Текст книги "Оповідання"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)

Ольга  Кобилянська
ОПОВІДАННЯ
ЖЕБРАЧКА

Сонячне тепле передполудне в червні.

Вікно моєї артистично урядженої кімнати стояло широко відчинене, а я сидів перед ним при столі до писання.

Один з найкращих, найдикіших карпатських краєвидів пишався якраз перед моїм вікном. Великанська, на піраміду подобаюча, густо залісена гора взносилась під небозвід. Біля неї темний вузький яр різнородно формованих, залісених гір і скель. До того безпреривний шум соснових лісів, пригадуючий море, і повно сонця.

Всюди якнайбільше сонця.

Ніколи не видалась мені зелень лісу такою живою, інтенсивною; безхмарне, прозоре небо ніколи таким синім, лагідним. Я цілком потонув у тім виді...

Потонув!..

Те замало сказано.

Я відчував сю препишну красу природи кождим нервом; їв її очима, упивавсь її існуванням, а до того всього і знав, що сили, котрі становили мою душу, збудила вона, що викохала їх сама-самісінька вона...

Щасливий, хто може розуміти її!

Непоборима охота заволоділа мною записати нині одну вже часто обдуману ідею. Відвернувши майже насилу погляд від природи, почав я впорядковувати думки.

Вони піддаються, вони і супротивляються, вони розпорошуються, вони глузують собі з мене... я не можу!!

Недалеко дому – може, зі сто кроків – сидить з самого ранку якась жебрачка і молить у перехожих милостині. Вона не жебрає, як се чинять люди сього роду їм уже властивим способом. Вона й не співає. В неї нема навіть того жебрацького тону, до котрого чоловік у тих сотворінь уже звик і котрий лише доти вражає, доки ті істоти перед очима. Ні, в неї і того нема. Вона скавулить. Все наново в однаковім tempo [1]1
  – Темпі (іт.).


[Закрыть] від високих до найнижчих тонів. В середині шкали ледве замітна відміна, а відтак знов:

– Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!

Я відчуваю таке скавуління цілим тілом від стіп до голови. Стараюсь не звертати на се уваги і пробую бути ніби глухим. Годі!

– Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!

Воно завзялося на мене, впилося в мене, а я вслухувався з нервозністю, ба з охотою, повною скаженості, в те скавуління.

– Славно! славно! – шепотять мої уста з неописаним сарказмом.– Славно! – і подразнений майже до крові, шпурнув я перо на стіл.

Може, прецінь [2]2
  – Прецінь– врешті.


[Закрыть] раз перестане!

Слухаю з повздержаним віддихом одну хвилину, другу, третю, аж нараз:

– Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!

Се може чоловіка довести до божевільства.

Кидаюсь до вікна, щоб її побачити. Мене немов щось пхає ще, щоб я побачив її! Вона тут!

Сидить перед містком, що веде до торговиці, і скавулить. Ні, нехай собі вже думають, як хочуть, але се справді чисте добродійство, що жебрання заборонено. По малих містах існує ще та кара божа, хоч для бідних суть і там якісь запомоги. Але я зроблю всьому кінець. Шпурну їй грошей, щоб мовчала, або щоб винеслась звідси, або щоб просила хоч жебрацьким тоном, або щоб... або щоб... ох! щоб ти заніміла!

– Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!

В мені скипіло, і я усміхнувся лиховісно.

Пірвавши за капелюх, лечу до неї.

Вона сидить, звернена профілем в ту сторону, з котрої я якраз надходжу. Коли зачула мої кроки, замовкла. Ціла тонка згорблена постать з головою, похиленою на груди, простягненою рукою прибирає нараз характер напруження. Я звільняю хід, хочу їй приглянутись. Жовтий, немов віск, худий, але молодий, надзвичайно правильний профіль хилиться на грудь. Горішньої частини лиця не бачу ще добре; нижча нап'ятнена глибоким, давно затетерілим болем...

Тепер підносить голову (мені здається, що надто високо), і я бачу: вона сліпа, цілком сліпа. Довгі чорні шовкові вії закривають очі...

