Текст книги "Оповідання"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

– Я вам кажу, люди, що оце з Магдаленою щось є,– сказав він.– Я її не від сьогодні знаю, а змалку знаю. Я вам кажу, вона кривавиться за гріхи. І не думайте, що за свої гріхи. Ані не гадайте, що за гріхи тата або мами. Ні. Так як воно в неї показується, то воно волічеться вже від віків давніх, яких ані ми, ані вона не пам’ятає. За гріхи других. Та й знайте: вона вже змалку воліче той тягар. А змалку тому, що від мами перебрала. Мама не була тутейша і, як куря, таке мале покинула.

Слухачі зітхнули, не промовивши ні слова.

– І все так виходить,– толкував білоголовий далі,– що в неї все інакше, як у других. А дивіть! Навіть десь хату поставила під лісом, окремо від людей, як би до нашого гурту не належала. Саме на готарі. А чоловікові бідному, що за нею взявся – а він добрий чоловік і розумний,– знаєте, що на старість із руками й ногами зайшло. Покривило. Та й навіть, дивіть, таке, як оця біда з чужим, їй у пайку припало. Якраз коло її хати мусив він звалитися. Якраз вона мусила з хати вийти і його подибати. Акурат вона: мусила вона його в хату дістати...

– Най господь боронить!

Знов мовчанка. Сим разом побожна... покірна, боязнею переповнена мовчанка.

– Але чим вона тепер похорон справить, діду? – спитала знайома вже жінка.– Коли все, що було в її хаті, як кажуть, за «чужим» пішло? Панотець даром не сховають!

– Продасть корівку! – відповів білоголовий.

– Нащо корівку продавати, коли вона й без грошей удасть! – обізвався один чоловік, що досі цілком мовчки заховувався.

– Та як уже без грошей?

– Та так. Відробить. Люди скинуться... панотець почекає... а прийде весна – вона відробить. Їй не першина дитину ховати, не бійтеся!

Жінка окинула його недобрим поглядом...

– Не добре угадали ви се, бадіко, що так кажете! – відповіла вона.– Вже по тій дитині Магдалена не стане по полях сапати! Вже коли була в неї сила і міць, то була, але по чотирнадцятій вже скінчилася. Дитиною жила і дихала вона, а тепер все скінчилось...

– Якось поховають покійне, не журіться! – відказав чоловік із легким глумом.– Хоч у неї хата по вмерці як вулій порожня, а дитину якось поховають...

Вітер зірвався з пустої толоки диким рухом і заграв широкою струєю. Куди б не простягалась рівнина... гонив він шаленим льотом до неї і все одно розносив:

«За готар!.. За готар!..»

Чернівці, в серпні 1902 р.

ЛИСТ ЗАСУДЖЕНОГО ВОЯКА ДО СВОЄЇ ЖІНКИ

Моя дорога жінко, моя люба Марійко!

Я здоров і бажаю і тобі, з ласки бога, такого самого здоров’я.

Більше не можу казати. Що далі буду оповідати, се важке, Маріє, і я знаю, що я тобі моїми словами справлю жаль, але я мушу тобі щиру правду сказати. Се хоче і господь. І бог, і я сам-один свідок того, що я маю в своїй душі, що тобі пишу, і який я по правді є.

Так, Маріє.

Не дуже давно тому снилося мені, що я був вмерлий, причім було чутно і якісь вистріли з крісів. Чи здалека, чи зблизька, сього я вже докладно не знаю, мені здається, що се мене не обходило. Мене нічого не боліло. Мені і не текла кров з якої би там рани. Я був мертвий. Лише в душі чув я такий біль, такий тяжкий глибокий жаль... котрого не міг заглушити і гук крісових вистрілів. Ой Маріє, а тому жалю була винна ти. Ти сама-одна на цілім світі; бо я бачив далі у сні, що я був застрілений, а ти не могла собі між нашими сімома дітьми супокою і роботу найти, а вмісто того бігала кудись, щоб себе стратити, а то все через те, що я був вмерлий.

Раз погнала ти до ставу в поле, щоб з розпуки втопитися, а мій батько мусив за тобою все слідити, щоб тебе перед втопленням врятувати. Другий раз побігла ти в ліс, щоб на гілляці повіситися (перед тим мені ще і сьогодні страшно). Третій раз очікувала ти вночі червоні ліхтарні залізниці, щоб кинутись на шини, та наново надбіг мій старий батько і перешкодив тобі.

