Текст книги "Оповідання"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

ПОКОРА

Повно масної, ясної зелені і сміх сонця.

Чотирикутний сад, замкнений мовчаливими панськими будинками, пишався в барвах.

Весняні цвіти цвіли. Ще рано, в сірім світлі під холодними краплями роси розвивалися нанині.

І розвинулися.

Турецький боз... білий боз... повні кругляві тюльпани, нарциси – біліючі, мов на зелених стеблах попричіплювані метелики...

Зелені кущі з густо і лукувато до землі спадаючими вінками галузок, обсипані дрібним звіздовато-жовтим цвітом...

Сильно пахучі аврікли ситої, понсової краски, і братки.

Ціла маса прерізних братків і ще інші цвіти.

Білявим піском повисипувані стежки окружали, кокетливо вигинаючися, клумби і арабески і губилися в корчах, що росли густо під холодним муром...

Около десятої перед полуднем вибирався артист з дому і взявся спускати заслону над відчиненим вікном.

В тій хвилі підступила молода циганка до нього – двадцятилітня, може,– з двома дівчатками в чотирьох... п'ятьох роках до вікна і стала просити милостині.

Говорила побожні, покірні слова, а малі наслідували її, простягаючи і собі рученята до нього вгору. Сумовито, а заразом лакомо були звернені всіх очі на нього. Великі, жадібні очі, в котрих тліла несвідома пристрасть полудневих рас.

Кинув гріш вікном, і вони його зручно зловили.

Стояли дальше.

Хотіли ще чого-то. Мати просила дальше. Яку злишню, зношену одіж... стару яку хустку... або і що інше. Все одно що: лише щоб ще чого-небудь... не мали нічого. Прибули здалека і мусили знов дальше... далеко... страх далеко!

І знов звернулися очі всіх, як передше, на нього. Великі, з лакомим... дожидаючим виразом... Мати зложила руки навхрест на грудях і склонилась покірно до землі.

Хтось зсередини закликав його. Звучний, рівний голос жіночий, наказуючий зачиняти сей час вікно...

Кілька хвиль минуло.

Пішли вже собі?

Пішли.

Вона оставила тут під його вікном щось зі своєї покори і пішла білою широкою стежкою, що вилася між весняними цвітами, між кущами, обсипаними жовтим дрібним цвітом, в золотім блиску сонця... до других замешкуваних будинків.

Ішла звільна... несміливим кроком... зі звисаючими по боках руками... городом... прямо, неначеб несла на голові повний дзбан. А однак... скільки-то ритму лежало в її рівнім ході... які шляхетні були в неї лінії, яка струнка і ніжна її стать, котрої краси не могла лишити і мізерна одіж, а зраджувала при кождім руху грацію і красу!

Глядів за нею. Артист...

Побачила когось з мешканців в панських сінях – і склала, як перше перед ним, тепер там руки навхрест і – повернула покора. Викінчено і скромно. Склонилася глибоко з повагою тихо до землі...

Засоромився.

Що було се таке? О що вона його перед хвилею просила, чого не міг дати, і вона надармо оставила щось зі своєї покори?

Що було се таке?

Соромився.

Відтак відшукав щось і збіг з тим вдолину.

Вона була зайшла там в сіни, а малі осталися в городі.

До них кивнув він рукою, вимахуючи дарунком високо, приманюючи їх до себе.

Прилетіли.

З утішним, щасливим щебетом – як птахи злетіли.

Темно-сині любі ластів'ята – розсіяні одною вже хвилиною...

Старше пірвало бурливо дарунок собі і, розкішно сміючись, вхопило його руку і притиснуло до неї свої уста. Але не там, де цілується звичайно, а трохи вище, майже під рукав.

В тій хвилі сходила мати по сходах і побачила все. Зложила руки навхрест і склонилася...

Поспішив в хату – з тайним щастям в грудях...

Не любив цілування. Але сей поцілуй дитинячих уст відчув він аж в душі. Лежав він йому на руці, немов прилипший до неї браток... один з тих оксамитно-м'яких з темними очима... яких саме багато цвіло он там в зелені і в світлі... Або ще лучче. Він лишив по собі виразний слід полудневого тепла...

І забув він все – артист.

І з тої хвилі минув довгий час і настала осінь.

В природі ішло все до посліднього викінчення. Тут і там добачувалося в ній послідні рештки сіяючої краси. В лісі... на нивах... в парку, а найбільше між гордими осінніми цвітами без запаху.