З острахом, з якимось наглим переляком витріщив я на ню очі і поклав скоро гроші в її малу руку, обгорілу від сонця. Її безкровні, меланхолійно стулені уста викривляються немов до усміху.

– Нехай вас бог благословить, паночку!.. Нехай вас бог благословить тисячу раз! Від самого сходу сонця, котрого не бачу і не побачу вже ніколи, сиджу тут, а ви перші змилосердилися надо мною. Нехай вас бог благословить!

Несказанно гидке чувство заволоділо мною.

У СВ. ІВАНА

Сонячні промені пекли; нерухомий душний воздух був переповнений порохом. Було з початком липня...

Около старого православного монастиря св. Івана в Сучаві на Буковині, що прикрашений чудними барвними малюнками, обведений високими мурами, подобав на кріпость – перепливала від двох днів величезна маса народу.

Се був день відпусту, день св. чудотворного Івана.

Здалека і зблизька насходилося багато людей, щоби тут скріпитися і вилічитися.

В низькім, багато прикрашенім нутрі церкви лежала обведена штахетами, на підвищенні, срібна домовина. В ній спочивало сповите в золотій матерії і набальзамоване мале, немов дитяче, тіло святого; ледве можна його добачити.

Біля домовини сидів дяк, худий як смерть, з лицем блідо-жовтим, і, незважаючи на великий стиск людей, що товпились довкола нього, виспівував одностайним гугнявим голосом звичайні православні церковні пісні.

В церкві панував сумрак, хоч пора була полуднева. Незлічимі воскові свічки миготіли, капали, сичали і розливали солодкаво-душну воню, що мішалася із димом кадила. Голова побіч голови тиснулися люди до святого. Штовхалися, тиснулися, топталися,– ба дехто боровся навіть, наражаючи життя, щоби ближче дістатися до святого, споглянути на нього, щоби доторкнутися до його пишної святої шати, доступити спасення, цілуючи його в чоло...

При голові св. Івана сидів на понсовім оксамитнім кріслі, в золотім фелоні, бородатий чернець і держав на колінах срібну тацю. Наскладали прочани гроші за те, що оглядали святого. Таця немов угиналася під ваготою своєю.

Який страшний натовп в жаристій спеці! Яка тяжка вбиваюча атмосфера! Який шепіт, які мольби, стони, змішані з монотонними співами, з зойками жебраків, хорих, при неустаннім гомоні дзвонів.

Черці, умучені сповіддю, висмикуються нишком бічними виходами та ховаються незамітно в свої кімнати близько монастиря, щоби покріпитися. Правда, се був день гарячий, день утоми, але се був для черців і день жнива, який в році не багато можна зазначити. Тут не появлялася жодна душа, котра б св. Іванові не принесла подарунку.

Багаті бояри з Молдави враз із своїми молодими дружинами приїздили гарними оксамитно-чорними чвірками, в посрібленій упряжі, що на сонці аж лисніла, і кидали горді дари поміж жебраків і на срібну тацю.

Діди-каліки становили перед входом церкви відражаючий шпалір і жебрали та горлали з цілої сили. Різнородні товари, переважно барвні образи святих, намиста, свічки, пахучі мила та всякі прикраси жіночі продавали тут у великій кількості.

Около звичайно тихого дому божого торгували, ошукували і крали тепер зовсім свобідно і без розбору...

А там... там винесли знов одну жертву – молоду дівчину, що серед стиску та натовпу зімліла. Вона прибула з далекої далечини до св. Івана, щоби знайти поміч на свою недугу...

Мертве тіло сімнадцятилітнього хлопця винесли перед кількома хвилинами. Незвичайно парна атмосфера церковна убила хорого на груди.

Між тим безперестанно розщибалися [3]3
  – Розщибалися – тут: голосно лунали.


[Закрыть] дзвінки та лунали співи. Різнозвучний гамір бушував серед німих мурів монастиря, розлягався далеко-широко в воздусі...