Маріє, жінко моя, що зробили тобі наші діти, що ти хтіла їх покинути? Вони ще такі дрібні, як цітки, а їх так багато, жінко!.. Що зроблять вони без тебе і без мене? Не згуби розум, не згуби його; бо таке діється лише в нас на війні з деякими вояками і офіцерами, коли видять забагато крові, відірвані голови, руки і ноги, і не годні більше на се дивитися. Але ти не згуби його, не згуби його, моя жінко. Ти маєш семеро дітей.

Так було то все.

А я мусив тобі се розказати. Не забудь сей сон. А колись, як наші діти повиростають, нехай його своїм дітям оповідять. Нехай він не затратиться, хоча їх батько з їх круга відмашерував...

...Чи не спищало котресь з них саме тепер, неначеб до нього зближалося якесь марево? Чи не хоре котре? Наймолодше, може? Не зближається до нього смерть? Вона тепер усюди паном, а дитина передчуває і кричить... Не розболійся, моя жінко, бо відтак воно буде ссати твою грудь і піде за батьком. Може, се хлопець? Я його не видів, те сьоме, машерував все далі і далі від нього, коли воно на світ прийшло. Уважай на тоту дитину, Маріє, мені лячно за сею сьомою...

Мене наново і вже в послідній раз припровадили назад з військової канцелярії сюди у в’язницю, і я знов сиджу сам, як і передом...

Не вбивай ніколи цвіркунів, Маріє, хоч би вони тобі лізли і на груди, і на губи. Цвіркуни цвірінькають в нас вдома, як в хаті смеркається, а в печі огонь горить, ми збираємось в хаті з поля по роботі, і на приспі чекаємо на вечерю, тоді от цвірінькають з якогось закутка... далеко заховані... Я мушу плакати, Маріє... мене очі так болять, начеб я мав вмісто їх огневі кулі в голові... Ой Маріє! Господь видить все... не вбивай їх. Я ще маю дві години за тими мурами сидіти, а цвіркун, що заліз сюди непомітно, цвірінькає від часу до часу так жалісно, що приводить мені мою батьківщину, моє поле, мою хату, тебе і дітей перед очі, і є і моїм посліднім камратом, котрого я чую. Цвіркун.

Як гарно колихалося перед роком наше жито, Маріє! І сього року колишеться, жінко, гай-гай, як колишеться і сього року. Але чи я кажу що?

...Чим більше затискаються губи, тим більше ллються сльози з очей, а я хочу до тебе писати, але ти не плач...

В моїй загратованій в’язниці так тихо, світло лиш крадьком впадає, і лиш ми оба сидимо тут. Він слідить за мною, а я прислухуюсь йому, і мої сльози спливають. Ніхто мене не чує. Я тут чужинець, і то, що з мене зробила війна, бо позір був проти мене. Цвірінькай, мій камрате, безперестанку. Там, вдома, цвірінькає моїх семеро дітей округ колін своєї матері, коли вона їм їсти варить, а їх тато у в’язниці сидить і смерті дожидає...

Смерть не є лиха, жінко, не нарікай на неї. Чи вона накидується кому? Чи приходить сама з себе? Все є якесь інше нещастя, що приводить її з собою. Ой ти, цвіркуне, ти мій послідній, останній ти мій камрате, що приводить мені мою батьківщину перед очі – і мою смерть... але цить... Він замовк на якусь хвилину. Я сповідався. Тепер хай приходить. Мені не страшно. Коли б лише одного не було, жінко. Неначе відро, повне крові, виринає і підходить питання з моєї душі – і тоне назад – за що я терплю? За що? Чи моя мова тому винна, віддалення від моєї рідної сторони – батьківщини? Чи тому, що лиш бог один свідок моєї невинності? Так часто чув я, як наших мужиків обвинувачено за зраду – так часто,– але цить. Все скінчилося. З моїм питанням настає і кінець моєї долі.

Я ще маю дві години жити і випросив собі у панів офіцерів (військового суду), щоб я, заким мене розстріляють, до тебе міг писати.

Так я і пишу потрохи, як той зроблений кінь, що тягне свій плуг. Десь мусить раз кінець настати. Чи ти його в мене видиш, жінко? Де є межа?

Я з моїм полком відмашерував до Італії. Тут подибало мене нещастя. Воно приходить і відходить, а коли не маєш себе на бачності, відки воно приходить, то відтак приходять другі і кажуть тобі, що ти є, і ти стоїш і дивишся, і ти стоїш і думаєш, і з тим ти є той сам, що й передом був... і ти є пропащий.