Тижні минають, як стоїть йому циганя перед душею.

І він бачить його, як тогді стояло... в мізерній одежині... головка сповита на манер матрони... в хустку неозначеної барви... смагляве личко з чорними очима... щастям розсіяними, напрочуд гарними очима... сумно вони закроєні – одинокі!!

І він хотів би, щоб воно знов прийшло.

Але не тепер – в маю.

Як все буде облите золотом сонця, буде розкошувати в свіжій зелені і в цвіті, в запаху і красі, в новості і утісі, і як повернуть ластівки,– щоб воно знов прийшло.

І він підняв би його високо вгору, а відтак дав би милостиню.

За те нехай би поцілувало його. Але не в руку і під рукав – лише в уста. Своїми дрібонькими, непорочними, теплими устами – нехай би поцілувало його. Тими пречистими оксамитно-м'якими братками... раз, і другий, і третій, а відтак нехай би ішло собі.

* * *

Але воно не прийде.

Попливло кудись далеко, гуляє під голим небом – і не прийде...

І виросте з нього така сама пальма, як його мати – висока, поважна... з сумовито закроєними очима – і буде клонитися.

Вивчиться руки навхрест складати і при кождій хаті і кождім порозі в просьбі о зношену одіж оставляти щось зі своєї покори...

ТАМ ЗВІЗДИ ПРОБИВАЛИСЬ

Поезія в прозі

Під самим лісом плила вузька глибока ріка. Змивала коріння старих дубів, холодила берег, на якім виростало буйне зілля, густі дикі корчі дерев,– і відбивалась від часу до часу від берега на знак життя.

Густий ліс дубовий надав їй барву своєрідну. Плила зовсім зеленою водою, і лиш там, де припирала лівим берегом до гладкої рівнини, блистіла здалека сивавим сріблом.

По ній пишались водні рожі, а ще більше їх широке зелене листя.

Рівнина, що припирала до лівого берега,– се широкий степ. Степ український. По нім грала розпаношена безконечна туга і одностайний сум.

Звідки походив?

Не знав. Вже здавна був. Йому тут широко, і він розпустив далеко свої сумні крила і грав по пустім морю тім, мов цар...

Незамітно плила ріка вперед. Лиш як вітер здіймався й шалів по степу, її гладка поверхня морщилася з болю.

– Чого терпиш?.. – питав тихим шелестом дубовий ліс зелений.

– Дражнить мене, а розіллятись не можу,– відшептувала болісно.

– Виступи з себе, розіграйся та залий цілий степ широкий, щоб знав, що і в тобі сила! – радив великан.

– Замало мене, щоб залляла цілий степ широкий,– відмовила сумно.– Зробились би з мене хіба краплі роси на нім, та окрасили його, мов кришталями. Волю так.

– Так? Стіснена в оцей жолоб та вічно стережена каменистим берегом?

...По гладкій поверхні промайнув у ясній, місячній ночі усміх її...

– Я глибока. Безмежно глибока. Оскільки вужча,остільки глибша. Оце широке пишне листя, що плаває тут і там по мені, що незамітною стеблиною здіймається з мойого замуленого дна до ясного світла, – воно тобі скаже, яка я глибока. Се моя сила і моє багатство...

Задумався ліс дубовий.

Говорила про багатство, а майже незамітна в тім широкім степу, і усміхалась.

* * *

Він був її вічною окрасою. Німої пристарої поезії. Магічними місячними ночами снувались русалки по його березі. В глибині його темній, безшелесній співали полохливі соловейки... а десь-не-десь вганявся з-поміж гущавин дерев сильний дуб-великан угору і глядів понад усіх далеко в сірий степ пустий... Далеко до сходу сонця?

Недалеко.

Але ще ніч пишалася.

А ночі тій відповідав широкий сум на степу й далеко розстелена туга...

За чим?

Що звізди в нім не пробивались. Що весь блиск багатства, що пишався та тремтів вічним сріблом он там на небесах, весь рай, розцвілий на голубім небі, не схилявся до нього і ані раз не відбивався в його могутнім далекім просторі.

* * *

А під берегом лісу, в темрявім затишку, де ріка була найвужчою й найглибшою, де сунулась темно-лискучою поверхнею своєю незамітною вперед,– там грало світлом небесним.

Там звізди пробивались...