В однім кутку церковного подвір'я стоїть збита громадка людей: чоловіки, жінки і діти. Стоять нерухомо. Посередині їх сидить на землі згорблений сліпий лірник і грає на лірі. Його лице почервоніло від спеки, однак спокійне, а він сам і не відчуває чудного характеру свого окруження. Його очі, широко отворені, впилися в одну точку, і він співає напруженим голосом.

І дивно! Який і беззвучний старий голос, а однако ж як зворушаюче зливається він з ніжним звуком ліри! Його слухачі немов причаровані, немов зрослися з тим кусником землі. Не перешкоджає їм ні гамір торгуючих, ні зойки жебраків, ні гомін дзвонів, ні співи церковні... Дрижачий голос старця і слова його пісні, що повторюються, опанували їх немов демонічною силою:

 
Нема правди і не буде,
Розважайте, добрі люди!
Неправдонька між верхами,
Свята правда під ногами!
 

– Бабуню! А де правда? – питає шепотом боязко дев'ятилітнє сільське дівчатко, і сіпнуло удруге бабуню за рукав.

– У бога, дитинко,– відповідає старенька побожно.

– У бога! – повторяє воно стиха до себе... Опісля звернуло мимоволі очі на церковні стіни, на яркі дивоглядні малюнки, задивилось на них і задумалося...

З задуми збудив її по хвилі напружений голос лірника:

 
Нема правди і не буде,
Розважайте, добрі люди!
 

Воно знов звернулося до бабуні і запитало сміліше:

– Чому нема правди?

Старенька, здавалося, хотіла щось відповісти дитині, щось їй вияснити. Погляд її блукав через хвилю вдалині, немов роздумувала і шукала помочі. Відтак здвигнула плечима, а по її устах промайнув ледве замітний безпомічний усміх – вона не відповіла...

Дівчатко, очікуючи відповідь, зморщило чоло і само задумалося...

АРИСТОКРАТКА

Її високі значні кревні полягли почасти яко політичні проступники в Росії, почасти – забрала їх холера. Її ж занесла доля, по довгих незвичайних борбах, далеко за границю.

Проживала до п'ятдесят років в однім малім убогім селі. Зразу – яко жінка чесного, загальноповажаного чоловіка, яко дідичка; пізніше – яко бідна вдова при своїм сині, однім з найбільших і найнедбаліших п'яниць села.

Нічого в світі не було би її спонукало покинути ту місцевість. Навіть просьби її одинокої замужньої доньки – переселитися по смерті чоловіка до неї, покинути п'яницю – не вислухала.

– Не можу його покинути! – відповіла сумно, але рішуче,– його покидають і так усі, і чи ж він не мій син?

І не покинула його.

А відтак звідси видала свою доньку заміж, а що найважніше – тут лежав її муж похований і тут була вона знана. Кождий селянин, кожда жінка в селі знали і шанували її, для кождого мала пораду й щире слово. Кождій дитині була «бабунею», а недужим – лікарем.

Своїм старечим беззвучним голосом співала при роботі пісні, переважно якісь сумно-тужливі, і розказувала якогось роду казки, хто були її предки, як проживала за молодих літ у своїх родичів і чому мусила забратись за границю.

В таких хвилях неначе відживала.

Її мутні очі оживлялися, похилена стать випростовувалася, а її руки ставали повні ласкавого пониження... Здавалося, її власна вартість ставала їй виразно перед душею, і вона мимоволі дорожила собою супроти свого окруження, не рівного їй. Ні, ні, в найбільшім убожестві, в найбільших злиднях додавали їй спомини про її предків сили і чинили гордою і неподатливою. Доля кепкувала собі з неї, зневажала її, але зломити – зломити не могла.

Покладала всю свою гордість в те – зносити своє сумне життя з аристократичною гідністю і не упадати духом. «І,– думала не раз,– чи ж се не ознака шляхетного походження?»

Безнастанно навчала дітей, жінок і мужчин, а хоч і зірвала давно всякі зносини з товариством, задержувала, мимо того, межи собою і своїм окруженням строго всякі різниці. Німб величчя і якоїсь вищості, викликаний через те, впливав і на ню саму благородно. Чулася незвичайною людиною. А зате – там, у великім світі? Хто журився там, у голоснім світі, старою, зовсім зубожілою женщиною, матір'ю п'яниці?