Так, Марійко. Дякуй господу, що ти є жінкою. Се є багато бути жінкою, а ще важче бути мужчиною. Вояком. Коли ми мусили відтягнутися з-під (я вже не знаю імені тої місцевості, і господи, прости мені оце), остався я в окопах. Я спав як вбитий. Ніхто мене з тих не збудив, що відтягалися. Тоді буває так, як сполошені птахи відлітають. Я спав, здається, навколішках. Сама тишина збудила мене. Бодай би я був ніколи не збудився!

Відтак я лазив дальше в окопах і шукав за камратами. Ні одного не було тут. Пусто всюди було. Я ревів з жалю, що мене полишено. Вай, Маріє, Маріє, що ти знаєш, що один вояк на війні значить. Що жаль зна

Я оставсь, як мені здається, сам-один в краю ворога. Хто мав тепер моїм камратом стати? Чи ти се не вгадуєш? Але я нічого не кажу. Я виліз врешті з окопів з резерву... але... тобі не треба се все знати; а я не маю часу. Я маю ще не сповна дві години жити, і через оці дві години хочу з тобою на сім світі побути. Я блукав, ніким не остережений, повсюди, я шукав мій полк, мою компанію, моїх камратів, я голодував, я уникав ворога, що є як та гадюка, я не думав про своє життя, як і не думав я про своє життя і тоді, як кулі градом около мене били. Я до куль вже звик, а ходив, як в дощі, помежи кулі. Ай, що там, моя жінко, коли ти наших семеро дітей родила – перше, друге – всі, а відтак і те сьоме... Чи ти думала тоді про твоє життя? Ти робила що робила, бо інакше не ішло. Так буває і з вояком на війні. Чоловік нічо не думає. Він дрижить, він є впосередині гуку канон, він є глухий... він є впосередині реву... зойку... він нічого не має з собою до діла. Чоловік хоче лише скорше і скорше силу в залізі вперед гнати... Більше і більше. Чоловік не є тим, Маріє, чим він вдома був. Чоловік є... є... я знаю се аж тепер, відколи я смерті так часто в очі зазирав – і жодного страху не зазнавав – нічим. Жінко, ти сього не знаєш. Тут працює щось інше замість нас. Тут працює залізо, і вояк є нічим, і чоловік, що вдома був, є нічим, і багато соток і тисячів – все є нічим. А бог... ай, Маріє! Чи я скричав? Чи се був твій голос, що добився до мого вуха... серце роздер? Марійко!

Відтак найшли мене наші в тих окопах, з котрих мусили відтягнутися. Я хитався з голоду на ногах. Я майже цілими днями не мав нічого в роті; а в грудній кишені мав я одробину своєї рідної землі, котру мені батько всунув в кишеню, коли ми прощались впосліднє, і сказав: «Наколи б ти впав, хоч би і на чужині, нехай тебе проведе рідна земля і перед бога. Вона свята». Тепер мені відібрали і її, так само як і оружіє, коли мене віднайшли. Відтак взяли мене під ескорту і поставили перед воєнний суд. Я не знав, яка була моя провина. Я був з голоду і жури безсильний. Хіба за те, що я спав, як от вони з окопів відтягалися, і через те, може, себе перед ворогами спас? Я хтів боронитися, але не розумів їх мову добре, так само як вони і мою не розуміли. Воєнний суд є невмолимий, скорий, як вогневий кріс. Не питає багато, лише б’є. Трафить не трафить – на те він і кріс. І моя мова, моя матерня мова, ми обоє втратили нараз під ногами грунт. Щось сталося, кілька слів в чужій мові, і вона, і я утонули...

Цить, Марійко, цить.

Я зрозумів, що мені заявили.

Мене мали за зраду розстріляти.

Моєї мови не знав ніхто. Вона була так здалека і опущена. Хто і слухав її? Вона не дає нічого чужим. І чи дав я їм що?

За зраду – розстріляний. Я не маю більше нічого казати. Я вже готов. Добре, що я очі замкну. Що будучність принесе, будуть твої очі і очі наших дітей бачити, бо я сам нічого не дожив, хіба те, що я і моя мова мусять вмерти; що навіть куля ворога не роздерла мої груди, лише глибокий темний жаль, що з замкненими губами, піднятою рукою і німим мовчанням назад до моєї рідної землі поверне.