Чернівці, 27 липня 1900

В ДОЛАХ

Присвята В-у і О-у

Стоїть ліс. З дерев: берези, трепети, черемхи, дубини і т. ін.

Восени опадає листя, жовкне і шелестить. Грає з світлі різними барвами, іноді місцями жаріє проти сонця, мов само полум'я.

Між ними одна сосна, все зеленіє.

– Чого зеленієш? – накинулися дерева одного разу на неї.– Ми всі осінню жовкнем і скидаємо листя, а ти одна хочеш відзначатись в лісі?

– Я сосна,– відповіла вона поважно.

– Що се сосна? Або ж ти не деревина, як ми? Не ростеш в землі? Коріння твоє деінде, як в землі? Як се!

– Я сосна,– відповідає вона знов поважно.

– Відколи живем, скидаємо рік-річно листя, не зміняємо свойого звичаю, а ти одна бавишся зеленню. Сміх і наруга! Акторка!

Пішов лісом сміх.

Коли пізньою осінню почали сніжини літати і на їх гіллі білим пушком укладатися, а сосна все задержала свою одіж, піднявся гвалт.

– Ще не скидаєш твої голки. Вже час би! Ми вже давно про зелень забули...

– Я сосна,– знов відповіла деревина.

Тоді вони загуділи:

– Проч з тобою! ти не деревина, ти зайда. Твоє право неприродне, неможливо, щоб о тій порі справедлива деревина ще зеленіла!

Сосна схилила поважно свої віти до землі. Росла тут давно та зелень усе задержувала. Голочки її стали гострі і неприязні проти неуважних дотиків, а вершиною здіймалася до небес. Самітною почувала себе в лісі. А що була ростом найвища, орел спинявся на її вершині, прилітав і відлітав. І добре було в її густій зелені. З її корони глядів на цілий ліс.

Гордий і різкий птах був, що низин не любив, а відносин з пташнею, що цвірінькала по дубинах і трепетах, уникав. Сказано – цар птахів.

Добачила його раз стара черемха на вершині.

– А он на вершині зайди загніздився орел! – закричала.– Чи не сором се для нас, не зневага? Схаменіться! А он скільки прекрасних молодих дерев у лісі: берези, трепети, черемхи, бучини, вільшина. Ні, він на зайді загніздився! Чи чули? Яка там з неї деревина? Давай зганяти з неї орла. Царя-птаха украла нам!

– Украла, украла! – понеслося лісом.

– Я сосна,– обізвалася деревина.

– Що сосна? І що з того? Які в тебе заслуги? Який з тебе на будівлю матеріал? Від сьогодні до завтра? Ціла твоя заслуга, що вгору пнешся. Гей, товариство, схаменіться, вона орла нам украла!

– Украла, украла!

– Я власне для орлів,– сказала сосна.

Новий гвалт.

– Для орлів? А то що? В нас нема вже на чім загніздитись? В нас нема трепет? В нас нема грабин? Нема бучин?

Ще раз пояснила деревина, що вона сосна.

* * *

Стрілець ішов лісом. До нього звернулися з скаргою.

– Проступки?

– Отак. Он та, що вгору пнеться...

Другий голос:

– Орла, царя-птаха, нам украла.

– Орла украла?

– Украла, украла!

– Де він?

– А он. На вершині зайди.

В стрільця зброя. Він пан і над царем-орлом.

– Вбити?

– Ні, шкода. Може, дасться освоїти.

– Освоїти, освоїти!

– А де йому зажити?

Знов гвалт.

– А он же трепети в нас! А он берізка молода. А он черемха пишна і замашиста. А мені що бракує? Об'ємиста і груба, на сто років матеріал.

– Добре. Треба зігнати орла з вершини.

Гукнув вистріл лісом. Задрижала корона деревини. Орел ні крилом не кивнув.

Розлютився стрілець. Давай підпалити сосну, щоб не вертав до неї більше.

Підпалив деревину...

Гей, який огонь спалахнув із неї! Як загорілася сосна! Мов у мученицю перекинулася за короткий час. Полум’я колихалося хоругвами між її широкими вітами, а золоті іскри розприскувались луком над цілою вершиною. Дим садив розпучливим розгоном під небеса, та рятунок нізвідки не наспівав. Кипуча живиця спливала, як сльози, вдолину, і горіла сосна, мов пречиста жертва. Згоріла аж до пня.

Спокійно стало в лісі. Спокійно і буденно. Не чути широкого шуму сосни.