Її донька провадила отвертий дім, а вона неначе ховалася перед тим світом. Відчувала, що був би приніс їй в її теперішніх обставинах лиш упокорення... З віком збільшувалися її убожество і клопоти. Син пропивав щораз більше, а вона не була в силі, помимо найщирішої волі і пильності, помимо рідкої своєї доглядності, покрити недостатки.

Заможніші газдині-селянки, зобов'язані їй до вдячності, приносили їй дещо в дарунок.

Вона не приймала. Дякуючи з ласкавістю, котра своєю лагідністю майже мішала,– відсилала все назад.

Коли було їй сімдесят і кілька років і її сили опустили зовсім – осталися стіни її колись гарної чистої кімнати майже голі, а кілька голодних обідраних дітей її сина окружало її, як пересиджувала з утоми на старомодній, давно запавшійся канапі, і вижидало жадібно кусня їжі, що її донька присилала і котрим ділилася сумлінно, не з'їдаючи його ніколи сама.

* * *

Було се з кінцем грудня, короткими, понурими днями.

Високий по коліна сніг покривав землю. Морози і завірюхи мінялися, а рівні, мов море, поля і по них мчачіся хмари снігу викликували мимоволі далекі степи перед душу...

Саме в той час померла женщина.

Була до послідньої хвилі притомна і благословила раз по раз усіх: всіх знакомих, всі діти свого сина і своєї доньки, тії послідні здалека, бо не були присутні. Вони були її гординею, і вона споглядала на них завсігди з якимсь притаєним вдоволенням, котрого вони не сміли спостерегти.

Також жадала сама висповідатися і розпорядила, як має бути одягнена до гробу...

Коли священик вступив у хату, казала всім присутнім вийти; межи тими були й такі, що чекали лиш на її смерть, щоб поділитися лахміттям, що покривало її тіло...

Пізніше дійшло аж до них (вони ждали під дверима), як він ганив її, що занедбувала церков, не ходячи до неї через двадцять і один рік, і як вона боронилася, стогнучи:

– Ви не хочете мені простити, але бог простить мені. Він свідок, що я не мала сил ходити, а їхати не мала чим!

І знов слідували по якійсь хвилі понурі грозячі звуки, і потім знов насилу вистогнані слова:

– Але ти простиш мені, боже! Ти знаєш, що я перетерпіла, знаєш усі хвилі мого життя, і тії, в котрих я з упокорення була порохом!

Відтак утихло в хаті, і проносився лиш його приглушений шепіт. Раз простогнала ще, немов благаючи о милосердя – воно роздирало серце... а недовго по тім вийшов і він з кімнати.

* * *

Було в годину перед похороном.

Безнастанно й нечутно падали великі сніжинки на землю.

Здавалося, небо схилилося глибоко вниз і роздроблювалося невпинно в ті сріблисто-білі кусники.

Дім мертвої лежав далеко від села серед широкого, майже безкрайого поля. Представляв несказанно сумний вид. Обдертий, обмарганий, поодинокі шиби вікон позаліплювані папером, а сам так і хилився набік. Тут і там виднілась садовина, а на її вершках гойдались недбало ворони, міняючи щохвилі місця.

Перед входовими дверми були поприпирані старі хоругви зі штивними [4]4
  – Ш т и в н і – закостенілі, задеревілі.


[Закрыть] святими, мужики з відкритими головами стояли коло них і заглядали цікаво у вікна.

Пилося за душу мертвої.

– Пийте,– говорив заєдно плаксивим голосом син,– небіжка була з великого роду, а її минувшість... о, її минувшість! – і хотячи доповнити свої слова енергійним тупненням ноги, підвів лиш ногами смішно, як до танцю.

Священик читав молитву. Донька з дітьми також прибула. Плакала гірким плачем, цілуючи раз по раз руки й ноги мертвої, а погляди внуків зверталися з тихим цікавим подивом на бабку і її окруження.

Послідня гордої родини!