Марійко, не плач! Диви-бо, не думай про мене. Думай на ту землю, котру тобі записую. На твій зелений клаптик, через котрий журчить потік, стоїть верба, що все перед Великоднем цвіте, з котрої ми обоє носили шутку на посвячення в шуткову неділю. Пам’ятай про нашу корову, котра вас в хаті годує, і за мною рикала, коли, відходячи, я їй впосліднє сіна в жоліб кинув. Дбай, щоб ніколи не була голодна. Пам’ятай про діти, котрі тобі лишаю. Пам’ятай про старого батька, котрий мене тратить. Аж коли я з ним прощався, я побачив, що він майже білий став, і його крижі угнулися. Я не питаю, який він тепер став. Шануйте його. Не згуби розум, як декотрий вояк у війні. Не згуби йогог моя жінко!..

Дбай про себе саму, котрій я вірність присягав. Позирай часто на сонце, на те боже сонце, котре я так зарані покидати мушу...

Від часу до часу... засвіти перед Христом Спаса...

Твій чоловік Василь В.

Року 1915

ОГРІВАЙ, СОНЦЕ...

Коли Марта зарізала свого чоловіка й упоралася з ним, завмер тієї ночі всякий звук у її хаті. І вокруги тієї хати панувала тишина. Там, де закопала його, хоч і неглибоко, здавалося оку, земля незамітно завершилася. Але то могло бути й від снігу, що від ранку укладався на все безнастанно. Місяць глядів на землю, купав її в магічнім сяйві, але не огрівав її.

Окремо від того йшло мов благословенство селом, бо так святочно й спокійно здавалось повсюди. З появленням снігу наче зблизилось і рождество Христове, те свято миру, що не оминало жодного кутка, де проживали правовірні, а ясні ночі ніби заповідали коляду.

Так уже котрась-то ніч від часу, як Марта усунула свого господаря з хати.

Двоє сиріт його, дев’ятилітній Павлик і семилітня Зоня, що осталися, тулилися до себе на печі, вночі вмліваючи з остраху, що мати заріже і їх, щоби не свідчили проти неї, що відібрала їм батька. Дев’ятилітній Павлик мусив помагати винести батька на леваду між дерева, де його уклали в землю. Але покривати його не дозволила мати, нагнала назад до хати й наказала спати. Він учинив, як наказала, бо страшно йому було від мертвого, від її очей і від ясної ночі.

Коли люди питали за кушніром, відповідала мати, що пішов до Бессарабії, як звичайно... але в хаті не дозволяла про те говорити.

Батько запивався до нестями, марнував зароблене, а як не ставало гроша, чіпався до матері, щоб продавала поле.

Кілька разів уволяла його волю й продавала, бо побивав її. Вертаючи з корчми нерівним кроком, батько співав, а вона чимраз більше сохла й в’янула, а великі її карі очі западалися в ямках.

Сіро жилося малому Павликові й його сестричці Зоні. Час від часу забігала до них нишком стара материна няня, що викохала її ще в її родичів, і обі говорили пошепки про щось за плечима дітей. Що говорили, Павлик не знав, лише бачив, як мати ціпила уста, давлячись плачем, а сльози заливали її худе невеселе обличчя. А дні уходили, поля попустіли, хіба один ворон перелітав ними або десь-не-десь позісталі бузьки стояли, мов сторожі тієї польової пустки... на одній ніжці, і думали й сумували над чимсь-то...

– Павлику, що бузько думає, що так довго на одній нозі стоїть, що він вигадує? – спитала однієї захмареної днини Зоня брата Павлика.

– Ая... думає... Дурна! Де бузько думає? Так думає, як і ти.

Зоня вмовкла й поглянула поважно на брата. Він був вельми розумний, вона його любила, бо він лише рідко коли штовхав її. Відтак сказала:

– Недавно, як тато вийшов лютий із хати, коли мама не дала йому щось на продаж... на горілку, він підняв граблі, щоб її вдарити, підняв їх так високо, що вони зачепилися в стріху та повисли там.

– Овва!..– відповів Павлик.

– Так, так, а тато, розгніваний, що не міг ударити маму, схопив пражину з-під хати і розторгав бузькове гніздо.

Павлик засвистав.

– Тепер він за те підпалить нам хату,– сказав.

– Ая?..– відповідала, почасти питаючи, а рівночасно й не довіряючи, Зоня.