Вже не буде більше зимою зеленіти, не буде вже більше і орлів голубити.

А орел, цар птахів?

Відлетів, збивши люто крильми, не повертає більше. Загніздився на високій скелі, несила освоїти його. Іскрить очима до наближаючихся з низин і береже свою самітність...

Гордий і неприступний, не зміняється він ніколи. Все проче забув. Трепети, черемхи, бучину і дубину. Лиш одно не вгасає в його вірній душі – се образ пишної жертви, що в долах упала, і погорда до низин.

Чернівці, 4 липня 1907

ЗА ГОТАР

Нарис із сільського життя

Зима.

Старенький панотець села Д. повільним, утомленим кроком і з натугою прямував сільською дорогою під ліс. Дорога трудна: снігом завіяна. Він останніми днями падав і падав, неначе сипаний невидимою рукою, і наріс високою білою верствою. Куди не глянути – царство його. За дрібними сільськими хатами знімались білі могили, наметені вітром, і ночами блистіли проти місяця холодним кришталевим блиском.

Мороз тиснув і пік, і хіба що хто мусив – виходив із хати.

А старенький панотець мусив.

Двоє газдів, один молодий, а другий старий, вступили до його хати і поставили питання: «Що з чужим робити, що не знати звідки навіявся, убогий подорожній якийсь, і лежить напівмертвий на лісовій дорозі недалеко хати чорної Магдалени?.. Слабість збила його з ніг, бо видко, що розболілий, повалився серед пустої дороги, якраз за селом, під лісом».

Тому треба було піти і поглянути на нещасного. Може, покажуть сліди які, звідки він, а може, іще й заговорить... може, зможе іще піднятися і далі піти: такий чужинець, що не знати звідки і що,– лише клопіт для села; загине, то й ховай даром, трудись за бог зна які гріхи... Він не любив даром трудитись. Старий вже був, а що найважніше – який хосен йому з того... А то акурат...

– Ех, що за дорога, що за дорога! Се кара божа спадає на нас, кара божа! – бурмотів, засапуючись і опираючись важко на грубу, ковану палицю. Біла довга борода аж штивніла на морозі.

– Таже дав бог святий сніг, аякже,– відказав молодший.– А може, воно й добром вийде весною землі?

– А-i, «добром», дурню! Грішите, та п’єте, та крадете, та грабуєте, свідчите фальшиво один на другого; на боже не даєте – і добром має ставати стужа та фортуна? Не плів би ти дурниць!

Молодий замовк.

Він засунув одну руку в рукав другої, зігнувся, опустив голову вниз і старався опертися острому, пекучому вітрові, що так і палив обличчя. Не мав він охоти говорити: по правді сказавши, боявся панотця.

Його товариш – старий балакун, сільський вартівник – поглянув боком на панотця і обізвався:

– Що ми мали робити, панотчику? Двірника не було вдома, щоб в нього порадитись, виїхав у місто, а що до вас нам найближче, то й поступили до вас за доброю порадою. Се не наш чоловік, панотчику, се чужий. Ніяк першого-ліпшого чужого, та ще і в хоробі, в хату затягати. Біду може затягнути. Ми йшли оба до лісу, я та й оцей... і видимо: недалеко саду чорної Магдалени... саме близько готаря, лежить чоловік. Приступаємо... дивимося.... се не з нашого села.

– І не з сусіднього! – закинув молодий.

– І не з сусіднього! – повторив старий.– Вмісто кучми в нього капелюх на голові солом’яний, а вмісто сердака або кожуха – полотнянка.

– З Галіції! – закинув, як перше, сухо молодий.

– Таки так,– кажу.

– Може, замерз! – каже оцей.

– Або заслаб,– кажу я,– та й гримнув.

– Або упився, або упився! – кликнув роздразненим голосом панотець, спинившись, щоб відітхнути, бо якраз знімалась дорога горбом між полями.

Оба селяни розсміялися.

– Може, хотів зігрітися! – закинув старший.– Та й збігла горівка в ноги й звалила.

По хвилі довшого мовчання поспитав панотець:

– А далеко ще там до нього?

– Та ніби недалеко. Недалеко Магдалениної хати, коло її городця, недалеко готаря...

– Котрої Магдалени?

– Таже чорної, панотчику, чорної...

– Ага... ага! – обізвався панотець протяжно.– Чорної...– і замовк.