Лежала межи чотирма стінами, мов жебрачка! Сильного духу, аристократка в повнім значенні слова, саме та, що ненавиділа з глибини серця малодушність, що воліла упадати з голоду, як приймати милостиню й коритися – скінчила життя в найбільших злиднях!

Один з її внуків, якраз наймолодший, не міг відірвати свого погляду від неї. Був тронутий до глибини серця, а різні спомини про ню, що здіймалися живо один по другім в його душі, тепер мов давили його. Він пригадав собі, що прирік їй у своїм житті дві речі: раз, коли числив сім років,– ніколи не пити, а другий раз, як мав тринадцять років,– остати свому народові вірним.

– Нічо не стало великим,– казала йому тоді,– що не було і в подробицях велике, а знало без товариства бути сильне. По предках осталося тобі независиме право!

Він питався:

– Що значить «независиме право»?

А вона поплескала його по голові і, усміхаючися, сказала:

– Вгадай!

Відтак він додумався того.

О, він додержить свою обіцянку. Вона станеться правдою. Такою правдою, як було правдою те, що подивляв її, що боролася до послідніх сил з суворістю життя, що був її внуком – і був сином пригнобленої нації...

Його очі, звернені на помершу, запалали.

Коли б всі могли так відчувати, як він в тій хвилі, ні, не лиш в тій хвилі, а завсігди, тоді... Але чи ж не відчувають вони тепер усі так? Цілий угнетений народ, по которого струнах грають предивно-свавільну мелодію?

І тому що відчувають, палає для них сонце пишної волі, сипле своє проміння між них, що не запізнають один другого і бачать виразно, що беруть у руки і до уст...

Хтось отворив близько нього вікно.

На нього повіяло холодним свіжим воздухом, і він повернув голову в ту сторону. Саме в тій хвилі підносив син-п'яниця пляшку з горілкою до уст, вимахуючи руками...

– Вона – моя мати! – кликав він п'яно-гордим голосом.– Моя рідна ненька; я мушу її прославляти!..

* * *

Гаряча краска сорому пробігла по молодечо-ніжних чертах онука. Його очі звернулися знов на мертву, а душа його зложила якусь німу присягу...

* * *

Душа бабуні могла чутися вдоволеною.

Вона сама, як лежала он тут, чулася вдоволеною. Лежала так спокійно, мирно! Її лице повне тихо-ласкавого, майже втішного дожидання, а ніжні руки всунені в незручні великі білі оленеві рукавички, впрочім, прикриті старою прозорою, колись дорогоцінною занавісою.

ЧАС

Наче сон весняний, виринають у моїй душі спомини й картини з рідних сторін. Гори Карпати, сповиті в синяві мряки або непроглядні густі праліси, синіють здалека,– немов зачарований, замкнений у собі окремий світ. Хто жив у тих горах, хто дихав їх воздухом, упивавсь їх величавою красою, того все тягне між них, наче орла до гнізда на самітній скелі; той все настроєний ворожо супроти дрібнодухого, лицемірного навзавідництва, супроти нервового, бурливого життя й думання в тих долах...

В мені збудилась знов туга за тим світом.

Обнімає мене сильно, сильніше, взносить високо понад запилену галасливу долину і опускає посеред мовчазної лісистої гори.

Ліс переповнений свіжим смоляним воздухом, а я лежу в м’якім моху серед відвічних смерек та через щілини сплетеного гілля шукаю синього неба...

Немов живе золото, грає по вершках дерев сонячне проміння, миготить свавільно й зазирає в найглибшу глибінь лісу. Мило мені й спокійно серед тої лісної тишини... Ха, ха! Спокійно?! Адже чоловік – то немов та ріка бистра, що мчиться вічно вперед, вперед – і не знає ні супочинку, ні спокою...

* * *

На склоні гори, край дороги, здибала я стару жінку– мужичку. Вона сиділа й пасла корову. Товарини не видко, але від часу до часу дає про неї звістку голос її дзвінка. Я завела з мужичкою розмову та небавом і довідалась цілу історію її життя. Була вдовиця, мала трьох синів і одну доньку і жила при однім жонатім сині.

– Ой, багато перетерпіла я на своїм віку! – сказала сумно серед розмови.

