання не мала. Повела очима округ себе... Може, надійде хтось, побачить її...

Сонце саме клонилось до заходу, її погляд звернувся туди, а уста стягнулись, мов до усміху.

– Огрівай, сонце!.. Мене і моїх дітей огрівай...– зашевелилися її уста...

І це було посліднє її бажання на цім світі.

* * *

А чужі й милосердні люди поховали її на її рідній землиці!..

Чернівці, січень, 1927