Аж надто добре він її знав. Тринадцять разів вступав в її хату. Тринадцятеро дітей поховала вона, та Магдалена.

– Вона вже тепер за себе і за свого чоловіка гарує, бо йому і ноги, й руки геть покривило,– почав оповідати старий вартівник.

– Від чого покривило? – спитав панотець.

– Хто може знати... Кудись ходив на роботу і відколи вернув – два роки буде тому на Миколая,– то все лежить та й лежить... і руки, й ноги йому покривило. Має вона добру партику на сім світі. Не дай, боже, нікому таке. Ще й діти вмирають. Оце останнє, що ще держиться її, та й то вже так, як би не її вже було. Лише очима світить. Худе... жовте, і день і ніч нахукає та й кахукає. Біда!

– Ов!..– кликнув панотець і знов на хвилину пристанув. Потім додав, відітхнувши: – До неї ще далеко. Десь забудувалися від села, як від ворогів. То... кажеш... її мала слабує?

– Слабує. Вже що вона не робить, куди й не ходить по ліки, а дитина все не така, як другі діти. До святого Івана чудотворного Сучавського на прощу водила. Мабуть, не виросте їй і оця дитина.

– Та коли так, то певне, що не виросте. Але вона чемна жінка: на боже не забуває. Дає на служби... і добра робітниця. Коли не пішлеш по неї, вона зразу з’явиться. На все має час.

– Чемна жінка, щоправда,– притакнули чоловіки,– лиш то одно, що щастя не має. Діти повиростають, із найгіршої біди повидовбуються, а потім акурат як би хто свиснув на них – вони ідуть. Вона вже така збіджена з гризоти і з видатків, що чим раз, то більше чорніє. Недурно й прозвали її чорною. Лиш хрестить та й хоронить, хрестить та й хоронить. Не знаю, як її земля носить; яка у неї душа з жалю. А пальці її так само покривило, як чоловікові, лише їй з роботи. Смерть і слабість у хаті все повижирали. Якби не та дитина, що світить у хаті очима, вона пішла би сама в землю, а так дитина та й робота держать її при собі. Така її вже партика на сім світі.

– Але-бо й партика! – аж заспівав молодий товариш. І знов хвиля мовчанки, під час якої чулося лише сапання панотця і стукання кованої палиці по замерзлій дорозі.

– Що то у декого змалку нема долі, як от хоч би й у Магдалени! – потягнув знов на своє старий.– А дивіть, сиротою лишилося; в найми пішло, як лиш лазити почало. А відтак, як віддалася, запосілася смерть на діти, потім чоловікові руки й ноги покривило, та й не знати чому. Чому воно так? Бідна, та й годі. А кажуть: діти в неї такі розумні, як старі. Все, каже, «знають».

– Бо вмирати мають! – закинув молодий сухо.– Спитайте у якої жінки, в котрої померла дитина, яка вона була за життя? І послухайте, що вам розкаже. Таке й таке було – і се знало, і то знало, і то виділо, і то чуло... а наш чоловік і постаріється, і змарнується, а такого всього таки не знає!

– Сила божа! – відповів побожно вартівник.

– Ану-но, ще не видко Магдалениної хати? – кликнув нараз позад бесідуючих панотець, якого почала мандрівка нетерпеливити.

– Видко, вже видко! – поспішили сповістити газди. І справді, з-під лісу, мов грибок, показалася солом’яна, почасти снігом перевалена стріха малої хатини.

– Ну, прецінь добилися?

* * *

– Хата Магдалени дивиться лицем у ліс,– сказав молодший.

– Бо люта, що за плечима чигає вже чуже село,– відповів старший.– За її же городцем уже готар. Оце. простягається сусідня толока. Її хата саме на роздоріжжі стоїть. Слухає, як вовки лісом виють і фортуна ніччю гуляє. Аби ви знали,– додав об’ясняючи,– що тому в неї й стільки недолі. Се, кажуть, щастя обминає того, хто на готарі сидить. Воно тягнеться або в одну сторону, або в другу, а хто на готарі стає, тому нічого не дістається. Але дивіться, вже видко бідолаху, що лежить. Слава богу, на місце добилися, а то б панотець далі йти не захотіли.

Станули на місці.

Вокруг тишина і лиш гудіння лісом... Темний великан дише льодовим холодом і стоїть як мур, неповорушно. Попри нього біжить вузенька сільська дорога, а край дороги «лицем звернена до нього» хата Магдалени. За хатою мізерний садок, що опирається о толоку вже чужого села.