Я дивилася мовчки на неї. Була така мала, худа, майже вдвоє зігнена, а таки на поморщеному лиці не можна було вичитати якого-небудь перебутого горя.

– Ваша донька ще дівчина? – спитала я.

– Дівчина. Пішло їй якраз на святого Іллі на двадцятий.

– Може, хоч заручена?

Стара глянула на мене:

– Заручена? Чотирьох женихів уже мала. Не хотіла їх!

– Не любить жодного?

– Чи любить? Між ними є не один чесний і веселий парубок, та й кождий має хоч трохи поля, худоби й овець, але вона їх не хоче.

– Бо не любить жодного, тому й не хоче жодного! – кажу жартівливо.– Пождіть, прийде такий, що сподобається їй так, що аж утратить голову, тоді вже схоче!

– То лише така бесіда! – відповіла тупо, махнувши байдуже рукою.– То лише така бесіда! Слова видумав чоловік, а всякий знає, що все має свій час. Вона віддасться аж тоді, як її доля дозріє.

Я всміхнулася.

Вона повернула звільна своє лице за мною, і її мутні очі промайнули по мені.

– Чи ви що казали?

– Ні, я щось думала.

– Чого тільки думати? Передумати – не передумав ще ніхто нічого.

– Як то, лелічко?

Вона здвигнула плечима та воркнула, немов до себе:

– Думати або й не думати, а найгіршого лиха не в силі ніхто віддумати!

– Якого найгіршого лиха?

– Якого? Ну, так. Воно від вас далеко; ви ще молоді, наче голубка; але я... се ж прецінь смерть – найгірше лихо.

– Смерть! – повторила я за нею протяжно.– Справді, її не можна думками відогнати.

– Так і видите! – сказала з притиском переконуюче і всміхнулася з співчуттям.– Отже, видите. А що значить все проче?

– Смерть – то щось таке, що мусить бути,– відповіла я,– але то не найгірше лихо.

– Ба не лихо! На добре не виходить вона нікому... А втім – чи одно мусить бути, бо бог так хоче!

– Як, лелічко?

– Кажу: бог так хоче...

– Що?

– Так, як воно є.

– І чоловік може хотіти...

Вона похитала сумно головою.

– Якби ваша донька хотіла тепер віддатися, то віддалась би. Чей ви не бороните їй сього.

– Чого б я боронила? Я вже стара. Може, умру небавом, бо я слаба. Що вона пічне без мене? Піде служити? Який там кінець усякої служби? Як порадить вона собі з хлопцями, що гонять за нею, мов яструби? Вона ж дурна!

– Вона не любить,– обізвалася я знов.

– І сказали щось розумного! – відповіла вона тупо, з ледве замітною насмішкою.

Опісля сперла голову на худу руку й споглядала втомленим поглядом по долах.

Хвилю мовчали ми, відтак почала я знов:

– Як чоловік молодий, то він інший, а як старий, то знов інший...

– Так,– відповіла з жалем.– Як чоловік молодий, то має силу, а як старий, то – розум. Та що йому з того? Його час прийде, він мусить іти, чи хоче, чи не хоче... Ет! – і махнула рукою.– Впрочім, я б і пішла, лиш її не хотіла б я так лишити.

– Чи ви вже забули, які ви були замолоду,– спитала я весело,– або коли віддавалися? Та як хочете, щоби доконче віддалася, то присилуйте!

– Тото нічо не поможе. Все має свій час. Як я була молода, то (боженьку, прости мені гріхи мої!) дуріла за одним жовняром, а він за мною – то вже аж землі під собою не чув. Мій найстарший син – то його дитина, а таки ми не побралися. Його мати була погана волошка, та й час мій не був ще прийшов. Я віддалась за другого, котрого я ані не любила, ані не хотіла. Віддалася, бо от... прийшла собі пора! Так буде і з Іллінкою, так діється з кождим і так ведеться зо всім, зо всім... Але чоловік загонистий, пливе проти води й хоче свій розум мати.

– Чи так зле, лелічко?

– Або я знаю!.. Мабуть, і в тім божа воля...