– Над тим він дума, скажу тобі тепер,– пояснив сестрі й, обкрутившись на одній нозі, пішов.

* * *

Не сплять діти вже котрусь-то ніч, відколи батька не стало. Мати вдень порається за роботою, мовчазна, невесела, а коли настане лише сумерк, вона жене їх вже обох до спочинку.

– А я ще не хочу спати...– відпирається Павлик.

– І я ні,– повторює за ним тим самим тоном Зоня.

– То сидіть у потемки, я не маю звідки для вас купувати світла. Те, що ваш батько вам полишив, тим і жийте. Мені світла не треба, моє світло він загасив...

Настало мовчання.

Інакше мовчиться вдень, інакше в сумраці. Ні Павлик, ні Зонечка не обзиваються більше.

Сумерк зростає, мати сидить неповорушно на лавці, підперта ліктем...

Часом здіймає голову, начеб вижидала кого, або так і зірветься з місця й підбігає до вікна, щоб поглянути, чи вже не йде хто, а коли нізвідки не показується ніхто, хіба що вітер здіймається й заголосить у комині або собака забреше... сідає назад на місце й поринає в попередню задуму.

Якось не стає й праці в хаті. Наче дівається де-то. Тужно й порожньо без неї.

Коли господар жив і шив вдома кожухи, тоді – хоч по-п’яному, хоч ні – безнастанно співав.

З ним усе поволіклося хто знає куди.

* * *

Із закутків виростає зимова темнота, діти почали боятися, що на них ось-ось щось насуне, і гляділи на віконце, звідки било ще слабою сніговою ясністю.

– На піч! – наказала зараз мати.– Доки вам так сидіти? Тепер на ній тепло, пізніше вона остигне. Доста, коли я одна не сплю.

Діти перехрестились без слова, молитви їх досі ніхто не вчив, і повилізали на піч.

– А ви, мамо? – спитав несміливо вже з печі хлопець.

– І я ляжу незабавки, лише ще надвір відбіжу.

– Не гайтесь, мамо... так страшно...

– Так темно, мамо...– пішло, тремтячи, з уст малої Зоні.

– Я лиш обійду хату... чи не йде хто... позачиняю все й вертаю.

– Зачиніть і браму... аби й бузьок не прийшов... аби вуглик у дзюбі не приніс, хату не запалив... так лячно...

– Цитьте... спіть... який там бузьок снується вам у голові? Бузьок... Я лише сокиру в хату внесу... забула коло дров...

* * *

– Я боюся, Павлику... так темно... он там... де мамина постіль...

– Ти спи, як хочеш, але я не буду. Вона по сокиру пішла.

– Будем уважати, чи мама буде спати.

– Вона пішла по сокиру, Зоню, може нас уночі зарізати... не спім!..

– Не спім! – відповідала сестра.– І бог не спить, Павлику... правда?

– Правда. Він зірки посилає на варту...

І не спали.

Чекали мовчки, без руху, дарма що очі насилу затулювалися.

Бачили, як мати до хати увійшла, як щось блискуче внесла, поставила обік себе на постелі і, врешті, лягла.

По часі захопив їх сон, як їм здавалося, з відчиненими очима, з придержуваним віддихом, і більше не знали нічого. Нараз ізбудив Павла голос батька: «Не спи».

Він зірвався, сів і заслухався. Так, то говорив батько. А він не забув, що батька не було, що вже тижнів кілька пройшло від його смерті.

Та тут щось біле.. під вікном недалеко печі мигнуло... Ним потрясло. Він шарпнув Зоню. Вона також що лиш недавно збудилася.

– Дивися! – прошептав до неї.– Під вікном мама...

І обоє понатягали шиї... і гляділи...

Там справді була мама. Вона клячала на землі, її голова оперлася на лавицю, ніби спала, а в руках на лаві блистіло залізо сокири.

* * *

До рання не спали діти.

І не одна ніч проминула отак.

Удень то одно, то друге просипляється, особливо коли мати виходила з хати. Найчастіше до старої своєї няні. Полишивши їм по куску чорного хліба, сама засиджувалась у неї до пізньої ночі або й деінде... прядучи з другими, аби заробити що, бо з дня на день треба було дітей годувати.

Вони слухали її найменшого приказу, а ночами спасали життя безсонністю. Коли мати підійметься з постелі з сокирою або й без неї, Павлик зараз питав:

– Чому не спите, мамо?