Але в тій хвилі хата Магдалени нікого не займає. Вона від трьох мандрівників іще добрих двісті кроків віддалена.

Вся увага людей звернена на чужинця, що лежить у білій полотнянці край дороги під лісом і не ворухається. Лице у нього з болю викривлене, жовте, ніби задеревіло. Пальці стиснені.

Сумний вид.

– Господи Ісусе Христе! – кликнув молодший, перехрестившись.

– Йому вже душа на плечах! – сказав другий.

– Ану, мой, потермоси, аби знати, чи живий, чи ні...– розказав нетерпеливо панотець.

Він, зобачивши чужинця, все зрозумів: убогий селянин-мандрівник занедужав у дорозі і якраз тут повалився. Мізерна одіж, зужита торбина при боці, худе, як віск, лице роз’яснило йому все.

– Рушається?

Несміливою рукою обмацував старший газда чужинця і доглянув.

– Живий! – кликнув.– Рушається...

Хвилина напруженого мовчання.

Панотець задумався, а чоловіки мовчали. Оглядали цікавим оком нещасного, як лежав і ледве чутно стогнав. Незвичайно було.

Звідки йшов?.. Хто він?.. Ані старий він, ані молодий... з роботи, може, якої вертав. Руки в нього дьогтем помарані, неначе дьогтем гандлював. От що нещасного в дорозі постигло... Нараз постукав панотець нетерпеливо палицею, не промовивши ні словечка. Газди поглянули допитливо на нього, а відтак старший знов зігнувся.

– Живий він, живий, панотчику,– впевнив, як передше.– Але до смерті йому вже недалеко. Губи посиніли... Що тут робити?

– Що робити?

– Свічку принести, аби без свічки не вмер! – додав поважно молодший.

– Дурню! – залаяв панотець. Відтак викривив старечі уста погірдливо.– Плентаються кудись! – процідив.– Блудять світом, марнуються, а наостанку спадають тягарем на других. Хто візьме його на себе? Хто справить похорон? Хто понесе всі видатки?

Чоловіки витріщилися з переляком на нього і змовкли.

Очі панотця засіяли недобрим блиском; біла довга борода його задрижала... він нагнув плечі ще більше, як звичайно, і, піднявши руку високо вгору, указав довгою палицею на пусту, завіяну толоку сусіднього села.

– За готар,– прошептав зимним, хитрістю переповненим голосом.– Затягніть його за готар... Сусіднє село нехай собі з ним голову б’є...– і, відвернувшись роздразненим рухом від усіх, потюпав квапною ходою білою дорогою назад.

Люди остановились.

Не промовивши ні словечка, стояли добру хвилину з нерішучим видом; відтак схаменувся старший:

– Понесем? – спитав.

– Ні! – відповів молодший.– Не на моїй землі лежить.

– І на моїй ні – раз; а по-друге, хто його знає, що він за один?..

* * *

О тій самій порі чорна Магдалена сидить у своїй хатині і пряде. Від часу до часу спиняється її великий журливий погляд на тринадцятилітній дитині, що лиш у сорочині... сидить на печі, дере пір’я й перериває глибоку тишину довгим кашлем. Чоловік на постелі, звернений лицем до стіни, лежить мовчки.

Від довшого часу виє собака в буді коло малої стайні, де знаходиться її одиноке багатство – корова, і не може успокоїтися.

– Виє, як би вовків зачула...– обізвався немощний з постелі, перериваючи глибоку тишину, і з голосом, неначеб присутні мали те саме на душі, що він.– Іди, жінко, глянь, як держить вона голову. Коли вгору, то перед вовками, що десь їх зачуває, а коли вділ, то смерть.

Жінка поглянула на нього, відтак повела очима на дитину. Вона не сподівається смерті. Хоч дитина в неї хора, хоч день і ніч кахукає, а вона смерті не сподівається. Господи Ісусе Христе, якби воно їм не згинуло!

Вона поставила роботу набік і встала. Висока, чорна, худа постать була покірно склонена, неначе відчувала на собі якісь провини цілого ряду поколінь і просила прощення. Прекрасна була вона колись.

Колись її чорне, як шовк, волосся лиснілося на молодих плечах і грудях; смагляве лагідне лице віддавало молодістю, а очі – чудові, прекрасні ті чорні зорі – горіли огнем сили й надії. Тепер також горіли, але огнем невгасаючого жалю.