Ми замовкли.

Вона сиділа нерухомо, споглядала тупо, сонливо вперед себе, а я дивилася на неї, засохлу та поморщену. Вона й шептала щось до себе, але я її не розуміла. Так сиділи ми чималу хвилю, коли нараз недалеко перед нами показалася молода дівчина.

– Іллінка! – кликнула стара втішно, а я глянула цікаво за тою Іллінкою. Ішла дорогою вгору, до нас, і вела сильного гуцульського коня недбало за гриву. Була гарна, струнка, як усі верховинці. На її лиці було знати супокій, який подибуємо в людей, що живуть у найглибшій самоті й духовній рівновазі. Її рухи були певні, а очі темно-сині, сяючі, та які ж ліниві і на вид холодні!.. Але коли я на них глянула, навинулась мені дивна думка: «Тигриця»,– подумала я мимоволі. І справді! Вона мала в собі щось із звинної, скритої сили того звіра. В чім лежала властиво та сила,– я не могла відгадати.

Прийшла, щоби стару заступити.

Я розговорилась із нею, а вона в розмові усміхалася раз по раз, причім її лице роз'яснювалося й ставало гарнішим.

– Ти не хочеш віддатися? – спитала я між іншим жартівливо.

Вона спаленіла, оглянулась десь далеко вперед себе, причім її уста гордо-весело здригнулись.

– Дурна! Вона буде ждати, доки її мама не вмре; тоді й даху над головою не буде мати,– відповіла замість неї мати.

Дівчина спаленіла знов і вдарила роздразнено якусь муху у коня на шиї.

– Як вовки мене не з'їдять, то люди не з'їдять мене,– обізвалась вона.– Ви все боїтеся!

– Бо ти дурна і не будеш все молодою, як тепер, то й боюся. В твоїх літах була я також дурна, думала лише дурне й робила дурне!

– Що вам, мамо, з вашого старого розуму? Чи вас ваша невістка шанує, як нема мене коло вас? Ліпше одну повну торбу носити, як дві порожні. Чи ви хочете вмирати, що натискаєте так на мене?

– Бийся по роті, Іллінко!

– Так дайте спокій, мамо, пождіть!

– Добре ждати,– сказала журливо стара, і погляд її полинув знов по противолежній стрімкій лісистій стіні гори.– Ждати, доки сонце не зайде, доки ніч не настане, а я очі навіки не замкну...

Дівчина здвигнула плечима й збиралась до відходу.

– Ідіть, мамо, додому, я вже буду сама корову пасти.

І, плеснувши коня долонею, вхопила його за гриву та й пішла спокійним, майже лінивим ходом вгору. Небавом по тім зникла з очей, і лише спів її розходився по лісі.

Стара встала.

– Отака вона,– сказала турботно, дивлячись довго в ту сторону, в котру пішла дівчина.– Перестала мене слухати. Не боїться і має вже свій розум. Куди заведе він її! – І зітхнула.– Журба о ню зігнула мене вже вдвоє, а вона регочеться з мене. Прости їй, боженьку, той сміх!

– Бувайте здорові,– обернулась опісля до мене.– Най вам бог дасть добру доленьку й дні добрі, та проживайте свій вік щасливо!

Спускаючись звільна вниз, держалась боязко руками корчів та шептала безнастанно до себе. Трохи згодом зникла, немов привид, з моїх очей...

І знов лежала я на м'якім моху під відвічними смереками.

Ухом слухала я їх шуму, а оком слідила орла, що нерухомо завис якраз наді мною високо понад лісами, немов чорна точка на синьому небі...

Між тим лунав сильний дзвінкий голос дівчини, котрої образ стояв ясно-виразно перед моєю душею. Її пісня розляглася далеко лісом і проймаюче, немов поклик до щастя й радості... А я вдумалась в неї, неначе в яку подію...

В ярах відзивався відгомін.

Здавалося, що одна стіна скали передавала другій сміливий, покликуючий голос; все дальше й дальше, все вище й вище... Здавалось, що поклик сей полинув кудись далеко – аж у недоглядну далеч...