– Не годна, синку, але ти спи!

І, тяжко зітхаючи, вона обертала обличчя до стіни. Раз устала-таки з постелі і, оглянувши сокиру з усіх сторін, відійшла від постелі й поставила її в куток.

– Ви з сокирою спите, мамо?

– Сплю.

– Та чого?

– Перед убійниками. Казала няня, аби я сокотила від них вас і себе.

І, перехрестившися, втирала ніби піт з чола і лягала знову. По таких словах вона спала потім мов убита, але дітей оминав сон. Майже відвикли вночі засипляти. Скулені, притулені до себе, сторожили матір.

Так минуло рождество Христове, Йордан, минула люта зима, перестав падати сніг і настала середина лютого, із сонцем, із теплим вітром, а інколи на відміну сікли й дощі.

* * *

Одної днини, як сонце вже добре огрівало, а босі діти тут і там виходили на поріг, мати мовчки гляділа на них. Жовті, вихудлі, з потужливими очима, в замарганім біллі.

– Не стійте довго надворі, простудитеся, а я не маю відки для вас ліків старати.

Вони слухали й уходили... бо, здавалося, своїх думок не мали.

Павлик ішов перший, а Зоня за ним.

* * *

Одного разу сиділи на постелі, бо мама пішла по воду,– добрий кусень від хати, а вони перебирали квасолю, що мала варитися, як і вчора.

– Сьогодні вже знову сонечка нема, Павле... Чому то так? – питала Зоня і, вставши з постелі, притиснула чоло до невеликої шибки, що одна, мов дзеркальце, була кругло всаджена в стіні дрібної кухні.

– Бо... що ти знаєш, Зоню, що ти знаєш?..– відповів якось неохоче Павлик.– Але я знаю.

Вона приступила до його колін і, спершись до них, ждала слів, котрим так любила з його блідих уст прислухатись.

Він мовчав, а потім, потерши чогось чоло, почав:

– Бо є божа коробка, Зоню, а в тій божій коробці є сонечко, і янгол держить ту коробку, коли він нею крутить удень... от так, бачиш.

Він узяв з постелі її хустку і, держачи її ціпко п’ястуком, обертає цілим рам'ям живо, наче з руки його стало колесо.

– Коли крутить уднину ту божу коробку, то світить сонце, а коли вночі, то місяць. Тепер уже знаєш?

– Знаю,– відказала побожно Зоня.

– Так, відай, там... у Бессарабії... відай, так неньо оповідав... відай, відай.

* * *

Поволі поволіклись сірі дні. Як сказано, минули великі свята. Морози за морозами ще добре вставлялись, так аж доки не наспіло стрітення.

Коли настало стрітення і люди йшли до церкви, а мати поралась коло печі, вибігав Павлик щохвилі поза поріг і обзирав стріху.

– Зачиняй двері, не студи хату. Не чуєш, який мороз надворі? Гадаєш, як сонце, то вже й тепло. Пожди ще!

– Мені не студено,– вимовляється Павлик, підтягаючи одну ногу й ховаючи руки під пахву, не перестаючи поглипувати крізь вікно, доки мати не заздріла цього.

– Мой, ти що, визираєш гостей? – гукнула.– Визирай їх надворі, дай Зоні хустку на голову й рушай одне з другим за поріг. Уже вас маю по вуха...

За тими словами відчинила широко двері, й обоє вийшли, а вона замкнула двері.

– Чому ти все вибігав надвір, Павле? Через тебе мама гнівні, і тепер мушу і я замерзнути.

– Е, що мама знає,– відповів Павлик.– Вона все своє, як баби, я знаю, що я знаю. А щоб і ти те знала, я тобі розкажу. Сьогоднішній день називається стрітення.

– Стрітення,– повторила Зоня механічно й захукала в руки.

– Сьогодні можна медведя бачити.

– Ая? – Зоня, зачудована, отворила рот і дивилась йому прямо в очі.

– Ая, ая... не гадай, що я брешу. Ти лиш міркуй, що скажу.

– Та кажи, бо вже мені студено.

– Ти видиш, що сьогодні сонечко?

– Виджу. То... бож-жа дит-тина з коробкою...– почала пояснювати Зоня протяжно і тут же урвала. Удар Павликової долоні по її голові відтяв її дальші слова, і вона скривилася.

– Я скажу мамі, що ти мене б’єш. За що ти мене б’єш?