– Мамцю, і я піду з вами надвір! – кликнуло дівчатко живо з печі. Воно підвело голівку і засвітило очима на матір, тими самими чорними зірками, що горіли і в лиці її матері.

– Чого, доньцю? – спитала лагідно мати.– Нема чого. Бачиш, яка студінь. Вітер стисне тобі груди, і станеш гірше кашляти. Сама піду. Мені треба ще й по сіль у село забігти. Нема солі і світла. Ти сиди та й пильнуй тата й хату. Я піду сама й зараз верну; слухай, доньцю...

Вона закинула довгий чорний сердак на плечі і, обвивши старанніше білим рушником голову і темне обличчя, вийшла з хати.

Біля стайні заглянула за собакою, що на її вид успокоїлася; відтак подалася на лісну дорогу в село.

Ледве що відбігла кількасот кроків від хати, як уже й спинилася: напіткнула на нещасного чужинця і з остраху аж уголос скричала. Але тут же спинилася. Один погляд на одіж його і схуділе пожовкле обличчя – і, неначе недавно панотець, угадала вона тепер положення чужинця.

Різні думки заграли роєм в її голові. «Хто він? Відки йшов? Що йому було? З голоду упав? Заслаб?» А потім «Неживий? Цілком неживий?»

А відтак заволоділо нею одно почуття, що наплило могучою хвилею на її душу і наказувало лиш одне: до хати забрати нещасного. Якнайборше до хати. Про дальше вона не думала. Зігнулася низько над ним, впиваючися в нього своїми великими зжуреними очима, здержуючи при тім віддих. Не міг іще бути мертвий... Господь великий.

Відтак скривив гіркий усміх її уста. Йому в грудях клекотало, як у кітлі...

Оглянулася з розпукою округ себе. Не з’явиться яка людська душа, щоб прибула їй сюди на поміч?.. Хотіла його до своєї хати затягнути якнайборше. Вже вечір зближався, мороз тиснув, а він уже гасне... вже деревіє...

Нічого не побачила. Вокруги тишина, тут ліс, темний, понурий, а там завіяні поля і толока... о господи, рятуй!

– Вуйку... татку...– заблагала з неописаною щирістю в голосі,– здійміться. Я вас хочу до хати забрати. До теплої хати, татку, і теплої стравці подам. Лише трошечки... трошечки здійміться... здійміться, татку!

Вона старалася піднести хорого і нести сама, але не здолала. Він тяжкою колодою важив в її руках і мов до місця приковував.

Знов оглянулася вона.

Великі її чорні очі впилися далеко в сільську дорогу і благали розпучливо: «Спішіть на поміч, люди! – нещасний гине, приходіть рятувати. Приходіть, бійтеся бога!» Лише одробина ще якої іншої сили – і вона затягне його в хату. Вона взяла би ззаду за плечі під рамена, а хто-небудь інший за ноги, і затаскали би в хату. Лише одробина! Він відживе... заговорить, і все буде добре... «Спішіть, приходіть, люди добрі!..» І знов оглянулася, і знов: хорого волікти по землі, що вже й так зі світом прощався,– годі! Гріх! Доволі горя, що чужинцем гинув на дорозі, мов звірюка...

Нараз заворушилось щось недалеко її хати біле на снігу. Заворушилося, відтак збільшилося і метнулося прямісько до неї. Розпростерло рученята, мов у польоті, гнало якраз проти неї.

– Мамцю... мамцю!.. Я за вами!

Вона зойкнула,– її дитина, мов той ангел, так злетіла. А потім із наглого переляку аж задеревіла... Дитина в сорочинці і лиш хустку закинуло на голову. Вона ж в неї одинока...

– Біжи назад у хату і загорнись! – скричала.

Але мале не слухало. Бігло прямо до неї і вже опинилося біля неї...

З дитиною потаскала хорого в хату і на своїй постелі уложила.

* * *

Три дні пізніше йшла зранку горстка людей з сусіднього села далекою пустою толокою на ярмарок.

– Та й так...– сказав один чоловік, коли зблизився вже до готаря, недалеко хати Магдалени.– У Магдалени був знов похорон.

– Що ви кажете, бадіко? Похорон? – кликнула одна жінка.– Дитину поховала?

– Ні, тепер не дитину.

– А хіба ж чоловіка?

– Чоловіка.