Її очі залилися слізьми, а спідня губка висунулась уперед.

– Скажу...– жалілась дівчинка.

– Іди скажи. А я зате не скажу, що я знаю, а був би сказав. І я те буду знати, а ти ні.

Дівчатко перепросилося.

– Кажи,– просило,– я вже не скажу, вже не скажу. Вже не болить!..

– То слухай. Видиш сонечко?

– Виджу. Воно так світить,– сказала Зоня, любо ділячи слова.

– А тепер диви. Диви вгору на стріху.

Зоня виконала братів наказ.

– Капає зі стріхи?

– Я не знаю.

– Не капає?

– Капає.

– То заплющай очі і втікай до хати, бо медвідь виліз із буди. Скоро!

Мала Зоня зойкнула і, не чуючись з остраху, влетіла в хату, а за нею Павло.

Мати, що держала глек із кип’ятком, подалась перелякано назад.

– Хто йде? – спитала побілілими устами і присіла на лаву.

– Медвідь виліз із буди... зараз прийде... Мовчіть, тихо,– крикнула дівчинка і, шукаючи охорони коло матері, притулилася до неї.

Павло мовчав.

– Бог би вам це не простив, та би не простив, як мене перелякали...– вимовила.– Аж серце застигло... аж... аж... і то все он той...

І не доповіла.

Але ніхто не приходив.

– Бо стрітення, мамо, та й з стріхи капає...– боронився хлопець.– Гляньте самі: кап-кап-кап...

– А ти чув, що дзвонили?.. Та й не дослухав?.. Дам я тобі колись медведя!.. Дам, що пам’ятатимеш... Аж піт виступив на чоло...

* * *

Морози й стужа лагідніли, сніг іще хіба несподівано й рідко навертався, часто або дуже великими, або дрібонькими зірочками вставлявся, а замість нього імлистий дощ топив біле покривало землі, хат і дерев, оставляючи тут і там поодинокі клапті снігу, ніби простирала по полях, левадах і стріхах.

На невеликій леваді Марти остала між кількома деревами також біла шмата, вижидаючи, що її або зіп’є проміння сонця, або розтопить дрібний дощ, що сік не лиш годинами, але днями й ночами.

Одного разу зайшло слідуюче.

Настало кілька сонячних золотих днів. Газди ходили розглядати свою землю, скільки її хто посідав... і роздумуючи та міркуючи над нею, чи прикладати до неї рук плугом і бороною, чи заміняти за готовий гріш в оренду.

– А я піду до повдовілої Марти й заберу в неї леваду в оренду,– заявив один з-поміж них, що був цікавий до всього, любив до всякої роботи приучуватися і користав з неї, де давалося.– Марта й так не має чим орати і за орання заплатити. Її левада, як відомо, граничить до мого лану, на ній виростає кільканадцять слив того доброго роду.... і, може, дасться щось зробити. Я йду до неї. Може, піде хтось із вас зі мною? Краще двом. Для неї й для мене буде так ліпше.

Один газда із слабших, що любив товаришувати з погибшим чи пропавшим кушніром Марти, особливо коли цей повертав з Бессарабії з повною кишенею, й платив у Менделя за гарак, і виспівував на все горло, б’ючи п’ястуком об стіл, що інші присутні на всю хату реготалися, між тим як сам Мендель делікатно, в білих брудних панчохах і патинках, покірненько й поважно виповняв бажання фундатора,– той один, сказано, був охочим товаришити і при виорендуванні вдовиної левади.

* * *

Входячи на подвір’я, зустріли дітей, що вертілися недалеко хати в сонці, а коло них собака, яка ластилась з удячності, що її відчепили від ланця, і шукала квапно мордою по землі за поживою.

Побачивши чужих, забрехала уїдливо, а коли входячі вспокоїли її, помахала хвостом і замовкла.

Павлик і Зоня підійшли ближче.

– Мама дома?

– Дома!

Заки газди увійшли ближче на подвір’я, полетів Павлик сповістити маму, що прийшли люди. Від смерті тата так рідко хто навідувався до них, що, певне, щось буде цікаве, що прибули.

Мама саме перебирала між гудзами шматок, у котрих знаходилося зав’язане деяке насіння, і прокинулася.

– Люди? – спитала, а сама поблідла й оглянулася, та не стало часу ні щось сказати, ні щось учинити, бо вслід за Павлом увійшли оба чоловіки, здоровлячи. Що вона відповіла, до смерті не пригадала собі, чула лише, як під нею ніби земля захиталася.

– Ми до вас із запитанням, чи здорово коло вас, газдине Марто? Та й як веснуєте? Давно вас не бачили. Від запропащення вашого газди-майстра ви наче в монастир зачинилися...

Жінка відітхнула, й великі запалі очі шукали землі.

– Ходжу на роботу. То тчу, то деру пір'я, то шию, а там і дітей доглядаю, що більше робити? Як господь дає, так треба приймати. Дедалі треба буде обробляти божу землю, копати, сіяти, садити. Сонце так гарно присушило, і з землі силоміць зелень витягає, аж легко на серці робиться. А то зима ніби душу каменем привалила, життя відібрала. Я саме насіння перебираю. Треба вже й мені до неї руки прикласти.

– От то-то бо й є, що треба прикладати. Ми оба зі справкою до вас. Ви про землю говорите, а ми в справі землі й зайшли до вас.

З тими словами сіли. Один з них, а то давній товариш кушніра, набив люльку й закурив, а другий, охочий до виорендування землі, оглянувшися вигребущим оком по голих стінах, усіх закутках та пожовклих за зиму і вихуділих дитячих личках, приступив відразу до справи, яка привела його сюди.

– Так і так, Марто,– сказав, приглядаючись іще молодій, а вже майже постарілій жінці.– Взяв би від вас поле на політок, а вам, якби хотіли, частю хлібом, кажім, уже готовою мукою, сплатив; а як собі захочете, то й грішми. У вас тягла нема, чим поорете, заволочите, посієте? Те все коштує. За гроші, самі знаєте, є й готовий хліб, сіль, світло й інше... Роздумайте й кажіть! А це,– докинув і кивнув головою на дітей, із котрих Павлик стояв проти нього й уважно прислухався кожному його слівцю,– це,– говорив,– не питає... маєш не маєш, а знає одне: дай!

Марта стояла наче вкопана і мовчала, а пальці рухались у неї, начеб сукали безнастанно вовну або фуркали веретеном. Несподівано прийшло це на неї. Що робити? Що добре, а що ні?

– Гадаєте, це було б для вас зле? – почав знову газда.– Або що ви ліпшого найдете? А задовжитеся на оранину й насіння, то хто буде у вас довги сплачувати й чим?

– Думайте, та й не передумайте...– вмішався вже й товариш. Сказавши це, сплюнув крізь зуби цятку слини аж на середину хати.

– Я б у вас узяв, як кажу, леваду,– почав знову перший,– оставив би вам кусник коло хати на закришку та й пражину на бульбу... А... за сливки на леваді заплатив би зокрема або дав би з макітру вже сушених на різдво, наколи б схотіли. Згода?

Марта підняла погляд. Двоє великих, темних як ніч очей заіскрилися проти чоловіка.

Марта підняла п’ястук.

– І сливки би-сьте забрали з-поміж дітей? Га? Аби і в рот не мали що взяти з деревини, котру їх тато власною рукою садив? Га? І сливки? А дивіть, який милосердний дорадник найшовся на сироти!

З тими словами обернулася до товариша й затиснула уста.

– Та чого гніваєтеся, Марто? Чи я беру щось даром, чи я прийшов вас обдурити? Осьде свідок... Я прийшов поговорити з вами по-доброму. Хочете? Добре... Не хочете, то бувайте здорові! Двері вказують самі, куди дорога.

Ці слова, висказані без гніву, опам’ятовуючою інтонацією, викликали вмить інший настрій. Марта, що стояла все ще понура, присіла на постіль, діти поставали близько неї, наче сторожили, щоб їй не сталося щось злого, і почала говорити, зразу відмовно гірко, начеб люди завидували їй того, що ще по пропавшім чоловіці остало, котрий... господь один знав, чи ще живе... і чи верне... то й чого їй дивуватися... коли... і урвала.

Коли однак чоловіки впевняли її в противнім стані речей, подавали несогірші услів’я, вона ніби здобула несподівано новий спосіб до життя і згодилася по дальшій недовгій балачці та загорнула половину готівки, за яку віддала леваду і сливки на політок, а другу мала дістати по засіві в святу неділю.

По закінченню інтересу вдоволені обі партії повставали із своїх місць; люди – щоб вернути додому, а Марта – щоб відбігти до недалекого склепику по муку, бо саме та кінчалася і треба було другу на якийсь час постарати.