– Господи Ісусе Христе, вже й чоловіка?

– Та де вже чоловіка! Вона чужого спрятала. Ви не чули?

– Та де вже чула? Що чула?.. Що там, бадіко?

– Е! – аж заспівав чоловік і засунув шапку набік.– То бануйте, якби були чули, то були б забігли до Магдалени на поминки, а так утратили. А поминки були в неї неабиякі. Так красно поховала бідного... та такі поминки справила – що ей де! Нічого не жалувала.

– Та якого чужого?.. Що за чужого?.. Кажіть, бадіко, таже я, дивіть, нічого не чула.

– Ну, коли не чула, то й ваша шкода,– була спокійна відповідь.– Вибігла вона з хати, аби, кажуть, поглянути, чи собака, що заодно вила коло хати, держала голову вділ чи вгору. А собака, як побачила її, забігла в буду. Так, як би не хотіла, аби газдиня бачила, що вона заповідає її хаті похорон. Відтак подалася вона іще в село, аби внести світла й солі в хату, бо акурат вийшло й світло, й сіль, та й надибала таки недалеко своєї хати на дорозі якогось чужого розболілого чоловіка, що вже геть мав душу свою на відході. Та й забрала нуждаря до себе в хату. Доглядала його, кажуть, як рідного тата свого. Доглядала, огрівала, годувала, а він до неї – ані слова. Лиш стогнав та й стогнав. А відтак як попав третьої ночі в сон... від опівночі, кажуть, то вже й не пробудився більше. Переїхав на тамтий світ.

– Ей боже!..

– Та й так.

– І не сказав, як називається?

– Ні.

– Ані звідки йшов?

– Ні.

– Ані куди йшов?

– Нічого не казав. Як навпомацки вмер. І сліду одного словечком одним по собі не лишив. Гадайте раз!

Жінка аж заспівала з зачудування. Відтак зітхнула і перехрестилася.

– Аж страшно мати такого чоловіка в хаті! – додала зляканим голосом.– Най господь бог боронить. Я умерла б зі страху. Хто знає, що се за один був? Що в нього на душі було? По людях різне ходить, і добре й лихе. Ні,– додала вона живо,– я була би таки і в хату не брала. Де ж уже так – чужого з дороги! Раз, що з дороги!..

– Ну,– відповів чоловік,– а вона, дивіть, узяла та й справила йому похорон, та й справила йому поминки... та й на службу за чужу душу дала, та й попа сама заплатила. Яка бідна – а заплатила. Останній коцик, кажуть, до жида віднесла і панотцеві за похорон заплатила! Кажуть, тепер по тім похороні в її хаті, мов в улію, порожньо стало. В неї не було і так багато, а тепер що й було – пішло за умерцем...

– Боже!

Мовчанка.

* * *

Коли вечором вертали, зустрінула їх недалеко хати чорної Магдалени одна жінка і сама задержала.

– Люди добрі! – сказала.– Хоч ви незнайомі, а не минайте, не помолившися, Магдалениної хати. Ідіть вступіть до неї та й заговоріть отченашем за душу помершу. Магдаленина Настунька вже покійна. В саме полуднє сьогодні перенеслася...

Люди поставали, ніби скаменілі.

– Що ви кажете, жінко?

– Сьогодні в полудне. Ще оноді... таки зараз по похороні кинуло її в гарячку, а відтак мучило, мучило, аж бог святий не змилувався над нею.

Люди забідкалися, а одна жінка аж руки заломила.

– Най бог боронить! Се вже останнє в неї було. Якби ви були виділи, як та жінка заводила, що та жінка доказувала! Ви би...– оповідачка перервала і сплакала.– Як кров червона, такий був у неї жаль. Дуріла – головою до стіни била, кричала. Чоловікові не то що, а волосся дубом на голові ставало. А її чоловік поволікся мовчки до стайні і досі там лежить. Адже тепер уже всьому кінець...

Так закінчила жінка свою оповістку і побігла квапливо дальше.

Ярмаркові заніміли.

Ішли вони, не промовляючи ні одним словом одне до другого. В хату Магдалени не вступали. В них неначе відвагу відібрало. Одно по другім міряло хату і малі, світлом переповнені віконця боязко цікавим оком і пішли далі.

«Завтра піду!» – подумало кожне зокрема. Аж по довгій, тяжкій хвилі мовчання обізвався один. Се був найстарший з гурту і білоголовий.